Тема 3 просте речення. Граматична основа і другорядні члени речення

ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПІДМЕТА

Поняття синтаксичного центру, яке лежить в основі поділу речень на прості і складні, є визначальним і при розрізненні структурних різновидів простих і складних речень. Так, у рамках простих речень залежно від характеру їх синтаксичних центрів розрізняють речення односкладні і двоскладні.

Односкладними називають такі прості речення, синтаксичних центр яких складається з одного повнозначного лексичного компонента речення і при цьому не може вважатися синтаксично неповним.

Двоскладними є такі прості речення, синтаксичний центр яких складається з двох синтаксично пов’язаних повнозначних лексичних компонентів речення кожен з яких може об”єднувати навколо себе окремі синтаксично залежні від нього компоненти.

Повнозначні лексичні компоненти речення, розглядувані з точки зору синтаксичної структури речення, називаються членами речення.

Головними членами речення є повнозначні лексичні компоненти речення, які утворюють синтаксичний центр речення.

Другорядними членами речення називають повнозначні лексичні компоненти речення, синтаксично залежні від головних членів.

У двоскладних реченнях, синтаксичний центр яких утворюється з двох головних членіві речення, синтаксична природа обох, як правило, чітко розрізняється. На цій основі пара головних членів кожного двоскладного речення завжди розчленовується на синтаксично відмінні між собою окремі головні члени – підмет і присудок.

Головні члени двоскладного речення – підмет і присудок – пов”язуються між собою окремим типом синтаксичного зв”язку – предикативним.

Підмет як гловний член двоскланого речення виділяється через його протиставлення присудку. Предикативний зв"язок, на базі якого визначаються позиції обох з”єднуваних за його подомогою членів – підмета і присудка, має двосторонній характер. У противагу підрядному зв”язку, він сполучає компоненти, що однаковою мірою передбачають один одного.

Двоскладне речення, навіть поширене, поділяється на дві частини: частину підмета, до якої належить підмет з усіма залежними від нього словами, і частину присудка, до якої належить присудок з усіма залежними від нього словами. Власне граматичний кістяк речення утворює сполучення підмета і присудка (без другорядних членів). Середня кількість другорядних членів, залежних від присудка, набагато більша від середньої кількості другорядних членів, залежних від підмета, і тому присудок сприймається як більш вагомий член двоскладного речення. Але разом з тим присудок виявляє формальні ознаки синтаксичного узгодження з підметом, які дають підставу вважати присудок синтаксично залежним від підмета.

Підмет – головний член двоскладного речення, з яким синтаксично пов”язується присудок. Синтаксична специфіка підмета визначається його синтаксично незалежною позицією в реченні і належністю до складу синтаксичної пари головних членів речення.

Підмет означає предмет, якому з боку присудка приписується предикативна ознака. Підмет завжди є означуваним і виступає у двоскладному реченні носієм ознаки, яку утворює присудок чи володіє нею.

У ролі підмета можуть виступати компоненти різної семантики, що означають:

суб”єкт дії (Я на вбогім сумнім перелозі буду сіять барвисті квітки);

об”єкт дії (Згадавсь мені рядок одного вірша);

носія стану (І синя тінь лежить від будяка сухого);

носія ознаки (Вранці на палубі я був першим);

дію-процес (І плакати – це також щастя).

Простий підмет виражається іменником аббо іменною частиною мови, вжитою в значенні іменника у формі називного відмінка:

іменником (Мій Києве, щаслива нота в твоєму голосі бринить);

субстантивованим прикметником (На світі вже давно ведеться, що нижчий перед вищим гнеться);

займенником (Ми знову пройдем дальні далі, сади посадим молоді);

числівником (Останніми вийшли двоє);

субстанивованим дієприкметником (Поранений лежить в снопах, волошками пропах);

субстанивованим вигуком (Гучне “Ура!” пронеслось тоді над лугами);

інфінітивом (Вмерти на полі – то не слава).

Складений підмет виражається синтаксичним словосполученням, компонентами якого можуть бути:

кількісний числівник та іменник, причому іменники, які поєднуються з числівниками два, три, чотири, виражені формою називного відмінка множини (Дві хмароньки пливли кудись в убранні золотім); у сполученні з іншими числівника, у тому числі й зі збірними, іменники вживаються у формі родового відмінка множини (Якось біля нашого джерела зупинилося троє бійців);

іменник та слово з кількісним значенням типу багато, мало, чимало, трохи, скільки, стільки, кілька (Скільки днів пролетіло над нами);

іменник у називному відмінку, що у реченні має значення обмеження, та іменник у родовому відмінку (Край неба жеврів рожевим вогнем);

іменник або займенник у називному віджмінку та іменник в оружному відмінку (Батько з сином ціле літо працювали на комбайні);

лексичне словосполучення – власна назва (Посеред неба гнеться на південь Чумацький шлях);

назва твору, цитата або уривок (“І вражою злою кров”ю волю окропіте”, - з дитинства знайомі слова).

Специфічною формою складеного підмета може виступати словосполучення, усі компоненти якого вжито у формах непрямих відмінків. Такий підмет складається з іменника у формі родового відмінка з числівником або знахідному відмінку з прийменником по, до, понад, близько (На перший погляд його, може, літ до двадцятка добиралося).

ПРИСУДОК ЯК ГРАМАТИЧНА КАТЕГОРІЯ РЕЧЕННЯ. РІЗНОВИДИ ПРИСУДКА ЗА МОРФОЛОГІЧНИМ І СЕМАНТИЧНИМ ВИРАЖЕННЯМ

Присудок – гловний член двоскладного речення, синтаксично пов”язаний з підметом предикативним зв”язком. Синтаксична специфіка присудка визначається його належністю до пари головних членів речення поряд з підметом. У ролі присудка виступають різні за семантикою синтаксичні елементи, що означають:

а) дію – процес (Підводив голову народжений титан, І йшли назустріч вічності і смерті …);

б) якісну ознаку предмета (Життя його було ясне і прозоре до дна);

в) предмет (В своїй чистій вірі та благанні вона теж була дитиною).

Синтаксична роль присудка присудка не зводиться до його морфологічного вираження. Порівняно з підметом набагато меншою мірою морфологічний критерій можна застосовувати до присудка, який в українській мові має здатність виражатися:

Особовими формами дієслова;

Інфінітивом;

Формами називного, родового, орудного відмінків іменника;

Формами всіх напрямих відмінків іменника з прийменниками;

Формами прикметника, числівника, займенника, прислівниками, вигуками, нульовими формами.

Формальні (морфологічні ознаки) присудка не є такмими постійними, як його власне с интаксичні ознаки. Присудок пов”язується з підметом здебільшого граматично – за допомогою особової форми дієслова, узгодженої в теперішньому і майбутньому часі та в наказовому способі в числі й особі, а в минулому часі і в умовному способі – в числі і роді. Іноді присудок співвідноситься з підметом тільки інтонаційно, тобто без морфологічного показника узгодження – без особової форми дієслова.

Присудок виступає організаційним, композиційним і смисловим центром речення і виражає два значення:

конкретне, лексичне (дію суб”єкта, його ознаку, стан, родове поняття тощо);

граматичне – віднесеність предмета, що конккретизується, до дійсності.

Можливі два принципи класифікації присудків:

за структурою (простий, складний, складений (подвійний));

за реалізацією структурної схеми (дієслівні та іменні).

Простий дієслівний присудок передбачає поєднання основного граматичного значення в одному компоненті, характеризуючи діє, стан, ознаку підмета і виражаючись:

дієсловом дійсного способу у формах теперішнього, минулого або майбутнього часу (Мою ходу ніхто не спинить);

дієсловом наказового способу (Хай він жде біля криниці, хай скучає до зірниці);

дієсловом умовного способу (Зійшло б гаряче сонце, і простяглося би по полю, як струни, бабине літо);

інфінітивом або специфічним словом, що означає короткочасну дію (Люди орати, а він спати).

Складений присудок – це сполучення повнозначного слова з дієсловом-зв”язкою. Залежно від морфологічного вираження повнозначної частини мови розрізняють:

А) дієслівний складений присудок;

Б)іменний складений присудок.

Дієслівний складений присудок виражається сполученням інфінітива з особовими формами дієслів з фазовим значенням.

Фазові дієслова позначають певний етап протікання дії (починати, братися, стати, продовжувати, переставати, припиняти).

Модальні дієслова виражають волевиявлення, відтінки можливості, необхідності, обов”язковості тощо (хотіти, намірятись, мусити, могти, сміти, намагатись). Роль модальної частини дієслівного складеного присудка можуть виконувати і предикативні прикметники (повинен, здатний, зобов”язаний, змушений), а також усталені сполуки типу: у змозі, не в силі, мати право, мати змогу, мати намір, мати можливість.

Іменний складений присудок за морфологічними типами значно розмаїтіший, ніж складний дієслівний. Він складається з дієслова- зв”язки та іменної частини. Іменна частина може виражатися:

А) іменником (Дід Захарко був коваль);

Б) прикметником (І під хмарами похмурими піна стала сива);

В) займенником (Неначе сонце засіяло, неначе все на світі стало моє);

Г) числівником (Двадцятою й останньою була Анничка);

Д)дієприкметником (Піч і припічок були чисто помазані, навіть підведені червоною глиною);

Е) стійким словосполученням (Був він стріляною птицею).

Дієслівна зв”язка виступає показником категорії часу, способу та узгодження форм підмета і присудка в особі, числі, роді. У ролі зв”язки виступають:

дієслово “бути” в усіх часових формах. До нього наближаються становити, являти собою (Підмет являє собою предмет нашого зацікавлення);

дієслова, які до кінця не втратили свого лексичного значення: виявити(ся), виявляти(ся), лишити(ся), лишати(ся), (з)робитися, назватися, називатися, здатися, здаватися (Він здався мені пригніченим);

повнозначні дієслова, що набули ознак допоміжності: йти, прибувати, повернутися. (Батько пішов на фронт рядовим, а повернувся єфрейтором).

Подвійний присудок складається з двох самостійних компонентів, що виступають у бінарний зв”язок з підметом (Змучений і втомлений стояв він біля веранди перед зламаною гілкою). Такі присудки завжди можна поділити на два самостійних. Подвійний присудок складається з особової форми дієслова і прикметника, рідше дієприкметника, порядкового числівника, займенника.

ГРАМАТИЧНІ КАТЕГОРІЇ ДРУГОРЯДНИХ

ЧЛЕНІВ РЕЧЕННЯ

Граматичним центром двоскладного речення є предикативна пара: підмет і присудок. Речення, що складається лише з головних членів, є непоширеним. Частіше ж структуру речення поширюють додаткові повнозначні компоненти, які залежать від підмета або від присудка. Такі компоненти називають другорядними членами речення, а ті речення, де вони наявні, є поширеними. Другорядні члени речення, які залежать від підмета, називаються групою підмета, а ті, що залежать від присудка – групою присудка. Між другорядними членами речення можливе і взаємне підпорядкування. Поділ членів речення на головні і другорядні відповідає їх структурному і семантичному призначенню в реченні. Значеннєвий статус членів речення визначається значущістю інформації, яку вміщує той чи інший член речення у семантичній структурі речення. Семантична обов”язковість/факультативність члена речення може розглядатись у власнемовному і мовленнєвому аспекті. Основна відмінність між головними і другорядними членами речення визначається їх значущістю у побудові речення: головні члени обов”язкові для структурної схеми, другорядні члени переважно у двоскладних реченнях у структурному аспекті є факультативними.

На сучасному етапі питання про другорядні члени речення у мовознавстві пов”язується з питанняи про словосполучення; навіть виділення основних типів другорядних членів речення базується на представленні різних відношень між компонентами підрядних словосполучень. Атрибутивні, об”єктні, часові, причинові, просторові і деякі інші відношення є базою для виділення додатка, обставини, означення, детермінанта і дуплексивних членів речення.

ОЗНАЧЕННЯ

Як другорядний член речення означення характеризується такими ознаками:

не входить до структурної схеми речення;

виражається прикметником та іншими узгоджуваними словами;

спосіб зв”язку – узгодження;

стоїть перед означуваним словом;

означуване слово – іменник;

позначає конкретизуючу ознаку предмета;

може входити до складу теми і реми.

Означенням називається синтаксично залежний від іменника, займенника чи будь-якого субстантивованого слова або виразу другорядний член речення, який узгоджується з означуваним словом у відмінку, а також, здебільшого, у роді й числі або пов”язується з ним синтаксичним зв”язком керування чи прилягання.

Основні ознаки означення:

якісної ознаки предмета: улюблена справа, солов”їна пісня, сонячний день;

ознаки за дією: зеленіючий ліс, виконана справа;

ознаки предмета за його стосунком до іншого предмета: човен з парусом, чай з лимоном;

ознаки предмета за матеріалом, з якого зроблений предмет: будинок з цегли, туфлі зі шкіри;

ознаки дії за суб”єктом дії: політ льотчика, наказ командира, шепіт лісу.

якісної ознаки: третій день, на двох столах;

ознаки за належністю: моє село, хата батька;

ознака предмета за місцем: будинок у лісі, приміська зона, сільський хлопець;

ознаки за часом: травнева ніч, дощ у липні.

За способом вираження означення поділяються на узгоджені і неузгоджені.

Узгоджені означення виражаються словами, що потенційно узгоджуються у відмінку, роді, числі, зокрема повними прикметниками та дієприкметниками, займенниками, порядковими числівниками і под.

А) узгоджене означення:

Узгоджені означення виражаються:

прикметниками будь-якого розряду: Вчорашній день минув чудово;

дієприкметниками: Сірі води густо спливали з сірого неба на посірілу землю;

займенниками прикметникової форми: Ах! Як він мить оцю зустрів!

Порядковими числівниками: На моїх очах перші сніги зійшли і сповнили мутної води ручаї.

кількісними числівниками у непрямих відмінках, крім знахідного: Тут розгорнулися науково-дослідні ділянки двох класів сільської школи.

Узгоджене означення може мати при собі залежні слова. Такі означення називаються поширеними. Вони виражаються прикметниковими і дієприкметниковими зворотами: Ген килим, витканий із птиць, що летить над полем.

Б) Неузгоджене означення

Неузгоджені означення – дуже продуктивна властивість української мови. Вони шароко представлені в українській мові, оскільки блатні за своєю семантикою, ніж узгоджені, тому що основне зачення ускладнюється додатковими значеннєвими компонентами.

За способом зв”язку з основними словами неузгоджені означення поділя.ться на керовані і прилягаючі. До прилягаючих належать означення, виражені інфінітивом, прислівником, фразеологізмом. Прилягаючий інфінітив часто поєднує означувану семантику з об”єктною: думка (яка? про що?) навчатися, спроба піти, вміти заставити. Прилягаючий прислівник ускладнює семантику означення своїми лексико-граматичними значеннями місця, часу, способу дії: Жодна травинка внизу біля річки не ворушилась від вітру.

Традиційно ж неузгоджені означеня, виражені відмінковими і відмінково-прийменниковими формами іменників, називаються керованими. Ця назва відображає їх статус та первинну придієслівну позицію. У поєднанні з іменником така позиція тільки умовно може бути названа керованою, а точніше – вона прилягаюча.

Об”єктний компонент у семантиці субставнтивованого означення зумовлений формою його вираження, а обставинний – лексичним значенням.

Неузгоджені означення виражаються:

іменником у родовому відмінку без прийменника: Нові квітки на килимах рука дівчини вишиває;

Означення, виражені іменником у родовому відмінку без прийменника, можуть означати:

особу, предмет, якому прямо або непрямо належить предмет, названий стрижневим словом: Хату матері я завжди згадую у своїх думках;

особу, частина тіла якої названа головним словом: Серце дитини дуже чутливе, воно відкрите для добра;

тваринні або рослинні організми, частина яких названа пояснювальним словом: Опадав черемхи цвіт;

подію, якою знаменується певний проміжок часу, названий головним словом: Дарина часто згадувала день приїзду на шахту;

учасників певного колективу, названого пояснюваним словом: Учителі школи опрацювали модульну систему викладання;

означення до іменника, який указує на форму відтворення образу людини або її зовнішнього вигляду: Постаті партизан метушилися у млі;

ознаку за місцем перебування, проживання: Народи світу виявляють прагнення до контролю за правами людини у кожній країні світу;

діяча, витворювача дії: Дихання холоду і ночі розлуки вітер нам приніс;

ознаку дії за її носієм або джерелом: Дубів кошлатих набігає тінь;

якісну характеристику з боку сорту, розміру, віку (такі ознаки переважно двокомпонентні): Дівчатко років трьох вибігло на дорогу і дивилося захоплено на заграву вечірнього неба.

2) Іменниками у непрямих відмінках з прийменниками, які можуть означати:

іменником у родовому відмінку з прийменниками з/із, до, від, з-під, без, для, біля, проти: На кормі людина без кашкета;

іменником у знахідному відмінку з прийменниками на, у(в): Серед майдану стояла прездорова сахарня на чотири поверхи;

іменником в орудному відмінку з прийменниками з, під, що характеризує ознаку предмета за наявністю у ньому чогось: Вгорі висіла лампа під жовтогарячим абажуром;

іменником у місцевому відмінку з прийменниками по, у(в), на: За кермом сидів маленький боєць у димчастих окулярах;

3)Присвійними займенниками його, їх: Його хата була праворуч;

Інфінітивом: Рідко в кого з”явилося бажання виходити опівдні без діла з затінку;

Прислівником: Дорога ліворуч була небезпечною;

Дієприслівником: Змагання з стрільби лежачи завжди збирало багатьох прихильників;

Синтаксично нерозкладеним словосполученням у непрямому відмінку з залежними від нього словами: Науковець ботанічного саду показав на кущувату рослину, розкішно одягнену майже у суцільну білясту, з рожевим натяком збірну квітку, і професіонально-байдежу назвав її леспедицею.

Для розмежування додатків і неузгоджених можна використовувати різні синонімічні перетворення:

Заміна неузгодженого означення узгодженим: сік іблуні – яблучний сік;

Перетворення словосполучення з неузгодженим означенням у сполучення підмета з присудком. При цьому слово, що виступає означенням, стає підметом, а пояснюваний іменник трансформується у дієслово-присудок: шепіт трави – трава шепотить; сум матері – мати сумує;

Перетворення словосполучення з неузгодженим означенням у речення з присудком давати. При цьому слово – означення стає підметом, а підпорядковуюче слово – прямим додатком: вогонь багаття – багаття дає вогонь; світло від лампи – лампа дає світло; тінь абажура – аюажур дає тінь;

Перетворення неузгодженого означення у поширене узгоджене означення або підрядне означальне речення: тепло багаття – тепло, що йде від багаття; кава з молоком – кава, що приготовлена з молоком.

5.ПРИКЛАДКА

Прикладка як різновид означення характеризується такими ознаками:

А) не входить до структурної схеми речення;

Б) виражається іменником;

В) може бути у препозиції і постпозиції;

Г) пов”язана з іменником;

Д) означаючи предмет, дає йому іншу назву (поєднує ознаки предмета зі значенням предмета);

Особливість прикладки щодо вираження та семантики дає підстави виділяти її як окремий другорядний член речення.

Прикладка може означати:

характеристику особи за професією, зо родом занять: лікар-невропатолог, дідусь-шахматист;

характеристику особи за національною приналежністю: дівчина-туркменка;

характеристику особи за соціальним походженням: дівчина-орендаторка;

характеристику особи за місцем проживання: жінка-киянка;

характеристику особи за віком: хлопець-підліток, дитина-немовля;

характеристику особи за родинними стосунками: дівчата-сестрички;

видову назву при родовій: трава звіробій;

якісну характеристику особи або предмета: юнак-багатир, дуб-велетень, красуня-берізка.

Приладка – це залежний від ведучого слова другорядний член речення, який виражається іменником або субстантивованим словом і приєднується до ведучого слова паралельними з ним формами з метою його визначення, уточнення або пояснення.

Відношення прикладки з означуваним словом є апозитивними (лат. appositio - близький); це відношення смислової і граматичної рівноправності, коли обидва слова позначають один об”єкт реальної дійсності.

Між стрижневим і залежним словом можуть бути різні види кореляції:

1) не збігається відмінок, коли у ролі прикладки виступає прізвисько: Всеволод Велике гніздо; з Річардом Левине Серце; або назви творів, органів друку, установ: романом “Тигролови”, у повісті “Щедрий вечір”; або прізвища і словосполуки зі словами на ім”я, на прізвище: братів на прізвище Вовк;

не збігається число, коли залежне слово є власною назвою: місто Черкаси, місто Суми.

Прикладка може виражатися:

іменником: професор Коваленко, багач-дукач;

субстантивованим ловом: а) прикметником: жінка-вчений; б) дієприкметником: завідуючий Сидоренко;

Ведучим словом виступає:

1)іменник: хлопець-молодець;

2)субстантивований прикметник: про найголовніше – життя;

займенник: вони, поети, всім відомі.

Прикладка може стосуватися й опущеного члена речення: Чи бач, де заховалася пустунка?

Прикладка може стосуватися будь-якого члена речення, вираженого іменником, займенником або іншим субстантивованим словом: Земле, моя всеплодющая мати.

Вона може бути:

препозитивною: ромен-зілля;

постпозитивною: сорока-злодійка;

непоширена: дівчина-красуня;

поширена: зупинка “Вулиця Шекспіра”, станція “Великі Луки”;

невідокремленою: Дівчина-філолог працювала зі словниками у читальному залі;

відокремленою: Ми, студенти Дніпропетровського університету, пишажмось своїм вузом.

Критерії розрізнення прикладки й означуваного слова:

Прикладка за змістом конкретніша від підпорядкуючого слова, оскільки вона його уточнює, дає якісну хараткреистику: Шевченка глибоко порадувала зустріч з простою людиною, з селянином-кріпаком;

Власні назви неістот (гір, рік, озер, морів, міст, сіл, планет, умовні назви установ, підприємств, організацій, закладів, газет, журналів, творів мистецтва, пароплавів, потягів, зупинок) є приклаками до загальних назв: Село Троянівка гніздиться в долині;

У словосполученнях, які складаються із загальної назви і власного імені, по-батькові, прізвища людини, прикладкою є власна назва: професор Буйко і собі завернув на шпиль Володимирської гірки.

Написання прикладок

Непоширені прикладки з означуваним словом пишуться окремо, через дефіс, в лапках:

У більшості випадків прикладки з означуваним словом пищуться через дефіс. Це прикладки на позначення якісної характеристики головного слова, визначення його вікової, національної, фахової та локативної властивості: калина-красуня, хлопець-киянин.

Якщо родове поняття передує видовому, то прикладка пишеться окремо (прикладкою є видове поняття): трава звіробій, дерево смерека. При зворотному порядку слів ставиться дефіс і прикладкою є родове поняття при видовому: звіробій-трава, пролісок-квітка. Складні терміни типу заєць-русак, льон-довгунець пишуться через дефіс, хоча першою стоїть родова назва.

Коли спочатку стоїть власна назва, а за нею загальна, то прикладка пишеться через дефіс (прикладкою є загальна назва): Дніпро-ріка, Шевченко-художник; якщо зворотній порядок слів – то окремо: ріка Дніпро, художник Шевченко.

Якщо прикладкою є загальноприйнятні в побуті назви людей, то вона пишеться окремо: громадяни пасажири, панове студенти.

Умовні, власні назви підприємств, установ, закладів, організацій, паропловів, потягів, творів мистецтва, журналів, газет і под. пишуться в лапках: поема “Гайдамаки”, часопис “Слово і час”.

Від сполучень прикладкового типу слід відрізняти неприкладкові сполучення, які також пишуться через дефіс, зокрема складні слова: рута-м”ята, хліб-сіль. Основна ознака прикладкового словосполучення – його співвіднесеність з одним поняттям. І прикладка, і пояснюваний іменник є різними назвами того самого предмета: народ-борець, жінка-лікар. Одне зі слів є головним, а друге – пояснюючим. У сполученнях неприкладкового характеру компоненти позначають два різні предмети і є рівноправними, тобто сурядними і між ними можна поставити сполучник і.

ДОДАТОК

Як другорядний член речення типовий додаток характеризується такими ознаками:

переважно не входить до структурної схеми речення;

виражається іменником і займенником;

пов”язаний з підпорядковуючим словом керуванням або приляганням;

стоїть після пояснювального слова;

підпорядковуюче слово має дієслівний характер;

позначає предмет (об”єкт).

Додаток – це другорядний член речення, що означає предмет, на який переходить лія або який доповнює уявлення про предмет.

Додаток може позначати:

А) об”єкт, на який переходить дія предмета: Дівчина вчить вірш;

Б) об”єкт чуття, думки, мовлення, бажання, прагнення доповнити дію: сподіватися успіху;

В) доповнення уявлення про якості чи властивості: повне зоряних багатств;

Г) суб”єкт володіння, передачі і присвоєння: Мати продавала квас;

Д) адресат дії: подарувати матері.

За характером зв”язку додаток може стосуватися:

А) дієслова: зустріти колегу;

Б) іменника: читання книжки;

В) прикметника: уважний до матері;

Г) прислівника: зрозуміло для всіх;

Д) слова категорії стану (предикативного прислівника): мені сумно, мені зрозуміло.

А) ПРЯМИЙ ДОДАТОК

Прямим називається додаток, що означає предмет, на який безпосередньо переходить дія: Важко слухати ці суворі слова. Прямий додаток є конструктивно необхідним і завжди реалізується тільки при перехідному дієслові.

Семантично прямий додаток означає:

1.об”єкт фізичної дії: перекопати город;

2.об”єкт сприйняття: побачити дівчину;

3.об”єкт почуття: відчути тепло;

об”єкт мислення: продумати розвиток;

просторовий об”єкт (при дієсловах руху): пролетіти море, проїхати степ.

Прямий додаток виражається:

іменником, займенником, словаами інших частин мови, вжитими у ролі іменників, у знахідному відмінку без прийменника, а також сполученням кількісного числівника чи іменника з числовим значенням у знахідному з іменником у родовому або називному відмінку: Вона підійшла до кіоска і купила два бутерброди.

Іменником, займенником, субстантивованим словом у родовому відмінку без прийменника:

А) якщо прий дієслові – присудку є заперечна частка не: Соняшники зовсім не ворушаться й нікуди не повертають голів;

Б) коли дія переходить не на весь предмет, а на якусь його частину: Мама попросила сина купити хліба;

В) якщо можлива паралельна форма знахідного відмінка: Оля купила олівця (олівець);

Г) якщо іменник позначає неживий предмет і залежить від предикативного лсова у безособовому реченні: Чомусь аж шкода зробилося цієї родини.

Б) НЕПРЯМИЙ ДОДАТОК

Залежачи від неперехідного дієслова, непрямий додаток може означати в окремих випадках предмет, на який безпосередньо спрямовується дія: керувати оркестром, командувати взводом. Отже, основна відмінність між прямим і непрямим додатком міститься не в характері спрямованості дії на предмет. Визначальним для непрямого додатка є, насамперед, вираження його формами непрямих відмінків, крім знахідного.

Розрізняють два види непрямого додатка:

Прийменниковий;

Безприйменниковий;

Безприйменниковий непрямий додаток може виражатися:

родовим відмінком: домогтися успіху;

давальним відмінком: кланятися матері;

орудним відмінком: оволодіти наукою.

Значення безприйменникового непрямого додатка:

знаряддя дії: рубати сокирою;

міра місткості: ложка дьогтю;

об”єкт зіставлення: старший сестри;

діючий предмет: небо вкрилося хмарами;

об”єкт навчання: навчатися танцю;

суб”єкт дії: не віриться мені;

особу чи предмет, на яких спрямоване почуття: зрадів другові.

уникнення певного об”єкта: Вона боялась Пдпари;

міра наявності об”єкта: бракувати часу;

10)адресат дії: організація доручила Валентинові скласти радіоприймач;

11)об”єкт руху: хитати головою;

12) наділення певним об”єктом: нагородити медаллю, озброїти рушницею;

13) вживання відповідного об”єкта: харчуватися продуктами;

14) об”єкт обміну: перекидати м”ячем.

Непрямий прийменниковий додаток

може виражати семантику:

об”єкта (позитивного чи негативного) ставлення, піклування: З якою пристрастю він сперечався про діло кровне – літературу;

об”єкта розумової діяльності: Ніби насе велика вода до водоспаду, мені годі думати про врятування;

об”єкта чуттєвого сприйняття: Не дивись на березу плакучу;

об”єкта дотику: Він заглиблюєтся в далекий і неосяжний світ;

об”єкта досягнення, наближення до нього в результаті дії: Ми йдем, ми дійдем до мети;

доповнення одного об”єкта іншим: Я приєднуюсь до них і додаю голоса до їхньої пісні;

спрямування дії, виконуваної суб”єктом, на об”єкт: До неї засміялася русява голівка;

ставлення об”єкта: Хвиля вже далеко ллється і над лозами глузує;

об”єкта праці, мислення, спрямування зусиль на оволодіння ними: Ох, мав він над чим думати: його справи грошові з якого часу були не в найліпшому стані;

соціативності: З ними, з цими людьми, він уже пройшов сотні кілометрів і мріяв пройти ще сотні.

В) ІНФІНІТИВНИЙ ДОДАТОК

Додаток, виражений неозначеною формою дієслова, може залежати від перехідних і неперехідних дієслів і співвідноситься з функціонального погляду з додатком простого речення або підрядним з”ясувальним (за структурно-семантичною) і підрядним додатковим (за логіко-граматичною) класифікацією.

У сучасній українській літературній мові виділяється кілька груп дієслів, з якими поєднується додаток у формі:

бажання, прагнення суб”єкта виконати дію: хотіти, прагнути, братися, збиратися, готуватися, силкуватися, відважитися: Полк саме готувався форсувати річку;

домовленість, зобов”язання, намір виконати дію: погодитися, домовитися, обіцяти, поклястися, загрожувати, думати, сподіватися, мріяти: Він думав здобути собі у горах орла …

сприйняття або перешкоду у виконанні дії: дозволити, допомогти, дати, заборонити, навчити: Зброя дзвенить, не дає на край суходолу ступити;

небажання виконати дію або уникннення дії.: відмовитися, боятися, соромитися, ухилятися, уникати, лінуватися: Не майте гніву до моїх порад і не лінуйтесь поливать свій сад.

7.ОБСТАВИНА

Як другорядний член речення, типова обставина характеризується такими ознаками:

не входить до структурної схеми речення, оскільк и є другорядним членом речення;

виражається прислівником, дієприслівником, відмінковими і прийменниково-іменниковими формами іменників (з тенденцією до незмінюваності);

спосіб зв”язку – прилягання, або слабке керування;

займає різні позиції, найчастіше – посттпозитивну;

прилягає до дієслівного лсова;

позначає обставину або ознаку ознаки: дії та ознаки;

Використання обставин як другорядних членів речення випливає з конкретної потреби охарактеризувати діє щодо способу, часу, місця, причини, умови, міри і ступеня її перебігу. Основу граматичного зв”язку обставин з тим членом речення, який вони характеризують, становить прилягання.

Обставина – другорядний член речення, що вказує на спосіб здійснення дії, її якість, інтенсивність, місце, час, причину, мету, умову, з якими пов”язана дія або вияв ознаки. Обставини можуть відноситись як до окремого члена речення, так і до основи речення в цілому (детермінанти).

Обставини можуть виражатися:

прислівником: Раптом небо пронизливо засвітило;

дієприслівником: Тривалий час вони йшли не розмовляючи;

дієприслівниковим зворотом: Відповівши на всі запитання, він підійшов до головного;

іменником в орудному відмінку без прийменника: Стрункими пружними клинцями підійшла авіація, розгортаючись над дотами;

непрямими відмінками з прийменниками: Додому повернувся вчора.

субстантивованими словами у непрямих відмінках: Другого дня Семен Олександрович постукав у двері Демида о сьомій;

інфінітивом: Вони приходять послухати Сократа;

порівняльним зворотом: Холодні очі сковзнули по всьому, наче крижинки;

синтаксично нерозкладеним словосполученням: З вечора до самого ранку їздив начальник застави по своїй ділянці кордону;

фразеологізмами: У важку хвилину майор Сергеєв особисто повів в атаку й поліг в бою смертю хоробрих.

Значення обставин різноманітні. За найбяльш загальними семантичними ознаками виділяють: обставини способу дії, міри і ступеня, місця, часу, причини, мети, умови, допусту.

А) обставини способу дії

Дають якісну характеристику дії чи стану, означають спосіб здійснення або вияву ознаки і відповідають на питання: як? яким способом?

Обставинами способу дії виступають:

якісно-означальні прислівники: Ми обоє могли бути об”єктивними, могли розмовляти тактовно, логічно;

означальні прислівники способу дії: Незадовго до світання поодинці і по двоє почали розходитись.

Іменник в орудному відмінку без прийменника з загальним порівняльним значенням: Самотою повзли між хатами брудні дороги;

Іменник з прийменником: Ліс гомонить, мов живий, на тисячу ладів, на тисячу голосів;

Дієприслівниковий зворот: Тихо, немов крадучись, підповзає до перону військовий ешелон;

Порівняльний зворот: Він, як бурчак, рвав би каміння, рив береги, з корінням вивертав би дерева.

Б) обставини міри і ступеня

Характеризують дію або ознаку щодо інтенсивності чи міри їх вияву і відповідають на запитання В якій мірі? Як часто? Як багато? Скільки разів? У скільки разів?

Обставини міри і ступеня виражаються:

прислівниками: Червоно-жовті плями його (сонця) змішуються з порохом шляху і, здається, занадто старанно одбивають у смобі найтонші дрібнички улиці;

прийменниково-іменниковими конструкціями: Але я, прикусивши до болю губу, поспішаю до хати.

В) обставини мети

Означають дію і відповідають на питання Для чого? З якою метою?

Обставини мети виражаються:

прийменниково-іменниковими формами: Не все нам бігать по горішки, жартуючи, у тихий гай;

інфінітивом: Через три дні їм справді випущено і дозволено піти попрощатися з родиною.

Г) обставини місця

Дають просторову характеристику дії, ознаки, події і відповідають на питання Куди? Де? Звідки?

Обставини місця означають:

місце дії: Під горою веселками блищить Дніпро;

напрям руху: Датико обережно, але впевнено йшов уперед;

цей напрям руху може характеризуватися трьома відтінками:

а) безвідносно до його кінцевого чи вихідного пункту: Ми йшли уперед, долаючи перешкоди;

б)вихідний пункт руху: Проте Надія поверталась з заводу наче на крилах;

в) кінцевий пункт дії: Та стежка вела до Дикого струмка;

шлях руху: Через ліси й поля, побіля сіл тече маленька річка, прозора й чиста;

Обставини місця поділяються на власне-обставини та обставини напряму дії чи стану.

Власне-обставини місця вказують на локалізацію дії у просторі, на відповідній площині дії чи стану, що виражається присудком двоскладного речення і відповідає на питання де? Власне-обставини місця виражаються:

прислівниками місця: У сонці красуючись, біла хмаринка тріпоче вгорі;

прийменниково-іменниковими конструкціями: Аж ось на шпилі, На гострому сірому камені блиснуло щось, наче пломінь.

Обставини напряму дії чи стану конкретизують перебіг дії в просторі, вказуючи кінцеву (куди?), вихідну (звідки?) точку поширення дії чи стану або ж виражають шлях дії – руху (яким шляхом?)

Характерна особливість цих обставин те, що вживані для їх вираження слова поєднуються з дієсловами, загальне значення яких полягає у вираженні руху, переміщення.

Д) обставини часу

Характеризують дію, ознаку, стан за їх відношенням до певного часу і відповідають на питання: коли? З якого часу? До якого часу? Доки? З яких пір? До яких пір?

Обставини часу виражаються:

прислівниками: Вчора відбувся з”їзд орендаторів та фермерів області;

прийменниково-іменниковими конструкціями: На горищі було відчинене віконце; звідти тягнуло приємною прохолодою;

безприйменниковими іменниками у формі непрямих відмінків: Днями відбудеться іспит зі спеціальності;

дієприслівниковими зворотами: Пройшовши узлісся, Микола побачив невеличку хату;

Обставини часу можуть бути поширеними і непоширеними. Вони можуть вказувати:

а) на часову межу дії – її вихідний або кінцевий момент: Ганна з першого ж дня зібрала свою ланку й не знала спочинку ні вдень ні вночі;

б) на момент, в який відбувається, відбувалася чи відбуватиметься дія: О другій годині небо задзвеніло тонким комариним гулом;

в) на характеристику дії безваідносно щодо її вихідного і кінцевого моменту перебугу: Чи зустрінеться вона ще коли з ним?

Е) обставини причини

Вказують на причину, підставу виникнення дії чи ознаки, відповідають на питанняЧому? Через що? З якої причини? На якій підставі?

Обставини причини виражаються:

прислівниками причини: Спересердя він кинув наполовину недокурену сигарету на підлогу;

прийменниково-іменниковими конструкціями: З радощів він мало не збожеволів.

Окрему групу становлять прийменниково-відмінкові конструкції з похідними прийменниками типу завдяки, внаслідок, в результаті, у зв”язку, що виражають значеня причиново-наслідковості.

дієприслівниками: Натомившися, спить дочка його рідна, у світі єдина;

дієприслівниковими зворотами: Гнат зрадів, побачивши Настю та сина, і заплакав.

Є) обставини умови

Означають умову, при якій відбувається чи може відбуватися дія і відповідають на питання: при якій умові? Обставини умови виражаються іменниково-прийменниковими конструкціямиз прийменниками у, при, за: Та при такій погоді треба ще подумати про купівлю.

Ж) обставини допусту

Вказують на умову, всупереч якій відбувається дія, і відповідають на питання: незважаючи на що? Всупереч чому? Вони виражаються:

прийменниково-іменниковою конструкцією з прийменником незважаючи на;

прийменниково-іменниковою конструкцією з прийменниками всупереч, наперекір.

8.СИНКРЕТИЧНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ

Синкретизм у системі членів речення – це поєднання (синтез) в одному члені речення диференційних ознак різних членів речення, їх функції. Причиною появи та існування синкретичних членів речення є необхіднфість вираження синкретичної семантики, що хначно багатша за семантику типових членів речення. Синкретизм зумовлюється:

невідповідністю форми і змісту;

подвійними синтаксичними зв”язками і відношеннями;

синкретичними категорійними значеннями слів і словоформ;

еліпсисом дієслівної форми;

лексико-граматичними властивостями сполучуваних форм.

Завжди синкретичними за семантикою є словоформи, що виражені віддієслівними іменниками, оскільки семантика цих слів поєднує значення предметності зі значенням дії. Так у словосполученні “минулорічна подорож до Києва” синкретичне значення головного слова зумовлює складне поширення: минулорічна (яка?) подорож до Києва. У словосполученні “подорож до Києва” поєднується означальне й обставинне значення (яка? куди?), оскільки субстантивне й обставинне значення вимагає або зумовлює необхідність атрибутивного поширювача, загальна дієслівна властивість (дія) – необхідність в обставинному та об”єктному поширювачі. Необхідність в обставинному поширювачі зумовлюється лексико-граматичними значеннями руху. Питання куди? зумовлене існуючим генетичним зв”язком віддієслівних іменників з мотивуючим дієсловом подорожувати.

Віддієслівні іменники вносять у речення додаткову предикацію, тому стає можливою їх заміна дієприслівниковими зворотами і підрядними реченнями: Після прибуття до Києва, школярі відвідали музей Лесі Українки // Прибувши до Києва, школярі …// Як тільки школярі прибули до Києва, вони відвідали музей Лесі Українки.

Синкретизм члена речення може зумовлюватися синкретичним характером його власних семантико-синтаксичних властивостей, місцем у системі частин мови. Підтвердженням цього є інфінітив. Якби ми нічого не знали про походження неозначеної форми, то визначили б її як “дієслово, що зробило один крок у напрямі до іменника”. Знаючи ж її похоження. Скажемо, що це “іменник, який не дійшов один крок до дієслова”. Як і в інших синкретичних формах, в інфінітиві залежно від синтаксичних умов посилюється то іменний, то дієслівний компонент. Іменний компонент посилюється:

у позиції підмета;

у позиції додатка;

в інфінітиві уявлення: Йти вночі до лісу? Ні, це страшно та й небезпечно.

Дієслівний компонент у значенні інфінітива посилюється у синтаксичній позиції складової частини дієслівного складеного присудка, самостійного присудка. Інколи суб”єктний інфінітив при модальних дієсловах типу надіятися, мріяти, боятися, готуватися кваліфікують як додаток на підставі можливого перетворення залежного інфінітива разом з прислівними поширювачами на окреме підрядне речення: Хлопчик надіявся вчасно приїхати до міста // Хлопчик надіявся, що вчасно приїде до міста. З другого боку, він доповнює семантику модального дієслова і може кваліфікуватися з ним як єдине синтаксичне ціле – складений дієслівний присудок. Інфінітив у таких конструкціях позначає дію діяча і водночас – суб”єкт дії, виражений відмінюваною дієслівною формою.

Синкретизм компонентів речення наявний при опущенні дієслівнох форми, при чому залишкова частина бере на себе функцію еліпсованої структури і зберігає свою первинну функцію. У результаті у словоформі поєднується старий зміст з новим, що виявляється у нових зв”язках: Я приніс додому цілий букет фіалок, які були всі в росі // Я приніс додому цілий букет фіалок у росі. Тут означення “у росі” зберігає свою об”єктну семантику і набуває нової атрибутивної семантики, перебуваючи у приіменниковій (власнепредметне значення іменника “фіалки”) позиції.

Синкретизм членів речення може зумовлюватись віднесеністю сполучуваних форм до лексико-семантичних груп слів до лексико-граматичних розрядів частин мови: Білка сиділа на гілці дерева і смакувала лісові горішки. До словоформи “на гілці” можна поставити питання “де?” і “на чому?”. Поєднання семантики місця (де) та об”єкта (на чому) робить можливим постановку двох питань і кваліфікацію такого елемента як синкретичного, що поєднує семантику додатка й обставини.

У синкретичних членах речення залежно від їх синтаксичної позиції може посилюватись той чи інший семантичний компонент. Його актуалізація зумовлюється:

значенням сурядної однорідності. Такий ряд однорідних членів відкривається морфологізованим членом речення, а всі інші перебувають в аналогічній синтаксичій позиції: Ніч була прозолодною, з дощем і з вітром;

морфологізованим узагальнюючим словом: Гарбузи росли скрізь: і на городі, і на леваді, і навівть на вулиці, не даючи проходу;

морфологізованим уточнюючим словом: Раптом попереду, на перехресті, щось блимнуло раз, потім другий.

9. ДЕТЕРМІНАНТ

Детермінант – це самостійний семантичний поширювач речення, наявність якого зумовлюється комунікативними потребами висловлювання: Гармошка десь на другій вулиці виводила добре знапйомий мотив довоєнної пісні. Детермінант є факультативним поширювачем, який може бути опущений без порушення формальної будови речення. Фактор “опущення” такого компонента із структури речення без впливу на семантику дієслова є доказом на користь виділення детермінанта. У цьому – головна відмінність детермінантів від прислівникових поширювачів – конструктивний елементів, які включені в речення за законами валентності. Детермінант – категорія реченнєвого рівня і характеризуються детермінанти власним детермінантним зв”язком. Зв”язок детермінанта з реченнєвою предикативною основою є непередбачуваним і необов”язковим: Другого дня ми були в Києві. З-поміж детармінантів вирізняють за семантикою: 1) фонові; 2) детермінанти зумовленості; 3) детермінанти з характеризуючим значенням.

Фонові детермінанти виконують атрибутивну функцію щодо всього висловлення і є своєрідними експозиціями до нього. Вони об”єднують локальні і темпоральні детермінанти: Шумить на сотні кілометрів приморська тайга;

Детермінанти зумовленості називають ситуацію, подію, яка перебуває у відношенні зумовленості з основною подією. Детермінанти зумовленості поділяються на:

А)детермінанти причини (Од знемоги бійці хиталися);

Б) детермінанти мети (Для захисту від обростання підводні частини різних споруд покривають необростаючими фарбами);

В)умови та наслідку (При бажанні він міг би цілком законно уникнути відрядження);

3)детермінанти з характеризуючим значенням вміщують різноманітні відтінки якісної харатеристики основної події. Прикметною особливістю характеризуючих детермінантів виступає їх двопланова співвіднесеність і залежність з кожним з двох головних членів речення: Василь поглянув здивовано = дивиться здивовано + Василь здивований. Детермінанти характеризуючого типу поділяються на:

а)детермінанти з означувальною характеристикою: радісно, ніжно, спокійно, нервово, голосно, несміливо (Спокійно і чемно батько ступив у тамбур);

б) детермінанти зі значенням уточнення/обмеження: зовні, практично, фактично, психологічно (Зовні він здавався спокійним);

в) детермінанти сукупності/роздільності: вдвох, гуртками, разом з сином, поодинці (Разом з Григорієм вони розробили кілька спеціалізованих маршрутів для найбільш безпечного переходу з сектора в сектор).

10.ДУПЛЕКСИВИ

Значну групу утворюють члени речення з подвійним зв”язком, що одночасно відносяться до двох членів речення: Темна хмара одна чорніє на далекому небосхилі. Словоформа “одна” стосується водночас іменника “хмара” та дієслова “чорніє”. Члени речення з подвіним зв”язком здобули назву дуплексиви. До дуплексивів належать два типи другорядних членів речення з подвійними відношеннями:

атрибутивно-обставинні;

атрибутивно-об”єктні;

Перші позначають ознаку предмета, яка одночасно вказує на обставини, при яких спостерігається ця ознака: На фронт Микола пішов ще хлопцем (тобто “хлопцем” = коли ще був хлопцем).

Атрибутивно-об”єктний дуплексив позначає ознаку предмета, яка одночасно є об”єктом дії і виявляється у предмета тільки у результаті цієї дії. Цей тип дуплексива спостерігається при дієсловах типу: працювати, служити, оформити, оформитися, зарахувати, влаштувати, влаштуватися, зробити, зробитися, вважати, вважатися (Марія оформилася секретарем. Словоформа “секретарем” позначає атрибутивно-предикативну ознаку предмета і водночас є об”єктом дії).

І.Р.Вихованець кваліфікує дуплексиви як компоненти речення, що перебувають у подвійних синтаксичних зв”язках і постають як подвійні присудки, який слід відрізніти від тотожних у зовнішньому плані елементів іменного складеного присудка у конструкціях з дієсловом “стояти” і прикметником: Люди стояли похмурі й сумні. Ліс стояв мовчазний… . Осінь стояла червоно-багряна, палаюча, суха. Диференціація формально-синтаксичної струкутри цих речень проходить по лінії семантичної природи іменника-підмета. Якщо іменник-підмет називає особу, то він поєднується подвійним синтаксичним зв”язком з елементами подвійного присудка. І навпаки – коли позицію підмета займають назви неживих предметів, то сполука “дієслово стояти + прикметник” з формально-синтаксичного боку не членується, тобто є ананлітичною формою, іменним складеним присудком із трансформованим у зв”язку дієсловом “стояти”. Відмінність між цими типами синтаксичних конструкцій виявляється за допомогою трансформ ації розчленування: Люди стояли похмурі – Люди стояли + Люди були похмурі.

Зв”язок у конструкціях типу побіг схвильований, стояли похмурими називають тяжінням, звертаючи увагу на тяжіння атрибутивного компонента до іменника-підмета. Кваліфікація його як подвівіного синтаксичного зв”язку повністю розкриває статус таких компонентів у структурі речення.