Тема 4 синтаксично ізольовані частини речення. Односкладні речення

СИНТАКСИЧНО ІЗОЛЬОВАНІ ЧАСТИНИ РЕЧЕННЯ

Поряд із членами речення, які входять до складу загальної внутрішньо-синтаксичної структури речення, пов”язуючись між собою в словосполучення за допомогою узгодження, керування і прилягання, у рамках простого речення можуть виявитись повнозначні частини висловлення, які, хоч і належать до речення за своїм змістом, але синтаксично з жодним членом даного речення не пов”язуються і залишаються поза синтаксичними зв”язками між членами речення. Такі лексичні компоненти речення у вигляді окремих слів чи словосполучень або й речень не можуть бути віднесені до жодного з членів речення і тому взагалі не можуть вважатися членами речення. Їх називають синтаксично ізольованими частинами речення. До них належать:

А) звертання;

Б) вставні слова, словосполучення, речення;

В) вставлені речення.

А) Звертання

Загальна синтаксична функція звертання – називати адресата мовлення. Ця функція не є однорідною, що й спричинює різноманітність синтаксичних відношень звертань з реченнями.

В українській мові звертання функціонує у двох морфологічних різновидах: номінативі і вокативі (кличний відмінок). Основні граматичні показники синтаксичної функції звертання – інтонація і синтаксична позиція у реченні.

Розрізняють такі функціональні типи звертань:

власне звертання, що виступають як назви конкретних адресатів мовлення, як форми вольових виявлень мовця. Вони набирають цих властивостей оскільки є компонентами безпосереднього звернення однієї особи до іншої. Стаючи формами вольвих виявлень мовців, такі звертання повинні викликати реакцію-відповідь, особливо при зверненні до живих істот (персоніфіковані предмети і явища як адресати мовлення) є тропеїчними поетичними засобами.

Звертання має кілька форм вираження у мові, що зумовлює різні синтаксичні форми власне звертань у реченні:

А)найвиразнішими власне звертання є в імперативно-наказових реченнях, в яких присудки стоять у наказовій формі. Позиція звертання у таких випадках не фіксована: Лети ж, моя думо, моя люта муко!

Б) в імперативно-наказових реченнях при підметах-особових займенниках звертання вживаються рідко і мають переважно оцінне значення (як прикладки): На схід ти поглянь, кохана. У таких конструкціях займенник може входити у групу звертання: Помолись за мене богу, мій ти сину.

В) у питальних реченнях зі значенням прямої питальності звертання мають виразне інтонаційне виділення. На них припадає інтанаційна вершина речення, що зумовлює їх відокремлення: Гей, Орфею, небароче! Коли в нас неділя?

Г) власне звертання функціонують як позначення конкретних адресатів мовлення: Мій народе, життя Прометей, все гуркоче твій труд молодий.

Д) звертання, вжиті у дійсному способі, частіше виступають як прикладки при особових займ енниках, маючи яскраве емоційне забарвлення (як засіб кваліфікації об”єкта звернення).

Позиція звертання у розповідних реченнях довільна, хоча звертання в оцінній функції мають тенденцію вживатись у препозиції, що супроводжується відокремленням: Сестро, сестро, ти зелена руто, ти зозуле в гаї на камені! В”ється туга біля мого серця, як гадюка, серце обвиває. Такі звертання набувають характеру односкладних речень.

Постпозитивні звертання іноді втрачають фінкцію власне звертань і вживаються у поетичному мовленні як примовки: Нехай люде не здивують, Як я, мамо, потанцюю, доленькл моя!

звертання вживаються як інтимізуючі вирази в різних комунікативних ситуаціях (у наказовому і дійсному способах). Це звертання типу: чоловіче, брате, люди добрі, друже, го^/лубе, батечку (мій), душко, пане, добродію. Ці звертання не є обов”зковими позначеннями конкретних адресатів мовлення, тому стоять поза групою власне звертань. Основна їх функція – надати мовленню відтінку інтимності: Я, голубе, збирають на заробітки.

Б) вставні слова, словосполучення, речення

Синтаксичні одиниці категорії вставності виконують дві функції:

модальну (у вираженні гіпотетичної і переповідної модільності);

суб’єктивно-оцінний (вияв ставлення мовця до змісту повідомлюваної думки).

Семантично вставні слова, словосполучення і речення бувають:

зі значенням гіпотетичної модальності (типу: може, мабуть, можливо, певно, напевно, ймовірно, видно, здається, видимо, здавалося, видається, бува, очевидно, очевидячки, може бути, можна сказати, треба гадати, як видно, є надія, як здається);

зі значенням констатуючої модальності (типу: звісно, звичайно, зрозуміло, безумовно, безперечно, дійсно, справді, розуміється, без сумніву, природно, як відомо, само собою зрозуміло, певна річ, певне діло, немає сумніву, сказати по правді, правду кажучи);

зі значенням переповідної модальності (кажуть, як кажуть, як говорять, як то кажуть, за висловом, за виразом, на його думку);

зі значенням емоційної оцінки повідомлюваного в реченні (на лихо, як на лихо, як на гріх, на жаль, на превеликий жаль, як на зло, хвалити долю, на радість, на диво, на біду, чого доброго);

для активізації діалогу як інтимізуючо-контактуючий засіб (чуєте, чуєш, знаєте, знаєш, бачите, вірите, скажімо, припустімо, погодьтесь, майте на увазі, уявіть собі, признаюсь, даруйте, даруйте на слові, між нами кажучи, м”яко кажучи, відверто кажучи, слово честі);

окрема група вставних слів і словосполучень вживається для передачі логічної ворядкованості мовлення, виділеностті основної інформації, підкресленості висновку, результату.

Ця група вставних одиниць зустрічається і в художньому (монологічному і діалогічному мовленні), і в наукових описах, де тенденція до логічної впорядкованості думок спричинена функціональними настановами наукового стилю (однак, наприклад, приміром, до речі, крім того, головне, нарешті, взагалі, зрештою, врешті, виходить, значить, виявляється, навпаки, зокрема, по-перше, по-друге, одним словом, отже, таким чином, кінець кінцем, з одного погляду, з одного боку, у всякому разі).

Вставні члени речення знаходяться у контакті з присудком. Але з погляду на те, що в українській мові місце присудка не фіксоване, вставні слова можуть бути на початку, в середині і в кінці висловлення.

В) вставлені речення

Вставлені речення є ширшою і менш однорідною порівняно з вставними реченнями синтаксичною групою і щодо змісту і щодо синтаксичної будови. Вставленими можуть бути прості і складні речення. Найпоширенішою функцією їх є уточнення, роз”яснення, доповнення предметного змісту основного речення: А син Івась (такий, як день, біловолосий) з дитинства мріє стать матросом. Також вставлені речення мають значення побіжних зауважень чи асоціативних згадок, які не так безпосередньо пов”язані з предметним змістом основного речення: Чи справді так було, чи, може, хтось збрехав – хто ворогів не мав!

ПУНКТУАЦІЯ СИНТАКСИЧНО ІЗОЛЬОВАНИХ ЧАСТИН РЕЧЕННЯ

А) розділові знаки при звертанні

У реченні звертання відділяються від інших слів комою або знаком оклику.

комою звертання відділяються тоді, колди вимовляються без особливої окличної інтонації: Ти ж куди, Оксано, проти ночі.

Зауваження: 1. Якщо звертання стоїть у кінці речення, то перед ним ставиться кома, а після нього – той знак, якого вимагає мета висловлювання: Ой, люлі, моя дитино …; Ти, Мавко?; Нічко дивна! Тобі я корюся, Геть, всі темнії думи сумні; Ти вже тут, Ференц? – гукнув Вася Багіров. 2. Коли перед звертанням є вигуки о, ой, то вони від звертання комою не відділяються: О думи мої! О слава злая! За тебе марно я в чужому краю караюсь, мучуся … але не каюсь!

якщо звертання стоїть на початку речення і вимовляється з окличною інтонацією, то після нього ставиться знак оклику, а наступне слово починається з великої букви: О земле рідна! Знаєш ти свій шлях у бурі, у негоді!

Повторювані та однорідні звертання можуть розділятися знаком оклику (і пишуться тоді з великої букви) або комою: Мамо! Рідна! Голос дай! До тебе рвуся!

Зауваження: Зрідка в ролі звертання можуть виступати займенники ти, ви, якщо вони виразно виділяються інтонаційно, розділові знаки при них ставляться за загальними правилами: А, ти, зрадлива! Ти, безсоромна! Женихів міняєш, мов рукавички.

Б) розділові знаки при вставних словах,

словосполученнях, реченнях

вставні слова, словосполучення, речення виділяються комами: Пісня, здавалось, бриніла у ньому.

Зауваження: 1. не є вставними, а тому не виділяються комами такі слова: ніби, нібито, мовби, немовби, наче, неначе, все-таки, адже, от, принаймні, навіть, між тим, за традицією, у кінцевому підсумку, буквально, як би, майже, притому, при цьому, тим часом, до того ж, приблизно, якраз, як-не-як.

2.деякі слова залежно від контексту можуть вживатися то як вставні, то як невставні: звичайно, навпаки, здається, нарешті, справді, безперечно: На заводі все було як звичайно // Звичайно, до цього довго готувалися.

3.вставні слова, які стоять на початку або в кінці відокремленого звороту, виділяються комою разом з усім зворотом:

А) Завтра, очевидно о п”ятнадцятій годині, відбу4деться зустріч з письменниками // Завтра, о п”ятнадцятій годині, очевидно, відбудеться зустріч з письменниками.

Б) Туристи, безперечно побоюючись хуртовини, зберуться не всі // Туристи, побоюючись хуртовини, безперечно, зберуться не всі.

4.вставні слова, що стоять в середині відокремленого звороту, комами виділяються: На лавах, змайстрованих, очевидно, самими учнями, сиділо по кілька дітей.

5.якщо вставне слово стоїть після переліку однорідних членів речення й передує узагальнюючому слову, то перед вставним словом ставиться тире, а після нього – кома: Тут було і хвилювання, і побоювання, і радість, і передчуття перемоги – словом все, що охоплює спортсмена перед змаганням.

Вставне слово відокремлюється комою, якщо перед ним є сполучник: В серцях уже росло передчуття, що, може, завтра, може, ще й раніш, настане мирне на землі життя.

Зауваження: 1. Якщо перед вставним словом є єднальний сполучник, що стоїть на початку речення, то кома між ними, як правило, не ставиться: А й справді, пора додому.

якщо вставне слово стоїть перед сполучником а , то кома після нього може ставитись і не ставитись: Наші справи не тільки йдуть добре, а, навпаки, навіть краще, ніж раніше, і ми скоро зустінемося, а отже, і поговоримо.

два вставних слова відокремлюються одне від одного комою: Правда, може, я сам-таки в цьому й винен …

невеликі за розміром вставні речення теж виділяються комами: Життя, кажуть, прожити – не поле перейти.

Вставні речення, як правило, виділяються дужками: Здумайте: Шумить, гримить столиця (Гоголь щось подібне говорив), - а над осінь прилітає птиця із північних сивих чагарів …

Вставлені речення можуть відокремлюватися також тире, якщо немає потреби дуже різко виділяти їх з основного: Він (Бучма) – важко згадувати про це! – ледве вже ходив, говорити йому було трудно, писати він не міг …

ОДНОСКЛАДНІ РЕЧЕННЯ ТА ЇХ ТИПИ

Відштовхуючись від реальних мовних фактів та стверджуючи неадекватність речення і судження, слід вести мову про особливий статус односкладних речень. У сучасній лінгвістиці розрізняють:

1)означено-особові;

2)неозначено-особові;

3)узагальнено-особові;

4)безособові;

5)інфінітивні;

6)номінативні.

До цих різновидів ще додають вокативні речення, на тій підставі, що вони цілісно (в одному компоненті) виражають всі реченнєві категорії. Більшість лінгвістів відносить їх до нечленованих речень, ототожнюючи з іншими реченнями – словами типу так, ні, також.

Односкладні речення поділяються залежно від того, як виражається їх головний член, який не є підметом чи присудком, бо не приймає другого члена системи як означаючого на рівні підмета або присудка, тобто він виступає єдиним виразником предикативності.

Розрізняють два класи односкладних речень:

односкладні дієслівні речення;

односкладні іменні.

У дієслівних односкладних реченнях позицію головного члена можуть займати всі основні дієслівні форми або інфінітив; в іменних – лише іменник (чи субстантивоване слово у називному відмінку).

ОДНОСКЛАДНІ РЕЧЕННЯ ДІЄСЛІВНОГО

ТИПУ ТА ЇХ ОСОБЛИВОСТІ

Загальна властивість дієслівниз речень – їх безпідметність. Їх односкладність можна констатувати тільки на формально-граматичному рівні. На семантико-синтаксичному – в переважній більшості вони є двоскладними.

Дія, позначена гловним членом, виявляється як незалежна, формально самостійна. Але ця незалежна дія може бути внутрішньо співвіднесена ідеєю суб”єкта, останній може мати формальний вияв у знахідному, родовому, давальному, орудному відмінках.

Співвідношення двоскладних, односкладних та нечленованих речень слід розглядати з огляду на означеність/неохначеність предмета судження.

Найчіткіше предмет судження окреслений у типових двоскладних реченнях; максимальною неозначеністю предмет судження характеризується у вигукових реченнях, що утворюють ядро нечленованих речень. Односкладні речення посідають проміжну ланку між двоскладними та еквівалентними реченнями.

Односкладні речення – це такі речення з одним головним членом, які не вимагають другого члена і не можуть доповнюватися ним без зміни характеру вираженої думки.

Дієслівні односкладні речення – це такі речення, в яких мова йде про дію, діяч або виконавець якої словесно не виражений.

Зв”язок між дією та особою – виконавцем дії у різних дієслівних форм відчувається по-різному. Найтіснішим є зв”язок дії у дієвідмінюваних форм, найменш міцним – у безособових дієслів та інфінітива.

Між двоскладними та безособовими реченнями з огляду на означеність/неозначеність розташовані односкладні дієслівні речення. Що є перехідними конструкціями, які характеризуються поступовим посиленням неозначеності. В означено-особових односкладних реченнях дійова особа мислиться означено, але вона так тільки мислиться. Наявність в думці дійової особи і доволяє виділити означено-(особа означена), неозначено (особа неозначена, хоча особова форма дієслова підкреслює її вияв), узагальнено-особові (особа тільки узагальнюється) односкладні речення в групу особових за характером виконавця дії.

Неозначено-особові та узагальнено-особові речення утворюють в українській мові односкладні дієслівні речення, комунікативним призначенням яких є вираження дії неозначеної та узагальненої особи, що входить у структуру виражених суджень у вигляді уявлень. Неозначеність та узагальненість особи пов”язані з порушенням прямого відношення дії до дійової особи.

ОДНОСКЛАДНІ РЕЧЕННЯ ІМЕННОГО ТИПУ ТА ЇХ ОСОБЛИВОСТІ

Іменні односкладні речення об”єднують безособові іменні, номінативні та вокативні речення. За своєю формою та значенням вони істотно різноманітніші, ніж дієслівні. Особливе місце займають інфінітивні речення, в яких головний член – незалежний інфінітив – поєднує властивості дієслова та іменника.

означено-особовими односкладними є такі речення, в яких головний член виражений дієсловом з вказівкою осоюовим закінченням на означену (конкретну) особу, якою може бути мовець або його співбесідник: я, ти, ми, ви. Головний член виражеється дієсловом формі І або ІІ особи однини чи множини теперішнього часу або наказового способу. В означено-особових реченнях на перший план висувається не особа, а дія чи стан: До вічного вогню приходимо щораз.

Головний член означено-особових речень може виражатися:

дієсловом І особи однини дійсного способу: Люблю грози весняні, коли земля пробуджується зі сну. Ця форма є найтиповішою для означено-особових речень. При вживанні І особи однини можливий відтінок узагальнення (особливо часто спостерігається у прислів”ях та приказках), що дає підставу кваліфікувати конструкції типу: Іду – іду – нема сліду; Моя хата скраю – нічого не знаю; як узагальнено-особові односкладні речення. Але такі одиниці слід вважати означено-особовими, оскільки діячем є конкретна особа – мовець;

дієсловом дійсного способу у формі ІІ особи однии та множини. Означено-особове значення ця форма має тоді, коли мовець звертається до співрозмовника: Востаннє ставлю питання … Чуєш?

Дієсловом наказового способу: Славте землю і весну, славте країну молоду;

Дієсловом у формі І особи однини. При цьому форма множини І особи характеризується такими значеннями:

А) мовець спонукає співрозмовнпика до певної сумісної дії: Йдемо, поете, вперед;

Б) мовець позначає свою дію та дію інших осіб: Чекати не можна, будемо прориватися до наших!

В) мовець не хоче вичленовувати своє “я” з групи осіб, з якою він пов”язаний за витворюваною дією: Я їхала сюди і мріяла,а нам тут кроку не дають, не знаємо, що й робити і як бути;

Г) етичної сукупності, сумісництва – у звертаннях до співрозмовника (замість ІІ особи однини і множини): Як поживаємо?

неозначено-особовими є такі односкладні речення, в яких дієва особа мислиться неозначеною, а головний член виражений дієсловом ІІІ особи множини теперішнього або майбутнього часу або формою множини минулого часу дійсного способу. Неозначено-особові речення можуть виражати:

дію особи, що невідома мовцеві і не суттєва на даний момент для мовця: За літо школу відремонтували, завезли новенькі парти, від яких іде якийсь надзвичайний запах і наповнює всю школу;

дію особи, яка відома для мовця, але він не називає її в силу певних причин: Кажуть про вимогливість, повідомляють знову про нові закони, що постійно приймаються.

Дію особи, яка не може бути точно названа мовцем: Дивись, а то там на ярмарку все вкрадуть;

Дію, витворювану самим мовцем, але при цьому мовець не вважає необхідним наголошувати на джерелі такої дії: І знай, брате мій, що тебе завжди чекають, сподіваються і мріють про зустріч з тобою.

Дію, що витворюється конкретною особою, яка не називається з метою її неозначеності: Мені наказували, забороняли, ставили проблеми, але ніхто не запропонував навіть присісти.

узагальнено-особовими є такі односкладні речення, дія яких стосується узагальненої особи, а головний член виражений дієсловом ІІ особи, зрідка – іншими особовими формами.

Узагальнено-особові речення виражають:

загальне положення, висновок, що стосується всіх людей безвідносно місця і часу: Розуму і за морем не купиш, коли його вдома немає;

інтимність думок, настроїв, переживань: Трапляється так, що сидиш поміж інших, наче й друзі, але нічого спільного з ними не маєш;

Головний член узагальнено-особових односкладних

речень може виражатись:

А) дієсловом у ІІ особі однини теперішнього або майбутнього часу. Це найтиповіша форма головного члена узагальнено-особових речень: Хочеш мати, треба дбати.

Б) дієсловом у ІІ особі однини і множини наказовог оспособу. Такі речення вміщують заклики, настанови, повчання, поради, що стосуються всіх або множинності дійвих осіб: Не кайся востаннє.

В) дієсловом у І особі множини теперішнього або майбутнього часу дійсного способу: Що маєш – не дбаєш, а втративши – плачеш.

Г) дієсловом у ІІІ особі множини: Дарованому коневі в зуби не дивляться;

Д) формою чоловічого роду минулого часу дійсного способу: Цілив у ворону, а попав у корову.

безособові – це такі речення, в яких виражається дія або стан, що виникають та існують незалежно від витворювача дії або носія стану. Безособові речення – найрізноманітніша і найвживаніша шрупа односкладових речень. Залежно від морфологічної суті головного члена та його загальної семантики в системі безособових речень розрізняють кілька різновидів:

а) безособові речення, головний член яких виражений аналітично, перший компонент при цьому виступає допоміжним елементом (дієслово буде або фазовим, або модальним): буде світати, починає світати, має світати;

б) безособові речення, гголовний член яких виражений безособовими дієсловами. Це найтиповіший вияв головного члена безособових речень і такі структури утворюють власне-безособові односкладні речення: розвидніти, вечоріти, темніти, світати, смеркати;

в) безособові речення, головний член яких виражений особовим дієсловом у безособовому значенні. Ці речення дуже поширені і дуже різноманітні. За змістом вони поділяються на дві групи в залежності від того, яким дієсловом – без постфікса –ся, чи з постфіксом –ся виражений у них головний член.

І. Безособові речення з головним членом, вираженим особовим дієсловом у безособовому значенні без постфікса – ся можуть означати:

1)стихійні, атмосферно-метеорологічні явища природи і суто фізичні, природні процеси, обмежені у своєму вияві певними просторовими рамками: У хаті все темнішало та темнішало.

2)стихійні процеси, що реалізуються за допомогою якогось предмета, який чинить дію, або ж певного явища природи, що є джерелом дії – стану: Прохолодою повіяло з лісу;

3)різні вияви фізичної та психічної сфери в організмі людини, її відчуття, сприймання, настрої, переживання: Смоктало під грудьми від холоду.

ІІ. Безособові речення з головним членом, вираженим особовим дієсловом з постфіксом – ся означають:

різні процеси сприймання чого-небудь, часто функціонують як головні частини складнопідрядного речення з підрядним з”ясувальним (виступають дієслова на позначення сприймання: бачитися, ввижатися, здаватися, відчуватися, маритися): Одного разу почулося Олені серед ночі сюрчання польового коника;

процеси мислення й мовлення, що сприймаються як стихійні, бо наперед і свідомо не планувалися: Не так швидко робиться, як мовиться;

безособові речення, головний член яких виражений формою на - но, -то. У таких реченнях повідомляється про дію здебільшого в її результаті, а не в процесі: Дивне місто проти сонця. Всі озолочено віконця.

Безособові речення, головний член яких виражений словом категорії стану. Ці речення поділяються на:

А) безособові речення,головний член яких виражений прислівником типу безлюдно, болісно, весело, важливо, видно, відрадно, гарно, досадно;

Б)безособові речення, головний член яких виражений придикативними словами тпу біда, гріх, диво, жаль, лінь, сором, шкода, пора, час, що, виступаючи головним членом безособового речення, втрачають зв”язок з парадигмою іменника: Жаль стало батька;

В) безсполучникові речення, головний член в яких виражений предикативним словом типу можна, не можна, необхідно, еможливо, (не)доцільно, (не)потрібно, (не)треба, (не)сила.

Г) безсполучникові речення, головний член яких виражений предикативним словом нема (немає): У гаю, гаю Вітру немає.

Функцію слів нема, немає може виконувати заперечна частка ні(ані) в ролі сполучника. Такі конструкції мають значення теперішнього часу і вживаються в описах, оповіданнях: І нігде садочка, ні квіток!

5.Інфінітивними називаються односкладні речення з головним членом, вираженим незалежним інфінітивом, що позначає можливу або неможливу дію: Піти лишень пасіку обдивитись.

Інфінітив у цих реченнях не залежить ні від якого слова, навпаки, всі слова залежать від інфінітива у смисловому і граматичному плані.

Головний член інфінітивних односкладних речень може бути виражений незалежним інфінітивом без частки би (б) та незалежним інфінітивом з часткою би(б), використання якої суттєво впливає на семантику інфінітивного речення.

Інфінітивні речення з часткою би(б) виражають:

бажану або небажану для мовця дію чи стан: От злізти б тут, побігати по широкому полю або полежать у траві;

оцінку здатностей співрозмовника: Сидіть би вам тільки на печі та жувать калачі;

реалізацію побоювання або застереження з приводу здійснення чи нездійснення дії: Поїхати нам потрібно, та тільки б не програти змагання;

постійну або часту схильність мовця до певної дії – вчинку: Вам би тільки сміятися.

Інфінітивні речення без частки би(б)виражають:

необхідність дії або стану, їх неминучість, неможливість або відсутність. Такі значення нерідко переплітаються: Ані піти тобі, ані погуляти, ані чого забажати;

вагання, сумнів у доцільності чи необхідності дії або стану: Боротись, але як?

спонукання – наказ, пораду, побажання, просьбу чи заклик до виконання певної дії: Вчитися майстерності;

недоцільність дії: Чим же було тут захоплюватися?

Окремими різновидами інфінітивних речень слід вважати так звані інфінітивно-називні та інфінітивно-безособові структури.

Інфінітивно-називні речення характеризуються констатцією факту, називанням певної дії або стану, процесу. Основна семантика – вираження необхідності, неминучості: Повставать і йти вперед, наближатись до всього прекрасного і вимріяного.

Інфінітивно-безособові речення – це речення з інфінітивами на позначення сприймання, подекуди мислення типу (не)чути, (не) узнавати, (не) пізнавати. Їх можна поставити в синонімічні стосунки з безособовими реченнями: Їх не пізнати//Їх не пізнано.

6.номінативні речення. У граматичній літературі немає єдиної думки щодо значення та структури номінативних речень.

Номінативними називаються односкладні речення, з називним відмінком імені або кількісно-іменною будовою, що стверджують буття предмета або явища, яке може ускладнюватись значенням вказівки, емоційної оцінки, волевиявлення: Зима. У лісі стало зовсям холодно.

Основною граматичною ознакою номінативних речень є їх односкладність та морфологічна природа головного члена, який може виражатися: 1) іменником у називному відмінку (Зоря… Цвіти … І гай, і поле … Над стовпом верби золоті); 2)кількісно-іменною словосполукою комплетивного плану (Два літа. Три літа. А там дивись і в школу помандрує); 3) займенником: (Вона! Боже, справді вона).

Залежно від значення та структури розрізняють

такі різновиди номінативих речень:

буттєві, що є власне-номінативними і найтиповішими: Далина. Далечінь. Світлодаль.

Вказівні номінативні – односкладні речення з вказівними частками, що виконують функцію посилення звучання і вказівки на той чи інший предмет, виділення із сукупності однорідних: Ось копія наказу. І от Чернігів.

Оцінні номінативні речення, які поєднують називання предмета і його оцінку. Тут розрізняють:

А)оцінно-стверджувальні, в яких подається кваліфікація констатованих предметів, їх оцінка: Справді славна дівчина.

Б) оцінно-окличні речення, в яких ствердження наявності предмета супроводжується його піднесеною оцінкою: Ох, яка ж краса! Сад увесь убрався в іній. Емоційна піднесеність передається займенником той(-а, -е), такий(-а, -е), що за.

Власне-називні, до яких належать назви книг, часописів, картин, музичних творів, написи на вивісках тощо: “Собор”, “Диво”.

Спонукально-бажальні номінативні речення, в яких стверджується необхідність або юажаність того, щоб предмет, названий іменником у називному відмінку, став наявний. Цей тип речень лексично обмежений. До них належать усталені в мові виробничі команди або військові накази чи розпорядження, категоричні вимоги: Документи! – Докусменти у нас, товаришу, різні, - сказав повстанець. Сюди ж відносять “скам”янілі” форми виразу вітання у формі називного відмінка типу “Добрий день”.