92. Економічна інтеграція держав Західної Європи.
У післявоєнний період в Західній Європі розгорнулися процеси не лише військово-політичної, але й економічної інтеграції. Уже у 1946 р. в університеті Цюріха (Швейцарія) В.Черчілль заявив про необхідність створення „свого роду Сполучених Штатів Європи” для протистояння як радянській загрозі, так і відродженню німецького мілітаризму. Інтеграційним процесам сприяв американський „план Маршалла”, що почав діяти з літа 1947 р. і забезпечив надання фінансової допомоги для відбудови економіки Європи, зруйнованої Другою світовою війною. Допомога пропонувалася усім державам континенту, але, оскільки СРСР засудив американську ініціативу як спробу економічно прив’язати Європу до США, її змогли прийняти лише ті країни, що не потрапили до радянської сфери впливу.
Для координації виконання „плану Маршалла” у липні 1947 р. на нараді представників шістнадцяти європейських держав у Парижі було створено Комітет європейського економічного співробітництва. Пізніше, у 1948 році, він був перетворений на Організацію європейською економічного співробітництва (ОЄЕС). А з приєднанням позаєвропейських держав ОЄЕС перетворилася на Організацію економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР, Organization for Economic Cooperation and Development, OECD).
Дещо пізніше, 5 травня 1949 року, виникла Рада Європи (РЄ). Метою Ради було об’єднання європейських держав на основі таких цінностей, як представницька демократія‚ ринкова економіка‚ свобода особистості‚ дотримання прав людини та принцип верховенства права (у статуті Ради ці цінності названі „спільним надбанням” європейських народів), сприяння їхньому економічному та соціальному прогресу, а також „європейській культурній самобутності, яка базується на різних системах суспільних цінностей і охоплює різні культури”.
Сьогодні Рада Європи об’єднує 46 держав континенту‚ у тому числі сімнадцять посткомуністичних країн Центрально-Східної та Південної Європи і Балкан, що приєдналися до неї у 90-і роки минулого століття.
У рамках Ради Європи сформувався ряд органів‚ які здійснюють її цілі. Це‚ передовсім‚ керівний орган – Комітет міністрів‚ членами якого є міністри закордонних справ держав–членів. Постійність у його роботі досягається тим‚ що при необхідності він може збиратися і збирається також й на рівні послів та постійних представників.
Через специфіку своєї роботи більш відомою є Парламентська Асамблея РЄ (ПАРЄ). Вона є унікальним форумом‚ у рамках якого може здійснюватися обмін думками та ідеями між представниками законодавчої влади держав з різною ціннісною орієнтацією.
Подібну роль‚ але вже на рівні органів місцевого самоврядування, відіграє Конгрес органів місцевих та регіональних влад.
Найважливішим аспектом діяльності Ради Європи є прийняття європейських конвенцій‚ що мають стандартизувати діяльність держав-членів у соціальній та правовій сферах. Зокрема, Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини встановлює систему контролю за дотриманням і захистом прав за допомогою двох інститутів – Європейської комісії з прав людини та Європейського Суду з прав людини‚ Європейська хартія про участь іноземців у суспільному житті на місцевому рівні заохочує держави надавати іноземним резидентам можливість отримувати реальні громадські і політичні права у місцевих громадах‚ Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому‚ що принижує гідність, поводженню чи покаранню забороняє піддавати ув’язнених тортурам і нелюдському поводженню, Рамкова конвенція про захист національних меншин та Європейська хартія регіональних мов або мов меншин зобов’язують держави забезпечувати розвиток національних культур і збереження національної самобутності‚ релігії‚ мов та традицій‚ доступ національних меншин до засобів масової інформації‚ використання їхніх мов у громадському житті. Розширення прав і посилення ролі місцевого самоврядування та тісно пов’язана з останнім підтримка транскордонного співробітництва здійснюються завдяки Європейській хартії місцевого самоврядування й Конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними громадами або властями‚ які створюють законодавчі моделі‚ на основі яких має формуватися відповідне національне законодавство. Аналогічно у сфері культурної спадщини діє Європейська культурна конвенція.
Однією з перших спроб впровадження в життя ідеї економічної інтеграції західноєвропейських держав був створений 1921 року економічний союз між Бельгією та Люксембургом – Белюкс (Belgium-Luxembourg Economic Union, BLEU). Окупація під час Другої світової війни Бельгії, Нідерландів та традиційно пов’язаного із ними Люксембургу сприяла початку переговорів між еміграційними урядами, що завершилися підписанням тристоронньої валютної угоди 1943 року та митної конвенції 1944 року. По завершенні війни, 1947 року, між трьома державами було підписано Договір про митний союз Бенілюкс. Угода 1949 року про перехідний період передбачала поступове скасування торговельних квот на промислову продукцію та координацію торговельної й фінансової політики щодо третіх країн, а серія угод, підписаних у 1953 - 1956 роках, встановлювала спільне регулювання заробітної плати, лібералізацію руху товарів і робочої сили, уніфікацію торгівельних угод з третіми країнами та розробку єдиної сільськогосподарської політики.
Нарешті 3 лютого 1958 року в Гаазі було укладено Договір про економічний союз Бенілюкс (Benelux Economic Union) строком на 50 років з можливим подальшим продовженням на 10-річні періоди. Договір передбачав забезпечення у відносинах між трьома державами „чотирьох свобод”, тобто вільного руху товарів, капіталу, працівників та послуг; координацію економічної, фінансової та соціальної політики; проведення спільної зовнішньоторговельної політики.
Перші конкретні кроки на шляху до економічної інтеграції решти держав Західної Європи були зроблені з ініціативи міністра національного планування Франції Жана Моне, який запропонував передати керівництво виробництвом вугілля та сталі єдиному наднаціональному органу.
Відповіддю на заклик Ж.Моне стала Декларація щодо об’єднання європейських народів як необхідної умови для підтримання між ними мирних відносин, з якою міністр закордонних справ Франції Робер Шуман виступив 9 травня 1950 року (пізніше, з 1985 року, цей день стали відзначати як День Європи). Р.Шуман закликав Францію, Німеччину та інші європейські країни за допомогою договору, який мав би обов’язковий характер з погляду міжнародного права, поставити під міжнародний контроль галузі економіки, що мають визначальне значення для військової індустрії. Таким чином передбачалося створити „першу конкретну основу Європейської Федерації”. При цьому промисловість кожної країни-члена мала бути передана під управління спільної Верховної адміністрації, дев’ять членів якої були б повністю незалежними у виконанні своїх функцій від країн-учасниць договору.
Переможені у Другій світовій війні ФРН та Італія, прагнучи вийти з післявоєнної дипломатичної ізоляції, підтримали цю ідею. До них приєдналися країни Бенілюксу, і 18 квітня 1951 р. було підписано Паризький договір між Францією, Німеччиною, Італією, Бельгією, Нідерландами та Люксембургом про створення Європейського Співтовариства Вугілля та Сталі (ЄСВС), який набув чинності 25 липня 1952 року.
Згідно з договором, було засновано спільний ринок вугілля, залізної руди, залізного брухту і сталі, що базувався на принципах вільної торгівлі й регульованої конкуренції. Метою ЄСВС були:
координація й модернізація виробництва заради його зростання, а також зниження цін шляхом скасування торговельних, митних і кількісних обмежень на рух товарів;
забезпечення рівного доступу користувачів до джерел виробництва;
заборона нечесних методів ведення конкурентної боротьби, зокрема шляхом преференцій для національних виробників;
забезпечення в перспективі вільного руху капіталу і робочої сили, розробка з цією метою правил інвестування, фінансової допомоги і ціноутворення.
Органами ЄСВС стали Верховна адміністрація, Рада міністрів та Парламентська асамблея.
Верховна адміністрація створювалася як колегіальний наднаціональний виконавчий орган, незалежний від урядів, рішення якого були обов’язковими для державних установ країн-учасниць.
Рада міністрів складалася з шести членів, по одному від кожної з шести країн і призначалася для узгодження національних інтересів кожної держави з політикою Верховної адміністрації.
Парламентська асамблея ЄСВС почала функціонувати 10 серпня 1952 року під проводом Жана Моне. До її складу увійшли 78 депутатів, які призначалися парламентами країн-членів. Повноваження Асамблеї полягали в нагляді за діяльністю Верховної адміністрації через заслуховування річних звітів. У випадку незадовільної роботи Парламентська асамблея могла відправити увесь склад Верховної адміністрації у відставку.
Для нагляду за законністю дій Верховної адміністрації був створений Суд справедливості з призначених урядами, але незалежних від них, шести суддів, які розв’язували спірні питання й могли анульовувати рішення інших органів ЄСВС.
Консультативний комітет здійснював консультативні та дорадчі функції щодо інших органів ЄСВС. З цією метою до його складу було залучено представників промисловців, найманих працівників, споживачів, продавців тощо. Склад комітету призначався Радою міністрів на дворічний термін.
Структура управління ЄСВС стала прообразом структури управління інших європейських співтовариств, а пізніше — Європейського Союзу.
Наступним кроком після вдалого експерименту з ЄСВС стало створення ще двох співтовариств. З цією метою 25 березня 1957 року в Римі були підписані угоди, якими засновувалося Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом). Угоди вступили в силу 1 січня 1958 року.
До десятиліття існування трьох співтовариств було вирішено об’єднати їхні функціональні органи з метою економії адміністративних ресурсів, що знайшло вияв у підписанні в Римі 8 квітня 1965 року Договору про злиття трьох Співтовариств (заснування єдиної Ради і єдиної Комісії трьох Співтовариств під назвою „Комісія європейських співтовариств”). Спільна комісія почала діяти з 11 липня 1967 року, що означало фактичне об’єднання усіх трьох співтовариств в єдину структуру, яка отримала назву Європейське співтовариство (ЄС, European Communit, EC).
Поступово в рамках Співтовариства склався спільний внутрішній ринок. З 1968 р. було ліквідовано митні збори у торгівлі між країнами, дозволено вільне переміщення робочої сили. Спільна організація виробництва, взаємна технічна допомога, обмін науково-технічною документацією сприяли швидкому зростанню виробництва країн ЄЕС та збільшенню товарообігу, що з 1956 по 1972 р. зріс у 8 разів. До середини 50-х років на ці країни припадало 25 % обсягу виробництва продукції всього західного світу. Промислове виробництво у країнах ЄЕС розвивалося швидше, ніж в інших державах Західної Європи.
Далі розбудова співпраці була пов’язана зі вступом нових членів та з поглибленням інтеграції всередині Співтовариства.
Розширення ЄС відбулося в чотири етапи. Першим з них стало т.зв.розширення на Захід: приєднання до Європейських Співтовариств у січні 1973 p. Данії, Ірландії, Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії.
Друге розширення Європейських співтовариств на Південь було пов’язане з ліквідацією у 1974 - 1975 роках авторитарних режимів на півдні Європи (у Португалії, Греції та Іспанії). Демократизація супроводжувалася поглибленням політичного й економічного співробітництва цих країн з державами „спільного ринку”, що сприяло зміцненню нових демократичних режимів правління у цих державах. Розширення розтяглося на дві стадії. Спочатку відбувся вступ до ЄЕС Греції у січні 1981 pоку. На другій стадії, у січні 1986 pоку, приєдналися Іспанія та Португалія. Витрати на піднесення рівня виробництва у менш розвинутих країнах ЄЕС (Греції, Португалії, Ірландії) до загальноєвропейських стандартів взяли на себе всі члени Співтовариства.
Третє розширення умовно отримало назву розширення на Північ, оскільки воно було пов’язане із прийняттям до новоствореного Європейського Союзу Австрії, Фінляндії та Швеції у січні 1995 pоку. Після цього населення Євросоюзу зросло до 325 млн. чоловік, перетворивши його на найбільше інтеграційне об’єднання світу, ВВП досяг 4 трлн. 414 млрд. дол., тобто 1З 594 дол. на душу населення, одночасно ЄС охопив п’яту частину світової торгівлі.
Четверта хвиля розширення охопила більшість країн Центрально-Східної Європи, через що називається розширенням на Схід. У його ході 1 травня 2004 року до ЄС приєдналися десять країн (вісім країн Центрально-Східної Європи – Естонія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина, Словенія та дві держави Середземномор’я - Кіпр і Мальта). З цього часу населення ЄС склало 453 млн. чоловік, тобто 7,2 відсотки населення світу, а його валовий внутрішній продукт – 10,7 трлн євро.
Останніми 1 січня 2007 року до ЄС приєдналися Болгарія та Румунія. Таким чином, нині ЄС нараховує 27 держав-учасниць, його населення зросло до 480 млн. чол., ВВП – майже до 11 трлн євро.
Поглиблення інтеграції всередині Співтовариства супроводжувалося формуванням на основі Європейських Співтовариств також політичного та валютно-економічного союзу. Цей процес розпочався підписанням 17 – 28 лютого 1986 року Європейського акту єдності. Відповідно до плану, що містився в Акті єдності, після тривалих переговорів 7 лютого 1992 року в голландському місті Маастрихті було укладено Договір про Європейський Союз (набув чинності 1 листопада 1993 року).
Згідно з Договором виник політичний і економічний союз, що передбачає проведення спільної економічної і зовнішньої політики, а також політики в галузі безпеки і співробітництва у соціальній сфері. Окрім того, було запроваджене єдине європейське громадянство, набути яке, правда, можна, лише ставши громадянином однієї з держав-учасниць, підвищилася роль Європейського парламенту, розширилися повноваження інших органів ЄС.
Положення Маастрихтського договору були розвинуті й доповнені у новій редакції Договору про ЄС, схваленій в Амстердамі (Нідерланди) 2 жовтня 1997 року. Доповнення стосувалися принципів демократії, прав людини, соціальної політики, міждержавного співробітництва у сфері внутрішніх справ і юстиції, боротьби зі злочинністю, тероризмом, наркобізнесом, корупцією, расизмом. Розширилися повноваження Європейського парламенту в прийнятті законодавчих актів Євросоюзу.
Чергова редакція Договору про Європейський Союз була схвалена на саміті в Ніцці (Франція) 26 лютого 2001 року. Вона мала за мету зробити Євросоюз здатним до безпрецедентної хвилі розширення у східному напрямку.
Одночасно зазнала поразки ухвалена на Ніццькому саміті ЄС (7 – 11 грудня 2000 року) спроба розробити і затвердити Конституцію Євросоюзу, яка б перетворила його на федеративне утворення. Хоча Конституційний Конвент під проводом колишнього президента Франції В.Жискар д’Естена протягом 2002 – 2003 років розробив та схвалив текст Конституції, а у жовтні 2003 року його було підтримано на Міжурядовій конференції країн ЄС у Римі, Конституцію так і не ратифікували загальнонаціональними референдумами у Франції та Нідерландах, у зв’язку з чим Євросоюз і надалі залишається міждержавним об’єднанням.
Сьогодні Європейський Союз базується на трьох складових:
По-перше, це Європейські співтовариства - ЄЕС та Євратом (ЄСВС припинило існування 23 липня 2002 року відповідно до Паризького договору, укладеного терміном на 50 років, після чого сфера його компетенції перейшла під контроль ЄЕС);
По-друге, спільна зовнішня політика і політика у сфері міжнародної безпеки (СЗПБ);
По-третє, співробітництво у внутрішній політиці та політиці у галузі права.
Європейський Союз не має статусу юридичної особи, проте його мають Співтовариства, що є незалежними суб’єктами права із самостійною компетенцією, незалежною від держав-членів. При цьому Договір про ЄС чітко розмежовує соціально-економічну сферу, яка є компетенцією Співтовариств, та політичну (спільна зовнішня політика і політика у сфері міжнародної безпеки, а також співробітництво у внутрішній та правовій політиці), управління якою має здійснюватися на міжурядових засадах. Європейські співтовариства є об’єднаннями нового типу з погляду міжнародного права зі спільними інститутами, інституціями та елементами „національності” у своїй діяльності.
Європейський Союз має власну символіку. З 1986 року як офіційний символ використовується Європейський прапор синього кольору, на якому зображені дванадцять золотих зірок, що утворюють коло – символ єдності і солідарності народів Європи. Кількість зірок спочатку означала дванадцять держав-учасниць, пізніше було вирішено не збільшувати це число, оскільки воно традиційно означає досконалість і єдність. Мелодія Європейського гімну взята з Дев’ятої симфонії Л.Бетховена (1780 – 1827), який надихався одою „До радості” І.Ф.Шіллера (1759 - 1805) зі словами про те, що всі люди стануть братами.
Головними органами Європейського Союзу є:
Європейська Рада на чолі з главою уряду тієї держави, яка в даний момент головує в ЄС (головуючі держави змінюються кожних півроку), складається з глав держав та урядів країн-учасниць та голови Єврокомісії і вирішує стратегічні питання у житті Євросоюзу;
Рада ЄС складається з галузевих міністрів держав-учасниць і збирається в Брюсселі у вигляді т.зв. „галузевих рад” (тобто нарад міністрів у певній галузі); найчастіше – щомісяця збираються міністри закордонних справ, наради яких називаються Радою з загальних питань та зовнішніх зносин, або просто – Загальною радою;
Європейська комісія в Брюсселі є головним виконавчим органом Євросоюзу, має т.зв. виключне право законодавчої ініціативи (тобто рішення Європейської Ради та Ради ЄС ухвалюються виключно на основі пропозицій Єврокомісії), нараховує 27 комісарів, які обираються на посаду строком на п’ять років, представляють держави-учасниці, але є незалежними і не мають права отримувати від них жодних рекомендацій;
Європейський парламент виник на основі парламентських асамблей Європейських співтовариств, з 1979 року обирається в ході таємного голосування безпосередньо громадянами держав-учасниць ЄС, схвалює нормативні акти, затверджує бюджет та здійснює парламентський контроль за іншими органами ЄС; засідання Європарламенту відбуваються у Страсбурзі (Франція);
Європейський суд у Люксембурзі контролює трактування і застосування правових норм ЄС;
Європейський центральний банк (ЄЦБ) зі штаб-квартирою у Франкфурті-на-Майні відповідає за здійснення грошової політики в зоні євро та є ядром Європейської системи центральних банків.
Важливим кроком у поглибленні інтеграції держав ЄС стало створення економічного і валютного союзу (ЕВС). Відповідно до Договору про ЄС до 31 грудня 1992 року було усунуто практично всі обмеження на пересування товарів, капіталу, послуг і трудових ресурсів, здійснена гармонізація економічної політики країн-членів та створено спільний ринок.
Перехід до ЕВС сприяв формуванню цілісної господарської системи в ЄС, проведенню спільної торгової політики; встановленню єдиних зовнішніх тарифів; здійсненню спільної політики у галузі рибальства, сільського господарства і транспорту; розробці і проведенню єдиної аграрної політики, гармонізації систем правового забезпечення; зближенню законодавств країн-членів; розробці і проведенню спільної антимонопольної політики; проведенню єдиної промислової політики; здійсненню наукових досліджень, удосконаленню технологій, створенню транс’європейських мереж; підвищенню конкурентоспроможності країн-учасниць; розробці і здійсненню єдиної політики в галузі енергетики, туризму, транспорту; гармонізації національних валют, створенню єдиної валюти; проведенню єдиної політики в галузі охорони довкілля; високому рівню зайнятості і соціального захисту, розвитку охорони здоров’я шляхом здійснення єдиної політики в соціальній сфері; досягненню високого рівня освіти і професійної підготовки; правовому захисту виробників і споживачів товарів.
Формування валютного союзу відбулося у три етапи. На першому етапі (1 липня 1990 р. — 31 грудня 1993 р.) відбулася лібералізація ринків капіталів, посилення координації і співробітництва в рамках Комітету керівників центральних банків, досягнення стабільності цін і валютних курсів, посилення координації економічної політики держав-членів.
На другому етапі (1 січня 1994 р. — 1 січня 1999 р.) спочатку на базі Комітету керівників центральних банків було засновано Європейський валютний інститут (ЄВІ). Далі, у 1998 році, на базі валютного інституту та центральних банків країн-учасниць було створено Європейську систему центральних банків (ЄСЦБ) на чолі з Європейським центральним банком (ЄЦБ), розміщеним у Франкфурті-на-Майні. До середини 1998 р. одинадцять країн - Австрія, Бельгія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція - виконали вимоги Угоди про ЄС і стали членами валютного союзу.
На третьому етапі, що розпочався 1 січня 1999 р., в одинадцяти з п’ятнадцяти держав-членів ЄС було введено в обіг єдину грошову одиницю євро. Пізніше, з 1 січня 2001 р., до них приєдналася Греція, а з 1 січня 2007 року - Словенія. Спочатку, з 1 січня 1999 р. до 31 грудня 2001 р., євро обслуговувала лише безготівкові розрахунки. З 1 січня 2002 р. євро було введено як готівкові гроші поряд з національними валютами. З 1 липня 2002 р., після вилучення національних валют, євро стала єдиним законним платіжним і розрахунковим засобом.
Велика Британія, Швеція і Данія відмовилися від участі у валютному союзі через негативне ставлення до нього з боку населення.
Перехід до ЕВС завершив етап формування цілісної господарської системи в ЄС. ЕВС стимулював зростання і структурну перебудову європейської економіки, підняв її конкурентоспроможність на світових ринках, і, таким чином, сприяв скороченню безробіття і розв’язанню інших гострих соціальних проблем.
Головним позитивним наслідком створення „спільного ринку” стало стійке зближення рівнів економічного розвитку країн, що входять до ЄС. Окрім того, у період з 1960 р. значно зростали абсолютні загальні обсяги зовнішньої торгівлі та обсяги торгівлі на душу населення ЄС, при цьому значне місце у структурі зовнішньоторговельного обігу країн ЄС займає саме частка торгівлі всередині Євросоюзу, і тенденція до її постійного збільшення зберігається.
На початку 60-х років минулого століття Велика Британія, яка спочатку не приєдналася до шести країн Європейського Співтовариства, започаткувала створення на основі Стокгольмської конвенції, підписаної в січні 1960 pоку, Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ, European Free Trade Association, EFTA) як альтернативної моделі інтеграції. Крім Великої Британії до нової організації увійшли ще шість країн — Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія і Швеція. У різні роки членами ЄАВТ були також Ісландія, Ліхтенштейн, Фінляндія. В подальшому Велика Британія, Данія, Португалія, Австрія, Фінляндія, Швеція вийшли з ЄАВТ і приєдналися до Європейського Співтовариства. В результаті, на сьогодні ЄАВТ налічує лише чотири держави-учасниці - Норвегія, Швейцарія, Ісландія, Ліхтенштейн. Штаб-квартира організації знаходиться у Женеві.
На відміну від ЄС, основними завданнями ЄАВТ були зниження і поступова ліквідація митних зборів, розумне використання природних ресурсів, забезпечення розвитку вільної торгівлі. ЄАВТ є регіональним економічним угрупованням зі збереженням суверенних прав країн-членів і відсутністю наднаціональних інститутів.
У торгівлі між країнами-членами ЄАВТ скасовані всі мита, але зберігаються зовнішні митні тарифи. ЄАВТ надає можливість використовувати режим вільної торгівлі між різними економічними угрупованнями, регіонами та окремими країнами. Як твердять західні експерти, ЄАВТ — унікальне явище на європейському просторі, оскільки, з одного боку, є своєрідним трампліном для вступу в ЄС, з іншого — об'єднує й ті країни, які на першому етапі не виявляють бажання набути членства в ЄС.
Слід зазначити, що хоча обсяги зовнішньої торгівлі країн ЄАВТ зростають, проте поступово темпи цього зростання уповільнилися майже вдвічі. Оскільки аналогічна тенденція є характерною і для ЄС, 1973 pоку обидва угруповання уклали угоду про вільну торгівлю промисловою продукцією та можливість торгувати деякими видами сільськогосподарської продукції на сприятливих умовах.
У 1984 році ЄАВТ і ЄС домовилися поширити співробітництво на такі галузі, як економіка, валютна й промислова політика, дослідження та технології, охорона навколишнього середовища, рибальство, виробництво сталі та транспорт. При цьому країни ЄАВТ надали торговельні преференції країнам-членам ЄС в обмін на можливість мати пільги країн-членів ЄС, але не брали участі у роботі Співтовариства. Цей процес завершився підписанням 2 травня 1992 року Договору про створення Європейського економічного простору між ЄЕС та ЄАВТ. Хоча до Договору так і не приєдналася Швейцарія, у такий спосіб сформувався найбільший тоді у світі ринок з 380 млн. споживачів.
Важливою складовою європейської інтеграції стало формування єдиного митного простору. Влітку 1985 року, після п’ятирічних переговорів, ФРН, Франція та країни Бенілюксу підписали у люксембурзькому прикордонному селищі Шенген, розташованому на річці Мозель, Шенгенську угоду, до якої пізніше приєдналася Італія (1990 р.), а згодом – Іспанія і Португалія (1991 р), Греція (1992 р.), Австрія (1995 р.), Данія, Фінляндія, Швеція (1996 р.), а пізніше ще й Ісландія та Норвегія, які входять не до ЄС, а в ЄАВТ.
Шенгенська угода передбачає єдині підходи до вирішення ряду проблем. Серед них – боротьба з нелегальною міграцією, злочинністю, порядок видачі віз, надання політичного притулку тощо. Мають бути поетапно ліквідовані внутрішні кордони між державами-учасницями. Кордони мають залишатися лише на географічних картах, а всередині т.зв. шенгенського простору не повинно бути ані паспортного контролю на кордонах, ані митних служб. Іноземці, які звертаються по візу, отримують єдиний дозвіл на в’їзд до шенгенських держав. Створюється єдина організація для боротьби зі злочинністю – Європол‚ розташована у Гаазі (Нідерланди) і озброєна спільним комп’ютерним банком даних на злочинців‚ які коли–небудь знаходилися на території будь–якої з країн-учасниць угоди.
Таким чином, інтеграційні процеси в Європі сприяли виникненню спочатку Європейських співтовариств, наділених наднаціональними повноваженнями в економічній сфері, а пізніше – Європейського Союзу, об’єднання конфедеративного типу, що поступово набирає окремих рис федерації, де наднаціональне вирішення економічних проблем доповнюється міждержавним співробітництвом у галузі зовнішньої політики та політики безпеки, а також внутрішньої політики і політики в галузі права.
ЄС не є ані федеративною державою, ані просто міжнародною організацією, в рамках якої уряди співпрацюють між собою. Держави-учасниці обмежують свій суверенітет, щоб досягти більшого міжнародного впливу та демократичним шляхом розв’язувати спільні проблеми на європейському рівні. З цією метою держави-учасниці передали свої повноваження створеним ними ж інститутам.
Саме Європейський Союз забезпечив найоптимальніше для європейських держав поєднання наднаціональної та міждержавної складових в інтеграції. Свідченням цього є постійне поглиблення інтеграції з одночасним її поширенням на все більшу кількість країн.
Інші економічні інтеграційні об’єднання, зокрема ЄАВТ чи Бенілюкс, фактично (тією чи іншою мірою) злилися з ЄС або, як наприклад Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), створена Радянським Союзом для посилення власних економічних зв’язків з державами т.зв. „народної демократії”, перестали існувати.
Тому поступова інтеграція до Європейського Союзу є найнагальнішим завданням зовнішньої політики нашої держави.