3.2. Напрями вдосконалення законодавства про господарські товариства

Запровадження в економічну систему України ринкових відносин і зумовлене цим відродження на початку 90-х років ХХ століття адекватних їм і традиційних організаційно-правових форм господарювання – господарських/торгових товариств, рівночасно забезпечило (на жаль, не досить вдалий) перехід до якісно нової для України економіки та спричинило чимало складних проблем. Правове забезпечення подібних трансформаційних процесів із самого початку характеризувалося всіма основними ознаками перехідного періоду [524 – С. 99-100; 1283 – С. 49-52; 1234 – С. 134; 460; 459 – С. 20-21; 476]: наявність численних колізій, прогалин, нестабільність, непослідовність правового регулювання¹, а також широке використання підзаконних нормативних актів та відомчої нормотворчості для регулювання питань, віднесених Конституцією (ст. 92) до рівня закону (відносини власності, визначення правових засад підприємництва).

Це стосується, наприклад, питань щодо: порядку створення державних або національних акціонерних товариств та холдингових компаній (питання перетворення державних унітарних підприємств та державних господарських об’єднань у відкриті акціонерні товариства регулюються указами Президента та постановами Уряду про корпоратизацію [99; 101; 104; 108], а заснування таких товариств – відбувається на підставі індивідуальних розпорядчих актів того ж [102] або урядового рівня [102; 138; 143; 144; 145; 151; 159-161]); порядку реорганізації господарських товариств, що регулюється не законом, а актом ДКЦПФР [210]; правового становища посадових осіб органів товариств, що належать до об’єднань капіталів; забезпечення інтересів акціонерів закритого акціонерного товариства, які набули цього статусу, придбавши акції на вторинному ринку (відсутність адекватного регулювання на рівні закону компенсовувалося нормативно-правовими актами ДКЦПФР², ФДМ України¹); ін. питання (частині з яких окремо буде приділено увагу).

Подібне явище, хоча і є негативним, але цілком закономірним, оскільки ринкові відносини й адекватні їм організаційно-правові форми господарювання були новими для того складу Верховної Ради України, який прийняв 1991 р. два основних закони, що мали визначати правовий статус господарських товариств та правовий режим цінних паперів (насамперед акцій та облігацій) [16; 18]. Однак певний поступ у розвитку (хоч і не такого стрімкого, як того сподівалися потенційні іноземні, а згодом – і вітчизняні інвестори) ринкових відносин, значним поштовхом до чого став перехід з 1 травня 1999 р. до приватизації виключно за грошові кошти [115 – П. 2], зумовив необхідність врегулювання невідомих першому складу українського парламенту модифікацій цих відносин (зокрема, більшості видів корпоративних відносин, в т. ч. обтяжених конфліктом інтересів), забезпечення уніфікації правового регулювання господарської сфери суспільного життя з врахуванням міжнародних тенденцій [89; 121; 461; 1235 – С. 5, 41; 1201 – С. 30-35] (з огляду на глобалізацію господарської діяльності та участь України в міжнародних організаціях [165] та конвенціях економічного спрямування²) і вітчизняної специфіки, включаючи й питання, пов’язані з організаційно-правовими формами господарювання. Множинність остан­ніх зумовлена прагненням врахувати, по-перше, світовий і власний досвід (дореволюційного і непівського періодів) шляхом легалізації господарських товариств та добре апробованої в умовах ринкових відносин форми виробничого кооперативу з традиційно притаманними їм рисами самоокупності, самоврядування, самофінансування [49; 249] (що було малохарактерно для колгоспів та артілей радянського періоду), по-дру­ге, зберегти набуті за планово-розподільчої економіки вітчизняні особливості господарювання у формі унітарних підприємств-невласників [14 – Ч. 1 ст. 2, частини 1 і 2 ст. 10, ст.ст. 37-39] (з поширенням можливості їх створення в приватному секторі економіки на базі приватно-колективної власності¹ у формі приватних підприємств та дочірніх підприємств унітарного типу²) і, нарешті, запровадженням невідомих ні ринковій, ні планово-розподільчій економіці колективних підприємств [12 – Статті 20, 23; 14 – Ч. 1 ст. 2; 22], більшістю своїх ознак подібних до виробничих кооперативів. При цьому правове становище такого підприємства визначено або схематично [12 – Ст. 23], або з наданням йому специфіки, доцільність якої важко визначити (наприклад, майно колективного сільськогосподарського підприємства є спільною частковою власністю [22 – Ч. 1 ст. 7], на відміну від решти колективних підприємств – суб’єктів права колективної власності [12 – Ст. 20]).

Подібне розмаїття організаційно-правових форм господарювання, з одного боку, забезпечує значний рівень свободи щодо їх вибору для започаткування та здійснення господарської діяльності, а з іншого – створює досить широкі можливості для зловживань з боку засновників, посадових осіб господарських організацій нетрадиційних для ринкових відносин форм – унітарного підприємства-невласника та колективного підприємства (як свідчать установчі документи останніх¹, засновники таких підприємств при їх започаткуванні застосовували вже згадані еврестичний та кентаврестичний методи, поєднуючи в одній організаційно-правовій формі окремі риси виробничого кооперативу та господарських товариств різних видів та форм, з метою зменшення тягаря відповідальності перед кредиторами підприємства, яким про це, зазвичай, було невідомо²).

Запровадження адекватних ринку організаційно-правових форм господарювання (насамперед господарських товариств) було здійснено без належного врахування інтересів різних категорій учасників ринкових відносин, як це має місце в країнах з цивілізованим станом ринкової економіки і відповідно – притаманною йому соціальною відповідальністю підприємців, високим ступенем врахування публічних інтересів, що відбивають найбільш типові інтереси всіх верств суспільства, включаючи слабозахищених (кінцевих споживачів, дрібних підприємців, дрібних акціонерів, меншості в господарських товариствах). Це стосується і ступеня прозорості ринку, що має забезпечуватися публічністю відомостей державної реєстрації суб’єктів господарювання [531 – C. 118-119; 448] та результатів їх діяльності.

Застосування зазначеного принципу в Україні досить обмежене: відомості державної реєстрації суб’єктів господарювання взагалі не підлягають оприлюдненню в офіційних органах преси¹; публікація результатів фінансового-господарської діяльності передбачена лише стосовно окремих суб’єктів (емітентів цінних паперів, що розміщуються шляхом відкритої підписки [16 – Ст. 22-25]; комерційних банків [13 – Ст. 70], інститутів спільного інвестування [74 – Ст. 48], страхових компаній [39 – Ст. 34]), окремих процесів (ліквідації підприємств [14 – Ч. 2 ст. 35], господарських товариств [18 – Ч. 2 ст. 20], проведення відкритої підписки на акції та облігації [16 – Ст. 23], скликання загальних зборів акціонерного товариства [18 – Ст. 43]), в процесі застосування певних судових процедур у справі про банкрутство [27 – Ч. 5 ст. 11, ч. 7, 8 ст. 19, ч. 3-5 ст. 23]). Однак публікація відповідної інформації здійснюється не в одному офіційному загальнодержавному органі преси і паралельно – місцевому (як це має місце, наприклад, в Німеччині [287/2 – Параграфи 10, 11]), а за досить складною і неуніфікованою схемою (в одних випадках – в одному з трьох визначених законом центральних органів преси², в інших – двох з кількох центральних та місцевих [27 – Ст. 1] або навіть будь-якому органі преси за місцезнаходженням підприємства на вибір ліквідаційної комісії підприємства [14 – Ч. 2 ст. 35; 146 – Абз. 7 п. 34] або засновників АТ¹.

Подібне становище з обмеженими можливостями доступу до інформації, необхідної для прийняття певних рішень у сфері господарювання, навряд чи виправдано з міркувань економічної доцільності, прозорості сфери господарювання, попередження пов’язаних з браком інформації конфліктів і відповідно – забезпеченням можливості належного захисту прав та законних інтересів учасників (безпосередніх і опосередкованих) господарських (включаючи й корпоративні) відносин, а в кінцевому підсумку – і для соціальної спрямованості економіки. Не відповідає останній і значна частина положень закондавства про господарські товариства. Так, досить незначним є рівень регулювання на законодавчому рівні правового становища товариств, які належать до об’єднань капіталів – акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та товариства з додатковою відповідальністю (зокрема питань, пов’я­заних із: захистом прав та законних інтересів кредиторів у процесі функ­ціонування та припинення товариства шляхом реорганізації та ліквідації [982; 442; 1123]; захистом прав меншості та окремого учасника товариства [963; 1119 – С. 233-238, 256; 1104; 439; 446 – С. 128-137], індивідуальний корпоративний інтерес якого не відповідає загальному корпоративному інтересу щодо реорганізації товариства, відчуження значної частини майна останнього, зміни прав та обов’язків учасників тощо; правовими механізмами врегулювання корпоративних конфліктів [462; 466; 473; 477; 1053; 1086; 1247] та ін.).

Правове становище персональних товариств (повного і командитного) за українським законодавством, хоча переважно і відповідає загальноприйнятим засадам регулювання порядку створення, функціонування та припинення подібних товариств, однак потребує вдосконалення з низки питань, про які вже частково згадувалося (встановлення спеціальних вимог до найменування/фірмової назви товариства та тих його учасників, які мають право на ведення справ товариства; зменшення вимог до розміру та складу майнової бази товариства та ін.).

Оптимізація правового становища господарських товариств з метою забезпечення збалансованого врахування як приватних, так і публічних інтересів учасників корпоративних відносин має відбуватися за основними трьома напрямками [524 – C. 102-103]:

1. за змістом (передбачає врегулювання нових для сфери господарювання України відносин або застосування нових принципів соціально орієнтованої економіки до регулювання традиційних відносин),

2. за формою (означає підвищення значення закону відповідно до вимог Конституції щодо регулювання відносин власності та визначення правових засад підприємництва лише у формі закону; посилення ролі установчих та внутрішніх документів господарських організацій щодо визначення специфіки їх діяльності та корпоративних відносин),

3. за системою (шляхом: кодифікації – великої та малої – господарського законодавства; визначення специфіки правового становища окремих видів суб’єктів господарювання за допомогою спеціальних законів; інкорпорації).

Кожен з цих напрямів взаємопов’язаний з двома іншими. Наочним прикладом цього є третій з названих напрямів (вдосконалення господарського законодавства за системою), оскільки одночасно вирішується і більшість завдань решти напрямів: впорядкування та вдосконалення (включаючи позбавлення їх колізій, застарілих норм, прогалин) нормативно-правових актів, надання їм форми внутрнішньо узгодженої системи.

Особливо важливе значення має кодифікація як одна з форм систематизації [1298, с. 137-138], що забезпечує (на підставі перегляду існуючої системи нормативних актів певної галузі права і внесення в неї відповідних змін) створення нового зведеного нормативного акта – кодексу (велика кодифікація) та прийняття грунтовних законів, за допомогою якого здійснюється регулювання великої групи відносин (мала кодифікація).

Світова практика знає кілька основних шляхів систематизації господарського законодавства:

(а) в межах Цивільного кодексу, який регулює майнові і пов’язані з ними немайнові відносини як в сфері господарювання, так і поза нею¹;

б) шляхом прийняття спеціального – Торгового чи Комерційного (або за вітчизняним варіантом – Господарського кодексу), який повинен відбивати специфіку правового регулювання відносин у сфері господарювання, в т. ч. підприємництва ¹;

в) шляхом прийняття спеціальних законів, що регулюють певні групи господарських відносин, не застосовуючи при цьому велику кодифікацію (прийняття кодексу)²;

г) за допомогою не лише законів, а й своєрідних джерел англо-саксонської системи права – норм загального права, права справедливості, фіксація яких в судових рішеннях створює систему судових прецедентів, що застосовується в Англії³ та інших країнах рецепції цієї системи права (слід, однак, зазначити підвищення ролі судового рішення в деяких країнах романо-германської правової традиції [531 – С. 30, 40, 44-45, 60; 385 – С. 26–27], що підтримується частиною науковців [697; 602] і юристів-практиків⁴).

В більшості зарубіжних країн як правові регулятори використовуються (за певних умов) торгові звичаї та узвичайнення [531– С. 30–32, 40–41, 45, 52–53, 57–58, 30–32; 385– С. 26–27, 30].

Підвищується також роль норм міжнародного права, спрямованих на забезпечення уніфікації правового регулювання в межах міжнародних організацій (ЄС, СНД та ін.) або світовому масштабі, що досягається шляхом їх імплементації в національне законодавство з використанням різних способів юридичної техніки [531 – С. 32-35; 385 – С. 26, 30].

В Україні, правова система якої належить до континентальної правової сім’ї і протягом тривалого історичного періоду орієнтується на німецьке право (починаючи з започаткування Магдебурзького права [993; 843; 559; 746; 467] в містах України ще задовго до її включення у склад Російської імперії, яка також, але у свій спосіб, орієнтувалася на німецьку правову традицію), провідною формою систематизації є кодифікація. Серед науковців, законодавців, практиків панують дві основні точки зору щодо кодифікації правових норм, які регулюють відносини у сфері господарювання. Прибічники першої вважають найбільш прийнятним для України Цивільний кодекс, оскільки саме він забезпечить (на їх думку) регулювання зазначених відносин на засадах свободи підприємництва, рівності його суб’єктів і уникнення притаманної для планово-розподільчої економіки диктату держави [569-572; 759; 961; 1220; 1261-1265]. Хоча вирішення цих проблем є важливим, але не забезпечує збалансованого врахування приватних і публічних інтересів у сфері господарювання, без чого неможливо реалізувати положення Конституції України (ч. 4 ст. 13) щодо соціальної спрямованості вітчизняної економіки, включаючи й відносини, що складаються в найбільш численних господарських організаціях – господарських товариствах.

Розв’язати подвійне завдання – з одного боку, стимулювати приватну ініціативу шляхом забезпечення законних приватних інтересів учасників господарського життя, а з іншого – попередити негативні прояви такої ініціативи і відповідно забезпечити врахування і захист публічних інтересів – можливо за допомогою комплексного нормативно-правового акта, в якому приватно-правові методи правового регулювання на паритетних засадах поєднуються з публічно-правовими.

Таким універсальним регулятором відносин у сфері змішаної (або соціально орієнтованої ринкової) економіки має стати Господарський кодекс, перший варінт якого¹ спіткала невдача у Верховній Раді, проте його другий варіант був прийнятий вищим законодавчим органом країни (хоча цей процес відбувався досить складно: на прийнятий 29 листопада 2001 р. варіант кодексу Президент України наклав вето, яке після врахування зауважень глави держави, було подолано Верховною Радою України 16 січня 2003 р.).

Сам факт прийняття Господарського кодексу свідчить про визнання державою і суспільством необхідності збалансування приватних і публічних інтересів у сфері господарювання та комплексного врегулювання майнових і організаційних відносин у цій сфері. Цивільний кодекс з його орієнтацією на приватні інтереси майнового характеру, принципами рівності суб’єктів правовідносин, свободи підприємництва та договорів, диспозитивності правового регулювання неспроможний забезпечити комплексне регулювання складних майново-організаційних відносин у сфері економіки і відповідно – її соціальну орієнтацію, яка передбачає надання певних переваг і особливого захисту слабозахищеним учасникам правовідносин у сфері господарювання (споживачам, дрібним підприємцям, малим та середнім підприємствам, залежним товариствам, меншості в господарських товариствах, включаючи дрібних акціонерів тощо).

Державне регулювання сфери економіки з метою захисту публічних інтересів та найбільш типових законних приватних інтересів від негативних проявів ринкових відносин притаманне для всіх країн світу. Це здійснюється шляхом встановлення обов’язкового для всіх учасників господарського життя порядку, хоча в країнах традиційно розвинених ринкових відносин зазначене явище отримало своєрідну назву – Правил гри в сфері бізнесу, яка, через свою незвичність для вітчизняних юристів та економістів, трактувалася на початку економічної реформи (друга половина 80 – початок 90-х років ХХ століття) як правове явище, не пов’язане з державним регулюванням (тоді як західні юристи визначають це поняття як встановлення і підтримання державою легітимного порядку в сфері підприємництва, що забезпечує наявність необхідної сучасному бізнесу широкої правової інфраструктури, спрямованої на підтримання добросовісної конкуренції [702 – C. 34]). Визначаючи Правила гри в сфері бізнесу, держава в країнах з цивілізованим характером ринкових відносин тим самим виконує свої функції організатора господарського життя в країні; своєю чергою процес організації, передбачає основні елементи регулювання: встановлення певних правил (включаючи права, обов’язки/обмеження учасників правовідносин), контроль за дотриманням зазначених правил, виявлення порушників з відповідним притягненням їх до відповідальності та вжиття заходів щодо відновлення попереднього стану відносин).

Прийнятий Господарський кодекс України¹ відбиває притаманні вітчизняній економіці ніби протилежні, але взаємодоповнюючі, риси:

– орієнтація на ринкові відносини, що передбачають самостійність і численність суб’єктів господарювання різних форм власності з забезпеченням їм, так званої, свободи підприємництва для реалізації приватних (власних) інтересів (насамперед, в отриманні в результаті здійснення господарської діяльності прибутку і вільного ним розпорядження);

– необхідність соціальної орієнтації зазначених відносин з метою уникнення катаклізмів, пов’язаних з реакцією значних верств суспільства на егоїстичні прояви приватної ініціативи (отримання прибутку чи інших вигід/переваг шляхом ігнорування законних інтересів інших осіб – держави (щодо дотримання встановленого нею порядку та отримання для цього відповідних коштів у формі податків, інших зборів), економічної системи країни та всіх сумлінних її учасників (заінтересованих у чітких, стабільних, зрозумілих і забезпечених державним примусом правилах господарювання), включаючи малозахищених (дрібних підприємців, малих і залежних підприємств, дрібних акціонерів, споживачів, найманих працівників).

Таким чином, забезпечуючи можливість прояву приватної ініціативи та вибору її форми, необхідно виключити можливість зловживань з боку несумлінних та/або економічно сильніших учасників господарського життя шляхом встановлення відповідних обмежень, обов’язків, заборон. Попри критичне ставлення до державного регулювання, учасники господарського життя (принаймні, переважна їх більшість) зацікавлені діяти за певними, заздалегідь встановленими правилами, що забезпечує їм і визначеність їх правового становища, і легальні можливості захисту прав та законних інтересів у разі порушення останніх з боку інших учасників ринкових відносин. Розповсюджена серед підприємців та деяких науковців думка про надмірність державного регулювання в Україні не відповідає дійсності, про що свідчить наведений у розділі 1 (підрозділ 1.3) порівняльний аналіз ступеня грунтовності регулювання корпоративних відносин в Україні та країнах з традиційно розвиненими ринковими відносинами.

Отже, справа не стільки в ступені державного регулювання, скільки в стабільності, обгрунтованості та доцільності тих правил, що встановлюються в сфері економіки.

Однак дієвість таких правил і відповідно – ефективність економіки та її елементів (в т. ч. суб’єктів господарювання) залежить від забезпечення державою стабільності цих правих, їх продуманості та зваженості (з огляду на врахування та збалансування різних категорій інтересів учасників відносин у сфері господарювання), чіткості та недвозначності їх становища (останнє дозволить уникнути численних правових конфліктів та зробить ці правила зрозумілими для всіх суб’єктів господарювання, їх засновників, учасників тощо).

Крім великої кодифікації, що вирішує питання стратегічного плану (встановлення основних засад господарювання та основних вимог до всіх суб’єктів, які діють в цій сфері, господарських угод та операцій, принципів, форм та видів господарської відповідальності), значна роль належить і малій кодифікації, що забезпечує грунтовне регулювання великої групи господарських відносин з врахуванням специфіки останньої. Це стосується і господарських товариств, яким кодекси (торгові/комерційні/господарські або цивільні) приділяють лише увагу як одному з видів суб’єктів господарських (майнових) відносин, регулюючи лише основні питання їх створення, функціонування та припинення діяльності. Рівночасно складність корпоративних відносин (особливо в об’єднаннях капіталів) потребує грунтовного їх регулювання (що вирішується зазвичай з використанням малої кодифікації) з метою попередження корпоративних конфліктів, забезпечення їх розв’язання за допомогою правових засобів, а також зменшення негативних наслідків від таких конфліктів.

Мала кодифікація законодавства про господарські товариства може бути здійснена різними шляхами: (а) прийняттям нової редакції Закону «Про господарські товариства», в якому особливо грунтовно мають регулюватися питання, пов’язані з товариствами, що належать до об’єднань капіталів (АТ, ТОВ, ТДВ), або (б) визначення за допомогою спеціальних законів лише правового становища АТ і ТОВ (ТДВ, як відомо, має лише одну принципову відмінність від ТОВ – характер і обсяг відповідальності його учасників), а питання правового становища персональних товариств залишити відповідному кодексу. Застосування першого шляху передбачається ГК (як про це свідчать деяки його норми [91, ч. 12 ст. 81, ч. 3 ст. 88]), другого – ЦК [92, ч. 5 ст. 153, ч. 2 ст. 154, ч. 2 ст. 155, ч. 3 ст. 158 та ін.] та Указом Президента [128]. Відтак вибір одного з цих шляхів залежить від законодавця, який має позбавити згадані кодекси від колізій – вже після набуття ними чинності 01.01.2004 р.

Особливо важливе значення має грунтовне регулювання акціонерних відносин¹, що зумовлено широким використанням акціонерних товариств у сфері господарювання завдяки їх універсальності (застосуванні у будь-яких секторах економіки – приватно-колективному, державному, комунальному, для здійснення переважної більшості видів господарської діяльності, а також для координації господарської діяльності учасників холдингової групи і навіть для виконання деяких функцій щодо регулювання в певних сферах господарювання або певними суб’єктами/їх групами), адекватності ринковим відносинам та легкості акумулювання значних за розмірами капіталів шляхом залучення коштів великої кількості підписчиків (у разі проведення відкритої підписки на акції) [478 – С. 35-36]. Саме питанню вдосконалення акціонерної форми господарювання в Україні приділяється особлива увага, що зумовлено не лише її перевагами та широкому застосуванню в процесі приватизації, але й численними зловживаннями з боку несумлінних осіб – засновників, власників великих пакетів акцій, посадових осіб органів деяких акціонерних товариств, чому значною мірою сприяли і вади чинного законодавства, в т. ч. наявність у ньому численних прогалин, колізій, застарілих норм.

Відтак досвід розвитку акціонерної справи в Україні, негативні її сторони, що особливо гостро проявилися в процесі післяприватизаційного функціонування акціонерних товариств, створених у процесі приватизації чи корпоратизації державних підприємств, спонукали не лише численні дослідження з цього питання [433; 438-439; 441; 446-447; 451-453; 461-462; 468; 473-478; 510-511; 669-672; 693-695; 963-966; 1103-1104; 1119-1128; 1130; 1284-1287], а й ініціативу держави, депутатів щодо вдосконалення акціонерних відносин. Це відбилося в указах Президента [117; 122; 123], у відповідних положеннях Цивільного [92 – Статті 152–162] і Господарського [91 – Cтатті 79–92] кодексів України, в проектах Закону «Про акціонерні товариства», перший з яких 15 грудня 2000 р. був внесений на розгляд Верховної Ради Кабінетом Міністрів України [1016], а другий – народними депутатами Д. Б. Костржевським та С. О. Москвіним [1017]. Непри­йняття законодавчим органом проектів Закону «Про акціонерні товариства», необхідність розгляду нового чи доопрацьованого урядового проекту Закону «Про акціонерні товариства» за напрямками, вказаними в Указі Президента України від 21.03.001 р. “Про заходи щодо розвитку корпоративного управління в акціонерних товариствах” [128], зумовлено наявністю в значених законопроектах, а також Цивільному та Господарському кодексах колізійних норм¹ та інших істотних недоліків² (деяким з них далі буде приділено увагу).

Хоча згадані законопроекти не були прийняті Верховною Радою навіть у першому читанні, однак вони передбачають чимало положень, спрямованих на врегулювання (на підставі узагальненого зарубіжного [943; 944] та вітчизняного досвіду) великої кількості питань, що забезпечують: реалізацію законних інтересів акціонерних товариств як суб’єктів господарювання, акціонерів, кредиторів цих товариств (щодо попередження зловживань з боку засновників; підтримання майнової бази товариства не нижче певного, визначеного законом рівня; забезпечення оцінки майнових вкладів заснов­ників/учасників, майна товариства, акцій за їх ринковою вартістю; вдосконалення порядку корпоративного управління для забезпечення дієвості товариства та більш повного врахування інтересів акціонерів; запровадження нових механізмів захисту корпоративних інтересів – загального та індивідуальних і гарантування інтересів кредиторів товариства та ін.).

З прийняттям 16 січня 2003 р. Господарського і Цивільного кодексів України актуальним стало питання, пов’язане з набуттям ними чинності з 01.01.2004 р., і насамперед:

• усунення колізій між цими кодексами (зокрема, щодо видів акціонерних товариств, порядку їх створення, можливості заснування господарських товариств, що належать до об’єднань капіталів, однією особою та ін.); ігнорування цієї проблеми загрожує дискредитації всієї правової системи країни та її законодавця, який одночасно прийняв два рівнозначних кодекси з колізійними положеннями, а відтак – легалізує можливість вирішення судового спору на підставі положень того кодексу, якому більш довіряє суд;

• приведення усього масиву господарського законодавства у відповідність з положеннями Господарського кодексу України, що потребує значних зусиль законодавця і відповідно – може тривати (навіть за оптимістичними прогнозами) кілька років.

Крім кодифікації (великої і малої) значну роль у систематизації правового забезпечення економічної сфери суспільного життя відіграє інкорпорація законодавства про господарські товариства. Видання збірників нормативно-правових актів, що регулюють їх правове становище, дозволить засновникам та учасникам господарських товариств більш-менш грунтовно враховувати вади та переваги різних видів господарських товариств, обираючи ті з них, що найбільш відповідають реалізації їх приватних інтересів, не породжуючи конфлікту з публічними інтересами та законними інтересами інших осіб.

Вдосконалення законодавства про господарські товариства за формою передбачає розв’язання кількох проблем:

– врегулювання на рівні закону (відповідно до Конституції [1, ст. 92]) відносин власності та підприємництва (основних його засад), зокрема: процесів реорганізації господарських товариств; підтримання їх майнової бази не нижче певного рівня з метою захисту інтересів кредиторів; започаткування нових правових механізмів забезпечення законних інтересів дрібних акціонерів і меншості в товаристві, а також інтересів самого товариства від зловживань з боку посадових осіб та/або власника контрольного пакета акцій (відповідної частки в статутному капіталі товариства); вдосконалення системи правових засобів, що забезпечують попередження та розв’язання корпоративних конфліктів;

– посилення ролі установчих та внутрішніх документів господарських товариств щодо врегулювання питань, залишених законодавцем поза увагою або віднесених на розсуд засновників та учасників товариства, включаючи встановлення внутрішньокорпоративного порядку розв’я­зання корпоративних конфліктів, визначення кількості та порядку формування необов’язкових фондів товариства та ін.

– визнання звичаїв, що вже склалися у сфері господарювання та регулюють корпоративні відносини з врахуванням типових приватних інтересів і публічних інтересів відповідного рівня, джерелом права, що застосовується у разі відсутності в нормативно-правових актах відповідної норми (подібна практика вже має місце у регулюванні відносин, пов’язаних з іноземним інвестуванням, зокрема щодо застосування міжнародних торгових звичаїв при оцінці вартості іноземних інвестицій [40 – Ст. 2]). Різноманітність корпоративних відносин, яка не може бути належ­ною мірою врахована нормативно-правовими актими через їх динамізм, чисельність модифікацій, так чи інакше знаходить відображення на практиці, кращі зразки якої у формі звичаїв можуть допомогти тим господарським товариствам, які неспроможні оплачувати послуги відповідних фахівців;

– визнання своєрідним джерелом права судового рішення¹, в якому зафіксований звичай або узвичайнення, що заповнює певну прогалину закону за умови збалансованого врахування законних приватних та публічних інтересів учасників корпоративних відносин (це дозволить забезпечити уніфікацію судової практики з певних категорій справ та орієнтацію учасників корпоративних відносин на більш ефективну і бажану суспільству поведінку²).

Систематизація законодавства про господарські товариства нерозривно пов’язана з його вдосконаленням за змістом, що передбачає врегулювання нових відносин або забезпечення регулювання традиційних відносин за новими принципами. Серед численних питань, що потребують врегулювання, слід виділити два основних блоки нових правових мехінізмів:

– універсальні способи врахування та захисту основних категорій приватних та публічних інтересів у сфері господарювання (в т. ч. забезпечення уніфікації організаційно-правових форм господарювання, публічності відомостей державної реєстрації та результатів фінансово-господарської діяльності, захисту інтересів залежних товариств, індивідуальних корпоративних інтересів за допомогою нових для українського права судових позовів та ін.);

– спеціальні правові механізми щодо оптимізації системи інтересів у господарських товариствах з врахуванням їх форми (АТ, ТОВ, ТДВ, ПТ, КТ), виду (за характером та виключними видами діяльності, за формою власності, на базі якої функціонує товариство).