NPK_do_Kriminalno-protsesualnogo_kodexu

Ухвалення судом щодо осіб виправдувального вироку незалежно від підстав виправдання (якщо не доведено, що: вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа, кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим, в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення (ч. 1 ст. 373 КПК)) виключаєможливістьпоставленняйогоневинуватостіпідсумнів. Зокрема, якпорушенняпринципупрезумпціїневинуватостігромадянинарозцінивЄСПЛвисловленісудом підозри щодо невинуватості виправданого при розгляді його клопотання про виплату компенсації за час тримання під вартою (рішення ЄСПЛ від 25 серпня 1993 р. у справі Секанін).

2. Окрім загального правила, так званої «формули» презумпції невинуватості, коментована стаття, кореспондуючи ч. 2 ст. 62 Конституції України, закріплює правовіположення, щовипливаютьізцієїформулиієгарантіямивідбезпідставноїтанеобґрунтованої підозри та обвинувачення. До них, зокрема, відноситься положення, відповідно до якого ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Відповідно до ст. 25 КПК прокурор, слідчий зобов’язані в межах своєї компетенціїрозпочатидосудове розслідування вкожномувипадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення (за виключенням випадків, коли кримінальне провадженняможебутирозпочателишенапідставізаявипотерпілого) абовразінадходженнязаяви(повідомлення) провчиненнякримінальногоправопорушення, атакож вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила.

Крімтого, саменанихзакономпокладаєтьсяобов’язоквсебічно, повноінеупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень

(ст. 9 КПК).

Державні органи, що ведуть процес, не мають права перекладати обов’язок доказування винуватості на підозрюваного, обвинуваченого. Це значить, що неприпустимо вимагати від особи представлення доказів на свій захист і спростування повідомлення про підозру чи обвинувального акта. Закон категорично забороняє під час кримінального провадження піддавати особу катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню, вдаватися до погроз застосування такого поводження, утримувати особу у принизливих умовах, примушувати до дій, що принижують її гідність (ч. 2 ст. 11 КПК). Таке примушування давати показання є кримінально караним діянням (ст. 373 КК України).

Відмоваособивідучастівдоказуванні, відповідати назапитання, даватипоказання з приводу підозри чи обвинувачення, давати пояснення чи показання, які можуть статі підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чи членами її сім’ї кримінального правопорушення (ст. 18 КПК) не може тягти для підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) негативних наслідків нівчастині визнання його винним, ні в частині визначення йому міри і виду покарання.

51

Разом з тим звільнення обвинуваченого від обов’язку доказувати свою невинуватістьнепозбавляєйогоправабратиучастьудоказуваннівкримінальномупровадженні. Він вправі збирати і подавати слідчому, прокурору, слідчому судді докази, давати показання, заявляти клопотання, тощо. Прицьомуоскільки підозрюваний, обвинувачений зацікавлений у тому, щоб довести свою невинуватість, меншу винуватість чи взагалі уникнути покараная, закон не передбачає для нього відповідальності за дачу завідомонеправдивогопоказання(якщотакепоказаннянепоєднанезобвинуваченням невинуватого у вчиненні злочину) і не розцінює цей факт як обставину, що обтяжує покарання (ст. 67 КК України). Доводячи свою невинуватість чи меншу винуватість, підозрюваний, обвинувачений здійснює в такий спосіб своє право на захист. Тому доказування є його правом, але не є його юридичним обов’язком.

Безпосереднє практичне значення положень цієї частини коментованої статті для суду, який розглядає кримінальну справу в судовому розгляді полягає в тому, що коли вина обвинуваченого не була доведена стороною обвинувачення поза розумним сумнівом, суд повинен винести виправдувальний вирок (ч. 1 ст. 373 КПК).

3. Важливе положенням, яке випливає із загальної формули презумпції невинуватості, міститься у ч. 3 ст. 62 Конституції України та ч. 3 коментованої статті. Сутність його полягає в тому, що підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Конституція додає також до цього положення, що не може ґрунтуватися обвинувачення на припущеннях.

Відповідно до закону доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (ч. 1 ст. 84 КПК). Новий КПК встановлює жорсткі вимоги щодо допустимості доказів. ЄСПЛ у своїх рішенняхнеодноразовозазначав, щодопустимістьдоказівєпрерогативоюнаціонального права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази (рішення у справах «Тейксейр де Кастро проти Португалії» від 9 червня 1998 р.; рішення у справі «Шабельник проти України» від 19 лютого 2009 р.), а порядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним КЗПЛ, а саме: на свободу, особисту недоторканність, на повагудоприватногоісімейногожиття, таємницюкореспонденції, нанедоторканність житла (статті 5, 8) тощо.

Відповідно до вимог КПК докази визнаються допустимими, якщо вони отримані у порядку, встановленому КПК. Закон пов’язує недопустимість доказів перш за все з істотним порушенням прав та свобод людини. Зокрема, недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією України та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобутізавдяки інформації, отриманійвнаслідок істотногопорушенняправтасвобод людини. Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями правлюдиниіосновоположнихсвобод, зокрема, такідіяння, якздійсненняпроцесуальнихдій, якіпотребують попередньогодозволусуду, безтакогодозволуабозпорушеннямйогосуттєвихумов; отриманнядоказіввнаслідоккатування, жорстокого, нелюдськогоаботакого, щопринижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження; по-

52

рушення права особи на захист; отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати назапитання, або їхотримання зпорушенням цьогоправа; порушення права наперехресний допит; отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні (ст. 87 КПК).

Саме такий шлях обрав Конституційний Суд України з прав людини, даючи офіційне тлумачення положення ч. 3 ст. 62 Конституції України. Суд зазначив, що обвинувачення особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на доказах, одержаних

урезультаті порушення або обмеження конституційних прав і свобод особи, крім випадків, у яких Основний Закон України допускає такі обмеження.

Визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можутьтількифактичнідані, одержанівідповіднодовимогкримінально-процесуаль- ногозаконодавства. Перевіркадоказівнаїхдопустимістьєнайважливішоюгарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі. Аналіз положення ч. 3 ст. 62 Конституції України «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом» дає підстави для висновку, що обвинувачення у вчиненні злочину не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб,

асаме: з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; з порушеннямвстановленихзакономпорядку, засобів, джерелотриманняфактичнихданих; не уповноваженою на те особою тощо (Рішення КСУ у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України 20 жовтня 2011 № 12-рп/2011).

Недопустимі докази не можуть бути використані при прийнятті процесуальних рішень, на них не може посилатися суд при ухваленні судового рішення (ст. 86 КПК). Крім того законом передбачаються випадки визнання доказів недопустимими (статті 87–89 КПК). Порушення зазначених вимог КПК позбавляють отримані відомості доказового значення, роблять доказ недопустимим. Такий доказ не може бути покладенийвосновупідозри, обвинувачення, використанийдлядоказуванняіншихзначущих

укримінальному провадженні обставин.

Конституційне положення про те, що обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, слід тлумачити обмежно. Йдеться лише про такі припущення, на підставі яких можуть бути зроблені обвинувальні висновки. Якщо ж це результат тлумачення сумнівів накористьособи, тотакіприпущення можутьіповиннібутивикористані тими, хто веде процес, для формулювання висновків у справі.

4. Коли законодавець передбачає, що всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 3 ст. 62 Конституції України), мова йде не про будь-який сумнів, що виникає при розслідуванні чи судовому розгляді кримінальної справи, а лише про той, який не можна усунути. Непереборними сумніви визнаються в тих випадках, коли зібрані в кримінальному провадженні докази не дозволяють зробити однозначний висновок провинуватість чиневинуватість підозрюваного, обвинуваченого, а передбачені законом засоби і способи збирання доказів вичерпані. Під час досудового провадження сумніви можуть виникнути як щодо підозри чи обвинувачення, яке формулюється в обвинувальному акті в цілому, так і відносно окремих обставин, щовходятьдоскладуобвинувачення. Упершомувипадкупрокурор, слідчий

53

зобов’язані закрити кримінальне провадження, а суд – ухвалити виправдувальний вирок. Сумніви, які виникли щодо окремих обставин, які входять до складу обвинувачення, спричиняютьневиправданняособи, апом’якшенняобвинувачення. Цеможе бути, зокрема, виключення недоведеного епізоду злочинної діяльності, перекваліфікація дій підозрюваного, обвинуваченого на статтю кримінального закону, що передбачає більш м’який вид покарання, тощо.

Правила щодотлумачення сумнівів може торкатися лишефактичної стороникримінальної справи: кримінально значущих ознак кримінального правопорушення (події кримінального правопорушення, часу, місця, способу та інших обставин), допустимості окремих доказів, винуватості особи. Щодо питань кваліфікації кримінального правопорушення, призначення покарання всі сумніви усуваються за допомогою з’ясування правового змісту закону та прийняття відповідного рішення на підставі внутрішнього переконання.

Рішення, прийнятеврезультатітлумаченнянепереборнихсумнівівнакористьпідозрюваного, обвинуваченогомаєтакежзначенняіпороджуєтакіжюридичнінаслідки, якколи б воно ґрунтувалося на однозначно доведеній невинуватості цієї особи. З погляду юридичногозначення недоведена винуватість рівнозначна доведеній невинуватості.

5. Яквжебулозазначено, презумпціяневинуватості– об’єктивнеправоположення. Цевимогазакону, яказверненадовсіхгромадян, посадовихосіб, державнихігромадських організацій, до суспільної думки в цілому. Саме тому закон вимагає, що поводження зособою, винаякоїувчиненні кримінального правопорушення невстановленаобвинувальнимвирокомсуду, щонабравзаконноїсили, маєвідповідатиповодженню з невинуватою особою.

Ця вимога закону як складова загальної засади презумпції невинуватості одержує прямевтіленнявнормахіншихгалузейвітчизняногозаконодавства. Наприклад, відповіднодост. 71 ЖитловогокодексуУкраїнизагромадяниномпротягомусьогочасуперебування його під слідством і судом зберігається займане ним житлове приміщення; керуючисьст. 36 Кодексузаконівпропрацю, розірватитрудовийдоговірізпрацівником наймодавецьмаєправотількипринабраннізаконноїсиливирокомсуду, якимпрацівник визнається винним у вчиненні злочину і засуджується до позбавлення волі, і т.д.

У ході судового розгляду головуючий, судді, присяжні зобов’язані утримуватися від висловлення будь-яких оцінок і висновків стосовно розглядуваної справи аж до видалення суду в дорадчу кімнату для ухвалення вироку, виключивши будь-які прояви упередженості і необ’єктивності. Відступ від цієї вимоги й оголошення під час судового розгляду позиції головуючого судді, тоді як підсудний ще не визнаний винуватим, розцінене ЄСПЛ як порушення презумпції невинуватості (рішення у справі «Мінеллі проти Швейцарії» від 25 березня 1983 р.).

Стаття 18

Свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї

1. Жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які

54

можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненнінею кримінального правопорушення.

2.Кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення протинеї, убудь-якиймоментвідмовитисявідповідатиназапитання, атакожбути негайно повідомленою про ці права.

3.Жодна особа не може бути примушена давати пояснення, показання, які можутьстатипідставоюдляпідозри, обвинуваченняувчиненніїїблизькимиродичами чи членами її сім’ї кримінального правопорушення.

1. Частина перша коментованої статті містить по суті два важливих положення, які сприяють охороні прав та законних інтересів особи у кримінальному провадженні. По-перше, жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення. По-друге, жодна особа не може бути примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення. Ці два положення статті можнарозглядатиякусукупності, такйокремо, протеубудь-якомувипадкувониєне лишезагальноюзасадоюкримінальногопровадження, айгарантієюпротизловживань із боку осіб, які ведуть кримінальне провадження.

Норма, яка міститься у коментованій статті, впроваджує у кримінальне процесуальне законодавство конституційний припис: «Особа не несе відповідальності за відмовудавати показання абопояснення щодосебе, членів сім’їчиблизькихродичів, колоякихвизначаєтьсязаконом» (ч. 1 ст. 63 КонституціїУкраїни), тапосутізакріплює такий правовий інститут, як імунітет свідка. Чинне кримінальне процесуальне законодавство не містить зазначеного терміна, однак він давно уведений у науковий обіг, широко використовується в юридичній літературі та правозастосовній практиці.

Під правом імунітету свідка слід розуміти звільнення деяких осіб від передбаченого законом обов’язку давати показання і пояснення щодо самого себе чи осіб, коло яких визначено законом.

На рівні міжнародно-правових актів право імунітету свідка прямо закріплено в підп. «q» п. 3 ст. 14 МПГПП, що, безумовно, є однією з гарантій при притягненні особи до кримінальної відповідальності. Це право випливає зі ст. 6 у взаємозв’язку зі ст. 3 КЗПЛ та практики ЄСПЛ. Зокрема, у рішеннях ЄСПЛ «Балицький проти України», «НечипорукіЙонкалопротиУкраїни» та«Шабельник протиУкраїни» містяться відповідні гарантії свободи особи від самовикриття, а саме щодо використання доказів, отриманих із порушенням права на мовчання та права не свідчити проти себе. У цитованих справах ЄСПЛ наголошував, що вони становлять загальновизнані міжнародні стандарти, які лежать в основі поняття справедливого судового розгляду за ст. 6 КЗПЛ. Встановленнятакихстандартівпояснюєтьсянеобхідністюзахистуособи, яка переслідується за кримінальним законом, від неналежного тиску з боку органів влади, щоб завдяки цьому уникнути помилок правосуддя та сприяти реалізації цілей ст. 6 КЗПЛ. Право не свідчити протисебе передбачає, зокрема, щосторона обвинувачення у кримінальній справі, намагаючись довести свою версію щодо обвинуваченого, не може використовувати докази, здобуті за допомогою методів примусу чи утиску всупереч волі обвинуваченого. Крім того, згідно з практикою ЄСПЛ допустимість

55

як доказів свідчень, отриманих за допомогою катувань, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому, незалежно від доказової сили таких показань і від того, чи мало їх використання вирішальне значення для засудження підсудного судом (див. рішення ЄСПЛ у справі «Гефген проти Німеччини» від 30 червня 2008 р.).

Розглядаючи право не свідчити проти себе, ЄСПЛ неодноразово вказував, що право не відповідати на запитання і не давати свідчень проти самого себе не можна тлумачити як таке, щонадає загального імунітету (щодо дій, мотивом яких єбажання уникнути розслідування. У справі «Ван Вондел проти Нідерландів» від 23 березня 2006 р. ЄСПЛ було зазначено, що право не свідчити проти самого себе насамперед стосується поваги до виявленої волі обвинуваченого не відповідати на запитання, пов’язані з кримінальним провадженням стосовно нього та використанням у кримінальному переслідуванні відомостей, здобутих під примусом. Однак не кожен захід, застосований, щобзаохотитиособунадатиінформацію органамвлади, належить розглядати як неправомірний примус. Само по собі це право не забороняє застосовувати примусові повноваження, вимагаючи від осіб надання відомостей, скажімо, про їхні фінансові активи, хоча їх ненадання може тягти за собою покарання, або ж, як у вказаній справі, примусові повноваження вимагати від осіб надання відомостей парламентській слідчій комісії, оскільки було б важко собі уявити, як така комісія ефективно функціонувала без таких повноважень. Важливе положення щодо розглядуваного права сформулював ЄСПЛ у рішенні у справі «Сондерс проти Сполученого Королівства» від 20 липня 1988 р. Відповідно до нього публічний інтерес не може стати виправданням використання відповідей, здобутих під тиском під час несудового розслідування з метою викриття обвинуваченого у судовому провадженні.

У рішенні усправі «Гіні і Макгіннес проти Нідерландів» від 28 грудня 2000 р. ЄСПЛ робить висновок, що «міра примусу», застосована до заявників із метою змусити їх надати пояснення у зв’язку з обвинуваченнями, висунутими проти них на підставі чинного закону, позбавила самої суті привілею проти самообвинувачення та їхнього права зберігати мовчанку.

Інститутімунітету свідка, якийзакріплений уКПК, містить: 1) правовінорми, що дозволяють особі не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти себе особисто та у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання (свобода від самозвинувачення) (ч. 1, ч. 2 цієї статті); 2) правові норми, що надають особі право відмовитися від дачі показань чи пояснень, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чи членами її сім’ї кримінального правопорушення (ч. 3 цієї статті); 3) правові норми, що звільняють особу від відповідальності за відмову від дачі показань під час кримінального провадження щодо себе, членів її сім’їчи близьких родичів, колояких визначено законом (ч. 2 ст. 385 КК України).

Положеннячастинипершоїкоментованої статтіпоширюєтьсянабудь-якогоучас- никакримінальногопровадженнянезалежновідйогопроцесуальногостатусу. Проце свідчить словосполучення, що використовується законодавцем, як «жодна особа». Отже, законнепов’язуєможливістьвідмовитисявіддачіпоказаньчипоясненьтільки з процесуальними фігурами підозрюваного чи обвинуваченого. Якщо пояснення чи

56

показання можутьстатипідставоюдляпідозри, обвинувачення особиувчиненнінею кримінального правопорушення, будь-яка особа, незалежно від її процесуального статусу у кримінальному провадженні, може відмовитися від дачі показань або пояснень. Причому слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд не мають права примушувати цю особу визнавати свою вину або давати показання чи пояснення.

Для того щоб скористатися цим правом, кожна особа має бути повідомлена про нього. Отже, з цією метою КПК встановлює загальну вимогу про те, що перед проведенням слідчої (розшукової) дії особам, які беруть у ній участь, роз’яснюються їх права і обов’язки, передбачені цим Кодексом, а також відповідальність, встановлена законом (ч. 3 ст. 223 КПК).

Правоособинесвідчитипротисамогосебе, членівсім’їчиблизькихродичівприпускає не лише відмову від дачі показань, що мають прямо інкримінуючий характер,

айпоширюютьсянавідомостіпробудь-якііншіфакти, щоможутьпрямочипобічно, безпосередньочиопосередкованобутивикористаніпротиінтересівзацікавленихосіб,

атакож містить право на відмову від надання прокурору, органам досудового розслідування, слідчому судді або суду інших доказів.

2.Закріплюючи права осіб у кримінальному провадженні, закон зазначає, що підозрюваний, обвинувачений має право давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в будь-який момент відмовитися їх давати (ч. 3 ст. 42 КПК). Свідок має право відмовитися давати показання щодо себе, що можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні ним кримінального правопорушення (п. 3 ч. 1 ст. 66 КПК).

Право особи не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї повинно бути своєчасно та в повному обсязі роз’яснено уповноваженими особами на будь-якій зі стадій кримінального провадження.

Про це право особі повинен негайно повідомити слідчий, прокурор, слідчий суддя, суддя або суд слідчий, прокурор зобов’язані роз’яснити його перед проведенням слідчої дії (ч. 3 ст. 223 КПК). Також відповідно до ч. 2 ст. 193 КПК слідчий суддя, суд, до якого прибув або доставлений підозрюваний, обвинувачений для участі у розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу, зобов’язаний роз’яснити його право відмовитися давати пояснення, показання з приводу підозри або обвинувачення (також див. ч. 4 ст. 208 КПК). Призатриманні уповноважена службова особа повинна негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз’яснити право мати захисника, давати пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти нього (ч. 4 ст. 208 КПК). Судовий розпорядник повинен роздати особам, які беруть участь у судовому розгляді, пам’ятку про їх права та обов’язки, передбачені КПК. Причому, післяознайомленняобвинуваченоготаіншихосібзпам’яткою, головуючий з’ясовує, чи зрозумілі їм їх права та обов’язки і у разі необхідності роз’яснює їх

(ст. 345 КПК).

Роз’ясненнявищезазначеногоправамаєпринципововажливийхарактер, оскільки якщопідчасдосудовогорозслідуванняабоусудовомупровадженнібудевстановлено, що це право особам не було роз’яснено, такі показання не можуть бути визнані допустимими доказами у кримінальному провадженні.

57

3. Частина третя коментованої статті містить ще одну складову імунітету свідка – право особи відмовитися давати показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чи членами її сім’ї кримінального правопорушення.

Поняття близьких родичів та членів сім’ї міститься у п. 1 ч. 1 ст. 3 КПК. До них зокрема,належать: чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, ріднийбрат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом імаютьвзаємні права таобов’язки, утомучислі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі.

Гарантією дотримання права особи, наданого коментованою статтею, є встановлена законом заборона використання доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-яких інших доказів, здобутих завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження, а також отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права (ст. 87 КПК).

Крім того, гарантією є також прямо встановлена у кримінальному законі заборона притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які мають право імунітету свідка. Зокрема, у ч. 2 ст. 385 КК та ч. 2 ст. 396 КК зазначається, що особа не підлягає кримінальнійвідповідальності завідмовудаватипоказання підчаспровадження досудового розслідування або в суді щодо себе, а також членів її сім’ї чи близьких родичів, коло якихвизначаєтьсязаконом, танепідлягаютькримінальнійвідповідальностізазаздалегідьнеобіцянеприховуваннязлочинучленисім’їчиблизькіродичіособи, якавчинила злочин, коло яких визначається законом. Із приводу цього слушним є тлумачення, надане в ППВСУ від 23.12.2005 р. № 12 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», відповідно до якого судимають розмежовувати передбачені КК випадки звільнення відкримінальної відповідальностіівипадки, коливідповіднодоККвонавзагалінеможлива, наприклад, коли особа не підлягає такій відповідальності (ч. 2 ст. 385, ч. 2 ст. 396 КК).

Стаття 19

Заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення

1. Ніхтонеможебутидвічіобвинуваченимабопокаранимзакримінальнеправопорушення, за яким він був виправданий або засуджений на підставі вироку суду, що набрав законної сили.

58

2. Кримінальне провадження підлягає негайному закриттю, якщо стане відомо, що по тому самому обвинуваченню існує вирок суду, який набрав законної сили.

1. Положення частини першої коментованої статті кореспондують із вимогами Конституції України, відповідно до якої «ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення» (ст. 61), та міжнародно-правовими зобов’язаннями, які взяла на себе Україна, що містяться

уМПГПП: «жодна людина неповинна вдруге бутисудимою чипокараною зазлочин, за який вона вже була остаточно засуджена чи виправдана у відповідності до закону та кримінально-процесуального права кожної країни» (п. 7 ст. 14); Протоколі № 7 до КЗПЛ: «жодна людина не може бути вдруге притягнута до відповідальності або покарана у кримінальному порядку судом однієї і тієї самої держави за злочин, за який вона вже була остаточно виправдана або засуджена відповідно до закону і криміналь- но-процесуального права цієї держави» (ст. 4).

Таким чином, кримінальне процесуальне законодавство запроваджує загальновизнаний принцип «non bis in idem» (двічі за одне й те саме не карають), який також знайшов своє втілення у ч. 3 ст. 2 КК.

Увагунеобхіднозвернутинаназвукоментованоїстаттітаїїправовийзміст, оскільки назва окреслює положення про «заборону двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення», а частина перша передбачає неможливість двічі бути «обвинуваченим чи покараним за кримінальне правопорушення…». Уявляється, що в назві статті відтворений текст ст. 4 Протоколу № 7 до КЗПЛ та ст. 61 Конституції України, який може бути поширений на будь-які види відповідальності. Частина 1 ст. 19 КПК містить конкретизацію змісту правила «non bis in idem» щодо кримінального провадження.

Убудь-якому випадку при тлумаченні положень ст. 19 необхідно виходити з легального визначення поняття «обвинувачення», яке дається у п. 13 ч. 1 ст. 3 КПК, відповіднодоякогообвинувачення– твердженняпровчиненняособоюдіяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому КПК. Притягнення до кримінальної відповідальності – стадія кримінального провадження, яка починається з моменту повідомлення особі про підозру

увчиненні кримінального правопорушення (п. 14 ч. 1 ст. 3 КПК).

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого (ч. 1 ст. 50 КК). Покарання є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності До осіб, визнаних винними у вчиненні кримінального правопорушення, судом можуть бути застосовані тільки такі види покарань, які передбачені ст. 51 КК.

Рівною мірою ніхто не може бути двічі обвинуваченим або покараним за кримінальне правопорушення, за яким він був не тільки засуджений, а й виправданий. Виправданим у кримінальному провадженні є обвинувачений, виправдувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили (ч. 1 ст. 43 КПК).

Важливим для тлумачення частини першої розглядуваної статті є те, що особа не можебутидвічіобвинуваченоюабопокараноюзакримінальнеправопорушення, якщо

59

вонавжебулавиправданаабозасуджена, аобвинувальнийчивиправдувальнийвирок набрав законної сили. Порядок набрання судовими рішеннями законної сили передбачений ст. 532 КПК.

Найбільш складним у розумінні змісту правила «non bis in idem» є осмислення суті поняття «двічі за одне і те саме правопорушення». Уявляється, що мова повинна йти про заборону притягати фізичну особу щонайменше двічі до юридичної відповідальності одного виду, тобто до кримінальної відповідальності за одне й те саме кримінальне правопорушення. Звідси випливає, що взагалі особа може бути притягненазакримінальне правопорушення дорізнихвидіввідповідальності. Укримінальномупровадженні цемаєважливе значення, оскільки завчиненийзлочинособаможе нестицивільно-правову такримінальну відповідальність, щонеповиннорозглядатися як притягнення двічі за одне й те саме діяння.

До тлумачення ч. 4 ст. 7 Протоколу № 7 до КЗПЛ звертався в своїй прецедентній практиціЄСПЛ. Зокрема, урішенні«ФранцФішерпротиАвстрії» від29 травня2001 р. ЄСПЛ встановив, що головна мета ст. 4 полягає в забороні повторення кримінального процесу, який вже був завершений прийняттям остаточного рішенням.

Урішенні у справі «Градингер проти Австрії» від 23 жовтня 1995 р. ЄСПЛ сформулював критерії оцінки двох правопорушень як тотожних. Така тотожність стосується не лише назви правопорушень за відповідним законом, а також, що найбільш важливо, їх змісту та мети. Виходячи з цього ЄСПЛ визнав таким, що порушує ст. 4 Протоколу № 7, стягнення із заявника адміністративного штрафу за керування транспортним засобом у стані сп’яніння, оскільки раніше він вже був засуджений за це самедіянняякзакримінальнийзлочин. Судрозцінивадміністративнеправопорушення і злочин «одним і тим самим діянням» у сенсі розглядуваної статті.

Урішенні «Радчиков проти РФ» від 27 травня 2007 р. ЄСПЛ зазначив, що не розглядається як порушення ст. 4 Протоколу № 7 до КЗПЛ повторний розгляд справи згідно із законом і кримінальними процесуальними нормами відповідної держави

втому випадку, якщо є відомості про нові або нововиявлені обставини та якщо в ході попереднього розгляду були допущені істотні порушення, що вплинули на результат розгляду справи.

2. Закон передбачає, що кримінальне провадження підлягає негайному закриттю, якщо стане відомо, що по тому самому обвинуваченню існує вирок суду, який набрав законноїсили. Гарантієюдотриманняцьогоприписузаконуєпередбаченаст. 284 КПК процедура закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування

вразіякщоіснуєвирокпотомусамомуобвинуваченню, щонабравзаконноїсили, або постановлена ухвала суду про закриття кримінального провадження по тому самому обвинуваченню (п. 6 ч. 1). ст. 284 КПК). З цієї підстави закрити кримінальне провадження має право щодо підозрюваного тільки прокурор.

Якщо під час судового розгляду стало відомо про існування по тому самому обвинуваченню вироку суду, що набрав законної сили, або ухвали суду про закриття кримінального провадження по тому самому обвинуваченню стало відомо в стадії судовогорозгляду, судповиненвнестиухвалупрозакриттякримінальногопроваджен-

ня (ч. 6 ст. 284 КПК).

60