![](/user_photo/2706_HbeT2.jpg)
- •3.Сутність аналізу політики.
- •4.Види аналізу політики.
- •6.Критерії аналізу політики.
- •7.Аналіз державної політики як наука, навчальні дисципліна та практична діяльність.
- •8, 9, 10.Сутність державної політики.
- •12.Моделі державної політики.
- •22, 23, 24. Державні цільові програми: класифікація, розробка та управління
- •25.Етапи розробки та впровадження державних цільових програм.
- •26. Державний маркетинг в процесі вироблення та реалізації державних цільових програм: сутність та значення.
- •27.Типи державної політики.
- •28.Сутність державної соціальної політики.
- •29.Сутність державної економічної політики.
- •30.Сутність національної державної політики.
- •31.Сутність екологічної державної політики.
- •33.Права людини як фундаментальна мета державної політики.
- •35.Органи державної влади і державна політика.
- •36.Зміст і структура середовища державної політики.
- •36.Вплив політичних партій на розробку та реалізацію державної політики.
- •37.Вплив груп інтересів та груп тиску на розробку та реалізацію державної політики.
- •38.Роль засобів масової комунікації в процесі формування та здійснення державної політики.
- •40.Необхідність втручання держави у суспільні сфери.
- •Внутрішні та зовнішні межі втручання держави в суспільні сфери.
- •42. Універсальні варіанти державної політики: виправлення неспроможностей (дефектів) ринкового регулювання.
- •49. Зміст та основні складові аналізу державної політики
- •50. Співвідношення понять політичного аналізу та аналізу державної політики.
- •51. Завдання та функції державної політики.
- •52.Методи та принципи аналізу державної політики.
- •53.Сутність експертно-аналітичної діяльності.
- •54.Місце експертно-аналітичної діяльності в системі політичної аналітики
- •60,62 Стратегічний аналіз політики; стратегічний аналіз на рівні регіонів
- •72 – 75 Оцінювання
- •78.Аналітичний документ. Загальна характеристика аналітичних документів. 79.Структура. 81,82.
- •80.Аналітична записка. Зміст і структура.
- •83.Вітчизняна інфраструктура експертно аналітичного забезпечення державної політики ( по статье Петренко)
- •85. Проблеми експертного середовища в Україні
31.Сутність екологічної державної політики.
Державна екологічна політика є одним з найважливіших факторів управління соціально-екологічною ситуацією.
На нашу думку, під державною екологічною політикою слід розуміти систему специфічних політичних, економічних, юридичних та інших заходів, що вживаються державою з метою управління екологічною ситуацією та забезпечення раціонального використання природних ресурсів на території країни, метою якої є забезпечення гармонійного, динамічно-збалансованого розвитку економіки, суспільства, природи.
Екологічна політика України визначена за "Основними напрямами державної політики в галузі охорони навколишнього середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки", затвердженими Верховною Радою України у 1998 р. Цей документ передбачає довгострокову стратегію розв'язання екологічних проблем в Україні на національному, регіональному, місцевому та об'єктному рівнях.
Нагальним завданням політики у сфері охорони довкілля є проведення інституційної реформи державної системи охорони довкілля та використання природних ресурсів; упровадження механізмів та інструментів екологічної політики, реалізація пріоритетних національних і державних програм з метою створення умов для сталого збалансованого розвитку держави; створення державної системи регулювання екологічної безпеки як неодмінної складової національної безпеки України. У цій галузі визначено конкретні пріоритетні завдання:
— удосконалення економічних механізмів охорони природи та природокористування з метою формування умов для концентрації фінансових ресурсів та їх цільового використання, щоб фінансувати невідкладні екологічні заходи загальнодержавного і регіонального значення;
— суттєве підвищення ефективності застосування мінерально-сировинної бази та інших природних ресурсів;
— створення державної системи моніторингу довкілля та управління використанням природних ресурсів;
— забезпечення безпеки функціонування АЕС;
— реалізація екологічних програм, спрямованих на поліпшення якості повітря, води, розвиток заповідної справи та створення цілісної екомережі, запровадження і дотримання принципів екологічно збалансованого розвитку;
— упровадження нових правових інструментів з метою розширення можливостей участі громадськості у розв'язанні природоохоронних проблем.
Нагальним завданням політики у сфері охорони довкілля є проведення інституційної реформи державної системи охорони довкілля та використання природних ресурсів; упровадження механізмів та інструментів екологічної політики, реалізація пріоритетних національних і державних програм з метою створення умов для сталого збалансованого розвитку держави; створення державної системи регулювання екологічної безпеки як неодмінної складової національної безпеки України. У цій галузі визначено конкретні пріоритетні завдання:
— удосконалення економічних механізмів охорони природи та природокористування з метою формування умов для концентрації фінансових ресурсів та їх цільового використання, щоб фінансувати невідкладні екологічні заходи загальнодержавного і регіонального значення;
— суттєве підвищення ефективності застосування мінерально-сировинної бази та інших природних ресурсів;
— створення державної системи моніторингу довкілля та управління використанням природних ресурсів;
— забезпечення безпеки функціонування АЕС;
— реалізація екологічних програм, спрямованих на поліпшення якості повітря, води, розвиток заповідної справи та створення цілісної екомережі, запровадження і дотримання принципів екологічно збалансованого розвитку;
— упровадження нових правових інструментів з метою розширення можливостей участі громадськості у розв'язанні природоохоронних проблем.
Головне завдання Концепції сталого розвитку України — це забезпечення можливостей інтеграції екологічної політики у стратегію соціально-економічних реформ.
До сучасних стратегічних пріоритетів сталого розвитку України в екологічній сфері належать:
— гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму негативного впливу наслідків аварії на ЧАЕС;
— поліпшення екологічного стану річок України, зокрема басейну р. Дніпро" та якості питної води;
— стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;
— будівництво нових і реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;
— запобігання забрудненню Чорного й Азовського морів, поліпшення їх екологічного стану;
— формування збалансованої системи природокористування та екологізації технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті;
— збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, розвиток природно-заповідної справи.
32. Державна інноваційна політика - сукупність певних напрямів, форм і методів діяльності держави, спрямованих на створення взаємопов'язаних механізмів інституційного, ресурсного забезпечення підтримки та розвитку інноваційної діяльності, на формування мотиваційних факторів активізації інноваційних процесів.
Визначення і ранжирування пріоритетів науково-технічного розвитку та ухвалення рішень про фінансування масштабних державних програм міцно вбудоване в політичний, законодавчий і бюджетний процеси економічно розвинених країн. Відповідні механізми узгодження інтересів припускають участь впливових політичних сил і найвагоміших учасників інноваційного процесу - представників міністерств і відомств, що фінансують інноваційні розробки, великих корпорацій - підрядчиків, дрібних наукомістких компаній, інтереси яких, як правило, широко представлені в парламентах, а також лідерів наукового співтовариства.
Не менш важливою функцією держави у розвинених країнах стало створення сприятливих умов для інноваційної діяльності підприємницького сектору.
Практика управління інноваційними процесами в різних країнах дозволяє виділити основні типи державної інноваційної політики.
1. Політика технологічного поштовху. Головні цілі та пріоритетні напрями науково-технологічного та інноваційного розвитку задає держава, на основі чого визначаються методи стимулювання інноваційної діяльності, які мають здійснюватись через удосконалення управління в науково-технологічній та інноваційній сферах. Такий варіант передбачає розроблення різних державних програм, великі капіталовкладення у масштабні інноваційні проекти, використання інших прямих форм державної участі в регулюванні інноваційних процесів. Держава підтримує лише довгострокові інноваційні проекти, які потребують значних фінансових вкладень, а отже, можуть реалізовуватися лише потужними підприємствами.
2. Політика ринкової орієнтації. Передбачає провідну роль ринкового механізму в розподілі ресурсів і визначенні напрямів розвитку науки та техніки, а також обмеження ролі держави в стимулюванні фундаментальних досліджень. Спрямована на створення сприятливого економічного клімату і розвиток інформаційного середовища з метою реалізації нововведень у фірмах, скорочення прямої участі держави в НДДКР і дослідженнях ринків, а також прямих форм регулювання, які перешкоджають стимулюванню ринкової ініціативи та ефективній перебудові ринку. Націлена на короткострокові і недорогі інноваційні проекти, що реалізуються окремими фірмами.
3. Політика соціальної орієнтації. Спрямована на соціальне регулювання результатів НТП. Процеси прийняття рішень відбуваються із залученням широкої громадськості за умов досягнення соціально-політичного консенсусу. Цей тип інноваційної політики має бути поєднаний з іншими типами у співвідношенні, яке б не перешкоджало повноцінному економічному розвитку держави.
4. Політика, спрямована на реформування економічної структури господарського механізму. Передбачає суттєвий вплив передових технологій на вирішення соціально-економічних проблем, на зміну галузевої структури, взаємодію суб'єктів господарювання, рівень життя тощо. Це потребує нових форм організації й механізмів управління розвитком науки і техніки, а також їх взаємодії. На сучасному етапі таку політику, разом з ринковою, використовує Японія.