33.Права людини як фундаментальна мета державної політики.

Права́ людини — це природні можливості індивіда, що забезпечують його життя, людську гідність і свободу діяльності у всіх сферах суспільного життя.

Права людини мають природну сутність і є невід'ємними від індивіда, вони позатериторіальні і позанаціональні, існують незалежно від закріплення в законодавчих актах держави, є об'єктом міжнародно-правового регулювання та захисту[1].

Фундаментальними є: право на життя, право на повагу до своєї гідності, право на свободу та особисту недоторканість, право на недоторканість житла, право на таємницю листування…,право на захист від втручання в особисте і сімейне життя, свобода пересування, право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право на свободу світогляду і віросповідання.

Політичні права і свободи: на свободу обєднання, право брати участь в управління державними справами, право збиратися мирно, право на звернення.

Ряд економічних, соціально-економічних, соціальних та культурних прав і свобод: право на власність, на підприємницьку д-ть, право на соціальний захист, право на житло, на достатній сімейний рівень, на медичну допомогу, охорону здоровя, право на совіту, право на працю.

Указ Президента від 24 березня 2012. З метою створення сприятливих умов для дальшого розвитку в Україні громадянського суспільства, запровадження ефективного механізму взаємодії його інститутів з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на засадах партнерства і взаємної відповідальності, забезпечення здійснення та захисту прав і свобод людини і громадянина.

Стратегія державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні (далі - Стратегія) спрямована на реалізацію принципів, пріоритетів, завдань державної політики у сфері розвитку громадянського суспільства. Стратегія визначає концептуальні, взаємодоповнювальні напрями діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо створення належних умов для розвитку громадянського суспільства.

Стратегія спрямована на утвердження громадянського суспільства як гарантії демократичного розвитку держави, запровадження громадського контролю за діяльністю влади, забезпечення незалежної діяльності інститутів громадянського суспільства, посилення їх впливу на прийняття суспільно важливих рішень, створення умов для забезпечення широкого представництва інтересів громадян в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, проведення регулярних консультацій із громадськістю з важливих питань життя суспільства і держави.

35.Органи державної влади і державна політика.

 В кожній країні функції держави здійснює розгалужена система її органів, які в сукупності складають структуру держави. Залежно від здійснюваних функцій розрізняють органи законодавчої (парламент, законодавчі зібрання суб'єктів федерацій та автономій), виконавчої (уряд, місцеві органи державної виконавчої влади, органи виконавчої влади суб'єктів федерацій та автономій) і судової влади. Серед органів державної влади особливо вирізняються вищі — глава держави, парламент та уряд. Саме вони реалізують основні повноваження у сферах законодавчої і виконавчої влади, а їхня діяльність має політичний характер. До вищих органів держави належать також вищі судові інстанції загальної і спеціальної компетенції — верховний суд, конституційний суд, вищий адміністративний суд та ін. Проте судові органи формально відсторонені від реалізації державних функцій політичного характеру за винятком тих випадків, коли суди здійснюють конституційний контроль.

- діяльність органів державної влади з управління та кер-ва сус-м на основі єдиних цілей та методів, що передбачає підготовку, законодавче закріплення та впровадження розроблених за участю експертно-аналітичних структур загальнодержавних та цільових програм у різних сферах суспільного життя з метою вирішення нагальних проблем чи задоволення поточних та стратегічно-визначених потреб сус-ва.

Органи державної влади є безпосередніми органами запровадження та ведення державної політики, відповідальні за її реалізацію.

Мають бути враховані всі чинники та вимоги сус-ва, щоб політика була ефективною та отримала підтримку з боку населення. Також мають бути враховані потреби та інтереси народу.

Основоположні правила, що стосуються ухвалення рішень, об'єму повноважень і розподілу влади в політичній системі визначаються конституцією держави. Конституція є набором формальних правил, норм, процедур і принципів, що визначають порядок формування, обговорення, ухвалення і здійснення державної політики інститутами державної влади і управління. Конституції особливо важливі в політичних системах, заснованих на верховенстві має рацію. Останнє припускає, що уряд не має права зробити ніяких дій, якщо ті не санкціоновані законом, а громадяни можуть бути покарані тільки за дії, що порушують існуючий закон.

Сучасна конституція включає сукупність правил ухвалення рішень - фундаментальних принципів, які визначають, яким чином повинні ухвалюватися рішення, фундирують інститути і відомства, наділені конкретними владними повноваженнями, встановлюють територіальну і функціональну сферу компетенції таких інститутів і відомств і т.д. У кожного національного уряду може бути своя система правил ухвалення рішень. Ці правила бувають як простими, так складними; у одних політичних системах їх кількість вельми велика, в інших існує лише обмежений набір правил, які використовуються в різноманітних обставинах. Не однаковий і ступінь /c. 87/ чіткості і формалізації таких правил. Більшість легислатур спирається на формалізовані і ретельно розроблені правила ухвалення рішень і тоді як кабінети, що очолюють виконавчу гілку влади, часто вдаються до неформальних і гнучких правил.

Можливо, найважливішими з тих, що вводяться конституціями правилами є ті, які управляють процесом вироблення державної політики. Визначення державної політики є процес перетворення соціальних інтересів і вимог у владні державні рішення. Конституції встановлюють правила, на основі яких це відбувається. Вони надають особливим групам або інститутам можливість виступати з пропозиціями щодо державної політики, що проводиться, і політичного курсу і наділяють інших правом вносити в них поправки, відхилювати, санкціонувати їх, ухвалювати остаточне рішення, утілювати його, стежити за його виконанням і застосовувати судові санкції у разі порушення.