25.Позафабульні чинники композиції.

Вставні епізоди — позасюжетні чинники композиції (сцена, новела). Вставні епізоди використовуються в романах, повістях, оповіданнях, поемах. Рідше зустрічаються вони у драматичних творах. У "Мертвих душах" М. Гоголя вставною є "Повість про капітана Копєйкіна", яка не зв'язана з долею основних героїв твору. В оповіданні М. Коцюбинського "Під мінаретами" татарський юнак Рустем розповідає історію про мусульманського ченця і осла. Позасюжетним елементом є назва (заголовок) твору. Іноді вона містить тему, ідею (М. Коцюбинський — "Fata morgana", "Лихо через розум" О. Грибоедова). Є заголовки, утворені за іменем головного героя ("Отелло" В. Шекспіра, "Маруся" Г. Квітки-Основ'яненка). У деяких творах зустрічаються епіграфи (грец. epigraphe — напис). Епіграфом може бути цитата або афоризм, вміщений перед текстом твору. Епіграф пов'язаний із змістом твору, часто виражає його ідею, створює настрій. До послання "І мертвим, і живим..." Т. Шевченко підібрав цитату з Біблії: "Аще хто ренет, яко люблю Бога, а брата свого ненавидит, ложь есть" (Соборное послание Иоанна. — Глава 4. — С. 20). Позасюжетним елементом є присвята. Поему "Неофіти", наприклад, T. Шевченко присвячує М.С. Щепкіну, "Кавказ" — Якову де Бальмену. Збірку "Замість сонетів і октав" П. Тичина присвятив Г. Сковороді, новелу "Intermezzo" M. Коцюбинський адресував кононівським полям.

26.Художня мова та її сфери. Художня мова — літературна, але не обмежується лише літературною. У своїх творах письменники використовують діалектизми, професіоналізми, архаїзми, слова у прямому і переносному значеннях. Вона містить оцінюючий елемент різного забарвлення: співчуття, зневагу, обурення, презирство, захоплення. Художня мова образна, емоційна, експресивна, відзначається лаконізмом, небагатослівністю. А. Чехов вважав лаконічність сестрою таланту, а О. Некрасов закликав писати так, щоб словам було тісно, а думкам — просторо. Фоніка — звукова організація поетичного мовлення; віршові засоби, які надають ліричному творові милозвучності, посилюють його емоційність та виразність. Будучи розділом фонетики, водночас фіксує відхилення від фонетичних мовних нормативів, які мають естетичну вартість. У широкому значенні фоніка — галузь літературознавства (віршознавства), яка висвітлює естетичну функцію звуків у художньому творі як певної звукової цілості, аналізує та відповідно класифікує їх. Насамперед об'єктом аналізу стає добір певних фонем, їх фреквентність та послідовність.

27.Конотація\денотація. Конотація (лат. сum, соn — разом, notare — відмічати, позначати) — додаткове до основного, денотативного (денотат), значення знака, що містить інформацію про експресивну силу та оцінну вартість даного знака, а також емоції та волевиявлення, що супроводжують його використання. Конотативними вважаються значення слів із пестливо-зменшувальною (демінутивною) та згрубіло-збільшувальною (аугментативною) семантикою: "хлопчик", "матуся", "зелененький", "питоньки", "ручище", "чорнющий" тощо. Такі слова вживаються і для передачі емоційного настрою мовця, і для вираження ним своєї оцінки предмета, явища, якості чи дії, про які йдеться. Конотативне значення може виражатися найрозмаїтішими способами: словотвірними (за допомогою суфіксів, префіксів, контамінованих, скорочених, складних форм тощо), лексичними (за допомогою слів, вжитих у "невластивій" функції, тобто тропів), граматичними (вживання одних морфологічних та синтаксичних форм замість інших), фонетичними та графічними (евфонія, специфічне написання художнього тексту та подібне). Оскільки головне завдання мистецтва — осягнення світу через його емоційно-естетичне переживання, наявність конотативної семантики стає ключовою, необхідною у художньому творі. К., так само як і денотативне значення, є культурно-історичним та якоюсь мірою психосоціальним явищем. Вона змінюється із зміною культурного тла, може бути різною у різних культурно-соціальних середовищах, іноді мати індивідуально-психологічну специфіку, бути специфічно значущою для конкретного автора твору.

28.Архаїзми,неологізми,іншомовні запозичення. Їх види. Архаїзмами (від грец. άρχαίοζ — старовинний, давній) у загальному визначенні називаються слова, що вийшли з широкого вжитку й перейшли до так званого пасивного запасу лексики національної мови. У більш точному розумінні до архаїзмів належать слова, «що називають такі предмети чи поняття, які самі по собі аж ніяк не застаріли, але для позначення яких тепер користуються іншими словами». Від інших застарілих слів, зокрема історизмів, архаїзми таким чином відрізняються тим, що мають у сучас­ній мові синоніми. Усі наявні в мові архаїзми поділяються на окремі типи.

За класифікацією, поданою в довіднику сучасної української мови, таких типів виділяється П'ять:

1.       Власне лексичні архаїзми — слова, витіснені з мови словами з іншим коренем: рать — військо, уста — губи, рот, перст — палець.

2.       Лексико-словотворчі архаїзми  відрізняються  від сьогоднішніх відповідників суфіксами або префіксами: вої — воїни, шкатула — шкатулка, коляса — коляска.

3.       Лексико-морфологічні архаїзми характеризуються застарілою граматичною формою: роль — роля, читає — читаєши, моліться — молітеся, сини — синове.

4.       Лексико-фонетичні архаїзми від сучасних назв різнять­ся однією чи двома фонемами: поет — піїт, злато — золото, ріжний — різний.

5.       Лексико-семантичні архаїзми — застарілі значення слів, які тепер уживаються з іншими, сучасними значеннями: живот (життя), язик (мова, народ), мир (громада, світське життя).

В художніх творах архаїзми можуть використовуватись з метою:

1)     відтворення історичного колориту тієї доби, про яку йдеться у творі, наприклад: «А паче всього він хоче, — тут сотник обернувся до Замойського, — він хоче, щоб козацтву реєстровому якнайскорше таки виплатили державне утри­мання» (І. Ле);

2)     мовної характеристики особи, яка говорить, наприк­лад: «Мир дому і живущим в ньому, — сказав Балабуха, обнявши отця Степана» (І. Нечуй-Левицький);

3)     надання мові відтінку урочистості, схвильованої під­ несеності над звичайною, побутовою формою вираження, наприклад: «Світе вольний, несповитий» (Т. Шевченко); «Що ти за сила єси?» (П. Тичина);

4)     створення комічного враження, наприклад: «Турн тяжку боль одоліває, к Енею руки простягає і мову слезную рече...» (І. Котляревський).

Неологізми (від грец. νέοζ — новий і λόγοζ — слово) — це новостворені слова, значення слів, словосполучення, що з'явилися в мові й ще не перейшли до розряду загально­вживаних. Загальна причина появи неологізмів полягає в необхідності давати назви тим новим явищам і поняттям, які з'являються у процесі невпинного розвитку людського суспільства. При цьому, «якщо предмет чи поняття за­кріплюються в житті суспільства, то їхня назва з часом перестає сприйматися як нова й переходить до активної лексики. Неологізми, у свою чергу, поділяються на загальномовні та індивідуально-авторські. Загальномовними називають такі нові слова, які, по-перше, досить швидко стають надбан­ням усіх або обмеженого за якоюсь ознакою (професій­ною, соціальною, територіальною) кола носіїв мови, і, по-друге, виконують переважно номінативну, тобто назив­ну, функцію. Індивідуально-авторськими називаються такі нові слова, які створюються письменниками і вживання яких, по-перше, виконує не стільки номінативну, скіль­ки оціночно-виражальну функцію.

Запозичення — елемент чужої мови (слово, морфема, синтаксична конструкція та ін.), який було перенесено з однієї мови до іншої в результаті мовних контактів, а також сам процес переходу елементів однієї мови до іншої. Зазвичай запозичуються слова, а рідше — синтаксичні та фразеологічні вирази. Запозичення окремих звуків та словотворчих морфем (суфіксів, префіксів, коренів) відбувається у процесі їхнього вторинного виділення з більшої кількості запозичених слів. Запозичення пристосовуються до системи мови-позичальниці, а іноді настільки нею засвоюються, що іншомовне походження таких слів не відчувається носіями мови та виявляється лише за допомогою етимологічного аналізу. Це стосується, наприклад, таких запозичень з тюркських мов (тюркізмів) як гарбуз, кавун, отара, козак.

29.Діалект і соціолект. Діале́кт (грец. διαλέγομαι, dialegomai «розмовляти, спілкуватись, вести розмову один з одним» звідки διάλεκτος — наріччя, говір, мова, якою спілкується між собою певна група людей) — різновид мови, що вживається як засіб порозуміння особами, пов'язаними між собою територією, фаховою або соціальною спільністю. Відтак, розрізняють територіальний і соціальний різновиди діалектів. Найчастіше поняття діалект уживають у значенні територіального діалекту, натомість на означення соціального діалекту уживають терміни соціолект або жаргон, арго, сленг, просторіччя як різновиди соціодіалектів. Територіальний діалект — різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об'єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історично-культурних традицій, самосвідомості. Соціолект (лат. societas — суспільство і грец. dialektos — наріччя) — це мова, якою розмовляє певна соціальна група, соціальний прошарок або яка переважає всередині певної субкультури. Соціолекти є відгалуженням загальнонародної мови та зумовлені соціально-професійною диференціацією суспільства. Соціальні діалекти характеризуються специфікою у формуванні, доборі й використанні певної частини лексико-фразеологічних (а іноді й фонетичних, морфологічних та синтаксичних) мовних засобів. Обсяг словника таких професійних, соціальних, вікових або ціннісно-світоглядних груп зумовлюється ступенем їхньої відособленості від решти носіїв мови і включає в себе певну кількість специфічних слів: жига (запальничка), лох (нікчемна людина); але найчастіше — загальнонародних слів у специфічних значеннях: абзац (кінець), тачка (автомобіль), торба (погане закінчення подій), жир (багатство). Побутують соціолекти переважно в усній неофіційній формі спілкування, частково в художній літературі та публіцистиці; з поширенням електронних засобів почали активніше відображатися на письмі. До соціальних діалектів належать: арґо (таємні мови), жаргон (професійні, групові, вікові діалекти), сленг, просторіччя.

30.Евфемізми\дисфемізми. Евфемі́зм (від грец. euphémia — утримування від неналежних слів, пом'якшений вираз) — заміна грубих або різких слів і виразів м'якшими, а також деяких власних імен — умовними позначеннями.

В основі явища евфемізму лежать:

1. глибоко архаїчні пережитки мовних «табу» (заборон вимовляти прямі найменування таких небезпечних предметів і явищ, як, наприклад, богів, хвороб або мертвих, оскільки акт назви, згідно з дологічним мисленням первісної людини, може викликати саме явище) — такі евфемізми типу: «нечистий» замість «чорт», «покійний», «небіжчик»;

2. чинники соціальної діалектології (евфемізми зумовлені соціальними, моральними та етичними нормами поведінки, так звані етичні і моральні евфемізми, напр. «повненький», «ширококостий», «пишний», «з надлишковою вагою» замість «товстий», «грубий»).

ноді взаємодія евфемізму з будь-якою одиницею лексичної системи може призвести до виходу цієї одиниці із активного слововжитку або до суттєвого зниження частоти її використання. Існує два види такої «негативної» взаємодії:

1. Евфемізм витісняє мовну одиницю, яку заміняє;

2. Один евфемізм витісняє інший з активної зони синонімічного ряду в пасивну.

За найбільшими і найпродуктивнішими сферами утворення, евфемізми можна тематично розділити на такі групи:

1. Евфемізми, пов'язані з дискримінацією: а). расовою, культурною, релігійною («нігер», «чорний» → «(афро)американець»); б). сексуальних меншин («гомік», «педик» → «гомосексуаліст», «людина іншої орієнтації»; в). інших видів;

2. Евфемізми, які позначають страшні та неприємні явища дійсності: а). смерть («померти» → «піти у краще місце», «піти у вічність», «заснути вічним сном»); б). хвороба; в). природні потреби («піти в туалет» → «відвідати дамську кімнату», «піти в одне місце»; г). фізичні вади («сліпий» → «незрячий», «підсліпуватий»); д). розумові та психічні розлади («псих» → «людина з психічними розладами»);

3. Евфемізми, пов'язані із впливом держави на життя людей: а). воєнні дії («в'язниця» → «місце позбавлення волі»); б). соціальні вади (алкоголізм, наркоманія, проституція, злочинність, напр. «алкоголік» → «людина з (алкогольною) залежністю»); в). бідність («бідний» → «економний», «скромний»); г). непрестижні професії («прибиральник» → «клінінг-менеджер»; ґ). сім'я («зраджувати» → «ходити наліво»; д). звільнення («піти за власним бажанням», «дати неоплачувану відпустку», «скоротити», «відпустити»); е). академічна неуспішність («двієчник» → «недостатньо вмотивований учень»);

4. Евфемізми, які вказують на вік і зовнішність людини: а). вага («товстий» → «пишний»); б). вік («старий» → «підстаркуватий», «людина похилого віку», «людина з досвідом»); в). зовнішній вигляд («негарний» → «своєрідний»); г). ріст («карлик» → «людина невисокого зросту»);

5. Дипломатичні евфемізми («вбити» → «прибрати», «ліквідувати», «нейтралізувати»);

6. Евфемізми у мові реклами («дешевий» → «економний», «за доступну ціну»).

Існують різні способи евфемізації, найпоширеніші серед яких такі: -Вживання слів-визначників з дифузною семантикою: деякий, відомий, відповідний та ін.; -Використання іменників з досить широким значенням для називання конкретних подій або явищ: товар для позначення наркотиків чи матеріал у значенні мати на когось компромат; -Вживання вказівних чи неозначених займенників: «мені потрібно в одне місце» замість «мені потрібно до туалету»; -Використання іноземних слів і термінів через їхню незрозумілість для носіїв мови: деструктивний замість руйнівний, конфронтація замість протистояння; -Вжиток слів, які вказують на неповноту дії чи послаблену ступінь властивості: він недочуває замість глухий, призупинити в значенні закрити якусь організацію; -Використання абревіатур, що є характерним для репресивної та сфер, пов'язаних зі збереженням державних таємниць: ПКТ, тобто приміщення камерного типу замість камера.

Дисфемізм — це троп, протилежний евфемізмові, який полягає у вживанні замість емоційно і стилістично нейтрального слова чи виразу більш грубого, вульгарного, напр. пика замість лице або жирний замість товстий. У художній літературі і публіцистиці дисфемізм допомагає висловити негативне, критичне, зневажливе ставлення до певного факту, явища чи особи. Вживання дисфемізмів у мовленні має за головну мету зробити вислів більш грубим і неприємним для реципієнта, підсилити чи висміяти його негативні сторони. У якості дисфемізму можуть використовуватись різноманітні засоби негативної оцінки поведінки чи особистості — від експресивних слів, що перебувають у межах літературного слововживання, до грубої просторічної лексики. Умовою існування дисфемізмів є безліч соціокультурних та психолінгвістичних чинників, до яких зокрема потрібно додати слідування своєрідній «моді» у мовленні, напр. з появою нових реалій чи неологізмів. Внутрішньомовною причиною існування дисфемізмів можна назвати надання переваги використанню експресивно-виразних одиниць замість нейтральних, які можуть повніше і точніше виразити ставлення мовця до висловлюваного. Як і евфемізми дисфемізми внаслідок широкого вжитку швидко зношуються, оскільки з часом втрачають своє негативне значення і починають сприйматись як прийнятний нейтральний вислів. 31. Троп і його види. Троп (від грец. «зворот»)- мовний зворот,у якому слово чи СС ужите в переносному значенні,що додає мові виразності,естетичного ефекту. (художньо-виражальні засоби) У залежності від того, як здійснюється перенос значення,розрізняють таки види тропів: порівняння,метафора,гіпербола,літота,метонімія,перифраз,епітет,іронія тощо.

32. Порівняння і його види. Порівняння – троп,у якому одне явище зіставляеться з іншим за якоюсь спільною для них ознакою. Порівняння має двочленну структуру. Воно скл.з двох елементів: те,що порінюють (його наз. «предмет») і те,з чим порівнюють (його наз. «образ»). (тричленна будова + те, на основі чого порівнюється одне з іншим, ознака, за якою відбувається зіставлення)

Предмет і образ найчастіше з'єднуються за допомогою сполучників : як,ніби, наче,неначе,мов,немов.

Є багато різновидів порівняння,серед них такі,як розгорнуте,заперечне.(прості/розгорнуті,оказіональні//індив.-автор.) Розгорнуте порівняння – це поріняння,у якому предмет чи образ висловлюється за допомогою кількох слів,речення або кількох речень. Заперечне порівняння – це поріняння,у якому на першому місці знаходиться образ (те,з чим порівнюють) з частною не ,а далі йде предмет (те,що порівнюють). Заперечне порівняння є характерною ознакою слов'янської нар.тв..У творах літератури заперечні порівняння мають певну стилістичну функцію: вони створюють атмосферу фольклору.

33.Епітет і його види. Епітет – художнє означення,що слугує для увиразнення зображуваного. Найчастіше епітет виражається прикметником,але може виражатися і ім.,присл.,дієприкм.,дієприсл.. Окремим різновидом епітету є постійний епітет. Постійний епітет – означення,яке завжди вживається з певним ім..Наприкл.:чисте поле,степ широкий.Постійні епітети є характерною ознакою усн.нар.тв..Використовують і в писемній літературі. У творах літератури постійні епітети мають певну стилістичну функцію: вони створюють атмосферу фольклору. Ліричний епітет – епітет,наділений авторськими характеристиками. Зображувальні або описові епітети – в яких переважає описове начало.

34.Метафора та її види. Метафора – троп,оснований на подібності двох явищ. (троп,оснований на образному розкритті суті та особливостей предмета чи явища шляхом перенесення на нього за подібністю ознак і властивостей іншого предмета чи явища). Метафора близька до порівняння, але порівняння – це двочленний троп,у якому є те,що порівнюють,і те,з чим порівнюють, а метафора – одночленний троп,в якому є тільки те,з чим порівнюють. Тому метафору наз. ще «прихованим порівнянням». Метафора – єдиний троп,який розгортається у порівнянні. (І.Драч «Балада про соняшник»). Є багато різновидів метафори,серед яких такий як уособлення. Уособлення – заміщення неживого живим. 35.Метонімія, її різновиди. Метонімія – троп,оснований на взаємозв’язку двох явищ. (троп,який полягає в заміні назви одного явища чи предмета іншою,асоціативно з ним пов’язано). У залежності від характеру зв’язку розрізняють метонімії місця,часу,речі,матеріалу,належності тощо. Виділяють такі заміни: 1. ім’я творця замість його творів 2. назва матеріалу замість речі,виготуваної з нього 3. назва вмістища замість вмісту 4. назва міста,столиці замість самих мешканців Синекдоха – кількісна метонімія. В синекдосі використовується частина замість цілого або ціле замість частини,одн. замість мн., мн.замість одн., вид замість роду або рід замість виду тощо.

Близьким до метонімії є перифраз,який вважають розгорнутим метонімічним зворотом. Перифраз – заміна прямого найменування предмета,явища,людини описом їх найхарактерніших ознак (великий Кобзар –Тарас Шевченко, дочка Прометея –Леся Українка, «напитися шоломом із Дону»-перемогти ).

36.Синекдоха та її різновиди. Синекдоха – вид метонімії,у якому заміна понять відбувається переважно на основі кількісного зв’язку. Різновиди: а) частина замість цілого б) ціле замість частини в) одн. замість мн. г) мн. замість одн. ґ) власні імена замість загальних д) загальні імена замість власних е) рід замість виду є) вид замість роду ж) означена величина замість неозначеної з) неозначена величина замість означеної 37.Іронія як троп. Іронія (від грец. «удавання») – слово або зворот,що набуває змісту,прямо протилежного його значенню. У широкому розумінні іронія (від гр.- глузування, удаваність) - один із різновидів комічного, прихована насмішка або стилістичний прийом, коли особа чи явище удавано схвалюються чи осуджуються з метою досягти протилежного ефекту. Ознака іронії -, подвійний смисл, причому істинним є не прямо висловлений, а протилежний. У вужчому розумінні іронія – лукава чи насмішкувата інакомовність,коли слово чи вираз набувають в образному контексті значення,протилежного буквальному,або такого,що ставить під сумнів чи заперечує. У цьому,вужчому розумінні,іронію відносять до тропів. Наприкл.: «Откуда, умная,бредешь ты,голова?» (І.Крилов) Слова «умная голова»,з якими Лиса звертається до Віслюка,- є іронія.

38.Алегорія , символ, емблема як тропи. Алегорія – інакомовлення; троп ,у якому абстрактне поняття яскраво передається за допомогою конкретного образу. Алегорія існує як троп: коли замість певної якості чи характеристики називають її уособлення – звіра,рослину,предмет,явище: віл-витривалість,сова-мудрість. Алегорія як троп тяжіє до однозначності інакомовлення,коли за певними тваринами,природними явищами,рослинами закріплюється загальнозрозумілий переносний сенс. Коріння алегорії – не тільки а байках,а й у фольклорних календарних дійствах (напр.алегоричні образи купальських свят,у весільному обряді) Алегорія рухається в часі та просторі. Одні асоціативні зв’язки поступово забуваються чи переосмислюються,а натомість з’являються інші під впливом сучасних подій. У худ.літ зустрічаємо авторську алегорію. Алегорія тяжіє до інакомовної однозначності. Символ – предметний або словесний знак,який опосередковано,умовно виражає сутність певного явища,напр.:весна-символ життя. Символ як троп,маючи з алегорією чимало спільного ,передбачає ширший спектр неоднозначних витлумачень,більшу абстрагованість і умовність. На відміну від алегорії,його не можна повністю вичерпати за допомогою логізованих пояснень. Він невіддільний від структури образу,його зміст полісемічний і розрахований на активну роботу читацької уяви. Розрізняють фольклорну,релігійну,міфологічну ,індивідуально-авторську та ін.символіку. Емблема – це візуальний очеревлений символ,що створює переважно «розумовий образ», де абстрактні поняття набуваюсь ілюзії конкретності. Статичність емблеми зумовлює її більше застосування в зображувальних видах мистецтва – графіці,скульптурі,геральдиці. Найпоширенішими і загальнолюдськими образами-емблемами є такі, як ліра,серце,пронизане стрілою,білий голуб та ін..

39.Гіпербола і мейозис. Літота. Гіпербола – художнє перебільшення якихось рис людини,предметів чи явищ з метою показати їх велич,розмах,виявити до них захоплення або презирство. Гіперболізація характерна для поетики фольклорного епосу,поезії романтизму,сатиричних жанрів,побут. Протилежний до гіперболи троп – мейозис (зменшення) ,що полягає в означувальному применшенні означуваного у схожих із гіперболою функціях та виявах : побутових,сатиричних. Тривалий час у нашому літературознавстві протилежній гіперболі вважали літоту. Але це другорядне значення літоти,синонімічне до мейозиса.А першим її значенням мовознавці наз. вживання антоніма+заперечення як засобу применшеного ствердження (непогано замість добре) Літота – художнє применшення. Посилення виразності відбувається в літоті завдяки подвійному запереченню,що обертається на ствердження.

39.Гіпербола і мейозис. Літота.

Мейóзис (від грец. μείωσις — зменшення, обмеження) - троп, що полягає в навмисному зменшенні інтенсивності вияву ознаки або перебігу дії, розміру та кількості предметів, значущості чого-небудь.

Мейозис вживається з різними семантично-стилістичними настановами:

• як прагнення не давати завищених оцінок, не «захвалювати» тощо: нічого, нічогенько, пристойно, гріх скаржитися замість добре;

• для пікреслення скромності мовця, його бажання «не виділятися» — наприклад, за допомогою неозначених займенників та зменшувальних суфіксів: «Маю сякий-такий капіталець — сотеньку-другу, хатку, пару воликів», «Дарую вам свою книжечку»;

• для пом'якшення — часто тільки зовнішнього, формального — категоричності оцінки, судження (при характеристиці чогось негативного або такого, що може бути неприємним для адресата), зокрема як евфемізм або іронія: «По-моєму (Мені здається), ти все це дещо перебільшуєш».

Мейозис реалізується шляхом добору слів з різними значеннями мализни, слабшої, ніж це є насправді, інтенсивності вияву ознаки. Різновидом мейозису є літота, хоча ці два явища нерідко ототожнюються. Протилежність мейозису — гіпербола.

Гіпе́рбола (грец. hyperbole — перебільшення) — вид тропа. Стилістична фігура явного і навмисного перебільшення для посилення виразності і підкреслення сказаної думки. Наприклад: «я говорив це тисячу разів» або «височенний як дуб».

Гіпербола часто поєднується з іншими стилістичними прийомами, додаючи їм відповідне забарвлення: гіперболічні порівняння, метафори тощо («хвилі вставали горами»). Характер, що зображується, або ситуація також можуть бути гіперболічними. Гіпербола властива і риторичному, ораторському стилю, як засіб патетичного підйому, так само як і романтичному стилю, де пафос стикається з іронією. Протилежний гіперболі троп — літота.

Літ́ота (грец. litotes — простота, помірність) — троп, різновид метонімії (протилежний за значенням гіперболі), в якому міститься художнє зменшування величини, сили, значення зображуваного предмета чи явища.

Приклад літоти з вірша М. Вінграновського «Поїхали у Сквиру, на гриби…», котрий у пуанті розкривається трагічним завбаченням:

Ми карасів наловим до обіду

І серцем захмелієм як на те,

І так поїдемо, і зникнемо без сліду

Що й коров'як на нас не зацвіте.

Літота вживається в різних родах літератури, зокрема і в прозі (оповідання Марка Вовчка «Сестра»: бабуся «малесенька, ледве од землі видно»).

Літота притаманна народному світосприйманню, зафіксованому у фольклорі (казки «Котигорошко», «Яйце-райце» та ін.), мотивами якого живиться література.

40.Оксиморон і антитеза: спільне й відмінне.

Антитеза — це стилістична фігура, яка утворюється зіставленням слів або словосполучень, протилежних за своїм змістом.

Оксиморон — різновид тропа, що полягає у зведенні слів або словосполучень, значення яких взаємовиключає одне одного, створюючи ефект смислового парадоксу: На нашій — не своїй землі (Т. Шевченко).

Антитеза – зіставлення протилежних явищ, для посилення враження. Оксиморон – поєднання контрастних за змістом понять, нове уявлення.

Антитеза це протиставлення для посилення враження, а оксиморон це поєднання несумісного (живий труп, гарячий сніг, мужня жінка ).

Антитеза, антитеза (др.-греч. Ἀντίθεσις - протилежність від ἀντί - проти + θέσις - теза) - риторичне протиставлення тексту, стилістична фігура контрасту в художній або ораторської мови, яка полягає в різкому протиставленні понять, положень, образів, станів, пов'язаних між собою загальною конструкцією або внутрішнім змістом.

Антитеза в літературі Фігура антитези може служити принципом побудови для цілих поетичних п'єс або окремих частин художніх творів у віршах і прозі. Наприклад у Петрарки Ф. мається сонет (переклад Верховського Ю. Н.), цілком побудований на антитезі: І світу немає - і немає ніде ворогів; Страшуся - сподіваюся, стину і палаю; У пилу волочили - і в небесах витаю; Всім у світі чужий - і світ обійняти готовий. У ній в полоні неволі я не знаю; Мною не хочуть володіти, а гніт суворий; Амур негубить і не рве кайданів; І життя немає кінця і муках - краю. Я зряч - без очей; ньому - крики випускаю; І спрагу загибелі - врятувати молю; Собі осоружний - і всіх інших люблю; Страданьем - живий; зі сміхом я - ридаю; І смерть і життя - з тугою прокляті; І цьому виною, про донна, - ти! Опис, характеристики, особливо так звані порівняльні, часто будуються антітетіческі. Наприклад, характеристика Петра Великого в «Стансах» Пушкіна А. С.: Те академік, то герой, Те мореплавець, то тесля ... - Пушкін А. С. Станси Різко відтіняючи контрастні риси зіставляються членів, антитеза саме завдяки своїй різкості відрізняється занадто наполегливій переконливістю і яскравістю (за що цю фігуру так любили романтики). Багато стилісти тому ставилися до антитезі негативно, а з іншого боку, помітно пристрасть до неї у поетів з риторичним пафосом, як наприклад у Гюго чи Маяковського: Наша сила - правда, ваша - ЛАВРОВ дзвони. Ваша - дим кадильний, наша - фабрик дим. Ваша міць - червонець, наша - стяг Червоній. Ми візьмемо, займемо і переможемо. Симетричність і аналітичний характер антитези роблять її досить доречною в деяких строгих формах, як, наприклад, в олександрійському вірші, з його ясним членуванням на дві частини. Різка ясність антитези робить її також вельми придатною для стилю творів, які прагнуть до безпосередньої переконливості, як, наприклад, у творах декларативно-політичних, з соціальною тенденцією, агітаційних або мають моралістичну заданість і т. п. Прикладами можуть служити: Пролетарям нічого втрачати в ній крім своїх ланцюгів. Здобудуть вони весь світ. - Маніфест комуністичної партії Хто був ніким, той стане всім! - Інтернаціонал Антитетична композиція часто спостерігається в сольних романах і п'єсах при контрастному зіставленні життя різних класів (наприклад: «Залізна п'ята» Дж. Лондона, «Принц і жебрак» Марка Твена тощо); антитеза може лежати в основі творів, які малюють моральну трагедію (наприклад: «Ідіот» Достоєвського) і т. п. У цьому соціальному ключі прийом антитези вельми своєрідно використовував Некрасов Н. А. у першому вірші з циклу «Пісні»: У людей-то для щей - з Солонинка чан, А у нас-то під щах - тарган, тарган! У людей куми - дітлахів дарують, А у нас куми наш же хліб приїду! У людей на умі - погутарілі з кумою, А у нас на думці - не піти б з торбою.

== Оксюморон, оксиморон (др.-греч. Οξύμωρον - «розумна дурість») - стилістична фігура або стилістична помилка - поєднання слів з протилежним значенням (тобто поєднання непоєднуваного). Для оксюморона характерно навмисне використання протиріччя для створення стилістичного ефекту. З психологічної точки зору оксюморон являє собою спосіб вирішення незрозумілою ситуації.

• Оксюморон часто зустрічається в поезії:

І день настав. Встає з одра Мазепа, сей страждалець кволий, Сей труп живий, ще вчора Стогнав слабо над могилою. - А. С. Пушкін. Полтава Кого покликати мені? З ким мені поділитися Тієї сумної радістю, що я залишився живий? - Сергій Єсенін. «Русь радянська»

41.Образний паралелізм (прямий і зворотний).

Одним з різновидів паралельних конструкцій є хіазматичні конструкції (зворотній паралелізм) – зворотній порядок розташування паралельних елементів, завдяки чому створюється ефект перехрещення. Хіазм як різновид синонімічного паралелізму передусім урізноманітнює форму, однак, є важливим і для змісту. Часто цей прийом використовується для акцентування уваги на ключовому слові, центральному елемент.

Паралелі́зм (грец. parallelos — той, що рухається поряд) — аналогія, уподібнення, спільність характерних рис або чину(паралельне зображення двох явищ із різних сфер життя).

Паралелiзм — стилiстична фiгура: паралельне зображення двох (трьох i бiльше) явищ з рiзних сфер життя, показ одних явищ на фонi iнших.

Паралелізм пов'язаний зі структурою хорового дійства - амебейной композицією. Фольклорні форми паралелізму широко використовуються в художній (літературної) пісні.

В пісні «Ходить орел понад морем» відображено той драматичний період в українській історії XVIII століття, коли після розгрому Запорізької Січі царицею Катериною в 1774 р. частина запорожців, утікаючи від царської розправи, осіла в гирлі Дунаю, на чорному морі, на турецькій території. Високохудожній, сповнений драматизму твір містить у собі музично-поетичний образний паралелізм ходіння орла понад морем, що «заглядає пильно в воду», що ніби бачить усю глибінь людських переживань, їх душевний біль, почуття глибокої журби, відчаю за рідною землею, за коханою дівчиною.

Драма – феєрія «Лісова пісня» також є прикладом художнього паралелізму. Через художній паралелізм у фольклорі опаданням листя восени підсилюється гіркота від розлуки:

Ой піду я у садочок, там лист опадає. Порадь мене, подруженька, милий покидає.

Паралелізм (грец. parallelos — той, що йде поряд) — це розгорнене зіставлення двох або кількох картинок, явищ з різних сфер життя за подібністю або аналогією. Паралелізм використовується в народних піснях, він пов'язаний з народно-поетичною символікою.

Ой у лузі червона калина Похилилася.

Чого ж наша славна Україна Зажурилася.

А ми ж тую червону калину Підіймемо.

А ми ж нашу славну Україну Гей, гей, та й розвеселимо.

(Народна пісня)

Крім прямого паралелізму, є паралелізм заперечення. Він побудований на заперечному зіставленні. Наприклад: "То не сива зозуля кувала, //Не дрібна птиця щебетала, // Не у борі сосна шуміла, // То бідна вдова у своєму домі //3 своїми дітьми гомоніла..." (Народна дума).

42.Полісиндетон/асиндетон.

Полісиндето́н (грец. πολυσύνδετον), або багатосполучнико́вість — стилістична фігура, що полягає у такій побудові фрази, при якій всі або майже всі однорідні члени речення зв'язані між собою одним і тим самим сполучником (найчастіше сполучником «і»), тоді як звичайно в цьому випадку з'єднуються лише два останніх однорідних члени речення. Використовується для поси­лення експресії.

ПОЛІСИНДЕТОН (гр., від численний і зв'язок) - одна з фігур поетичної мови, яка полягає в повторенні однакових сполучників.

Полісиндетон (грец. πολυσύνδετον, від πολύζ — численний і σύνδετον — зв'язок), або багатосполучнико­вість, — це стилістична фігура, яка полягає в накопи­ченні сполучників, що зв'язують окремі слова та частини фрази.

Наприклад: «Над ялицями лютилась буря, і трясла ними, і гнула їх, і робила їх тим кріпшими» (О. Ко-билянська); «...й на личку змарнів, і волю стратив, і ходив засмучений та задуманий» (Ю. Федькович).

Багатосполучниковість використовується як засіб, який уповільнює мовлення, служить для виділення значущих слів, надає мові урочистості,

Багатосполучниковість характер­на для мови фольклору, художнього та публіцистичного стилю.

Приклади:

	„Іду самотньо, мовчки, без мети: Лише гуртом і пущі і пустині З піснями, з гуком можна перейти.”Максим Рильський

Прошу, сестро, до хати. Та й будемо частувати. І наїстись, і напитись, і на нас по­дивитись Народна пісня

відомий приклад вислів Цезаря "Veni, vidi, vici" (прийшов, побачив, переміг). - називається Полісіндетон.

АСІНДЕТОН (грец. ἀσύνδετον, лат. dissolutio) - стилістична фігура: побудова мови, при якому спілки, що з'єднують слова, опущені. Надає висловом стрімкість, динамічність, допомагає передати швидку зміну картин, вражень, дій.

Літературні приклади:

Миготять повз будки, баби, Хлопчаки, лавки, ліхтарі, Палаци, сади, монастирі, Бухарці, сани, городи, Купці, лачужкі, мужики, Бульвари, вежі, козаки, Аптеки, магазини моди, Балкони, леви на воротах І зграї галок на хрестах. - А. С. Пушкін. Євгеній Онєгін. глава 7 Ніч, вулиця, ліхтар, аптека, Безглуздий і тьмяне світло. - А. Блок. Ніч, вулиця, ліхтар, аптека

Бессоюзіе, або АСІНДЕТОН - стилістичний прийом, при якому відсутні (опущені) союзи, що з'єднують у фразах слова і пропозиції, внаслідок чого мова набуває велику стислість, компактність. Б. протилежно Полісиндетон (полісіндетон), яке застосовується набагато частіше. Приклади Б.: Швед, російська коле, рубає, ріже, Бій барабанний, кліки, скрегіт. (О. Пушкін) Тіні сизі суміші, Колір поблекнул, звук заснув; Життя, рух розв'язалися У сутінок хиткий, в дальній гул. (Ф. Тютчев) Рідкісний випадок витриманого Б. у великому віршованому уривку: ... Доводилося туго. Заводи стигла. Ховав хліб кулак. 61 Сипняк блукав, навколо зрада зріла, Здуваючись гнійниками. Старий світ: Бесхлебье, бессапожье, бездорожье, Изнеженность, истрепанность, измор, Невежество, неверье, неуменье, — Все пыжилось, хрипело, упиралось, Дрожало, ныло, ляскало зубами, Брело на цыпочках, ползло на брюхе, Из-за угла высовывало нос, Ухмылку, заносило нож, дубину, Мешая жить, мешая создавать...

43.Градація та її види. Градація (поступове підвищення,посилення) – стилістичний прийом у худ.літ,який зводиться до нагромадження однорідних понять і образів для створення смислової та стилістичної експресії. (стилістична фігура, яка полягає у поступовому нагнітанні засобів художньої виразності задля підвищення (клімакс) чи пониження (антиклімакс) їхньої емоційно-смислової значимості). Видами може бути:

1) ланцюжок епанадиплозисів,тобто повторів останнього слова(групи слів) певного періоду(рядка) на початку наступного 2) будь-який ланцюжок періодів із поступовим : а) наростанням значень – клімакс б) звуженням значень – антиклімакс в) наростанням значень до певного рівня з наступним їх звуженням,спадом – зламаний клімакс