44.Інверсія та її види.

Інверсія (перевертання,переставляння) – відхід від звичного ,граматично «правильного» порядку слів з метою їх інтонаційного виділення,логічного або ритмічного підпорядкування формозмісту. (незвичайна розтановка слів у реченні,зумовлена прагненням наголосити значення якогось слова,надати фразі інтонаційної виразності або пристосуватися до ритміки чи римування (у віршах) ). Є два основні види інверсії : 1) анастрофічна – переставляння сусідніх слів 2) гіпербатон – переставляння та виділення суміжних слів для виділення їх у фразі

45.Фігури патетики (риторичні запитання, ствердження, заперечення, звертання, вигуки).

Патетичний, пристрасний,хвилюючий, слізливий, сльозогінний; хвилюючий, піднесений, схвильований тон у висловлюванні, показі чого-небудь

Близький за значенням:

Пафос, раніше також патос (грец. πάθος — відчуття, емоція) — риторична категорія, що відповідає стилю поведінки, манері або способу передавання відчуттів, які характеризуються емоційним піднесенням, натхненням.

Патетична, патетики (від грец. Pathetikos - пристрасний, схвильований, повний почуття, наснаги) - естетична категорія, що відображає боротьбу, зіткнення піднесеного і незмінного. П. перевіряється сила і глибина пафосу; вона служить своєрідною мірою пафосу, вираженням його здатності до боротьби, подолання як духовно-негативних сил у внутрішньому світі особистості, так і низинних прагнень зовні. Відповідно можна виділити П. внутрішнього і зовнішнього роду. Через відображення духовних колізій П. постає як певний аспект драматичного. В системі естетичних категорій П. пов'язано з героїчним, в к-ром проявляється позитивна спрямованість якоїсь боротьби. Своєю крайнього ступеня П. досягає в трагічних ситуаціях, к-які в плані духовному, суб'єктивному визначаються, за словами Герцена, «тими внутрішніми сутичками, що суперечать розуму, з якими людина бореться, а здолати їх не може». Одухотворений характер природи позовква зумовлює можливості широкого об-рощення до П. всіх його видів. Яскравіше, виразніше проявляється вона там, де духовно-емоційний світ людей виступає більш безпосередньо (Музика), а також там, де людська особистість постає не тільки предметом, а й засобом худож. відображення (театр, хореографія, насамперед-балет). У емоційно-психологічному плані П. відрізняє збентежений, напружений, екстатичний характер звучання, чим визначається сила його впливу на слухача і глядача. Прикладами П. в позов-ве можуть служити гамлетівська тема «Бути чи не бути?» У трагедії У. Шекспірп «Гамлет», «Патетична соната» Л. ван Бетховена, арія-монолог Бориса Годунова про совість з однойменної опери М. П. Мусоргського, «Поема екстазу», «Прометей» О. М. Скрябіна, скульптурна група Ф. Фивейского «Сильніше смерті». У житті П. часто служить наочним фоном, на к-ром можуть розгортатися морально-естетичний прогрес чи деградація особистості в залежності від того, які духовні начала (піднесене або нице) здатні взяти верх в складному, суперечливому світі людських почуттів і потреб.

=== Ритори́чне запита́ння — фігура мови, що використовується як засіб відтворення діалогу з уявним співрозмовником. Оформляється питальним реченням. Запитання адресатові не розраховане на відповідь, бо відповідь не­можлива чи зайва, або вона вміщена чи смис­лово конденсована в самому запитанні.

Риторичне питання призначене викликати певну експресію, ілю­зію розмови, діалогу, що начебто відбувається у присутності читача і за його участю. Риторичне питання вла­стиве епічному мовленню, але пасажами може вкли­нюватись і в ліричний план розповіді.

Викорис­товується здавна, але ширшого застосування набуло в новій українській літературі:

«За що ти мене вбив? Кров'ю землю обагрив?… За що туча несходи­ма? Де тут голос побратима?» (Андрій Малишко); «Британіє! Це пам'ятаєш ти?» (Микола Бажан).

Приклад риторичного запитання:

«Хто тільки не проклинав станційних наглядачів, хто з ними не лаявся!» (Олександр Пушкін).

Як бачимо, автор не намагається отримати відповідь на дане питання. У питання немає навіть знаку питання, тільки синтаксично пропозицію побудовано як питання. Це риторичне питання. Мета висловлювання — привернути увагу читачів до проблеми станційних наглядачів, з якими лаявся кожен мандрівник XIX століття.

=== Ствердження — одна з фігур поетичної мови: особливе підкреслення незаперечності сказаного автором. Так, я вбогим родивсь, та в ті дні,

Як вмирать доведеться мені,

То не сором ці стомлені руки

І це серце, зотлілеє з муки,

Положити в дубовій труні!... (Борис Грінченко)

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! — Геть думи сумні! (Леся Українка)

=== Заперечення (риторичний — з грецької мови, означає "піднесений", "пишномовний") — одна з фігур поетичної мови: зосередження уваги читача на певній думці за допомогою пояснення її у формі заперечення. Рідний краю! Чи забуду

Я святі слова оці.

Ні, тебе кохати буду

І в терновому вінці.

(П. Грабовський)

=== Риторичне звертання — фігура мови, що використовується для називання співрозмов­ника в уявному діалозі. Оформляється словом чи словосполученням у кличному відмінку час­то з додаванням прикладок.

Риторичне звертання може стосува­тися живої істоти, узагальненого образу, явища природи, предмета, топоніма чи імені особо­вого. Текстова відповідь на звертання не пе­редбачається, оскільки вона вміщена в самому звертанні. Риторичне звертання призначене викликати певну ек­спресію, задану темою і запрограмованістю на піднесено-поетичний або розмовний стиль усього твору чи його частини.

Вживається в усній народній твор­чості: «Гей, панове-молодці, козаки запорож­ці!»; «Гей, кобзо моя, Дружино моя, Бандуро моя мальована!»; «Ой, галочки-сизоперочки!»; широко представлене в мові поетичних творів української літератури і як фольклорна ремінісценція, і як засіб інди­відуальної поетики слова: «О люди! Люди небораки!» ( Тарас Шевченко); «О степу! О Луже Великий!» (Василь Еллан-Блакитний).

Південний краю! як тепер далеко

Лежиш від мене ти!... (Леся Українка)

Донеччино моя, твоїх вітрів дихання

Я відчуваю знов, як в ті далекі дні,

коли квітки в росі солодкого світання

над голубим Дінцем всміхалися мені. (В. Сосюра)

===

Риторичний вигук (епекфонесіс, екскламація) - прийом передачі кульмінації почуттів. Воно передає різні емоції автора: здивування, захоплення, прикрість, радість і т. п. На листі риторичний вигук звичайно являє собою пропозицію, закінчується знаком оклику. При читанні риторичні вигуки виділяються інтонаційно. Яке літо, що за літо! Та це просто чаклунство - Федір Тютчев Видами риторичного вигуки є: • Аганактезіс - риторичний вигук, що виражає обурення О часи, о звичаї! Оригінальний текст (Лат.) O tempora, o mores! - Латинське вислів О, діва всіх рум'яної Серед зелених гір - Німеччина! Німеччина! Німеччина! Ганьба!

Показать следующие сообщения ↓

Здесь будет выводиться история перепи

46.Анаколуф.

Анаколуф (від грец. άνακόλουθον — неправильність, непослідовність) — це стилістична фігура, побудована з порушенням граматичної узгодженості між словами, членами речення. Наприклад: «На сто колін, перед стома богами // Я падаю: прийди мені, прийди!» (І. Драч) — замість: Прийди до мене.

Анаколуф підкреслює відтінки емоцій того, хто гово­рить, свідчить про його внутрішній стан (найчастіше — схвильованості), слугує засобом створення комічного вра­ження, інтонацій живої розмовності тощо.

Анаколу́ф (грец. anakóluthos — непослідовний, неузгоджений) — синтаксична конструкція, що не відповідає загальноприйнятим нормам, полягає в граматичній неузгодженості членів речення. Як стилістична фігура вживається для характеристики мови персонажів, зокрема — задля комічного ефекту, як у комедії М. Куліша «Мина Мазайло», в якій розкривається однойменний персонаж: «Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: „Вам чого? — питаю“».

Анаколуф почасти вживається у ліриці задля посилення експресії поетичного мовлення, надання їй особливого колориту, постаючи різновидом вільності поетичної: На рожево сміються таксі, На чорняво ридають каштани. Ще не всі, ще не всі, ще не всі Відпекли недоспівані рани. —Р. Скиба

Ще один приклад: Опухла дитина — голоднеє мре… (Т. Шевченко) Аби надати своєму твору експресивності, поети та письменник різних епох і течій застосовують анаколуф навіть в авторському мовленні.

47.Етимологічна фігура, парономазія, анаграма.

ЕТИМОЛОГІЧНА ФІГУРА - стилістична фігура, в якій поєднуються етимологічно близькі слова: життя прожити — не поле перейти; спати сном праведника; думати думу.

Етимологічна фігура (лат. figura etymologica) - стійке поєднання однокореневих слів (цілісінький день, справу робити, казку казати, бити смертним боєм, померти своєю смертю, напоїти допьяна)

==== Парономазія (грец. παρονομασία — біля і ονομάσω — називаю) — це стилістична фігура, утворена зіставленням слів, різних за значенням, але подібних за звучанням. Наприклад: «Раділи радієм, плутоново плодились, // А ми світили вами, аж посліпли… //їв судний день чорнобильський збудились…» (М. Влад). Найчастіше парономазія використовується у віршових творах, з тої причини, що вони більшою мірою, ніж проза, орієнтовані на звукову відчутність слова, на вияв звукової значущості художнього мовлення. У прозі парономазія найчастіше використовується для створення каламбурів, наприклад: «Як у вас тяглова сила, що-небудь тягає? — Тягає!.. Оце два дні у степ вивозила курей» (О. Ковінька, «Розмова по телефону»).

Досить часто і у віршових текстах парономазія виступає як засіб творення комічного враження. У зв'язку з цим О. Пономарів пише: «Стилістичні властивості парономічного зближення слів часто використовуються при створенні епіграм, пародій, шаржів. Для прикладу можна навести одну з пародій Юрія Івакіна, навіяну творами Івана Драча: