8) Кіммерійці.

Кочовий іраномовний народ, який примандрував із Нижнього Поволжя у причорноморські степи у 9 ст. до н. е. й панував тут упродовж двох століть. Перший народ на наших землях, чия назва нам відома. Найдавніша згадка про кіммерійців міститься у славнозвісній «Одіссеї» («кобилодойці»), а найдокладніша – у праці Геродота. Військо кіммерійців складалося з рухливих загонів вершників. Були неперевершеними майстрами військового спорядження. Головною зброєю кіммерійських воїнів був потужний далекобійний лук. Про досконалість кінського спорядження кіммерійців свідчить той факт, що його запозичили тогочасні народи. Саме кіммерійці були першими, хто з-поміж мешканців Степу навчився виробляти залізо. Кіммерійці були першим народом на українських землях, якого дослідники називають кочовим. Їхнє життя збігало у нескінченній мандрівці степом або верхи на конях, або в кибитках, запряжених волами. Основою їхнього господарства було конярство. Воєнні походи кіммерійців дошкуляли не лише народам Близького Сходу. Пануючи в причорноморських степах, вони не могли оминути світу землеробів Лісостепу. На землях від середнього Дністра на заході до середньої течії Ворскли на сході за тих часів мешкали численні племена, що їх археологи називають носіями чорноліської культури. Свою назву культура дістала від великого Чорного лісу, що у верхів’ях річки Інгулець, де було знайдено її пам’ятки. Зерна збиралося вдосталь, щоб утримувати велике поголів’я свиней. Крім того, чорнолісці розводили корів, кіз, овець, коней. Та найбільше вражає майстерність чорноліських ковалів. Перших нападів кіммерійців чорнолісці зазнали вже від початку їхнього панування в Степу. Та найбільш гострим це протистояння було у 8 ст. до н. е. Саме тоді виникли потужна захисна лінія з багатьох фортець-городищ уздовж Тясмина, а в Чорному лісі – оперезане трьома рядами валів і ровів городище.Наприкінці 8 ст. до н. е. кіммерійці подолали опір чорноліського населення, проникли в глиб їхніх земель та заволоділи найважливішими городищами.

7 ст. до н. е. кіммерійське панування у Степу урвалося, а самі вони розпорошилися, підкорені значно могутнішими племенами скіфів.

9) Скіфська держава.

У другому періоді раннього залізного віку (кінець VIII — початок VII ст. до н.е. — початок III ст. до н.е.) на території степової та лісостепової України (від середньої течії Дністра на Правобережжі до Сіверського Дінця на Лівобережжі), а також в басейні Середнього Дону і на Північному Кавказі (перш за все, у Прикубанні), поширилася скіфська культура. Найповніше скіфів описав Геродот. Питання про походження скіфів остаточно не розв'язане. Принаймні, є декілька точок зору щодо цієї проблеми однією з них, скіфи як етнос та їхня культура сформувалися на Півдні Східної Європи на основі попереднього населення культури доби пізньої бронзи — зрубної. Прихильники другої точки зору вважкають, що скіфи — це племена, що прийшли з глибин Азії. Їхня яскрава складна культура має кілька джерел формування. Крім двох легенд, що нібито свідчать про автохтонне походження скіфів, є ще третя. За цією легендою, скіфи-кочовики мешкали десь в Азії.

Але з часом внаслідок зростаючого тиску інших азіатських кочових племен — массагетів – були примушені мігрувати на захід, на Південь Східної Європи, і просунутися на землі, що були зайняті кіммерійцями. Трапилася ця подія на початку VII ст. до н.е. Подальша історія скіфських племен пов'язана вже здебільшого, з територією (перш за все, степовою) Північного Причорномор'я. Сюди десь у середині VI ст. до н.е. перемістилось основне ядро скіфських племен з Північного Кавказу й Прикубання. На північ від степу розташовувався важливий економічний лісостеповий центр, на півдні — виникали та швидко розвивалися грецькі колонії. Окрім експлуатації тубільного лісостепового населення, кочовики мали можливість контролю над торговельними шляхами.

В такій ситуації й виникло перше державне утворення на землях давньої України — Велика Скіфія, що об'єднала під егідою скіфів-кочовиків різні за походженням, способом буття та культурою племена й народи. Скіфська держава проіснувала до ІІІ ст. до н.е. Все населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочовики, які населяли степові райони на схід від Дніпра, та царські скіфи, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим Кримом) та осілі племена (елліно-скіфи-калліпіди, які жили поблизу давньогрецького міста Ольвії; скіфи-землероби, зосереджені на Лівобережжі; скіфи-орачі, які розташовувалися на захід від Дніпра). Характерною рисою скіфського суспільства була його неоднорідність. Різними були і напрями діяльності скіфських племен. Панівне становище у країні належало царським скіфам.

VI—V ст. до н.е. в історії племен Правобережного Лісостепу були часом великого економічного та культурного піднесення. У цей час виникли великі укріплені поселення — городища. Впровадження залізних знарядь праці сприяло розвиткові землеробства та різних ремесел. Значно розширилися торговельні зв'язки з грецькими містами Північного Причорномор'я, передусім з Ольвією.

Суспільні відносини у Скіфії еволюціонували від патріархально-родових до рабовласницьких. Кульмінаційним стало V ст. до н. е. Саме в цей час відбулася якісна зміна: під впливом торгово-економічних, військових та політичних відносин процес класоутворення вступив у завершальну фазу, і патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. В основі системи управління скіфським суспільством лежала не "східна деспотія", а "варварська демократія". Влада царя не була абсолютною й обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів.

Наприкінці VI ст. до н.е. (десь між 514 та 510 рр. до н.е.) Скіфія стала об'єктом агресії з боку перського царя Дарія I Гістаспа. Протиставивши численному перському війську воєнну хитрість, вишкіл та хоробрість, скіфи перемогли. Найбільшого розквіту Скіфія досягла в IV ст. до н.е., під час правління царя Атея. Держава стала централізованою, було започатковано карбування скіфської монети. Вдало розпочалося скіфське завоювання Балкан. Спираючись на союз з батьком Олександра Македонського, Філіппом II, Атей розгромив Фракію й поширив свій вплив на задунайські землі. Та союз Скіфії з Македонією виявився недовгочасним, і в 339 р. до н.е. між цими державами спалахнула війна, в якій загинув Атей, а скіфи зазнали поразки.

10) Побут і культура скіфів.

Скіфи синтезувавши, власних здобутки і досягнення тих народів, з якими вони воювали або ж торгували, створили самобутню культуру. Найяскравішими її проявами були споруди царських курганів (Мельгуновський курган, Солоха, Чортомлик, Куль-Оба, Товста Могила (відома знахідкою – золотою пектораллю) та інші) і так звана "скіфська тріада" — скіфський тип зброї, "звіриний стиль" в образотворчому мистецтві та специфічна збруя верхових коней. Ці та інші елементи скіфської культури вплинули на формування передслов'янської культури. Скіфи були кочовиками, основу господарства яких становило конярство. Єдиними пам’ятками їхнього життя є могили-кургани, не залишили поселень. Скіфи вірили, що смерть людини означає закінчення її життя земного й початок потойбічного.

Могили заможних скіфів облаштовувались як підземні житла. Небіжчика клали туди, вбраного в найошатніший одяг, котрий він мав за життя, у коштовних прикрасах і зі зброєю, поряд ставили посуд із наїдками та напоями. Поряд із господарем був і його бойовий кінь у спорядженні, раби. Зверху підземне житло перекривали дошками й насипали над ним курган. Що шанованішим був небіжчик, то вищий курган насипали над його могилою. Бідніших скіфів ховали без значних почестей у звичайних ямах.

Скіфів вважають винахідниками складного далекобійного лука, стрілу з якого вправний воїн міг відправити на відстань понад 500 м. Народи Великої Скіфії не мали писемності. Про їхній духовний світ довідуємося зі скіфських прикрас, посуд, а також із розповідей греків. Посуд, зброю, прикраси скіфи оздоблювали сценками зі своїх міфів, легенд. Отож, уважне їх вивчення дає змогу відновити скіфську міфологію.

Зображення богів зберігаються на скіфських пам’ятках. Неповторності їм надає «звіриний стиль». Для оздоблення зброї та предметів побуту скіфи використовували зображення оленів, баранів, коней, пантер, барсів, левів, птахів і риб. Трапляються також зображення фантастичних істот – крилатих грифонів із тулубами левів і грифобаранів. Ставили скіфи й кам’яні скульптури – навершя курганів. Із каменю вирубалися схематичні чоловічі фігури, на яких часом прорізали риси обличчя, руки, деталі одягу та зброї.