6.4. Збут сільськогосподарської продукції

Збут – це діяльність по організації системи просування продукції від виробника до споживача.

Збут включає: визначення клієнта, який зможе купити товар та організацію безперебійного постачання товару.

Основу систему просування товару становлять канали збуту. Відповідно „канал збуту” – це система організацій, підприємств та окремих працівників, які доставляють товар від виробника до споживача. Всі суб’єкти, що приймають участь у просування товару називаються посередниками.

Діяльність посередників ми частково розглядали з вами на одній з перших лекцій, тому не будемо зупинятися на цьому ще раз. Єдине, що я хотів би відмітити, що від кількості учасників збутової діяльності залежить інтенсивність збуту сільськогосподарської продукції. Що таке інтенсивний збут та чим він відрізняється від вибіркового та ексклюзивного, а також що впливає на інтенсивність збуту вивчите самостійно. Цю інформацію можна знайти у підручнику Островського П.І.

Ще, що хочу відмітити, та нагадати, що при русі товару від виробника до споживача посередників може бути від „0” до „декількох”. Якщо посередники відсутні, такий канал збуту можна вважати „прямим”, якщо існує один і більше посередників, канал вважається „непрямим”. Усі можливі варіанти ми розглядали з вами при вирішенні на попередніх лекціях та при вирішенні задач. Для того, щоб обрати яким саме каналом збуту слід користуватися (зі скількома посередниками), необхідно проаналізувати ряд факторів та переваг.

Фактори прямого збуту: відсутність зацікавленості у посередників, відсутність у посередників можливості зберігати товар, високі націнки посередників, насичений ринок, необхідність проведення довготермінових і складних переговорів.

Фактори непрямого збуту: відсутність фінансових можливостей, відсутність досвіду продажу товару, велика кількість покупців у різних зонах регіону, територіальна віддаленість більшості покупців, нестача фінансових ресурсів на розвиток інших напрямів діяльності фірми.

Тема 7. Кооперація в аграрному маркетингу.

7.1. Організаційно-економічні основи сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів

Термін „кооператив” походить з латини і означає співробітництво. Кооперація – система кооперативних організацій, створених з метою задоволення економічних, соціальних та інших потреб своїх членів. Функціонуючи як інтеграційний зв’язок між окремими господарствами, кооператив не може мати власних інтересів поза інтересами тих, заради кого він створювався; не може діяти в напрямках, які невигідні цим суб’єктам, повністю їм належить і контролюється ними, дозволяючи його членам одержувати додаткові переваги.

Сільськогосподарський обслуговуючий кооператив – кооператив, який утворюється шляхом об’єднання фізичних та (або) юридичних осіб для надання послуг членам кооперативу з метою підвищення ефективності їх господарської діяльності.

Виникнення кооперації в її сучасному розумінні пов’язано зі становленням капіталістичних відносин, що призвело до істотного погіршення соціально-економічного стану більшої частини населення, зростанню агресивності ринкового середовища у зв’язку з виникненням конкуренції. Це змусило сільськогосподарських товаровиробників шукати механізм самодопомоги й самозахисту проти тиску ринку шляхом спільного здійснення окремих господарських функцій, а також спільного використання ресурсів.

Світовий досвід розвитку кооперативного руху – це Франція, США, Канада, Швеція.

Історичний досвід свідчить, що кооперація традиційно є способом виживання дрібних ринкових суб’єктів, тобто надає можливість виходу із критичної й кризової ситуації. З іншого боку, кооперація виконує не тільки антикризові функції, а має істотне значення в умовах нормально функціонуючої ринкової економіки.

Усім сільськогосподарським товаровиробникам притаманні загальні проблеми, пов’язані із специфікою сільськогосподарського виробництва. Рішення цих проблем багато в чому залежить від природнокліматичних умов регіону, обмеженості кредитних та інвестиційних можливостей, становища на ринку сільськогосподарської продукції й матеріально-технічних ресурсів. У нинішніх умовах певний вплив на ефективність виробництва продукції та позицію її виробників на ринку мають соціальні передумови. Серед них слід зазначити такі:

• роз’єднаність товаровиробників;

• різний рівень освіти й культури;

• відсутність мотивації до колективних дій, а швидше недовіра один до одного.

Якщо розглядати сільське господарство у контексті невід’ємного зв’язку цього процесу з іншими сферами господарювання, то виникають проблеми економічного характеру, а саме:

• пошук ринків збуту;

• реалізація продукції;

• придбання матеріально-технічних ресурсів;

• відсутність або низька ефективність використання техніки;

• відсутність або недостатня потужність складських приміщень;

• обслуговування виробничого процесу (зоотехнічне, ветеринарне, агрономічне та ін.);

• переробка продукції.

Подолати проблеми соціального та економічного характеру можна наступним чином:

• досягти таких розмірів підприємства, які дозволять утримувати власні спеціалізовані служби. Цей варіант вимагає величезної концентрації капіталу, що є досить проблематичним;

• пошук можливостей через використання послуг посередників, які надають допомогу сільськогосподарським товаровиробникам у питаннях реалізації сільськогосподарської продукції. Цей варіант передбачає ситуацію, в якій посередник буде вимагати від товаровиробника винагороду за свою працю, або намагатиметься купити продукцію якомога дешевше, а продати, на свою користь, дорожче;

• створення сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів з метою посилення власної позиції на ринку.

Перевагами кооперації у аграрному маркетингу:

• кооперативи згруповують продукцію сільськогосподарських виробників, сприяючи модернізації виробництва та інтеграції сільського господарства в агропромисловій сфері;

• завдяки кооперативам сільськогосподарські виробники можуть простежити, що відбувається з продукцією від часу виходу з виробництва до моменту споживання, мати інформацію про розмір маржі різних посередників, а також вимоги, що ставляться до продукції переробниками або торговими структурами;

• завдяки кооперації забезпечуються також функції переробки та збуту в регіонах з несприятливими або складними природними умовами, від яких відмовились приватні підприємства.

Недоліками кооперації є:

• складність заснування та функціонування великих промислових чи комерційних підприємств (зокрема міжнародного, регіонального рівня);

• можливості самофінансування обмежені, тобто вільних коштів у кооперативів практично не залишається;

• механізм прийняття рішень є недостатньо гнучким з огляду на існування двох органів управління (правління та дирекції).

Кожен член обслуговуючого кооперативу самостійно веде своє господарство і через кооператив виконує ті види діяльності, які будуть мати більш ефективні результати при роботі спільно з іншими членами, ніж окремо. Це, наприклад, зберігання, переробка або реалізація продукції власного господарства; придбання засобів виробництва, необхідних члену для свого власного господарства; використання у власному господарстві техніки, яку він не може придбати індивідуально.

Головними організаційними принципами кооперативу є:

• демократичне управління і контроль за принципом „один член – один голос”;

• добровільність членства;

• відкритість (потенційна доступність) членства;

• рівні права членів у користуванні послугами та управлінні кооперативом;

• робота представницьких органів кооперативу (правління, ревізійної комісії) на громадських засадах;

• дотримання членами вимог Статуту та правил внутрішнього розпорядку кооперативу.