Тема №2 срср у добу хрущовської відлиги
(2 год.)
План.
1. Початок процесу обмеженої десталінізації. ХХ з”їзд КПРС та його значення.
2. Економічні реформи. Нові елементи соціальної політики.
3. Зовнішня політика. Інтервенція в Угорщину. Карибська криза.
1. Початок процесу обмеженої десталінізації. Хх з”їзд кпрс та його значення.
Питання культу особи піднімалося вже на першій після похорону Сталіна Президії ЦК 10 березня 1953 р., коли Г. М. Маленков, виступивши з критикою центральних періодичних видань, підсумував: «Вважаємо обов'язковим припинити політику культу особи». Секретареві ЦК П.М. Поспєлову було дано доручення забезпечити необхідний контроль за пресою, а М.С. Хрущову - безпосередньо за матеріалами, присвяченими пам'яті Й.В. Сталіна. В липні на Пленумі ЦК Г.М. Маленков зробив нове уточнення: «...Справа не тільки в пропаганді. Питання про культ особи прямо і безпосередньо пов'язане із питанням про колективність керівництва». Головним пунктом у комплексі помилок «вождя» був феномен Берії (пленум і зібрався перш за все у зв'язку із справою Берії, незадовго до цього заарештованого). Щоб адекватно оцінити феномен Сталіна, була потрібна інша логіка мислення, інше ментальне вимірювання, просто недоступне людям тієї системи. Новий погляд міг з'явитися тільки ззовні або поступово розвинутися на основі внутрішньої еволюції колишньої влади, а його носіями повинні були стати люди, відносно вільні від комплексу минулої провини.
У ці роки під керівництвом та з ініціативи Хрущова ліквідовано ГУЛАГ (Головне управління таборів). У 1954 р. засуджено керівників МДБ СРСР, які сфабрикували "ленінградську справу", а його учасників — реабілітовано. Повну реабілітацію одержали керівники партії й держави А. С. Бубнов, П. П. Постишев, Я. Е. Рудзутак, В. Я. Чубар; воєначальники В. К. Блюхер, А. І. Єгоров, М. Н. Тухачевський, Й. Е. Якір, І. І. Уборевич. Проте, реабілітація мільйонів трудящих, які постраждали в 1920–40-і роки, навіть не розпочиналася. Хрущов не наважувався розпочати перегляд політичних процесів 1930-х років, оскільки сам був причетний до тих репресій, входив до складу відповідних комісій
До XX з'їзду партії керівництво країни і та частина суспільства, яка за цей час встигла напрацювати відомий запас переосмислених реалій та ідей, підійшли з різним ступенем готовності до змін і різною глибиною бачення цих змін.
25 лютого 1956 р., в останній день роботи XX з'їзду, Хрущов вийшов на трибуну з доповіддю «Про культ особи та його наслідки». Засідання було закритим і делегатів попередили про секретність доповіді. Слово правди про Сталіна, вимовлене з трибуни з'їзду, стало для сучасників потрясінням – незалежно від того, чи були для них наведені факти і оцінки одкровенням або давно очікуваним відновленням справедливості.
5 березня 1956 р. студенти Тбілісі вийшли на вулицю, щоб покласти квіти до монумента Сталіна в пам'ять третіх роковин з дня його смерті. Вшановування «вождя» перетворилося на акцію протесту проти рішень XX з'їзду. Демонстрації і мітинги не припинялися протягом п'яти днів, а увечері 9 березня в місто були введені танки. Тбіліські події - це свого роду індикатор спроможності і продуманості всієї антисталінської кампанії. Вже у витоках її - серйозний прорахунок як результат зневаги суспільною психологією. Багато хто не прийняв, наприклад, концепцію особистої провини Сталіна як абсолютно достатнє пояснення.
У суспільстві почала складатися особлива ситуація. Поваливши Сталіна з його п'єдесталу, Хрущов зняв разом з тим «ореол недоторканності» з першої особи та її оточення взагалі. Систему страху було зруйновано (і в цьому безперечна заслуга нового політичного керівництва), віра, що здавалася непорушною, в те, що зверху все видніше, була значно порушена. Тим самим Хрущев, хотів він того чи ні, поставив себе під пильний погляд сучасників. Усі владні структури залишалися тими ж, але внутрішній баланс інтересів цей новий погляд на лідера, безумовно, порушував. Тепер люди мали право не тільки чекати від керівництва змін на краще, але і вимагати їх. Зміна ситуації знизу створювала особливий психологічний фон нетерпіння, який, з одного боку, стимулював прагнення до рішучих дій влади, але, з іншого боку, посилював небезпеку трансформації курсу на реформи в пропагандистський популізм. Як показав розвиток подальших подій, уникнути цієї небезпеки так і не вдалося.
Проявом лібералізації стало масове звільнення і реабілітація репресованих у 1930-50-і роки. На волю виходили сотні тисяч людей. Їхні морально-психологічні страждання поглиблювались соціально-побутовими: виникали труднощі з житлом, пропискою, роботою, грошова допомога була мізерною, проте початок було покладено. На 1957 р. в СРСР було реабілітовано 200 тис. невинно засуджених за політичними мотивами.