
- •1.4. Загальна характеристика джерел правового регулювання інформаційних відносин в Україні: проблеми розвитку
- •3. Інформація може набувати ознак результату інтелектуальної творчої діяльності і охоронятися нормами ст. 199 і Книги 4
- •Інформація як особисте немайнове благо у комплексі благ, перерахованих у ст. 201 і Книзі 2 цк України;
- •Інформація як результат творчої інтелектуальної діяльності, тобто як об'єкт виключних прав, врегульованих у ст. 199 і Книзі 4 цк України;
- •1. Нормативно-правові акти
- •2. Міжнародні нормативно-правові документи
- •3. Нормативно-правові акти зарубіжних країн
- •4. Проекти нормативно-правових актів
- •01601, Київ, б-р т. Шевченка, 14, кімн. 43,
- •8 (38044) 239 3222; (38044) 239 3172; Факс (38044) 239 3128.
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
О.В. КОХАНОВСЬКА
ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІДНОСИН У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ
Монографія
: : ..;
УДК 347(477) ББК 404 (4 Укр)
К 75
Рецензенти:
акад. АПрН України, д-р юрид. наук, проф., Луць В.В. зав. кафедри цивільно-правових дисциплін Академії муніципального управління; д-р юрид. наук, проф., Кисіль В. І. професор кафедри міжнародного приватного і митного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка; д-р юрид. наук, проф., Калюжний Р.А. зав. кафедри теорії держави і права Національного університету внутрішніх справ України
Рекомендовано до друку вченою радою юридичного факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
(протокол № 6 від 27 лютого 2006року)
Кохановська О.В.
К 75 Теоретичні проблеми інформаційних відносин у цивільному праві : Монографія. - К.; Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2006. -463 с
ISBN 966-594-730-3
Присвячено теоретичним проблемам інформаційних відносин у цивільному праві.
Досліджено методологічні засади формування і становлення інформаційних правовідносин в Україні, проаналізовано поняття та теоретичні проблеми регулювання інформаційних відносин у цивільному праві.
Особливу увагу приділено проблемам реалізації та захисту інформаційних прав, загальнотеоретичним аспектам поняття інформації і розвитку теорії інформаційних правовідносин; характеристиці джерел правового регулювання інформаційних відносин.
Розраховано на наукових працівників, викладачів, аспірантів та студентів вищих юридичних навчальних закладів, а також становить інтерес для суддів, адвокатів та інших юристів - практиків, працівників правозастосовних органів та усіх, зацікавлених в ефективному розвитку інформаційних відносин в Україні.
УДК 347(477) ББК 404 (4 Укр)
Зміст
Передмова 4
Розділ І. Методологічні засади формування і становлення інформаційних правовідносин 6
Загально-теоретичні аспекти поняття інформації та проблеми її класифікації 6
Розвиток теорії інформаційного права, місце інформаційного права в системі права України 42
1.3 Концепція інформаційних правовідносин у сучасній правовій доктрині... 93 1.4. Загальна характеристика джерел правового регулювання
інформаційних відносин в Україні: проблеми розвитку 112
Розділ 2. Поняття та проблеми регулювання інформаційних відносин у цивільному праві України 145
Поняття інформаційних правовідносин, визначення їх місця в системі сучасних цивільних правовідносин та регулювання цивільним правом 145
Інформація як об'єкт інформаційних цивільних правовідносин 168
Суб'єктний склад інформаційних цивільних правовідносин 216
2.4 Зміст інформаційних цивільних правовідносин 227
Розділ 3. Проблеми реалізації інформаційних прав у цивільному праві України.250
3.1. Загальні проблеми дотримання, виконання та використання норм інформаційного законодавства. Гарантії та принципи здійснення інформаційних прав 250
3.2. Цивільно-правові аспекти реалізації інформаційних прав 283
3.3. Особливості реалізації інформаційних: прав у сфері особистих немаинових правовідносин, правовідносин інтелектуальної власності та
правовідносин власності 298
Розділ 4. Теоретичні проблеми захисту інформаційних прав та інформаційних відносин у цивільному праві 343
Методологічні засади та гарантії захисту інформаційних прав 343
Способи захисту інформаційних цивільних прав. Особливості захисту майнових та особистих немаинових інформаційних прав у різних сферах інформаційної діяльності 367
Відповідальність за порушення інформаційних прав 401
Проблема інформаційної безпеки і перспективи захисту інформаційних прав та інформаційних відносин в інформаційному суспільстві.
....' 420
Післямова 439
Список використаних джерел 441
Передмова
Цілеспрямований розвиток інформаційних відносин, зростання обсягу застосування новітніх інформаційних технологій призвели наприкінці XX -на початку XXI століття до стрімкого формування інформаційного суспільства, яке характеризується, перш за все, переорієнтацією економіки з використання матеріальних ресурсів на ефективне впровадження знань, підтримку інновацій, науки і освіти.
В Україні, так само як і в усьому світі, проблемам інформації та інформаційних відносин приділяють увагу фахівці різних галузей права, однак найбільший інтерес в останні роки викликають питання, пов'язані із регулюванням інформаційних відносин у цивільному праві, реалізацією та захистом інформаційних прав. Дослідження особливостей інформації як об'єкта права, суб'єктного складу інформаційних правовідносин, їх змісту, принципів інформаційних правовідносин переконливо свідчить про те, що коріння інформаційних правовідносин слід шукати у праві приватному.
Зазначені обставини зумовлюють необхідність вироблення вже сьогодні, після прийняття нового Цивільного кодексу України (далі по тексту -ЦК України), в якому інформацію вперше визнано об'єктом цивільних прав, теоретично-методологічної бази для з'ясування проблем інформаційних відносин у цивільному праві. Цьому сприяє дослідження норм ЦК України, які закріплюють поняття інформації як окремого нематеріального блага у складі інших нематеріальних благ, яке має свої особливості і характерні ознаки; аналіз інформації як об'єкта права інтелектуальної власності, а також інформації, як особистого немайнового блага.
Відзначаючи значний прогрес розвитку українського законодавства у сфері інформаційних відносин в цілому, слід звернути увагу на непослідовність законодавця при розробці ряду спеціальних законів. В одному випадку перевага надається концепції нематеріальності інформації, в іншому -концепції права власності на інформацію. Основна проблема полягає в тому, що у випадку закріплення інформації на матеріальному носії мова може йти про два об'єкти - нематеріальну за своєю природою інформацію і матеріальний носій, який відповідає нормам майнового права, що робить привабливим поширення такого правового режиму і на комплексний об'єкт -матеріальний носій із закріпленою на ньому інформацією. Однак такий підхід не відповідає більш логічному погляду на інформацію як сукупності нематеріального об'єкту - інформації як такої, і речі - носія інформації. Механічне поширення режиму об'єктів права власності на інформацію, протирічить самій природі цього об'єкту.
Важливість проблем реалізації інформаційних прав, зокрема, дотримання, виконання та використання норм інформаційного законодавства і особливо - цивільно-правових аспектів реалізації інформаційних прав, специфі-
ка реалізації інформаційних прав у сфері особистих немайнових правовідносин, правовідносин інтелектуальної власності та правовідносин власності; необхідність вирішення теоретичних проблем захисту інформаційних прав цивільно-правовими способами захисту, стали основними причинами для проведення комплексного монографічного дослідження.
Теоретичним підґрунтям цієї монографічної роботи стали праці відомих українських та зарубіжних вчених: ААгапова, М. Агаркова, С.Алексєєва, Ю.Батуріна, І.Бачило, С.Братуся, В.Брижка, О.Венгерова, О.Гальченка, О.Городова, О.Дзери, А.Довгерта, В.Дозорцева, О.Іоффе, Р.Калюжного, В.Копилова, Н.Кузнєцової, В.Луця, Р.Майданика, О.Підопригори, Й.Покровського, М.Рассолова, Ю.Тіхомірова, Ю.Толстого, Р.Халфіної, Е.Харитонова, В.Цимбалюка, М.Швеця, Я.Шевченко, Р.Шишки та інших.
Монографія є спробою комплексного висвітлення теоретичних і практичних проблем, пов'язаних із розвитком теорії інформаційних правовідносин, визначенням місця інформаційних правовідносин у системі права України, характеристикою джерел правового регулювання інформаційних відносин; регулюванням інформаційних відносин у цивільному праві України, реалізацією та захистом інформаційних прав, а також захистом інформаційних відносин. Специфіка інформації як об'єкта цивільних: прав, неоднозначність у розумінні самого феномену інформації в теоретичних роботах авторів, обумовлює необхідність висвітлення обраних питань, як з позицій вітчизняної теорії та практики, так і з позицій їх дослідження зарубіжними вченими. Процес наукового пошуку підкріплений застосуванням комплексу методів наукового дослідження, широким використанням прикладів із законодавства і наявної на сьогодні практики у сфері інформаційних відносин.
Автор сподівається, що результати наукового дослідження теоретичних проблем інформаційних відносин у цивільному праві, отримані і запропоновані у цій роботі, стануть внеском у подальший розвиток юридичної науки, зокрема, науки цивільного права, а внесені пропозиції щодо вдосконалення законодавства України сприятимуть не лише поліпшенню правового регулювання інформаційних відносин, але і забезпеченню ефективної реалізації та захисту інформаційних прав.
4
5
Розділ І. Методологічні засади формування і становлення інформаційних правовідносин
1.1 Загальнотеоретичні аспекти поняття інформації та проблеми її класифікації
Входження України до світового інформаційного простору - найважливіше завдання сьогодення, вирішення якого залежить від проведення глибокої структурної та технологічної реформи у всіх сферах суспільного життя нашої країни, впровадження сучасних інформаційних технологій, розуміння сутності і потенційних можливостей інформації та інформатизації.
Як відомо, головними чинниками економічного зростання є: високий рівень розвитку науки та технологій; розвинене конкурентне середовище; висока частка інвестицій у валовому внутрішньому продукті; прагнення бізнесу до інновацій та венчурних проектів; державна підтримка інновацій, науки та освіти; соціальна справедливість, рівний доступ до освіти; компетентність законодавчої та виконавчої влади; низький рівень корупції.
У відповідності з рейтингами конкурентоспроможності, які здійснює міжнародна організація "Світовий економічний форум", Україна знаходиться у восьмій десятці і за загальним індексом конкурентоспроможності у 2004 році посідала 86 місце, у 2003 році - 84 місце, за індексом ступеню готовності мережі Інтернет відповідно 82 (78) місце. Україна, таким чином, відстає від своїх сусідів - нових членів ЄС практично за всіма показниками (користувачів Інтернет на 100 мешканців, щільність стаціонарних та стільникових телефонів, пропускна спроможність в міжнародній мережі Інтернет тощо). Цей розрив збільшується кожного дня, оскільки нові члени ЄС використовують у своїх інтересах кошти, надані на прискорення їхнього розвитку і спрямовані на розгортання швидкісного підключення до мережі Інтернет по всій країні [468].
Отже, обмеження доступу до телекомунікаційних послуг перешкоджає конкурентоспроможності країни та перспективам її розвитку. Між тим, Україна володіє унікальним кадровим ресурсом для розвитку інформаційної сфери. Щорічно в Україні вищі навчальні заклади випускають 50 тисяч спеціалістів з питань IT - технологій. Україна посідає четверту позицію у світі після США (194 тис), Індії (145 тис.) та Росії (68 тис.) за кількістю сертифікованих програмістів (дані Міжнародного агентства Brain Bench). Таким чином, в Україні є всі належні передумови для того, щоб пропонувати інтелектуальні послуги на світових ринках [99].
Загалом, якщо оцінювати розвиток земної цивілізації за останні десятиліття, то можна, в цілому, орієнтуватися на зростання таких основних показників, як енергія, яка споживається, народонаселення, кількість технічної і наукової інформації тощо. Темп зміни цих показників за ряд останніх тисячоліть переконує, що цей розвиток відбувається надзвичайно швидко, за
6
-
так званою експонентою. Це певним чином протирічить твердженню відомого радянського астрофізика Миколи Кардашева, який свого часу зазначав: "Цивілізація є високо стабільний стан речовини, яка здатна збирати, абстрактно аналізувати і використовувати інформацію для отримання максимуму відомостей про оточуюче і саму себе і для вироблення зберігаючих реакцій" [325, с. 77].
У 70 - 80-х p.p. минулого століття багато говорили і писали про так званий "інформаційний вибух". Вважалося, що цей вибух призведе до такого перевиробництва інформації, що людство не зможе її опанувати і почнеться застій у науковому розвитку.
Нині до двох гігантів, на яких побудований ньютонівський класичний світ - маси та енергії, додався третій, не менш могутній, - інформація. Науковці переконані, що всю земну цивілізацію можна розглядати як єдину кібернетичну систему, якщо мати на увазі розуміння цивілізації як системи, яка прагне отримати максимум інформації про оточуюче середовище і про себе саму, яка абстрактно аналізує цю інформацію і використовує її для вироблення реакцій, які зберігають і укріплюють саму систему.
Зазначимо також, що на початку 2005 р. були повідомлені результати спеціальних досліджень фізиків та біологів, які вивчають проблему виникнення життя на нашій планеті. Вони стверджують, що життя з'явилося на Землі в результаті цілеспрямованого скерування до нашої планети не лише часток, які потенційно мали можливість утворити органічну матерію, але і інформації через посередництво хвиль, завдяки яким стали можливі процеси зародження і розвитку життя.
Нині ці відкриття і гіпотези стали у пригоді у біології, зокрема, для вирощування рослин з кращими якостями і мають тенденції розвитку в медицині, оскільки вчені проводять дослідження, які дають перші результати -щодо можливості передання інформації від здорового організму до хворого про вірне функціонування того чи іншого органу чи організму в цілому. Між тим, вчені вже сьогодні стурбовані вічною проблемою науки - чи не будуть використані результати їх досліджень на шкоду людству.
Безперечно, одним із ефективних запобіжних заходів для гуманного і морального підходу до цих проблем було і залишається право. Отже, говорячи про інформацію у праві, ми стикаємось з одним із найбільш містких і значущих явищ, які ставали предметом дослідження як природничих, так і гуманітарних наук. Поряд із такими гігантами, як матерія, енергія, час, постала інформація - одна із глобальних наукових проблем. Ще одну загальну якість матеріального світу, яка не є матерією і не є енергією, а є інформацією, виявила і почала досліджувати свого часу кібернетика. Процес перенесення інформації у просторі може бути здійснений, як виявила дана наука, певним носієм, який здатний поширюватися у середовищі, що розділяє кореспондентів. Носій цей є будь-яким, не обов'язково матеріальним.
7
Не можна заперечувати і той факт, що в основі розвитку людства лежить безперервний процес отримання, накопичення, переробки і використання інформації. Так само, як не можна принципово зупинити процес накопичення інформації. Між тим, слід зазначити, що інформаційне поле не уникло так званих експонентційних процесів інших основних показників цивілізації. Воно також зростає за експонентою. Таким чином, зростання кількості джерел інформації іде значно швидше, ніж зростання народонаселення земної кулі. Важливу роль в ослабленні так званого "інформаційного вибуху" відіграють нині системи передачі інформації - інформаційні системи. Збільшення глобального потоку інформації неминуче вимагає збільшення пропускної здатності інформації через ці системи.
Отже, "інформаційне суспільство не вважається більше майбутнім. Воно виникло вже давно і сьогодні все сильніше визначає не тільки виробничі і економічні форми, але і форми панування, а також все більше і приватне життя громадян" [234]. Остання обставина - ще одна причина для з'ясування питань, визначених у заголовку даної праці.
На думку німецьких правознавців, інформація знаходиться у нашому розпорядженні у наявному раніше обсязі і високій швидкості як інтелектуальний ресурс, який часто є промислово захищеним або доступним тільки для використання певними колами користувачів, але все більше як Open Source. Знання, генероване завдяки окремим інформаціям і реалізоване завдяки новим комунікаційним механізмам і формам розповсюдження, безперечно, вважається "важелем" і мотором економічних, соціальних і культурних змін. За цими змінами одночасно ховаються шанси і ризики; у зв'язку з цим вони вимагають правових відповідей, які з виникненням інформаційного суспільства пропонують закріпити за двома феноменами або відповідно факторами: швидким розвитком нової техніки, мас - медіа і послуг інформації і комунікації та поширеною лібералізацією, спрямованою проти надмірної державної монополії на ринках телекомунікації і телерадіо [234].
О.О.Городов вважає, що в основу всіх інформаційних процесів, які відбуваються у суспільстві, покладений феномен інформації, природа і закономірності розвитку якої в багатьох випадках визначають практику формування і вигляд майбутнього інформаційного суспільства [189, с 12].
З цим не можна не погодитися, спостерігаючи бурхливий розвиток інформаційної діяльності в усьому світі. Йдеться саме про феномен - інформацію, яка впливає на розвиток суспільних систем на якісно новому рівні,
"Саме поняття інформації, - уточнює згаданий автор, - виступаючи в якості центрального в ряді природничо-наукових галузей знань, продовжує, між тим, залишатися одним із найбільш спірних і таким, що виявляє протиріччя" [189, с 12]. Дійсно, досліджуючи сутність інформації, представники різних галузей науки, перш за все, і неодноразово підкреслювали неодно-
значність, складність і навіть загадковість цього явища, яке піддавалося філософському, економічному, математичному, історичному аналізу тощо.
Звернення до першоджерел приводить до висновку, що особлива увага почала приділятися вивченню інформації вже на початку XX століття, що слід розглядати як закономірний результат удосконалення теорії зв'язку і стрімкого зростання ролі обміну різними даними у суспільному житті.
Так, перші спроби уточнення поняття інформації пов'язані із роботами Р.Фішера, який у 1921 р. розвивав концепцію вірогідності інформації [465].
В свою чергу, Р.Хартлі у 1928 р. розвивав так звану теорію "логарифмічної міри кількості інформації" [466].
На жаль, далеко не всі із галузевих теорій та визначень інформації на сьогодні проаналізовані з точки зору їх глибинного змісту і можливостей використання при розробці інформаційного законодавства. Більшість ідей, викладених у спеціальних наукових джерелах не знайшли свого відображення у доктрині інформаційного права. У зв'язку з цим заслуговує на увагу проблема більш ґрунтовного аналізу існуючих теорій інформації та накопиченого іншими галузями науки досвіду вивчення феномену інформації. Актуальним залишається також аналіз етапів наукових досліджень поняття інформації представниками різних галузей науки, в тому числі в праві, і визначенням місця, ролі та змісту цих досліджень для застосування у доктрині інформаційного права.
При цьому у сучасних дослідженнях українських правознавців проблемам галузевих розробок поняття та сутності інформації приділяється недостатньо уваги. Серед учених, які досліджували окремі теорії інформації та розробки у сфері поняття та визначення інформації можна назвати В.Брижка, О.Гальченка, Р.Калюжного, М.Краснову, В.Цимбалюка, М. Швеця та інших [180; 322, с 81-88; 215; 268, с. 46-54; 233]. Комплексне дослідження названих проблем міститься у роботах І.Бачило, В.Лопатіна, М.Федотова, О.Городова [134].
Отже ми вважаємо вельми важливим дослідження сутності феномену інформації з точки зору галузевих підходів до її розуміння, аналіз історичних передумов правового регулювання інформаційних відносин та визначень інформації, які містяться у спеціальних наукових джерелах різних галузей права для подальшого їх використання в праві.
Починаючи з моменту вивчення самого феномену "інформація", даний термін до кінця 40-х років XX століття розумівся найчастіше як дані, які передаються людьми усним, письмовим чи іншим способом. Хоча і немає потреби обговорювати проблему походження інформації, оскільки "джерела завжди губляться" [381], слід зазначити, що на думку вчених, важливо звернути увагу на ряд особливостей етимології самого слова "інформація" в його первісних значеннях. Інтерес викликає те, що "в них були відображені саме моменти активності" [134, с 35].
8
Названий термін нині виводять, як відомо, від латинського "informatio" - ознайомлення, роз'яснення, викладення [460, с 327]. "Але ще в XIX столітті він виводився інакше - від слів "ін" - в, і "форма" - образ, вид, тобто в розумінні того, що вносить форму" [134, с 35].
Саме це, на переконання вчених, краще відображало інтенсивну основу, яка характерна для інформації, коли вона існує у вигляді посилань, повідомлень, оскільки "інформатором у XIX ст. називали домашнього вчителя, а інформацією - вчення, наставляння, що ближче до сучасного трактування терміну "інформація", але все ж і в ньому відображено дію, яка активно вносить дещо нове в інший об'єкт. Зник елемент активності і при невдалому перекладі вихідного терміну "message", коли в нашій літературі стало традиційним розуміти його як "відомості": в такому перекладі момент дії - "передачі", "посилання" [111, с 442] втратив своє значення і на перше місце вийшов момент змісту вже переданих відомостей" [134, с 35-36]. Автори зазначають, що "сьогодні немає усталеного й вичерпного тлумачення цього терміну, слід розглядати його з аналізу досліджень філософів" [205, с 13].
Перш ніж звернутися до конкретних визначень інформації в різних галузях науки, які у значній кількості присутні на сьогодні в спеціальній літературі, слід зазначити, що як об'єкт вивчення і наукового розуміння, інформація вивчається у технічному, лінгвістичному, семантичному та прагматичному аспектах.
Так, технічний аспект пов'язаний, перш за все, з вивченням проблем надійності, швидкості та точності передачі інформації, з методами і технічними засобами побудови каналів передачі сигналів тощо.
Такий підхід має ще назву організаційного, такого, що характеризує пристрій та ступінь досконалості самої системи управління через її надійність, можливості функцій, які реалізуються нею, досконалості самої структури тощо.
Головне питання постало таким чином - коли саме на нашій планеті з'явились перші системи зв'язку, коли саме виникли перші процеси передачі інформації. Виявилось, що все перераховане з'явилось тільки із зародженням життя на Землі. Мертва матерія не здатна оперувати інформацією. Будь-який живий організм, навіть найпростіший, не може існувати без двох взаємопов'язаних процесів: передачі інформації і управління. На основі інформації про зміни у придатному для життя середовищі, яка отримується через органи відчуття, живий організм керує своїми органами тіла і пристосовується до нових умов. Тільки ці два брати - близнюки - інформація і управління забезпечують довготривале існування будь-яких біологічних організацій. Більш того, довготривале збереження даного виду, чи "конвеєра життя" так само неможливе без цих двох процесів [325, с 76]. Такий кібернетичний погляд на все живе з'явився порівняно нещодавно і
наций, в першу чергу, з американським вченим Норбертом Вінером, и. і цей якого ми звертаємось нижче в цій роботі.
Ніш вістичний аналіз інформації побудований на дослідженні певної II ікової системи, яка необхідна для розуміння інформації в процесі обміну и' ні між системами. На основі цифр та алфавіту формуються слова, логічніш гекст тощо. Це дозволяє знайти вираження певного смислу будь-якої Інформації, зафіксувати її і логічно використати. Відомості в результаті оформлюються у вигляді, здатному для сприйняття. В свою чергу, ідеї теорії Інформації, пов'язані з кількісною оцінкою інформації у мові, із вивчен-ичм статистики мови, стрімко увірвалися у лінгвістику. До цього вона була ЧИ( го описовою наукою, яка нічого не вимірювала. Згодом виникла і нова ми-матична дисципліна - математична лінгвістика. На думку російських ІЧених, "існують і інші, крім документованої інформації, організаційні форми виразу інформації: звук, світло, біологічна енергія, але всі вони сприйміться логічною системою людини поки через письмову знакову систему, '" кільки звуко-мовна форма все одно заснована на алфавітно-цифровій
ИСтемі представлення інформації" [134, С 38]. Ми погоджуємося з таким Підходом лише частково, оскільки залишаємо можливість безпосереднього І прийняття інформації органами почуттів людини, які не піддаються
прийняттю її логічною системою, між тим, вони можуть мати значний пилив на неї. До таких видів інформації належить, наприклад, ядерна енер-і їй, яка, безперечно, несе у собі інформацію, що може спричинити значну шкоду людині. В подальшому ми вважаємо за необхідне довести важливість і правового захисту у таких випадках - здоров'я, життя, свободи тощо
полини. Крім того, свідомість не однакова у всіх людей - душевнохворі, малолітні, особи, що зловживають наркотичними засобами, мають різний ступінь свідомості і по різному сприймають інформацію. В ряді випадків іиуко-мовна система виявляється непридатною для сприйняття ними інформації, між тим, це не позбавляє таких осіб сприймати інформацію іншими, гак би мовити, нетрадиційними способами. Тому документована інформація - далеко не єдина можлива для її сприйняття людиною форма. Ще одним прикладом специфічного сприйняття, передачі і усвідомлення інформації можна назвати групи мов, які засновані на ієрогліфічній та інших системах східних мов. В ряді випадків символи цих мов означають набагато більше, або менше, або інше, ніж звична письмова форма представлення. Йдеться про цілі поняття, глибинні уявлення про явища, майже генетично успадковані знання.
В семантичному аспекті дослідження спрямовані на вирішення проблеми точності передачі змісту повідомлень за допомогою кодованих сигналів. Саме такий підхід у кібернетичній системі називають інформаційним, тобто таким, що пов'язаний з реалізацією у системі певної сукупності процесів відображення зовнішнього світу і внутрішнього середовища системи шля-
10
II
хом збору, накопичення і переробки відповідних сигналів. Всю історію і діяльність людини можна розглядати з точки зору кодування, тобто з точки зору застосовуваних умовних знаків. Саме таким чином розглядає світ наука семіотика, головними об'єктами якої є мови народів нашої планети -найбільш досконалі знакові системи спілкування людей.
Так звана "семантична теорія інформації" розвивається впродовж багатьох років. Метою її вивчення є смисл, який міститься у даних, корисність та цінність цих даних для користувача. Отже, на рівні семантики інформація розглядається як відношення між знаками і об'єктами, які ними позначаються. В основу даної теорії були покладені ідеї Р.Карнапа, які він виклав у своїй роботі [240]. В ряді випадків семантика розглядається також як "теорія значення", оскільки інформацію вважають у даному випадку певним заміщенням об'єкта, що відображається.
Що стосується прагматичного аспекту дослідження, то тут визначається, скоріше, цінність для споживача отримуваного повідомлення з точки зору впливу цього повідомлення на майбутню поведінку споживача. Даний підхід ще називають управлінським, таким, що враховує процеси функціонування системи, напрямок її руху під впливом отриманої інформації.
Прагматичний аспект інформації полягає в тому, що інформація розглядається як продукт, який створюється і використовується людьми у конкретних обставинах. Питання цінності і корисності інформації, її значення для конкретних осіб, вирішуються саме на цьому рівні. В ряді випадків до аналізу змістовної інформації підключається ще рівень сигматики [242]. Можна погодитися з висновком ряду авторів про те, що з усіх зазначених вище рівнів лише прагматика цікавиться конкретними користувачами інформаційного продукту і тією сферою суспільних відносин, учасниками яких вони виступають.
Слід зазначити також, що теорії "імовірнісної концепції інформації" Р.Фішера, яка згадувалась вище, "логарифмічної міри кількості інформації" Р.Хартлі та інших, передували появі класичної статистичної теорії зв'язку К.Шеннона, в якій розглядалась кількість інформації, як міра зменшення невизначеності [439; 440].
Отже, першу кількісну міру інформації ввів Р.Хартлі, але цей підхід охоплював тільки приватні випадки, коли всі повідомлення чи їх елементи зустрічаються однаково часто.
В свою чергу, К.Шеннон помітив, що у більшості випадків і біти різної якості, і літери, і слова зустрічаються у повідомленнях із різною вірогідністю: одні частіше, інші рідше. Для з'ясування цього явища К.Шеннон ввів нове поняття - ентропія. Зокрема, К.Шеннон показав, що і при рівно вірогідних, і при невірогідних сигналах, кількість інформації у посилці чи коді визначається вірогідністю його появи. І залежність ця має зворотній характер: чим частіше з'являється даний код, тим менше інформації він несе.
К.Шеннон дав загальний рецепт: треба обрахувати інформацію, яка повідомляється кожним кодом і усереднити по усіх кодах. Усереднювати, між і им, треба не звичайно, а за законами випадкових величин: інформацію, яка повідомляється, кожним кодом, помножувати на ймовірність його поний і складати отримані величини. Зробивши це, отримаємо знамениту формулу К.Шеннона для обчислення середньої інформації, яка повідомляється даним набором сигналів. Цю величину К.Шеннон назвав ентропією. К.Шеннон показав, крім того, що найбільшу ентропію мають сигнали, які мають форму шуму [441].
Прийнята К Шенноном універсальна модель систем зв'язку визнана класичною. До цього будь-яку систему зв'язку розглядали у відриві від "джерела інформації" та "адресата". Автор сміливо ввів їх у модель і показав, що повноцінне вивчення систем зв'язку без них неможливе. Відомо, що навіть ідеальний приймач не може гарантувати правильний прийом всіх спрямованих бітів. Певна їх частина неодмінно спотворюється. К.Шеннон показав, як, не дивлячись на спотворення певних бітів, можна забезпечити неспотворену передачу всієї інформації, яка ними переноситься. Іншими словами, він довів, що навіть із ненадійних елементів зв'язку можна створити дещо достатньо надійне. Зокрема, шляхом кодування повідомлень. Заслуга К.Шеннона полягає і в тому, що він перейшов через усі конкретні методи кодування і постави перед собою завдання: визначити, яку кінцеву кількість неспотворених бітів можна передати по системі зв'язку при самому досконалому методі кодування.
Все зазначене переконливо доводить, що К.Шеннона заслужено називають "батьком теорії інформації".
Якщо К.Шеннон відобразив основні закони передачі сигналів за каналами зв'язку будь-якого типу, то Н.Вінер поставив питання ширше [170; 169]. Він зацікавився основним завданням, заради якого інформація взагалі передається по каналах зв'язку і виявив дивну єдність завдань, що при цьому вирішуються і у техніці, і у живих організмах, і навіть у співтовариствах живих істот. Схема при цьому наступна: організація, жива система, отримавши зовні інформацію про зміну тиску в оточуючому середовищі, починає перебудовуватись для кращого пристосування системи для нових умов. Має місце процес управління системою за отриманою інформацією. Тільки завдяки подібним процесам управління чи саморегулювання, життя, яке зародилося на Землі, проіснувало більше трьох мільярдів років [325, С 121-143].
Безперечно, життя починається там, де починається інформація [417; 418], але зараз можна почути і зворотню точку зору: життя закінчиться там, де почнеться інформаційний вибух.
Кібернетика, засновником якої є Норберт Вінер [168], вивчає саме такі системи, в яких відбувається процес управління, стан системи. Основою
12
13
цього управління є інформація про стан системи і середовища. Таким чином, інформація потрібна для управління організмом і співтовариством живих організмів, машиною і об'єднанням машин. Отже, під інформацією розуміються у такому контексті фактично лише ті відомості, які є новими та корисними для прийняття такого рішення, що забезпечить досягнення мети управління, і ніякі інші.
Вчені природничих наук підкреслюють, що для кібернетики характерним є так званий ієрархічний підхід до систем управління. При цьому будь-яка проста система регулювання, або кібернетична система може бути доведена до елементарної системи з двох так званих "скриньок" і двох зв'язків між ними. Перша скринька - це система, яка управляє, виробляє команди і спрямовує їх другій "скринці" -- системі, якою управляють, який не просто отримує команди, а обов'язково має лінію зв'язку з системою, яка управляє, і по якій він повідомляє про виконання команди, а також про стан системи. Цей зв'язок отримав назву "зворотнього зв'язку", без якого управління неможливе і означає напрямок руху інформації - від об'єкта, яким управляють до того, який управляє. Саме Н.Вінер першим помітив таку загальну роль ланцюга зворотнього зв'язку як у живих істотах, так і у системах, які створюються людиною.
Усе різноманіття систем управління охоплює кібернетика, при цьому розглядає їх не у спокої, не у статиці, а у динаміці, у процесі безперервного (дискретного) управління. Спеціалісти зазначають, що книга Н.Вінера "Кібернетика чи управління і зв'язок у тварині і машині" з'явилась у 1948 р. і буквально призвела до революції у багатьох сферах людських знань [325, С 121-143]. Вважається, що кількісний опис інформації дає на синтаксичному рівні саме статистична теорія зв'язку Вінера - Шеннона. Синтаксичний аспект інформації полягає в розумінні інформації, як сукупності знаків і відношень між ними. При цьому важливим є лише формальний аспект мови.
Найбільших успіхів досягай представники різних галузей у сфері визначення аспектів, або рівнів інформації, які відображають її сутність і характеризують з точки зору синтетики, семантики і прагматики. До двох останніх ми звертаємося нижче.
В подальшому, поняття інформації досліджувалося в широкому розумінні в якості абстракції, яка відноситься до певного роду закономірностей матеріального світу та його відображення у людській свідомості. Це пояснювалося залежністю досліджень від сфери наукового інтересу та від виду завдань, які вирішувалися завдяки цьому.
Значна увага приділялась науковцями в усі часи пошуку найбільш універсального або об'єктивного визначення інформації, її розумінню, видам і класифікації.
Так, оригінальні визначення інформації надали у своїх роботах видатні вчені, яких називають авторами теорії інформації. Сам термін "інформація"
посідає важливе місце серед загальнонаукових понять, особливо, як ми пересвідчились, з моменту розвитку кібернетики.
Звертає на себе увагу, перш за все, визначення інформації, запропоно-нане К. Шенноном: "зв'язок, в процесі якого усувається невизначеність" |438, с 243]. В роботах автора були запропоновані також імовірнісні методи для визначення кількості інформації, що передається. Однак, на думку ІЗ.А.Копилова "такі методи описують лише знакову структуру інформації і не зачіпають закладеного в ній змісту у відомостях" [254, с 40]. Між тим, важливим залишається те, що вказані автори запропонували розуміти інформацію як спосіб зменшення невизначеності, що є важливим, як буде доведено нижче, і для правових досліджень.
У Н.Вінера інформація - це "позначення змісту, отриманого із зовнішнього світу, в процесі нашого пристосування до нього і пристосування до нього наших органів почуттів" [168, с 31]. Крім того, саме Вінеру належать відомі слова про те, що "інформація - це інформація, а не енергія і не матерія, а позначення змісту, отриманого від зовнішнього світу в процесі пристосування до нього" [168, с 31]. Таким чином, в його визначенні інформація виступає як філософська категорія поряд з матерією та енергією. Це визначення можна було б вважати найбільш глибоким, і хоча автором воно відносилося лише до приватного випадку сприйняття інформації живим організмом із оточуючого середовища, важливою є вказівка на необхідність враховувати зміст інформації.
В 1948 р. Н.Вінер запропонував також "інформаційне бачення" кібернетики як науки про управління в живих організмах і технічних системах. З цього часу, як зазначалося вище, під інформацією почали розуміти "не просто відомості, а тільки відомості нові і корисні для прийняття рішення, яке б забезпечувало досягнення мети управління. Інші відомості не вважалися інформацією" [254, с 40-41].
Своє бачення поняття інформації дав Ф.Махлуп: "інформація - це знання" [302, с 36-37]; У.Ешбі назвав інформацію "різноманітністю" [457, с 18]; А.Моль вважав інформацію "оригінальністю та мірою складності" [308, с 15]; Л.Бріллюен говорив про інформацію як "загальну методологію науки" [151, с 12]. Значний внесок у розвиток поняття інформації зробили Б.ВАхлібінінський [124], Н.Земан [224], К.Черрі [431], В. Протасов [339], Л.П.Кураков та С.Н.Смирнов [273] та інші.
Спеціальна література містить значну кількість дефініцій інформації. Ґрунтовне визначення інформації, як генералізаційно-фундаментальної субстанції єдиного кодово-сотового простору Всесвіту, який включає в себе повітря, воду, землю, сонячні та інші світлоносні промені, поля, їх сліди і весь спектр космічного випромінювання, матеріалізованих і дематеріалізованих середовищ, і яка знаходить свій вираз через масу, швидкість, енер-
14
15
гію та інші форми, які проявляються в процесі матеріалізації і дематеріалізації, дає в своїх роботах І.Юзвішин [458, с 64; 459].
Досліджуючи роботи ряду авторів, І.В.Арістова дійшла висновку, що більш витончені ідеалістичні інтерпретації поняття інформації надали у своїх працях: відомий дослідник К.Фон Вайцзекер, розкриваючи його за допомогою іншого поняття - форми, стверджуючи, що маса і енергія еквівалентні інформації, і А.Блок, Г.Гунтер, П.Снайдер, які розглядають інформацію як щось третє, "нейтральне", "проміжне" між духом і матерією [123, с 9]. Останнє розуміння і нам видається надзвичайно вдалим і сучасним.
Н.І. Жуков, вивчивши у своїх роботах взаємодію всіх видів інформації -актуальної, вільної, зв'язаної, мертвої, потенційної, приходить до наступного визначення: "Інформація - це бік відображення у живій природі, суспільстві, техніці, момент руху, впорядкована зміна, яка використовується для управління" [219]. Під інформацією розуміють також корисний зміст про річ, явище, факт, людину, суспільство, державу тощо, тобто вилучені із них, чи про них дані. Категорія "дані" при цьому розглядається як абстрактна категорія, її конкретний зміст визначається через сферу пізнання [232, с 23; 250]. Інформація з точки зору інформатизації досліджується в сучасній Україні [228].
Слід зазначити також, що без спеціальної філософської освіти оволодіти глибиною визначень, наданих А.Д.Урсул, навряд чи вдасться: "Інформація - це різноманіття, яке один об'єкт містить про другий об'єкт (у процесі їх взаємодії)"; "інформація може розглядатись і як різноманіття, яке є ніби результатом відображення, об'єктом самого себе, тобто саме відображення" [405, с 18].
Визначення інформації можна знайти в ряді словників.
Зокрема, С. Ожегов дає практично зрозуміле визначення інформації:
"Інформація - це:
відомості про оточуючий світ і процеси, що протікають у ньому, які сприймаються людиною чи спеціальним пристроєм;
повідомлення, які повідомляють про стан речей, про стан будь-чого" [320, с 457].
Аналізуючи це визначення, можна прийти до наступного логічного ланцюга: якщо "інформація - повідомлення, які повідомляють про положення справ, про стан будь-чого", то це означає, що інформація - це є повідомлення. В свою чергу "повідомлення - це те, що повідомляється, відомість". Отже, інформація є те, що повідомляється, відомість. Але це і є звичайний переклад російською (українською) мовою латинського слова, від якого і походить слово інформація і означає повідомлення про будь-яке повідомлення. Отже, навряд чи словник може допомогти у розумінні поняття, що досліджується.
Між тим, визначення, подібні наведеному з енциклопедії, давали ще ряд авторів. Зокрема, колектив авторів розуміють під інформацією "повідом-
шипя про події, що відбуваються як у зовнішньому по відношенню до сис-и ми середовищі, так і в самій системі" [349, с 69]. С.Ф.Анісімов називає інформацією "будь-яке повідомлення або передачу відомостей про будь-що, що заздалегідь не було відоме" [115, с 8].
В радянському енциклопедичному словнику під інформацією розуміли-I її обмін відомостями між людьми, людиною та автоматом та автоматом; обмін сигналами в рослинному та тваринному світі; передача ознак від клі-гнни до клітини, від організму до організму [361, с 504; 315, с. 286], а у більш ранніх виданнях - відомості, що передаються людьми усним, письмовим або іншим способом [399, с 498].
Сучасний словник іноземних слів тлумачить інформацію як одне з найбільш загальних понять науки, яке позначає:
повідомлення про будь-що;
відомості, які є об'єктом зберігання, переробки і передачі;
в математиці, кібернетиці - кількісна міра усунення невизначеності (ентропії), міра організації системи [365, с 245; 366, с. 247; 360, с. 312; 365, с. 512].
У "Фізичному енциклопедичному словнику" [408, с. 285; 409, с. 401] знаходимо вельми коротке визначення: "Інформація - основне поняття кібернетики".
Українська радянська енциклопедія [400, с 494] розглядає інформацію як роз'яснення, і уточнює, що це, по-перше, відомості про будь-які події, ситуації, чиюсь діяльність; по-друге, основне поняття кібернетики - науки про загальні закони керування. Отже, у 60-ті роки минулого століття розрізняли інформацію, що повідомляється, тобто таку, яка передається від чутливих органів (пристроїв), і керуючу, яка передається від керуючих органів (пристроїв) до керованих. Перетворення інформації, що повідомляється, як зазначається в енциклопедії, в керуючу відбувається в керуючому органі (пристрої). Під впливом зовнішніх факторів органи чуття людини виробляють інформацію, яка у формі сигналів надходить до нервових вузлів центральної нервової системи і оцінюється людиною як суб'єктивне відчуття, повідомляючи її про зміну температури (відчуття тепла, холоду), біологічні впливи (біль), акустичні, світлові й хімічні явища тощо. Мозок переробляє цю інформацію в керуючу і одержаний сигнал, поширюючись від нервових вузлів, "вмикає" відповідну групу м'язів. Наприклад, в результаті обробки інформації, що повідомляє мозок людини про ненавмисний дотик руки людини до розжареного предмета, керуюча інформація передається до м'язів руки і ці м'язи, скорочуючись, виводять руку із стану дотику з гарячим предметом. Одночасно керуюча інформація передається і до м'язів ока, внаслідок чого погляд людини спрямовується на предмет, що викликав відчуття болю. Процеси перетворення інформації, більшість яких подібна до описаних, відбуваються і в автоматах (наприклад електронні обчислювальні машини). Отже, інформація розуміється переважно через
16
17
призму біологічних процесів, залишаючи практично поза увагою електронні процеси, щ зрозуміло з огляду на часовий період.
Велика Радянська Енциклопедія 1972 р. [143, с 353J розуміє під інформацією роз'яснення, викладення і зазначає, що первісно інформація розумілася як відомості, що передаються одними людьми іншим людям усно, письмово чи будь-яким способом (наприклад, за допомогою умовних сигналів, з використанням технічних засобів тощо), а також сам процес передачі чи отримання цих відомостей. За даними енциклопедії, у середині XX ст. в результаті соціального прогресу і бурного розвитку науки і техніки роль інформації виросла. Крім того, відбулося бурхливе зростання маси різноманітної інформації, яке отримало назву "інформаційного вибуху", про що ми згадували вище. Це викликало потребу у науковому підході до інформації, виявленні її найбільш характерних якостей, що призвело до двох принципових змін у трактуванні поняття інформації. По-перше, воно було розширене і включило обмін відомостями не лише між людьми, а також між людиною і автоматом, автоматом і автоматом; обмін сигналами у тваринному і рослинному світі. Передачу ознак від клітини до клітини і від організму до організму також почали розглядати як передачу інформації. По-друге, була запропонована кількісна міра інформації (праці К.Шеннона, А.Н.Колмогорова та ін. [186]), що призвело до створення інформаційної теорії.
Більш загальний, ніж раніше, підхід до поняття інформації, а також поява чіткої кількісної міри інформації породили значний інтерес до її вивчення. З початку 1950-х p.p. робляться спроби використати поняття інформації (яке не має поки єдиного визначення) для пояснення і опису самих різних явищ і процесів.
Узагальнюючи, українські автори вважають можливим виділити дві концепції інформації [205, с 14]. Прихильники першої концепції, на їх думку, зробили спробу співвіднести інформацію з поняттям "відображення", розкриваючи в той же час необхідність єдності відображення і взаємодії, як діалектичної єдності полярних категорій. Друга концепція інформації, на думку багатьох вчених, є більш плідним підходом до вирішення проблеми інформації, - "різноманітна" концентрація інформації. У рамках даного підходу інформацію можна трактувати як "зняту нерозрізненість", як розмаїтість. Зокрема, Б.В.Бірюков підкреслює, що інформація існує там, де є розмаїття, неоднорідність. Інформація "виявляється" тоді, коли хоча б два "елементи" у сукупності різняться і вона "зникає", якщо об'єкти "склеюються", "ототожнюються" [123, с 10].
В.А.Копилов також звертає увагу у своїх дослідженнях на те, що до середини 20-х p.p. XX століття під інформацією розумілися "повідомлення і відомості", які передавалися людьми усним, письмовим та іншим способом, а у перекладі з латини даний термін означає "ознайомлення, роз'яснення, викладення", а вже з середини XX ст. інформація визначається
ІК " загальнонаукове поняття, яке включає в себе обмін даними між людьми, людиною та автоматом, автоматом і автоматом; обмін сигналами у тваринному і рослинному світі; передачу ознак від клітини до клітини, від ор-і лпішу до організму (генетична інформація), [254, с 40] а також як одне з неповних понять кібернетики [361, с 617].
У зв'язку з розглянутими визначеннями інформації, можна визнати і праведливим зауваження, висловлене російськими вченими, які вважають, що "... сьогодні уявляється нелогічним, що вже декілька десятиліть поняття інформації, дане у наукових енциклопедичних виданнях, залишається не-імінним, не відображаючи змін, що відбулися ... в цьому зв'язку ... було б шіправданим відображення в понятті інформації як внутрішньої, так і зовнішньої її складових з урахуванням всіх основних ознак і характеристик" [131, с 39]. Між тим, не викликає заперечень і твердження українських фахівців: "Категорія "інформація" виступає одним із найважливіших факторів системи суспільних відносин. У зв'язку з цим, у сучасній філософії, теоретичних та прикладних науках не можуть підібрати однозначного трактування (змісту) категорії "інформація" [205, с 39].
Таким чином, серед звичайних варіантів визначень і розумінь інформації, суттєвий пласт завжди посідали глибокі за змістом теорії інформації, що вказує на значний інтерес науковців різних галузей до даної проблеми. Між тим, поняття інформації було спершу занадто молодим для науки і не усвідомлене до кінця, знаходилося на початковій стадії пізнання людиною. Однак це не означало, що відсутність всеохоплюючого визначення інформації не дозволяло успішно його використовувати.
Серед сучасних визначень інформації увагу привертають розробки В.Н.Волченка [177, с 6], в яких він називає інформацію "структурно-смисловим різноманіттям (і ступенем свободи його вибору)" і вважає свідомість людини не лише продуктом розвитку матерії, а такою, що знаходиться в постійній енерго-інформаційній взаємодії з тонким світом, є вищою формою інформації- інформацією, що творить [177, с 12].
З урахуванням сучасних уявлень про комп'ютерні віртуальні технології, автор вважає можливим говорити про інформацію у трьох видах: як не проявлену (удавану), проявлену і відображену - у тому числі і таку, що творить, і пропонує розглядати поняття інформації як фундаментальний прояв якостей Природи поряд з матерією - енергією.
На нашу думку, завдяки дослідженням В.Н.Волченка виявилось, що для так званих "сталих" систем домінантою їх стану є енергія, а для живих - інформація. Таким чином, метафізично уявляється, що життя можна виміряти накопиченою у системі інформацією, а ще вірніше - рівнем свідомості.
Зазначимо, що з приводу сутності самого життя різні погляди існували в усі часи, зокрема, у питанні про відмінність живої матерії і неживої природи.
18
19
Так,
Демокрит [389; 284; 285] вважав, що світ
складається з найменших часток - атомів,
яким у природі притаманний рух, який
не залежить від зовнішніх факторів.
Таким чином, в основу своєї теорії
"твердих атомів" він поклав ідею
про те, що виникнення усього різноманіття
природи обумовлено різницею атомів,
що їх складають, за розмірами та формою.
В свою чергу Аристотель [430;
322; 145; 368] вважав, що сутність життя
пов'язана з якістю, яка має певну природу,
а не з кількістю, природа якої не
визначена. На його думку, причину
виникнення життя, цілеспрямованості
її розвитку і цілісності живих об'єктів
слід вбачати в нематеріальному
поза-організмовому факторі: ентелехії.
Обидві вищезазначені теорії мають свій вплив і на розвиток теорії інформації в праві, що може скласти окремий напрямок дослідження.
За даними сучасних наукових джерел, шлях до пізнання життя полягає у виявленні закономірностей біологічної організації, її виникнення та еволюції.
На сьогодні існують дві різні концепції щодо методології пошуку цих закономірностей.
Так, з одного боку, якості елементарних складових будь-якої живої системи обумовлені специфікою її організації, яку можна виявити шляхом вивчення сутності та поведінки живих систем як єдиного цілого, тобто системним методом; з іншого боку, необхідно користуватись аналітичним методом - тобто розчленити систему до молекулярних складових і вивчити фі-зико-хімічну природу їх якостей, тобто, на їх думку, організацію живих систем можна зрозуміти шляхом віднесення її до фізико-хімічних законів.
Якщо узагальнити, то серед численних якостей матерії наука XX - XXI століть виділяє так звану впорядковану системну організацію. Це знаходить свій прояв у таких основних формах матерії:
системи неживої природи (елементарні частки і поля, атоми, молекули, макроскопічні тіла, космічні системи);
біологічні системи (біосфера - від мікроорганізмів до людини);
соціальні системи (суспільство) [131, с 23].
В своїх роботах "Біофізика", "Динаміка інформації", В.І.Корогодін звертає увагу на те, що науці відомі три типи природних інформаційних систем у відповідності з трьома видами інформації, яка програмує їх діяльність. Це живі клітини і організми, які позбавлені нервової регуляції, багатокліткові тварини з розвинутою нервовою системою і добре вираженими реакціями поведінки; і, нарешті, людина, - точніше, людські співтовариства, - діяльність яких базується на узагальненому людському знанні [257; 256]. Вчені вважають, що для кожної з цих систем можна виділити відповідні блоки, а також характерні для них види інформації, її носіїв і операторів.
Можна також зазначити, що позитивним моментом побудови сучасної теорії інформації є реальне відображення її якісної сторони. Відповідне
розуміння пропонують, зокрема, такі теорії, як вище розглянуті, семантична, алгоритмічна, топологічна тощо.
Так, А.С.Пресман на підґрунті системно-кібернетичного аналізу відомих ознак функціонування живих істот, називає основні риси біологічної організації, які її визначають [336, с 44-45; 335; 337]. Серед таких рис, зокрема: організація, яка розглядається вченим як така ж невід'ємна якість матерії, як речовина і енергія, простір і час. Інформація при цьому є, на думку А.С.Пресмана, одним із основних атрибутів матерії і виступає, з одного боку, як характеристика організованості систем, а з іншої - як спосіб їх організації.
Організацію навіть найпростіших фізичних систем не можна повністю зводити до суми якостей їх елементів і характеризувати лише кількісно. Чим складніші системи, тим більше їх організуюча роль як цілого по відношенню до своїх елементів, тим більш очевидним є якісний характер їх організації. Організація біологічних систем набуває повністю якісний характер.
Інформація, яка характеризує організованість будь-якої системи, не залежить від наявності будь-яких її приймачів - це ніби інформація "в собі", яка зберігає визначеність її структури і функцій. Інформація, яка виступає як спосіб організації, передається, приймається: таким чином, системи обмінюються даними про свою організацію, відповідно змінюючи її в процесах розвитку, забезпечуючи відповідність своїх функцій одна з одною, диференціацію функцій тощо.
В неживих системах інформація не відмежована від внутрішніх та зовнішніх майново-енергетичних процесів, а закладена в них в наявному вигляді. В живих системах майново-енергетичні процеси підпорядковані впливу відмежованої від них інформації, яка регулює ці процеси, яка здійснює їх структурну та функціональну організацію. В живій природі інформація має цінність, тобто цілеспрямовано використовується приймачем -біосистемою. Таким чином, мета закладена або в самому приймачі, або в інформації, що ним сприймається. В неживій природі немає ніякої мети, а це означає, що інформація там не має цінності.
Функціональна організація живої природи побудована за принципом ієрархічної субординації, в якій кожна біосистема грає організуючу роль по відношенню до своїх елементів і підпорядковану - по відношенню до системи наступного, більш високого ієрархічного рангу. Функціонування і розвиток будь-якої біосистеми пов'язане з її здатністю видобувати і накопичувати змістовну інформацію із свого організованого оточення, тобто системи більш високого рівня. Вищим рівнем організації є біосфера і ноосфера.
Слід згадати у зв'язку із цим про те, що після створення теорії інформації, яка веде свій початок від робіт К.Шеннона, сферою її універсального застосування вважали саме біологію. Кількість питань, які можна було вирішити, була настільки вражаючою, що вчені прийшли до висновку, що
20
21
вивчення
біологічної організації на основі
теорії інформації ось-ось призведе
до вирішення фундаментальних проблем
життя, - його сутності, виникнення,
закономірностей його еволюції.
Між тим, не всі вчені були згодні з такою позицією. Заперечення ми знаходимо, перш за все, у роботах самого К.Шеннона, який визнавав необхідність вивчення також структурних характеристик інформації [441]; І.І.Шмальгаузена, який, розглянувши з позицій класичної теорії інформації еволюцію органічного світу, прийшов до загального висновку, що вона не оперує методами оцінки якості інформації, такої необхідної в біології [448; 449; 450]; Л.А. Блюменфельда, П.К.Анохіна та ряду інших вчених, які переконливо доводять у своїх роботах, що теорія інформації, яка розглядає лише кількісну сторону інформації, не може бути використана для оцінки біологічної організації, якщо не звертати належної уваги на якісні її характеристики [140; 117]. Таким чином, на думку ряду вчених, зокрема, І.Шмальгаузена, А.Урсул, М.Мессаревича, Л.Блюменфельда, А.Пресмана тощо, визначальним для біологічних систем слід вважати не кількість, а якість інформації, її "цінність", "зміст" [140; 387; 118; 336; 340; 164].
Віддаючи належне розробкам вчених природничих наук, слід особливо звернути увагу на ряд теоретичних висновків, які містяться в роботах Г.Меллера, А.Колмогорова, В.Корогодіна та інших [304; 247; 248; 246; 256; 257], і які використовуються нами для розробки правових питань сутності інформації, реалізації та захисту інформаційних прав, зокрема, у цивільному праві.
Згідно із сучасними дослідженнями вчених - правознавців, в явній формі питання визначення якості інформації розглядались в математичних теоріях лише з початку 50-х років - в роботах Д.Маккея і А.Харкевича, які висвітлювали проблеми семантичного підходу до інформації [134, с 25]. В подальшому питання якості інформації набули актуальності у зв'язку з розвитком семіотики, як окремої гілки загальної лінгвістики і створенням методів об'єктивних і формалізованих визначень інформації. В той же час, проблеми з'ясування методів визначення того, як повнота складу і структурність інформації, що накопичується в об'єкті, впливають на ефективність її обробки для використання, вирішував у 60-70 х роках Ю.Шрейдер [451; 454]; питання класифікації інформаційних утворень містяться у роботах Ф.Тарасенко [376] того ж періоду; необхідність виділення функцій і - відповідно - блоків інформації - складають зміст робіт А.Урсул [404; 403]; поняття "ноосфери" було введено Ф.Темниковим [382; 383].
Однак слід особливо зазначити, що практично в усіх найновіших дослідженнях інформації науковцями в галузі права найбільша увага приділяється теорії К.Шеннона [438] про інформацію як зв'язок, в процесі якого усувається невизначеність, і теорії Ю.А.Шрейдера [452], в якій досліджуються якості приймача, який сприймає і накопичує інформацію і оцінюється її семантичне (змі-
і говне) значення. Таким чином, найважливіше питання теорії К.Шеннона про Канал передачі інформації розглядається як другорядний.
Якщо вести мову про поняття інформації в юридичній науці - то це проблема, яка потребує свого вирішення у межах, які, по-перше, відповідають уявам про неї в інших галузях знань і, по-друге, з прийнятими в юриспруденції категоріями. Останній вимозі кореспондує така правова категорія, як об'єкт правовідношення, тому проблеми визначень інформації як об'єкту прав, об'єкту цивільних правовідносин розглядаються у межах цієї роботи у відповідних підрозділах, присвячених названим питанням.
Зазначимо лише принагідно, що у правовій літературі, присвяченій інформаційним відносинам та інформації як об'єкту права, найчастіше аналізується основна ідея теорії Ю.А.Шрейдера, згідно якої семантичну інформацію можна оцінювати за ступенем змін власної семантичної інформації, яка міститься у системі, за рахунок накопичення зовнішньої інформації. Для того, щоб сприйняти будь-яку інформацію із зовнішніх джерел, система - приймач має володіти певним мінімальним "запасом знань", який позначений терміном "тезаурус", тобто система має містити певну початкову, порогову внутрішню інформацію. Система в такому разі може розширювати свій тезаурус, набуваючи все більше інформації аж до максимально доступної для неї. Подальше сприйняття інформації стає для системи надмірним і - нарешті, її внутрішня інформація (тезаурус) стає насиченою.
У міжнародній практиці для того, щоб окреслити інформацію у правовому контексті, виділяють юридично значимі ознаки, які зумовлюють інформацію як об'єкт правового регулювання і відносять до них найчастіше наступні: нематеріальний характер ("самостійність відносно носія", тобто цінність інформації полягає в її суті, а не у матеріальному носії, на якому вона зафіксована); суб'єктивний характер ("інформація виникає в результаті діяльності суб'єкта, який наділений свідомістю", тобто вона є результатом інтелектуальної діяльності); необхідність об'єктивізації для включення у правовий обіг; кількісна визначеність, неспоживність, можливість багаторазового використання; зберігання інформації у суб'єкта, який її передає; здатність до відтворення, копіювання, збереження і накопичення [303].
Досліджуючи найсучасніші підходи до визначення інформації в різних галузях науки, і в праві зокрема, можна помітити значну увагу, яку вчені приділяють іншим, тісно пов'язаним з нею методологічним проблемам, зокрема співвідношенню інформації з матерією, енергією, людською мовою. Між тим, справедливою слід визнати з самого початку думку К.Штейнбуха, який зазначає, що "ми не можемо надати вичерпного і достатнього визначення таким поняттям, як "матерія", "енергія", "інформація" [455].
Між тим, ґрунтовні розробки вищеназваних понять містяться у роботах відомих представників різних галузей знань, які згадувались вище, зокрема,
22
23
у
В.Вернадського, В.Корогодша, Ю.Кутлахмедова,
Г.Меллера, А.Пресмана, К.Штейнбуха
тощо.
Знайшли своє відображення названі проблеми і в доктрині права, зокрема, в роботах І.Бачило, В.Брижка, О.Гальченка, О.Городова, Р.Калюжного, В.Копилова, В.Лопатіна, М.Рассолова, В.Цимбалюка, М.Швеця тощо [150; 335; 427].
Однак ґрунтовних монографічних досліджень з питань співвідношення названих понять з метою їх-використання у праві, не проводилось.
Виходячи із зазначеного, слід провести аналіз основних дефініцій - "інформація", "матерія", "енергія" "мова", якими оперують інші галузі науки, зокрема, такі як біологія, інформатика, лінгвістика, інформаціологія тощо з метою з'ясування їх змісту та співвідношення для застосування у доктринальних визначеннях інформаційного права, удосконалення діючого законодавства в розрізі основних понять, що ним використовуються в названій сфері.
Підкреслимо, що філософське розуміння матерії базується на визначеннях такого роду: матерія - це "об'єктивна реальність, яка існує поза і незалежно від людської свідомості і така, що відображається нею" [414].
У відповідності із більш сучасними уявленнями, матерія є субстанціональною, тобто охоплює нескінченну множинність реально існуючих об'єктів і систем світу, є субстанціональною основою різних якостей і форм руху, їй притаманна всеохоплюваність (існує у безкінечній множинності конкретних форм, різних об'єктів та систем), абсолютна (не створювана і не знищувана), вічна у часі і нескінченна у просторі, нерозривно пов'язана з рухом, здатна до незгасного саморозвитку, що з точки зору філософського матеріалізму характеризує матеріальну єдність світу [134, с 22-23].
У словнику дефініцій "Інформаційне суспільство" 2002 року матерія ви-ЗНВЧвСТЬСЯ через обидва названі підходи, а енергія - від грецького "діяльність" як з&ГвЛЬна міра різних форм матеріального руху" [150, с 113, 52].
Свідомість, згідно з діалектичним матеріалізмом, виступає як найвища форма відображення матеріального, є атрибутом матерії [316, с 225].
Та обставина, що інформація виступає мірою організованості і засобом організації і розвитку будь-якої форми матерії, дозволяє російським вченим - правознавцям стверджувати, що "будь-яка матерія інформаційна. Та обставина, що інформація реалізується лише через об'єкти матерії і її якості, дозволяє ... стверджувати, що будь-яка інформація матеріальна. При вирішенні методологічної проблеми про те, що є первісним - матерія чи інформація, обидва начала можна назвати двоєдиною першоосновою існування світу" [131, с 34].
Дана проблема, на нашу думку, може мати й інше рішення, якщо звернутися до першоджерел, зокрема, до Біблії або Книги Святого письма Старого й Нового Заповіт/, Євангелія від св. Івана, їв. 1-3: то це буде наймудрішим
підтвердженням того, що Слово, тобто інформація - це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Будучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і поясненням всього існуючого в світі. Тільки через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем [262, с 13]. Концепції, які заперечують наведену вище тезу про матеріальність інформації, ми згадували вище у даному розділі роботи.
Інформація та інформаційні природні процеси матеріалізації та дематеріалізації в мікро- й макроструктурах Всесвіту, що самоорганізуються, є центральною проблемою досліджень новітньої фундаментальної науки інформаціології. Інформація, з точки зору даної науки, є "фундаментальним генералізаційно-єдиним безначально-нескінченним законопроцесом резонансно-стільникового, частотно-квантового та хвильового відношення, взаємодії, взаємопроникнення та взаємо збереження (у просторі й часі) енергії, руху, маси й антимаси на основі матеріалізації та дематеріалізації в мікро-й макроструктурах Всесвіту [150, с 87]. Як підкреслюють українські вчені, інформаціологія покликана допомогти виявити і обгрунтувати нову інформаційну картину світу, вказуючи на відмінність між інформатикою та ін-формаціологією. Так, зазначається, що інформатика досліджує проблеми штучної інформації на паперових та інших носіях, відносно яких вона інваріантна. В свою чергу, інформаціологія присвячена вивченню "природної" інформації і лише частково штучної. Крім того, інформатика, на їх думку, первинна, а матерія - вторинна, оскільки інформація є джерелом життя і усе в світі випливає з інформації, вона є загальним єдиним автокореляцій-ним першоджерелом - властивістю оточуючого нас світу [150, с 87-88].
В основі нової науки - уявлення про те, що простір і час - форми існування інформації, а енергія (сила), рух і маса (речовина) - різноманітні види (засоби) вияву (передачі) її якісних і кількісних властивостей в реально існуючих або штучно створюваних процесах і явищах.
Віддаючи належне розробкам вчених природничих наук, і маючи на увазі дослідження такого "інформаційного" феномену як мова, слід, перш за все, звернути увагу на ряд теоретичних висновків, зроблених спеціалістами у сфері природничих наук, найважливішим серед яких є те, що "інформація є прерогативою лише живих організмів. Звідси випливає, що закономірності динаміки інформації повинні мати безпосереднє відношення до закономірностей змінюваності і еволюції живої природи" [155]. Сказане відповідає уявленням, які розвивав Г.Меллер [304, с 148] задовго до початку "інформаційної ери".
Крім того, на думку науковців, як генетична інформація, так і інформація поведінки, про які йдеться в разі визначення типів природних інформаційних систем, безпосередньо об'єднані з інформаційними структурами живих організмів і в природі не можуть бути переведені на іншу мову чи
24
25
передані
на інші носії, хоча те і інше успішно
здійснює людина при вивченні генотипів
організмів і елементів їх поведінки
[155, с 4]. Між тим, В.І.Коргодін вважає, що
достатньо було в ході еволюції відбутися
певним змінам генетично детермінованої
побудови нервової системи, щоб певна
кількість наявної в ній інформації
отримала можливість "вирватись на
свободу", набувши існування на
носіях, незалежних від джерела інформації
і не пов'язаних безпосередньо з окремими
живими індивідами. Саме так виникла
людська мова, усна, а потім і письмова,
а разом з нею - новий вид інформації
- людське знання. Вона отримала назву
логічної. В подальшому, становлення
логічної інформації супроводжувалось
включенням в інформаційний процес
все більш нових видів носіїв, які існують
незалежно від окремих людей і лише
використовуються ними з цією метою
[155, с. 4].
Таким чином, логічна інформація в ході свого розвитку швидко перетворюється в глобальний "банк даних", в єдиний інформаційний пул, який включає в себе все нові дані і відкритий для використання будь-якій спільноті людей. На основі цього пулу іде бурхливий техногенез, який швидко набуває глобальний характер. Людство все більше консолідується в єдину інформаційну систему, де окремі люди і їх спільноти стають вузлами загальної інформаційної мережі і глобальних технологій, які охоплюють всю земну кулю [155, с 5].
У відповідності із вченням В.І.Вернадського про ноосферу, як вид системної організації матерії, перехід іоносфери в ноосферу проходить в декілька етапів. Після техносфери і енергосфери ми вступаємо, на думку вченого, у третій етап перетворень - в інфосферу, де головну роль грають інформація та інформаційні технології [165].
Слід зазначити, що у праві пропозиції нових понять та їх визначень, як і у будь-якій іншій галузі науки, не є самоціллю, тим більше, якщо мова йде про законодавчі визначення. Вони повинні слугувати, перш за все, однозначному вирішенню дискусійних у доктрині права питань, зокрема, у процесі правозастосовної діяльності, надавати пояснення складних явищ, уникаючи протиріч і нечітких формулювань.
В проблемі інформаційних відносин таким питанням, яке повною мірою не вкладалося у рамки загальновизнаних іншими галузями науки визначень, з самого початку було поняття інформації та поняття, суміжні з нею. Запропоновані вченими природничих наук визначення, які досліджуються нами також у наступному підрозділі даної праці, не могли повністю відповідати потребам права, тому і сьогодні залишається дискусійним питання про те, наскільки вдалими є визначення, які покладені в основу спеціального інформаційного законодавства.
Виходячи із зазначеного, актуальним залишається теоретико-правовий аналіз національних та найбільш близьких за змістом зарубіжних законодавчих визначень інформації. Важливими є дослідження правових визначень
Інфпрмпції, які мали місце в Україні та в інших країнах, зокрема, в Росії, де
,ншям приділяється значна увага, наявного стану речей і перспек-
інйііого і.ікоподавства у сфері інформації. Для досягнення цієї мети нами
н іуються також визначення суміжних до інформації понять і виявля-
,. и найбільш досконалі з них.
Іиертає па себе увагу, перш за все, ст. 1 Закону України від 02.10.1992 р. Про інформацію", яка під інформацією розуміє документовані або публічно
ошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, дер-
і ійі і а навколишньому природному середовищі [34]. Відразу зазначимо, що ф і мин висловлюють думки щодо необхідності суттєвого уточнення даного шіні.ічеііня, оскільки інформація - це об'єкт багатофункціональний, вона . і ні ірюсться і застосовується в усіх сферах діяльності і забезпечує виконання ийїитоманітних функцій і завдань, що постають перед найрізноманітнішими б'і ктами - органами державної влади, місцевого самоврядування, перед фізичними і юридичними особами, іншими соціальними утвореннями [205, • 191. Доречними слід визнати зауваження, висловлені авторами щодо того, ЩО "розуміння інформації як відомостей лише про події та явища (статичні ПОНЯТТЯ) залишає поза увагою відомості про процеси (щось тривале у часі). Адже під інформацією слід розуміти і створювані в процесі інтелектуальної икни.пості відомості (дані) про навколишній світ і процеси, що в ньому відбуваються або відомості про стан справ" [205, с 15].
В свою чергу, ст. 200 ЦК України визначає, що інформацією є докумен-істані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або МЫОТЬ місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі [2]. В иному випадку можна відразу висловити ті самі зауваження, що і до попереднього визначення. Отже, на нашу думку, необхідно додати термін "процеси" і до ст. 200 ЦК України.
Свого часу Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" від 18 лютого 1992 p., визначав інформацію як відомості у будь-якій формі та ВИГЛЯДІ, на будь-яких носіях (у тому числі листування, книги, помітки, ілю-( і рації ... фотографії, голограми, кіно-, відеофільми, мікрофільми, звукові ївписи, бази даних комп'ютерних систем або повне чи часткове відтворення їх елементів), пояснення осіб та будь-які інші публічно оголошені чи документовані відомості. Після втрати даним законом чинності, подібне визначення інформації було закріплено у ст. 1 Закону України "Про захист економічної конкуренції": "Інформація - відомості в будь-якій формі й вигляді та збережені на будь-яких носіях (у тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації (карти, діаграми, органіграми, малюнки, схеми тощо), фотографії, голограми, кіно-, відео-, мікрофільми, звукові записи, бази даних комп'ютерних систем або повне чи часткове відтворення їх елементів),
26
27
пояснення
осіб та будь-які інші публічно оголошені
чи документовані відомості" [31].
Визначення інформації міститься і у Постанові KM України від 20 січня 1997 р. № 40 "Про затвердження Концепції створення Єдиної державної автоматизованої паспортної системи" [60], у якій стверджується, що інформація - це сукупність відомостей, знань і повідомлень про об'єкт, явища і процеси. Попередні визначення ми детально аналізуємо на протязі усієї роботи, а останнє, через його певну оригінальність, вважаємо можливим дослідити безпосередньо у даному підрозділі, оскільки законодавець у даному випадку оперує такими загальнонауковими термінами як "події, "явища" і "процеси", що потребує уваги з точки зору загальнотеоретичних уявлень.
Отже, перш за все, звернувшись до Енциклопедичного словника [361, с 1287] з'ясуємо складові даного визначення через розуміння таких понять як "явище", "подія" та "процес".
Так, явище - це той чи інший вияв предмета, зовнішня форма його існування; подія - це явища реальної дійсності, що відбуваються незалежно від волі особи; процес - послідовна зміна явищ та станів у розвитку будь-чого, сукупність послідовних дій, спрямованих на досягнення певного результату, порядок розгляду справ у суді.
Звертає на себе увагу також перерахування у Закону України "Про інформацію" і ст.200 ЦК України переліку сфер, в яких має місце інформація. Як видно із тексту законів, в переліку - суспільство, держава, навколишнє природне середовище або просто - навколишнє середовище. При цьому визначення термінам "суспільство" і "держава" законодавець в даних нормативних актах не надає. Висловлюються пропозиції вважати цей перелік невичерпним, що загалом вірно, але ставить нові запитання - як саме може бути продовжений цей перелік.
Пропонуючи конкретизувати і розширити дію Закону України "Про інформацію", зазначивши у ст. 1 весь перелік сфер діяльності, які існують, а також ті, які можуть виникнути, автори, зважаючи на недоцільність такого викладу, вважають, що не слід обмежувати Закон вищезгаданим переліком, а необхідно лише вказати, що інформація - це відомості про осіб, предмети, факти, події, явища і процеси, незалежно від форм їх вираження [205, с 15]. Отже, вважаючи законодавчу дефініцію недосконалою і такою, що провокує термінологічні конфлікти, українські фахівці визнають переваги визначення, яке міститься у російському законодавстві, до чого ми також приєднуємось.
Слід визнати, що всі наведені визначення інформації недостатньо повною мірою враховують важливі теоретичні розробки юридичної думки з цього приводу. Зокрема, не знайшли свого відображення у визначенні положення щодо відомостей про осіб, інформація про особу згадується лише у ст.23 Закону України "Про інформацію" в якості одного із видів інформації.
Порівнюючи згадані визначення із визначенням, наданим російським ілконодавцем, можна зазначити, що в нього включені не лише відомості про предмети, факти, події і явища, але і відомості про осіб, що слід визнані прогресивним. Таким чином, відповідно до ст. 2 Закону РФ "Об информации, информатизации и защите информации" [94], - інформація - це "відомості про осіб, предмети, факти, події, явища і процеси незалежно від форми їхнього представлення". На думку російських вчених [254, с 41], форма представлення інформації повинна бути обов'язково прийнятною для усвідомлення людиною, тому останню тезу визначення слід трактувати як форму документування інформації. Ми вважаємо, що таке трактування, навпаки, звузить поняття інформації для використання у праві.
Аналогічне визначення містить і Концепція формування інформаційного простору Співдружності Незалежних Держав, яка затверджена Рішенням від 18 жовтня 1996 р [82].
Ряд визначень міститься у Державних стандартах України (ДСТУ) [71]:
згідно ДСТУ 2226 - 93 "Автоматизовані системи. Терміни та визначення" та ДСТУ 3396. 2-97 "Технічний захист інформації. Терміни та визначення": інформація - це "відомості про суб'єкти, об'єкти, явища та процеси";
відповідно до ДСТУ 2396 - 94 "Теорія інформації. Терміни та визначення" (ISO//IEC 2382 - 16: 1996) - це "повідомлення, які знімають невизначеність, що існувала до їх надходження, і є об'єктом зберігання, пересилання та перетворення";
а у ДСТУ 2874 - 94 "Бази даних. Терміни та визначення" (ISO// IEC 2382 - 17: 1996) та ДСТУ 2938 - 94 "Основні поняття. Терміни та визначення "(ISO /ЛЕС 2382 - 1: 1993) - інформація розуміється як "будь-які знання про предмети, факти, поняття тощо проблемної сфери, якими обмінюються користувачі системи оброблення даних".
Використання терміну "інформація" відбувається у законодавстві як самостійно, так і в процесі побудови суміжних понять.
В інформаційній сфері, перш за все, використовується одне із основних понять - документ (документована інформація).
В якості легального воно використовується в ряді законів України. Так, відповідно до ст. 27 Закону України "Про інформацію", документ - це "передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації на папері, магнітній, кіно-, від-ео-, фотоплівці або на іншому носієві" [34]. Названа стаття містить також поняття первинного документу (документу, що містить у собі вихідну інформацію) і вторинного документу (документу, що являє собою результат аналітико-синтетичної та іншої переробки одного або кількох документів).
Документи можна класифікувати за різними підставами, зокрема, в залежності від способу закріплення інформації - на рукописні та друковані; за змістом - на фінансові, організаційно-розпорядчі, наукові, постачальни-
28
29
цькі,
науково-технічні; за ступенем відкритості
на відкриті та з обмеженим доступом,
зокрема, на конфіденційні і таємні
тощо.
Окремо можна також згадати термін "документальна інформація", який використовується для позначення інформації, оформленої відповідно до стандартів і закріпленої на відповідному матеріальному носієві, хоча більш точно зміст цього поняття передавав би термін "інформаційний документ".
В якості легального поняття документованої інформації представлено і в ряді законів РФ. Так, згідно зі ст. 2 Федерального Закону "Об информации, информатизации и защите информации" під документованою інформацією (документом) розуміється зафіксована на матеріальному носії інформація з реквізитами, які дозволяють її ідентифікувати [94].
На думку О.О. Городова, використовуване законодавцем поняття передбачає нерозривний зв'язок змістовного аспекту відомостей з певною матеріальною формою, роль якої грають різного роду носії (папір, лазерні диски, дискети, магнітна плівка тощо) [189, с 15]. При цьому важливим елементом документованої інформації виступають її реквізити, які підлягають, як і самі змістовні фрагменти, закріпленню на тому самому матеріальному носії. Подібна документована інформація являє собою так званий "зв'язаний" тип інформації.
Тут доречним буде розглянути проблему існування зв'язку інформації з матеріальними носіями детальніше, враховуючи, що такий зв'язок неодноразово ставав предметом досліджень і дискусій вчених.
Вважається, що найбільш коректно вирішив названу проблему Леон Бріллюен, який доводив існування вільної та зв'язаної інформації [151].
Найбільш поширене значення терміну "інформація" як в науці, так і в житті, має саме вільна інформація, оскільки саме вона ототожнює змістовний аспект і носить найчастіше назву відомостей. Це може бути звук людської мови або повідомлення по телебаченню, радіо тощо. Таким чином, під вільною інформацією розуміють інформацію, яка вільно циркулює між різними матеріальними носіями і пов'язана з процесом пізнання.
В свою чергу, зв'язана інформація є характеристикою впорядкованості та організованості системи. Це інформація, яка пройшла стадію опредмечу-вання. Це означає, що така інформація може бути як спеціально створеною людиною, так і існувати у природі об'єктивно.
Інформація, зафіксована в технічному пристрої у вигляді конструктивного об'єднання його елементів, генетична інформація живих клітин, естетична і духовна інформація живопису чи скульптури є прикладами так званої зв'язаної інформації.
Широко застосовується наукою також поняття твору в широкому розумінні цього слова.
"Це поняття, - зазначає О.О.Городов, - відображає ідеапіьне начало рукотворної зв'язаної інформації, яке проявляє себе через формальні, штучні ознаки оригінальності, новизни тощо авторського замислу" [189, с 15].
Автор вважає дане начало ідеальним в тому розумінні, що лише в абстракції, на яку здатна людина, а не в реальності можна добитися поділу матеріального носія і втіленого в ньому результату інтелектуальної діяльності [189, с 23].
При цьому, на його думку, слід мати на увазі, що твір, технічні рішення або позначення ідеальні лише у гносеологічному аспекті, оскільки за його межами ідеальність (нематеріальність) втрачає сенс.
Н.І.Жуков доводить, що обидва якісно різних типи інформації - інформація зв'язана і вільна - взаємно передбачають одна одну і можуть переходити одна в одну [219, с 215-225].
Існує, на думку вчених, і так звана "мертва" інформація, яка є проміжною ланкою між зв'язаною і вільною інформацією. Проблеми, пов'язані саме з цим різновидом інформації, досліджував Б.В.Ахлібінінський [124, с 113-117], розглядаючи її з двох точок зору. Відносячи до "мертвої" інформації відомості, які не використовуються в даний момент і які об'єктивовані в різних носіях, зокрема, магнітних записах, знаках, кресленнях, автор намагається оцінити її з обох боків.
Так, перша позиція спирається на постулат про неможливість існування інформації без певного матеріального носія, в той час як друга полягає в тому, що інформація не пов'язана з визначеним, конкретним носієм [124, с 113-117]. На нашу думку, перша позиція є певним спрощенням заради прикладного використання інформації, друга - ближча до реального стану речей, але ускладнює розуміння інформації у праві.
Ві.Копилов відносить документовану інформацію (документ) до організаційних форм представлення інформації, ґрунтуючись на положення законів РФ, а також досліджує легальні визначення термінів "документ", "обов'язковий екземпляр документів (обов'язковий екземпляр)", "архівний документ", "архів", "бібліотека", "база даних", "інформаційні ресурси", інформаційні продукти і послуги" [254, с 42]. Так, документ, згідно із ст.1 Закону України "Про бібліотеки і бібліотечну справу" - це "матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації, зафіксованої на папері, магнітній, кіно-, фотоплівці, оптичному диску або іншому носієві" [19], а за ст. 1 відповідного Федерального Закону "О библиотечном деле", це "матеріальний об'єкт із зафіксованою на ньому інформацією у вигляді тексту, звукозапису чи зображення, призначений для передачі в часі і просторі з метою зберігання і суспільного використання" [89]. В даному випадку, на думку О.Городова, законодавець змістив акцент з фіксації інформації на матеріальному носії, як необхідної ознаки документованої інформації, на сам матеріальний носій, який стає документом за
ЗО
31
умови
фіксації на ньому у встановленому
законодавцем вигляді відповідних
відомостей [189, с 16].
Названі закони містять, як це видно із самих назв, ряд додаткових визначень видів документованої інформації.
Так, обов'язковим екземпляром документів Закон України "Про обов'язковий примірник документів" у ст. 1 розуміє "примірник різних видів тиражованих документів, який передає його виробник на безоплатній або платній основі юридичним особам, визначеним цим Законом" [43], а відповідний закон РФ - "екземпляри різних видів тиражованих документів, які підлягають передачі виробниками у відповідні підприємства і організації в порядку і кількості, встановлених відповідним Федеральним законом [95];
архівний документ ст.1 Закону України "Про Національний архівний фонд та архівні установи" визначається як "документ незалежно від його виду, виду матеріального носія інформації, місця і часу створення та форми власності на нього, що припинив виконувати функції, для яких був створений, але зберігається або підлягає зберіганню з огляду на значущість для особи, суспільства чи держави або цінність для власника також як об'єкт рухомого майна" [39], а за відповідним законом РФ - це "документ, який зберігається чи такий, що підлягає зберіганню в силу його значимості для суспільства, а рівно такий, що має цінність для власника" [93];
архів - це "установа для зберігання старих, старовинних документів"; "сукупність упорядкованих носіїв даних або організація їх зберігання" [67], а під архівними установами, архівами, архівним підрозділом, архівним відділом - "установи чи структурні підрозділи, що забезпечують облік і зберігання архівних документів, використання відомостей, що в них містяться, та формування Національного архівного фонду і/або здійснюють управління, науково-дослідну та інформаційну діяльність у сфері архівної справи і діловодства [39]; або, за російським законодавством - "сукупність архівних документів, а також архівна установа чи структурний підрозділ установи, організації чи підприємства, який здійснює прийом і зберігання архівних документів в інтересах користувачів [93];
бібліотека - це "сукупність деяких пов'язаних визначеним відношенням джерела даних, адреси і зміст яких ідентифікуються у відповідному довіднику" чи "організоване об'єднання машинних програм" [67], "інформаційний, культурний, освітній заклад, що має упорядкований фонд документів і надає їх у тимчасове користування фізичним та юридичним особам" [20], або, за російським законодавством - "інформаційне, освітнє підприємство, яке має організований фонд тиражованих документів і таке, що надає їх у тимчасове користування фізичним і юридичним особам; бібліотека може бути самостійним підприємством чи структурним підрозділом підприємства, організації" [89].
На думку О.Городова, генетично точнішим є поняття документованої інформації (документа), яке міститься у Федеральному законі "Об информации, информатизации и защите информации", яке хоча і не вільне від суб'єктивних уявлень законодавця, але, на відміну від інших, позбавлене прорахунків методологічного характеру, які випливають у зв'язку з відходом від базових уявлень про феномен інформації [189, с 16].
Автор наводить переконливі докази, зазначаючи, що по-перше, інформація залишається інваріантною по відношенню до свого носія, а не навпаки, по-друге, інформація циркулює між носіями, змінюючи їх, але не матеріальні носії циркулюють між відомостями про реальні об'єкти матеріального світу. В ігноруванні цих аксіом і полягають джерела "проприєтариза-ції" інформації, коли на перше місце ставиться матеріальний носій відомостей, а не самі відомості [189, с 16-17].
Інформаційні ресурси - наступне поняття, яке дає уявлення про місце документованої інформації у встановлених формах її організації, які являють собою, зокрема, інформаційні системи.
Закон України "Про Концепцію Національної програми інформатизації" від 04 лютого 1998 р. [36]; Закон України "Про затвердження "Завдань Національної програми інформатизації на 1998 - 2000 роки" від 04 лютого 1998 р. [29] визначали інформаційні ресурси як "сукупність документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо)"; розробники проекту Закону України "Про національні інформаційні ресурси" від 1998 р. [97] пропонували розуміти інформаційні ресурси як "організовану сукупність інформаційних продуктів певного призначення, що необхідні для забезпечення інформаційних потреб громадян, суспільства, держави у певній сфері житгя чи діяльності". Вважається, що створення і використання інформаційних ресурсів являє собою процес виробництва і матеріалізації ідей, знань, даних і досвіду. Слід додати, що зазвичай інформаційні ресурси підлягають різного роду класифікаціям.
Російське законодавство дає наступне визначення інформаційних ресурсів: "окремі документи і окремі масиви документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, фондах, банках даних), інших інформаційних системах" [94].
Близьким за змістом до попереднього терміну є термін "інформаційні продукти (продукція)".
За українським законодавством, під інформаційним продуктом (продукцією) розуміються "цифрові дані, призначені для задоволення інформаційних потреб користувача, у тому числі програмний продукт" [64]. В законодавстві РФ під інформаційним продуктом розуміється документована інформація, підготовлена у відповідності з потребами користувачів, чи така, що застосовується для задоволення потреб користувачів [96].
32
33
Таким
чином, із наведених визначень можна
зробити висновок про те, що інформаційні
продукти можуть існувати як самостійно,
так і входити у склад інформаційних
ресурсів або існувати незалежно. Вони
також можуть виконувати функцію товару.
В Законі України "Про інформацію", інших нормативних актах України надаються визначення ряду інших понять, пов'язаних з інформацією.
Серед них, зокрема, інформаційна система, інформаційна сфера, інформаційні процеси, інформаційна безпека, масова інформація, конфіденційна інформація, міжнародний інформаційний обмін тощо.
Так, інформаційна система в різні періоди розвитку національного законодавства визначалась як система оброблення даних засобами накопичення, зберігання, оновлення та їх пошуку і відображення; як автоматизована система, комп'ютерна мережа або система зв'язку; система, що організує пам'ять та маніпулювання інформацією про проблемну сферу. І за українським, і за російським сучасним законодавством, інформаційну систему визначають як організаційно впорядковану сукупність документованої інформації, документів (масивів документів) і інформаційних технологій. Законодавство РФ містить, доповнення - "в тому числі з використанням засобів обчислювальної техніки і зв'язку, які реалізують інформаційні процеси", а національне доповнене положенням - "що забезпечує реалізацію інформаційних процесів".
Нами у свій час були проведені ґрунтовні дослідження регулювання відносин у сфері використання інформаційних систем [261, с 129-135], в результаті яких нам вдалося розробити авторське визначення інформаційної системи:
"... Інформаційна система це творчо або організаційно впорядкована сукупність інформаційних ресурсів і програмного забезпечення та інформаційних технологій і інформаційних процесів, які забезпечують виконання її функцій." На наш погляд, вади попередньо сформульованих визначень полягають, перш за все, в розумінні інформаційної системи лише як "організаційно впорядкованої сукупності", хоча практика переконливо доводить, що слід вести мову про створення інформаційної системи, а з цього випливає розуміння швидше "творчо впорядкованої сукупності" [262].
Поняття "інформаційної сфери (середовища)" українським та російським законодавством спеціально не визначається, а в словниках і контексті різного роду літературних джерел розуміється як сфера діяльності суб'єктів, пов'язана із створенням, перетворенням і споживанням інформації; разом із цим поняттям визначаються також поняття "інформаційного простору" ТОЩО. Між тим, ці дефініції мали б знайти місце у законодавчих истіх України.
В російських порматшіно-правових актах можна зустріти термін "інфо-рм.ііппііі процеси", які розуміються як "процеси створення, збирання, обро-
блення, накопичення, зберігання, пошуку, розповсюдження і споживання інформації" [96] або "процеси збору, обробки, накопичення, зберігання, пошуку і поширення інформації" [94].
Надзвичайно важливим, з огляду на сучасні тенденції в світі, є розробка поняття "інформаційної безпеки", який в українській і російській літературі розуміється практично однаково: як стан захищеності інформаційного середовища суспільства, що забезпечує її формування, використання і розвиток в інтересах громадян, організацій, держави, про що детально йдеться наприкінці даної роботи. Термін "безпека" відомий на сьогодні і Цивільному законодавству, зокрема, у ЦК України закріплено право на безпечне навколишнє природне середовище [2], тому термін "безпека" потребує свого подальшого доктринального дослідження, в тому числі і в цивільному праві та законодавчого закріплення в ЦК України у вигляді легального визначення "інформаційної безпеки".
"Масова інформація" - поняття, яке набуло легального визначення у Законі України "Про інформацію" як "публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація" [34].
"Конфіденційна інформація" в Україні визначається як інформація з обмеженим доступом, "це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов" [34]; а в Росії розуміється як документована інформація, доступ до якої обмежується у відповідності із законодавством [94]. Останнє, на нашу думку, є більш виваженим визначенням, оскільки не зводить інформацію до матеріального її уособлення і є, по суті, більш вірним, оскільки йдеться саме про обмеження доступу до інформації, і необов'язково державою.
У міжнародних відносинах все частіше використовується поняття міжнародного інформаційного обміну, під яким розуміється передача і отримання інформаційних продуктів, а також надання інформаційних послуг через державні кордони різних країн.
Перелік понять, пов'язаних з інформацією, безумовно, набагато більший, що дозволяє в нинішній час створювати відповідні словники дефініцій і формувати понятійний апарат національного законодавства у сфері, що цікавить. Однозначне розуміння термінів усіма, хто звертається до того чи іншого законодавчого акту, забезпечує можливість його вірного застосування і подальшого удосконалення.
Міжнародні договори і спеціальні закони, інші нормативно - правові акти містять значну кількість термінів, які тою чи іншою мірою присвячені інформаційним питанням. Отже, законодавець в межах розвитку інформаційного законодавства здійснює на практиці конкретизацію форм і видів надання інформації, а також інформаційних об'єктів при регулюванні конкретних інформаційних відносин.
34
35
Таким чином, всі поняття, які сформульовані законодавцем, включаючи поняття інформації, не можна визнати достатньо логічно витриманими, а скоріше умовними. Такий стан речей зазвичай пояснюється рівнем наукового знання на етапі розвитку системи правового регулювання відносин, об'єктом яких є інформація, і ступенем врахування цього рівня законодавцем. Між тим, визначення інформації, яке містить Закон України "Про інформацію" за умови доповнення його і формулювання у новій редакції -так, як ми пропонуємо в наступному розділі, може виявитися найбільш вдалим. Усі інші визначення, в тому числі і суміжні з поняттям інформації, необхідно привести у відповідність із цим визначенням. Подальші дослідження законодавчих визначень поняття інформації та інших згадуваних понять надає також в перспективі можливість гармонізувати законодавство України із законодавством інших країн.
Одночасно із дослідженнями самого феномену інформації, розробками визначень інформації, неодноразово робилися спроби здійснення також її класифікації, в тому числі представниками юридичної науки.
Звичайно, не кожна із розробок у цій сфері вдала, оскільки не завжди автори дотримуються основного правила класифікації - здійснення її на підставі якоїсь загальної ознаки, яка властива предметам даного роду.
Розподіл при цьому повинен проводитися таким чином, щоб кожна група займала визначене фіксоване місце відносно інших. У тлумачних та спеціальних словниках зазначається, що у класифікації застосовуються два види відносин між підрозділами: ієрархія, коли один підрозділ підлеглий іншому і супідлеглість, яка означає, що два або більше підрозділів є елементами одного рівня і одночасно підлеглі і входять до складу іншого вищого рівня [150, с 93].
Цікавими, передусім, є доктринальні підходи до класифікації інформації в праві, а також аналіз класифікацій інформації, які існують у сучасному законодавстві України для подальшого його удосконалення.
Отже, що стосується усіх наявних класифікацій інформації, то вони, перш за все, поділяються на два основних види: класифікацію теоретичну (наукову) і законодавчу, яку ще називають легальною.
Виходячи із розуміння того, що класифікація інформації - це розподіл інформації (документів) за галузями знань, проблемами, предметами або за будь-якими іншими ознаками, із визначенням індексу систем класифікації, відповідно до змісту інформації, можна стверджувати, що варіантів класифікації інформації може бути запропоновано досить багато.
На нашу думку, аналіз варіантів класифікації інформації доцільно почати з доктринальних підходів до цієї проблеми.
Так, в залежності від критерію, розрізняють наступні види інформації:
А) за рівнем мислячо-діяльнісної переробки на синтаксичну, семантичну, прагматичну;
1>) за модульністю (спрямованістю) повідомлення: в образній сфері, в ІМОЦІйній сфері, в понятійній сфері;
В) за формою фіксації інформації (спосіб сприйняття і переробки інформації) - піктографічна (фотографія, технічний рисунок, креслення, схема, піктограма), ідеографічна (графік, гістограма, діаграма, таблиця, формула, номограма), текстова [131, с 42-43].
В той час як семантична інформація в своїй структурі має три основних цементи: знак (розрізняють універсальні, акцидентальні, конвенціональні); іначення,... сенс [120].
Свої варіанти класифікації запропонували свого часу Б.Ахлібінінський 1124], Л.Кураков і С.Ємірнов [273, с 5-Ю], В.Лопатін [132, с 146], Ф.Тарасенко [276], Ю.Шрейдер [454; 453] та інші.
Зокрема, Ф.Махлуп [302], не вбачаючи різниці між поняттями "інформація" і "знання", пропонував поділити всі знання (інформацію) на п'ять Видів: практичні знання, інтелектуальні знання, буденні і розважальні шання, духовні знання, непотрібні знання.
В.Лопатін, так само як і ряд інших вчених, поділяє інформацію за ступенем організованості; за видом носія (за формою закріплення); за функціональним призначенням (за сферою застосування); за ступенем доступу 1131, с 146].
"Однак опрацювати єдину об'єктивну класифікацію, *- на думку О.Г'ородова, - рівно як і універсальне її поняття, яке б відображало всі багатогранні сторони даного феномену, не судилося" [189, с 14].
Класифікація, запропонована В.Копиловим [254, с 44-48], ґрунтується на з'ясуванні тої ролі, в якій вона виступає у правовій системі, і поділяється на правову і не правову.
Нормативна правова інформація створюється в порядку правотворчої діяльності і міститься в нормативних правових актах. Класифікація такої інформації провадиться названим автором за рівнем прийняття актів чи по видах акгів. Ненормативна правова інформація створюється, як правило, в порядку правозастосовчої і правоохоронної діяльності і поділяється на ряд видів.
Класифікуючи інформацію за доступом до неї, В. Копилов поділяє її на відкриту і інформацію обмеженого доступу, поширення якої можливе в умовах конфіденційності або секретності. Так, до відкритої інформації, за запропонованою ним схемою, відноситься: інформація як об'єкт цивільних прав (твори, патенти і авторські свідоцтва ... та інша інформація, яка створюється з метою отримання прибутку); масова інформація; інформація про вибори, референдум; офіційні документи; інформація, що обов'язково надається; інша відкрита інформація, зокрема, науково-юридична [254, с 47].
До інформації обмеженого доступу автор відносить: державну таємницю, службову таємницю, ноу-хау (секрети виробництва), комерційну таємницю; персональні дані (в порядку захисту особистої таємниці), інші види
36
37
таємниць. Прибічниками такої класифікації є і ряд інших українських науковців [173, с 17].
Вважаємо за необхідне зазначити у зв'язку з цим, що місце інформації, як об'єкта цивільного права, визначено у вищезазначеній класифікації неповно, а томіу і невірно. Автори практично виводять із сфери інформації, яка є об'єктом цивільних прав саме ту інформацію, яка віднесена до неї законодавцем. Йдеться, наприклад, про ноу-хау (секрети виробництва, комерційна таємниця) та деякі інші види таємниць, які у класифікації посідають місце серед видів інформації з обмеженим доступом. Це може призвести до хибного висновку про те, що такі види інформації не можуть бути об'єктами цивільних прав. Таким чином, при класифікації інформації за критерієм доступу до неї, інформацію, як об'єкт цивільних правовідносин, слід було віднести як до одного виду, так і до другого. Тому в даному разі необхідно було просто вказати у класифікації уточнюючі види інформації, які визначають зміст виду інформації, як об'єкту цивільних правовідносин - твори науки і літератури тощо. Між тим, на нашу думку, українське законодавство, зокрема, ЦК України [2] регулює питання щодо видів інформації, які є об'єктами цивільних правовідносин набагато повніше, ніж російське, білоруське чи законодавство Казахстану. Інститут особистих немай-нових прав у тому вигляді, в якому він закріплений в українському законодавстві і який є досягненням ЦК України, відсутній у цивільному законодавстві РФ, Республіки Білорусь, Республіки Казахстан [84].
Дані проблеми, які неодноразово розглядалися нами в ряді публікацій [262; 259, с 539-557] досліджуються у наступних підрозділах даного дослідження.
Л.Кураков і С.Смірнов класифікують інформацію за її доступністю, що дозволяє їм виділяти чотири класи інформації, які визначаються правовими нормами: загальнодоступна інформація; інформація, доступ до якої не може бути обмежений; інформація з обмеженим доступом; інформація, яка не підлягає поширенню [273, с 5-8].
Класично-правовою можна визнати класифікацію, запропоновану І.Л.Бачило [131, с 46], яка поділяє інформацію залежно від ролі, яку вона відіграє у правовій системі на: нормативно-правову інформацію - інформацію, що створюється в порядку правотворчої діяльності і міститься в нормативних правових актах. Класифікація такої інформації здійснюється відповідно до рівня прийняття законодавчих та інших нормативних актів.
Ненормативно-правова інформація створюється, як правило, у порядку пранозастосовчої та правоохоронної діяльності. За допомогою такої інформації реалізуються приписи правових норм.
До ненормативної правової інформації відносяться: загальна інформація про сіли законності і правопорядку; інформація про цивільно-правові відти пий, договірні та інші зобов'язання (договори, угоди тощо) документи;
інформація, що представляє адміністративну діяльність органів виконавчої плади і місцевого самоврядування по виконанню нормативних розпоряджень; інформація судів і судових органів (судові справи, судові рішення тощо); інформація, пов'язана з розкриттям і розслідуванням правопорушень. Кожен із названих видів інформації поділяється на ряд підвидів, охоплюючи практично всю правову сферу.
Щодо законодавчої класифікації, то розпочати її аналіз слід із Закону України "Про інформацію" [34], відмітивши, перш за все, те, що в законі йдеться про галузі та види інформації. Так, визначаючи поняття галузі інформації, законодавець називає сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про відносно самостійні сфери життя і діяльності суспільства та держави, а саме: політичну, економічну, духовну, науково-технічну, соціальну, екологічну і міжнародну інформацію. Перелік таких галузей, як можна зробити висновок із змісту ст. 17 зазначеного Закону, вичерпується зазначеними у ній. Навряд чи можна визнати вдалим такий підхід, оскільки галузей інформації не лише більше реально, але можна очікувати появу нових.
В свою чергу, основними видами інформації в залежності від змісту даних, які в ній містяться, згідно із ст. 18 Закону, є наступні:
статистична інформація - офіційна документована державна інформація, яка дає кількісну характеристику масових явищ та процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя. Державна статистична інформація підлягає систематичному відкритому опублікуванню;
адміністративна інформація (дані) - офіційні документовані дані, що дають кількісну характеристику явищ та процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній, інших сферах життя і збираються, використовуються, поширюються та зберігаються органами державної влади (за винятком органів державної статистики), органами місцевого самоврядування, юридичними особами відповідно до законодавства з метою виконання адміністративних обов'язків та завдань, що належать до їх компетенції;
масова інформація - публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація. Друкованими засобами масової інформації є періодичні друковані видання (преса) - газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем. Аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо;
інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування -- офіційна документована інформація, яка створюється в процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого і регіонального самоврядування;
правова інформація - сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні
38
39
факти,
правовідносини, правопорядок,
правопорушення і боротьбу з ними та їх
профілактику тощо;
інформація про особу - сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження;
інформація довідково-енциклопедичного характеру - систематизовані, документовані або публічно оголошені відомості про суспільне, державне життя та навколишнє природне середовище;
соціологічна інформація - документовані або публічно оголошені відомості про ставлення окремих громадян і соціальних груп до суспільних подій та явищ, процесів, фактів.
Перелік видів інформації у наведеній статті є також вичерпним, що також невірно, на нашу думку. Хоча уточнення, що йдеться лише про основні види, дозволяє більш широке тлумачення.
Закон України "Про інформацію" (ст. 28) поділяє інформацію також за режимом доступу до неї на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом [34].
В свою чергу, інформація з обмеженим доступом поділяється на конфіденційну і таємну.
Відкрита інформація характеризується відсутністю будь-яких обмежень у доступі до неї. Це підтверджується тим, що доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом систематичної публікації її в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках), поширенням її засобами масової комунікації, безпосереднім її наданням зацікавленим громадянам, державним органам та юридичним особам.
Законодавець визначає конфіденційну інформацію як відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. Це, зокрема, інформація професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержана на власні кошти, або така, яка є предметом професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу громадянина, юридичної особи і не порушує передбаченої законом таємниці. Особи самостійно визначають режим доступу до такої інформації та встановлюють систему чи засоби захисту. Існують також винятки із зазначеного переліку.
У нас є заперечення щодо самого підходу до можливості володіти, користуватися та розпоряджатися будь-якою інформацією, включаючи конфіденційну, оскільки неодноразово підкреслювали своє ставлення до про-приєтарних поглядів на це питання [260, с 31-39] і не можемо погодитися з регулюванням цих відносин за допомогою класичного права власності чи квазівласності. Із обережністю і значними уточненнями можна вести мову
про особливості матеріального об'єкту, у якому втілено зміст інформації, тим більше, що цей зміст завжди набагато ширший, ніж може бути зафіксованим на матеріальному носії, придатному для сприйняття людиною. Тому уточнення ряду авторів щодо використання законодавцем правомоч-ностей права власності по відношенню до інформації - що йдеться лише про заміну інформації як такої її уречевленим двійником, певним чином пояснюють підходи, які склалися на сьогодні у законодавстві, але це в жодному разі не може вважатися вірним з точки зору доктринальної. Більш детально зазначені проблеми розглядаються нами у наступних підрозділах даної праці.
До таємної інформації, згідно із законом, належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі. Це -комерційна таємниця; банківська таємниця; лікарська таємниця тощо.
Закон України "Про державну таємницю" [24] містить перелік інформації, що до неї відноситься: інформація у сфері оборони; у сфері економіки, науки, техніки; у сфері зовнішніх відносин; у сфері державної безпеки та охорони правопорядку.
Щодо видів таємної інформації, про які йшлося вище, то спеціальні закони містять їх детальні визначення і, в ряді випадків, перелік їх підвидів.
Зокрема, Закон України "Про банки і банківську діяльність" [19] у ст. 60 під банківською таємницею визначає інформацію щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третіми особами при наданні послуг банку, і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту.
До банківської таємниці належать:
відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України;
операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;
фінансово-економічний стан клієнтів;
системи охорони банку та клієнтів;
інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи -клієнта, її керівників, напрями діяльності;
відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;
інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;
коди, що використовуються банками для захисту інформації.
Отже, в даному законі інформація визначається через поняття "відомості", "операції", "здійснення угоди", "стан" і навіть "коди".
40
41
Визначення
лікарської таємниці надано у ст. 40
Закону України "Основи законодавства
України про охорону здоров'я" [15].
1.2 Розвиток теорії інформаційного права, місце інформаційного права в системі права України
В останні роки стрімкими темпами розвивається інформаційне суспільство, підвищуючи роль інформації практично у всіх сферах життя. Інформаційні процеси набули ознак цілеспрямованої і науково обгрунтованої інтелектуальної діяльності. Важливу роль у цих процесах покликано відіграти право, яке має можливість впливати на хід названих процесів безпосередньо, підтримуючи найбільш прогресивні починання. В свою чергу, розвиток української правової системи, визнання пріоритету прав і свобод людини і громадянина, потребує нового підходу до розуміння правових понять і інститутів.
Вказані обставини обумовили появу нових досліджень у сфері теорії інформаційного права і допомогли виявити найбільш важливі теорії інформаційного права, які характерні для різних періодів існування суспільства і з'ясувати найбільш перспективні серед них для подальшого їх доповнення і удосконалення, а в подальшому - втілення досягнень науки в інформаційне законодавство України. Крім того, важливо визначити місце інформаційного права в системі права і системі законодавства України. У вітчизняній цивілістичній літературі відповідні дослідження проводяться в останні роки переважно спеціалістами у сфері публічного права.
Починаючи з появи загальної теорії інформації в природничих науках до виникнення теоретичних розробок у правовій сфері пройшло достатньо багато часу, між тим, вже на сьогоднішній день можна назвати ряд ґрунтовних робіт з питань інформаційних відносин та інформаційного права, в яких з різних позицій і з огляду на різні часові рамки висвітлені проблеми, які мають безпосереднє або опосередковане відношення до інформації, визнаної об'єктом правовідносин.
Серед авторів найбільш значущих на сьогодні теоретичних розробок у сфері інформаційного права можна назвати відомих українських та зарубіжних вчених: А.Агапова, Ю.Батуріна, І.Бачило, В.Брижко, О.Венгерова, О.Гальченка, О.Городова, В.Дозорцева, Р.Калюжного, В.Копилова, М.Рассолова, Ю.Тіхомірова, В.Цимбалюка, М.Швеця та інших.
Слід попередньо зазначити, що ми не ставимо за мету розкрити всі протиріччя теоретичних розробок у сфері інформаційного права, а, сконцентрувавшись в даному підрозділі на походженні і найважливіших особливостях самого терміну "інформаційне право", на його визначеннях і розуміннях спеціалістами, з'ясувати місце, яке відводять різні автори інформаційному праву у сучасній системі права і системі законодавства України. Вважаємо також за необхідне висловити власні думки з цих питань, враховую-
їй ірадиції вітчизняної доктрини права і пропозиції, тенденції і рекомендації \ вирішенні цього питання країн Європейського Союзу, США, Російсь-11 м Федерації тощо.
Друга половина XX століття характеризується поширенням масштабів иг, кових досліджень, утворенням засобів електронно-обчислювальної техні-і її прогресивним зростанням обсягу нової інформації. Виявилось, що останні десятиліття XX століття породило стільки інформації, скільки накопичи-1011, за попередні 2000 років. Стало зрозумілим, що жодній людині не під
• илу пізнати всі опубліковані факти, що стосуються тієї чи іншої проблеми, і |с викликає сумнівів і те, що це може призвести також до дублювання до- і иіджень і розробок, втрати часу, невиправданих економічних витрат.
В літературі звертається увага на те, що природні ресурси України чималі, навіть за світовими масштабами. Проте входження країни до загальні (європейського світового процесу тільки за рахунок природних ресурсів
• ьогодні практично неможливий. Тому країні необхідно вирішити багато іажливих завдань для того, щоб досягти високого соціально-економічного рівня конкурентноздатності інформаційної продукції. Серед найбільш ак туальних - усвідомлення значення розвитку теорії інформаційного права для більш ефективного використання наукових розробок у практиці зако нотворення. Підкреслюється, що суспільний розвиток потребує не тільки розвивати і удосконалювати правове регулювання тих сфер людської дія- пьності, які вже склалися, але і встановлювати загальнообов'язкові правила поведінки у нових сферах діяльності членів суспільства [189, с 29].
До однієї з таких нових сфер людської діяльності відноситься, на думку О.О.Городова, і інформаційна, яка активно розвивається і виступає не лише в якості духовного, але і матеріального процесу обміну досвідом, здібностями, вміннями і навичками, а також результатами інтелектуальної праці, предметно втіленими в духовній і матеріальній культурі [189, с 29].
Переважна більшість правознавців в усьому світі вважають, що інформаційне право - саме та відповідь, яку може надати правова наука на важливі питання часу. Інформаційне право - це "нова, така, що тільки лише формується, галузь права, яка грає визначну роль у розвитку сучасного суспільства XXI століття і у найближчий час стане повноцінною галуззю права" - переконаний В.Копилов [254, с 81].
Ряд українських і російських авторів обґрунтовують об'єктивні підстави для формування нової галузі інформаційного права. Зокрема, можна погодитись з тим, що "підставою та причиною виникнення будь-яких соціальних регуляторів є наявність, реальне існування об'єктів, з приводу яких виникають певні відносини, формування і реалізація певних видів соціально значимої діяльності" [131, с 84].
Крім того, не можна не звернути увагу на те, що рівень розвитку соціально-економічного ладу обумовлюють переважно соціальні норми, які ре-
42
43
гулюють
поведінку людей у суспільстві.
Таким чином, відповідь на питання
про бажану, необхідну чи припустиму
поведінку, в тому числі у сфері
інформаційній, ми отримуємо переважно
із соціальних норм, в яких вже сьогодні
у загальній формі акумульований досвід
багатьох поколінь. Для інформаційної
сфери, більш ніж для інших, характерним
є те, що норми використовуються для
регулювання поведінки у відносинах з
явищами природи, технікою або у сфері
суспільних відносин.
Слід зазначити, що саме система нормативного регулювання має забезпечити, в цілому, впорядкованість існуючих у суспільстві інформаційних відносин. Особливу увагу слід звернути на те, що зневага соціально-технічних норм в названій сфері може призвести до непередбачуваних наслідків, оскільки саме ці норми регулюють доцільну поведінку людини у таких несоціальних утвореннях, як техніка, природа, математика тощо. В свою чергу, соціальні норми обумовлюються рівнем розвитку соціально-економічного ладу і регулюють поведінку людей у суспільстві.
Виникнення інформаційних соціальних норм та їх розвиток відображають тенденцію сучасного суспільства до підтримки суспільного порядку у процесі обміну таким специфічним благом, як інформація. Саме інформація, як об'єкт обміну виступає в якості тої цінності, яку людина намагається отримати, засвоїти, і тому такі відносини кінець кінцем набувають нормативно-цілісний характер, а стабільні, такі що постійно повторюються, зв'язки, які виникають у процесі обміну, стають звичними еталонами інформаційної соціальної поведінки.
Об'єктивний характер інформаційних соціальних норм визначається тими ж обставинами, які взагалі характерні для названих норм, а саме тими, що називають автори: 1) соціальні норми виникають з об'єктивної потреби соціальних систем у саморегуляції, у підтримці стабільності і порядку; 2) норма виникає у процесі діяльності людей, суб'єктивно обумовленої способом виробництва; 3) норма невіддільна від відносин обміну, характер яких також визначається способом виробництва і розподілу [101, с 261]. Звідси можна зробити висновок, що спільними для інформаційних та інших соціальних норм є те, що це правила поведінки людей у суспільстві; ці норми носять загальний характер, створюються в результаті усвідомленої вольової діяльності людей, їх колективів і організацій.
Слід зазначити, що загальновизнаним в юридичній літературі залишається поділ соціальних норм за способами встановлення і забезпечення виконання на норми права, норми моралі, звичаї, релігійні, корпоративні норми. При цьому немає жодної галузі соціального життя, в якій діє якась одна група соціальних норм. В різні часи в якості самостійних виділялися наступні види соціальних норм: політичні, норми "традицій і ритуалів", естетичні, організаційні, культурні, правила співжиття, норми релігійних організацій, норми трудових колективів тощо. Підставою поділу можна
Назвати і зміст сфери суспільних відносин, що регулюються. Це дозволяє іирішити ряд проблемних питань класифікації соціальних норм на полі-і ичпі, організаційні, етичні, технічні, естетичні тощо.
Ми вважаємо за можливе додати до цього переліку інформаційні норми у широкому розумінні, які зазвичай поєднують у собі риси усіх перерахованих норм. Як відомо, можливе застосування і інших критеріїв поділу ро-ціальних норм: за способами вираження або закріплення на усну чи письмову форму і за способами утворення на стихійні і такі, що складаються ушідомлено. Таким чином, особливе місце у формуванні інформаційних суспільних відносин належить усій системі нормативного регулювання, оскільки окремі норми виступають важливими соціальними регуляторами. Будучи включеними у систему суспільних відносин, вони цілеспрямовано іиїливають не лише на їх розвиток, але і на перетворення.
Можна погодитись із тим, що найбільш активними і ефективними соціальними регуляторами є мораль і право.
Для вірного вирішення питання про можливість чи доцільність виділення нової - інформаційної - галузі права, проблема співвідношення норм права і моралі відіграє не останню роль, враховуючи те, що мораль і право с найбільш ефективними соціальними регуляторами. Важливим є також порівняння права і звичаїв, особливостей взаємодії з правом корпоративних норм. У суспільстві право і мораль, між тим, тісно пов'язані, а їх співвідношення часто проявляються у стані єдності, взаємодії і відмінності. На думку українських теоретиків права, мораль - це "система життєвих принципів, поглядів, суджень, оцінки людей, а також відповідних їм норм поведінки, що відображають погляди, які склалися в суспільстві про добро і зло, борг, справедливість, гідність і безчестя, про похвальність і ганебність, про те, що схвалюється чи відкидається суспільством" [221, с 228].
Правові норми, які регулюють поведінку, і відносини людей і їх організацій, виникають переважно у тих сферах відносин, де необхідні спеціальні форми примусу і гарантії здійснення певного порядку.
Не слід забувати, що право є живим організмом, що розвивається. Право завжди слідує за процесом розвитку цивілізацій, формацій, якими породжується різного роду діяльність, форми їх існування, обумовлює їх появу, зміну, відмирання.
Враховуючи ці попередні зауваження, звернемося до робіт ряду авторів, які з'ясовують можливість появи нової галузі права - інформаційного права, пояснюючи це значною кількістю існуючих на сьогодні інформаційних норм.
І.Л.Бачило і В.Н.Лопатін називають питання про виділення інформаційного права у самостійну галузь права актуальним на сьогодні [131, с 84].
Перш за все, не можна не погодитися з тим, що інформація, як предмет уваги людини, супроводжує всі її дії і відношення.
44
45
З
приводу цього зазначимо відразу, що на
нашу думку, це є своєрідне середовище
існування людини, не менш важливе, ніж
повітря, земля. І це є доказом того, що
"середовище" існування навряд чи
можна чітко вкласти у рамки окремої,
навіть найменшої, галузі права, оскільки
навіть самий об'єкт недостатньо чітко
визначений - "розмитий", такий, що
не залишається незмінним, а
трансформується, перероджується,
втрачає свої якості, а то й просто
зникає.
Між тим, переважна більшість вчених на сьогодні переконані, що поступово діяльність, пов'язана з інформацією, набуває таку визначеність і самостійність, яка надає підстави поставити її поряд з іншими самостійними предметами правових відносин, хоча принагідно зазначимо також, що для кожного правознавця і для кожного законодавця в різних країнах вона, як ми переконались, суттєво різниться, що на нашу думку, навпаки, вказує поки що на недостатню визначеність навіть меж названої діяльності.
Це можна підтвердити, зокрема, нечіткістю розробок по цьому питанню у Німеччині, в якій робляться спроби конкретизувати доктринальні і законодавчі підходи до цього питання.
Так, розглядаючи інформаційне право, як право інформаційного суспільства, німецькі спеціалісти, між тим, зазначають, що за допомогою такого визначення не можна знайти дійсно чіткого відокремлення дефініції, а, скоріше, можна визначити тільки напрямок, в якому слід шукати потрібну дефініцію [234, с 1-2]. Отже, на переконання Міхаеля Клопфера і Андреаса Нойна, не вся правова система інформаційного суспільства являє собою інформаційне право, а є інформаційно специфічною частиною права.
При цьому, на їх думку, сучасна електронна техніка відіграє центральну роль, тому, наприклад, так зване Інтернет - цивільне право, право про захист даних, право телекомунікацій і право інформаційних і комунікаційних послуг займатимуть одне з важливих місць. З іншого боку, інформаційне право не вичерпується правовими питаннями Інтернету.
Слід звернути особливу увагу на справедливе зауваження щодо інформаційного права як більш старшого, ніж сучасні інформаційні технології, що проявляється, зокрема, в урахуванні права преси і телерадіо, перед яким, у зв'язку з новою інформаційною технікою, постають нові питання (наприклад, відносно їх розмежування).
Отже, правові норми стосовно інформації є такими ж старими, як і саме право.
Ми надаємо обгрунтування цієї тези нижче у даному дослідженні, аналізуючи проблему виникнення і доцільності використання самого терміну "інформаційне право."
В Німеччині інформаційне право на сьогодні складається з різних за своїм галузевим і змістовним наповненням частин, об'єднаних, скоріше, за принципом зручності і максимально можливої наповненості, ніж за чіткою системою.
Йдеться про основи і предмет інформаційного права; Європейське і міжнародне інформаційне право; інформаційне конституційне право; основоположні ідеї і структурні принципи правової інформаційної системи; інструменти інформаційного права; інформаційне цивільне право; інформаційне кримінальне право та право про адміністративні правопорушення; право про захист даних; право про захист таємниці; право доступу до інформації; телекомунікаційне право; поштове право; право електронних і комунікаційних послуг; право телерадіо; право преси.
Слід принагідно звернути увагу на те, що кожен із цих напрямків присутній на сьогодні у правовому полі усіх розвинутих держав, включаючи Україну, і може бути предметом як доктринальних ґрунтовних цілеспрямованих досліджень, так і сферою законодавчого закріплення відповідних норм.
На нашу думку, такі підходи до формування поняття "інформаційне право" в Німеччині підтверджують також нашу тезу про необхідність розвитку окремих галузевих інститутів і комплексного інформаційного законодавства для побудови у майбутньому єдиної системи.
Вважаємо за необхідне звернути увагу на складові розділу "Основи і предмет інформаційного права", які пропонують у своїх розробках німецькі спеціалісти [234, с 2-5].
Перш за все, це розділ "Інформаційне суспільство", який включає загальні положення, дигіталізацію та інші тенденції розвитку інформаційної і комунікаційної техніки (комп'ютеризація; Hardware; Software; інформаційна інфраструктура, мультімедійні послуги; технічна конвергенція); лібералізація ринку телерадіо і телекомунікацій; ґрунтовна зміна всіх галузей життя; шанси і ризики інформаційного суспільства і пов'язана з цим необхідність врегулювання (включаючи забезпечення вільного доступу до інформації, захист даних і таємниці, інформаційна безпека, захист держави, честі і гідності, захист інтелектуальної власності, захист споживачів).
По-друге, понятійні основи правової інформаційної системи (інформаційна система, інформація, виміри інформації, інформація як предмет права: процес, зміст або стан); дані як передумова для інформації; комунікація; знання і незнання як інформаційний стан).
По-третє, інформаційне право у вузькому розумінні (включаючи інформаційне цивільне право; інформаційне кримінальне право; публічне інформаційне право: конституційне і адміністративне право, право інформаційної рестрикції і право про свободу інформації; право фізично-технічного транспортування інформації; право інформаційних змістів (право преси і телерадіо; право інформаційних і телекомунікаційних послуг).
По-четверте, інформаційне право в широкому розумінні і утвердження інформаційного права як правової галузі (інформаційно-правові дослідницькі інститути, підручники з інформаційного права і довідники, а також
46
47
коментарі;
письмові праці з інформаційного права;
зібрання текстів з інформаційного
права; юридична інформація і нові
інформаційні технології).
По-п'яте, перспективи: кодифікація інформаційного права; подальший розвиток техніки тощо.
Як бачимо, у названому "предметі" інформаційного права перераховано все, що може бути пов'язане якимось чином - більшою чи меншою мірою з інформацією. Цей перелік, нехай навіть і найбільш повний, не може слугувати меті побудови стрункої структури предмету інформаційного права.
Звертає на себе увагу, між тим, що вчені досягли перших результатів у визначенні головних віх історії інформатики, які, на нашу думку, дають змогу не лише аналізувати інформаційну діяльність, яка в різні часи трактувалась по - різному, але і прогнозувати інші види діяльності, які цей перелік можуть поповнити за певних історичних, економічних, політичних і правових умов розвитку тої чи іншої країни. Вони також дозволяють зробити висновок про значну схожість шляхів розвитку людства у цих питаннях, враховуючи глобальний характер інформаційних відносин, уніфікацію і значне наближення розробок у цій сфері.
Так, російські вчені визначають відповідні етапи у розвитку інформатики. Перш за все, етап поширення інформації через глашатаїв, посланців; створення писемності і друку; створення перших бібліотек - збір і зберігання інформації; створення і використання математичного апарату для обробки, маніпуляцій і передачі інформації на відстані; фізичні, електричні, радіо- та електронні способи перетворення і передачі інформації тощо. При цьому інтегрування таких категорій, як Слово, Математика, Техніка, Технології, засоби Комунікацій створили абсолютно новий вигляд інформатики як діяльності з інформацією. Все це, на думку спеціалістів, перетворило інформацію і все, що пов'язано з її обробкою і обігом як зі специфічним об'єктом інтересу особистості, суспільства та їх структур, в особливий предмет діяльності та соціальних відносин [131, с 85]. Ці ж причини, на їх думку, обумовили і відокремлення діяльності, яка пов'язана з інформацією, її обміном і використанням, у предмет правових відносин.
Причинами правового втручання у сферу інформації прийнято називати осмислення інформації в якості ресурсу життєдіяльності і перетворення цього ресурсу в товар, об'єкт ринку, комерції, і з цим ми погоджуємось. Між тим, ці фактори не можна визнати переконливими для пояснення необхідності створення особливої галузі права.
Звернемо особливу увагу також ще на два важливі фактори - на складну природу інформації та її нематеріальну природу виникнення. Саме вони, на нашу думку, відіграють вирішальну роль у спорі про можливість і доцільність виділення інформаційного права в окрему галузь права. Ми повернемось до них у цьому ж розділі нижче.
южсмо ми погодитись з твердженнями авторів про те, що інформа-
ііі іанжди плід інтелектуальної творчості чи праці [131, с 86]. Ми б
..и що інформація, скоріше, плід інтелектуальної діяльності, в ряді
і и і» творчості або праці, оскільки у вищезазначеному варіанті - не-
і йдеться про інтелектуальну творчу працю чи просто про будь-
нрііцю. Між тим, на наш погляд, інформація у значному своєму обсязі
|м< н і ься і без елементу творчості, оскільки інакше слід було б говорити
і про право інтелектуальної власності і потреба дискутувати щодо
■ її іпя інформаційного права відпала б сама собою.
Інформація, крім того, існує і поза діяльністю людини, сама ж людина
і» ю природою постійно сприймає її і продукує, навіть не усвідомлюю-
іп ці і, наприклад, новонароджена дитина.
і її нашу думку, крім того, поняття інтелектуальної діяльності ширше за ІІОПЯ1 пі творчості, або інтелектуальної творчої діяльності. І далеко не зав-і їм процес інтелектуальної (розумової') діяльності є процесом творчості її гіюренням чогось нового, що відрізняється неповторністю, оригінальніс-піі і унікальністю). В багатьох випадках достатньо рефлекторного процесу, им. певних навичок.
Фахівці відмічають також особливу форму виразу (уречевлення) і включання у соціально-економічну сферу відносин - у вигляді особливих Об'єктів, які об'єднують у різних ступенях матеріальні і нематеріальні характеристики джерела виникнення того, що ми називаємо інформаційним про-іумом. З цього приводу ми вважаємо необхідним зазначити, що дійсно інформаційний продукт, який зазвичай розуміється в праві, уособлює в собі як матеріальну, так і нематеріальну складову, причому наявність нематеріальної і КЛВДОВОЇ може, в ряді випадків, максимально переважувати матеріальну і п.тпаки. В залежності від цього і слід, на наше переконання* будувати праному охорону інформаційного продукту. Сам термін "інформаційний про-нум" можна розуміти по-різному. Діапазон "матеріальності" інформаційного продукту, на нашу думку, може коливатись від повної її відсутності у випадку, коли йдеться про інформацію як особисте немайнове благо, до своїх най-іищих показників у випадку, коли мова іде про матеріальність так званого інформаційного продукту, ресурсу, документу. Про названу особливість інформації йдеться у наступному розділі даного дослідження.
Не викликає жодних заперечень те, що інформація як породження інтелекту, який має різні форми матеріального і нематеріального виразу, має колосальний потенціал впливу на свідомість людини. Зворотній зв'язок спрацьовує тут однозначно. Дійсно, інформація, яка знаходить свій вираз у певних формах споживання, сприйняття, використовується структурами суспільства як засіб формування суспільної думки, виховання, організації, або як засіб морального руйнування особистості, з іншої. Інформація може бути негативною, отже може виступати специфічною зброєю. Вищезазна-
48
49
чене
дає підстави для цілого ряду гіпотез,
припущень і тверджень. Перш за все,
автори оперують цілою низкою понять,
які досі розглядались такими, які
не підлягають врегулюванню правом,
вплив на які з боку права або мінімальний,
або неможливий. Це такі поняття, як
"свідомість людини", "суспільна
думка", "моральне" тощо. Певним
чином на свідомість людини впливають
і інші об'єкти права, зокрема, цивільного
- речі, дії, послуги тощо. Між тим, вперше
ми стикаємось з таким явищем, коли
об'єкт може мати дійсний, очевидний,
такий, що сприймається різними органами
почуттів людини, (значний і незначний)
вплив, крім того, вплив може бути як із
знаком плюс, так і зі знаком мінус: більш
того, він сприймається неоднозначно
людьми і різними спільнотами людей.
Те, що для одного - добре, для
іншого - зле. Певним чином, такі проблеми
притаманні і у процесі використання,
створення, споживання речей; дія і
бездіяльність також можуть, в
залежності від обставин, нести позитивний
або негативний характер; твір
технічної творчості, як інформаційний
творчий продукт не завжди корисний
для усіх, а інколи - може видатись
небезпечним. Однак тільки інформація
має таку непередбачувану ступінь
позитиву або негативу, і може так
швидко змінювати знак плюс на знак
мінус в її оцінках. Все зазначене
вказує на безперечну глобальність
інформації як явища - глобальність як
у позитиві, так і у негативі.
Крім того, на нашу думку, інформація як складова будь-якого явища, дії, процесу (наприклад, процесу творчості), присутня завжди, вона невіддільна від усього створеного у світі, і того, що лише існує у свідомості людини, і того, що вже втрачено, як невідоме, або таке, що загублено у процесі розвитку людства. Безперечно, інформація може виступати і як найнебе-зпечніша зброя, коли право однієї особи на отримання інформації стикається з правом іншої особи її не надавати, або не надавати у повному обсязі в інтересах, зокрема, цієї особи, або спільноти осіб. Між тим, частина інформації, якою наділена, чи на отримання якої людина "запрограмована" від природи, або таких знань, які є в потенціалі небезпечними, навряд чи можуть бути повністю контрольованими. Тому вже на даному етапі дослідження можна піддати сумніву твердження тих авторів, які вважають, що ознаки інформації, які не дозволяють поставити її в ряд з вже засвоєними правом об'єктами регулювання, говорять про необхідність виділення цього предмету і відносин, які породжуються у зв'язку з інформацією, у самостійну галузь правового регулювання. На нашу думку, усе зазначене свідчить не про "необхідність виділення у самостійну галузь правового регулювання", а скоріше про необхідність з'ясування інформаційної складової правовідносин, які зустрічаються на сьогодні в різних галузях правового регулювання і об'єднання нормативних актів, у яких вони врегульовані, у струнку систему законодавства.
її такому випадку, інформація не буде штучно обмежена і не позбудеть-і и і ти ї найбільш цінної якості - глобальності. В свою чергу, право не по-имшпі. себе можливості, наданої інформацією, набути рис унікального •тмин, цінність якого усвідомлена повною мірою лише наприкінці XX -
і.пку XXI століття, зрозуміти і використати з метою інтеграції, гармоні-
, 11111 і побудувати дійсно єдине, гармонічне, у всьому багатстві наявних м; юй, право. Це буде дещо інше, ніж право як інформаційна система, ОСКІЛЬКИ йдеться не про абстракцію, схему, а про живе право, яке у ком-ПЛЄКСІ називають сьогодні інформаційним. Кожна галузь права (йдеться, Мрш за все, про фундаментальні галузі) - має можливість переглянути свої ним алузі, інститути, окремі норми з точки зору сучасного - "інформаційно-і с" погляду. Створення ж нової окремої галузі права призведе лише до відмежування частини (більшої чи меншої) норм, пов'язаних з інформацією і, . коріш за все, система виявиться штучною, дещо спотвореною, повторюю-'ш однакові норми у інших галузях права, одночасно втрачаючи, або ви-кршіляючи галузеві особливості.
З цього приводу доречним видається аналіз досліджень, проведених вченими з приводу проблеми сутності права з урахуванням традицій націо-іцільної доктрини права.
Слід зазначити, що загалом проблема права була і залишається серед таких юридичних проблем, з приводу яких точаться дебати. Вони були запеклими у X X столітті, залишаються актуальними вони і на початку XXI століття.
Філософи, соціологи, психологи приділяли увагу питанню праворозу-міння нарівні з юристами. В Україні, яка проголосила розбудову правової держави, принцип верховенства права, вирішення будь-яких питань неможливе без урахування питань права або всупереч йому. Історія свідчить про наявність різних підходів щодо розуміння та характеристики права. Зокрема, В.Соловйов вважає, що право - це мінімум моралі, Р.Ієрінг розглядає право як захищений інтерес; Ф.Савіньї та Г.Пухта - як втілення національного духу певного народу [421; 369]. Вважається, що різноманітність уявлень про право відображає сторони і риси складного явища, прихильність окремих авторів та інтереси окремих течій у науці. Так, соціологи перекопують у тому, що право втілюється у юридичній практиці, позитивісти стверджують, що право - це сформульовані державою правила поведінки людей; у психологічній школі право розглядається як ті чи інші емоції людей, пов'язані із їхнім уявленням про взаємні права і обов'язки. Між тим, не зважаючи на різницю в уявленнях, право завжди розглядалося як прояв справедливості і втілення справедливості, хоча саме розуміння останньої змінювалося з часом. Сформувалися у зв'язку із цим і різні напрямки, правові школи у дослідженні права.
Нині теорії права відомі наступні школи: школа природного права; нормативна; психологічна школа; соціологічний напрямок у правознавстві;
50
51
марксистське
вчення про право тощо. Зупинимося на
тих із них, які важливі для нашого
дослідження. Зокрема, ідеї про природні
права, які належать школі природного
права, були притаманні ще стародавній
Греції. Як вчення вони сформувалися
у ХУІІ ст., об'єднавши таких представників,
як Б.Спіноза, Г.Гроцій, Ф.Вольтер,
Ж.Ж.Руссо, П.Пестель, Г.Сковорода [420;
353] тощо, які є видатними філософами і
мислителями. Головною ідеєю даного
напрямку є існування права як встановленого
державою, так і такого, що діє поза
нею, а також поділ права на природне та
позитивне. Зокрема, позитивне право
уособлює особливості умов окремих
країн, в той час як
природне - права, які існують в усіх
країнах і розуміються як спільні і
невід'ємні для усіх людей. Серед
класичних природних прав - право на
життя, на особисту недоторканність, на
свободу пересування. Право на свободу,
наприклад, вважалося Ж.Ж.Руссо
головним природним правом. Сьогодні
до таких прав ми вважаємо за необхідне
віднести і право на інформацію,
оскільки в сучасному світі це право
дає можливість існувати і усім вище
перерахованим правам. Без права на
інформацію сучасна людини беззахисна
і не має можливості вибору, свободи.
Таким чином, позитивне право має
відповідати вимогам природного права.
Щодо теорії так званого "відродженого" природного права, то вона має декілька напрямків: вчення про природне право "зі зміненим змістом" Р.Штаммера [410], яке пов'язує природне право із втіленням у ньому засад справедливості. Зрозуміло, що із зміною уявлень про справедливість, змінюється і зміст природного права.
Католицькі вірування розуміють природне право з точки зору догматів віри; В.Майховер вважає, що сучасне "конкретне" природне право слід розглядати з позицій екзистенціоналізму і конкретизує, таким чином, "золоте правило", про яке свого часу зазначав І.Кант: поводься з іншими так, як хотілося тобі, щоб вони поводилися із тобою; Л.Фуллер розглядає право як моральну природну цінність, що ґрунтується на людських відносинах, заснованих на розумі [411; 239; 415].
Із широко відомих сучасних вчень слід, перш за все, назвати вчення Дж.Роулса [412], який розглядає право з точки зору природного і справедливого розподілу суспільних благ, які грунтуються на максимально можливій рівності і має на меті забезпечення автономії особистості. Розподілу, таким чином, підлягають рівні можливості, свобода, майновий стан особистості, тобто теорія спирається на надання усім людям рівних прав і свобод, рівну фактичну наявність свободи і справедливого розподілу благ. Здійснення принципу рівних можливостей, на думку теоретиків права, ОПрЯМОване на поступову ліквідацію нерівності [222, с. 175].
ГіХИМ ЧИНОМ, можна помітити, що і сьогодні теорія природного права ібі ріі ні і мім демократичне спрямування. Більш того, ідеї школи природно-ю ирміш тучпіїі ' і.оіодііі як НІКОЛИ актуально, особливо коли йдеться про
обґрунтування необхідності розбудови правової держави з урахуванням захисту прав особистості, народу, прагнення до справедливості.
Саме названі ідеї природного права були покладені в основу побудови нового ЦК України, де правам фізичної особи присвячено Книгу II, яка містить у собі і значну кількість норм щодо права на інформацію та інших інформаційних прав. Таким чином, дана теорія має безпосереднє відношення до побудови теорії інформації у праві. Практично всі теоретичні розробки теорії природного права можуть бути покладені в основу інформаційних цивільних прав.
Звернемося також до положень нормативної теорії права і до її найяскравішого представника - Г.Кельзена [241], яким право розглядається як сукупність норм, що встановлюють належну поведінку людей. Теорія виходить із посилки про владу права у суспільстві і проголошує його незалежність від політики. Право у даному разі ніби виводиться саме із себе, є позитивною вимогою належного, і не визнає жодного поза правового поняття - зокрема, вчення про справедливість або природні чи соціальні фактори. Даючи оцінку вченню нормативної школи права, М.В.Цвік [222, с 176-177], зокрема, наголошує на тому, що воно є ідеалістичним, надзвичайно однобічним і обмежується лише юридичними поняттями. При цьому позитивними рисами він називає сприяння розвитку логічного методу дослідження в юриспруденції, яке називає провідним і те, що названа теорія виходить із примату права над державою. Дана теорія може бути використана нами у процесі побудови логічного підходу до інформаційного цивільного права, хоча інші її положення навряд чи можуть бути у пригоді.
У XIX - XX ст., як відомо, виник соціологічний напрямок у правознавстві. Його відомим представником, зокрема, є П.Стучка [373]. Теорія визнає неприпустимість зведення права до закону і надає особливої ваги значенню у правовому регулюванні правозастосування, правосвідомості, правової політики, системи фактичних суспільних відносин. З урахуванням варіантів цього напрямку, які зорієнтовані на систему судових і адміністративних прецедентів, розрахованих традиційно на англо-американську систему права і з огляду на останні тенденції гармонізації та уніфікації права України та інших країн Європи та США, названа теорія може виявитися надзвичайно корисною. В тому числі і у сфері інформаційних відносин. Розробка законодавства України має орієнтуватися на двостороннє наближення традиційних систем права, розуміння традицій теорії національного права і нових підходів до розуміння теорії права західними країнами.
Надзвичайно оригінальними слід визнати положення психологічної школи права, яскравим представником якої був Л.Петражицький [222, с 178]. Право у даному разі розглядається винятково як прояв правосвідомості, явище людської психіки, на яку впливають різного роду фактори, включаючи і законодавство. Таким чином, право розглядається як сукуп-
52
53
ність певних суб'єктивних переживань та емоцій, які є відображенням реального життя. Зазначимо, що центральне місце у теорії Л.Петражицького займає питання про розмежування права і моралі, яке засноване на поділі емоцій на імперативні, атрибутивні і імперативно-атрибутивні. Імперативні емоції - це уявлення про свої обов'язки, що і становить зміст моралі. Для права ж головними вважаються атрибутивні емоції - усвідомлення своїх прав. Між тим, в цілому, правові мотивації поведінки людини повинні мати двосторонній, тобто атрибутивно-імперативний характер. Таким чином, право діє в умовах, коли атрибутивним уявленням одного суб'єкта про право відповідає імперативне уявлення іншого про обов'язки. І саме двосторонній характер правових емоцій обумовлює їх більші можливості порівняно з мораллю, яка має односторонній імперативний характер. Позитив теорії Л.Петражицького полягає у тому, що право в його розумінні має багато різновидів, втілюється як у законодавстві, так і в різних точках зору практиків, у збірниках наукових праць, у впливі релігійних факторів тощо.
На наше переконання, дана теорія відіграє провідну роль у розкритті правосвідомості у механізмі правового регулювання у сфері інформаційних відносин, де атрибутивним уявленням одного суб'єкта про інформаційне право відповідають імперативні уявлення іншого про обов'язки, а право набуває все більше можливостей порівняно навіть з мораллю. Саме поняття правосвідомості, на нашу думку, також можна визначити через категорію інформації.
Марксистське вчення про право грунтується на розумінні права як суто класового явища, головні ознаки якого - класовий вольовий характер і матеріальна обумовленість.
В літературі згадуються різні інтерпретації марксистського вчення про право. Так, упродовж тривалого часу право ототожнювалось із законом, визнавалося похідним від держави, продуктом її діяльності [172].
Таке розуміння права досі не подолане багатьма юристами.
Позитивно рисою даної теорії вважається сьогодні те, що ця теорія вказує на соціальне спрямування права, а негативною - те, що права людини в даному контексті пояснюється з точки зору продукту діяльності держави, як те, що нею дароване, а від такого підходу, особливо щодо інформаційних особистих немайнових прав, слід рішуче відходити. Значною мірою ці зауваження стосуються обгрунтування теорій інформаційного цивільного права.
Таким чином, право, яке ми розглядаємо у своїй сутності як інформаційне, насичене інформацією і таке, яке є відображенням оточуючого світу в усій його повноті, може бути пояснено з точки зору найбільш прогресивних рис усіх відомих теорій права.
Як відомо, сам термін "право" вживається у різних значеннях. В юридичному значенні право розглядають як об'єктивне і суб'єктивне. При цьому суб'єктивне право належить окремим особам і характеризується наявністю у кожного з них відповідних правових можливостей. В свою чергу,
Об'єктивне право характеризує стан сукупності суспільних відносин, які пчороняються державою і має різні прояви - проявляється не лише у дер-і .інших нормативних актах, але й у свідомості людей. Таким чином, формується право, а держава лише конкретизує те, що склалось. Саме право-ІІдносини стають юридичним виразом відносин, які з'являються у процесі Накопичення відповідного досвіду.
За роки незалежності України набули законодавчого закріплення цілий ряд нідносин, які спочатку існували лише фактично. Яскравим прикладом ГВКОЇ трансформації є інформаційні відносини. Прагнення окремих учасників цих відносин до з'ясування своїх прав, знайшло своє формальне відображеним у законі. Право дістало свою назву також від правосудді. Таким чином, важливим процесом, який спостерігається сьогодні, є процес багаторазового і юн горювання під час утворення відповідної судової практики в інформаційній сфері. Ця практика фактично набуває обов'язкового характеру, здійснюючи значний вплив на поведінку суб'єктів інформаційного права.
Не можна не відзначити, що звичаї, в тому числі і ділові звичаї, також виникають у результаті багаторазового повторення. Такі звичаї мають місце і в інформаційних відносинах, особливо на міжнародному рівні, у сфері інформаційних систем і мереж, зокрема, Інтернет. Подібні правила з часом можуть бути санкціоновані державою, тобто офіційно визнаватися нею як загальнообов'язкові чи дозволені і такі, що набувають державного захисту. В ряді випадків відбувається їх законодавче закріплення.
Таким чином, право може діяти як до появи законодавства, так і на основі багаторазового повторення і подальшого захисту державою певних дій чи відносин. За наявності держави, право, у переважній частині, закріплюється у нормативних актах, або інших джерелах і діє через них. Право може діяти і поза законодавством - через природні права, судову практику, прецедент та звичаєве право. Вони можуть втілюватися також у конкретні права і обов'язки, які формуються безпосередньо державою.
Звідси право виступає як природна міра свободи, яка відповідає волі та інтересам суб'єктів суспільства, легітимна за своєю суттю. При цьому слід мати на увазі, що юридичну рівність не слід розуміти як рівність фактичну, оскільки суб'єкти, до яких застосовується принцип рівності, з самого початку рівними не є з точки зору майнового стану, стану здоров'я, віку, освіти тощо. Проблеми відображення у праві міри свободи і рівності, важливі і для інформаційного права, знайшли свій розвиток у роботах В.Нерсесянца [312] і М.Козюбри [245; 244].
Для запобігання зловживання принципом рівності усіх перед законом, встановлюється її міра. Наприклад, рівні можливості і рівне право отримувати інформацію обмежується встановленням режиму інформації з обмеженим доступом.
54
55
Важливою складовою досліджень права є проблеми ознак права, його функцій, соціальної цінності, співвідношення права і форм його зовнішнього прояву.
Слід також додати, що в літературі по цьому питанню простежується наявність декількох теоретичних аспектів [274], на які не можна не звернути увагу.
На думку А.Б.Венгерова, в теорії права існує два основних підходи до розуміння сутності права: вузьке, моністичне розуміння права як системи правил поведінки, як corpus juris і широке, плюралістичне розуміння права як міри свободи особистості. Згідно з моністичним розумінням, право - це об'єктивно обумовлена регулятивна система, яка впливає на суспільні відносини сукупністю норм (правил поведінки).
Принагідно зазначимо, що в широкому розумінні "інформаційне право" також можна розуміти як міру свободи особистості в інформаційній сфері; у моністичному розумінні - як систему правил поведінки в інформаційній сфері.
Поняття права має, крім того, практичну корисність, оскільки поділяє зміст мислення і самий предмет поняття. Виділяють також обсяг поняття, тобто сукупність тих об'єктів, які охоплюються даним поняттям і зміст поняття - сукупність ознак, характеристик, які мають відношення до права і які об'єднуються у понятті права. Для нас привабливим є, з огляду на ви-щевикладене, другий аспект проблеми, який полягає у відокремленні суттєвих компонентів. Саме інформаційний компонент у всій його повноті складає сутність сучасного права. При цьому зазначимо, що сам А.Б.Венгеров дає широке і таке, що звучить більш ніж сучасно сьогодні, визначення права, яке відображає як статику, так і динаміку суспільних відносин, які ним регулюються, а також робить спробу визначити співвідношення систем суспільних відносин, права і законодавства. Право в його розумінні це "така, що має велику соціальну цінність регулятивна система, яка за допомогою формально встановлених або закріплених норм (правил поведінки), які знаходять свій вираз у нормативних актах, судових прецедентах, інших формах і забезпечених можливістю державного примусу, впливає на суспільні відносини з метою їх впорядкування, стабілізації або соціально необхідного розвитку" [163, с 324].
Наука XX ст. характеризується низкою своєрідних понять права [144, с 516], під яким розуміють: імператив, який стоїть над державою і законом, який захищає справедливий порядок держави як форми самоорганізації суспільства; систему загальнообов'язкових соціальних норм, які охороняються силою державного примусу, який забезпечує юридичну регламентацію суспільних відносин у масштабі всього суспільства; сукупність соціальних регуляторів, яка може бути втілена у відповідну законодавчу форму, а може й не бути в неї втілена. Останнє з трьох наведених визначень, на нашу думку, найбільш відповідає вимогам сучасності. Отже, саме поняття "інформаційне право" має своє обгрунтування.
З іншого боку, право можна також визначити як інформацію, яка втілюється у відповідну законодавчу форму, а в ряді випадків, з об'єктивних причин, такому втіленню не піддається.
Окрім зовнішньої форми, право, як відомо, має ще й внутрішню, під якою розуміється його організація, способи утворення як кожної окремої норми права, так і всіх норм в єдине ціле, в систему.
Слід зазначити, що питання про систему права обговорювалося у правовій науці неодноразово. Це підкріплюється також значною теоретичною і практичною значимістю даної проблеми.
Перша дискусія з питань системи права відбулась за часів існування України у складі СРСР, у 1938 - 1940 p.p., коли були поставлені і вирішені базові питання цієї проблеми. Друге обговорення було проведено у 1956 -1958 p.p. на сторінках журналу "Советское государство и право", де знову піднімались питання першої дискусії, зокрема було проведено аналіз, чи виправдала себе система права, яка сформувалась наприкінці 30-х p.p., чи вірно було визначено критерії виділення галузей у системі права. В третій раз журнал "Советское государство и право" повернувся до цієї проблеми у 1982 - 1983 p. p., коли були опубліковані матеріали засідання "круглого столу", присвячені даному питанню.
Ми згадуємо наведені дискусії, оскільки вважаємо це доречним у зв'язку із пошуком найбільш досконалої форми закріплення інформаційних норм нрава. При цьому не слід забувати, що наука теорії держави і права, будучи загальнометодологічною дисципліною, при розкритті питання про систему права використовує категорії, опрацьовані філософією, зокрема розуміючи традиційно під системою складно організоване ціле, яке включає окремі елементи, поєднані різноманітними зв'язками і взаємовідносинами.
Елемент, будучи складовою частиною складного цілого і передбачаючи внутрішню диференціацію, відображає побудову, структуру, зв'язок як єдине ціле, яке складається з окремих елементів, які впорядковані за певними законами або принципами. Намагаючись обгрунтувати місце інформаційного права у системі права, авторам слід пам'ятати, що будь-яке пра- • во являє собою не просто механічну, хаотичну сукупність правових норм, а певну, внутрішньо узгоджену систему. Звідси в теорії права під системою зазвичай розуміється така, що історично склалась, об'єктивно існуюча внутрішня структура права, яка визначається характером врегульованих суспільних відносин.
Сучасна система національного права, як і раніше, відображає його внутрішню єдність, яка обумовлена, перш за все, системою суспільних відносин, які склались, первісним елементом якої є правовий припис - норма права. Саме цілісна множинність норм права, взаємодія між ними породжують нові якості, непритаманні її окремим частинам.
56
57
Важливим є те, що ідеї загальної теорії систем можуть бути з успіхом застосовані до характеристики системи права. Так, її важливими ознаками є: по-перше, цілісність, єдність норм права, по-друге, системність права. З цього випливає, що системність - це зовнішня якість системи права, її важливі якості - відсутність протиріч, відсутність неузгоджених положень. До цього традиційно прагнула національна наукова думка при вирішенні зазначених проблем.
Не слід забувати, що право - це ще і функціональна система, її виникнення, існування та розвиток підпорядковані або інтересам владних сил, або загальнонародним; право також - це формалізована система, воно втілюється, знаходить свій вираз у нормативних актах; і це складна багаторівнева структура.
Додамо до цього і те, що будь-яка система передбачає два основних компоненти: по-перше, структуру - відмежування і набір відносно самостійних елементів у межах єдиного більш загального цілого (процесу, явища), і, по-друге, взаємодію елементів структури1.
Особливої уваги потребує той факт, що юридична література з теорії права останніх років містить низку підходів до визначення системи права. На жаль, сучасний правовий аналіз системи і структури права часто підміняється загальними судженнями про інформаційну роль системи права. Отже, можна побачити нечіткість в інтерпретації категорій "система" і "структура", між тим, будь-яка система є певним набором елементів сукупності, а структура визначає також зв'язки між ними.
Ряд авторів схиляються до того, щоб пов'язати систему права не з соціально-економічним ладом суспільства, а з типом правової сім'ї, національними, культурними, історичними умовами. Ми погоджуємось з тим, що ці фактори певним чином впливають на систему права, але не можуть замінити фундаментальний вплив соціально-економічної структури суспільства.
Більшість вчених притримуються точки зору, що система права - це обумовлена економічним і соціальним ладом структура права, яка відображає внутрішню узгодженість і єдність юридичних норм і одночасно їх поділ на відповідні галузі і інститути. Особливо, на нашу думку, слід враховувати при формуванні і характеристиці сучасної системи права, що вона
1 Структура - це усталена єдність елементів, закон зв'язку елементів, який виражає впорядкованість усталеність відносин; вона забезпечує збереження цілісності, єдності явища як системи, утворює її каркас. Причому єдність елементів передбачає їх взаємодію між собою, що є способом існування системи. Завдяки взаємодії, кожен елемент набуває своєрідні якості, притаманні системі в цілому, його існування поза системою неможливе.
ивляє собою явище об'єктивного характеру, яка складається не довільно, а v зв'язку із системою існуючих суспільних відносин2.
Звичайно, правові норми забезпечують також динамізм системи права, забезпечуючи одночасно стабільність системи права у цілому. Одночасно із зміною суспільних відносин, виявляється потреба у нових юридичних нормах, в нинішній час - інформаційних, які є відображенням цих змін. Лише у такому разі відбувається не лише кількісне, але і якісне наповнення структурних елементів системи права, які придатні для відмежування відповідно специфіці суспільних процесів, що регулюються.
У відповідності із теорією права, структурними елементами системи права є норма права, галузь права, підгалузь права, субінститут, інститут права. Формування правових норм в інформаційній сфері як первісного елементу системи права - важливе завдання сучасного правотворення. Будучи правилом поведінки, встановленим або санкціонованим державою, правові норми регулюють лише ті суспільні відносини, які на даний момент є для держави найбільш важливими і об'єктивно потребують такого опосередкування. Інформаційні суспільні відносини, безумовно, належать
саме до таких.
На думку С.С.Алексеева, у правових системах, які відрізняються високим рівнем нормативних узагальнень, а, відповідно, складною внутрішньою структурою, в якійсь мірі перетворюється сама якість нормативності. У вигляді невід'ємної риси вона стає притаманною системі в цілому
[107, с 82].
Норма права є елементарною частиною змісту і форми права, їй притаманні ті ж якості, що і праву в цілому - нормативність, формальна визначеність, примусовість тощо. Однак норми права в системі права є системою організованою.
Як відомо, інститут права - це така, що об'єктивно відмежована всередині однієї галузі чи декількох галузей права сукупність взаємопов'язаних пра-нових норм, які регулюють певний вид споріднених суспільних відносин.
Інститут - складова частина галузі. Враховуючи, що ми вважаємо можливим розглядати інформаційне право як міжгалузевий інститут, з'ясуємо також особливості цього структурного елементу системи права.
Так, правовий інститут - це первісна правова сукупність норм права, відносно самостійні структурні підрозділи галузей права, звідси - їх функціональне і предметне різноманіття. В літературі відмічається дуже важлива, на нашу думку, деталь - норми інституту права мають видовий предмет
2 Слід розрізняти поняття „система права" і „правова система". Правова система є широкою, узагальнюючою категорію, яка відображає всю правову організацію даного суспільства. Система права - це, скоріше, його суго внутрішня будова, яка є складовою правової системи.
S8
59
правового регулювання, який звичайно формується у процесі як розширення предмету, так і поглиблення методу правового регулювання,
Звернемо увагу на те, що існує декілька варіантів класифікації правових інститутів: за галузями права; на галузеві і міжгалузеві; прості і складні; регулятивні, охоронні тощо. Галузевий інститут складається з норм однієї конкретної галузі права, а міжгалузевий - з норм двох і більше галузей. Складний інститут, в свою чергу, складається з мілких самостійних утворень. Певні частини великого інституту нерідко утворюють самостійні підрозділи, які мають назву субінститутів. Базові інститути конституційного права і у нашому випадку, є загальноправовою підставою для галузевих правових інститутів. За основною функціональною спрямованістю вони бувають як регулятивні, так і правоохоронні. Проблеми внутрішньогалузевого структурирування інформаційного права у праві цивільному розглядаються нами детально у наступному розділі.
Ряд дослідників, серед яких як українські, так і відомі російські правознавці, розглядають інформаційне право як окрему галузь права, найчастіше - комплексну. Доречно у зв'язку з цим з'ясувати, що галузь права - це сукупність однорідних правових норм, яка відокремилась всередині даної системи і які регулюють певну сферу родових суспільних відносин. Однорідність тої чи іншої сфери суспільних відносин утворює відповідну галузь права. Стверджується, що усі галузі права взаємопов'язані органічною єдністю, хоча і нерівнозначні за своїм значенням. Галузі права, будучи історично унікальними утвореннями, не вигадані законодавцем, а викликані соціальними потребами.
Серед умов, що визначають об'єктивний процес виникнення тієї чи іншої галузі права, значення має як своєрідність суспільних відносин, так і неможливість їх врегулювання за допомогою норм інших галузей права або необхідність застосування особливого методу регулювання тощо.
Галузь права являє собою юридичну цілісність, тобто таку сукупність норм, що зосереджені у взаємопов'язаних правових інститутах. Поєднуючи в один комплекс правові інститути, галузь права тим самим забезпечує регулювання, стабільність цілої сфери життєдіяльності суспільства. В цьому полягає її інструментальна цінність. Тому галузь права можна також визначити і як сукупність логічно взаємопов'язаних правових інститутів, що регулюють відповідну сферу суспільних відносин (майнових, трудових, сімейних) [222, с 260].
Будучи юридичною цілісністю, галузь права є одночасно відносно замкненою, автономною підсистемою правового регулювання. Головне її призначення визначається у спеціальній літературі як забезпечення специфічного режиму правового регулювання - сукупності правових засобів, характерних за природою і специфічних за юридичним змістом. Саме наявність подібного режиму дає можливість не тільки поєднувати норми права
и одне ціле, надавати їм упорядкованого системного характеру, але й відрізняти одну галузь права від іншої.
Слід зазначити, що юридичний режим характеризує правовий стан суб'єктів права, законні способи реалізації прав і виконання обов'язків та державно-правові заходи, які спрямовані на забезпечення неухильної реалізації правових норм у конкретних правових відносинах.
Завдяки юридичному режиму забезпечується ефективна дія як галузі права в цілому, так і кожного її компонента на рівні правових інститутів, підгалузей права (при їх наявності), конкретних норм.
Авторами особливо підкреслюється, що утворення будь-якої нової галузі не є довільним процесом. Таку необхідність обумовлюють зміни у соціально-економічній сфері. Накопичення однотипного нормативного матеріалу, який потребує відокремлення і уніфікації, відбувається поступово.
Таким чином, утворюється галузь права - така, що об'єктивно склалась, обособлена система норм та інститутів права, які об'єднані внутрішньою єдністю і регулюють сферу однорідних суспільних відносин на основі єдиного методу. Для того, щоб обґрунтування будь-якої нової галузі права було переконливим, слід враховувати також, що кожна галузь права - це, перш за все, повний набір взаємодіючих між собою інститутів - предметних (галузевих) і спеціалізованих, основного інституту і конкретизованих, регулятивних і охоронювальних. Тільки усі разом вони забезпечують вплив па предмет галузі. Саме в силу цього має місце "свій" предмет і "свій" метод впливу на нього як своєрідний і такий, що не повторюється в інших галузях набір юридичних способів і засобів регулювання [101, с 336-337].
Крім того, російські вчені зазначають, що в останній час у системі російського права, поряд із традиційними, позначилась тенденція до формування ряду нових галузей: податкове право, митне право, банківське право тощо. Всі ці галузеві структури увібрали у себе багаточисельні особливості внутрішньо федеративних відносин, відобразили інтереси і своєрідність правового статусу їх суб'єктів. В нормативних актах даних галузей враховано багато загальних тенденцій соціально-економічного розвитку Росії на сучасному етапі [101, с 399].
Такі не тенденції, а вже реалії спостерігаються і в українському сучасному праві.
У межах найбільш значних галузей виділяються підгалузі, які об'єднують декілька інститутів однієї і тої ж галузі. При цьому зовнішнім виразом підгалузі є наявність у ній такої групи норм, яка містить загальні принципові положення, притаманні декільком, але не усім, правовим інститутам даної галузі. Зокрема, можна передбачити, що у цивільному праві інформаційне право може у майбутньому утворить таку підгалузь.
З усього комплексу галузей сучасного права вирізняються:
галузі права, які характеризуються єдністю предмету і методу;
60
61
галузі права, які відокремлюються поки що за своїм суспільно значимим предметом, а метод регулювання для цих відносин може, як зазначають автори, - ще вироблятися, може бути змішаним (йдеться про поєднання методів правового регулювання - диспозитивного і імперативного) чи взагалі не мати чіткого змісту [131, с 88].
Зокрема, до таких галузей відносять космічне, екологічне, ядерне, інформаційне (комп'ютерне право) та ряд інших.
На нашу думку, зауваження "відокремлюються поки що за предметом", звучить занадто оптимістично. Такий стан речей навряд чи колись зміниться, оскільки можливості впливу на свідомість (враховуючи визначення методу правового регулювання), має не так багато варіантів. Дозвіл і заборона (у більшій чи меншій мірі для тої чи іншої галузі), але навряд чи щось третє. Поки що у літературі практично не зустрічаються вдалі пропозиції щодо нових варіантів методу для названих галузей, з чого можна зробити висновок, що вони навряд чи у найближчому майбутньому будуть вироблені і залишаться, у кращому випадку, "змішаними" - і навряд чи у виважений спосіб.
Слід визнати, що ряд галузей права, які відокремились за предметом, навіть суспільно значимим, так і будуть "запозичувати" метод в інших галузей права, в залежності від їх реальної належності до фундаментальних галузей, які характеризуються єдністю предмету і методу.
Так звані "комплексні галузі права" (такі, як аграрне право), які охоплюють декілька сфер життєдіяльності суспільства, тобто мають декілька пов'язаних між собою предметів регулювання; в системі законодавства не мають чітко визначеного місця для свого втілення та виразу.
В останньому випадку ситуація ускладнюється визначенням сфер життєдіяльності, які можна віднести саме до тої чи іншої галузі права - оскільки про метод вже не йдеться, підбір напрямків впливу, скоріш за все, буде надзвичайно суб'єктивним, а у гіршому варіанті - випадковим, пов'язаним не так з предметом права, скільки з будь-яким особливим об'єктом, який є похідним від основного - у нашому випадку - інформації.
Нижче ми наводимо пропозиції ряду авторів, які намагаються окреслити (хоча і приблизно) коло такого впливу. Зробили таку спробу і ми - у своїх методичних розробках, теоретичних дослідженнях. Однак переконались ще раз у неможливості охопити все різноманіття інформаційних відносин лише за допомогою предмету правового регулювання. Ідеї теорії радянського права про необхідність і можливість поділу на галузі з урахуванням предмету і методу, ми вважаємо і сьогодні більш переконливими. Тим більш цікаво, що ці ідеї були висловлені у період часу, коли заперечувався поділ на публічне і приватне право, а сьогодні, з урахуванням саме цих теорій, можна навести додаткові докази їх справедливості.
У даному контексті зазначимо лише, що аргументи щодо можливості відокремлення галузей права лише з урахуванням особливого предмета
регулювання, без врахування методу, які на сьогодні є досить поширеними у ряді європейських країн, РФ і підтримуються в Україні, не мають під собою достатньо міцного підґрунтя в принципі, не лише стосовно інформаційного права. Вони також протирічать традиційним теоретичним національним розробкам, які стали результатом багаторічних дискусій ще за часів радянського права, і завершились цінними для науки і практики висновками про можливість поділу на галузі права лише на підставі поєднання предмету і методу з урахуванням функцій права. Отже, теоретично ми не можемо погодитись із сучасним поглядом на дану проблему, але вважаємо можливим віддати належне необхідності уніфікації та наближення національного права, перш за все, до країн Європи, ведучи мову, зокрема, на міжнародному рівні про нову галузь права. Між тим, це не заважає, на нашу думку, продовжувати наукові пошуки більш доцільного визначення місця інформаційних відносин у праві, які допоможуть у майбутньому побудувати більш струнку систему, тому ми пропонуємо альтернативні розробки, робимо пропозиції, знаходимо позитивні і негативні риси загальновизнаної вже на сьогодні концепції про інформаційне право, як окрему галузь права.
Звернемо увагу, що навіть провідні російські спеціалісти у сфері інформаційного права зазначають, що якщо використати наведену класифікацію стосовно до норм права, які регулюють відносини в інформаційній сфері, то ці норми можуть бути розташовані і в Конституції РФ, і в актах, які регламентують державну підтримку інформатизації, і в типових договорах на охорону об'єктів інтелектуальної власності тощо, але роблять з цього невірний, на наш погляд, висновок про те, що "за цими ознаками право у даній сфері можна віднести до комплексних галузей" [131, с 89].
Підтвердження своїх думок ми знаходимо у критиці згаданими авторами позиції А.Б.Венгерова [159, с 381], яка зводиться до того, що цей автор відносив інформаційне право до галузей, відокремлених лише за своїм предметом, що, на їх думку, не зовсім точно, так само як було б невірно, мабуть, ставить знак рівняння сьогодні між інформаційним та комп'ютерним правом. Така тотожність визнається ними справедливою лише у період комп'ютерної революції, яка слугувала "каталізатором" появи і розвитку інформаційних відносин і підкреслюють, що "сьогодні інформаційні відносини, пов'язані із застосуванням комп'ютерних технологій, складають лише частину відносин, які виникають в інформаційній сфері" [131, с 89].
На нашу думку, по-перше, великої різниці між позицією А.Б.Венгерова і сучасних теоретиків інформаційного права немає, оскільки і у період комп'ютерної революції інформаційні відносини з самого початку не розумілися суто як монолітні, або конкретно тільки "комп'ютерні". Комп'ютерне право А.Б.Венгерова також включало у себе значну кількість елементів, навіть таких, які повною мірою ще не усвідомлювались. Ще у 70-х p.p. XX ст.
62
63
він
поставив питання про виділення
інформаційних відносин у самостійну
галузь права [161; 160]. Змінилась лише
причина вважати комп'ютерне або
інформаційне право
новою галуззю права - для Венгерова це
необхідність надати
технічному розвитку правове супроводження,
не вдаючись у занадто глибокий
теоретичний правовий аналіз, а для
сучасних авторів - об'єднати якимось
чином швидко зростаючу кількість
різного роду інформаційних відносин,
включивши їх усі "поки що" у єдиний
предмет регулювання комплексної
галузі права - для зручності, хоча, на
наше переконання, і ця зручність може
згодом перетворитися на ускладнення,
оскільки занадто різні інформаційні
відносини пропонують включати до її
предмету.
По-друге, вже на нинішньому етапі з'являються пропозиції називати нову галузь права телекомунікаційним правом, оскільки це поняття більш містке і відображає стан розвитку комп'ютерної техніки. На наше переконання, ці тенденції свідчать про швидку зміну уявлень про обсяг і напрямки розвитку інформаційної складової суспільства, тому робити висновки про наявність окремої галузі права знов-таки ще зарано, слід розвивати максимально поглиблено окремі напрямки правової науки в інформаційній сфері, намагаючись вирішити ряд питань на базі вже існуючих фундаментальних галузей. Можливо, право журналістів і телекомунікаційне право будуть розвиватися у своїх деталях в різних напрямках, зберігаючи лише єдині принципи інформаційних відносин, які і на сьогодні вже закріплені у Конституції і ЦК України, спеціальних законах. Інший шлях веде до "безмежності" поняття і змісту інформаційного права, особливо якщо розглядати його як єдину галузь права.
Не підлягає запереченню, між тим, той факт, що поняття "інформаційні відносини" і "інформаційне право" достатньо вкоренилися у національному термінологічному апараті, тому заперечувати їх чи пропонувати не використовувати було б з огляду на зазначене, недоцільно. Згадаємо, що одним із перших ввів поняття "інформаційно-комп'ютерне право" Ю.М.Батурін, який розглядав його у вузькому і широкому розумінні [128; 129]. В широкому розумінні - як сукупність суспільних відносин, які складають "інформаційне право" і "комп'ютерне право", а у вузькому - як множинність цих множин.
Застосовує термін "інформаційне право" і А.Б.Агапов, хоча визначення йому не дає [103].
До публічного права відносить "інформаційне право" Ю.А.Тихомиров, яке складається, на його думку, з інформаційних відносин як предмету правового регулювання суб'єктів інформаційних відносин, правового режиму отримання, передачі, зберігання і використання інформації, юридичного режиму інформації різного змісту, користування банками і базами даних, інформаційних правовідносин, відповідальності. Думається, у такому вигляді інформаційне законодавство, яке формується, і право в повній мірі
охоплять нормативний масив, який ряд спеціалістів відносять до комп'ютерного права чи до кодексу інформатики [393, с 339; 391].
На думку В.А.Копилова, це достатньо повна характеристика інформаційного права, однак за умови такого визначення "за бортом" залишаються суспільні відносини, які виникають з приводу створення чи виробництва і поширення інформації, які значною мірою регулюються цивільним правом (наприклад, у розрізі інтелектуальної власності), а також відносини з приводу створення і використання інформаційних ресурсів, які також в значній мірі повинні регулюватися нормами цивільного права. Та і в цілому інформаційне право як комплексна галузь, ґрунтується як на публічному праві, гак і на приватному праві [253, с 84]. На його переконання, термінологічні проблеми не дозволяють повною мірою відповісти на питання про те, що собою являє інформаційне право.
З позицією про інформаційне право як публічне, ми не можемо погодитися принципово, оскільки вважаємо її однобічною.
В.А.Копилов визначає інформаційне право як систему соціальних норм і відносин, які охороняються державою і виникають в інформаційній сфері - сфері виробництва, перетворення і споживання інформації і відносить до основних об'єктів правового регулювання інформаційні відносини, як відносини, які виникають при здійсненні інформаційних процесів - процесів створення, збору, накопичення, зберігання, пошуку, поширення і споживання інформації [253, с 18].
Автори відзначають і ті відмінності, які відрізняють інформаційне право від конституційного, цивільного, адміністративного права. Так, О.Городов вважає, що від конституційного права інформаційне право відрізняється тим, що предметом останнього є відносини, пов'язані із створенням умов реалізації права на інформацію, а не відносини із встановлення меж і характеру державного регулювання в основних сферах суспільного розвитку і взаємодії держави з людиною і громадянином з точки зору прав і свобод останнього [189, с 42]. В Конституції проголошені і закріплені лише основні підвалини інформаційних відносин, які визначені через права і свободи людини і громадянина.
"Відмежування цивільного права від інформаційного права полягає в тому, що об'єктом інформаційних відносин є інформація як благо особливого роду, яке існує в єдності зі своїм матеріальним носієм. Інформація існує по особливим об'єктивним законам природи і людського буття, тому відрізняється специфічним режимом юридичного регулювання, не завжди заснованим на рівності учасників інформаційних відносин", - зазначає автор, аналізуючи різницю між інформаційним і цивільним правом. Між тим, на нашу думку, в разі, якщо учасники інформаційних відносин потрапляють у сферу цивільного права, їх рівність буде забезпечуватися усіма можливими для цивільного права засобами.
64
65
Від
адміністративного права, яке є галуззю,
покликаною регулювати управлінські
відносини і яка має сталий предмет
регулювання, інформаційне регулювання
відрізняється тим, що хоча в ньому і
присутні відносини влади і підпорядкування,
але вони стосуються управління лише
частиною спектру інформаційних відносин,
за межами яких підпорядкування
припиняється. Елемент субординації,
який присутній в інформаційному праві,
носить чітко
обмежений законом характер, оскільки
компетентні органи не вправі виходити
за межі своїх повноважень і встановленого
для них регламенту [189, с
42-43].
Таким чином, на думку О.Городова, інформаційне право займає самостійне місце у системі російського права в якості комплексної галузі, його норми регулюють специфічні групи інформаційних відносин, які складають відокремлений, але тісно взаємодіючий з іншими галузями права предмет регулювання. Ми вважаємо це твердження небезспірним.
М.М.Рассолов пропонує визначати термін "інформаційне право" як "сукупність юридичних норм та інститутів, які регулюють інформаційні відносини в інформаційній сфері" [343].
І.Л.Бачило поділяє аргументи ряду вчених про необхідність виваженого підходу при виділенні нових галузей права, однак, на жаль, не погоджується з пропозиціями почекати остаточного оформлення традиційних галузей.
На нашу думку, мова йде не лише про остаточне оформлення традиційних галузей права, які містять і інформаційні правовідносини, але і про проблеми сучасного погляду на важливість врахування критеріїв предмету і методу правового регулювання у відокремленні самостійних галузей права. Тому в даному дослідженні ми робимо спробу поглянути на загальну теорію права і на цивільне право з урахуванням стрімкого розвитку інформаційного суспільства, єдиного інформаційного простору. Завдання спеціалістів інших галузей права - дослідити вплив та роль інформації та інформаційних відносин на інші основні галузі права, для того, щоб сформувати справді діючу сучасну систему.
Враховуючи вищевикладене, ми не можемо погодитись із висновком, який роблять автори щодо того, що сьогодні визріли усі умови для виділення інформаційного права у самостійну комплексну галузь права.
Перш за все, наявність єдиного предмету, особливо можливість його чіткого визначення, ставиться не лише нами, але і багатьма авторами під сумнів; наявність у цій сфері правового регулювання конституційних положень, базових законів і великої кількості норм, які містяться у нормативних правових актах різних галузей права і законодавства (включаючи норми міжнародного права), свідчать також не на користь висловленої ідеї; отже на користь будь-яких спроб вирішити таким чином правові проблеми інформаційних відносин свідчить лише актуальність завдань економічного, соціального і
політичного розвитку, необхідність забезпечення прав громадян, інших національних інтересів країни, в тому числі - національної безпеки.
Звичайно, не можна ігнорувати і той факт, що в літературі неодноразово обговорювались терміни, якими пропонувалось визначити нову галузь права. Так, в роботах А.Б.Агапова, Ю.М.Батуріна, І.Л.Бачило, А.Б.Вешерова, М.М.Рассолова, Ю.А.Тіхомірова та інших науковців зустрічаємо такі назви як "правова інформатика", "програмне право", "комп'ютерне право", "право знати", "право інформатики", "право на доступ до інформації", "право на інформацію", а в останнє десятиліття - "інформаційне право" та "телекомунікаційне право".
Одним із перших терміни, які визначають зміст нової галузі або її складових частин обговорив Ю.М.Батурін, проаналізувавши терміни, які застосовували різні автори, зокрема такі як "програмне право", "правова інформатика", "право інформатики", "комп'ютерне право", "інформаційно-комп'ютерне право" тощо [254, с 82].
Інформаційно-комп'ютерне право розглядається ним у вузькому і широкому розумінні, а саме як дві множини відносин, які виникають у сфері інформаційного права і комп'ютерного права.
У вузькому розумінні інформаційно-комп'ютерне право пояснюється Ю.М. Батуріним як результат множення двох множників, тобто похідна множина, яка містить у собі лише ті відносини, які одночасно присутні як у першій, так і у другій множині. Що стосується розуміння інформаційно-комп'ютерного права, то це, на його думку, - сума чи об'єднання множин відносин, які складають "інформаційне право" і "комп'ютерне право", тобто похідна множина, в яку входять всі відносини і першої і другої множини" [129].
М.М.Рассолов особливо підкреслює, що інформаційне право не зводиться до сутності і проблематики правової кібернетики, правової інформатики чи комп'ютерного права. На його думку, це все ж таки різні сфери наукового знання і дослідження [342, с 16].
Так, правова кібернетика досліджує лише умови і закономірності використання математичних методів, ідей і технічних засобів кібернетики у праві як наука про оптимальне і цілеспрямоване управління складними динамічними системами. Правова інформатика вивчає право, правову систему і юридичну діяльність в цілому, з точки зору інформації, як цілісні інформаційно-правові утворення у суспільстві.
В свою чергу, комп'ютерне право певною мірою перетинається з інформаційним правом. Воно досліджує лише проблеми правового регулювання суспільних відносин у процесі використання обчислювальних систем, які здійснюють збір, обробку і використання машинної інформації.
На думку М.М.Рассолова, достатньо закономірним у науковій літературі ставити питання про об'єднання комп'ютерного та інформаційного права в
66
67
єдине
ціле, наприклад, як множини відносин,
які складають одночасно і інформаційне,
і комп'ютерне право, про формування на
цій базі єдиних основ інформаційного
права як нової галузі... законодавства
[343, с 6-7].
Слід додати, що саме поняття "телекомунікаційне право" ввів Ю.М. Батурін.
Автором вірно зазначається, що не дивлячись на всі умовності теоретичної проблеми визначення самостійних галузей права в системі російського права, телекомунікаційне право, право Інтернету та інші подібні позначення самостійних правових галузей поки не мають "права на існування". Така термінологія може використовуватись і вже використовується, але безвідносно до юридичного аналізу відповідних проблем. Зміна технологічної інфраструктури поки що не призвела до створення принципово нової сфери суспільних відносин. Проблеми дотримання авторських прав при використанні глобальних мереж, проблема захисту приватного життя, проблеми електронного документообігу, проблеми застосування цифрового підпису в електронних повідомленнях та інші гостро поставлені на сьогодні проблеми використання Інтернету та інших найновіших технологічних засобів -це не принципово нові проблеми, а нове звучання старих проблем [130].
З цим можна погодитись, однак автори також зазначають, що телекомунікаційне право - це складова частина інформаційного права. Йдеться, зокрема, про обіг інформації в системі телекомунікацій. Тому найчастіше вживається в останні роки термін "інформаційне право", який походить від головного об'єкту, з приводу якого або у зв'язку з яким виникають суспільні відносини.
Вважається, що ці відносини підлягають правовому регулюванню за аналогією з такими галузями права, як, наприклад, лісове, водне, аграрне, підприємницьке, екологічне право тощо, оскільки підґрунтям для їх найменування виступають різні об'єкти правовідносин, такі як вода, ліс, підприємництво, екологія тощо.
Термін "інформаційне право" застосовується сьогодні переважною більшістю вчених, які досліджують проблеми інформації як в Україні, так і за її межами. "Є підстави для виділення інформаційного права в нову комплексну галузь права, яку слід розглядати як сукупність однорідних правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають в інформаційній сфері", - зазначають вони [205, с 17].
Л.І.Бачило дає найбільш широке визначення інформаційного права: "Інформаційне право - сукупність доктринальних положень юридичної науки, правових норм Російської Федерації, які утворюють самостійний масив національного права, норм міжнародного законодавства, а також стан правової свідомості суб'єктів права у сфері інформаційної діяльності і відносин, пов'язаних з інформаційними ресурсами, функціонуванням інформаційних систем і мереж в умовах застосування сучасних інформаційних технологій, спрямованих на забезпечення безпечного задоволення інфор-
надійних потреб громадян, їх організацій, держави і суспільства в цілому, мис течения адекватної реалізації юридичної системи на порушення вста-піпінених законодавством правил у сфері інформації та інформатизації" |і 12, с. 14].
Не дає визначення інформаційного права А.Б.Агапов, однак термін та-КИЙ у своїх роботах застосовує. До складу інформаційних відносин він за-рвховує відносини з приводу виробництва інформації, зокрема, масової інформації [103, с 3].
В якості галузевої юридичної науки розглядає інформаційне право М.М. Рассолов: "... інформаційне право - це галузева юридична наука, яка ІИВчає сукупність норм права, які регулюють інформаційні відносини у І \ч пільстві і які містять приписи, які відносяться до інформаційної діяльності в цілому" [342, с 24-26].
Аналізуючи підходи різних авторів до визначення інформаційного пра-u.i, він відмічає, що єдиного підходу серед вчених - юристів і практиків немає, однак додає, що не дивлячись на певний різнобій у визначенні поняття інформаційного права, у наведених вище підходах є багато спільного. І [с - визнання необхідності формування нової комплексної галузі російського права, яка у межах інформаційного суспільства успадковує механізм шформаційно-правового регулювання суспільних відносин; виділення специфічних норм права і інформаційних відносин як вихідних понять нової галузі правових знань, які стосуються виробництва, обробки, споживання і поширення інформації; визнання актуальності соціального та юридичного аналізу суб'єктів інформаційних відносин, інформаційного обміну як такого, інформаційних мереж і нових інформаційних технологій у суспільстві |342, с 10].
При цьому, даючи визначення інформаційного права, М.М.Рассолов за-значає додатково, що правові норми, які регулюють інформаційні відносини у суспільстві, встановлюють правове положення державних органів, суспільних організацій, засобів масової інформації, підприємницьких структур та інших суб'єктів, які регулюють публічні інформаційні відносини у певних сферах, а також приватно-правові відносини різних суб'єктів інформаційної діяльності з громадянами, тобто норм права, які тою чи іншою мірою співвідносяться з інформаційною діяльністю. Звідси робиться логічний висновок про те, що "при визначенні змісту інформаційного права необхідно перш за все визначити сукупність юридичних норм, які регулюють інформаційні відносини у сучасному світі" [342, с 10-11].
Аналіз, проведений М.М. Рассоловим, свідчить, на його думку, про те, що норми інформаційного права не завжди існують у чистому вигляді. Деякі з них, на його переконання, містять у собі положення, пов'язані з іншими галузями права: конституційним, цивільним, фінансовим, трудовим,
68
69
кримінальним
тощо. Цей зв'язок необхідний, міцний і
грає суттєву роль у правовому регулюванні
інформаційних відносин.
Між тим, це, на нашу думку, є скоріше доказом того, що інформаційне право доречніше розглядати як міжгалузевий інститут, коріння якого містяться у цивільному праві, так само, як інститут права власності або права інтелектуальної власності, чи особистих немайнових прав.
Правознавцям, які запропонували розглядати інформаційне право як галузь права, необхідно слідом за М.М.Рассоловим визнати, що "ця сукупність правових норм являє собою деякий ще мало систематизований порядок юридичних приписів, положень, статей, пунктів тощо у сфері права та інформатики. До того ж дані норми охоплюють своїм регулюючим впливом різні "зрізи" суспільних відносин, у відповідності з якими і може будуватися вся система норм інформаційного права і ті галузі права і розділи законодавства, з якими вона пов'язана" [342, с 11].
Автор на прикладах російського законодавства переконливо доводить, що норми конституційного права виступають як вихідні для багатьох розглядуваних положень інформаційного права; окремі норми інформаційного права містять у собі також положення цивільного, фінансового і підприємницького права, які регулюють відповідні цивільні, фінансові і підприємницькі відносини.
Для нас представляють інтерес наведені приклади у галузі цивільного права, зокрема, питання використання програм для ЕОМ з договорами, що укладаються, вільна купівля - продаж програм, що відбувається за допомогою цивільно-правових засобів і методів, проблеми порушення авторських прав і захисту прав на програми для ЕОМ і бази даних.
Для того, щоб вірно визначити місце інформаційного права "серед інших юридичних наук", М.М.Рассолов пропонує звернутися до опрацьованої у теорії держави і права системи правових наук, так само, як ми це робили вище. В даному разі до чотирьох груп юридичних наук:
загальнотеоретичні юридичні науки (теорія права і держави, конституційне право та ін.) Автор зазначає, що в рамках фундаментальної галузі правознавства - у теорії держави і права - ставляться і висвітлюються деякі теоретичні аспекти інформації, державно-правового регулювання і права.
галузеві юридичні науки: цивільне право, адміністративне право, земельне право, кримінальне право, інформаційне право тощо. Всі ці галузеві юридичні науки тою чи іншою мірою займаються конкретними змістовними питаннями правового регулювання суспільних відносин і правової інформації, використовуючи при цьому свої специфічні засоби і методи дослідження. На думку М.М.Рассолова, кожна галузева юридична наука вивчає лише свою, відведену для неї систему правових норм і врегульованих цими нормами відносин: цивільне право - систему цивільно-правових норм, які регулюють майнові і особисті немайнові відносини у суспільстві
(сюди включаються деякі майнові і особисті немайнові інформаційні відносини, які використовуються у сфері інформаційного права). А власне інформаційне право - всю сукупність інформаційно-правових норм, які регулюють інформаційні відносини у суспільстві (включаючи і норми інформаційного характеру з інших галузей права) тощо.
Як бачимо, інформаційне право у цій схемі виглядає настільки глобальним, що, по-суті, поглинає інші галузі.
комплексні юридичні науки - це науки, які досліджують як правові, так і інші методи і засоби дослідження юридичних явищ і процесів. До таких комплексних юридичних наук М.М.Рассолов відносить криміналістику, кримінологію, соціологію права тощо;
обслуговуючі юридичні науки - це науки, які обслуговують різні сфери юридичної діяльності у певних аспектах. До таких наук автор вважає можливим віднести судову статистику, судову медицину, судову психіатрію.
На думку автора, хоча така класифікація є умовною, вона дозволяє показати місце інформаційного права у системі галузевих юридичних наук і встановити, що всі юридичні науки, об'єднуючись, утворюють певне замкнене коло правового впливу на суспільні відносини, контур функціонування різних норм права з використанням інформації.
М.М.Рассолов вважає також інформаційне право самостійною галузевою правовою наукою і наукою про нормативно-правову інформацію.
Як самостійна галузь знань інформаційне право, зрозуміло, широко використовує інформаційний підхід до норм права, сутність якого "полягає перш за все в тому, що він дозволяє нібито поєднати у рамках загальної моделі різні явища - право, регулювання, правосвідомість, правозастосовчу діяльність і підвести їх під своєрідний загальний знаменник - інформацію. Це дозволяє в теорії створити достатньо струнку модель системи, побачити раніше невідомі зв'язки і закономірності, а на практиці (враховуючи можливість кількісного виразу інформаційних характеристик) - розраховувати у майбутньому оптимальний режим функціонування ... права" [271, с 6-7].
М.М. Рассолов, таким чином, вважає, що інформаційне право як самостійна галузь знань (незалежно від того, що деякі його норми використовуються в інших галузях права, як, скажімо, частина норм земельного права використовується в рамках цивільного права) розглядає та вивчає лише свою сукупність юридичних норм, актів, законів, які регулюють інформаційні відносини у суспільстві.
Звернемо увагу, що в даному випадку йдеться вже про "галузь знань", що не є тим самим, що і "галузь права".
В рамках предмета інформаційного права М.М.Рассолов виділяє два класи завдань, які безпосередньо пов'язані з правовим регулюванням інформаційних відносин у суспільстві.
70
71
До
першого класу він відносить переважно
теоретичні завдання: уточнення
предмету і методів інформаційного
права; аналіз принципів цієї галузі
юридичних знань; характеристику системи
інформаційного права; аналіз поняття
і системи його джерел; вивчення історії
правового регулювання інформаційних
відносин в Росії та країнах СНД;
інформаційно-правових відносин;
дослідження проблеми власності на
інформацію і інформаційні ресурси;
дослідження теоретичних проблем захисту
інформації і баз даних; сучасні
правові аспекти інформаційної безпеки
у суспільстві; теоретичний аналіз видів
юридичної відповідальності за
правопорушення і злочини у сфері
інформації та інформатизації тощо.
До другого класу - завдання з аналізу конкретних актів інформаційного законодавства і практики застосування останнього. До них, у першу чергу, належать завдання з дослідження законодавства про інтелектуальну власність і використання його на практиці, аналіз законів про засоби масової інформації, про інформатизацію, інформацію та захист інформації, про зв'язок, про державну таємницю тощо та їх правоохоронної практики.
Сюди ж можна віднести, на його думку, завдання з налагодження дієвих інформаційно-пошукових систем у сфері інформаційного законодавства, в роботі співробітників відповідних інформаційних служб, розробки сучасних актів для інформатики.
В.А. Копилов дає власне визначення інформаційного права, як системи соціальних норм і відносин, які охороняються владою держави, які виникають в інформаційній сфері, - сфері виробництва, перетворення і споживання інформації. Основні предмети правового регулювання тут - це інформаційні відносини, тобто відносини, які виникають при здійсненні інформаційних процесів, - процесів створення, збору, обробки, накопичення, зберігання, пошуку, поширення та споживання інформації [254, с 82].
Як вірно зазначив названий автор, норми інформаційного права, у тому чи іншому вигляді, активно впливають на всю інформаційну сферу суспільства, тобто на всю сферу соціальної діяльності, пов'язану із створенням, поширенням, перетворенням і споживанням інформації. Як сфера правового регулювання вона являє собою сукупність суб'єктів права, які здійснюють на основі інформаційного та іншого відповідного законодавства таку діяльність, яка дозволяє вирішувати конкретні інформаційні завдання у правовій системі суспільства та її підсистемах, включаючи і сам механізм правового регулювання розглядуваної сфери. При цьому сама ця інформаційна сфера, як об'єкт правового регулювання, поділяється ним на п'ять основних предметних сфер. Це сфери: створення і поширення вихідної і виробленої інформації; формування інформаційних ресурсів, підготовка інформаційних продуктів і надання інформаційних послуг; реалізація права на пошук, отримання, передачу і споживання інформації; створення і застосування інформаційних систем, інформаційних технологій і засобів їх за-
безпечення; створення та застосування засобів і механізмів інформаційної безпеки [254, с 26-29].
На нашу думку, вірний висновок із сказаного зробив М.М. Рассолов, зазначивши, що зміст інформаційного права характеризує також і специфічна інформаційно-правова діяльність. Ця діяльність з правової точки зору є, на його думку, певною сукупністю інформаційно-правових дій, які здійснюються конкретними суб'єктами і вимагаються інформаційним законодавством. У цих дій є юридична мета, без констатації якої вони гублять свій зміст. На практиці інформаційно-правові дії (ширше - інформаційно-правова діяльність) спрямовані на збір і обробку правової та іншої інформації, її оцінку, прийняття рішень, створення програмних продуктів тощо. З цього приводу слід зазначити, що серед об'єктів цивільного права є дії (бездіяльність), які можна розглядати саме у поєднанні з інформацією як інформаційно-правові дії. Саме дії, а не діяльність.
Якщо вести мову про характер інформаційно-правової діяльності, то вона спрямована, на переконання М.М. Рассолова, на забезпечення реальних умов для розвитку і захисту всіх форм власності на інформаційні ресурси, створення і удосконалення федеральних і регіональних інформаційних систем і мереж, забезпечення їх сумісності і взаємодії в єдиному інформаційному просторі; створення умов для ефективного інформаційного забезпечення громадян та інших споживачів на підставі державних інформаційних ресурсів, забезпечення національної безпеки у сфері інформації та інформатизації тощо.
Безспірною заслугою М.М.Рассолова слід визнати спробу детально визначити особливості предмета правового регулювання інформаційних відносин у суспільстві.
Ми переконані, що, окрім інших зазначених моментів, саме недостатня чіткість понятійного апарату інформаційних відносин, специфічність у вивченні проблем інформації різними галузями науки не дозволяє на сьогодні вивести максимально чітке і містке поняття терміну "інформаційне право".
На нашу думку, більш виважено вести мову про комплексне інформаційне законодавство, оскільки сам термін "інформаційне право" спочатку з'явився в неюридичних джерелах і був покликаний уособлювати в собі, скоріше, бажання узагальнити розрізнені інформаційні дослідження і надати їм зрозумілої форми для вирішення комплексу правових проблем. Однак, в даній галузі не все так просто, як здається на перший погляд. Якщо й шукати аналогій, то, скоріш за все, по складності і неоднозначності можливих теоретичних підходів до вирішення проблеми, дана наближається до проблем права інтелектуальної власності, а також особистих; немайнових прав. Недостатньо в даному випадку тільки вказати на специфічний предмет регулювання, або його об'єкт для того, щоб переконатися у появі нової галузі права. Справа навіть не лише у суто теоретичних давніх дискусіях про предмет, метод,
72
73
систему
тощо, які повинні або не повинні
характеризувати нові галузі права, а
в самому феномені інформації, як об'єкту
правовідносин - і тут недостатньо
обмежитись лише перерахуванням напрямків
діяльності в інформаційній сфері
чи джерел походження інформації, її
витоків.
Саме тому у своїх роботах ми неодноразово підкреслювали, що більш вірним було б визначатись з місцем інформації та інформаційних відносин у праві, виходячи із основних "природних" ознак і якостей інформації. Найбільш важливі якості є переважно природними особливостями інформації, збирання:, поширення якої неможливе без надання учасникам цих відносин рівних прав і можливостей.
Безперечно, коріння "інформаційного права" слід шукати у праві приватному, тобто цивільному. Самий термін слід сприймати і розуміти як узагальнене поняття, яке з'явилося шляхом перенесення бачення представників природничих наук у правову площину. Інформатика, кібернетика потребували правового врегулювання - і це прагнення втілилося у термін "інформаційне право". Доказом цього може слугувати значна кількість інших термінів, які пропонувалися у різний час представниками різних галузевих напрямів і про які йшлося вище.
Негативний результат цього втручання помітний сьогодні у занадто "механізованому", суто природничому підході до правових проблем інформації. Перевага ж публічно-правових начал пояснюється, в основному, бажанням власників інформаційних технологій забезпечити через державний контроль і примус свої пріоритетні позиції, уникнути конкуренції шляхом "ув'язнення" інформації переважно в рамках публічно-правового методу регулювання суспільних відносин.
Між тим, інформаційні відносини з самого початку носять приватноправовий характер, коли усі учасники відносин знаходяться у рівному становищі, коли єдиним обмеженням права однієї особи є право іншої особи чи інших осіб, суспільства в цілому.
Суб'єкти відносин - будь то фізична особа, юридична особа чи держава повинні знаходитись в юридично рівному становищі, що не означає, між тим, - однаковому. Оскільки кожен суб'єкт, навіть у цивільно-правовому полі має свої специфічні якості, ознаки і особливості.
Припущення ж про можливість поєднання двох методів - імперативного і диспозитивного зводиться реально до їх чіткого розмежування - в яких випадках застосувати імператив, а в яких - диспозитивні начала.
Тому в теорії права ми не є прибічниками виділення інформаційного права як галузі права, навіть комплексної, а вважаємо більш вірним з точки зору традиційних для нашої країни доктринальної позиції розуміти його як комплексну галузь законодавства.
При цьому вважаємо за необхідне зазначити, що самий термін "інформаційне право" не викликає суттєвих заперечень, як позначення, напри-
к 11,1Н, окремого інституту цивільного права (хоча нижче пропонуємо, як проект, більш вдалий, на нашу думку - "Інформаційні права"); достатньо и і. і' 11111 і і обсяг норм знаходиться і у сфері інших галузей права - адмініст- |..и пішого, кримінального тощо - практично в усіх - створюючи міжгалу- N тій інститут- і це зрозуміло, оскільки пояснюється глобальністю самого іяітя інформації- як явища і як об'єкту права.
І Іонертаючись до питання про прийнятність терміну "інформаційне право" для позначення галузі законодавства та інституту цивільного права, і.ішачимо, що всі аргументи для застосування терміну "інформаційне пра-ііі і", які зустрічаються в літературі достатньо переконливі. Так, 11 Л.Копилов серед таких аргументів називає і те, що інформація, її рух вічні ,і технічні, програмні, зв'язку, телекомунікаційні та інші засоби виникли і розвиваються як засоби, які забезпечують і підвищують ефективність об-робки, перетворення і передачі інформації саме у поточний період часу, іішчайно, ці засоби будуть постійно удосконалюватись в процесі розвитку Ріорчої думки людини, але обов'язково у зв'язку з потребами створення, перетворення, передачі, поширення і застосування інформації. При ство-іищи і застосуванні таких засобів можуть діяти традиційні суспільні відно-■ ини, а можуть виникати і нові. Все це потребує пильної уваги спеціалістів правознавців у названій сфері. Крім того, на його думку, інформаційне право є більш широким поняттям, ніж перераховані вище, воно автоматично включає в себе всі інші [254, с 87].
Однак із визначенням "інформаційного права", наданим названим автором як "нової комплексної галузі права", як системи соціальних норм і відносин, які охороняються силою держави, які виникають в інформаційній і форі - сфері виробництва, перетворення і споживання інформації" [254, с. 87], - у світлі вищезазначеного, погодитись не вважаємо за можливе.
Що стосується пропозицій розглядати в якості "предметів правового регулювання" даної галузі права не лише відносини з приводу окремих перерахованих вище об'єктів, а і всю сукупність відносин в інформаційній сфері і таких, що охоплюють весь цикл обігу інформації (створення інформації, перетворення інформації, передача і поширення інформації, в тому числі і засобами зв'язку і телекомунікацій, споживання інформації і, замикаючи цикл, знову створення інформації), і називати це галуззю права- "Інформаційним правом", а згадані вище процеси розглядати як складові чи такі, що забезпечують частини (підгалузі, інститути) інформаційного права, то такий підхід є, на нашу думку, взагалі недостатньо виваженим.
Так само, як і вважати, що "комп'ютерне право", "право Інтернет", "право журналістів" є підгалузями чи інститутами цілісної нової галузі права, як це пропонується в ряді джерел. Це, скоріше, спроби утворити систему штучно.
74
75
Вади підходу до інформаційного права як до галузі права стають більш помітними, якщо мати на увазі, що зміст, структура тощо інформаційного права сприймаються в літературі неоднозначно. Власне, спеціалістів, які досліджують ці теми можна поділити умовно на дві групи: перша група розглядає інформаційне право в широкому розумінні слова як науку, яка вивчає інформаційну сутність права взагалі (теорія А.Б.Венгерова) і призводить до так званої "інформаційної концепції права", тобто до вчення про інформаційну сутність права. Не можна не погодитись з тим, що право за своєю сутністю носить інформаційний характер і є одночасно інформаційною системою; без правових норм, які є по-суті, інформаційними об'єктами, право взагалі не існує. Не можна не погодитися також з тим, що "інформаційний підхід при дослідженні правової системи як системи інформаційної досить привабливий і може внести серйозний вклад в нову інформатику і правову кібернетику і застосовувати методи цих наук для дослідження і удосконалення системи права" [254, с 87].
Однак такий підхід, на нашу думку, є настільки широким, що виходить навіть за межі нашої дискусії про місце інформаційних відносин в праві і може розглядатися так само для будь-якої іншої науки - і призвести у кінцевому рахунку до теж справедливого висновку, що все у світі є інформаційною системою і самий Всесвіт - інформаційна система. Такий глобальний філософський підхід розглядався нами при дослідженні інформаційних систем [262].
Другий, більш вузький підхід, заснований на розгляді інформаційного права як галузі права, яка регулює суспільні відносини в інформаційній сфері так, як її визначив законодавець, що саме по собі нічого не вирішує і не відповідає на доктринальні питання.
Ряд спеціалістів ще більше звужують поняття інформаційного права, вважаючи, що воно може застосовуватись тільки для регулювання відносин, які виникають при обробці документованої інформації чи обробці інформації в системі телекомунікацій тощо. Такий підхід, є, безперечно, занадто вузьким і таким, що найбільш яскраво проявляє вади більшості сучасних визначень інформаційного права шляхом спрощення вельми складного і неоднозначного явища - інформації для більш зручного застосування в праві. Це може лише на деякий час полегшити ситуацію, але пізніше все одно призведе до необхідності врегулювання правом всього комплексу інформаційних процесів і явищ, або аргументованої відмови від такого врегулювання.
Розглянемо більш детально дослідження авторів щодо проблеми предмету і методу запропонованої ними галузі права - інформаційного права, для того, щоб зробити висновки про переконливість їх доводів.
О.Городов вважає, що "регулюючи поведінку людей у будь-якій сфері, держава впливає на окремі, як правило, однорідні, групи суспільних відносин" [189, с 29].
Прийнято вважати, що те, на що спрямовано вплив певної системи, називається її предметом.
У відповідності із сучасними розробками національної теорії держави і права, правове регулювання характеризується відносною самостійністю, яка визначається наявністю в ньому таких фактичних і юридичних ознак, які вирізняють його від інших видів регулювання суспільних відносин. При цьому фактична і юридична визначеність правового регулювання предста-шіені передусім його предметом і методом.
Слід зазначити, що сфера суспільних відносин не стає предметом тої чи іншої галузі права стихійно. Для цього необхідними умовами є ще й усвідомлення як суспільством, так і державою в якості інтересу суспільних потреб у спеціальному правовому регулюванні відповідної групи суспільних відносин, а, крім того, - ще й формування відповідного юридичного мотиву як причини, яка сприяє правотворчості.
Вважається, що предмети правового регулювання можуть змінюватись, а методи - удосконалюватись у межах системи галузей права, яка вже склалась з плином часу; можуть формуватися і такі предмети, навколо яких у подальшому формуються нові галузі права.
Прикладом може слугувати процес, який відбувався на початку XX століття в Росії, у складі якої була на той час переважно і територія України: із надр земельного права, у процесі диференціації законодавства вийшли природоохоронне, водне, лісове, гірничорудне право в якості відносно самостійних галузей. В той же час із цивільного права виокремились спочатку трудове, а пізніше - сімейне право; кримінально-виконавче право склалось на базі норм кримінального права.
Звідси можна зробити єдино вірний висновок про те, що поняття предмета, як підстави для структурування права, формується на базі власне правовому, коли кожне суспільне відношення оцінюється з точки зору можливостей впливу на поведінку суб'єктів такого відношення.
Це пояснює той факт, що структура відносин, які попадають у сферу права, не співпадає із структурою зв'язків в об'єктивному світі: економічних, соціальних та інших, яка існує поза і незалежно від права. Вона є більш конкретною.
Предмет правового регулювання - це такі, що об'єктивно склалися у суспільстві і закріплені у законі межі можливого вольового впливу на суспільні відносини, на поведінку їх суб'єктів. Специфіка предмета, тобто характерні особливості і реальний зміст відносин, що регулюються, визначають якісну своєрідність тої чи іншої врегульованої сфери суспільних відносин.
Під предметом правового регулювання теоретики права мають на увазі те, що регулює право, тобто ті суспільні відносини, які ним регулюються. Цим відносинам притаманна якісна однорідність, вони піддаються відносно самостійному правовому регулюванню. Предмет правового регулювання -
76
77
це матеріальний критерій розподілу норм права на його структурні частини. Об'єктивний зміст і специфіка відповідних суспільних відносин є незалежними від законодавця.
"Структура предмета правового регулювання охоплює такі елементи: а) суб'єкти - індивідуальні і колективні; б) їх поведінку (дії, діяльність); в) об'єкти - предмети та явища навколишнього світу, з приводу яких люди вступають у взаємозв'язок; г) соціальні факти (обставини, випадки), які є безпосередніми підставами виникнення чи припинення відповідних правових відносин" [222, с 256], іншими словами, в структуру предмета правового регулювання входять наступні елементи: суб'єкти; об'єкти суспільних відносин, які регулюються; соціальні факти, які сприяють виникненню відповідних відносин; практична діяльність людей. Предмет правового регулювання - це та сфера, на яку поширюється право.
Як видно із зазначеного, інформаційні суспільні відносини можуть визнаватися предметом правового регулювання у разі їх якісної однорідності і піддаватися самостійному правовому регулюванню, якщо вони склались об'єктивно.
Між тим, предмет правового регулювання - це лише один із критеріїв розподілу норм права на його структурні частини, а саме - матеріальний критерій. Отже, навіть у теоретичних розробках провідних національних теоретиків права, підкреслюється необхідність наявності принаймні ще одного критерію.
Об'єктивний зміст і специфіка інформаційних суспільних відносин мали б характеризуватись також незалежністю від законодавства. Між тим, такої об'єктивності ми не знаходимо.
Недостатньо визначеною і дослідженою, зокрема, в національній правовій літературі є і проблема структури відшукуваного предмета правового регулювання, зокрема, такі елементи, як суб'єкти - як індивідуальні, так і колективні; їх поведінка - як дія, так і діяльність; об'єкти, з приводу яких люди вступають у взаємозв'язок а також соціальні факти - зокрема, обставини і випадки, які є безпосередніми підставами виникнення і припинення відповідних правових відносин.
Отже, недостатнім, на нашу думку, є використання досліджень іноземних фахівців для того, щоб визначити наявність предмету правового регулювання як вихідного критерію для виділення нової галузі права. Між тим, завдання даної роботи, окрім ряду інших - довести, що предмет правового регулювання інформаційного права відповідає предмету цивільного права. Для цього проаналізуємо хід думок авторів з питання визначення предмета інформаційного права.
Слід зазначити, що, перш ніж відповісти на питання про предмет інформаційного права, О.Городов, вважає за необхідне визначитись з колом, характером та ступенем однорідності суспільних відносин, які підлягають регулятивному впливу. За доктриною автора, ядром предметної сфери ін-
формаційного права виступають суспільні відносини, які виникають з приводу пошуку, отримання, передачі, виробництва і поширення Інформації. Дана група суспільних відносин, на його думку, є важливішим, але не єдиним елементом, який складає предмет інформаційного права. Тобто, на його переконання, до цієї групи наближаються інші групи відносин, які виникають з приводу інформації [189, с. ЗО]. Серед них О.Городов виділяє відносини, пов'язані із створенням, перетворенням і споживанням інформації, відносин, які виникають при формуванні і використанні інформаційних ресурсів, створенні і використанні інформаційних технологій, інформаційному обміні, а також відносини, які складаються з приводу управління інформаційними процесами, інформатизацією і забезпеченням інформаційної безпеки. При цьому автор виходить при визначенні структури предметної сфери інформаційного права із конституційної норми, яка проголошує право кожного вільно шукати, отримувати, передавати, виробляти і поширювати інформацію. Крім того, ним використовується законодавчо визначене поняття інформаційної сфери як сфери діяльності суб'єктів, яка пов'язана із створенням, перетворенням і споживанням інформації. Отже, сама інформація виступає об'єктом відносин, врегульованих нормами інформаційного права, але не є його предметом, оскільки у структуру предмету будь-якого права не входить будь-що крім суспільних відносин. В той же час, на його думку, особливості суспільних відносин визначаються специфікою самого об'єкту, тобто інформацією. "Специфіка інформації полягає у тому, що вона є благом особливого роду, яке проявляє себе не лише в об'єктах матеріального світу, але і в ідеальних продуктах інтелектуальної діяльності людини", - зазначає автор, і дуже вірно додає, що вважає очевидним той факт, що однорідність груп суспільних відносин, які складають предметну сферу інформаційного права, достатньо відносна: "їх об'єднує лише те, що в якості об'єкту даних відносин виступають інформація і/чи (або) похідні від неї продукти, наприклад, інформаційні ресурси" [189, с 31].
В той же час, звертається увага на те, що сьогодні ще не існує усталеного наукового бачення предметної сфери інформаційного права, хоча в літературі і мають місце певні точки зору на дану проблему.
Так, В.А. Копилов виділяє декілька предметів інформаційного права, вважаючи основними з них інформаційні відносини, тобто відносини, які виникають при здійсненні інформаційних процесів - процесів виробництва, збору, обробки, накопичення, зберігання, пошуку, передачі, поширення і споживання інформації [255, с 84-87].
У більш пізніх роботах В.О.Копилов уточнює, що предмет правового регулювання інформаційного права складають суспільні відносини, які виникають, змінюються і припиняються у процесі обігу інформації в інформаційній сфері в результаті здійснення інформаційних процесів.
78
79
Відповідаючи на питання - що є спільним для інформаційного права, що об'єднує суспільні відносини, які регулюються нормами цього права в єдиний комплекс, автор відповідає, що це є інформація та інформаційні об'єкти як складні об'єкти, які мають специфіку при здійсненні прав, виконанні обов'язків і відповідальності, які виникають з їх приводу в інформаційній сфері.
Таким чином, інформаційне право, на думку В.А.Копилова, являє собою ту форму, яка дозволяє найбільш ефективно і повно здійснювати інформаційні права і свободи громадянина і людини, маючи на увазі найбільш якісне і ефективне інформаційне забезпечення споживачів інформації, захист громадянина, суспільства, держави від шкідливої, небезпечної інформації та дезінформації, захист прав і свобод кожного в інформаційній сфері [254, с 99].
Як ми бачимо, у цих висловлюваннях чітко простежується публічно-правовий інтерес, перевага робиться у бік захисту від інформації, обмежень доступу до інформації. Відчувається, що знову великі надії покладаються, перш за все, на державу - вона має визначити інформацію "шкідливою" чи "небезпечною", надавати її іншим особам, чи ні. На нашу думку, інформація, перш за все, має бути доступною, в тому числі, доступною для оцінки її самими людьми, а вже потім - як виключення з цього загального правила, можна вести мову про певні, чітко визначені і виправдані обмеження. Інакше, процес, який відстоюється нині в ряді наукових джерел з питань інформації може завести юридичну науку в глухий кут імперативних дозволів і обмежень виключно за волею держави та її органів.
Тому мета, яку вірно формулює автор, може бути досягнута лише за умов вільного прояву своєї волі кожним учасником інформаційних відносин, в яких держава виступає на рівних з фізичними і юридичними особами, і може застосовувати примус і обмеження лише у виключних випадках у сфері публічних відносин. Тільки за таких умов можна досягти глобальної мети здійснення прав і свобод в інформаційній сфері - "створення умов для формування гармонійної і високоінтелектуальної особистості, побудови вільної демократичної держави, які мають інформаційний суверенітет... суспільства, заснованого на знаннях, принципах гармонійного та інтелектуального розвитку кожного члена суспільства і суспільства в цілому" [254, с 99].
На думку М.М.Рассолова, залишається відкритим питання, що слід вкладати у зміст предмету інформаційного права. Автор ілюструє свою думку значною кількістю різноманітних визначень інформаційного права [342, с 10].
Ми вважаємо, що зазначений автор найбільш виважено підійшов до питання, що розглядається, і одночасно один із небагатьох спеціалістів - правознавців висвітлив вади у сучасних поглядах на предмет інформаційного права і на саме інформаційне право як правовий феномен, про що йшлося вище. На жаль, аналіз зарубіжних джерел не переконує у беззаперечній
80
Правоті спеціалістів, які вважають інформаційне право галуззю права, оскі-п.їси немає єдності думок у позиціях про те, якою саме серед інших галузей І піц вважати інформаційне право, що, на їх думку, складає її предмет. Ми КС бачимо у багаточисельних визначеннях також достатньої кількості і яко-I гі спільних положень, хоча не відкидаємо можливий позитивний результат №ких пошуків у майбутньому.
Тому, як певного роду пропозицію на майбутнє, як бажане, можна, на нашу думку, сприймати висновок, який робить М.М.Рассолов наприкінці і воїх пошуків предмету інформаційного права, як галузі права: інформаційне право, маючи свої вихідні начала в теорії держави і права і будучи іісио пов'язаним з галузевими юридичними науками, підходить до предме-іу і об'єкту свого дослідження із самостійних позицій, які вирізняються від підходу до своїх об'єктів з боку інших юридичних наук; воно вивчає всю сукупність норм права, які регулюють інформаційні відносини у суспільстві, і практику їх застосування, включаючи і сучасні науково-технічні засоби і методи. При цьому предметом інформаційного права є суспільні інформаційні відносини, які мають свій соціально-правовий зміст, а специфіка даних відносин обумовлена об'єктивними особливостями самої інформації та інформаційного середовища [342, с 18].
І.Л.Бачило вважає, що предметною сферою інформаційного права є та частина суспільних відносин, яка пов'язана з правовим регулюванням обігу інформації, створенням, формуванням, зберіганням, обробкою, поширенням, використанням інформаційних ресурсів, створенням та використанням інформаційних та телекомунікаційних технологій, які забезпечують процеси інформатизації і задоволення потреб користувачів, забезпечення безпеки інформаційних ресурсів, засобів комунікації, а також учасників відносин у даній сфері [131, с 97].
Досить природно передбачити, як на думку О.Городова, що предметна сфера інформаційного права буде змістовно змінюватися шляхом включення в неї нових груп суспільних відносин, які виникнуть в інформаційній сфері. На його переконання, включення чи невключения цих відносин в предмет інформаційного права, буде залежати, перш за все, від змісту і смислу норм інформаційного законодавства, яке вирізняється сьогодні певною невпорядкованістю і протиріччям.
На сучасному етапі розвитку інформаційного законодавства, - вважає О.Городов, - ми можемо лише з більшою долею умовності говорити про наявність у предметному полі інформаційного права групи чисто інформаційних відносин, оскільки законодавець вважає за потрібне регулювати відносини, об'єктом яких виступає не інформація, а похідні від неї продукти і діяльність, пов'язана з ними [189, с 31-32]. Автор визначає подібний підхід законодавця до визначення об'єкту інформаційних відносин досить зрозумілим і пояснює його відсутністю юридичної моделі спеціального
81
права на інформацію, яке б виконувало функції, аналогічні функціям речового права власності. Він підкреслює, що конструювання абсолютного суб'єктивного права на інформацію ускладнено ще й тою обставиною, що правом можна врегулювати лише такі відносини, об'єкт яких піддається зовнішньому контролю і тим самим попадає у правове поле. Інформація, якщо її розглядати в якості відомостей, такому контролю піддається мало, оскільки відомості регенеруються актами їх передачі і мають мультипли-куючі якості, які юридичною наукою досліджені у недостатній мірі. Отже, О.Городов робить висновок: "предмет інформаційного права складають відносини з пошуку, отримання, передачі, виробництва і поширення інформації, а також суміжні з ними відносини, яким діючим законодавством надано значення інформаційних [189, с 32].
Наше бачення зазначеної проблеми ми детально висвітлюємо у наступному розділі даної праці, аналізуючи предмет цивільного права з точки зору його відповідності інформаційним правовідносинам.
Звернемося тепер до пропозицій вчених щодо проблем визначення методу інформаційного права.
За загальним правилом, специфіка предмету інформаційного права зумовлює його метод - сукупність способів правового впливу на суспільні відносини, які складають цей предмет.
Слід зазначити, що класифікація галузей права лише за предметом регулювання, по-суті, зводила питання про систему права до питання про систему суспільних відносин. Тому у ході другої дискусії, про яку ми вже зазначали, а саме яка відбувалась в СРСР у 1955 - 1958 p.p., було визнано необхідним окрім основного критерію, яким є предмет правового регулювання, виділити і додатковий критерій - метод правового регулювання.
Під ним розуміється сукупність прийомів, способів і засобів впливу права на суспільні відносини. Таким чином, предмет є матеріальним критерієм розмежування норм права за галузями, а метод слугує додатковим юридичним критерієм, оскільки є похідним від предмету.
Зазначимо, що саме предмет обумовлює необхідність виділення тої чи іншої галузі, а коли галузь сформована, то з'являється і відповідний метод регулювання, який значною мірою залежить від волі законодавця. Не слід забувати, що специфіка суспільних відносин, які регулюються нормами конкретної галузі права, детермінує необхідність використання при цьому певного методу, який у кожній конкретній галузі буде неоднаковим.
Особливості методу проявляються у правовому положенні суб'єктів, формі і змісті правовідносин, в юридичному інструментарії, який використовується під час впливу на суспільні відносини.
Весь складний комплекс способів, засобів і прийомів розкриває структуру методу правового регулювання. Його конкретний зміст залежить від предмету кожної галузі права.
Звертає на себе увагу те, що структурний аналіз методу правового регу-ЧЮвання майже не провадиться як у загальній теорії права, так і в галузевих Юридичних науках, хоча системний характер методу визнається.
Можна навіть зустріти висловлювання про те, що цей критерій є "неви-іначеним", оскільки однаково переконливим є і його визнання, і його заперечення; якщо визнати, то тоді наука отримує систему галузей, таких, що ніби-ГО не мають практичного значення; якщо заперечити, то тоді одна галузь "наповзе" на іншу. Це означає, що системи права немає [276, с 113, 115].
Зазначимо, між тим, що більшість вчених - юристів, в тому числі і сучасних, не поділяє цю нігілістичну позицію.
В літературі також зазначається, що, не дивлячись на те, що методи правового регулювання все більш специфічно розвиваються у межах кожної галузі права, вони зберігають у собі і деякі інші риси, як методи права. І (с дозволяє згрупувати методи за трьома типами: цивільно-правовий; ад-міністративно-правовий; кримінально-правовий [370, с 47]. Різниця між ними очевидна на емпіричному рівні, між тим, питання виникають при з'ясуванні структури методу.
Крім того, слід враховувати, що предмет і метод правового регулювання не вичерпують класифікаційних критеріїв поділу права на галузі.
Щоб обгрунтувати наявність тої чи іншої галузі права, необхідно додати до цього ще мотивацію правового регулювання, його мету, механізм і принципи регулювання, коло суб'єктів [235, с 18], які дійсно сутгєво впливають на розвиток предмету тої чи іншої галузі права.
Із теорії права відомо, що поряд із загальним методом правового регулювання існують і конкретні методи, які характерні для тих чи інших галузей права. До них відносяться: імперативний, диспозитивний, заохочувальний, рекомендаційний, метод автономії і рівності сторін, переконання і примусу.
Між тим, у правовому регулюванні застосовуються два взаємно протилежних базових метода. Звернемо особливу увагу на термін "протилежних", що відразу ставить принципове питання про можливість і доцільність їх поєднання в одній галузі права. Перший - метод субординації (імперативний), при якому положення суб'єктів характеризується відносинами підпорядкування. Це метод владних приписів, який містить у собі, як правило, норми - заборони і використовується у кримінальному адміністративному та ряді інших галузях права. В даному випадку регулювання здійснюється на владних началах, в юридичному інструментарії переважають накази і розпорядження, а основними способами впливу на відносини (способами регулювання) є заборони і позитивні зобов'язання.
Диспозитивний метод дає суб'єктам певну альтернативну можливість вибору варіантів поведінки у межах закону. Цей метод більшою мірою притаманний цивільному, комерційному праву тощо. Свою специфіку також мають інші перераховані методи.
82
83
Так, метод заохочування притаманний в основному трудовому праву. Дія цього методу може охоплювати і галузь адміністративного права. Зокрема, коли мова йде про присвоєння вчених звань тощо.
Метод автономії і рівності сторін типовий для процесуальних галузей права, де позивач і відповідач, інші учасники судового процесу знаходяться в однаковому процесуальному становищі один перед одним, законом і судом, їх відношення характеризується самостійністю. Рівністю суб'єктів відзначаються також багато цивільних правовідносин [386, с 302-303].
В якості особливих методів правового регулювання використовуються переконання і примус, які виступають як необхідні способи впливу на свідомість і поведінку людей. У певному поєднанні вони існували і існують в усіх правових системах. Вони характерні як для права в цілому, так і для окремих його галузей. Всі вказані методи при всьому своєму різноманітті і відносній самостійності тісно взаємопов'язані між собою і, як правило, використовуються у поєднанні один з одним.
На нашу думку, таке поєднання, навіть якщо воно має місце, завжди існує у вигляді значної переваги одному чи іншому методу правового регулювання, і, як наслідок, тягне за собою ряд притаманних лише даній галузі права ознак, що суттєво відрізняють її від інших. Поєднання двох протилежних методів в одній галузі може призвести до їх протиріччя, збільшується ризик втрати відносинами своїх основних характеристик, принципів, що може призвести до порушення прав учасників цих правовідносин.
Враховуючи різноманітність інформаційних відносин, звертає на себе увагу те, що декілька груп відносин, безперечно, складаються на началах влади і підпорядкування. Це, перш за все, відносини з формування державних інформаційних ресурсів, з управління інформаційними процесами, із забезпечення інформаційної безпеки держави, з охорони інформації, яка знаходиться у режимі державної таємниці тощо.
Надзвичайне значення має метод координації (диспозитивний), який будується на основі рівності учасників правовідносин та їх автономії. В юридичному інструментарії цього методу переважають, на думку авторів, угоди, а серед способів регулювання провідну роль грають дозволи [189, с 33].
Серед відносин, які складаються на началах рівності сторін та їх майнової самостійності О.Городов, наприклад, перш за все, називає відносини з приводу інформації, яка знаходиться в режимі комерційної таємниці, і відносини з використання інформаційних ресурсів. Таким чином, на думку цього автора, в інформаційному праві проявляються обидва базових методи правового регулювання. При цьому може мати місце їх специфічне поєднання, яке доповнюється конкретними методами правового впливу і особливим правовим інструментарієм. Отже, він вважає, що взаємозв'язок публічних та приватних начал у регулюванні суспільних відносин, які виникають з приводу інформації, свідчить не лише про різнобічність правового
регулювання цих відносин, але і про те, що інформаційне право слід розглядати як цілісне явище, яке регламентує специфічний порівняно новий вид відносин.
На нашу думку, це говорить, навпаки, про недостатність підстав для виділення інформаційних правовідносин у самостійну галузь права. Доказом нашої правоти ми вважаємо те, що О.Городов робить у своїх роботах і єдино можливий висновок із своїх міркувань про те, що "...в той же час свого специфічного методу правового регулювання інформаційне право не має, для нього характерні обидва універсальні методи - імперативний і диспозитивний" [189, с 33].
Союз "і" тут тим більш недоречний, оскільки треба було б зазначити цей союз як "або", оскільки два методи одночасно впливати на відносини не можуть, - це викликало б значні ускладнення. Що стосується усталених галузей права, то і в них один з методів зазвичай помітно переважає, допускаючи "вкраплення" іншого.
Отже, як бачимо, реально відбувається поступове збільшення імперативу і заборон в інформаційній сфері і зловживання державою методами далекими від диспозитивності чи рівності сторін. Це пояснюється здебільше потребами безпеки у сучасному світі. Одночасно можна спостерігати порушення прав людини у зв'язку з цим. Отже, навіть ідеологічно ми не можемо погодитись із таким станом речей.
Між тим, розглянувши предметну сферу інформаційного права і методи правового регулювання відносин, об'єктами яких виступають інформація, похідні від неї продукти і діяльність, пов'язана з ними, О.Городов вважає за можливе дати визначення інформаційного права: "Інформаційне право -це система правових норм, які регулюють на комплексній основі дозволів, позитивних зобов'язань і заборон сферу суспільних відносин з пошуку, отримання, передачі, виробництва і поширення інформації і похідних від неї продуктів, а також суміжних з нею відносин, визнаних діючим законодавством і інформаційними" [189, с 33].
Доречним буде підкреслити, що з 50-х p.p. XX ст. юридична наука переживає своєрідний бум "відкриття" нових галузей права, причому не завжди аргументовано.
М.І. Абдулаєв і СО. Комаров зазначають, що нову галузь бачать нерідко у будь-якій сукупності спеціалізованих норм або тому чи іншому вигляді державної діяльності. В останні роки висловлюються і більш кардинальні ідеї: єдність предмету і методу характеризує нібито не всі галузі права, виникають нові галузі права, які в ці основні критерії не вписуються; наприклад, космічне, екологічне, інформаційне (комп'ютерне), ювенальне, які відособлюються поки що за своїм предметом, а метод регулювання для цих відносин може ще вироблятися, може бути змішаним чи взагалі не мати чіткого змісту. Відповідь може бути одна: це означає, що у таких ситуа-
84
85
ціях галузі права або немає, або ж процес її формування ще не завершений [101, с 343].
Ми приєднуємось до такої оцінки і звертаємо увагу на те, що для нас особливий інтерес являє собою думка названих вище авторів щодо інформаційного права: "Інформаційне право має своїм предметом неоднорідні відносини, оскільки вони специфічно складаються у сфері державного управління, у фінансовому праві, у сфері підприємницької діяльності, у сфері цивільного обороту. Наприклад, у цивільному праві інформація як предмет договору абсолютно відмінна за змістом від інформації як предмету в адміністративному та інших галузях публічного права. Тому інформаційне право як галузь не існує" [101, с 343].
Отже, певний вид суспільних відносин може бути визнаний самостійним предметом права лише в тому обсязі, в якому він вимагає особливого методу правового регулювання. Практичне значення категорії "система права", в свою чергу, полягає у тому, що при розробці нормативних актів обов'язково повинна враховуватись галузева природа норм.
Необхідно ще раз підкреслити, що чергова дискусія про систему права, яка відбулась у 1982 р. назвала предмет і метод правового регулювання як головні критерії виділення галузей права. На нашу думку, немає переконливих аргументів для того, щоб відмовитись від такого підходу.
Вчені розробляють на сьогодні і положення, які торкаються питань інформаційного права як науки.
Підкреслюючи неоднозначність наукових поглядів на проблему інформаційного права, його змісту і структури, В.А.Копилов поділяє спеціалістів, які досліджують ці теми на дві групи [254, с 87]. До першої групи він відносить спеціалістів, які розглядають інформаційне право у широкому розумінні цього слова як науку, яка вивчає інформаційну сутність права взагалі. Зазначимо, що засновником такого підходу можна вважати А.Б. Венгерова, який вводить поняття "інформаційна концепція права", тобто вчення про інформаційну сутність права. І це справедливо, на його думку, оскільки право за своєю сутністю носить інформаційний характер і є одночасно і інформаційною системою, тобто системою, яка формує, обробляє і надає для використання правову інформацію (нормативну правову інформацію і ненормативну правову інформацію).
Дійсно, без правових норм, які є по суті інформаційними об'єктами, право взагалі не існує. І в цьому розумінні інформаційний підхід при дослідженні правової системи як системи інформаційної досить привабливий. Зазначимо, що українські вчені вже зробили принаймні одну серйозну спробу довести на практиці правильність теоретичних розробок А.Б.Венгерова. Ці пропозиції ми аналізуємо, досліджуючи питання про джерела регулювання інформаційних відносин.
Другий, на погляд В.А.Копилова, більш вузький підхід, заснований на розгляді інформаційного права як галузі права, яка регулює суспільні відносини в інформаційній сфері так, як її визначив законодавець.
Ряд спеціалістів ще більше звужують поняття інформаційного права, вважаючи, що воно може застосовуватись тільки для регулювання відносин, які виникають при обробці документованої інформації чи обробці інформації у системі телекомунікацій. Цей підхід, звичайно, занадто звужений, з огляду на сучасні погляди у сфері інформаційних відносин.
Сам В.А.Копилов притримується, як ми переконались, широкої точки зору і розглядає інформаційне право як галузь права, і як науку, яка вивчає інформаційну сутність права, і як учбову дисципліну.
"На відміну від інформаційного права, яке відноситься до комплексних галузей права, яка регулює сферу суспільних відносин з пошуку, отримання, передачі, виробництва і поширення інформації, наука інформаційного права покликана виробляти теоретичні знання шляхом вивчення закономірностей, особливостей і проблем формування і розвитку цієї галузі", - зазначає О.Городов [190, с. 36].
Вивчення вказаних сторін інформаційного права тісно пов'язано з розробкою різних юридичних моделей, конструкцій і теорій, які у сукупності складають доктрину інформаційного права. Між тим, навіть О.Городов, який є прибічником виділення інформаційного права як галузі права, вважає, що наука інформаційного права тільки формується, сьогодні не можна чітко окреслити її предметну сферу крім як через вивчення особливостей приватноправового, публічноправового і міжнародно-правового регулювання відносин, які складаються у зв'язку з інформацією.
Ми підтримуємо таку позицію, що пояснює спрямованість нашого дослідження саме на приватноправове регулювання інформаційних відносин, однак при цьому вважаємо такий шлях дослідження більш вірним навіть за умови формування предметної сфери окремої галузі права, яке можливе за допомогою певних штучних об'єднань різних напрямків інформаційної діяльності і відносин.
Автори зазначають у своїх роботах, що найбільш важливі напрямки наукових досліджень вже окреслені і саме завдяки цьому, на їх думку, наука інформаційного права набуває певної самостійності і характерних рис.
Серед таких напрямів можна зустріти наступні:
вивчення інформації як об'єкту права;
вивчення правових режимів інформації і інформаційних ресурсів;
вивчення інформаційних систем, технологій і засобів їх забезпечення;
вивчення різних видів режиму закритої інформації (державної таємниці, службової таємниці, комерційної таємниці, банківської таємниці тощо);
дослідження структури інформаційного права як комплексної галузі;
дослідження практики застосування норм інформаційного законодавства;
86
87
вивчення взаємозв'язку інформаційного права з іншими галузями права;
порівняльно-правові дослідження в інформаційно-правовій сфері;
дослідження ролі інформаційного права у процесах глобалізації;
вивчення правових проблем глобальної мережі Інтернет;
вивчення правових проблем інформаційної безпеки.
Наведений перелік, зрозуміло, не є вичерпним, оскільки сфера інформаційних відносин активно розвивається, сповнюючись новим змістом і формуючи нові напрямки наукових досліджень.
Сьогодні інформаційне право закріплено в Україні у переліку наукових спеціальностей. Звичайно, це рішення впливає на розвиток наукових досліджень і на єдність точок зору переважної більшості науковців щодо появи нової галузі права. Не можемо не враховувати цього у своїх дослідженнях і ми. Однак, на нашу думку, вказівка на дискусійні і принципові моменти навіть загальноприйнятих теорій ніколи не була на заваді розвиткові науки, тим більше такої молодої. Підтвердженням цьому може слугувати висловлювання О.Городова з приводу науки інформаційного права: "вона тільки зароджується і не має у своєму арсеналі фундаментальних теоретичних досліджень, широко визнаних науковим юридичним співтовариством" [190, с 38]. Це, на його думку, пояснюється міжгалузевим характером науки інформаційного права, який потребує нетрадиційних підходів і спеціальних знань. Між тим, на сьогодні існує ряд досліджень, в тому числі учбового характеру, на сторінках яких зроблені спроби осмислення даного феномену.
Дійсно, для того, щоб те чи інше явище стало зрозумілим і стала відома його специфіка, необхідно з'ясувати, які взаємозв'язки існують між окремими елементами його змісту, а також виявити їх специфічні форми прояву.
Давно відома науковцям діалектична єдність форми і змісту, так само, як і їх нерозривний зв'язок. Суть явища і предмета, його функції і призначення знаходяться саме у формі.
Враховуючи, що право підкоряється названому закону діалектичної єдності, можна прийти до висновку, що система права і система законодавства є самостійними, тісно пов'язаними категоріями, які являють собою два аспекти однієї і тої ж сутності - права, і співвідносяться як зміст і форма. При цьому система права - це внутрішня структура права, а система законодавства - зовнішня форма права, яка виражає побудову його джерел, систему нормативно-правових актів. Поза законодавством право не існує, законодавство, в свою чергу, є правом у широкому розумінні.
Структура права, як ми неодноразово підкреслювали, не може будуватися довільно, вона носить об'єктивний характер і має свої елементи: норма права, галузь, підгалузь, інститут тощо. Всі вони у своїй сукупності мають максимальною мірою враховувати багатоманітність суспільних відносин, які ними регулюються.
Безперечно, оновлення і побудова системи українського права пов'язані, перш за все, з розвитком і удосконаленням суспільних процесів, що в свою чергу, сприяє появі нових правових галузей та інститутів. При цьому головним структурним елементом системи права, яка складає юридичне підґрунтя всіх його інших структурних елементів є, як відомо, норма.
Разом з тим, структура системи права може бути досліджена з достатньою повнотою лише у поєднанні із зовнішньою формою права - а саме системою законодавства. Саме законодавство є тією формою, у якій існує правова норма і яке надає їй об'єктивність і визначеність, об'єднує у конкретні правові акти. Між тим, не можна розглядати систему законодавства як просту сукупність таких актів. Це - система диференційована, така, що будується за принципами координації і субординації її структурних компонентів. Головним із факторів, які забезпечують такий взаємозв'язок є предмет регулювання та інтерес законодавця у комплексній та раціональній побудові джерел права.
Систему законодавства характеризує галузева відокремленість. Якщо таке відокремлення відображає особливості змісту правового регулювання, то воно, в принципі, можливе. Тобто відокремити у законодавстві можна лише те, що в дійсності піддається відокремленню.
Між тим, не слід забувати, що система права і система законодавства не тотожні і мають суттєві особливості, які у сукупності дозволяють вести мову про їх відносну самостійність. Таких особливостей принаймні п'ять.
1) Первісним елементом системи права є норми, а первісним елементом системи законодавства - нормативно-правовий акт.
З юридичних норм галузей права складається та чи інша конкретна галузь законодавства. Між тим галузі законодавства не завжди співпадають з галузями права. Галузь права може бути в наявності, а галузь законодавства відсутня.
В іншому випадку галузь законодавства може існувати без галузі права. До цього випадку можна віднести, на нашу думку, і інформаційне законодавство.
На жаль, це не той ідеальний варіант, коли галузь права співпадає з галуззю законодавства, як це відбувається у випадку цивільного, трудового права тощо. Зрозуміло, що наближення двох систем та їх гармонійний розвиток підвищує ефективність функціонування усього правового механізму.
Отже, найбільш вірним, на нашу думку, віднести інформаційне право до так званих комплексних галузей законодавства, які виникають із поєднання норм як адміністративного, так і цивільного, і ряду інших галузей права. Можна вести мову і про комплексний міжгалузевий правовий інститут -інформаційне право.
2) Законодавство ширше системи права за обсягом матеріалу, який міс титься в ньому, оскільки містить у своєму змісті положення, які, не можуть бути віднесені до права. У сфері інформаційного законодавства, наприклад, це різні програмні положення, вказівки на мотиви і мету видання актів тощо.
£:;•
№
3) Основою
поділу системи права на галузі та
інститути є предмет та
метод правового
регулювання. Тому усі спеціалісти
відзначають високий
ступінь їх
однорідності.
В свою чергу, галузі законодавства, регулюючи певні сфери державного життя, відокремлюються лише за предметом регулювання і єдиного методу не мають. Саме цю особливість інформаційного права визначає, як ми бачили, переважна більшість вчених, називаючи предмет або предмети регулювання інформаційного права і не називаючи конкретний метод, або вказуючи на можливість використання методу (чи методів) інших галузей права у комплексі.
Крім того, предмет нової галузі законодавства - інформаційного права -містить у собі досить різні відносини. Це і пояснює неоднорідність даної галузі законодавства, що також відрізняє її від галузі права.
4) Внутрішня структура системи права не співпадає з внутрішньою структурою системи законодавства.
Структура права - це його поділ на норми, галузі, інститути тощо. Структура системи законодавства - вертикальна і будується у відповідності з юридичною силою нормативно-правових актів.
Слід додати, що горизонтальна структура законодавства у своїй основі спирається на горизонтальні зв'язки між елементами законодавства і зазвичай є похідними від характеру взаємозв'язків між складовими частинами предмету регулювання.
Галузі законодавства, таким чином, перевищують число галузей права.
5) Система права носить об'єктивний характер, а система законодавства значною мірою підпорядкована суб'єктивному фактору і залежить перева жно від волі законодавства.
Дослідження специфіки інформаційного законодавства переконує у справедливості даного положення.
На нашу думку, і про це вже йшлося вище, система, яка побудована для інформаційних відносин, значною мірою підпорядкована суб'єктивному фактору. Ця суб'єктивність законодавства, звичайно, відносна, оскільки також обумовлена певними об'єктивними соціально -економічними процесами, однак у даному разі реальної об'єктивності, притаманної системі права, не простежується.
Слід ще раз підкреслити, що система права будується за об'єктивними критеріями: предметом і методом правового регулювання.
Автори вірно зазначають, що система законодавства - це система "документування" права, в якій воно набуває формалізованої системи правил поведінки, тобто зовнішня форма права. Вона "горизонтальна" як система актів, які відповідають галузі права і, разом з тим, - "вертикальна" як система нормативно-правових актів, пов'язаних за юридичною силою. Саме таке "подвоєння" системи єдиного права і системи законодавства є, на дум-
ку спеціалістів, втіленням логіки самого права і його характеристикою у тюх ракурсах [101, с 351-352].
Вчених завжди цікавила і цікавить досі ця складна методологічна і теоретико-практична проблема.
Вважається, що галузь права і галузь законодавства співпадають, якщо галузь права виражена лише у нормах закону і не співпадають, якщо галузь права виражена у підзаконних актах.
Особливо підкреслимо, що в останні роки в Україні термін "система законодавства" закріплюється в теорії і на практиці саме як система законів. До "інших актів" належать підзаконні акти, які містять норми права. Принагідно зазначимо, що за радянських часів поняття "система законедавст-ва" розумілось як єдність законів та підзаконних актів. Нині такий підхід ішажається неприйнятним, оскільки може призвести до свавілля.
Саме такі наслідки, на нашу думку, може мати невірний підхід до розуміння інформаційного права саме як до системи права, а не системи законодавства.
Звернемося тепер до проблеми про місце інформаційного права у системі українського права, що залишається однією із центральних дискусійних позицій теорії інформаційного права.
У разі, якщо предметом правового регулювання є відносини, які виникають з приводу інформації або похідних від неї продуктів, які мають економічну форму товару, а учасники цих відносин мають можливість вибору варіантів своєї поведінки, можна говорити, на думку О.Городова, про цивільно-правове регулювання суспільних відносин з приводу інформації. У разі, якщо предметом правового регулювання є відносини, які виникають з приводу виконавчо-розпорядчої діяльності органів державної влади, спрямованої на сертифікацію інформаційних систем і ліцензування діяльності з оформлення і використання інформаційних ресурсів, а учасники цих відносин підпорядковують свою поведінку імперативним приписам, то слід говорити про адміністративно-правове регулювання суспільних відносин з приводу інформації [189, с 40].
Важливі зауваження для розуміння проблеми інформаційного права і його місця у системі права містяться у спеціальній літературі, присвяченій теорії права. Так, зазначається, що при характеристиці галузей права слід враховувати, що для їх виділення недостатньо користуватись критерієм єдності предмета і метода правового регулювання.
"Цей критерій, який добре спрацьовує у сфері цивільного і кримінального права, не може штучно застосовуватись при характеристиці усіх галузей права. Особливо це стосується нових галузей права - космічного, екологічного, інформаційного та інших, де врахування їх правових режимів має особливо велике значення" [222, с 260-261].
Не можна, на нашу думку, повністю погодитися з таким підходом. Особливо неприйнятним є застосування слова "штучно" при згадуванні тради-
90
91
ційного
і вивіреного критерію єдності предмету
і методу правового регулювання.
Саме врахування лише правових режимів
є недостатнім і формує у
ряді випадків "нові" галузі штучно.
Що стосується досвіду правового
розвитку сучасних держав, можна
зазначити, що йдеться про поглиблення
субординації у системі права.
Поділ у системі галузей матеріального права проводиться на фундаментальні галузі права: конституційне, адміністративне, цивільне, земельне, кримінальне та спеціальні.
Підставами для такої градації є довготривалий історичний процес правового розвитку суспільства при формуванні фундаментальних галузей і формування у різні часи спеціальних галузей у межах фундаментальних.
При цьому методи правового регулювання спеціальних галузей зберігають риси спадковості з методами основних галузей права.
На думку українських вчених, фундаментальні галузі характеризуються тим, що, по-перше, є юридично первісними, тобто містять вихідний правовий матеріал, який потім так чи інакше використовується при формуванні правових режимів інших галузей права, і, по-друге, вичерпно концентрують у собі галузеві методи правового регулювання;
спеціальні, в свою чергу, пристосовані до особливих сфер життя суспільства;
для комплексних характерне сполучення різнорідних інститутів профілюючих (фундаментальних) та спеціальних галузей [222, с 261].
Таким чином, поряд із первісними структурами галузей права в системі права формуються і вторинні, які умовно названі комплексними правовими формами. Так, починаючи із 40-х років минулого століття в юридичній літературі була висловлена думка про утворення в системі права комплексних галузей права. Під час юридичних дискусій і знайшла своє оформлення ідея про два типи галузей права: основні і комплексні. Зокрема, малися на увазі "господарське право", "право природокористування" та деякі інші.
Зазвичай, формування комплексних галузей права пов'язувалось з існуванням так званих "прикордонних" інститутів права, як це має місце, наприклад, у цивільному праві. "Комплексування не тягне за собою "подвоєння" галузевої приналежності норм, як вважає ряд вчених. Стосовно цивільного права ця проблема вирішена чітко: його норми, які містяться в інших законах, повинні відповідати цивільному кодексу. Якщо вимога відповідності буде дотримуватися, то цілісність цивільного права збережеться і поглибиться його регулятивна роль" [101, с 365].
Між тим, слід зауважити, що цей процес має відображати об'єктивну необхідність і передбачати спеціалізацію галузевих норм. Для цього немає потреби у прийнятті єдиного кодифікованого акту. Наприклад, "інформаційне право", яке на сьогодні визнається наукою і практикою, існує, на нашу думку, у вигляді широкого масиву нормативно-правових актів, спеціалізованих на регулюванні відносин в інформаційному секторі. Вони вклю-
чають у себе норми ряду галузей права: цивільного, адміністративного, фінансового. Отже, умовність найменування "інформаційне право", як ми вже зазначали вище, очевидна.
1.3 Концепція інформаційних правовідносин у сучасній правовій доктрині
Одним із завдань українського законодавства, починаючи із становлення України як незалежної держави, є регулювання суспільних відносин у визначених чинним законодавством сферах.
Однією з таких найважливіших сфер на сьогодні можна визнати сферу інформаційних відносин. Проблема самого поняття інформаційних правовідносин не може бути вирішена достатньо чітко без розуміння понять "відносини", "суспільні відносини" та їх зв'язку, без з'ясування місця: правовідносин в існуючих класифікаціях суспільних відносин і розуміння самого поняття "правовідносини", які надає нам сучасний розвиток теорії права. Тільки на цьому загальнотеоретичному підґрунті можна визначити поняття "інформаційних правовідносин" для подальшого з'ясування їх місця в системі сучасних цивільних правовідносин, врахувавши концептуальні положення інформаційних правовідносин. Сучасна правова наука має на сьогодні достатню кількість загальнотеоретичних розробок у зазначених питаннях, що дозволяє нам, в свою чергу, з'ясувати концепцію інформаційних правовідносин у сучасній правовій доктрині і питань, безпосередньо пов'язаних з цією центральною проблемою, а саме: поняття, класифікація, види та структура інформаційних правовідносин, які раніше не були предметом комплексного дослідження в українській цивілістиці і які дозволяють побудувати сучасну концепцію інформаційних відносин у цивільному праві.
Дослідженню проблем інформаційних правовідносин, зокрема питаниям їх змісту, суб'єктного складу та об'єктів присвятили свої роботи як українські, так і зарубіжні науковці. Серед відомих вітчизняних робіт слід назвати колективні монографії та окремі статі, зокрема " Правова інформатика" за редакцією Швеця М.Я. та Калюжного Р.А.(2003р.); "Інформатизація, право, управління: (організаційно-правові питання)" за редакцією Швеця М.Я., Крупчана О.Д. (2002 p.); "Вступ до інформаційної культури та інформаційного права" Цимбалюка B.C., Брижка В.М., Калюжного Р.А., Швеця М.Я. та ін. (2003 p.).
Аналізуючи визначення, які сприймаються вищезазначеними українськими фахівцями у галузі інформаційного права, можна сформулювати поняття інформаційних відносин, як відносин, які виникають у всіх сферах життя і діяльності людини, суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації, а також інформаційних правовідносин, враховуючи, що правовідносини розглядаються ними як врегульовані нор-
92
93
мами
права суспільні відносини, учасники
яких виступають як носії суб'єктивних
прав і юридичних обов'язків, що
забезпечуються державою.
Інформаційні цивільні правовідносини, таким чином, - це врегульовані нормами цивільного права інформаційні суспільні відносини, учасники яких виступають як носії суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються їх власною ініціативною діяльністю і державою.
В.О.Копилов вважає, що інформаційні правовідносини, які врегульовані законом або склались в результаті такого регулювання, стають інформаційними правовідносинами. Через інформаційні правовідносини поведінка суб'єктів права спрямовується у необхідних державі напрямках. Звідси інститут інформаційних правовідносин, на його думку, має важливе значення для теорії та практики інформаційного права [254, с 131]. Не заперечуючи в цілому прийнятий підхід, зауважимо, між тим, що через інформаційні правовідносини поведінка суб'єктів права спрямовується, скоріше, у необхідних суспільству і державі напрямках, з урахуванням прав та провідної ролі людини і громадянина в цьому процесі. Саме в силу цього даний інститут набуває свого виняткового значення.
Інформаційні правовідносини виникають, змінюються і припиняються в інформаційній сфері, будучи врегульованими інформаційно-правовими нормами, і відображають усі основні ознаки правових відносин, оскільки є їх різновидом.
Спеціалісти у сфері інформаційного права стверджують, що оскільки інформаційні правовідносини є результатом регулюючого впливу відповідної інформаційно-правової норми на дане суспільне відношення, для них характерною є первісність інформаційно-правових норм. Саме це впливає на набуття такими суспільними відносинами юридичної форми і перетворення їх у правові.
Інформаційно-правова норма за таких обставин регламентує поведінку сторін суспільних відносин і забезпечує відповідність взаємних обов'язків та прав суб'єктів, які виступають учасниками даного відношення. Одночасно йдеться і про їх юридичну відповідальність за поведінку, яка не відповідає встановленням правової норми.
Іншими словами, на думку В.О.Копилова, правовідносини є засобом переводу загальних положень правових норм (об'єктивного права) в конкретні (суб'єктивні) права та обов'язки учасників суспільних відносин. Право в об'єктивному розумінні, за його переконанням, являє собою сукупність правових норм, які визначають зміст прав та обов'язків персонально неви-значеного кола об'єктів. В них містяться приписи, які відносяться до багатьох осіб, які знаходяться у сфері дії правової норми. Право у суб'єктивному розумінні - індивідуалізоване право. У ньому загальні юридичні права і обов'язки стають приналежністю конкретних осіб і таким чином переводять його у площину правовідносин [254, с 131].
Не можна не звернути увагу на те, що юридична наука лише нещодавно (вернулась до аналізу інформаційних правовідносин.
Зазвичай такий аналіз ґрунтується на концептуальному підґрунті теорії права. При цьому авторами використовуються загальновизнані методологічні підходи до вивчення даного предмету.
Отже, можна стверджувати, що інформаційні правовідносини аналізуються в науковій літературі за аналогією з правовими відносинами взагалі, і, одночасно, як відносини з приводу збору, обробки і використання правової та іншої інформації в суспільстві, що загалом слід визнати методологічно вірним підходом.
Уточнимо, що названі інформаційні відносини характеризуються у межах права через сукупність ряду специфічних ознак: наявності спеціальних суб'єктів і спеціальних об'єктів інформаційної діяльності; наявність спеціальних об'єктів інформаційної діяльності, таких як інформація, інформаційні технології тощо; а також опосередкованість зазначених суб'єктів та об'єктів через інформаційні правовідносини.
Характерною особливістю даного підходу залишається поділ інформаційних правовідносин на активні і пасивні інформаційні дії; посередницьку шформаційно-правову роботу, допоміжні інформаційні дії, а також на організаційні майнові і немайнові правовідносини.
Зазначимо принагідно, що такий поділ має специфіку публічно-иравового підходу, оскільки це характерно дня робіт, присвячених саме нублічно-правовим аспектам інформаційних правовідносин.
Між тим, в літературі сьогодні не існує єдиного визначення інформаційних правовідносин, не вироблено однозначних підходів до їх структури і змісту.
Можна констатувати, що на даному етапі в цій надзвичайно проблемній сфері існують різні точки зору, які часто не співпадають у принципових питаннях.
Так, у роботах М.М.Рассолова підкреслюється, що інформаційні відносини регулюються за допомогою права шляхом встановлення певних інформаційно-правових норм. Тобто інформаційні відносини встановлюються через правила поведінки суб'єктів інформаційних відносин. При цьому інформаційно-правові норми регулюють взаємовідносини громадян, засобів масової інформації, організацій, фірм тощо між собою. Саме такі взаємні права і обов'язки, які при цьому виникають, на його думку, надають особливий характер відносинам, що регулюються - характер інформаційно-правових відносин. Отже, носіями цих специфічних прав та обов'язків виступають їх суб'єкти.
Зазначене дозволяє автору дійти висновку, що інформаційні відносини між самими різними учасниками - громадянами, редакціями газет, телестудіями, підприємствами, організаціями, фірмами тощо, - в яких останні приймають участь в якості носіїв прав і обов'язків, встановлених нормами ін-
94
95
формаційного
права, називаються інформаційно-правовими
відносинами (чи інформаційними
правовідносинами) [343, с 41].
У самому широкому розумінні будь-яка норма інформаційного права реалізується тільки через інформаційно-правові відносини. Зокрема, зобов'язання одних учасників (суб'єктів) інформаційних відносин до здійснення конкретних дій, надані конкретним особам права вимагати, складають специфічні інформаційно-правові відносини між їх учасниками, а саме інформаційно-правові відносини між людьми.
Даючи надзвичайно широке визначення інформаційних відносин, М.М.Рассолов вважає вищезазначене достатньою підставою для розуміння інформаційно-правових відносин як суспільних відносин, які відображені в нормах інформаційного права і регулюються ними. Підставами виникнення інформаційних правовідносин можуть виступати, таким чином, положення законів, конституційні акти, договори чи угоди, спричинення шкоди [343, с 5-6].
В.А.Копилов, в свою чергу, розуміє під інформаційними правовідносинами "врегульовані інформаційно-правовою нормою інформаційні суспільні відносини, сторони яких виступають в якості носіїв взаємних прав і обов'язків, встановлених і гарантованих інформаційно-правовою нормою" [255, с 131].
Ряд дослідників інформаційних правовідносин вважають, що "з інформацією пов'язані усі правовідносини" [131, с 199], що, на наш погляд, у самому загальному вигляді, є справедливим, зокрема, у нинішньому інформаційному столітті.
За переконаннями О.А.Городова, норми інформаційного права, існування якого визнає цей автор, регулюють далеко не всі, а лише найбільш важливі, принципові групи суспільних відносин, тобто такі, які мають суттєве значення для інтересів держави, суспільства і особи.
Серед таких відносин автор, називає відносини, пов'язані з пошуком, отриманням, передачею, виробництвом, поширенням, перетворенням і споживанням інформації і підкреслює, що правовому регулюванню може бути піддане не будь-яке відношення, яке склалось в інформаційній сфері, називаючи серед причин цього, по-перше, недоцільність правового втручання в окремі сфери життєдіяльності, і, по-друге, неможливість зовнішнього контролю за виконанням тих чи інших нормативних приписів в силу специфіки об'єкта регулювання.
О.А.Городов вважає, що у формі інформаційних правовідносин виступають лише ті реальні суспільні відносини, які врегульовані нормами інформаційного законодавства чи штучно сформувались в результаті такого регулювання, і дає визначення інформаційних правовідносин в широкому розумінні як "реальних суспільних відносин, врегульованих нормами інформаційного права" [189, с 46].
96
Звичайно, таке розуміння є абсолютно логічним для прибічника інформаційного права як галузі права, однак воно може бути визнаним і універсальним, оскільки відповідає вимогам широкого і узагальненого погляду на питання.
Досліджуючи сутність інформаційно-правових відносин у суспільстві, автори характеризують їх наступним чином:
дані відносини визначаються об'єктивними економічними відносинами і являють собою суспільні відносини громадян, засобів масової інформації, підприємств, фірм, інших суб'єктів права;
це відносини громадян, ЗМІ, державних органів тощо, передбачені і «регульовані нормами інформаційного права, які виражають ідеї свободи і демократії в інформаційно-правовій сфері;
інформаційно-правові відносини є засобом вирішення завдань у сфері формування єдиного інформаційно-правового простору країни, захисту прав журналістів, інформаційного обміну, укріплення інформаційної безпеки і багатьох інших.
Загалом, з такою характеристикою важко не погодитись, однак, слід додати до названого ряд приватно-правових характеристик.
Зокрема, названі відносини грунтуються також на специфіці немайно-вих відносин, які пов'язані з інформацією. Немайнова сутність цих відносин потребує специфічної охорони, характерної саме для цивільного права.
Щодо проблеми врегулювання інформаційних правовідносин нормами інформаційного права, то слід зробити уточнення щодо самого розуміння інформаційного права як узагальненого поняття для визначення комплексної галузі законодавства і окремих інститутів різних галузей права.
Між тим, незмінно вірним є уточнення щодо виразу свободи і демократії в інформаційно-правовій сфері; крім того, інформаційно-правові відносини є не лише засобом вирішення завдань формування єдиного інформаційного простору країни тощо, але і метою створення єдиного глобального інформаційного простору.
В розробках, присвячених теорії інформаційного права розрізняють регулятивні та охоронні інформаційні правовідносини.
Правовідносини регулятивні пов'язуються із дозволеною діяльністю з пошуку, отримання, передачі, виробництва і поширення інформації. Такими, наприклад, є правовідносини, які складаються у сфері доступу фізичних та юридичних осіб до державних інформаційних ресурсів.
Інформаційні правовідносини поділяють також на матеріальні і процесуальні.
Так, матеріальні інформаційні правовідносини складаються з приводу реалізації прав і обов'язків суб'єктів даних відносин.
Прикладом подібного роду правовідносин називають такі, які виникають в результаті реалізації журналістом права бути прийнятим посадовими особами у зв'язку із запитом інформації, або в результаті реалізації права
97
громадянина
чи організації на спростування
відомостей, які не відповідають
дійсності і порушують їх честь і
гідність.
В свою чергу, процесуальні інформаційні правовідносини складаються з приводу процедури їх виникнення, зміни чи припинення.
Інформаційні правовідносини поділяються також в залежності від структури зв'язку між суб'єктами на абсолютні та відносні.
Абсолютні інформаційні правовідносини характеризуються тим, що в них управомоченому суб'єкту протистоїть невизначена кількість пасивно зобов'язаних осіб, які не в праві чинити ніяких перепон в реалізації юридичних можливостей управомоченого.
Зазначимо, що названим проблемам приділяється необхідна увага практично у всіх спеціальних роботах.
В літературі зустрічаються і інші специфічні види інформаційних правовідносин.
Зокрема, М.М. Рассолов поділяє інформаційні правовідносини на активні інформаційні дії, пасивні інформаційні дії, посередницьку інформаційно-правову роботу, допоміжні інформаційні дії, а також на організаційні майнові та немайнові правовідносини [342, с 42].
За інформаційними процесами та за видами інформації класифікує інформаційні правовідносини В.А. Копилов [254, с 133-140]. Класифікація інформаційних правовідносин може проводитись, на його думку, на основі аналізу поведінки суб'єктів в інформаційних процесах в інформаційній сфері. При цьому разом з моделлю інформаційної сфери він використовує спеціально розроблену матрицю інформаційних правовідносин.
Серед основних груп інформаційних правовідносин автор називає: інформаційні правовідносини, які виникають при здійсненні пошуку, отримання і споживання інформації, інформаційних ресурсів, інформаційних продуктів, інформаційних послуг; інформаційні правовідносини, які виникають при виробництві, передачі і поширенні інформації, інформаційних ресурсів, інформаційних продуктів, інформаційних послуг; інформаційні правовідносини, які виникають при створенні і застосуванні інформаційних систем, їх мереж, засобів забезпечення; інформаційні правовідносини, які виникають при створенні і застосуванні засобів і механізмів інформаційної безпеки [254, с 133-140].
На думку О.А.Городова, склад інформаційних правовідносин залежить від характеру суспільних відносин, які складають предмет інформаційного права, а також від їх галузевої приналежності. Основу ж предмета інформаційного права складають відносини, пов'язані з пошуком, отриманням, передачею, виробництвом, поширенням, перетворенням і споживанням інформації, вони і сформують основну групу інформаційних правовідносин [189, с 44-57].
Уточнення щодо необхідності враховувати галузеву приналежність інформаційних правовідносин можна назвати найбільш справедливим.
До найбільш дослідженої групи автор відносить правовідносини, які складаються з приводу управління інформаційними процесами, інформатизацією і забезпеченням інформаційної безпеки. З таким узагальненням важко погодитись, оскільки, як ми зазначали вище, єдиного предмету інформаційного права ще не вироблено і не доведено, то і визначити правовідносини, які до нього включаються, проблематично - це скоріше перелік інформаційних суспільних відносин, а їх перетворення в інформаційні правовідносини - не такий однозначний і простий процес.
В літературі можна зустріти пропозиції щодо визначення структури і складу інформаційних правовідносин: суб'єкти інформаційного права; об'єкти інформаційного права, інформаційні права (правомочності), інформаційні обов'язки [342, с 43].
До основних елементів інформаційних правовідносин, за розробками В.А.Копилова, належать: суб'єкти, які вступають у правовідносини при ідійсненні інформаційних процесів; поведінка (дія, бездіяльність) суб'єктів при здійсненні ними інформаційних правовідносин (наприклад, набуття ипключних прав, передача майнових прав, купівля - продаж інформаційних об'єктів, тиражування і поширення інформаційних об'єктів та інші аналогічні дії); об'єкти, у зв'язку з якими суб'єкти вступають в інформаційні пра-нонідносини (далі - об'єкти правовідносин); право, обов'язок і відповідальність суб'єктів правовідносин при здійсненні інформаційних процесів [254, С 131-132].
Серед об'єктів інформаційних правовідносин названий автор вважає за можливе назвати документовану інформацію, інформаційні продукти і послуги; виключні права; елементи інформаційної безпеки; інформаційні технології та засоби їх забезпечення; інші об'єкти в інформаційній сфері.
Зазначений підхід близький до розробок Р.О.Халфіної, яка дослідила с і руктуру правовідносин як кінцевої реалізації правової норми, як єдність правової форми і матеріального змісту, дійшла висновку про наявність на-ступних елементів структури:
учасники правовідносин; їх правовий статус здійснює істотний вплив на шшикнення і розвиток правовідносин, їх характер;
права і обов'язки, їх взаємозв'язок;
реальна поведінка учасників правовідносин у співвідношенні з правами і обов'язками.
Вказані елементи структури, на її думку, притаманні усім правовідносинам. Газом з тим, багато правовідносин пов'язані з певними об'єктами, предметами нинішнього світу, продуктами духовної творчості [416, с 211].
Перспективними, з огляду на зазначене, можна вважати дослідження об'єктів і суб'єктного складу інформаційних правовідносин, прав та
98
99
обов'язків суб'єктів інформаційних правовідносин в значному обсязі літературних джерел для з'ясування повною мірою концепції інформаційних правовідносин у сучасній правовій доктрині.
Інформаційні правовідносини, що виникають, змінюються і припиняються в інформаційній сфері, регулюються нормами різних галузей права. І хоча нас, в першу чергу, цікавлять інформаційні відносини, врегульовані цивільним правом, необхідно врахувати загальну характеристику інформаційних правовідносин, зокрема, їх суб'єктів та об'єктів з огляду на сучасні підходи до цієї проблематики у сучасній правовій доктрині.
На думку фахівців у сфері інформаційного права [131; 255, с 131], основними елементами інформаційних правовідносин є: суб'єкти, що вступають у правовідносини при здійсненні інформаційних процесів;
поведінка (дії, бездіяльність) суб'єктів при здійсненні ними інформаційних правовідносин (наприклад, придбання виключних прав, передача майнових прав, купівля - продаж інформаційних продуктів, тиражування і поширення інформаційних об'єктів і інші аналогічні дії);
об'єкти, у зв'язку з якими суб'єкти вступають в інформаційні правовідносини (далі - об'єкти правовідносин). Приклади об'єктів інформаційних правовідносин (інформаційних об'єктів) - документована інформація, інформаційні продукти і послуги; виключні права; елементи інформаційної безпеки (інформаційні права і свободи особи, стан захищеності особистості, захищеність інформації, інформаційних ресурсів, інформаційних продуктів тощо); інформаційні технології і засоби їх забезпечення (у тому числі програми для ЕОМ), інші об'єкти в інформаційній сфері;
права, обов'язки і відповідальність суб'єктів правовідносин при здійсненні інформаційних процесів.
Прийнято також виділяти основні групи суб'єктів інформаційних відносин:
виробники чи творці інформації, в тому числі автори;
власники інформації (інформаційних об'єктів);
споживачі інформації.
В свою чергу, класифікація інформаційних правовідносин проводиться дослідниками на підставі аналізу поведінки суб'єктів в інформаційних процесах і в інформаційній сфері - за інформаційними процесами; всередині інформаційних процесів - за видами інформації.
Аналізуючи ряд спеціальних робіт, присвячених дослідженню проблем суб'єктного складу інформаційних відносин, можна відмітити наступне: розкриваючи питання суб'єктів інформаційних правовідносин, теоретики інформаційного права переважно відзначають, що учасниками інформаційних правовідносин виступають суб'єкти інформаційного права, під якими розуміються фізичні та юридичні особи, а також публічні утворення, які є носіями передбачених інформаційним законодавством прав і обов'язків. Таким чином, стверджується, що суб'єктами інформаційних правовідносин
южуть бути не будь-які особи, а лише ті, які наділені певними правами і обов'язками діючим законодавством.
М.ІУІ.Рассолов вважає, що "в якості суб'єкта інформаційного права, Перш за все, виступає конкретна особа, громадянин (тобто автор програми, Головний редактор газети, телеведучий, підприємець, просто читач, глядачі і ото), який бажає і може приймати участь в інформаційному правовідно-шешіі" [342, с 43].
Па думку спеціалістів у сфері інформатики, процес передачі інформації шімагає обов'язкової наявності двох елементів: того, хто передає і того, хто приймає. Тільки наявність того, що передає і того, що приймає елементів n і иорює, як прийнято тепер говорити, систему зв'язку, в якій можлива передача інформації.
З урахуванням того, що останнє зауваження належить, скоріше, до ро-і\ міння проблеми в точних науках, додамо, що третім обов'язковим елементом, називають середовище, в якому відбувається перенесення інформації під одного елементу до іншого, оскільки процес переносу інформації у про-і горі має місце тоді і тільки тоді, коли ця інформація приймається споживачем і може проявитися тільки у поєднанні із споживачем.
Більше того, цінність цієї інформації неоднакова для різних користувачів.
Таким чином, дійсно, немає сенсу говорити про інформативність будь-Икого джерела інформації (книги, картини тощо), якщо не вказаний споживач цієї інформації, хоча б гіпотетичний, і, крім того, цінність чи змістовність інформації, яка отримується від джерела, не є постійною величиною, яка визначається джерелом, а залежить від споживача інформації.
Фактично джерелом інформації і адресатом можуть бути і живі істоти і різні автоматичні прилади.
Правовий статус суб'єктів не однаковий, оскільки кожен з них виступає н своїй особливій ролі, тому особи, які в кожному конкретному випадку будуть користуватися конкретними правами, будуть нести і обов'язки, як суб'єкти інформаційних відносин.
В літературі зазначається, що у практичній інформаційно-правовій дія-ііі.пості іноді поняття суб'єкта інформаційного права поділяється на дві категорії - суб'єкта права і суб'єкта обов'язку в інформаційній сфері. Однак, на думку М.М.Рассолова, "суб'єкт інформаційного права - це конкретна особа (скажімо патентоволоділець), яка має лише інформаційні права, але така, що не несе обов'язків. Суб'єкт обов'язків в цьому випадку - це особа (скажімо, розробник програми, алгоритму, відповідач у суді), яка тільки несе обов'язки, але і така, що користується незначним колом прав або за певних умов така, що не користується правами" [342, с. 43]. Такий поділ, на думку названого автора, суб'єкта права і суб'єкта обов'язків у сфері інформаційно-правової діяльності не завжди обґрунтовано в результаті нерозривного зв'язку інформаційних прав і обов'язків взагалі. Слід
100
101
також звернути увагу на те, що на того, хто по закону має права, покладаються і певні обов'язки.
О.А.Городов вважає за необхідне визначити учасників інформаційних правовідносин, які виходять на перший план в залежності від сфери, в якій ці правовідносини складаються. Це, зокрема, правовідносини, пов'язані з пошуком та отриманням інформації; виробництвом інформації, які складаються з приводу діяльності засобів масової інформації; з передачею і поширенням інформації у сфері зв'язку і рекламної діяльності тощо; з управлінням інформаційними процесами; забезпеченням інформаційної безпеки; використанням інформаційних технологій, систем і мереж, а також з процесами інформатизації тощо [189, с. 48-50].
В.А.Копилов, грунтуючись на спеціально розробленій ним моделі інформаційної сфери, виділяє основні групи суб'єктів інформаційних правовідносин:
виробники, або творці інформації, в тому числі автори;
володільці інформації (інформаційних об'єктів);
споживачі інформації [254, с 132].
Детальна класифікація суб'єктів інформаційних правовідносин в багатьох випадках проводиться у поєднанні з аналізом їх поведінки, пов'язаної з інформаційними об'єктами правовідносин в інформаційній сфері. За допомогою цієї моделі дійсно легше дослідити поведінку суб'єктів правовідносин в залежності від видів і способів виробництва і перетворення інформації.
До учасників інформаційних правовідносин можуть бути віднесені і інші, окрім названих вище суб'єктів. їх коло в процесі удосконалення та розвитку інформаційного законодавства постійно поширюється.
Із зазначеного стає зрозумілим, що конкретні особи виявляються суб'єктами інформаційного права в самих різних правовідносинах інформаційного спрямування, в яких вони здійснюють свої права і реалізують свої обов'язки у відповідності з діючим інформаційним законодавством. При цьому вони мають правоздатність і дієздатність.
Інформаційною правоздатністю називають здатність особи, громадянина (журналіста, автора програми для ЕОМ, держслужбовця тощо) мати інформаційні права і обов'язки. Дієздатність характеризується як здатність особи, громадянина втілювати у життя, на практиці своїми діями інформаційні права і обов'язки, які є у нього. Правоздатною в інформаційному праві визнається будь-яка особа, громадянин. На відміну від правоздатності, дієздатність в інформаційній сфері розглядають як таку, що виникає не у кожної особи. "Дієздатність виникає у тих осіб, які в силу своєї підготовки, хисту, посади тощо отримують за інформаційним законодавством можливість особисто використати свої права і приймати на себе обов'язки" [342, с 45].
Важливо зазначити, що правоздатність в інформаційній сфері, як можна зрозуміти із робіт авторів, мають усі громадяни незалежно від їх віку, національності, віросповідання тощо.
Слід звернути увагу і на те, що ряд інформаційних прав вважаються такими, що належать громадянам в силу Конституції України і для їх набуття немає необхідності здійснювати будь-які дії. Серед таких прав можна назвати право на свободу думки, слова, і на отримання інформації.
Між тим, для того, щоб набути певні інформаційні права в інших випадках, по відношенню до громадянина найчастіше мають бути здійснені пенні юридичні дії.
Зазначимо, що як юридичні особи виступають в інформаційних правовідносинах ЗМІ, об'єднання фізичних осіб, організації тощо. Юридичні особи здатні набувати різні інформаційні права, вступати у зобов'язання в інформаційній сфері, звертатися до суду. Отже, юридичні особи так само, як фізичні особи, виступають в якості суб'єктів інформаційного права, учасників інформаційно-правових відносин.
Враховуючи положення загальної теорії права, юридичні особи в інформаційній сфері наділяються правоздатністю та дієздатністю.
В літературі підкреслюється, що зміст і межі правоздатності юридичної особи у названій сфері визначаються інформаційним законодавством.
Серед інших суб'єктів інформаційного права автори називають також державу та інші органи державної влади і управління; засоби масової інформації, бібліотеки, архіви, банки даних тощо. Ці суб'єкти виступають суб'єктами інформаційно-правового впливу, вступаючи в інформаційні правовідносини в тих випадках, коли реалізують свої права і обов'язки по відношенню до громадян, авторів творів, журналістів тощо. Автори додають до кола суб'єктів інформаційного права також підприємства, організації, банки тощо.
В усіх правових літературних джерелах, присвячених об'єктам правовідносин підкреслюється, що питання про об'єкт правовідносин є одним з ключових і, в той же час, одним із найбільш спірних в юридичній науці.
Про спірність питання про об'єкт правовідносин зазначала Р.О.Халфіна: частина авторів вважають його необхідним елементом правовідносин, а інші - необхідною передумовою. Висловлювалась думка і про те, що об'єкт може бути елементом чи передумовою багатьох видів правовідносин, але, разом з тим, існують правовідносини, які не пов'язані з певним об'єктом |416, с 202].
Дискусії ведуться і з питання про те, що розуміти під об'єктом правові-дпошення: чи тільки предмети матеріального світу, дії осіб, чи і те і інше. У зв'язку з цим, обґрунтовувалась і позиція про те, що об'єктом правовідно-шення завжди є поведінка його учасників.
Детальний критичний аналіз різних точок зору з питання про об'єкт правовідносин надавав у своїх роботах різного періоду Ю.К.Толстой [394, с. 48-60].
102
103
Як об'єкт правовідносин він розглядає фактичні суспільні відносини, на які впливає право. Крім того, на його думку, у правовідносинах може бути і спеціальний об'єкт чи предмет у вигляді речі чи продукту духовної творчості. Автор відмежовує об'єкт правовідносин від його змісту, стверджуючи, що об'єктом правовідносин є матеріальне чи ідеологічне відношення в цілому, а змістом правовідношення - вольове опосередкування цих відносин, які являють собою взаємодію соціальної волі, яка втілена у законі, з індивідуальною волею суб'єктів правовідношення [394, с 65].
Між тим, "якщо розглядати правовідносини як єдність правової форми і змісту опосередковуваних відносин, то останнє не може виступати як об'єкт, а являє собою структурний елемент, зміст правовідносин", - отже, на думку Р.О.Халфіної, - "спори про об'єкт правовідносин, про те, чи є об'єкт елементом правовідносин, пов'язані значною мірою з розглядом правовідносин як чогось відмінного від реальних суспільних відносин, формою якого він є. Саме тому і виникає питання про об'єкт як реальну поведінку, на яку повинні впливати правовідносини, будучи певним взаємозв'язком прав і обов'язків" [416, с 202-203].
Загалом, основні точки зору на об'єкт правовідносин можна поділити на три групи.
Перша з них у своїй основі має так звану моністичну концепцію об'єкта, яка розуміє в якості останнього дію або поведінку суб'єкта, спрямовані на певні матеріальні блага, оскільки лише для суб'єкта може бути піддана правовому впливу.
Плюралістична концепція в основу покладає множинність об'єктів, їх різноманіття, яке відображає всю палітру суспільних відносин, що регулюються.
У межах даної концепції в якості об'єкта правовідносин розглядаються матеріальні і нематеріальні блага, продукти духовної творчості тощо. Ця концепція, на нашу думку, є найбільш вірною.
Третя концепція заснована на розумінні об'єкта правовідносин як правового режиму.
Щодо власне інформаційних відносин, то питання про їх об'єкт знаходить в юридичній літературі різні інтерпретації і відрізняється новизною постановки.
Зокрема, В.А.Копилов називає в якості об'єктів інформаційних відносин "об'єкти, у зв'язку з якими суб'єкти вступають в інформаційні правовідносини" і пропонує вважати такими документовану інформацію, інформаційні продукти і послуги, виключні права, елементи інформаційної безпеки (інформаційні права і свободи особи, стан захищеності особи, захищеність інформації, інформаційні ресурси, інформаційні продукти тощо), інформаційні технології і засоби їх забезпечення (в тому числі програми для ЕОМ), інші об'єкти в інформаційній сфері [254, с 131-132].
Основним об'єктом правовідносин в інформаційній сфері, на думку названого автора, є інформація. При цьому він звертає увагу на те, що законодавець широко застосовує поняття "інформація" в нормативних правових актах в різних її видах. Зокрема, це масова інформація; інформація про громадян; твори науки, літератури і мистецтва; офіційні документи; конфіденційна інформація; державна таємниця; реклама тощо. Автор розрізняє також і організаційні форми надання інформації у законодавстві і поділяє інформацію за її роллю в правовій системі; за доступом до неї тощо.
В свою чергу М.М.Рассолов розуміє під об'єктом інформаційного права "матеріальні, духовні та інші соціальні блага, явища і процеси, з приводу яких суб'єкти інформаційного права вступають в інформаційно-правові відносини" і що є предметом їх інтересів, прав і обов'язків [342, с 47].
Об'єктами права в інформаційних відносинах він, перш за все, називає різного роду інформаційні ресурси та інформацію, програми, бази даних, друковані твори, тиражі газет, книг, журналів, аудіо- та відеовізуальні матеріали, рекламні продукти, самі комп'ютери, інформаційні системи, засоби зв'язку та багато іншого. Саме ці об'єкти права, на його думку, часто попадають в поле зору інформаційних спорів, угод, договорів, угод тощо.
Вважається, що ряд благ можуть бути об'єктами права не в усіх інформаційно-правових відносинах, і на них покладаються певні обмеження.
Об'єктом інформаційного права М.М.Рассолов називає також певні дії, вчинки і поведінку суб'єктів права, а також утримання від окремих вчинків.
О.А.Городов під об'єктами інформаційних правовідносин розуміє "блага, які існують у формах інформації, документованої інформації та інформаційних систем, з приводу яких виникає і здійснюється діяльність учасників цих правовідносин. При цьому інформація є благом особливого роду, а документована інформація та інформаційні системи - благами матеріальними" [189, с 51-52].
Цінними можна визнати пояснення автора відносно причин, які дозволили йому включити у склад об'єктів інформаційних правовідносин саму інформацію як благо особливого роду.
"Інформація, - стверджує він, - завжди знаходиться у зв'язку з конкретним матеріальним носієм, в тому числі з фізичним полем, і може існувати поза ним тільки в абстракції. Вказана обставина виключає інформацію з числа об'єктів регулятивних інформаційних правовідносин, але не заважає її прояву в якості об'єкта охоронних інформаційних правовідносин" [189, с 52].
Таким чином, на сьогодні у доктрині права існує ряд концепцій і думок щодо поняття та видів суб'єктів інформаційних правовідносин, а також розуміння складу їх об'єктів. Кожен з авторів звертає увагу на одну чи декілька найбільш суттєвих складових цього питання, тому про єдині підходи вести мову поки зарано. Значні розбіжності у поглядах можна, на нашу думку, пояснити спеціалізацією того чи іншого автора, їх різною теоретич-
104
105
ною чи практичною підготовкою, оскільки, наприклад, погляди представників теорії публічного права і права приватного на те саме питання відрізняються. Між тим, усі зазначені вище теоретичні розробки є важливим підґрунтям для досліджень у вітчизняному праві, оскільки спеціальних монографічних робіт в Україні ще замало і щоб дати їм оцінку, потрібен час і випробування практикою. Вважаємо, крім того, що загальнотеоретичні роботи допоможуть у подальшому у з'ясуванні більш вузьких галузевих питань у сфері інформаційних відносин, їх об'єктів та суб'єктного складу.
Повертаючись до проблеми інформаційних правовідносин, зауважимо, що за визначенням Ю.І.Гревцова, "правові відносини є специфічною формою соціальної взаємодії суб'єктів права з метою реалізації інтересів і досягнення результату, передбаченого законом чи такого, що не протирічить закону, а також іншим джерелам права" [317, с 279].
До числа основних ознак правових суспільних відносин вказаний автор відносить наступні: правові відносини - це вид соціальних відносин у суспільстві, механізм виникнення і реалізації якого підкоряється загальним закономірностям встановлення і здійснення соціального відношення; сторонами юридичних відносин можуть бути лише особи, які мають якості суб'єкта права; змістом правових відносин виступає взаємодія його сторін, форма якого зазвичай регламентована юридичним нормативом; мета ж полягає у досягненні сторонами законного результату; тільки в рамках цього різновиду суспільних відносин відбувається використання чи захист суб'єктивних прав і свобод, виконання юридичних обов'язків; у сучасному суспільстві правові відносини - один з основних легітимних шляхів досягнення людиною мети, реалізації інтересів і намірів у межах існуючого правопорядку і законності; на відміну від інших різновидів соціальних відносин правові відрізняє тісний зв'язок з юридичним нормативом, який може не лише утримувати загальну модель юридичної взаємодії, тобто змісту правовідношення, але і вказувати на способи та міри захисту від порушень цієї мети [317, с 279-280].
Таким чином, будь-які правовідносини характеризуються взаємодією його учасників, що знаходить свій прояв у реалізації їх взаємних прав і обов'язків. Тому права і обов'язки учасників інформаційних правовідносин так само складають юридичний зміст останніх.
Зазначимо, що під правами учасників (суб'єктів) інформаційних правовідносин в сучасній теорії інформаційного права розуміється міра можливої чи дозволеної поведінки даної особи.
Зокрема, О.О.Городов для ілюстрації даного положення наводить приклад, який доводить, що власник інформаційних ресурсів, які містять відомості, що відносяться до державної таємниці, вправі розпоряджатися цією власністю тільки з дозволу відповідних органів державної влади [189, с 54].
Звертає на себе увагу тезис М.М.Рассолова щодо права в інформаційній сфері як компонента інформаційних правовідносин, який розглядає його як правомочність суб'єкта інформаційного права діяти за певною програмою і вимагати законної поведінки від своїх партнерів [189, с 48].
Як приклад, він наводить виключне право автора топології інтегральної мікросхеми використовувати цю топологію на свій розсуд (за певною програмою), оскільки це відповідає законодавству і вимагати законної поведінки інших відносно своєї топології. Законом встановлюється також механізм захисту прав на топологію. На підставі цієї норми у вказаних нею випадках встановлюються інформаційні правовідносини між автором чи іншим правоволодільцем, права на топологію яких порушені, і відповідними судовими органами. На останніх лежить забезпечення захисту прав вказаних суб'єктів правовідносин. Автор топології чи інший правоволоділець має право вимагати від відповідних судових органів цього забезпечення (об'єкт інформаційного права) і досягає цього своєю вимогою, зверненою до цих органів.
У даному випадку М.М.Рассолов вважає, що йдеться про приклад складних інформаційно-правових відносин - "два суб'єкти, декілька судових органів на вибір, сукупність порушених прав автора на топологію тощо 1189, с 48-49].
Право у суб'єктивному розумінні або суб'єктивне право в інформаційній сфері можна розуміти, таким чином, і як компонент інформаційних правовідносин, тобто правомочність суб'єкта інформаційних правовідносин діяти і вимагати діяти за законом інших.
Слід враховувати також, що інформаційні права учасників правовідносин у сучасних умовах є виразом ринкових суспільних відносин. Йдеться, зокрема, про права громадян, редакцій газет, бібліотек тощо, які охороняються інформаційним законодавством і які використовуються в інтересах особи і суспільства, держави.
Назване суб'єктивне інформаційне право тісно пов'язане з нормою інформаційного права. В разі, якщо дії або факти не регламентовані нормою права, вони не можуть вважатися інформаційно-правовими відносинами. Учасники таких відносин не зможуть добитися поставлених завдань. В свою чергу, ті суб'єктивні інформаційні права, якими керуються суб'єкти в процесі правового регулювання, - це правові категорії об'єктивні.
Об'єктивність їх полягає в об'єктивності інформаційно-правових процесів у суспільстві і виражають демократичні принципи інформаційних відносин, виконання яких гарантується законом.
Внутрішня структура прав суб'єктів інформаційних правовідносин (суб'єктивні інформаційні права) характеризується трьома основними елементами:
право на власні дії (можливість здійснення фактично і юридично значимих дій);
106
107
право на чужі дії (можливість вимагати від зобов'язаної особи виконання покладених на неї обов'язків);
право на захист (можливість звернутися до державно-примусових заходів у випадку порушення суб'єктивного права чи невиконання одним із учасників правовідношення своїх обов'язків).
Так, в розрізі права на власні дії, називається так "власник інформації", який щодо об'єктів своєї "власності" має право здійснювати будь-які законні дії [34].
Суб'єктивне інформаційне право виступає як право вимоги, наприклад, у разі вимоги користувачем надати йому інформаційні послуги зв'язку, які за якістю відповідають стандартам, технічним нормам, сертифікатам, умовам договору на надання таких послуг, оскільки це є обов'язком оператора зв'язку.
Значна кількість норм інформаційного законодавства України дозволяє сьогодні звернутися до державного примусу у випадку порушення суб'єктивного інформаційного права, а також компенсувати завдану моральну шкоду. Ми застосували термін "компенсація", оскільки вважаємо за необхідне звернути увагу, що термін "відшкодування моральної шкоди", передбачений новим ЦК України, з точки зору теорії цивільного права є невірним і потребує зміни на термін "компенсація моральної шкоди".
Компонентом інформаційно-правових відносин є також обов'язок.
Отже, суб'єкт інформаційного права, будучи учасником правовідносин, покликаний діяти відповідним чином, здійснювати певні дії, або утримуватись від їх здійснення.
Як елемент правовідносин, інформаційний обов'язок суб'єкта - це ще і соціальний обов'язок, а не лише юридичний. Цей обов'язок має відмінність від інших видів обов'язків, зокрема моральних. Він покладається на учасника інформаційних правовідносин, і в разі невиконання, учасник буде примушений до виконання обов'язків із застосуванням заходів державного прамусу. В даному разі мова йде про юридичний обов'язок, про обов'язок в інформаційній сфері, тому обов'язок одного суб'єкта відповідає праву іншого.
Як і суб'єктивне інформаційне право, юридичний обов'язок має внутрішню структуру, яка характеризується наявністю наступних елементів: необхідністю здійснити певні дії чи утриматися від них; необхідністю виконати вимоги управомоченого суб'єкта; необхідністю нести відповідальність за порушення суб'єктивних прав інших учасників правовідношення чи за невиконання їх законних вимог.
Слід зазначити, що суттєво відрізняються від вже сформованих традиційних підходів до проблеми змісту інформаційних правовідносин і оцінюються нами як вельми цікаві, розробки В. Калятіна [238, с. 402], який підкреслює, перш за все, що інформаційні ресурси і самі носії інформації є різними об'єктами, тому вказівки законодавця про право власності на них слід розглядати у контексті умовності поняття "інтелектуальна власність"
взагалі. Послідовно відстоюючи запропоновану ним систему виключних прав, до яких, на його думку, належать і інформаційні відносини, автор переконує в тому, що в даному випадку слід говорити не про право власності, а про особливі виключні права. В даному випадку ми повністю підтримуємо тезу щодо неможливості вести мову про право власності на інформацію і подаємо власне бачення інформаційних правовідносин у наступному розділі роботи, звертаючи увагу на цінність теорій В.О.Калятіна для формування наших власних позицій.
За переконанням В.О.Калятіна, право на інформаційні ресурси у суб'єкта може виникнути в силу створення інформаційного ресурсу (за рахунок засобів суб'єкта), набуття прав на законних підставах, отримання у порядку дарування чи спадкування. Суб'єкти можуть набувати права на інформаційні ресурси і іншими способами, наприклад, за договором.
Автор відзначає значну умовність виділених законодавством прав на інформаційні ресурси. Так, право оперативного управління та право господарського відання; які присутні в ЦК РФ, можуть, на його думку, виникати виключно у сфері державної та муніципальної власності; крім того, у будь-якому випадку мова повинна, скоріше, йти про надання певного права, а не призначення особи. Встановлення режиму і правил обробки та захисту інформаційних ресурсів, на його думку, може здійснюватися будь-якою особою, яка володіє інформацією. Нарешті, досить умовним є і право визначати умови розпорядження документами при їх копіюванні і поширенні, оскільки після виходу відповідного документа з володіння власника інформаційних ресурсів, ця особа втрачає можливість контролювати подальше поширення даного документа. В той же час можна трактувати цей пункт і як заборону будь-якого відтворення та поширення документа (але не його змісту) без згоди власника інформаційних ресурсів, однак наскільки реально здійснення такого права залишається незрозумілим.
Фактично основним змістом прав власника інформаційних ресурсів, на думку В.О.Калятіна, є право визначати доступ до інформації, що зберігається ним, і надавати цю інформацію. Серед обов'язків володільця інформаційних ресурсів автор визначає обов'язок підтримки режимів зберігання, обробки і використання інформації, якщо такий режим встановлений законодавством чи власником цих інформаційних ресурсів. Безумовно також, що особа, яка надає інформаційні послуги, повинна забезпечувати точність та актуальність інформації, що надається. Саме те, що особа зайнята постійним збиранням, обробкою та актуалізацією інформації і надає цінність інформації, яка отримується в рамках відповідних відносин [238, с 402-403].
Іншим обов'язком володільця інформаційних ресурсів, які розглядає В.О.Калятін, є забезпечення доступу осіб до інформації, що зберігається про них.
108
109
Особа, яка володіє інформаційними ресурсами, зобов'язана дотримуватись прав інших осіб на об'єкти, які використовуються при роботі з цими ресурсами: дотримуватись авторських прав, не розголошувати сутність винаходу, корисної моделі чи промислового зразку до офіційної публікації про них тощо.
Важливо зазначити, що володільці недержавних інформаційних ресурсів, на думку автора, самі затверджують певні правила доступу до інформації, яку вони мають. Надання інформації, зазвичай, здійснюється на підставі договору. Проблемам змісту договірних інформаційних відносин, таким чином, у роботах В.О.Калятіна приділяється також належна увага [238, с 404].
Слід зазначити, що В.О.Копилов дослідження змісту інформаційних правовідносин проводить згідно розробленої ним моделі інформаційної сфери [254, с. 134]. Зазначена інформаційна сфера, виходячи з видів і способів надання інформації, особливостей її перетворення і обертання, поділена на дві частини - основну частину або частину власне обертання інформації і частину, яка забезпечує обертання інформації. При цьому основна частина включає три сфери, а така, що забезпечує - дві. Верхній сектор зовнішнього кола зображує сферу створення і поширення вихідної та похідної інформації, нижній сектор - сферу формування інформаційних ресурсів, підготовки інформаційних продуктів, надання інформаційних послуг. Ці сектори впливають на сферу пошуку, отримання і споживання інформації, зображену на малюнку внутрішнього кола.
Крім того, на схемі розрізняється додаткова сфера, яка забезпечує основні сфери можливостями програмно-технічних засобів, засобів зв'язку і телекомунікацій - сфера створення і застосування інформаційних технологій і засобів їх забезпечення. Ще одна забезпечуюча сфера - створення і застосування засобів і механізмів інформаційної безпеки. Таким чином, згідно із схемою, одна і та ж людина (фізична особа) може виступати в якості різних суб'єктів у різних сферах.
Виходячи надалі із тези про те, що характер і особливості прав і обов'язків, які виникають при виробництві, передачі і поширенні інформації, в багатьох випадках визначається видом і формою надання інформації, що виробляється, автор зазначає, що при виробленні відкритої інформації у суб'єктів - її виробників виникають наступні права і обов'язки: право на створення творів науки і літератури, іншої подібного роду інформації; право інтелектуальної власності на результати творчої діяльності і право речової власності на документовану інформацію, яка відображає ці результати; обмеження права на створення документованої інформації обмеженого доступу; обмеження права на створення шкідливої для суспільства інформації; обов'язок із створеная інформаційних ресурсів у відповідності із встановленою компетенцією і надання інформації з них споживачам інформації; обов'язок виконання умов авторських договорів; відповідальність за
надання інформації; відповідальність за не достовірність створюваної інформації, неякісну і неправдиву інформації та дезінформацію; відповідальність за якість інформаційних ресурсів, інформаційних продуктів, надання інформаційних послуг; відповідальність за створення і поширення контра-фактних екземплярів [254, с 134-135].
Автор справедливо зазначає, що основну групу тут складають відносини цивільно-правові, пов'язані із захистом особистих немайнових, особистих майнових прав і прав власності на перераховані інформаційні об'єкти.
Таким чином, при створенні різних видів інформації в кожному випадку ниникають відповідні права і обов'язки.
Розробки авторів є ще одним доказом того, що можлива і необхідна поведінка учасників інформаційних правовідносин відображає стан їх зв'язаності. При цьому кожен із суб'єктів правовідносин, частіш за все, одночасно має право і несе обов'язки.
Отже, на практиці у системі інформаційно-правових відносин права і обов'язки тісно пов'язані між собою. Так, праву відповідають обов'язки, а обов'язку відповідає право. Та особа, яка користується правами, одночасно несе і відповідну відповідальність, а ті, на кого покладаються обов'язки -отримують також певні права.
В багатьох нормативних актах України у сфері інформаційних відносин простежується цей нерозривний зв'язок прав та обов'язків.
Так, права та обов'язки учасників інформаційних відносин представлені послідовно у розділі ІУ Закону України "Про інформацію" (ст. ст. 43,44) [34].
Учасники інформаційних відносин мають право одержувати (виробляти, добувати), використовувати, поширювати та зберігати інформацію в будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом (ч. 1 ст. 43); учасники інформаційних відносин зобов'язані: поважати інформаційні права інших суб'єктів; використовувати інфюрмацію згідно з законом або договором (угодою); забезпечувати додержання принципів інформаційних відносин ...; забезпечувати доступ до інформації усім споживачам на умовах, передбачених законом або угодою; зберігати її в належному стані протягом встановленого терміну і надавати іншим громадянам, юридичним особам або державним органам у передбаченому законом порядку; компенсувати шкоду, заподіяну при порушенні законодавства про інформацію.
Бажано було б, на нашу думку, представити у законі права і обов'язки в єдиній статті, як це зроблено у російському законодавстві, для того, щоб ще раз підкреслити єдність прав і обов'язків інформаційних правовідносин.
Зазначимо також, що інформаційне законодавство надає учасникам інформаційних правовідносин широкі права у сфері інформації, інформатизації та захисту даних. На суб'єктів (учасників) права воно накладає і обов'язки - дотримуватись норм інформаційного права тощо.
110
111
Слід звернути увагу, між тим, що у сфері інформаційних правовідносин, права і обов'язки не завжди поділяються між суб'єктами таким чином, що на боці одного з них - тільки право, а на боці іншого - тільки обов'язок. Ілюстрацією можуть слугувати ряд норм Книги II ЦК України, до якої ми звертаємось у наступних розділах.
Таким чином, можна окреслити коло найбільш важливих суб'єктивних інформаційних прав і суб'єктивних інформаційних обов'язків і погодитися з О.А.Городовим, який вважає, що найважливішими у змісті інформаційних правовідносин є конституційні права не пошук, отримання, передачу, виробництво і поширення інформації. Ці права, на його думку, реалізуються, перш за все, через засоби масової інформації і глобальну мережу Інтер-нет, які в нинішній час є найбільш доступним способом пошуку, отримання і поширення суспільно значимих відомостей. "З конституційними інформаційними правами тісно пов'язані права на створення творів науки, літератури, мистецтва і творів технічної творчості, право на створення засобів масової інформації, інформаційних систем, мереж і засобів їх забезпечення, право на захист особи від впливу недостовірної неправдивої інформації" [189, с 57], - справедливо зазначає автор.
Отже, дослідження проблем змісту інформаційних правовідносин у сучасній правовій доктрині України проводяться, на жаль, недостатньо, тому актуальним є звернення до зарубіжних розробок у названій сфері. Між тим, законодавство України містить значний обсяг норм права, які регулюють інформаційні відносини, тому подальші дослідження слід проводити саме у сфері українського законодавства із застосуванням загальнотеоретичних розробок, як сучасних, так і класичних. При цьому значної різниці у загальнотеоретичних підходах до змісту інформаційних правовідносин порівняно з іншими правовідносинами немає: так само зміст їх складають права і обов'язки суб'єктів цих правовідносин.
1.4. Загальна характеристика джерел правового регулювання інформаційних відносин в Україні: проблеми розвитку
Однією з найважливіших і доволі складних проблем можна визнати на сьогодні проблему законодавчого і, в цілому, нормативно-правового врегулювання інформаційних правовідносин.
Як відомо з теорії права, в радянський період інтенсивно розроблялись принаймні дві теорії: теорія джерел права і теорія системи законодавства. Згідно з теорією джерел права, ієрархічна структура системи джерел права встановлює лише градацію правових нормативних актів у відповідності з їх юридичною силою і не повинна розумітися так, що норма, яка міститься у джерелі більш низького рангу, обов'язково повинна бути за своїм змістом похідною від норми, встановленої більш високим у ієрархії джерелом [225, с 36-38].
Теорія системи законодавства при всіх її оформленнях у категорію "зовнішня форма права" [436; 435; 331] являла собою концепцію "відносної самостійності законодавства." При цьому доводилось, що існує "глибинне об'єктивне коріння" різниці між системою права і системою законодавства.
Між тим, теоретики права вважають, що різниця ця лежить в іншій площині - у природі права і способах його формалізації. Таким чином, на їх думку, обидві ці теорії не можуть обгрунтувати шляхи досягнення відповідності закону праву і розкривають зміст третьої позиції, в якій обґрунтовується, що синтезуючою для різних підходів до основ системи права і системи законодавства є ідея логічної норми права [101, с 354]. За останньою теорією, по-перше, норма права - це єдність інтелектуально-вольового і юридичного змісту; по-друге, логічна структура норми права - це інваріантний зв'язок елементів: гіпотези, диспозиції і санкції. В ній відображено державно-владне регулювання суспільних відносин. По-третє, структура норми - припису - це структура первісних часток правової матерії. Норми
приписи виконують у текстах нормативних актів різні операції: забезпечують спеціалізацію права, конкретизацію, деталізацію поведінки. Тому норма - припис - це єдність двох елементів - "жорсткий закон організації її змісту". По-четверте, аналіз змісту юридичних норм забезпечується при "паралельній" характеристиці і елементів логічної норми і елементів норми
припису. Між тим, "логічна" норма права є тавтологією, оскільки право в цілому виражає об'єктивну логіку примусового регулювання поведінки людей і тому термін "логічне" доречний при характеристиці усіх категорій права, кожної окремо.
З останнім зауваженням можна погодитись. Однак, на практиці норма права, як єдність трьох елементів, найчастіше міститься у декількох статтях нормативного акту або навіть у статтях різних актів.
С.С. Алексеев з цього приводу зазначає: "Вірна для характеристики логічних норм, тобто первісних зв'язків в ідеальній структурі права, яка відображає його державно-владні якості, ця схема непридатна для аналізу реальної частини правової системи, яка відрізняється високим рівнем спеціалізації" [110, с 94-95].
Російські правознавці звертають увагу на негативні наслідки інтенсивного розвитку так званих мононорм (норм - принципів, загальних норм, статутних норм, норм правосуб'єктності, норм - дефініцій, конструкцій, презумпцій), які широко використовуються як у кодифікованих актах, так і в актах спеціалізації. Дійсно, не може не турбувати той факт, що спеціалізація законодавства стала в Україні, так само як і в Росії, однією із характерних його рис.
Приймається багато нових законів (за видами відносин, що регулюються), які не були відомі попередній практиці радянського періоду. Таким чином, відбувається своєрідне "розпорошення" тематики законів, що ро-
112
113
бить всю систему законодавства більш складною. Відбувається так би мовити "відхід", "відокремлення" системи законодавства від системи права.
На прикладі інформаційного права ці процеси спостерігаються особливо рельєфно.
На думку вчених, насправді це тільки зовнішній, формальний бік. Зростання кількості законів, їх спеціалізація відповідає тенденції глибше, точніше відобразити інтереси суспільства, досягти адекватності законів праву. У кінцевому рахунку, відбувається збагачення всієї правогалузевої структури, на всіх її рівнях: інститутів, субінститутів, підгалузей, формування їх нових різновидів.
Інтенсивне збільшення числа законів дає підстави для висловлювань за перегляд поглядів на систему права. Так, у дискусії "круглого столу" 1981р. була висловлена позиція про те, що якщо норми права будуть взаємно погоджені, то сама собою відпаде проблема системи права, що реально існує лише проблема системи законодавства. Ця позиція не була підтримана. Загалом, можна відмітити, що у літературі достатньо загальних характеристик системи законодавства як "зовнішньої форми права", "узгодженої єдності", "чіткої ієрархії на основі закону" і наділення його вищою юридичною силою. "Однак в цілому в уявленнях про систему законодавства переважає "силовий" акцент", - зазначають спеціалісти і узагальнюють: "... встановлення вірного співвідношення між системою права і системою законодавства - це і теоретичне і практичне завдання. Належне його рішення повинно забезпечувати доступність, скорочення непотрібної множинності актів, їх узгодженість і вірне застосування на практиці" [101, с 358].
Вважається, що інформаційне законодавство являє собою сукупність законів та інших нормативно-правових актів, за допомогою і через які держава встановлює, змінює чи припиняє дію відповідних інформаційно-правових норм. В літературі, між тим, пропонується розуміти під законодавством "впорядковану систему законів" [392].
"Інформаційне законодавство, - на думку О.О.Городова, - виступає головуючою формою закріплення норм інформаційного права і важливим правоутворюючим фактором" [189, с 59].
Виходячи із розуміння ролі інформаційного законодавства на сучасному етапі, ми поставили за мету в даному підрозділі роботи дослідити актуальні питання розвитку інформаційного законодавства, зокрема, в Україні, сформулювати основні концептуальні положення теорії інформаційного законодавства для подальшого вирішення доктринальних та практичних завдань у цій сфері.
Слід зазначити, що, оскільки інформаційне законодавство носить комплексний характер, його норми можна зустріти практично у всіх галузях сучасного права. Загалом, поява інформаційного законодавства у системі нормативно-правових актів України свідчить про підвищення ролі інфор-
маційних правовідносин. Інформаційне законодавство на сьогодні органічно включено в систему джерел права і, поряд із законодавством інших галузей, є одним із основних його різновидів.
Слід зазначити, що під джерелами інформаційного права розуміються зовнішні форми виразу інформаційно-правових норм [254, с 141]. В свою чергу, основу джерел інформаційного права складають нормативні правові акти інформаційного законодавства, які нині активно розвиваються в усіх країнах, включаючи Україну. Джерела права, крім того, це ще і способи формування і форми закріплення правових норм. Серед них виокремлюються чотири основні: звичаї, юридичні прецеденти, нормативно-правові акти, договори (міжнародні і внутрішньодержавні). Головним чином, це пояснюється тим, що система права і його норм за своєю природою відноситься до функціональних систем, які орієнтовані на конкретні групи суспільних відносин.
Норми інформаційного права можуть бути нормами - принципами, нормами - дефініціями, регулятивними нормами, а також такими, які відображають сутність прав та обов'язків суб'єктів. На нашу думку, це пояснюється тим, що інформаційне право не є окремою галуззю права, а його норми, як норми комплексного інформаційного законодавства, розташовані у різного роду комплексних законодавчих актах і галузевих нормативних актах різних галузей права. У зв'язку з цим, ми вважаємо, що усі названі норми мають значення для інформаційного права, як комплексної галузі законодавства, і як окремого, такого, що формується, інституту цивільного права. При цьому норми - дефініції мають для його становлення особливе значення. Це пояснюється тим, що саме ці норми встановлюють терміни і поняття, які використовуються у всіх галузях права. Важливим завданням у зв'язку з цим залишається аналіз стану інформаційного законодавства України з метою уніфікації як термінології, так і всього понятійного апарату у сфері інформаційних відносин.
Систему інформаційного законодавства України утворюють закони та інші нормативно-правові акти, які видаються у відповідності із законами, і присвячені регулюванню відносин, об'єктом яких є інформація, похідні від неї продукти та пов'язана з ними діяльність.
Логічним, на нашу думку, у розрізі питання, яке розглядається, пам'ятати про загальнотеоретичну проблему співвідношення права і законодавства для підтвердження наших думок, які висловлювалися неодноразово у попередніх підрозділах дослідження щодо наявності в українському законодавстві нової комплексної галузі законодавства - "Інформаційне право", і недостатню доведеність теорії про наявність відповідної нової галузі права. Звернемося для цього до ряду теоретичних розробок, які формувалися на протязі історії розвитку українського і зарубіжного законодав-
114
115
ства в інформаційній сфері. Спробуємо знайти нові і більш переконливі аргументи на користь наших власних переконань.
Вчені звертають увагу, перш за все, на проблему змішування понять "право" і "закон", не дивлячись на всебічну їх розробку як в історії, так і в сучасній науковій літературі. Так, О.Б.Венгеров [162, с 381], який є одним із основоположників досліджень у сфері інформаційних відносин, відмічав співвідношення системи права і системи законодавства, як одну із складних наукових і практичних проблем теорії права, розрізняючи два основних підходи до вирішення цього питання. Зокрема, з позиції обгрунтованого нормативізму, який розглядає закон лише як одну із форм права, законодавство (сукупність законів) також виявляється однією із форм виразу права, одним із джерел права (позитивного, об'єктивного); а з позицій природно-правової концепції, згідно з якою під правом розуміються моральні начала, певні свідомі побудови, законодавство є незалежним від права. Остання концепція, на нашу думку, стала особливо популярною в новітній українській історії права 90-х років минулого століття.
"Право відображає і правові теорії, і концепції, і правоусвідомлення, і правові норми, і акти. Система права слугує основою для побудови системи законодавства як його структурної форми",-зазначає І.Л.Бачило [131, с 115].
Між тим, на думку Ю.А.Тихомирова, навіть у сучасному російському "Загальноправовому класифікаторі галузей законодавства" ці поняття змішуються, відсутні також і чіткі критерії галузевої побудови законодавства [392, с 5-7].
Ще однією проблемою, яка привертає увагу теоретиків права є те, що досить часто поняття "законодавство" трактується як сукупність законодавчих та інших нормативних правових актів. За радянських часів до нього відносили практично усі нормативні акти. З цим можна було погоджуватись, коли було недостатньо законів, а тепер більш вірним було б розуміти законодавство у вузькому, точному розумінні слова - як структуровану, впорядковану систему законів, яка характеризується рядом якостей [392, с 11]. На нашу думку, це вірно.
Прагматичний, інформаційний аспект виділяє О.Б.Венгеров для того, щоб відрізняти систему права від системи законодавства.
Привертає увагу по цьому питанню і позиція І.Л.Бачило, яка пропонує розрізняти законодавство у вузькому (система законів) і широкому розумінні, відносячи в останньому випадку до законодавства усі нормативні правові акти [131, с 116].
Варто також згадати, що при систематизації законодавства виділяють галузі, які не співвідносяться з конкретними галузями права, а мають комплексний характер. Ми відносимо до такого комплексного систематизованого законодавства інформаційне законодавство, називаючи його для зручності і в силу історично обумовлених причин "Інформаційним правом".
Наступна проблема була детально досліджена Ю.А.Тихомировим в роботі "Загальна концепція розвитку Російського законодавства" у 1998 році, яка згадувалась вище. Завдання встановлення предмета законодавчого регулювання він називає найбільш складною, оскільки характер відносин, які регулюються і типи правових проблем, які підлягають вирішенню, мають передбачати і форму закону - кодекс, основи, загальні принципи тощо.
Будучи прибічницею розуміння інформаційного права як галузі права, і розглядаючи особливості інформаційного права та їх відображення у законодавстві, І.Л.Бачило приходить до висновку, що інформаційне право не знаходить свого відображення у якійсь одній галузі законодавства, а закріплено у нормах різних галузей законодавства, що передбачає певні складності об'єднання цих норм в межах однієї галузі - інформаційного законодавства [131, с 118].
Ми вважаємо, що ці сумніви - на користь висловлених нами думок про те, що у даному випадку йдеться саме про комплексну галузь законодавства, структура якої набагато складніша, ніж усі відомі досі комплексні галузі законодавства.
На складності об'єднання норм інформаційного права в єдине інформаційне законодавство вказували свого часу Ю.М.Батурін, О.Б.Венгеров та інші спеціалісти [163; 162].
Тут доречно буде згадати, що в українській правовій літературі рядом авторів [236, с 23] була запропонована категорія "гіперсистема права": "відносно нова, традиційна для нашої країни теорія права її не знала", - як стверджують автори і пояснюють: "У теоретиків права, які притримуються традиційної доктрини поділу права на галузі (за принципом: норма права -інститут права - галузь права) виникає питання: що це за категорія "гіперсистема", яке її місце в системі права згідно з теорією права." Сутність теорії полягає в наступному: "У відповідності з теорією гіперсистем, висувається тезис про існування права у вигляді великих, складних, ієрархічних, багатопорядкових підсистем, що формуються з галузевих інститутів права. Ця категорія вводиться в теорію права України на засадах юридичної концепції існування і формування правових субінституцій - автономних міжгалузевих комплексних інститутів права, щодо яких галузеві інститути виступають у ролі агрегуючих підсистем. За цією концепцією формується система всього законодавства України, в якому знаходять відображення нові суспільні відносини. Тобто Верховною Радою України приймаються Закони, які є системоутворюючими публічно-правового регулювання комплексного змісту в окремих суспільних відносинах на основі доктрини поділу права на провідні галузі" [236, с 23].
Слід зазначити, що, на перший погляд, теорія "гіперсистеми права" видається досить привабливою, оскільки пропонує сформувати так звані "автономні міжгалузеві комплексні інститути права", які формуються за раху-
116
117
нок "великих, складних, ієрархічних, багатопорядкових підсистем", а ті, в свою чергу, - із галузевих інститутів права. Висловимо, між тим, сумніви щодо теоретичної обґрунтованості і реальної практичної можливості побудови такого гіперутворення. Дійсно, праву відомі такі інститути, які складаються із норм різних галузей права. Серед найбільш відомих - інститут права власності, інститут авторського права, інститут права промислової власності тощо. Між тим, згідно з теорією права, інститути формують галузі права з їх особливим предметом і методом правового регулювання. Тому переважна більшість норм інститутів характерні для конкретних галузей права, зокрема, названі - є нормами приватного права. Ознайомившись із запропонованою теорією, можна зробити висновок, що її автори пропонують не тільки зробити виключення із правил, як це зробили ряд російських вчених, доводячи наявність інформаційного права як окремої галузі права у загальній традиційній системі права і вважаючи за можливе довести, що це відбувається за наявності одночасно двох методів правового регулювання, або взагалі - поклавши в основу лише предмет регулювання. Пропонується, як ми зрозуміли, докорінно змінити ставлення до поділу права на галузі, відкинувши необхідність звертати увагу на метод правового регулювання і, можливо, "розмиваючи" поняття предмету правового регулювання. Залишаються відкритими питання - які критерії буде покладено в основу системи права; в чому сенс додати до відомого поняття "комплексний міжгалузевий інститут права" термін "автономний"; в чому саме буде проявлятися ця автономія.
На нашу думку, теорія права давно і виправдано оперує поняттям "комплексний міжгалузевий інститут права", однак не ускладнює і без того складну систему права, яка склалася традиційно, грунтуючись на теоріях предмету і методу правового регулювання для відокремлення галузей і розуміння сутності інститутів і норм. Ускладнення цієї системи знищить таку диференціацію і призведе до хаосу в праві, оскільки незрозумілими стануть критерії формування галузей права, і практично кожний інститут буде претендувати на перетворення у такий "автономний міжгалузевий комплексний інститут права", пов'язаний із якимось окремим предметом регулювання. Ми не можемо погодитись із тим, щоб у черговий раз піддавати сумнівам вистраждані вітчизняною наукою критерії поділу права і побудови її системи.
Ми переконані, що кожна галузь права може мати у своєму складі інститут, відомий і іншим галузям. Але в такому випадку будуть рельєфно окреслені особливості його правового регулювання з огляду на предмет, метод, основні засади і функції даної галузі права.
При цьому можна і слід вести мову про комплексні галузі законодавства.
Якщо уважно дослідити зміст наведеної вище теорії, можна прийти до висновку, що поняття системи права і системи законодавства можна змі-
118
жувати, що є, як ми зазначали вище, великою проблемою і знаходить спра-медливу критику в правовій літературі, цивілістичній зокрема.
Слід нагадати, крім того, що аналіз інститутів інформаційного права, які ^пропоновані в літературі, наводять на думку, що вони настільки неоднорідні, що в ряді випадків не можна передбачити всі складові цих інститутів, нони повторюють одні і ті самі положення або невиправдано відокремлюються, що породжує логічне запитання - а чи не легше погодитися, що інформація є основою комплексного інформаційного законодавства і, по-суті, єдиним об'єднуючим фактором для різних за своєю природою правових інститутів інформаційного права, які мають стати або вже є одним із інститутів кожної науково обгрунтованої галузі права - цивільного, адміністративного, фінансового, кримінального тощо, і кожен раз має всі риси, прийманні цим галузям права. Перебирає на себе основні характеристики їх предмету і методу правового регулювання. В цьому, на нашу думку, проявляється багатогранність, універсальність самого феномену інформації в праві. Це змінює наші звичні уявлення, так само, як це відбулося раніше з іншими галузями науки - біологією, фізикою, філологією, змінилося навіть філософське розуміння цього світу завдяки пізнанню феномену інформації. Так само як в біології, наприклад, важливою є інформаційна наповнююча, а не лише чисельна характеристика ДНК, а у фізиці - інформаційна складова атомної, електронної будови Всесвіту, а не лише чисельна чи просторова, так і в праві інформаційна складова пронизує всю систему права, надаючи їй якісну наповнюючи силу, а не лише технічну бездоганність.
На нашу думку, надзвичайно переконливо і навіть з відтінком перестороги звучать слова І.Л.Бачило [131, с 118]. Так, перерахувавши складові законодавства в інформаційній сфері, автор звертає увагу на те, що багато дослідників історії права вказують на особливі проблеми, які виникають при прийнятті так званих комплексних актів, і наводить у зв'язку з цим приклади існування теоретичних уявлень про комплексну галузь господарського права, яка закріплювала і розвивала планові начала в управлінні народним господарством, які так і залишилися нереалізованими. Російські правознавці вважають, що з цього історичного досвіду мають бути зроблені висновки, щоб не повторювати попередніх помилок. Ми вважаємо, що помилок можна також уникнути, пам'ятаючи, що основа інформаційного права знаходиться у цивільному праві і гарантується нормами Конституції України.
Наші висновки ґрунтуються на надзвичайно важливій рисі, притаманній сьогодні українському суспільству. Право України орієнтовано на Європейські стандарти, зокрема, у сфері прав людини, виходить із приватних інтересів осіб. Основу такого права завжди забезпечувало повною мірою право приватне. Інформаційні відносини - як особисті немайнові, так і майнові, на нашу думку, мають коріння у праві приватному і не потребують штучного обмеження і безмежного контролю. Тому ми переконані не
119
тільки у необґрунтованості існування інформаційного права, як окремої галузі права, але і інформаційного кодексу, як втілення ідеї примату держави над особистістю у цій сфері.
Тенденції щодо переосмислення названих проблем стали помітні останнім часом як в Україні, так і в Росії. Так, відомий російський правознавець Ю.А.Тихомиров, який у 1995 році виступав на підтримку інформаційного права як самостійної галузі права [393, с 198], у 1998 році, при підготовці Загальної концепції розвитку російського законодавства взагалі не згадує інформаційне право. Свій висновок про те, що "до пропозицій про виділення нових галузей слід підходити обережно, реалізуючи спочатку ці ідеї у вигляді підгалузей та інститутів", - Ю.А.Тихомиров робить на підставі своїх попередніх зауважень висновок про те, що "не слід скороспілим законам поспіхом приписувати ранг права, а галузі законодавства механічно називати галузями права. Авторські амбіції розробників, вчених і депутатів не можуть слугувати для цього серйозною підставою" [392, с 7-11]. В цьому автор погоджується з іншими спеціалістами в тому, що навряд чи потрібно підтримувати тенденцію штучної диференціації і спеціалізації галузей і підгалузей.
Отже, не викликає, на нашу думку, сумніву те, що в Україні на сьогодні сформувалась нова комплексна галузь законодавства, яку для зручності і з огляду на історичну обумовленість, можна назвати інформаційне право. Крім того, "Інформаційне право" (або "Інформаційні права") - це також назва нового інституту цивільного права, який поступово формується і обґрунтування якого надається в наступному розділі даної роботи.
Слід особливо підкреслити також важливість охоплення цивільно-правовим регулюванням всіх цивільних правовідносин в інформаційній сфері діяльності.
Розробники нового ЦК України підкреслюють, що "новим моментом кодифікації є те, що цивільно-правовим регулюванням охоплюються всі цивільні відносини незалежно від тієї сфери діяльності, в якій вони виникли і існують" [426, с 5]. Таким чином, тепер норми ЦК України і всього "інструментарію цивільного права" застосовуються для врегулювання цивільних відносин у сімейних, трудових, земельних, гірничих, водних, лісових та інших сферах, наприклад, у сфері підприємництва. Отже, цивільні відносини у сфері інформаційних відносин, так само, як і у сферах використання природних ресурсів, охорони довкілля, трудових і сімейних відносин тощо, навіть якщо частина з них врегульована в інших нормативно-правових актах, не втрачають своєї предметної належності (оскільки вони за своєю природою є приватними відносинами) і тому регулюються цивільним (приватним) правом.
Інформаційні відносини в Україні регулюються на сьогодні, окрім Конституції України і ЦК України, рядом законодавчих та нормативно-правових актів, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Вер-
120
ховною Радою України. Значний масив нормативно-правових; актів прямо або опосередковано регулюють відносини, об'єктом яких є інформація.
Станом на 2005 рік, в Україні діяло близько 260 Законів України, 290 Постанов Верховної Ради України нормативного змісту, 375 Указів та 87 Розпоряджень Президента України, 1160 Постанов та 210 Розпоряджень Кабінету Міністрів України, понад 1000 нормативних актів міністерств та иідомств, які регулюють інформаційні відносини.3
Необхідно також враховувати, що звичайною стала і практика дотримання правил, які встановлюються, наприклад, адміністраторами мереж. Хоча такі правила не мають законодавчого закріплення, однак їх виконання дозволяє реально працювати або користуватися мережею.
Таким чином, важливою проблемою сьогодення став теоретико-правовий аналіз джерел регулювання інформаційних відносин в Україні, а також виявлення тенденцій подальшого розвитку інформаційного законодавства в умовах європейської та світової інтеграції.
У національній правовій науці вказані проблеми достатньо ґрунтовно висвітлювались у колективних монографіях "Правова інформатика" за редакцією М.Я.Швеця, Р.А.Калюжного [335], "Інформатизація законотворчої, нормотворчої, право застосовної та право освітньої діяльності" [231], "Вступ до інформаційної культури та інформаційного права" [180] тощо. Дана проблематика викликає значну зацікавленість зарубіжних вчених, зокрема І.Бачило, В.Лопатін, М.Федотов виклали свої погляди у підручнику "Информационное право" [131], В.Дозорцев - у збірнику статей "Интеллектуальные права. Понятие, система, задачи кодификации" [209], В.Копилов - у роботі "Информационное право" [254], А.Шамраєв - у книзі "Правовое регулирование информационных технологий" [434].
Інформаційне законодавство України являє собою сукупність законів та інших нормативно-правових актів, за допомогою, і через які держава встановлює, змінює чи припиняє дію відповідних інформаційно-правових норм.
Можна стверджувати, що на сьогодні інформаційне законодавство органічно включено у систему джерел права України.
Не зважаючи на те, що інформаційне законодавство знаходиться на етапі свого становлення, вже нині можна говорити про наявність певної його впорядкованості.
Таким чином, ієрархія знаходить свій вираз у підпорядкуванні актів різного рівня і притаманна всім галузевим структурам законодавства, зокрема інформаційному законодавству.
Структура інформаційного законодавства мож:е бути представлена впорядкованою сукупністю інформаційних правових норм і актів інформаційного законодавства:
3 Інформаційний сервер компанії "Ліга", www.liga.net.
121
інформаційно-правові норми Конституції;
інформаційно-правові норми ЦК України;
інформаційно-правові норми у складі інших галузей законодавства;
інші нормативно-правові акти комплексної галузі інформаційного законодавства.
Крім того - інформаційно-правові норми міжнародних актів.
Як вірно зазначає В.А.Копилов, повнота правового регулювання інформаційних відносин в інформаційній сфері може бути досягнута лише в тому випадку, якщо сукупність інформаційно-правових норм актів інформаційного законодавства "перекриє" всю множинність відносин матриці інформаційних правовідносин стосовно до всіх можливих об'єктів інформаційних правовідносин і суб'єктів, які діють в інформаційній сфері [255, с 141-142].
Оскільки "інформація проникає у всі сфери і напрямки діяльності громадянина, спеціаліста, керівника, юридичних осіб, держави, то і інформаційно-правові норми, які складають інформаційне законодавство, ніби пронизує все законодавство ... як по вертикалі... так і по горизонталі..." [255].
Що стосується так званої вертикальної структури інформаційного законодавства, то як і все законодавство України, вона будується, виходячи із принципу верховенства закону: норми акта, який є таким, що вищий за ієрархією, мають більш високу юридичну силу. Вони, крім того, є, як правило, визначними для відповідних норм усіх актів, розташованих за ієрархією нижче. Отже, ієрархія знаходить свій вираз у підпорядкуванні актів різного рівня і притаманна всім галузевим структурам законодавства, зокрема, інформаційному законодавству. Особливість його обумовлюється, головним чином, необхідністю прийняття додаткових правових актів зазначеної ієрархії. Мають місце в інформаційному законодавстві і неврегульовані правом відношення, і такі, що регулюються органами виконавчої влади через відсутність спеціальних законів, підготовка яких вимагає, зрозуміло, багато часу і зусиль. Крім того, Президентом України і Урядом прийнято ряд актів, які встановлюють державну політику, зокрема, у сфері інформатизації і зачіпають фактично відносини, які б мали бути врегульовані законами.
Таким чином, законодавчі та нормативні акти, які регулюють інформаційні відносини можна класифікувати за ієрархією:
Конституція України;
Цивільний кодекс України та норми інших кодифікованих законодавчих нормативно-правових актів;
Закони України, серед яких найбільш важливі - "Про інформацію", "Про захист інформації в автоматизованих системах", "Про наукову і науково-технічну діяльність", "Про науково-технічну інформацію", "Про Концепцію Національної проірами інформатизації", "Про Національну програму інформатизації" "Про друковані засоби масової інформації"", "Про електронні документи та електронний документообіг", "Про обов'язковий примірник
документів", "Про електронний цифровий підпис", "Про державну таємницю", "Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування", "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні", "Про банки і банківську діяльність", "Про радіочастотний ресурс України", "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", "Про стандартизацію", "Про поштовий зв'язок", "Про авторське право і суміжні права", та інші закони у сфері права інтелектуальної власності, "Основи законодавства України про охорону здоров'я", "Про друковані засоби масової інформації", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", "Про інформаційні агентства", "Про рекламу", "Про бібліотеки і бібліотечну справу", "Про видавничу справу", "Про національний архівний фонд і архівні установи", "Про телебачення і радіомовлення", "Про телекомунікації", "Про захист суспільної моралі", "Про зв'язок" та багато інших;
Постанови Верховної Ради України, зокрема: "Про затвердження завдань Національної програми інформатизації на 2006 - 2008 роки", "Про діяльність Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади щодо забезпечення свободи слова, задоволення інформаційних потреб суспільства та розвиток інформаційної сфери в Украіїні" від 16 лютого 1999 р. № 430 - ХІУ; "Про звіт Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення" від 22.05.2003р.; "Про парламентські слухання "Перспективи створення громадського телерадіомовлення в Україні" від 13 січня 2005 р. тощо;
Укази та Розпорядження Президента України: "Про Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 р." від 28 лютого 1995 р.; "Про порядок переміни громадянами України прізвищ, імен та по батькові" від 31 грудня 1991 р.; "Про Положення про технічний захист інформації в Україні" від 27 вересня 1999 р. тощо;
Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України: "Деякі питання Національної телекомпанії України" від 04 червня 2002 р.; "Про затвердження Положення про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові" від 27 березня 1993 p.; "Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці" від 09 серпня 1993 р.; "Про затвердження Концепції формування системи національних електронних інформаційних ресурсів" від 05.05.2003р.; "Про затвердження порядку обов'язкової передачі документованої інформації" від 28 жовтня 2004 р.; "Про затвердження Положення про Національний реєстр електронних інформаційних ресурсів" від 17 березня 2004 р.; "Про підписання Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки І Іольща про співробітництво в галузі інформації" від 22 червня 2005 p.;
122
123
"Про утворення Міжвідомчої комісії з питань розвитку інформаційної сфери" від 11 травня 2005 р тощо"
• Накази Міністерств та відомств, зареєстровані у встановленому порядку у Міністерстві Юстиції України, наприклад: Наказ Державного комітету України у справах видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження "Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації" від 16 вересня 1993 p.; Наказ Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України "Про затвердження Положення про дозвільний порядок проведення робіт з технічного захисту інформації для власних потреб" від 23 лютого 2002 p.; Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про оприлюднення у мережі Інтернет інформації про суттєві події у сфері охорони здоров'я" від 08 червня 2005 p.; Наказ Міністерства фінансів України "Про проведення "інформаційних днів" для представників засобів касової інформації" від 15 листопада 2004 р. тощо.
Специфічною формою інформаційного законодавства є міжнародні договори. Міжнародний договір, як відомо з теорії права, - це угода двох або кількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав та обов'язків у відносинах між ними. Він може називатися по-різному: договір, угода, пакт, конвенція, протокол тощо. Залежно від рівня, на якому укладається міжнародний договір, він може бути міждержавним, міжурядовим, відомчим, а залежно від кількості сторін - двостороннім або багатостороннім.
Так, до багатосторонніх відноситься, наприклад, Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право, прийнятий Дипломатичною конференцією 20 грудня 1996 р. [79];
до двосторонніх договорів - Договір між Урядом України та Урядом Республіки Польща про оперативне сповіщення про ядерні аварії, обмін інформацією та співробітництво у галузі ядерної безпеки і радіаційного захисту від 24 травня 1993 p.; Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Сполучених ІЦТатів Америки про використання системи управління інформацією в рамках програми "Партнерство заради миру" (PIMS) та доступ до системи" від із грудня 2004 р.; Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Польща про співробітництво в галузі інформації" від 22 червня 2005 р.
За відповідних умов, міжнародний договір, який регулює інформаційні відносини, стає частиною національного інформаційного законодавства України.
Між тим, слід звернути увагу на те, що ст. 9 Конституції України відносить до національного законодавства України лише чинні міжнародні договори. Отже, йдеться не просто про надання Верховною Радою обов'язковості міжнародному договору; але ; про чинність такого договору, внаслідок чого він може бути частиновд національного українського законодавства.
Оскільки Міжнародні договори є частиною національного законодавства, Законом України "Про міжнародні договори України" [13] від 22 грудня 1993 р. встановлено Порядок набрання ними чинності. Міжнародні договори, чинні в Україні, мають пріоритет перед національним законодавством. Таке правило відображає загальну тенденцію до гармонізації міжнародних угод та національного законодавства з формуванням у перспективі уніфікованих норм і у галузі інформаційного права.
До ненормативних джерел регулювання інформаційних відносин належать, наприклад, Єдині правила розгляду спорів про доменні імена, затверджені Internet Corporation for Assigned Names and Numbers (ICANN) [81], дія яких забезпечується шляхом обов'язкового включення адміністратором домену вимог "Правил" до договору на надання доменного імені, а також інші різного роду правила, встановлені адміністраторами конкретних доменів тощо.
Важливе значення для усіх країн світу, включаючи Україну, мають положення Міжнародного договору, який має назву "Окінавська Хартія Глобального інформаційного суспільства" [80] від 22 липня 2000 року, прийнята "групою восьми." Між тим, нормативного значення цей договір для нашої країни не має.
Більшості правових систем світу відомий звичай. Насамперед, йдеться про систему приватного права. Оскільки інформація є об'єктом регулювання цивільного права України, можна стверджувати, що важливе значення у сфері інформаційного законодавства буде надалі посідати правовий звичай, зокрема, міжнародні звичаї, звичаї внутрішньодержавні, звичаї, що грунтуються на звичаєвому праві, судовий звичай, звичаї ділового обороту (обігу) тощо. Саме до звичаю можна віднести, на нашу думку, і вище названі ('дині правила. На жаль проблемні питання звичаю, аналогії та судової практики в інформаційних цивільних правовідносинах неможливо розглянути в межах даної роботи у повному обсязі, між тим, ми присвячуємо їм певну увагу у розрізі питань, що розглядаються нижче.
Не слід забувати, що в процесі побудови демократичного суспільства в Україні посилюється регулюючий вплив закону як акту, який має найбільшу юридичну силу та займає провідне місце у правовій системі держави. Підвищення ролі закону є необхідним процесом удосконалення правового регулювання. Закріплені в законі правила є результатом вивчення об'єктивних закономірностей розвитку господарства, що дозволяє надати системі інших підзаконних актів єдність і високу науковість.
Нормативно-правові акти, які регулюють інформаційні відносини, поділяються на декілька рівнів.
Перший, конституційний рівень, відображає провідну роль Конституції в інформаційно-правовій нормотворчості і представлений рядом конституційних норм. Говорячи про посилення дії закону на суспільні відносини в
124
125
інформаційній сфері, слід, перш за все, підкреслити роль регулюючої дії Конституції України.
Принципово важливим є положення Конституції України, що закріплюють право кожного "вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір" (ст.34) [1].
Конституція України, крім того, врахувала чисельні пропозиції, які висловлювались в юридичній літературі попередніх років стосовно здійснення цих прав та їх обмежень, що мало позитивний вплив на подальше нормотворення.
До норм, які закріплюють права і свободи, які поширюються на інформаційну сферу, можна віднести, зокрема, ст.ст.З, 10, 15, 21, 28, 32, 34, 41, 54, 55, 56, 68, 105 Конституції України [1].
Ст. З Загальних засад Розділу І Конституції закріплює найважливіші принципи: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю".
Права і свободи людини та її гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Так, держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є її головним обов'язком.
Ст. 10 Конституції присвячена питанню державної мови в Україні: "Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України". Мова, як феномен еволюції людини, має своїм джерелом і уособленням інформацію, тому дана стаття є цінною для подальших досліджень у сфері права.
Не можна також заперечити значення ст.15 Конституції для з'ясування суті інформаційних відносин, за якого "суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України." В цій статті - декілька важливих уточнень щодо інформаційних прав, зокрема йдеться про ідеологію і про заборону цензури, що розглядається нами у розрізі реалізації прав.
Найбільш значну групу прав, пов'язаних з інформацією, складають положення Розділу 11 Конституції України. Визначаючи, що "усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними" (ст.21), Конституція у ст.28 гарантує кожному повагу до його гідності: "Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню."
Відповідно до ст.32 Конституції "ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України." При цьому "не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випа-
дків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини."
Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.
Крім того, кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Тісно пов'язане з останньою нормою положення ст.34 Конституції, яка гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір (ч. 1,2 ст. 34 Конституції)-
Здійснення цих прав може бути обмежено з ряду обставин, так само, як цс передбачають міжнародно-правові акти. 4.1 ст.41 Конституції присвячена найбільш цінній інформації: "Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності." І хоча ми не можемо погодитися з тим, як сформульована дана стаття, оскільки не є прибічниками проприєтарної теорії права інтелектуальної власності, однак, наявність конституційних гарантій для творців - суттєва підтримка їхньої творчої діяльності і збагачення інформаційної складової суспільного розвитку.
Право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення гарантується кожному у ст. 50 Конституції. Така інформація ніким не може бути засекречена (ч.2 ст.50).
Перекликається із змістом ст.41, ст.54 Конституції, якою "громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності" (ч.І ст.54).
Виважено сформульована ч.2 ст.54 Конституції: "Кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом."
Значну цінність у справі захисту інформаційних прав має норма ст.55 Конституції, згідно з якою "права і свободи людини і громадянина захищаються судом." При цьому "кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право звертати-
126
127
ся за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України і прав людини" (ч.2, 3 ст.55).
Останні дві частини названої статті встановлюють гарантії і правила звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (це, зокрема, можливо після використання всіх національних засобів правового захисту. (ч.4 ст.55); а також закріплюють право кожного захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань будь-якими незабороненими законом способами (ч.5 ст.55).
Ст. 56 Конституції гарантує право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, що актуально і у сфері інформаційних прав, а ст.68 зобов'язує неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Ст.105 розділу У Конституції України виділяє окремо положення про заборону посягання на честь і гідність президента України. Винні у цьому особи притягаються до відповідальності на підставі закону.
Звичайно, названими статтями не вичерпується регулювання Конституцією України інформаційних відносин, однак перераховані положення складають стрижень конституційних гарантій у сфері інформації.
У своїй сукупності вищезазначений перелік правових норм Конституції України досить повно відображає сукупність інформаційних прав і свобод. Однак принаймні два положення мали б являти собою їх основу: про те, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. І тут більш логічним було б зазначити "будь-яким іншим законним способом - на свій вибір", оскільки тільки межі закону можуть стримати, принаймні теоретично, порушення у цій сфері.
І друге положення, яке, на жаль, відсутнє у Конституції України: кожен має право вільно створювати (виробляти) і поширювати інформацію будь-яким законним способом. Таким чином, Конституція не містить найважливіші права - створення (вироблення) інформації, оскільки без такої складової не охоплюється друга сторона процесів, які, зокрема, породжують інформаційні відносини.
Між тим, саме ці два установлення тягнуть за собою значний обсяг обов'язків держави і її структур, які забезпечують гарантії виконання основних згаданих інформаційних прав і свобод. Названі обов'язки виявляються як результат аналізу поведінки суб'єктів правовідносин, які діють у цій сфері. Йдеться про створення і поширення так званої вихідної і похідної інформації, підготовку інформаційних продуктів, формування інформаційних ресурсів, надання інформаційних послуг, а також реатізацію права на пошук та отримання інформації, включаючи напрямки, через які забезпечується створення і використання інформаційних технологій тощо.
128
Аналіз норм ЦК України ми проводимо детально у подальших розділах даної праці.
Окремо слід звернути увагу на такі джерела регулювання інформаційних нідносин, як міжнародні договори і угоди, які визначають порядок співробітництва між національними і іноземними органами у сфері інформатизації.
Слід зазначити, що розвиток людського суспільства викликає об'єктивну необхідність налагодження зв'язків і співробітництва в різних галузях суспільного життя між усіма державами, народами, націями і національностями. Виступаючи за розвиток міжнародної інформаційної інфраструктури, Україна виходить з того, що таке співробітництво повинно здійснюватись на основі поваги суверенітету, законів і звичаїв кожної країни.
Джерелами регулювання відносин у сфері використання інформаційних систем слід назвати угоди і договори між Україною та іншими країнами СНД, Європи та Америки. Серед них - Угода про обмін інформацією у галузі зовнішньоекономічної діяльності (СНД, 24 вересня 1993 p.); Угода про обмін правовою інформацією (СНД, 21 жовтня 1994 p.); Угода між Урядом Російської Федерації і Урядом України про обмін правовою інформацією; Декларація про принципи та основні напрями розвитку українсько-польських відносин (13 жовтня 1990 р.) та ряд інших .
Важливе значення для подальшого розвитку законодавства України у сфері інформаційних правовідносин мають Окінавська Хартія Глобального інформаційного суспільства від 22 липня 2000 p., Типові Закони і рекомендації ЮНСІТРАЛ, Конвенції Ради Європи, Договори ВОІС тощо.
Враховуючи специфіку інформації, як об'єкту цивільних правовідносин, ми відносимо до зазначених джерел також міжнародні договори у сфері прав людини на інформацію, свободу, повагу до честі, гідності тощо, а також міжнародні договори у сфері інтелектуальної діяльності.
Однією із нагальних проблем, які потребують свого законодавчого вирішення залишається проблема побудови і удосконалення єдиного інформаційного простору України, який в подальшому має бути частиною єдиного інформаційного простору європейського співтовариства, країн СНД, ГУАМ і глобального світового інформаційного простору.
Серед заходів законодавчого забезпечення, формування і розвитку єдиного інформаційного простору в Україні не можна не зазначити закріплені у Законі України "Про інформацію" 1992 р. [34] конституційні права; необхідність захисту авторського права; прав на інформаційні ресурси; інформаційні технології та засоби їх забезпечення; положення про відповідальність суб'єктів єдиного інформаційного простору за правопорушення при формуванні інформаційних ресурсів та їх використання; формування і використання інформаційних ресурсів шляхом створення інформаційного
4 Інформаційний сервер Верховної Ради України, www.rada.kiev.ua
129
ринку та конкурентного середовища; тісну інформаційну взаємодію з іншими країнами та необхідність активного інформаційного обміну в системі міжнародного співробітництва.
Можна погодитися з тим, що інформаційна взаємодія суб'єктів в єдиному інформаційному просторі, поряд із правовим забезпеченням, потребує прийняття організаційних і правових заходів щодо захисту інформації. Ці заходи були свого часу частково враховані у Законі України "Про Концепцію національної програми інформатизації" від 4 лютого 1998 р. [36]. В Концепції особлива увага зверталася на незаконне втручання в інформаційні системи, інформаційні ресурси, забезпечення правового режиму поводження з інформацією і документацією як об'єкта права власності; захист конституційних прав громадян На збереження особистої таємниці і конфіденційності персональних даних, які знаходяться в інформаційних системах; забезпечення прав суб'єктів господарювання в інформаційних процесах і при розробці, виробництві і застосуванні інформаційних систем, інформаційних технологій і засобів їх забезпечення; сертифікацію створюваних засобів і систем забезпечення інформаційної безпеки, які використовуються для побудови єдиного інформаційного простору.
Серед першочергових дій формування й розвитку єдиного інформаційного простору України наприкінці 90-х років минулого століття пропонувалося визначити перелік та забезпечити розробку законодавчих і нормативних актів, як мали б скласти основу формування і розвитку єдиного інформаційного простору України, які б визначали вимоги до стандартизації технічних, програмних процесів і сертифікації технічних, програмних засобів, інформаційних продуктів. Нині робота в цьому напрямку триває.
Серед пріоритетних напрямків науки і техніки залишаються також перспективні інформаційні технології, прилади комплексної автоматизації, системи зв'язку, найважливішими серед яких на сьогодні є ті, які використовуються в процесі створення державних правових інформаційних систем.
Таким чином, загальна Концепція національної програми інформатизації сприяла вирішенню глобальної мети - формуванню в Україні єдиного інформаційно-правового простору. Між тим, як зазначалося в документі, відсутність розвинутої інформаційної системи у правовій галузі обмежує можливості громадян ефективно приймати участь через демократичні інститути в прийнятті рішень, а правова інформатизація суспільства, з одного боку, сприяє здійсненню мети інформатизації правової сфери, а з іншого, забезпечує законодавче регулювання правовідносин у сфері інформатизації.
Слід зазначити, що у Концепції дається визначення поняття "правова інформатизація України", як процесу створення оптимальних умов максимально повного задоволення інформаційно-правових потреб державних і суспільних структур, підприємств, організацій і громадян на основі ефективної організації, використання інформаційних ресурсів із застосуванням
130
прогресивних технологій; а також звертається увага на шляхи удосконалення процесу правової інформатизації суспільства, мету, методи організаційних форм вирішення поставленого завдання; визначення інформаційно-правового поля, тобто цінності інформаційних ресурсів, їх повноти і достовірності, регулярності їх надходження; питання правового забезпечення інформатизації та її принципів; основні завдання правової інформаційної системи, науково-методичне, інформаційне, лінгвістичне, технічне та фінансове забезпечення Української автоматизованої системи інформаційно-правового забезпечення.
Відповідно до ст. 9 Закону України "Про Національну програму інформатизації" [40], 4 листопада 2005 р. було прийнято Постанову Верховної Ради України "Про затвердження Завдань Національної програми інформатизації на 2006 - 2008 роки" [56], рекомендовано Кабінету Міністрів України в 2006 році та при формуванні проекту Завдань Національної програми інформатизації на 2007 - 2009 роки забезпечити необхідне фінансування інформатизації соціальної сфери, науки, освіти, культури тощо.
Звертає на себе увагу те, що на протязі 2002 - 2005 p.p. в Україні не затверджувались завдання Національної програми інформатизації, тому розвиток сфери, що цікавить, розвивався практично стихійно.
Серед напрямків, зазначених як пріоритетні, перш за все, формування політики та організаційно-правове забезпечення інформатизації (розробка проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів у сфері інформатизації; розробка основоположних державних стандартів засобів інформатизації та інформаційно-телекомунікаційних систем, гармонізовані з міжнародними стандартами); формування і розвиток національної інфраструкгури інформатизації (розробка сучасної телекомунікаційної інфраструктури та забезпечення її розвитку; забезпечення розвитку національного сегмента Інтернет; створення конкурентоспроможних засобів інформатизації); інформатизація стратегічних напрямів розвитку державності, безпеки та оборони (створення електронної інформаційної системи "Електронний уряд"; створення комплексної системи захисту інформації; створення інформаційно-аналітичної підтримки вирішення завдань розвитку державності, безпеки та оборони); інформатизація процесів соціально-економічного розвитку (створення і впровадження в центральних та місцевих органах виконавчої влади системи підтримки прийняття рішень з проблем мак-роекономічного розвитку країни і розвитку ринку); інформатизація фінансової та грошової системи, державного фінансово-економічного контролю; інформатизація соціальної сфери; інформатизація у сфері охорони навколишнього природного середовища та природних ресурсів; інформатизація освіти, науки і культури; інформатизація у сфері міжнародного співробітництва.
Завдання визначені глобальні, однак, звертає на себе увагу конкретність і прозорість діяльності як держави, так і інших зацікавлених осіб для вирішення
131
зазначених цілей, зростання професійності авторів відповідних нормативних актів, прагнення до реальної інтеграції у світові інформаційні процеси.
На нашу думку, значний вплив на прийняття зазначеного документа мали Парламентські слухання щодо розгляду питання розвитку інформаційного суспільства в Україні, що проходили у Києві 21 вересня 2005 р. [300], які грунтувалися, в свою чергу, на документи першого етапу Всесвітньої зустрічі на вищому рівні з питань інформаційного суспільства від 10-12 грудня 2003 p., яка проходила у Женеві. Представниками народів світу на цій зустрічі була прийнята "Декларація принципів", яка визначила загальне прагнення та рішучість учасників побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожний міг би створювати інформацію і знання, мати до них доступ, користуватися і обмінюватися ними. Було відзначено, що освіта, знання, інформація і спілкування складають основу розвитку, ініціативності й добробуту людської особистості.
Координуючим і системоутворюючим законом для всієї системи інформаційного законодавства залишається Закон України "Про інформацію" 1992 р. [34], яким регулюється комплекс відносин, що виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації (ст.З). Даний закон був опублікований 13 листопада 1992 року і набув чинності в день опублікування, закріпивши право громадян України на інформацію і встановивши правову основу інформаційної діяльності.
Саме цей нормативний акт заклав підвалини системного підходу до правового регулювання відповідних відносин в Україні, а створення науково обгрунтованої системи інформаційного законодавства, її структури, значною мірою впливає на ефективність їх правового регулювання за сучасних умов розвитку інформаційних відносин.
Закон складається із 6 розділів і 54 статей. В них висвітлюються основні питання, пов'язані із поняттям інформації, видами і методами інформаційної діяльності, режимом доступу до інформації, її джерелами, правами і обов'язками учасників інформаційних відносин, питаннями охорони права на інформацію, відповідальністю за порушення цього права, пов'язані із понятгям міжнародної інформаційної діяльності і питаннями співробітництва із зарубіжними інформаційними організаціями.
Прийняття названого закону започаткувало розвиток і становлення інформаційного законодавства в Україні. Позитивним в ньому є встановлення переліку основних видів інформації, до яких віднесено статистичну, соціологічну, правову, масову інформацію про особу, про діяльність державних органів влади та місцевого самоврядування, інформацію довідково-енциклопедичного характеру. Однак, закріплена класифікація не є універсальною, що підтвердила практика застосування Закону.
Одним із шляхів вирішення цієї проблеми стало надання окремого правового регулювання деяким з видів інформації, які не були охоплені законом: науково-технічна інформація - на рівні спеціального закону; екологічна - на рівні галузевого законодавства; геологічна - на рівні підзаконного акта. Отже, об'єднання інформаційного законодавства у науково обґрунтовану систему вимагає уточнень ряду положень Закону України "Про інформацію", узгодження їх з існуючою практикою, оскільки він є своєрідними основами відповідного законодавства. Не викликає сумніву, що необхідно більш детально та розважливо підійти до розробки чіткої державної класифікації типів інформації, відповідних банків даних, в яких би враховувався як зміст інформації, цільове призначення, так і можливі соціальні, цивільно -правові наслідки її загальнодоступності, або обмеження допуску до неї. Враховуватись повинні і економічні фактори.
Слід зазначити, що на час прийняття цей закон характеризувався як вельми актуальний і прогресивний. У ньому вперше були сформульовані законодавчі визначення ряду понять у сфері інформації, яких не було навіть у відповідних законах інших країн. Оскільки закон створив законодавчу основу для розвитку різного роду засобів і видів інформаційної діяльності, це було визнано його головною перевагою.
В Законі міститься ряд норм - дефініцій, зокрема, визначення поняття "інформація" як документованих або публічно повідомлених відомостей про події і явища, які відбуваються в суспільстві, державі, оточуючому природному середовищі. Вважаємо за необхідне зробити пропозиції по удосконаленню цього визначення, але найбільш доречним, на нашу думку, це буде після висвітлення проблем цивільно-правового регулювання інформаційних відносин у Розділі 2 даного дисертаційного дослідження. На даному етапі роботи підкреслимо лише необхідність такої роботи, оскільки доктринальне розуміння, а за ним і законодавче, багатьох об'єктів, які динамічно розвиваються, потребує і більш швидкого і поглибленого закріплення у праві.
Надзвичайно важливим можна визнати надане Законом "Про інформацію" право створення науково-дослідних інформаційних організацій, фірм тощо. Безперечно, це надало можливість створити свого часу широкі можливості для розвитку альтернативних інформаційних організацій, зокрема, засобів масової інформації, що визнається однією з умов справжньої демократії.
Метою і завданнями Закону, як видно із ст.2, є встановлення загальних правових основ одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплення права особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також визначення джерел, статусу учасників інформаційних відносин, регулювання доступу до інформації та забезпечення її охорони, захист особи та суспільства від неправдивої інформації.
132
133
Закон проголошує також основні принципи інформаційних відносин, які можна назвати їх основними засадами і яки можна додатково передбачити у ЦК України:
гарантованість права на інформацію;
відкритість;
доступність інформації та свобода її обміну;
об'єктивність;
вірогідність інформації;
повнота і точність інформації;
законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.
Найважливішими гарантіями вищезазначених принципів має бути інформаційна політика, яка спрямована на їх виконання, на рішення ряду проблем, зокрема: забезпечення доступу громадян до інформації; створення національних систем і мереж інформації; зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності; забезпечення ефективного використання інформації; сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів; створення загальної системи охорони інформації; сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України.
З усіх названих напрямків державну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції (ст.6 Закону України "Про інформацію").
Серед суб'єктів інформаційних відносин закон називає громадян України; юридичних осіб; державу. Відповідно до Закону, суб'єктами інформаційних відносин можуть бути також інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства.
Гарантуючи громадянам право на отримання інформації, держава зобов'язує органи державної влади, а також органи місцевого самоврядування інформувати населення про свою діяльність і рішення, які приймаються.
Загалом, право на інформацію забезпечується вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів. При цьому обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх зберігання, що визначаються законодавством. Забезпечення права на інформацію відбувається за допомогою створення механізму здійснення цього права; здійсненням державного контролю з додержанням законодавства про інформацію; встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.
Контроль за дотриманням законодавства про інформацію покладається на державу. Передбачається також встановлення відповідальності за порушення Закону України "Про інформацію".
Цінність закону, що розглядається, полягає в уточненні ряду понять, які належать до інформаційного законодавства. Так, у ст.12 визначається поняття інформаційної діяльності як сукупності дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави.
Поняття масової інформації розглядається в якості публічно поширюваної друкованої і аудіовізуальної інформації. В свою чергу, друкованими засобами масової інформації визнаються друковані видання (преса) - газети, журнали, бюлетені і разові видання із визначеним тиражем; аудіовізуальними засобами масової інформації- радіомовлення, кіно-, звукозапис тощо.
Значний інтерес являє перелік основних напрямків інформаційної діяльності (ст.13), основних видів інформаційної діяльності (ст.14); основних галузей інформації (ст.17) та основних видів інформації (ст.18).
Так, серед основних напрямів інформаційної діяльності закон називає: політичний, економічний, соціальний, духовний, екологічний, науково-технічний, міжнародний тощо.
Основними видами інформаційної діяльності є: одержання, використання, поширення та зберігання інформації. На нашу думку, до основних видів інформаційної діяльності слід додати також створення і виробництво інформації, вказавши, що питання створення інформації регулюються переважно законодавством про інтелектуальну власність. Створення інформації можна визначити, на нашу думку, як інтелектуальну цілеспрямовану діяльність, в результаті якої з'являється якісно нова, оригінальна інформація, як неекономічний феномен, який може бути втілений у матеріальну об'єктивну форму, придатну для сприйняття третіми особами, бути публічно оголошеною тощо. Така інформація є найчастіше основою всіх інших видів інформаційної діяльності. В свою чергу, виробництво інформації- це вироблення на основі і за допомогою відомої інформації із залученням різного роду засобів та інтелектуальної діяльності нової інформації, яка не підпадає під поняття "створення інформації", втілена в об'єктивну матеріальну форму придатну для сприйняття третіми особами, бути публічно оголошеною тощо і має здатність до тиражування і розповсюдження.
Поняття "одержання" інформації, закріплене у ст.14, слід доповнити і викласти у такій редакції: "Одержання інформації - це набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України створеної, виробленої документованої або публічно оголошеної інформації громадянами та юридичними особами, державою".
Звертає на себе увагу термін "використання", який застосовується у контексті закону щодо інформації. Ми вважаємо абсолютно вірним застосування саме цього терміну, на відміну від терміну "користування", який
134
135
застосовується
до правовідносин власності. Цим ще раз
підкреслюється, на нашу думку,
відмінність у розумінні природи
інформації.
Із самим визначенням також, в цілому, можна погодитись: "Використання інформації - це задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави."
Поширення інформації розуміється у Законі як "розповсюдження, обнародування, реалізація у встановленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації". Додаткових пояснень потребує термін "реалізація" стосовно інформації, оскільки законодавець надає в даному випадку широке поле для тлумачень. Те саме можна сказати і про терміни "обнародування" та "публічно оголошувана" інформація, в контексті обидва терміни звучать як тавтологія.
Не можна погодитися із тим, що поширення - це "реалізація" інформації, скоріше мова йде про її використання. Причому використання в ряді випадків може призвести і до спотворення, зміни або і знищення інформації.
Навряд чи доцільно виділяти окремо у загальних визначеннях "зберігання" інформації, яке розуміється як "забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв", оскільки йдеться, на нашу думку, знов-таки про використання, конкретно - про належне використання. Використовувати інформацію, не зберігаючи її належним чином, неможливо. Хоча в ряді випадків, зокрема, коли це стосується, наприклад, осіб, основною метою діяльності яких в інформаційній сфері є зберігання інформації, цей термін буде доречним. Отже, для інформаційних відносин, на нашу думку, можна запропонувати своєрідну "тріаду" основних видів інформаційної діяльності:
створення (вироблення) інформації;
передання і одержання інформації;
використання інформації (включаючи її поширення і зберігання).
Усі інші можливі види діяльності можуть бути розкриті, на наше переконання, через ці три основні. Причому одержання інформації може бути поставлене у перший вид діяльності, як варіант: створення, вироблення або одержання інформації, в залежності від зусиль, які докладаються суб'єктом; або одержання інформації стоїть поряд із її переданням, як вза-ємо віддзеркалені види діяльності, які найчастіше обумовлюють появу один одного. В наведеному переліку ми обрали останній варіант.
Основними галузями інформації, як зазначено у ст.17 Закону України "Про інформацію" є: політична, економічна, міжнародна. На етапі розробки Закону пропонувалося ввести в даному випадку поняття "сфери інформації", але в тексті було закріплено термін "галузі", що можна визнати вірним з огляду на більшу невизначеність терміну "сфера" і сумніви у доречності його застосування у даному контексті. Слід зазначити також, що даний перелік не може претендувати на поняття класифікації, оскільки відсутня чітка підстава класифікації. Це, скоріше, перелік різнорідних відносно само-
стійних напрямків діяльності суспільства, тому слід доповнити його наприкінці словом "тощо", щоб підкреслити його відкритий характер, те, що він може продовжуватись.
Більш важливим з практичної точки зору слід визнати перелік видів інформації, поданий у ст. 18 Закону. Так, основними видами інформації є: статистична інформація; адміністративна інформація (дані); масова інформація; інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого та регіонального самоврядування; правова інформація; інформація про особу; інформація довідково-енциклопедичного характеру; соціологічна інформація. До цього переліку, на нашу думку, доречним було б додати інформацію як особисте немайнове благо; інформацію як результат інтелектуальної творчої діяльності; інформацію як товар. В будь-якому разі даний перелік не є класифікацією у повному розумінні цього слова, оскільки знову відсутня єдина підстава для класифікації. Законодавець йшов скоріше шляхом закріплення тих видів інформації, які були відомі на час його прийняття, доповнювався, зокрема, абз. З у 2002 році, і може доповнюватися у подальшому. Тому і тут доречно внести доповнення "тощо". Таким чином, не дивлячись на значну повноту наведеного переліку, його можна
продовжити.
Слід принагідно зазначити, що в правовій літературі пропонувалися різні підходи до класифікації інформації. їх аналіз здійснюється нами окремо. При розкритті кожного із перерахованих видів інформації найбільший інтерес являють собою визначення правової інформації як сукупності документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо.
Суттєвим недоліком, на наш погляд, є те, що, не дивлячись на чисельні зміни, Закон і нині не охоплює всіх найважливіших питань, пов'язаних з інформацією, тому більшість складних проблем інформатизації та захисту інформації, залишаються за його межами.
Між тим, за умови доробки і внесення ряду необхідних змін, або прийняття нової редакції, які обумовлені необхідністю врахування потреб і особливостей формування незалежного законодавчого масиву у цій сфері, Закон України "Про інформацію" може розглядатись як узагальнюючий, координуючий і системоутворюючий законодавчий акт.
На жаль, доводиться констатувати, що на сьогоднішній день всі важливі положення, які слід було б акумулювати в Законі України "Про інформацію", розглядаються в окремих законах і підзаконних актах, що вносить у процес формування інформаційно-правового масиву елементи стихійності, без урахування інформаційної ситуації, наукових уявлень про інформацію, систему інформаційного законодавства, практики його застосування тощо.
136
137
Не можна не зазначити, що в Законі України "Про науково-технічну інформацію" 1993 р. [38] ми знаходимо ті самі недоліки. Позитивним можна назвати те, що даний правовий акт - один із перших в Україні ввів регулювання правових та економічних відносин громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, одержанні, використанні та поширенні науково-технічної інформації, офіційне закріплення отримали визначення ряду термінів, що, без сумніву, має важливе значення.
Значна маса нормативного матеріалу міститься на сьогодні в указах Президента України та постановах Кабінету Міністрів.
Особлива увага в цих документах приділяється перспективам інформаційних технологій, приладам комплексної механізації, системам зв'язку. Вдосконалення інформаційного середовища за рахунок освоєння принципово нових інформаційних технологій в системах різного призначення, засобів інформатики, обчислювальної техніки та зв'язку визнано головною метою напряму.
Такі заходи роблять можливим забезпечення створення вітчизняних засобів інформатики та обчислювальної техніки, які є конкурентоспроможними на світовому ринку; створення національного банку комп'ютерної інформації, інтегрованого в міжнародні інформаційні мережі, якісно нове вирішення завдань управління економікою, виробництвом, соціальною сферою тощо. Ці ідеї ще й досі значною мірою залишаються лише на папері, не підкріплені серйозними правовими та фінансовими програмами.
На нашу думку, система інформаційного законодавства повинна формуватися сьогодні як система "відкрита", мати ознаки системності та ієрархі-чності. Основні принципи інформаційних відносин, конституційні інформаційні права знаходять своє закріплення у Конституції України. Цивільний кодекс України містить найважливіші понятгя інформації, інформаційних цивільних правовідносин і інформаційних прав, не лише гарантії реалізації і захисту інформаційних прав, але і, зокрема, реальні способи захисту цих прав. Саме Цивільний кодекс регулює на сьогодні значне коло інформаційних правовідносин; а всі положення Загальної частини зазначеного кодексу можуть застосовуватись до врегульованих ним інформаційних правовідносин, про що докладно йдеться у наступних розділах даної праці.
Необхідність спеціального законодавчого акту, зокрема, Закону України "Про інформацію", положення якого аналізувалися вище, не заперечується, за умов їх узгодження з положеннями ЦК України та інших нормативних актів, які утворюють відкриту ієрархічну систему інформаційного законодавства.
Практичної значущості в останні роки набувають питання, які визначені більшістю країн світу за пріоритетні, зокрема: необхідність розробки пакету законодавчих та нормативно-правових актів у сфері інформатизації, основоположних державних стандартів засобів інформатизації та інформаційно-телекомунікаційних систем, гармонізованих до міжнародних стандартів; сис-
138
тем державної сертифікації засобів інформатизації та інформаційно-телекомунікаційних систем у межах державної системи сертифікації; вироблення та розвиток телекомунікаційної інфраструктури; створення національної системи інформаційних ресурсів; створення системи інформаційно-аналітичного забезпечення в багатьох галузях науки, економіки та освіти.
Світовий досвід демонструє, що без навмисного "переливання" коштів із секторів народного господарства до інформаційного, останній не зможе розвиватися необхідними темпами. Зважаючи на це пропонується передбачити значні податкові пільги, зокрема для споживачів інформації, які використовують її для потреб внутрішнього ринку.
На нинішньому етапі можливо вести мову про базові принципи, на яких повинна відбуватися подальша інтеграція між країнами: вертикальна і горизонтальна інтеграція існуючих і створюваних інформаційних систем; створення єдиного комунікаційного середовища, включаючи системи конфіденційного зв'язку і транспортні мережі, мережі зв'язку, передачі даних, в тому числі оптоволоконні, супутникові тощо; суворе дотримання міжнародних стандартів у сфері інформаційно-обчислювальних мереж і засобів зв'язку; відкритість систем, що забезпечує об'єднання обчислювальних ресурсів різних архітектур і можливість їх подальшого нарощування; забезпечення інтерактивного доступу користувачів до інтегрованої територіально-розподіленої бази даних правової інформації; інтеграція лінгвістичних засобів, які використовуються в різноманітних автоматизованих інформаційних системах тощо.
Слід зазначити, що всі види виробництва інформаційних систем і мереж, технологій і засобів їх забезпечення складають спеціальну галузь економічної діяльності у переважній більшості країн, розвиток якої визначається державною науково-технічною і промисловою політикою інформатизації. Таким чином, названі сфери належать до пріоритетних напрямків розвитку інформатизації.
В умовах ринкової економіки з притаманними їй методами господарювання, враховуючи провідну роль інформатизації, вартими уваги стають законодавчі розробки, які стосуються правового режиму інформаційних ресурсів; визначення категорій доступу до інформаційних ресурсів; блок питань, пов'язаних із захистом інформації і прав суб'єктів у сфері інформаційних процесів. Доцільно, на нашу думку, кожній країні постійно вивчати досвід партнерів при розробці національних законодавств і з урахуванням відповідних особливостей існуючої правової бази, узгоджувати спільні законодавчі акти.
Щодо єдиного інформаційного простору, звертає на себе увагу визначення, запропоноване у Концепції формування та розвитку єдиного інформаційного простору Росії і відповідних державних інформаційних ресурсів від 23 листопада 1995 p., а пізніше - Законі РФ від 4 липня 1996 р. "Про
139
участь
у міжнародному інформаційному обміні"
[87; 88], як сукупності баз і
банків даних, технологій їх ведення і
використання, інформаційно-телекомунікаційних
систем і мереж, які функціонують на
основі єдиних принципів і за загальними
правилами, що забезпечують інформаційну
взаємодію організацій і громадян,
а також задоволення їх інформаційних
потреб. Наведене визначення можна
врахувати і для удосконалення
українського законодавства.
Єдиний інформаційний простір складається, як свідчить практика, з таких головних компонентів:
інформаційні ресурси, що містять у собі дані, знання і відомості, зафіксовані на відповідних носіях інформації;
організаційні структури, що забезпечують функціонування і розвиток єдиного інформаційного простору, а саме: збір, обробку, зберігання, поширення, пошук і передачу інформації;
засоби інформаційної взаємодії громадян і організацій, в тому числі програмно-технічні засоби і організаційно-нормативні документи, які забезпечують доступ до інформаційних ресурсів на основі відповідних інформаційних технологій.
Разом з тим, процес формування єдиного інформаційного простору спрямований не лише на створення технічної і технологічної структури інформатизації для забезпечення взаємодії виробників інформації та її користувачів, але й на врахування економічних, політичних і соціальних, напрямів його формування, інтегрування у світовий інформаційний простір.
Аналізуючи законодавство в цій сфері, можна простежити процес переходу від презумпції закритості інформації до презумпції її відкритості на законодавчій і економічній основі з подоланням інформаційного монополізму управлінських та комерційних структур. Юридична підтримка відкритості державних інформаційних ресурсів є необхідною передумовою забезпечення інтеграції єдиного інформаційного простору країни з європейським і всесвітнім інформаційним простором.
Не викликає сумнівів правильність підходів до формування і використання інформаційних ресурсів недержавного сектору економіки, що повинні сприяти включенню недержавних організацій-виробників інформаційних ресурсів до єдиного інформаційного простору як суб'єктів інформаційних відносин; наданню недержавним структурам санкціонованого доступу у встановленому порядку до державних інформаційних ресурсів; наданню громадянам і організаціям доступу до недержавних інформаційних ресурсів; розширенню сфери платних інформаційних послуг.
Таким чином, в сучасній Україні приділяється значна увага законодавчому забезпеченню формування і розвитку єдиного інформаційного простору, яке б регулювало весь комплекс суспільних відносин, пов'язаних з інформацією та її виробництвом, поширенням і використанням. Законодав-
ство спрямоване на забезпечення конституційного права кожного "вільно шукати, отримувати, передавати, виробляти і поширювати інформацію будь-яким законним способом", на захист авторського права і прав на інформаційні ресурси, інформаційні технології і засоби їх забезпечення; на формування і використання інформаційних ресурсів шляхом створення інформаційного ринку і конкурентного середовища; на відповідальність суб'єктів єдиного інформаційного простору за правопорушення при формуванні інформаційних ресурсів та їх використанні; на тісну інформаційну взаємодію з іншими країнами - партнерами і активний інформаційний обмін в системі міжнародного співробітництва та інформаційної безпеки.
Слід зазначити також, що єдиний інформаційний простір охоплює всі сфери діяльності суспільства, тому норми права інформаційного законодавства мають бути присутніми у більшості законодавчих актів країн - учасників.
Однією із найважливіших і найскладніших є на сьогодні проблема розвитку законодавства у сфері електронної комерції.
Перелік документів, які діють у сфері правового регулювання інформаційних технологій, включаючи і так звану електронну комерцію, пропонує, виходячи із їх класифікації за напрямками, А.В.Шамраєв [434, с.3-9].
Слід зазначити, що у даному напрямку, так само, як це відбувалося у сфері прав людини, законодавство розвивається спочатку на рівні міжнародному, як типові закони, міжнародні конвенції, договори, типові угоди, а потім знаходить свою специфіку на рівні національних законів, оскільки йдеться про надзвичайно сучасні і глобальні проблеми - інформацію, електронний документообіг, електронну торгівлю тощо, які зародилися у своєму сучасному вигляді лише з утвердженням епохи глобалізації.
Так, для міжнародного публічного та міжнародного приватного права характерними є посилання на вже згадувану Окінавську Хартію Глобального інформаційного суспільства від 22 липня 2000 p.;
на документи Комісії ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ), а саме: Типовий закон ЮНСІТРАЛ "Про електронну комерцію" 1996 p.; Типовий закон ЮНСІТРАЛ "Про електроні підписи" 2001 p.; Типовий закон ЮНСІТРАЛ "Про міжнародні кредитові перекази" 1992 p.; Правове керівництво ЮНСІТРАЛ з електронного переказу засобів 1987 p.; Рекомендацію ЮНСІТРАЛ про правову цінність комп'ютерних записів 1985 р. тощо;
на документи Ради Європи, а саме: Конвенцію "Про захист фізичних осіб по відношенню до автоматичної обробки персональних даних" від 28 січня 1981р.; Конвенція про інформаційне і правове співробітництво, яке стосується "послуг інформаційного суспільства" від 4 жовтня 2001 p.; Конвенція Ради Європи з кіберзлочинності від 23 грудня 2001 р. тощо;
на договори Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІС), наприклад: Договір про авторське право від 20 грудня 1996 p.; Договір про виконання і фонограми від 20 грудня 1996 р. тощо;
чо
141
на
угоди Всесвітньої торгівельної
організації (ВТО): Генеральну угоду з
торгівлі і послуг від 15 квітня 1994 р.
(Додаток з телекомунікацій); Угоду з
торгівельних прав інтелектуальної
власності 1994 р. тощо;
на звичаї, принципи і правила Міжнародної торгівельної палати (МТП); Міжнародного морського комітету та Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), такі як: Загальні звичаї для засвідчення цифровим способом міжнародної комерції 1997 p.; Загальні принципи реклами і маркетингу в Інтернет 1998 p.; Уніфіковані правила поведінки при обміні торговими даними шляхом телетрансмісії 1987 p.; Правила для електронних коносаментів від 29 червня 1990 p.; Загальні принципи захисту прав споживачів у контексті електронної комерції 2000 р. тощо;
угоди Європейської економічної комісії ООН та Центру ООН сприяння торгівлі і електронному бізнесу, такі як: Типова угода обміну при міжнародному комерційному використанні електронного обміну даними (Додаток до Рекомендації № 26 "Комерційне використання угод з обміну при електронному обміні даними", прийнятому Робочою групою із сприяння міжнародним торгівельним процедурам Європейської економічної комісії ООН від 23 червня 1995 p.); Угода про електронну комерцію (Рекомендація №31, прийнята Центром ООН сприяння торгівлі і електронному бізнесу, березень 2000 p., Женева) тощо.
Окрім перерахованих документів, слід також звернути увагу на ряд Регламентів і Директив Європейського парламенту і Ради Європи, а саме: про введення домену верхнього рівня "ие" (Регламент №733/2002 від 22 квітня 2002 р.); про захист фізичних осіб по відношенню до обробки персональних даних і вільному руху таких даних (Директива 95/46/ЕС від 24 жовтня 1995 р.); про захист споживачів по відношенню до дистанційних договорів (дистанційний продаж) (Директива 97/7/ЕС від 20 травня 1997 р.); про обробку персональних даних і охорони таємниці приватного життя в телекомунікаційному секторі (Директива 97/66/ЕС від 15 грудня 1997 р.); про правові основи Співтовариства для електронних підписів (Директива 1999/93/ЕС від 13 грудня 1999) тощо.
Відповідні документи свого часу були прийняті країнами СНД, наприклад: Угода про співробітництво держав - учасників Співдружності Незалежних Держав у боротьбі із злочинами у сфері комп'ютерної інформації від 1 червня 2001 p.; Модельний закон "Про електронний цифровий підпис" від 9 грудня 2000 р. та інші.
Значна кількість законодавчих актів прийнята на сьогодні зарубіжними державами у сфері електронної комерції.
Так, закони, які регулюють інформаційні відносини, електронний документообіг, електронну комерцію, прийняті і діють в значній кількості країн світу, зокрема, в Австрії (Федеральний Закон від 19 серпня 1999 р. "Про електронні підписи"); в Азербайджані (Закон Азербайджанської Республіки
від 3 квітня 1998 p. № 450-1Q "Про інформацію, інформатизацію і захист інформації"); в Білорусі (Закон Республіки Білорусь від 10 січня 2000 р. № 357-3 "Про електронний документ"); у Великобританії (Закон від 25 травня 2000 р. № 1798 "Про електронні комунікації"); в Індії (Закон від 9 червня 2000 р. № 21 "Про інформаційні технології"); в Ірландії (Закон від 10 липня 2000 р. №27 "Про електронну комерцію"); у Казахстані (Закон від 29 червня 1998 р. №237-1 ЗРК "Про платежі і переказ грошей"); в Канаді (Закон від 13 квітня 2000 р. "Про захист персональної інформації у електронних документах"); у Литві (Закон Литовської Республіки від 11 липня 2000 р. № УШ-1822 "Про електронний підпис"); у США (Федеральне законодавство) (Закон від 30 червня 2000 р. "Про електронні підписи у глобальній і національній комерції"; Закон від 10 листопада 1978 р. "Про електронний переказ грошових засобів" (із численними змінами); Закон від 28 жовтня 1998 р. "Про авторське право у цифровому тисячолітті"; Закон від 29 грудня 1999 р. "Про захист прав споживачів проти захоплень у кіберпросторі"; у законодавстві окремих штатів (США): Закон штату Юта від 9 березня 1995 р. "Про цифровий підпис"; Закон штату Вірджинія про угоди з комп'ютерною інформацією" від 14 березня 2000 p.; Торгівельний кодекс штату Вашингтон тощо; у Франції (Закон від 13 березня 2000 р. № 2000-230 "Про надання доказової сили інформаційним технологіям і про електронний підпис"); у ФРГ (Закон від 16 травня 2001 р. "Про рамочні умови для електронних підписів і зміні інших правових актів"); у Швеції (Закон від 2000 р. № 832 "Про кваліфіковані електронні підписи"); в Естонії (Закон Естонської Республіки від 8 березня 2000 р. "Про цифровий підпис"); в ЮАР (Закон від 5 грудня 2000 р. № 65 "Про морські транспортні документи"); в Японії (Основний закон від 24 листопада 2000 р. "Про формування суспільства перспективних інформаційних і телекомунікаційних мереж"; Закон від 24 травня 2000 р. "Про електронні підписи і сертифікаційні послуги") тощо [434].
Таким чином, глобальний підхід до вирішення проблем електронного документообігу та електронної торгівлі не тільки можливий, але є реальністю, яка потребує подальшого дослідження, удосконалення і закріплення у праві, в тому числі, міжнародному. Україна не відстає на сьогодні від передових держав у підготовці законодавства у названій сфері, однак практична реалізація правових норм потребує значних зусиль як політиків, так і економістів, науковців, спеціалістів у сфері інформаційних технологій.
Слід також зазначити, що на розгляді у Верховній Раді України знаходяться ряд проектів нормативно-правових актів, прийняття яких сприятиме розвитку інформаційного середовища в цілому, зокрема: проект Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про інформацію" (р.н. 7309); проект Закону України "Про інформаційну безпеку України" (р.н. 5372); проект Закону України "Про програму впровадження електронного документообігу з використанням цифрового підпису" (р.н. 6474); проект
142
143
Закону України "Про перехоплення телекомунікацій" (р.н. 4042-1); наказ Держзв'язку "Про затвердження Технічних умов на систему електронного документообігу органу виконавчої влади (УРІ)"; проект наказу Мінтран-сзв'язку "Про затвердження Правил Розповсюдження і користування державними електронними інформаційними ресурсами (УІС)" тощо.
Отже, враховуючи вищезазначене, можна стверджувати, що на сьогодні інформаційне законодавство України, незважаючи на те, що воно все ще знаходиться на етапі становлення, має певну структуру, яка складається із інформаційно-правових норм міжнародних актів, інформаційно-правових норм Конституції України, інформаційно-правових норм та інститутів у ЦК України і складі інших галузей законодавства України, нормативних актів комплексної галузі інформаційного законодавства України.
До норм, які закріплюють права і свободи, які поширюються на інформаційну сферу, можна віднести ряд норм Конституції України, які складають основу та гарантії інформаційних прав. Цивільний кодекс України закріплює визначення інформації на рівні кодифікованого нормативно-правового акту, визначає місце цього об'єкту серед інших нематеріальних об'єктів і формує основні вимоги до регулювання інформаційних відносин та захисту інформаційних прав. В свою чергу, Закон України "Про інформацію", який є основоположним серед законів у названій сфері, містить ряд надзвичайно прогресивних і низку дискусійних положень, аналіз яких не вичерпується проведеним у цьому підрозділі роботи дослідженням і може слугувати підґрунтям для подальших розробок і пропозицій з метою удосконалення всього комплексу інформаційного законодавства.
Розділ 2. Поняття та проблеми регулювання інформаційних відносин у цивільному праві України
2.1. Поняття інформаційних правовідносин, визначення їх місця в системі сучасних цивільних правовідносин та регулювання цивільним правом
Як зазначалося вище, правовідносини, які виникають, змінюються і припиняються в інформаційній сфері, регулюються нормами різних галузей права. Проблемою залишається визначення місця інформації та інформаційних правовідносин у системі цивільних правовідносин. Ми вважаємо, що норми цивільного права, в яких втілено інформаційні правовідносини, вже сьогодні утворюють окремий міжгалузевий інститут.
Тому у даному підрозділі роботи нас, у першу чергу, цікавлять проблеми інформаційних відносин, врегульованих нормами цивільного права, тобто проблеми інформаційних цивільних правовідносин. Зазначимо, що постановка проблеми, на нашу думку, є сама по собі вельми актуальною з огляду на сучасний період розвитку суспільства, який характеризується як
інформаційний.
Досліджуючи інформаційні цивільні правовідносини, не можна не згадати, що загальна теорія правовідносин розроблялась правовою наукою на протязі тривалого часу і вплив її на сферу відносин, що нами досліджуються, має вирішальне значення. Так, за радянських часів, у 40-х p.p. минулого століття відбулося поглиблення уявлень про взаємозв'язок правовідносин і норм права; спеціально досліджувалися категорії суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, а з 60-х років XX століття увагу вчених привертають глибокі розробки окремих сторін зазначеної проблеми і, особливо, питання про місце правовідносин у системі інших правових явищ.
Слід зазначити, що теорії правових відносин присвячувались фундаментальні наукові розробки, зокрема теоретиками права, в тому числі - відомими цивілістами: практично кожен з науковців - юристів тою чи іншою мірою торкається у своїх дослідженнях проблем теорії правовідносин.
Між тим, проблемам інформаційних відносин у цивільному праві спеціалісти у сферах інформаційного і цивільного права приділяють недостатньо уваги.
Правовідносини визначаються в юридичній літературі традиційно як суспільні відносини, які виникають в результаті впливу норм права на фактичні суспільні відносини і як фактичні суспільні відносини, які врегульовані нормами права. При цьому ми вважаємо за необхідне підкреслити специфіку правовідносин, яка притаманна і інформаційним цивільним правовідносинам, як таких, що завжди виникають на основі норм права і являють собою рівноправний зв'язок юридичних суб'єктивних прав і обов'язків їх учасників. Отже, інформаційні правовідносини виступають як специфічний
144
145
результат впливу норм права на фактичні інформаційні суспільні відносини і різниця у підходах - лише зовнішня.
Слід зазначити, що коло питань, які породжують спори із загальних проблем правовідносин і досі надзвичайно широке. Зокрема, з розумінням проблем правовідносин пов'язані дискусії про саме поняття права, а також про правомірність включення до нього, поряд із нормами права, ще і правовідносин. Цим питанням приділили у попередньому розділі увагу і ми. На останнє питання більшість вчених намагалися дати чітку відповідь [299, с 12-27], між тим, воно і досі не вважається остаточно вирішеним.
Гострі дискусії викликає завжди і саме поняття правовідносин, а також їх класифікація. Точаться спори і з приводу питання про відносні і абсолютні правовідносини, про об'єкт правовідносин, про зміст суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Не припиняється розробка теорії юридичних фактів і детальне дослідження питань їх регулятивної ролі та класифікації. Щодо публікацій останніх десятиліть, то вони присвячені невирішеним питанням про зміст правосуб'єктності, а також її співвідношення з такими поняттями, як правоздатність, дієздатність чи правовий статус. Все це не може не впливати на розвиток теорії інформаційних правовідносин, оскільки по кожному із названих питань необхідно враховувати наявні в теорії права доктринальні підходи. Все вищезазначене дає підстави окреслити специфіку правовідносин, зокрема, те, що:
правовідносини є, скоріше, формою здійснення права, а не формою права; так, змістом правових відносин, як стверджується в літературі, є і права, і обов'язки, і поведінка. В цьому випадку автори розрізняють або власне зміст правових відносин, або внутрішній зміст, чи зміст, взятий у єдності матеріального змісту, і правову форму, яка його опосередковує. Під першим розуміються юридичні права і обов'язки, під другим - поведінка, яка, однак, виводиться за межі правових відносин. Останній підхід можна аргументувати тим, що неприпустимо розривати зміст правовідносин і зводити їх лише до прав і обов'язків, оскільки без поведінки немає юридичної взаємодії.
правовідносини є засобом регулювання суспільних відносин, а не їх регулятором, оскільки такою залишається норма права;
правовідносини включають управомочену і зобов'язану поведінку, а не залишають її поза своїми межами;
правове регулювання суспільних відносин не змінює їх характер, вони залишаються такими ж, якими були до опосередкування їх нормами права - економічними, політичними чи духовними.
В теорії правовідносин центральним залишається дискусійне питання про їх зв'язок з економічними та іншими фактичними відносинами, і яке доповнюється на сьогодні специфікою відносин інформаційного суспільства. Так, вплітаючись в реальну тканину інформаційних відносин, так само як і інших відносин, правові відносини впливають на волю суб'єктів і
сприяють розвитку цих відносин у потрібному напрямку - напрямку, який задовольняє інтереси суспільства. Як відомо, норми права регулюють не лише економічні, але і різного роду культурні, ідеологічні, сімейні відносини. До цього переліку можна віднести і інформаційні відносини. Отже, правовідносинами опосередковуються не лише економічні, але і неекономічні фактичні відносини. Таким чином, правовідносини уособлюють реальний вплив права на суспільні відносини, зокрема інформаційні. Зрозуміло, що інформаційні відносини в широкому розумінні більш різноманітні, ніж правовідносини, що опосередковують їх в праві.
З приводу зазначеного доречно врахувати дослідження німецьких вчених у сфері інформаційного цивільного права, які пояснюють необхідність врегулювання ряду суспільних правовідносин інформаційного спрямування і необхідність їх реформування стрімкими темпами розвитку техніки і Європейською інтеграцією. Перш за все, це окремі проблеми інформаційно-договірного права, а саме: реалізація договорів, укладених в режимі Online; пристосування законодавчих норм до форми електронного договірного і судового обігу; електронний рух платежів; огляд нових питань права про захист споживачів в галузі інформаційного права тощо [234, сі2-14].
Зрозуміло, що обсяг досліджень, який має бути проведений у сфері цивільного права, надзвичайно широкий і не може охоплювати усі зазначені проблеми, однак ми намагаємось у даній роботі висловити власне ставлення і зауваження по більшості із зазначених проблем, маючи на увазі, між тим, одне із основних завдань нашого комплексного цивілістичного дослідження - окреслити межі інституту інформаційних прав у праві цивільному, а також висвітлити проблеми реалізації суб'єктивних інформаційних цивільних прав та їх захисту, захисту інформаційних відносин у цивільному праві України.
Щодо прав і обов'язків суб'єктів, які приймають участь в інформаційних відносинах, то вони відрізняються високим ступенем проникнення в них в широкому розумінні і деталізацією, в той час як правовідносини охоплюють лише їх частину, зокрема, особисті немайнові інформаційні і майнові інформаційні відносини, відносини створення, вироблення, поширення, обміну, зберігання, використання інформації тощо.
Шляхом впливу на волю, поведінку учасників інформаційних відносин, здійснюється спрямований вплив на фактичні інформаційні відносини. У разі, якщо неякісний вплив обумовить будь-які небажані процеси, корективи будуть внесені через посередництво права. Отже, вплітаючись у реальний організм інформаційних відносин, правові відносини впливають на волю суб'єктів і сприяють розвитку цих відносин у необхідному напрямку - напрямку, який має задовольнити інтереси інформаційного суспільства в цілому і кожного його члена. Такий вплив відбувається у напрямку закріплення інформаційними правовідносинами суспільних інформаційних від-
146
147
носин, які склалися, зокрема, відносини у сфері інтелектуальної власності, як інформації, яка містить ознаки творчості; на інформаційні системи; відносини у сфері особистих немайнових прав на інформацію та багатьох інших. Інформаційні правовідносини породжують прогресивні елементи і в самих інформаційних відносинах, з тих, які склалися, чи нових, зокрема, у сфері комерційної таємниці, у сфері вільного доступу до інформації про забруднення навколишнього природного середовища тощо.
Отже, можна вважати, що інформаційні правовідносини у найзагальні-шому розумінні відображають реальний вплив права на інформаційні суспільні відносини, який у сукупності з реальними суспільними інформаційними відносинами породжує потрібну поведінку, а інформаційні правовідносини органічно вплітаються у реальний організм суспільних інформаційних відносин, матеріалізуючи право.
Таким чином, інформаційні правовідносини - це частина суспільних відносин (зокрема, інформаційних), врегульованих нормами права, суб'єкти яких є носіями суб'єктивних інформаційних прав і суб'єктивних інформаційних юридичних обов'язків.
Підкреслимо, що однією із передумов виникнення, зміни чи припинення правовідносин, є норма права. Так, реальний життєвий процес пошуку інформації втручається у механізм правового регулювання інформаційних відносин, а із взаємодії конкретних фактичних відносин людей у процесі пошуку і отримання інформації з нормами права народжуються інформаційні правовідносини. Таким чином, норма права розглядається лише як формально-юридична підстава інформаційних правовідносин і не завжди їх породжує. Між тим, органічний зв'язок між нормою права і правовідносинами існує і тут: по -перше, інформаційним правовідносинам, так само, як і іншим правовідносинам, притаманний вплив державної волі на волю їх учасників, а структура норм права в інформаційній сфері будує структуру інформаційного правовідношення, в якому гіпотезу можна розглядати як ідеальну модель юридичного факту, а диспозицію - як ідеально сформульовані права та обов'язки суб'єктів.
Слід зазначити, що кожна норма права в інформаційній сфері, яка взаємодіє з індивідуальними явищами суспільного життя, породжує правовідносини неодноразово, тому найважливіша сторона правового регулювання розкривається і тут саме через правовідносини.
Інформаційні правовідносини у відриві від інформаційних норм права не існують, між тим норми права скоріше не регулюють правовідносини, а регламентують фактичні відносини і породжують в результаті правові відносини. Ми переконані, що найважливіше значення для формування висновків щодо шляхів подальшого удосконалення норм права в інформаційній сфері відіграє практика їх реалізації, яка визначає ефективність норма права і є фактично її реальним життям. Отже, в разі вірної стратегії право-
творчості, можливою стане і узагальнення практики правозастосування у цій складній галузі.
Для більш змістовного і глибокого аналізу інформаційних правовідносин необхідно навести їх класифікацію. Підґрунтя для неї складають елементи структури правовідносин і їх творча роль в якості засобу регулювання суспільних відносин. Розробки в цьому напрямку дозволяють більш детально з'ясувати також особливості інформаційних правовідносин. Так, за галузевою приналежністю, або за об'єктами впливу, правовідносини відповідають тим галузям права, норми яких вони реалізують (цивільно-правові, адміністративно-правові тощо). Це так само актуально і для інформаційних правовідносин. В даній роботі, зокрема, йдеться про інформаційні цивільні правовідносини, тому ми проаналізуємо їх після аналізу загальнотеоретичних доробок, які мають значення і для останніх, більш детально.
Зазначимо, що за суб'єктами інформаційні правовідносини можна поділяти на конкретні, в яких існує зв'язок індивідуально визначених суб'єктів - управомоченого і зобов'язаного, наприклад, коли йдеться про вироблення інформаційного продукту на замовлення за договором; загальні, (загально-регулятивні) або абсолютні, в яких існує загальний юридичний зв'язок індивідуально визначених управомочених суб'єктів з невизначеним колом зобов'язаних осіб (всіма і кожним), наприклад, коли кожна особа (всі) мають дотримуватися права на ім'я, як індивідуалізуючої інформації про ту чи іншу фізичну особу.
В загальній теорії права особливо підкреслюється роль держави, яка бере на себе морально-політичний і загальноюридичний обов'язок забезпечити інтереси громадян, тобто виступає гарантом їх прав, а не як сила, яка відчужена від осіб і суспільства. Між тим, слід зазначити, що в сучасному цивільному праві держава виступає у цивільних правовідносинах рівноправним партнером поряд з фізичними і юридичними особами, і сама розуміється через поняття юридичної особи, тому зауваження, висловлене вище, має відношення, скоріше, до публічно-правових функцій держави і дійсно виконує цілу низку специфічних функцій, серед яких можна назвати і зазначену вище.
При цьому існування абсолютних інформаційних правовідносин можна пояснити багатством предметів правового регулювання та їх роллю бути передумовою "індивідуалізованих" правовідносин. Особливістю абсолютних правовідносин є те, що вони виникають на основі норм конституційного права; опосередковують найбільш важливі і стабільні відносини; носять загальний і тривалий характер; виражають статус (загальне правове положення) соціальних суб'єктів, їх право на власні дії, їх обов'язки один перед одним, а також перед державою.
За генетичним і функціональним зв'язком, тобто за місцем у механізмі правового регулювання, поділ інформаційних правовідносин відповідає
148
149
поділу
норм права за організаційними формами:
на матеріальні (основні) і процесуальні
(виробничі) правовідносини. Останні, в
свою чергу, можуть бути
процесуально-регулятивними (наприклад,
процес укладання договорів на
створення сценарію твору, тобто
інформації, що містить ознаки творчості)
і процесуально-охоронювальними
(адміністративне провадження,
кримінально-процесуальні відносини).
За характером впливу (функціями права) інформаційні правовідносини бувають регулятивні (активного і пасивного виду), які відповідають усім регулятивним галузям. їх поділ залежить від того, як визначається зміст юридичного обов'язку: здійснення дій (активне) - наприклад, отримання інформації з відкритих джерел, чи утримання від дій (пасивне) - наприклад, нерозголошення комерційної таємниці; охоронювальні - правовідносини, які виникають із застосування санкцій правових норм, які опосередковують юридичну відповідальність (наприклад, відповідальність за розголошення конфіденційної інформації).
За цілями впливу інформаційні правовідносини можна поділяти на статичні - такі, що мають метою закріплення суспільних відносин, які склалися (наприклад, правовідносини щодо інформаційних ресурсів), і динамічні, які мають викликати прогресивні зміни у суспільних відносинах, що ними регулюються (зокрема, відносини з передачі технічної документації). Звертає на себе увагу умовність поділу, оскільки закріплення інформаційних відносин, що склалися, передбачає, що наслідком цього буде розвиток і поглиблення прогресивних тенденцій.
За змістом інформаційні правовідносини можна поділяти на елементарні (не поділені на складові частини), і складні - які включають систему самостійних, елементарних правовідносин, які складають в системі єдність спрямованої дії. Між тим, навести приклади елементарних інформаційних правовідносин досить складно, оскільки переважна більшість з них - складні, зокрема, створення, передання, отримання інформації тощо.
Вчення про цивільні правовідносини, так само, як і загальнотеоретичне вчення про правовідносини, також містить різні погляди на їх розуміння. Так, ряд вчених визнають цивільними правовідносинами юридичний зв'язок майнове рівних та організаційно уособлених суб'єктів майнових та особистих немайнових відносин, який знаходить свій прояв у наявності в них суб'єктивних прав та обов'язків, забезпечених можливістю застосування до їх порушників державно-примусових заходів майнового характеру [199, с 49].
В сучасній українській цивілістичній літературі зустрічаються більш лаконічні визначення: "Цивільні правовідносини - це суспільні відносини, врегульовані нормами цивільного права" [422, с 62]. Стверджується також, що внаслідок регулювання нормами цивільного права суспільних відносин за участю громадян та організацій, вони набувають правової форми і ста-
ють цивільними правовідносинами, що їм притаманні риси будь-яких суспільних відносин.
Зрозуміло, що для цих правовідносин характерними є ті ж особливості, які вирізняють цивільно-правові стосунки серед інших, оскільки вони врегульовані нормами цивільного права. Можна підкреслити також історичну обумовленість цього найбільш поширеного визначення.
Між тим, і сьогодні пропонуються нові визначення цього важливого для цивільного права поняття. Актуальність таких змін обумовлена, на нашу думку, в тому числі, появою в цивільному праві нових інформаційних правовідносин. Зокрема, вважається, що цивільні правовідносини є лише юридичною формою суспільних відносин, які регулюються нормами цивільного права, тому під результатом правового регулювання слід розуміти не привнесення нової, юридичної сторони, а лише надання відповідної форми фактичним відносинам, що склалися [137, с 179]. Спеціалісти вважають, що такий підхід більше відповідає суті приватноправового характеру цих відносин.
Слід зазначити, що предметом цивільного права є особисті немайнові та майнові відносини. Внаслідок застосування норм права виникають відповідно особисті немайнові або майнові правовідносини. Слід зазначити також, що в основу регулювання цивільно-правових відносин покладено метод юридичної рівності сторін. Інформаційні правовідносини значною мірою є приватно-правовими відносинами, і можуть характеризуватися через предмет та метод цивільного права. Йдеться про особисті немайнові та майнові інформаційні відносини, в основі регулювання яких - метод юридичної рівності сторін.
Учасники інформаційних цивільно-правових відносин, таким чином, набувають певне коло цивільних прав та обов'язків, здійснення яких забезпечується засобами державного примусу. В процесі реалізації захисту інформаційних цивільно-правових інтересів сторін також реалізується принцип юридичної рівності сторін.
Юридичною рівністю сторін та майновою відокремленістю характеризуються учасники інформаційних цивільних правовідносин, що, в свою чергу, зумовлює ряд інших специфічних рис інформаційних цивільно-правових відносин. Так, для інформаційних цивільних правовідносин характерною є ініціатива сторін, а також воля, необхідні на етапах формування відносин та реалізації цивільно-правової відповідальності. Йдеться про можливість визначати - чи вступати, наприклад, у договірні інформаційні відносини і з ким саме; який саме вид договору обрати тощо. Крім того, можливість застосовувати передбачені законом методи примусового впливу на контрагента також цілком належить у цих відносинах до прерогативи суб'єкта інформаційного права.
150
151
Суб'єктивні права та суб'єктивні обов'язки учасників інформаційних цивільно-правових відносин виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів.
Зазначимо лише принагідно, що договір вважається, як відомо, найпоширенішою підставою виникнення правовідносин для цивільного права. Для інформаційних цивільних правовідносин це на сьогодні не менш актуально. Найсуттєвішою рисою цих правовідносин є те, що сторони рівні при реалізації своїх прав, незалежні одна від одної, жодна з них не має і не може мати переваг перед іншою, або нав'язувати свої умови при укладенні або виконанні договору. Слід зазначити також, що рівність сторін реалізується не лише у договірних інформаційних відносинах, а й у позадоговірних. Таким чином, якщо інформаційні правовідносини виникають поза вольовою поведінкою осіб, то в цьому випадку сторони також залишаються юридично рівними і в реалізації своїх прав і обов'язків вони підкоряються лише волі закону, а не одна одній.
В літературі стверджується: "якщо мають місце майнові правовідносини, які є предметом цивільного права, але змінюється метод правового регулювання, то йтиметься вже про іншу галузь права" [422, с.71-72]. Це твердження актуальне і для інформаційних немайнових правовідносин. При укладанні і виконанні договору на надання інформаційних послуг, підприємство і держава в особі уповноваженого міністерства або відомства є юридично рівними суб'єктами права, отже, діє приватно-правовий метод регулювання названих правовідносин, характерний для цивільного права; а при наданні ліцензії на виготовлення такого товару як інформаційний продукт, цьому підприємству державою, діє інший метод правового регулювання: метод влади і підкорення. В такому разі, ці стосунки регулюються нормами іншої галузі права - зокрема, адміністративного права.
Слід зазначити, що інформаційним цивільним правовідносинам притаманні особливості: широке коло суб'єктів та їх юридична рівність, специфічність об'єктів; можливість встановлення змісту ряду правовідносин за згодою сторін; розмаїття підстав виникнення, зміни і припинення правовідносин; специфіка способів здійснення і захисту суб'єктивних цивільних прав, засобів цивільно-правової відповідальності тощо.
Класифікація інформаційних цивільних правовідносин має важливе значення для визначення прав та обов'язків сторін правовідношення, системи норм, які застосовуються у подібних, але різних правовідносинах тощо. Найбільш важливим для інформаційних цивільних правовідносин є їх поділ за характером взаємозв'язку між управомоченою та зобов'язаною особами на абсолютні та відносні інформаційні відносини.
Абсолютні інформаційні цивільні правовідносини мають місце тоді, коли управомоченому суб'єкту протистоїть необмежене коло осіб, від яких управомочена особа може вимагати виконання певних обов'язків, в тому
числі - утримуватися від порушення її прав та законних інтересів. Такими є, зокрема, право власності суб'єкта інформаційних правовідносин на інформаційний ресурс (саме ресурс, а не інформацію) - сам власник може вимагати від усіх інших осіб утримуватися від дій, які порушували б його право власності; або право на інформацію як особисте немайнове право фізичної особи, право на відкриття, як на інформацію, що розкриває закономірності побудови оточуючого світу - так само, суб'єкт права вправі вимагати від усіх інших осіб утримуватися в цих випадках від порушення його права.
Відносні інформаційні цивільні правовідносини мають місце у тому випадку, коли особі, суб'єкту інформаційного права протистоїть певна особа (особи), наділена правами і обов'язками, що мають виконуватися. Кожна із сторін таких правовідносин, як правило, має комплекс прав і обов'язків. Коло відносних інформаційних правовідносин на сьогоднішній день досить широке - це, перш за все, зобов'язальні правовідносини, правовідносини щодо реалізації засобів цивільно-правового захисту тощо. Прикладом такого роду відносин можуть служити відносини у сфері медичної, банківської таємниці, відносини по наданню інформаційних послуг між конкретними визначеними учасниками відносин тощо.
Оскільки предметом цивільного права визначені на сьогодні особисті немайнові і майнові відносини, які регулюються цивільним законодавством (ст.1 ЦК України), ми можемо стверджувати, що інформаційні цивільні правовідносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників також можуть поділятися на особисті немайнові інформаційні відносини і майнові інформаційні відносини. Слід враховувати також, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом (ч.2 ст.1 ЦК України).
Наука цивільного права поділяє особисті немайнові правовідносини на особисті немайнові, пов'язані з майновими і особисті немайнові, не пов'язані з майновими, відносини.
Що стосується першої групи правовідносин, то їх поява передує розробкам другої групи і пов'язується з правовідносинами у сфері права інтелектуальної власності.
Виходячи із загальнотеоретичних засад і практики застосування норм у сфері інформаційних відносин, вважаємо за доцільне розмежувати у зв'язку із зазначеним поняття "інформаційних правовідносин" і "правовідносин у сфері права на інформацію", серед яких останнє розглядати в якості складової частини першого, як особисті немайнові, не пов'язані з майновими, відносини з приводу інформації як особистого немайнового, не пов'язаного з майновим, блага, що не може бути предметом економічних, ринкових, ошгатних відносин. Отже, термін "інформаційні відносини" використову-
152
153
ється нами по-перше, як узагальнюючий для усієї сфери інформаційних правовідносин, і по-друге, як конкретизуючий щодо тих інформаційних цивільних правовідносин, які не пов'язані з інформацією, як з особистим немайновим, не пов'язаним з майновими, благом. Пояснення останньої тези ми більш докладно надаємо у розрізі питання про об'єкти інформаційних цивільних правовідносин.
Перш за все, вважаємо за необхідне зазначити, що об'єкти права інтелектуальної власності можна розуміти через поняття інформації, як інформацію, створену в результаті творчої інтелектуальної діяльності, яка характеризується оригінальністю і неповторністю, а в ряді випадків, наприклад, коли це стосується технічної творчості - потребує формальної і спеціальної експертизи для з'ясування наявності і рівня новизни, винахідницького рівня тощо.
В такому контексті творча інтелектуальна діяльність може розумітися як створення нової інформації найвищого рівня і дійсно виступає однією з основних рушійних сил розвитку цивілізації. Важливо підкреслити, що підтвердження новизни, оригінальності, рівня новизни носить доволі суб'єктивний характер, оскільки фізично не може охопити усі часи існування людства, надити відповідь про усі наявні раніше і сьогодні творчі рішення. Крім того, "ідеі носяться у повітрі" у вигляді ін формації, яку отримує людина на протязі усього свого життя, навіть не усвідомлюючи інколи, що її творчість є результатом значної кількості отриманої інформації, знань, навичок, природних рефлексів і впливу ноосфери. Одночасно така інформація може стати результатом різних людей, у різник куточках земної кулі без жодного спеціального запозичення чи плагіату. Саме цей вид інформації отримується окремою людиною і людством не просто через інтелектуальну діяльність, яка певною мірою притаманна навіть тваринам, може відбуватися автоматично шляхом набуття певних навичок, а через опосередкування свідомості, духовних, моральних, культурних і винятково "людських" якостей, які допомагають створити "щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю" [425, с 540].
Можна спорити щодо того, чи є така інтелектуальна діяльність "цілеспрямованою" (адже вона притаманна, наприклад, малолітнім дітям або душевно хворим, які не мають на меті певне спрямування своєї творчої діяльності), і чи властива вона будь-якій діяльності людини (оскільки велика доля видів діяльності людини не потребує творчого підходу, а лише інтелектуального), однак не викликає сумніву, що "у сучасних умовах будь-який вид діяльності людини - виробництво, оборона, охорона здоров'я тощо -без належного науково-технічного забезпечення просто неможливий, як неможливий соціально-економічний прогрес суспільства без духовного розвитку" [425, с.539].
Творча діяльність поділяється умовно на два основні види: духовна творчість і науково-технічна творчість. До результатів духовної творчості законодавець відносить об'єкти, перераховані у Законі України "Про авторське право і суміжні права", перелік яких не є вичерпним, оскільки пов'язаний, головним чином, із творчістю гуманітарного характеру, що спрямована на збагачення внутрішнього світу людини і пов'язується на сьогодні з літературою, наукою, мистецтвом, виконавською майстерністю артистів, радіо, звукозаписом і навіть такими специфічними об'єктами, як географічні карти, твори архітектури, фотографії, програми тощо.
Безумовно, вся названа творча діяльність спрямована на отримання нової, більш досконалої інформації про світ, людину у цьому світі, про звичні вже явища, які через уяву і творчі здібності людини набувають нових, неповторних, оригінальних рис. Цим пояснюється також умовне твердження про те, що ніколи цей результат у двох різних людей не може бути абсолютно однаковим, оскільки на форму і на зміст твору вирішальний вплив має інформація, покладена в основу творчої діяльності, свідомість людини, її виховання, професіоналізм, рівень культури і освіти тощо.
Зазначене стосується і тих відносин, які виникають з приводу створення нової інформації у сфері науково-технічної творчості, до результатів якої належать, згідно із законодавством України, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, фірмові найменування і комерційні позначення, селекційні досягнення і навіть суто "інформаційна продукція". Визначення таких об'єктів результатами творчої діяльності засновано на формальній процедурі і неможливе поза нею. У розрізі наступного підпитання про об'єкти інформаційних цивільних правовідносин ми приділимо увагу найбільш яскравим і важливим з нашої точки зору об'єктам як цієї групи об'єктів, так і попередньої. Між тим, вважаємо за необхідне зазначити, що і в останньому випадку йдеться про інформаційні відносини, про результати творчої діяльності для створення нової інформації, інформаційного продукту.
Ряд відносин, які розглядаються на сьогодні у контексті проблем права інтелектуальної власності, слід розглядати як суто інформаційні, зокрема, відносини у сферах відкриття, комерційної таємниці, засобів індивідуалізації учасників товарного обороту, товарів і послуг. Це, передусім, зніме цілий ряд протиріч і сумнівів, які неодноразово ставали предметом дискусії фахівців у сфері права інтелектуальної власності, оскільки об'єкти вище названих відносин значною мірою відрізняються від "класичних" об'єктів прав інтелектуальної власності.
Крім того, до інформаційних відносин належатимуть ті, що виникнуть в разі негативного рішення відповідного органу про визнання наданої на експертизу інформації для визначення її об'єктом прав промислової власності, незалежно від причин такої відмови. Така інформація залишиться інформа-
154
155
цією
і після негативного висновку, саме
рішення може бути оскаржене, аби
інформація може бути визнана
об'єктом прав промислової власності в
ін шій державі, чи
просто залишитися корисною чи непотрібною
у сфері інтв лектуальної власності
інформацією, якою можна скористатися.
Весь цей перелік інформації повинен
набути ефективної охорони цивільним
правом, з урахуванням найважливішого
завдання - досягнення рівноваги між
правами особи,
яка створила нову чи набула знання про
існуючу інформацію і правами
суспільства "знати", як це часто
зазначається у журналістськії) практиці.
Без цього неможливим буде суспільний
прогрес.
Слід підкреслити, що всі результати творчої діяльності чинним законодавством визнані товаром і, отже, можуть бути об'єктом будь-яких цивільних правочинів, тобто створюють ринок духовної і науково-технічної продукції. Цього не можна сказати про інформацію, оскільки поза такими підходами залишається інформація, яка є особистим немай-новим благом і є об'єктом особистих немайнових правовідносин, не пов'язаних з майновими, про які мова йде нижче. Зокрема, право на інформацію, як особисте немайнове благо, а також право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію.
Особливу увагу з огляду на це, слід присвятити, на нашу думку, проблемам розуміння, наприклад, права на ім'я або права на ділову репутацію як особистих немайнових прав, які не пов'язані з майновими і з інформаційними відносинами з приводу імені і ділової репутації, які розглядаються в розрізі питання про інститут права інтелектуальної власності і вважаються елементами особистих немайнових прав, пов'язаних з майновими, тобто такими, що можуть бути товаром. Зокрема, ми пропонуємо в кожному разі спору з приводу цих питань надавати перевагу цим благам, як особистим немайновим, і виходити із примату немайнових інтересів над майновими, оскільки саме немайнові інтереси визнані на сьогодні такими, без яких не може існувати людина, як фізична істота.
Все вищезазначене дозволило нам запропонувати своє бачення нового інституту цивільного права, який поступово формується у цивільному праві і який ми умовно назвали "Інформаційні права". До нього можна віднести, на нашу думку, окрім положень про суто інформаційні відносини, ті відносини, які на сьогодні врегульовані нормами права інтелектуальної власності. Ми називаємо, як і ряд наведених вище авторів, інформацію особливим об'єктом, специфічним, особливість якого впливає і на інформаційні правовідносин. Частина інформаційних прав носить виключний характер, інша -особливий характер, обумовлений специфічними ознаками і якостями інформації, які ще на сьогодні не всі виявлені і досліджені в праві для того, щоб зробити остаточні висновки. Можливо також, що ефективним у майбутньому було б об'єднання двох інститутів в один, оскільки право інтелектуальної власності можна розглядати складовою інформаційного цивіль-
ного права. В цьому ми притримуємося позиції, відмінної від запропонованої В.О.Калятіним, який вважає усі інформаційні права виключними і підпорядковує інформаційні відносини відносинам інтелектуальної власності. І Іаша позиція ґрунтується на вище наведених аргументах про те, що творча діяльність є складовою інформаційної діяльності людини і ряді аргументів, які ми наводимо у тексті усієї даної роботи щодо особливості, специфічності інформаційних прав, яка пояснюється специфікою, ознаками і якостями інформації, зокрема тими, які детально аналізувалися у попередньому розділі. Між тим, ми вважаємо ще недостатньо розробленим інститут інформаційного права і недостатньо узгодженими обидва інститути для подібного об'єднання у цивільному праві, отже, пропонуємо наприкінці даного розділу дисертаційного дослідження своє бачення глави ЦК України "Інформаційні права", як проект такого врегулювання.
Зазначимо принагідно, що право на інформацію, як особисте немайнове благо, не пов'язане з майновим, належить нині інституту особистих немайнових прав і має зовсім іншу природу.
Розглянемо особисті немайнові, не пов'язані з майновими, інформаційні правовідносин більш детально.
"Цивільне право спочатку і за самою своєю структурою було правом окремої людської особистості, сферою її свободи і самовизначення. Тут вперше зародилась уява про людину як суб'єкт права, тобто уява про особу як про щось юридично самостійне і незалежне навіть по відношенню до держави і її влади", - зазначав Й.О.Покровський [329, с 19], надаючи найбільш містку характеристику ролі цивільного права у становленні усіх особистих немайнових відносин, в тому числі інформаційних.
Загалом, проблема особистих немайнових прав заслужено посідає у ци-вілістиці одне із найважливіших місць. Розглядаючи так звану "проблему нематеріальних інтересів", відомі цивілісти початку XX століття стверджували, що зростання особистості починається з зовнішнього, матеріального. На їх думку, першими сферами, в яких за особистістю визнавалися суб'єктивні права, були сфери відносин майнових і сімейних, причому ці останні, сімейні відносини розглядалися також під кутом зору інтересів матеріальних (фізіологічних і економічних). Все те, що виходило за межі цих матеріальних відносин, ще мало цікавило особистість, а в результаті цього не знаходило собі відображення і в праві цивільному. Пізніше, поступово, індивід починає цінувати і нематеріальні, духовні блага, і тоді право починає давати охорону і їм - спочатку часткову, слабу і безсистемну, а потім все повнішу [329, с 132].
Навіть в римському праві, яке слугує певним прикладом у розробці норм права багатьох інститутів приватного права, духовний бік особистості знайшов лише поверхове відображення. Розвиток римського права відбувався, в основі своїй, в інтересах торговельного, комерційного обороту, а про рівність
156
157
всіх
членів суспільства, що є найважливішою
передумовою появи особистих немайнових
прав, прав для всіх, незалежно від
будь-яких зовнішніх факторів, годі
й говорити. Між тим, проблема прав людини
в усі часи була невід'ємною
складовою розвитку людства, набуваючи
характерних для різних епох філософських,
релігійних або етичних елементів. Тому,
зазначаючи безперечну новизну і
оригінальність, глобальність сучасних
досліджень у сфері прав людини, а у
цивільному праві - особистих немайнових,
не пов'язаних з
майновими, відносин, не слід забувати
і про той внесок, який зробили вчені і
видатні мислителі попередніх епох у їх
розуміння.
Спеціалісти у сфері прав людини підкреслюють, що найбільшого розвитку досягла концепція особистих немайнових прав людини у другій половині XX століття. Друга світова війна показала, до яких трагічних наслідків може призвести неповага до людської особистості, її прав і свобод. Проблема прав людини набула значення міжнародного рівня. Характерна особливість цього періоду - це поява нових підходів до забезпечення та захисту особистих прав, відносини в названій сфері починають носити не лише охоронний, але і регулюючий характер. Спостерігається тенденція до позитивного регулювання цих відносин за допомогою методів приватного права, оскільки воно найкраще здатне охороняти автономію своїх суб'єктів, їхню волю та ініціативу.
Якщо звернутися до нашої вітчизняної історії цивілістики, то можна переконатися в тому, що перші спроби регулювання особистих немайнових відносин були зроблені у 60-х роках XX століття і зводилися вони, головним чином, до забезпечення захисту честі, гідності та ділової репутації, що розглядається нами, як історична передумова появи також комплексу інформаційних правовідносин. Так зване позитивне регулювання цих відносин або взагалі не здійснювалося, або було винесено за межі цивілістич-ного правового матеріалу, хоча за своїм змістом мало б стосуватися саме цивілістики. За дослідженнями українських цивілістів, першу ґрунтовну спробу проаналізувати стан особистих немайнових прав в СРСР, порівнявши їх з правами у капіталістичних країнах, було зроблено К.Флейшиць (автори на сьогодні висловлюють, між тим, і інші думки з приводу першості у дослідженні названої тематики). її робота "Личные неимущественные права в гражданском праве Союза ССР и капиталистических стран" вийшла в світ у 1941 році у серії "Ученые записки ВИЮН" в Москві [406]. Незважаючи на те, що авторка "обходила гострі кути, уникала будь-якої критики радянського законодавства, книгу було видано під грифом "Для службового користування", а тому широкому колу читачів вона залишилась невідомою [352, с.47-60]. Віддаючи належне Катерині Флейшиць, в літературі стверджується, що саме ця її праця стала теоретичним підґрунтям ст. 7 Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік 1961 р., у
158
якій вперше було проголошено цивільно-правовий захист честі і гідності, який ми розглядаємо на сьогодні як сферу інформаційних правовідносин.
Основи цивільного законодавства не лише започаткували правове регулювання особистих немайнових відносин, що не пов'язані з майновими, а й зняли фактичну заборону проведення відповідних наукових досліджень, стали поштовхом для бурхливого розвитку цього напрямку цивілістичної
науки [352, с.47-60].
Ми вже згадували, що предмет регулювання кожної галузі права складає певна сукупність єдиних за своєю сутністю суспільних відносин. Що стосується предмета цивільного права, то ця сукупність складає, як попередньо зазначалося, відносини особисті немайнові та майнові. Правова регламентація як перших, так і других відчула на собі в останні роки істотних змін. Однак було б помилкою вважати, що право створює суспільні відносини. Особисті немайнові відносини, в тому числі інформаційні особисті немайнові відносини, виникали і реально існували в суспільстві незалежно від ступеню і характеру їх правової урегульованості.
Ст. 1 ЦК УРСР 1963 року вказувала у повній відповідності з Основами цивільного законодавства СРСР, які діяли до 1991 року, що у випадках, передбачених законом, Кодекс регулює також і інші особисті немайнові відносини. Іншими словами, виходячи із змісту названої статті, цивільне право регулює по суті три види суспільних відносин: майнові; особисті немайнові, пов'язані з майновими; особисті немайнові, не пов'язані з майновими. Довгий період часу особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, зводилися до норми ст. 7 ЦК УРСР. Поява статті 7 в Цивільному кодексі УРСР обумовлювалася тим, що по-перше, ця стаття не могла бути віднесена до жодної із спеціальних галузей права у зв'язку з відсутністю специфічних для цих галузей ознак. По-друге, слід зазначити, що поява цивільного права відбувалась на ґрунті приватного права, яке охоплювало всі випадки захисту інтересів особистості, що існували на тому чи іншому етапі розвитку цього права, по-третє, адміністративно-правовий і кримінальний правовий захист, що існував раніше, не міг забезпечити охорону інтересів особистості всебічно та ефективно. Всі ці аргументи - на користь врегулювання і інформаційних відносин цивільним правом.
Між тим, поява цих статей стала початком дискусії щодо взаємозв'язку цивільного права та особистих немайнових відносин. Проблема галузевої приналежності особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, давала підстави для спорів на протязі не одного десятка років. Так, в юридичній літературі висловлювалися різні думки з приводу можливості і необхідності включення особистих немайнових відносин в предмет цивільного права.
Слід звернути увагу на те, що в теорії права існували принаймні дві точки зору на предмет цивільно-правового регулювання відносин з приводу нема-
159
теріальних благ і пов'язаних з ними особистих немайнових прав. На думку однієї групи вчених, цивільне право не регулює, а лише охороняє особисі і немайнові права. На переконання інших, правове регулювання та охорона прав не можуть протиставлятися, оскільки регулювання означає охорону прав, а їх охорона здійснюється шляхом регулювання відповідних відносим [341, с 205]. В останні роки переважає думка про те, що цивільне право як регулює, так і охороняє нематеріальні блага [265, с.32-33; 463, с 9-20; 216, сі 17; 217, с 12]. Ми приєднуємося до цієї думки, вважаючи, що цивільне право як регулює, такі і охороняє нематеріальні інформаційні блага.
Особливої уваги заслуговує точка зору О.С Іоффе, який був переконаний, що цивільне право повинно регулювати тільки першу групу особистих немайнових відносин, тобто тих особистих відносин, які пов'язані з майновими. Що ж стосується другої групи цих відносин, то цивільне право здійснює лише їх охорону, тобто застосовує відповідні санкції [229, с.51].
"Те, що особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими, входять в предмет цивільного права, сумніву не викликає, а от стосовно другої групи особистих немайнових відносин", — продовжує він, — "то тут стверджувати однозначно не можна". Отже, питання про можливість регулювання або лише захисту вказаних відносин також набуло свого часу дискусійного змісту.
Обґрунтовуючи свої висновки, прихильники такої позиції і в наш час вказують на відсутність безпосереднього зв'язку з майновими відносинами і на зовсім інші, невіддільні від особистості об'єкти, що вказує на неможливість приналежності даних відносин до цивільного права.
На думку В.А.Тархова, "відносини з приводу немайнових благ, невіддільних від особистості, утворюють самостійний предмет правового регулювання, проте ні за питомою вагою відносин, пов'язаних з особистими нємайно-вими благами, ні за питомою вагою норм регулювання цих відносин не може розраховувати на виділення в самостійну галузь" [377, с 57; 380; 378].
Між тим, ряд авторів дали переконливе обґрунтування того, що відносини, які виникають з приводу особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, є частиною предмета цивільно-правового регулювання [147; 149; 109; 208]. Тому, що, на їх думку, ці відносини за своїм абсолютним характером тяжіють до відносин власності.
Кожна людина має право на матеріальні блага і кожна людина має право на особисті блага, такі як життя, здоров'я, честь, гідність, ділова репутація та інші. Тут можна побачити багато спільного. І тому з 1 січня 1964 року, а саме з моменту введення в дію Цивільного кодексу УРСР, особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, хоч і в обмеженому вигляді, але були врегульовані цивільним правом. Підкреслимо ще раз, що йшлося про особливий вид відносин - відносин щодо честі, гідності і ділової репутації, які ми розглядаємо у цій роботі як інформаційні відносини.
Чинний ЦК Російської Федерації" поділив особисті немайнові відносини на такі, що регулюються і такі, що захищаються цивільним законодавством. Особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими і засновані на рівності, автономії волі та майновій самостійності їх учасників, регулюються цивільним законодавством (п.1 ст. 2 ЦК РФ). Невідчужувані права і свободи людини та інші нематеріальні блага захищаються цивільним законодавством, якщо інше не випливає із сутності цих нематеріальних благ. (п.
2 ст. 2 ЦК РФ).
Нині нормами Цивільного кодексу здійснюється не лише захист особистих немайнових прав, а й позитивне регулювання, тобто конкретне визначення змісту цих прав і водночас змісту обов'язків, які їм кореспондують
[352, с 48].
У зв'язку з цим заслуговує на увагу і питання про функції цивільного права у сфері особистих немайнових відносин, зокрема інформаційних.
Загальновизнано, що "активна роль права виявляється в його функціях, тобто в напрямках правового впливу, які відображають роль права в організації (упорядкуванні) суспільних відносин" [106]. В загальній теорії права, як зазначалось вище, прийнято відокремлювати регулятивну і охоронну функції. Головна відмінність між ними полягає в тому, що регулятивна функція спрямована на забезпечення належної нормальної організації суспільних відносин, а охоронна - на охорону суспільних відносин, її недоторканність, а отже, на відокремлення чужих даному суспільству відносин. Можливість здійснення як регулятивної, так і охоронної функції цивільного права у сфері інформаційних немайнових відносин обумовлена тим, що право "має певне значення як при забезпеченні прав і свобод "для" (для активних власних і чужих дій), так і при забезпеченні "свободи від" (від втручання інших осіб у сферу життєдіяльності даної особистості) [266].
Таким чином, цивільно-правове регулювання особистих немайнових інформаційних відносин, не пов'язаних з майновими, означає регулювання не тільки відносин, які виникають у разі порушення особистих інформаційних прав, а й тих, які складаються на стадії їх нормального здійснення. Виправданість такого висновку випливає із ст. 1 ЦК України, в якій наголошується саме на регулюванні немайнових відносин. Зазначимо, що для того, щоб наведена позиція отримала остаточне визнання в цивільно-правовій науці, цивілістика повинна була відмовитися від висловлених раніше поглядів протилежного характеру.
Регулюються особисті немайнові інформаційні відносини, як ми вже переконалися вище, різними інститутами цивільного права. Так, авторське, патентне право та інші правові інститути права інтелектуальної власності регулюють особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими. Отже, предмет їх складають майнові та пов'язані з ними особисті немайнові від-
160
161
Особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими - а саме суспі льні відносини, які складаються з приводу нематеріальних благ, таких як життя, здоров'я, особиста недоторканність, честь і гідність, а також інфор мація - також утворюють предмет самостійного структурного підрозділу цивільного права.
З.В.Ромовська пояснює включення особистих немайнових відносин, не пов'язаних з майновими до предмету цивільно-правового регулювання наявністю характерних спільних ознак, які притаманні майновим та особистим відносинам. До них належать: 1) рівне становище сторін, тобто відсутність між суб'єктами особистих немайнових та майнових відносин ознак підпорядкування; 2) у випадку порушення особистих та майнових прав вони можуть бути захищені методами цивільного права [351, с 23].
Особливості методу правового регулювання дозволяють, як відомо, поряд із предметною ознакою характеру відносин, відмежувати галузі права.
Тому, оскільки учасники особистих немайнових відносин, які входять у сферу регулювання цивільного права не пов'язані підпорядкуванням однієї сторони іншою (лінійним або функціональним), то саме ця ознака може бути використана в якості одного з найважливіших критеріїв для відмежування відносин, які входять у правове поле різних галузей права [266, с 12-16]. Розвиваючи сьогодні це положення, є всі підстави стверджувати, що існує значна кількість інформаційних відносин, які охоплюються сферою регулювання цивільного права і які не пов'язані підпорядкуванням однієї сторони іншою, тобто можуть бути відокремлені із загального правового поля, в яке входять різні галузі права. В свою чергу, найважливішими з точки зору сучасного розуміння предмета цивільно-правового регулювання, слід назвати саме особисті немайнові інформаційні відносини, оскільки перевага надається саме немайновим відносинам, і визначаються вони як такі, що передують майновим і формують кожну конкретну особу.
Л.О. Красавчикова вважає, що юридична рівність сторін, надання сторонам можливості визначати характер взаємовідносин повністю (або частково) за власною волею (тобто диспозитивність), ініціатива учасників відносин, особливості засобів захисту та інші специфічні ознаки галузі цивільного права, в сукупності дозволяють достатньо чітко відокремлювати ті особисті немайнові відносини, які можуть і повинні регулюватися цивільним правом від тих, які підлягають правовому впливу з боку інших галузей.
Принагідно підкреслимо, що специфіка методу цивільно-правового регулювання полягає в тому, що суб'єкти цивільного права наділяються як диспозитивністю, так і ініціативою. Вони вирішують питання про засоби та шляхи реалізації своїх прав самостійно. Таким чином, реалізація охоронної функції цивільного права стає можливою тільки у поєднанні з регулятивною, яка знаходить свій прояв у впливі права на суспільні відносини як шляхом їх закріплення в тих чи інших правових інститутах, так і шляхом
162
оформлення їх руху. При цьому окремо взяті регулятивні і охоронні приписи тісно переплетені між собою, виступають у нерозривній єдності, оскільки і регулятивна, і охоронна функція є формами прояву впливу права на суспільні відносини.
В теорії права до шляхів впливу права у процесі правового регулювання відносять: надання особам суб'єктивних прав; покладення на них юридичних обов'язків; загрозу застосування заходів державного примусу; забезпечення державного примусу.
Між тим, Л.О.Красавчикова звертає увагу на те, що жодна галузь права не може наділити громадянина (фізичну особу) честю і гідністю, ім'ям, життям і здоров'ям, особистою свободою і недоторканістю. Дані нематеріальні блага з'являються у людини в момент народження і нерозривно пов'язані з ним на протязі всього його життя. На думку вченого, цивільне право у цій сфері констатує наявність названих благ і визнає свободу індивіда визначати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності на свій розсуд.
Ми вважаємо за необхідне особливо підкреслити, що в якому б контексті ми не розглядали інформацію - як окреме благо, чи як поняття, через яке можна пояснити такі блага, як честь, гідність, ім'я і навіть особисту свободу, це нематеріальне благо, на нашу думку, першим з'являється у людини ще до моменту народження разом із таким благом як життя і набуває свого юридичного змісту у момент народження людини, супроводжуючи її все життя, припиняється для людини у момент смерті, але не зникає, залишаючи по собі важливий, в тому числі і юридично, слід.
Крім того, інформація може включатися у поняття правоздатності, як здатність кожної фізичної особи шукати, отримувати, використовувати, передавати інформацію тощо.
Таким чином, цивільне право констатує наявність такого блага, як інформація і визнає свободу індивіда визначати свою поведінку у сфері інформаційних відносин на свій розсуд. Отже, це ще одне підтвердження того, що регулятивна функція цивільного права у сфері особистих немайнових відносин виявляється, в першу чергу, у формі юридичного визнання приналежності кожній фізичній особі невідчужуваних нематеріальних благ і свободи визначати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності на свій розсуд, а основу цивільно-правового регулювання (яке включає охорону) особистих немайнових відносин складає система встановлених державою юридичних заходів і способів забезпечення юридично визнаної свободи громадянина визначати свою поведінку в індивідуальні життєдіяльності на свій розсуд, яка виключає втручання з боку інших осіб, крім випадків, прямо передбачених законом [266, с 12-16].
163
Аналіз
особистих немайнових відносин дозволяє
виділити найважливіші їх ознаки, які
притаманні і інформаційним особистим
немайновим відносинам:
по-перше, вони не мають економічного або майнового змісту, тобто мають єдину неекономічну природу і утворюються у духовній сфері житія суспільства. Вони виникають у людини з народження, одні - в силу самого факту фізичної появи на світ, інші - в силу того, що людина, яка народилася, існує в певному соціумі; (додатковою характерною ознакою для інформаційних відносин є те, що для них можливі обидва зазначених варіанти);
по-друге, мають абсолютний характер. Змістом особистих абсолютних правовідносин є суб'єктивні особисті права та відповідні обов'язки. Цим правам (на інформацію, ім'я, честь, гідність) відповідають обов'язки інших осіб не порушувати, поважати ці права.
по-третє, складаються з приводу особливої категорії об'єктів - немайнових благ (зокрема, такого блага, як інформація), які неможливо відокремити від конкретної особи, - тому мають особистий характер, що визначає їх єдину функціональну властивість - нетоварність.
Переважна більшість дослідників цивільного права визначає особисті немайнові відносини як такі, що не пов'язані безпосередньо з майновими відносинами і які виникають з приводу немайнових благ, невіддільних від конкретної особи, і в яких здійснюється індивідуалізація особистості. Особливо вважаємо за необхідне підкреслити саме цю рису інформаційних особистих немайнових відносин, оскільки недостатнє її розуміння може викликати труднощі у розмежуванні майнових і немайнових інформаційних відносин, не пов'язаних з майновими.
Л.О. Красавчикова підкреслює, що особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, - це суспільні відносини, які складаються з приводу нематеріальних благ, що мають єдину позаекономічну природу, є самостійною цінністю для їх носія, мають функціональну властивість нетоварності, належать особистості як такій та від неї невіддільні [266, с 12-13].
Не можна не погодитися з тим, що життя, здоров'я, ім'я, гідність не стають товаром ні за яких умов нормального існування і розвитку людського суспільства.
Виходячи із зазначеного, можна стверджувати, що особисті немайнові інформаційні відносини, не пов'язані з майновими - це суспільні відносини, які складаються з приводу нематеріального блага - інформації, що мас позаекономічну природу, є самостійною цінністю для його носія і має функціональну властивість нетоварності, належить особистості як такій та від неї невіддільне. Отже, інформація як нематеріальне особисте немайновс благо, так само, як і життя, здоров'я, ім'я, гідність також не стає товаром ні за яких умов нормального існування і розвитку людського суспільства.
Правовідносини, елементом яких є суб'єктивне право особи на інформацію, як нематеріальне благо, є абсолютними, враховуючи те, що управо-
моченому суб'єкту протистоять абсолютно усі, хто зобов'язаний утримуватися від порушення цього права. Однак у випадку їх порушення, воно набуває характер відносних правовідносин.
Правовідносини майнового характеру мають своїм об'єктом майнові блага і відображають або сам факт приналежності цих майнових благ певному суб'єкту (право власності та його похідні), або перехід майнових благ (у силу заповіту тощо). Ми вважаємо, що такими є лише правовідносини власності на інформаційний ресурс (продукт), тобто лише на матеріальний об'єкт, який містить у собі нематеріальну складову - інформацію. Тому право власності на інформаційний ресурс не розглядається нами як право власності на інформацію, яка в ньому закріплена. Інформація залишається специфічним благом і належить поряд з результатами інтелектуальної, творчої діяльності та особистими немайнові благами до нематеріальних благ. Тому закріплене у ЦК України [2] право власності на особисті папери, щоденники тощо (ч.І ст. 303) стосується, на нашу думку, лише матеріального об'єкту, яким є папір чи зошит, чи інший носій інформації матеріального виду, але не самої інформації, закладеної у цей матеріальний "футляр", тобто документованих відомостей, документа. При цьому не слід забувати, що зміст документа для використання у праві більш важливий, ніж матеріальний носій (хоча може бути і навпаки), тому він (зміст) має бути підтверджений правовими засобами. Наприклад, шляхом сертифікації у випадку передачі інформації в електронному середовищі, нотаріального засвідчення чи експертного висновку, іншого засвідчення.
До таких видів інформації законодавець відносить документовану інформацію - тобто таку, зміст якої гарантовано відповідає її носієві - документованому чи електронному носієві. Таку гарантію надає власник інформаційного ресурсу - переважна більшість яких є державними власниками інформаційного ресурсу.
Речові інформаційні правовідносини, зокрема право власності на матеріальні інформаційні носії, комп'ютерну техніку, інформаційні ресурси, є абсолютними правовідносинами, що закріплюють приналежність матеріальних благ певному суб'єкту, можливість його впливу на річ та захисту від посягань з боку будь-яких третіх осіб із застосуванням речево-правових засобів захисту. В той же час зобов'язальні правовідносини відображають динаміку майнових відносин суб'єктів цивільно-правових відносин в процесі зміни власника майна, виконання робіт, надання послуг тощо. Власник майна змінюється через зобов'язальні інформаційні цивільні правовідносини у тих самих випадках, про які йшла мова у розрізі речових інформаційних правовідносин - і тільки; між тим зобов'язальні інформаційні правовідносини можуть виникнути і в результаті надання інформаційних послуг, під якими ми як раз і розуміємо передання інформації, як специфічного нематеріального об'єкту від одного суб'єкта до іншого. Підкреслимо, що
164
165
передається саме інформація, а не права на інформацію, оскільки прав власності на інформацію, а, отже, і власника інформації бути не може. Результат таких правовідносин можна передбачити лише певною мірою, при цьому інформаційні послуги, на нашу думку, є класичним прикладом того, що цей результат по своїй природі є переважно немайновим і нематеріальним, на відміну від виконання робіт, наприклад.
В зобов'язальних інформаційних правовідносинах суб'єкти конкретно визначені і наділені кожен правами і обов'язками [422, с 70].
На нашу думку, додаткові аргументи можна додати до аргументів на користь переважно приватно-правової природи інформаційних правовідносин, оскільки кінцевою метою реалізації інформаційних прав є в ряді випадків отримання певного майнового результату, а переважно - задоволення особистого немайнового інтересу, що є характерним саме для цивільного права.
Що стосується структури правових відносин, то вона завжди породжується зв'язком суб'єктивних прав і обов'язків. При цьому суб'єктивне право одного суб'єкта кореспондує обов'язку іншого, і навпаки. Зв'язок цей настільки жорсткий, що його відсутність означала б і зникнення самих правовідносин. Структура правовідносин - це їх внутрішній зміст. По відношенню до життєвих обставин, які регулюються, правовідносини в цілому виступають як форма, коли можлива і обов'язкова поведінка слугує формою опосередкування суспільних відносин, які регулюються нормами права.
Говорячи про структуру інформаційних цивільних правовідносин, слід визначити її традиційні для цивільного правовідношення елементи: об'єкт правовідносин; суб'єктний склад правовідносин; зміст інформаційних цивільних правовідносин, а саме суб'єктивні цивільні права та обов'язки учасників правовідносин, їх взаємозв'язок. Доповнює цей перелік реальна поведінка учасників інформаційних цивільних правовідносин у співвідношенні з їх правами і обов'язками. При цьому правовідносини досліджуються також через їх елементи (структуру).
Таким чином, враховуючи вищенаведене, можна зазначити, що інформаційними цивільними правовідносинами є особисті немайнові та майнові, засновані на нормах цивільного законодавства правовідносини, які виникають, змінюються і припиняються з приводу інформації та інших інформаційних об'єктів між юридично рівними суб'єктами цих правовідносин та які ґрунтуються на принципах цивільного права.
Зміст інформаційних цивільних правовідносин полягає у специфічному об'єкті (об'єктах) з приводу якого (яких) вони виникають і який відображає юридичні особливості інформації як об'єкта прав, їх складному суб'єктному складі, правах та обов'язках, а також в реальній поведінці учасників правовідносин, їх суб'єктивних правах і обов'язках.
Як і будь-яка інша самостійна галузь права, цивільне право має свою організаційно-технічну структурну побудову, яка пов'язує усі правові нор-
ми у певному порядку, розташуванні за відповідними юридичними ознаками. Подібне структурне об'єднання правових норм утворює формалізовану систему цивільного права, що сприяє ефективному пізнанню та застосуванню цих норм.
Як ми зазначали вище, нині в нормотворчості досить широко практикується прийняття комплексних законодавчих актів, в яких містяться норми різних галузей права, зокрема, нами розглядався як такий нормативний акт Закон України "Про інформацію". У таких випадках вкрай важливо, по-перше, встановити галузеву належність тієї чи іншої норми, а по-друге -виявити її місце у системі відповідної галузі права. Тим більше, якщо таких
норм цілий комплекс.
Найважливішими складовими елементами структурної системи цивільного права є самі правові норми. Однак вони не можуть існувати самостійно, ізольовано, без врахування взаємозв'язків. Тому вони об'єднуються у певні групи залежно від особливостей врегульованих ними відносин, від способу та цілей такого врегулювання. Норми інформаційного цивільного права також можна об'єднати з урахуванням їх особливостей у відповідний комплексний цивільно-правовий інститут, який є основним організаційно-структурним об'єднанням усіх цивільно-правових норм. Отже, враховуючи те, що цивільно-правовий інститут - це сукупність цивільно-правових норм, що регулюють споріднену категорію цивільно-правових відносин, можна визнати вже сьогодні наявність певної сукупності інформаційних цивільно-правових норм, що регулюють споріднену категорію інформаційних цивільно-правових відносин, так само як існують інститути права власності, авторського права, права промислової власності, особистих немай-нових прав тощо. Норми цього нового інституту, який формується і який ми називаємо інститутом інформаційних прав, або "Інформаційні права", взаємодіють з нормами Загальної частини цивільного права і регулюють безпосередньо конкретні особисті немайнові та майнові інформаційні відносини, складаючи з іншими інститутами цивільного права Особливу (спеціальну) частину цивільного права.
Між тим, слід зазначити, що в цивілістичній науці іноді висловлюються заперечення щодо наявності підстав для поділу цивільного права на загальну та особливу частину, оскільки в ньому немає універсальної загальної частини. Це дозволяє вченим вести мову про розділи цивільного права, в кожному з яких є загальна та спеціальна частини [424, с 23-24]. На нашу думку, нічого не перешкоджає виділяти в окремих розділах цивільного права загальні та спеціальні положення, комплексний інститут інформаційних цивільних прав, безумовно, буде вимагати цього, як ні один інший, однак Загальна частина до усіх норм цивільного права дозволяє виділити, принаймні, найбільш загальні, такі, що притаманні усім (з певними уточ-
166
167
нениями і виключеннями) положення, слугує ще одним критерієм правильності віднесення нових інститутів до тої чи іншої галузі права.
Ми особисто пересвідчились, що Загальні положення характеризують практично усі норми інформаційного цивільного права, зокрема, норми про суб'єктів, об'єкти, цивільного права, угоди, представництво і довіреність, позовну давність. Отже, Особливу частину цивільного права утворюють традиційно визнані норми, а також норми інформаційного цивільного права.
На нашу думку, ще рано говорити про інформаційні права, як остаточно сформований інститут цивільного права, однак, ми передбачаємо, що у майбутньому названий інститут буде настільки розвиненим, що це не буде викликати сумнівів. В усякому разі, вже сьогодні якщо, наприклад, в нормах інституту інформаційного права не розкриваються якісь спеціальні питання щодо відповідальності, умов відшкодування шкоди, то слід керуватися відповідними положеннями інституту зобов'язальних прав, з урахуванням Загальних положень.
Сьогодні інститут інформаційних прав у цивільному праві складається із розрізнених норм, але ми пропонуємо проект "Інформаційні права," який міг би об'єднати норми інформаційного права і був закріплений у ЦК України, так, як це зазначено у пропозиціях, поданих наприкінці даного розділу роботи. Окремі норми цього інституту знаходяться у Книзі 2 ("Особисті немайно-ві права фізичних осіб"), у Книзі 4 ("Право інтелектуальної власності"), у розділі "Цінні папери" тощо, що певним чином ускладнює його структуру.
Формуванню названого інституту передуватиме складний процес, який не можна вважали завершеним, поки цей інститут не закріплений у варіанті, запропонованому автором, чи іншому варіанті, у ЦК України. І почати необхідно, преш за все, з переосмислення самого законодавчого визначення інформації у ст.200 ЦК України - з тими уточненнями, які ми запропонували вище і розкриємо детальніше у подальшому.
2.2. Інформація як об'єкт інформаційних цивільних правовідносин
Поняття інформації для цивільного права України досить нове і розглядається в ЦК України як об'єкт цивільних прав.
Слід зазначити, що ЦК УРСР від 18.07.1963р. про інформацію як таку не згадував. Більше того, в ЦК УРСР взагалі було відсутнє як легальне визначення об'єктів цивільних прав, так і відповідний розділ.
Вперше інформацію як об'єкт цивільних прав було запропоновано закріпити в останніх редакціях проекту ЦК України. В ЦК України, прийнятому Верховною Радою України 16.01.2003р., об'єктам цивільних прав, в тому числі інформації, присвячений Розділ 3 Книги 1.
Зокрема, ст.177 ЦК України "Види об'єктів цивільних прав" визначає, що об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери,
інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні та нематеріальні блага.
Таким чином, вперше в цивільному праві України інформацію легально закріплено у кодифікованому акті, як самостійний об'єкт цивільних прав.
Отже, можна стверджувати, перш за все, що на інформацію, як і на інформаційні цивільні правовідносини повною мірою поширюються усі положення Загальної частини ЦК України.
Виходячи із узагальненого підходу до інформації як об'єкту цивільних прав, можна кваліфікувати інформацію за видом цивільних правовідносин, об'єктом яких вона виступає: на інформацію, як особисте немайнове благо, тобто об'єкт немайнових відносин; інформацію, як результат творчої діяльності, тобто як об'єкт виключних прав; інформацію, як інформаційний продукт, ресурс, документ, тобто об'єкт, який може бути за певних умов об'єктом майнових відносин, а також товаром, або може виступати складовою таких об'єктів, як цінні папери, майно, послуги тощо.
Загальні положення про інформацію як об'єкт цивільних прав можна вивести також із змісту норм, закріплених у Розділі 3 Книги 1 ЦК України.
Зокрема, аналізуючи зміст ст.177 ЦК України, в якій визначені види об'єктів цивільних прав, можна також дійти висновку, що інформація в широкому розумінні може виступати, виходячи із аналізу теорій інформації, детально висвітлених у попередньому розділі, як складова практично кожного виду об'єктів цивільних прав. За недовгий час появи теоретичних розробок у сфері інформації як об'єкту права, пропонувалися пропозиції розглядати інформацію у вигляді особливих видів речей, в тому числі грошей та цінних паперів; результатів робіт, послуг; надзвичайно важливими є розробки у сфері визначення інформації як результату інтелектуальної, творчої діяльності; в тому числі спеціалістами зачіпаються питання про інформацію, як про інші матеріальні і нематеріальні блага, а також про інформацію, як благо особливого роду. Усі зазначені питання є предметом гострих дискусій не лише у межах національного права, але і глобальних правових проблем, які породжені Інтернет.
Найбільші проблеми виникають в цьому питанні саме із розумінням інформації як окремого виду цивільних прав.
Ми приєднуємось до авторів, які вбачають в інформації надзвичайно специфічний об'єкт цивільних прав і вважаємо абсолютно вірним закріплення в новому ЦК України інформацію як окремий - особливий вид об'єктів, не залишаючи при цьому поза увагою усіх попередніх підходів до інформації, яка може, за певних умов, мати специфічні ознаки практично усіх інших видів об'єктів цивільних правовідносин.
Більше того, маємо сміливість відразу зазначити, що інформація як об'єкт цивільних правовідносин у так званому "чистому" вигляді практич-
168
169
но не зустрічається як у цивільному праві, так і у праві взагалі. Так само як вона практично не існує у "чистому вигляді" у природі, поза її специфічними проявами у певних обставинах. Це той феномен, який можна називати "благом особливого роду". Отже, ми вважаємо надзвичайно важливим звернутися до характеристики інформації у загальнотеоретичному цивілістич-ному ракурсі, довівши історичну, логічну, правову своєчасність появи такого об'єкту у цивільному праві і цивільному законодавстві.
При цьому аргументуємо також, що найбільш значні ознаки і особливості інформації дозволяють розглядати її як універсальний об'єкт цивільних прав, який за певних умов поглинає усі інші об'єкти і розкриває їх з нових сторін, або набуває ознак інших об'єктів, змінюючись і перетворюючись.
Зазначене пояснює практичну невпорядкованість переліку видів інформації в праві, правових режимів інформації і спроби різного роду класифікацій інформації, які також не можна назвати універсальними. Не існує на сьогодні в літературі з тих же причин беззаперечно визнаних усіма спеціалістами ознак інформації.
Інші галузі науки, такі як інформатика, фізика, біологія, як ми переконались у попередньому розділі даного дослідження, також не мають готових відповідей на всі запитання, що породжує таке явище як інформація, а в ряді випадків висловлюється здогадка про те, що всі відповіді не будуть надані остаточно ніколи.
Слід зазначити, що ЦК України відносить інформацію до Глави 15 -"Нематеріальні блага" - поряд з результатами інтелектуальної, творчої діяльності (ст.199) і особистими немайновими благами (ст.201). Принагідно зазначимо, що в нас викликає заперечення саме розташування статей у даній главі, оскільки за логікою ЦК України, спочатку повинні розглядатися і мають бути закріплені у законодавстві положення щодо особистих немай-нових благ, отже, ст. 199 ЦК України повинна бути присвячена особистим немайновим благам, а ст.201 ЦК України - результатам інтелектуальної творчої діяльності.
Ст.200 ЦК України дає визначення інформації, аналогічне визначенню інформації у Законі України "Про інформацію" (1992р.): "Інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі".
Ст.1 Закону України "Про інформацію" від 02.10.1992р. під інформацією розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі, навколишньому природному середовищі [34].
Позитивним, безперечно, є вже те, що ЦК України відніс інформацію, як це видно із назви глави, що містить ст. 200, до нематеріальних благ, оскільки, як ми неодноразово підкреслювали, нематеріальна природа інформації, як блага, є найважливішою її характеристикою.
Однак, інформація є нематеріальним благом особливого роду, розуміння якого не може бути зведено лише до того визначення, яке воно отримало у ст. 200 ЦК України та Законі України "Про інформацію", оскільки має не просто специфіку, що відрізняє його від інших нематеріальних благ, але всі інші закріплені нематеріальні блага, зокрема результати інтелектуальної, і норчої діяльності і особисті немайнові блага, можуть бути визначені, пояснені і охарактеризовані через феномен інформації; інформація, як благо, і ні нашу думку, може поглинати зміст інших нематеріальних благ і має, іаким чином, визначатися з урахуванням останніх.
Інформація, як благо, має принаймні, ще дві особливості - по-перше, пуги часто невід'ємною немайновою складовою таких майнових об'єктів, ЯК документ, інформаційний ресурс, продукт, а також цінний папір, гроші гощо. По-друге, існує також інформація, яку ми б назвали "юридично байдужою" через те, що носії цієї інформації не сприймаються органами відчуття людини, або носій цієї інформації взагалі ще невідомий науці, між тим, вплив такої інформації проявляється як результат її впливу (позитивний або негативний) на людину і спричиняє, наприклад, шкоду психічному або фізичному здоров'ю людини. В цей момент ця інформація спричиняє иплив юридично значущій і повинна враховуватись правом. Як приклад, можна навести інформацію, яку несе атомна енергія - радіація, змінюючи стан здоров'я людини, хоча на момент впливу її неможливо помітити без спеціальних приладів.
Фізика, наприклад, цілу низку подібної інформації вивчає саме і лише через її вплив на інший об'єкт, сьогодні дослідження проводяться у сфері фізики "тонкого тіла", що є додатковим доказом наявності такого роду інформації. Інформація, яка породжує життя, яка з ним тісно пов'язана, так німо, як і та, що пов'язана з моментом закінчення: життя і тими процесами, які відбуваються після біологічної смерті людини, також не піддається поки що вимірюванню і не набула беззаперечних доказів, між тим, її існування мало ким заперечується сьогодні в науковому середовищі. Інформація може бути пов'язана і з невідомими людству носіями, між тим, заперечити її існування безвідповідально, а не враховувати її, наприклад, у питаннях, пов'язаних з правом на життя, з правом розпорядження життям, з питаннями, які ставляться перед правом сучасною генетикою, неможливо, оскільки це може принести значну шкоду.
Слід зазначити, що із змісту визначення, наданого у ст.200 ЦК України, можна зробити висновок про те, що в ній закріплено лише один вид інформації - а саме такої, яка є документованою або публічно оголошеною, яку ми розглядаємо лише як один із видів інформації, яка закріплена на сьогодні у ЦК України. Визначення повинно бути більш повним, не таким вузьким і обмеженим. Зокрема, має враховуватися інформація, яка є особистим немайновим, не пов'язаним з майновим благом, яка згадується у Книзі 2
170
171
ЦК України, а також інформація, яка є результатом інтелектуальної творчої діяльності. Не врахування цих особливостей породжує, зокрема, питання, яким чином немайнове нематеріальне, позаекономічне, таке, що не мас грошового еквшаленту, благо - інформація, яке згадується у Книзі 2 ЦК України, набуває ознак товару і використовується у будь-яких правочинах, або якими особливостями відрізняється інформація, яка за певних причин не набула визнання відповідним державним органом в якості об'єкту промислової власності - винаходу, корисної моделі тощо.
Отже, перш за все, ми пропонуємо врахувати специфіку інформації як нематеріального блага особливого роду і зазначити у визначенні наступне: "Інформація - це нематеріальне немайнове благо особливого роду, яке нерозривно пов'язане з життям, з його виникненням і закінченням, яке проявляється як особисте немайнове благо, як результат впливу на людину та інших суб'єктів та об'єктів права, як результат інтелектуальної творчої діяльності і як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, які мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі".
Для побудови універсального, всеохоплюючого, придатного для використання для будь-яких видів інформації, визначення, слід звернутися також до відомих законодавству України та інших держав, визначень інформації.
Так, в Законі України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" від 18 лютого 1992 р. [42] було закріплено у свій час визначення інформації, яке після втрати даним законом чинності було закріплено у ст.1 Закону України "Про захист економічної конкуренції" [31]: "Інформація - це відомості у будь-якій формі та вигляді, на будь-яких носіях (в тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації (карти, діаграми, органіграми, малюнки, схеми тощо), фотографії, голограми, кіно-, відеофільми, мікрофільми, звукові записи, бази даних комп'ютерних систем або повне чи часткове відтворення їх елементів, пояснення осіб та будь-які інші публічно оголошені чи документовані відомості".
Як видно, дане визначення не дає уточнення щодо визначення інформації обов'язково як документованих чи публічно оголошених. Навпаки, уточнюється, що це відомості у будь-якій формі та вигляді. І далі - через кому, а не як уточнення - на будь-яких носіях, що можна розуміти так: форма і вигляд цих відомостей можуть бути будь-якими, в тому числі, можуть бути на будь-яких носіях. І тільки наприкінці - через союз "та", тобто "і", у тому числі - будь-які інші публічно оголошені чи документовані відомості".
Законодавець, відмічаючи специфіку інформації, ще у 1992 р. намагається у зазначеному законодавчому акті залишити певну свободу для використання на практиці завдяки закону більш місткого визначення, ніж у Законі України "Про інформацію".
Подібний підхід ми спостерігаємо і у законодавчому визначенні інформації, яке міститься у Постанові Кабінету Міністрів України "Про затвердження Концепції створення Єдиної державної автоматизованої паспортної системи" від 20 січня 1997 р. № 40, в якій стверджується, що інформант - це сукупність відомостей, знань і повідомлень про об'єкт, явища і процеси [60].
Отже, знову немає уточнень щодо самої характеристики відомостей, а додаються ще такі визначення як "знання" і "повідомлення", які у сукупності із відомостями складають поняття інформації.
Таким чином, для розуміння суті як наведеного, так і основного порівнюваного визначення, є нагода розкрити зміст не тільки зазначених визначень, але і таких, як "явище", "подія" та "процес", останнє з яких, як видно, з'являється у Постанові KM України у 1997 р.
Щодо "відомостей", то визначення самого цього поняття у словниках і літературі практично відсутнє.
Між тим, у попередньому розділі даної роботи ми звертали увагу на дослідження російських вчених у сфері етимології самого слова "інформація". Ми вважаємо необхідним уточнити з приводу цього, що російською мовою це можна висловити як "поведать", а українською - "повідомити", отже, звідси - "ведомости" - російською; "відомості" - українською. На нашу думку, цей більш давній підхід до розуміння інформації відображає не лише поняття, але і традиційно-активне начало, притаманне самій інформації, яка постійно знаходиться в русі.
Зазначимо також, що СІ.Ожегов дає просте розуміння інформації через два терміни: 1) відомості і 2) повідомлення [320, с.253]; Українська радянська енциклопедія 1961 р. - через термін "відомості", даючи спочатку переклад з латинської, як "роз'яснення" [400, с 494; 398, с. 348]; загалом з середини XX ст. під інформацією розуміється "обмін відомостями", "обмін сигналами", "передача ознак" [361, с.504]; а в сучасному словнику іноземних слів -як 1) повідомлення про будь-що, 2) відомості [367, с 245] тощо. Значна кількість інших визначень проаналізована нами у попередньому розділі.
Особливої уваги, крім того, заслуговує розуміння інформації як універсальної субстанції, яка пронизує усі сфери людської діяльності, яка слугує провідником знань і думок, інструментом спілкування, взаєморозуміння і співробітництва, утвердження стереотипів мислення і поведінки. Цей підхід до інформації має, на нашу думку, також важливе, але узагальнююче значення для побудови законодавчого визначення. Отже, перш за все, ми переконалися у теоретичній обґрунтованості і доцільності визначення інформації як "унікальної субстанції", як "відомостей", "повідомлення", але не можемо погодитись, що цим поняття і визначення інформації має вичерпуватись у цивільному праві.
Термін "знання" широко використовується в інформаційних відносинах і визначається як 1) сукупність фактів, закономірностей, відношень та ев-
172
173
г
ристичних правил, идо відображає рівень обізнаності з проблемами деяких предметних галузей [68]; система ієрархічно структурованих взаємопов'язаних даних разом із механізмом їх інтерпретації [69]; 3) відображення дійсності у свідомості людей, що є продуктом їхньої інформаційної, інтелектуальної та матеріальної діяльності.
Знання, на думку ряду авторів, включає в себе моменти відносності, обмеженості і неповноти. Говорячи образно: "знання дорівнюють сумі фактів, переконань і правил" [150, с.67].
Для знань характерні внутрішня інтерпретація, структурованість, зв'язаність та активність. При цьому знання зазвичай поділяють на:
евристичні - засновані на "проблиску думки";
глибинні - скорочують межі пошуку за рахунок вибору моделі, найбільш адекватної класу відповідного;
декларативні - не містять в явному вигляді опис будь-якої процедури;
предметної області - описують проблемну область;
каузальні - в основі яких, лежать причинно-наслідкові відносини;
конструктивні - про можливу структуру і взаємодію частин об'єктів;
безпосередні - отримані в результаті прямого досвіду і сприйняття, без допомоги накопичених знань і правил логічного мислення;
неточні - відрізняються неповнотою, неточністю або суперечливістю;
семантичні - містять сукупність відомостей про стан об'єктів предметної сфери та відносин між ними.
Поглиблено висвітлюється проблема співвідношення термінів "інформація" і "знання" у філософських словниках [314, с 247-249] та монографіях з філософії та інших дисциплін.
Для нас є цінним дане розуміння знань тим, що вони, на нашу думку, складають одну з можливостей особи у сфері інформації - можливість, здатність знати. Інформація, крім того, пояснюється через поняття знань, і навпаки.
Отже, термін "знання", можливість, здатність знати доречно ввести у законодавче визначення інформації у цивільному праві. Отримання і знання інформації доступно кожній фізичній особі, незалежно від віку, з народження і відрізняється лише ступенем повноти. Отримання інформації притаманне, безумовно, і юридичній особі, однак можливість знання - питання дискусійне, хоча основні елементи знання присутні і тут - отримання, певна систематизація, виділення важливого, формування політики у відповідності з отриманими інформацією і знаннями фізичних осіб, які працюють на юридичну особу, відкидання непотрібної інформації і її диференціація. Можливо, слід говорити про дещо інший термін, який не несе особистісно-го, притаманного лише фізичній особі, як живій істоті, ставлення, моменту
174
усвідомлення. Можливо, це своєрідний інформаційний "досвід" юридичної особи, її усталені правила ведення справ тощо.
Щодо терміну "подія", то він визначається, як явище реальної дійсності, що відбувається незалежно відводі особи [362, с 1561], або будь-який факт, істотний для процесу рішення задачі на комп'ютері, наприклад, закінчення виводу даних, переривання та ін. [150, с 150]. Українські енциклопедії [401, с 494; 398, с. 412] також надають визначення терміну "подія".
Думається, перше визначення більш універсальне і відповідає вимогам побудови узагальненого визначення. Крім того, даний термін добре відомий правовій науці і слугує для розкриття поняття "юридичний факт" через терміни "дія" та "подія", і розуміється відповідно до наданого вище.
Явище - це той чи інший вияв предмета, зовнішня форма його існування [362, с 1287].
Термін "процеси", який додається у Постанові KM України від 20 січня 1997 р. № 40, означає 1) послідовну зміну явищ та станів у розвитку будь-чого, сукупність послідовних дій, спрямовану на досягнення певного результату, порядок розгляду справ у суді [362, с.1071]; або 2) послідовність передбачених подій, які визначаються об'єктом або явищем: і виконуються в заданих умовах згідно з наміченою метою або результатом [67]; 3) хід розвитку будь-якого явища, досвіду, послідовна зміна станів у розвитку будь-чого; 4) закономірна, послідовна зміна явища, його перехід в інше явище; 5) перебіг подій, що відбуваються відповідно до наміченої мети або за результатом у системі обробки даних [150, с 166].
На нашу думку, усі три наведених терміни, зокрема, і термін "процеси", який нині відсутній у визначенні ЦК України і Закону України "Про інформацію", необхідні для побудови законодавчого визначення, відображають не лише статику, але і динаміку у розумінні інформації.
Повертаючись до терміну "об'єкт", добре відомого праву, звернемо увагу на його значення:
існуючий поза нас і незалежно від нашої свідомості зовнішній світ, що є предметом пізнання, практичного впливу суб'єкта;
предмет, явище, на що направлена будь-яка діяльність;
підприємство, установа, а також все те, що є місцем будь-якої діяльності;
доповнення [150, с 133].
Ми вважаємо можливим включити у визначення і цей термін. Хоча він і пояснюється, як ми переконалися, через предмет і явище, але не є синонімом цих понять.
Необхідно також додати, що всі попередньо наведені визначення не враховують повною мірою усі теоретичні розробки юридичної науки, в тому числі цивілістики, відомі на сьогодні по цьому питанню.
Так, вказані визначення не згадують відомості про осіб. Між тим, ст.23 ЗУ "Про інформацію" наводить інформацію про особу в якості одного з
175
видів інформації. Крім того, згадка про осіб у визначенні ЦК України, надасть можливість охопити через цей термін учасників цивільних відносин, зазначених у ст. 2 ЦК України з точки зору інформації про них, що буде, на нашу думку, логічним.
Зазначимо також, що, на відміну від українського, російський законодавець включає до поняття інформації як відомості про предмети, факти, події і явища, так і відомості про осіб. Відповідно до ст. 2 Закону РФ "Про інформацію, інформатизацію і захист інформації", інформація - це "відомості про осіб, предмети, факти, події, явища і процеси незалежно від форми їхнього представлення" [94].
На думку ряду російських вчених [254, с 41], форма представлення інформації повинна бути обов'язково прийнятною для усвідомлення людиною, тому останню тезу визначення слід трактувати як форму документування інформації. Між тим, таке уточнення, хоча і досить зручне, оскільки дозволяє зосередитись на одному варіанті втілення в об'єктивну форму інформації, разом з тим, не дозволяє вивести універсальне визначення, яке б охоплювало і інші форми прояву інформації, зокрема, такі, які у ст. 200 ЦК України позначені як публічно оголошені, що по-суті, дозволяє вести мову і про усну форму інформації.
Ми не маємо принципових заперечень щодо уточнень, на зразок тих, які містяться наприкінці визначення у ст.13 Закону України "Про інформацію" і ст. 200 ЦК України на зразок: "... що відбуваються у суспільстві, державі, навколишньому природному середовищі", або "... що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі", але вважаємо, що вони встановлюють штучні обмеження щодо часу і місця отримання інформації, які є предметом наукової дискусії у природничих науках і не є вельми необхідними для використання у праві.
Принципове зауваження викликає у нас уточнення щодо "документованих або публічно оголошених відомостей", оскільки необхідно враховувати, як ми попередньо зазначали, що інформація і постає, і сприймається людиною в різних формах і різними органами відчуття, різними способами, тому будь-які форми, в яких людина може її сприймати усіма органами своїх почуттів, і навіть та, яку людина пізнає шляхом її впливу на здоров'я, життя тощо, і яка дається людині разом із життям, має знайти своє відображення в праві і у визначенні інформації, в першу чергу, в ЦК України.
Усе вищенаведене дозволяє нам надати найбільш повне визначення інформації в доктрині і цивільному законодавстві України, зокрема як нову редакцію ст. 200 ЦК України.
"Інформація - це нематеріальне немайнове благо особливого роду, яке нерозривно пов'язане з життям, з його виникненням і закінченням, яке проявляється як особисте немайнове благо, як результат впливу на людину та інших суб'єктів та об'єктів пра-
176
ва, як результат інтелектуальної творчої діяльності і як відомості про осіб, події та явища, предмети, об'єкти і процеси незалежно від форми їхнього представлення".
Аналогічне визначення пропонується ввести у ст. 1 Закону України "Про інформацію", як нову редакцію цієї статті закону. Можливо до визначення додати і ті поняття, які ми розглянули вище - а саме " знання" та інші;.
Крім того, доречним буде ввести у ст. 200 ЦК України частини 2 і 3 такого змісту:
"2. Інформація як особисте немайнове благо охороняється відповідно до норм ст. 201 і Книги 2 цього Кодексу.