1.3. Принципи політичного маніпулювання
Вивчаючи методики і стратегії «психології впливу», американський психолог Р. Чалдіні дійшов висновку, що всі тактики переконання (маніпулювання) можна згрупувати. Кожна з груп відповідає одному з фундаментальних психологічних принципів: послідовності, взаємного обміну, соціального доказу, прихильності, авторитету, дефіциту. Принцип послідовності. Історичний досвід показує, що більшість людей намагається бути послідовною у своїх словах, думках і справах. Послідовність у поведінці завжди високо цінувала громадськість, оскільки зрозумілі і цілком прогнозовані дії окремого індивіда сприяли зміцненню суспільної стабільності. Крім того, людина, яка дотримувалась цього принципу, у всі часи почувалася комфортніше в потоці інформації, оскільки могла не аналізувати її детально, а, потрапивши в стандартну ситуацію, діяти за шаблоном, стереотипно («так, як усі»). Підсвідоме прагнення до послідовності, з одного боку, є формою захисту мозку від перевантажень, з іншого — благодатним ґрунтом для політичного маніпулювання, оскільки послідовність як форма поведінки основана на стереотипній дії, що виключає фазу критичного аналізу й осмислення інформації. Ключовим чинником, який стимулює послідовність поведінки, є зобов’язання. Найефективніші письмові й публічні зобов’язання. Психологи зазначають, що рішення про ухвалення зобов’язань, навіть помилкові, мають тенденцію до «самозбереження». Наприклад, виборці, які публічно засвідчили навіть у дуже вузькому колі свої політичні симпатії до партії N і проголосували за неї на виборах, фактично взяли на себе певні зобов’язання (майже непомітно для себе). Саме тому, навіть розчарувавшись у цій партії, вони часто вигадують нові причини й виправдання правильності власного вибору, щоб переконати самих себе в необхідності виконання вже прийнятих зобов’язань — підтримувати відповідно до принципу послідовності партію N. Принцип взаємного обміну. Цей принцип є однією із фундаментальних основ людського спілкування. Його суть полягає в тому, що людина прагне адекватно віддячити іншій людині за те, що вона для неї зробила (надала послугу, гроші, інформацію та ін.). Реалізація принципу взаємного обміну сприяла цивілізаційному прогресу, оскільки уможливлювала розвиток різних видів тривалих взаємин, взаємодій і обмінів (торгівля, дипломатія тощо). Щодо політичного життя, то воно теж тримається на обміні взаємними послугами, голосами, зобов’язаннями, позиками. Саме тому впливовий політик — це не лише той, хто має зв’язки, а насамперед той, кому зобов’язані інші (кар’єрним зростанням, сприянням у бізнесі тощо). Це простежується у взаємодії різних гілок і рівнів влади, у процесі лобіювання, ухвалення законів, у міждержавних переговорах. Для практичної реалізації принципу взаємного обміну найчастіше використовують дві тактики. Перша ґрунтується на тезі «перш ніж попросити про якусь послугу, варто щось людині дати» (класичний приклад реалізації принципу «я — тобі, ти — мені» у вітчизняній політичній практиці — це обмін пакета з продуктами на голос виборця). На думку Р. Чалдіні, ця тактика ефективна завдяки трьом аспектам правила взаємного обміну: 1) це правило є універсальним, і його вплив часто перевершує вплив інших факторів; 2) воно вступає в силу навіть тоді, коли людині надають послуги, про які вона не просила; отже, знижується її здатність самостійно ухвалювати рішення і вибір за неї роблять ті, кому вона чимось зобов’язана; 3) це правило може підштовхнути до нерівноцінного обміну. Щоб звільнитися від неприємного відчуття морального зобов’язання, люди часто погоджуються надати значно серйознішу послугу, ніж та, яка була їм надана. Другою ефективною тактикою реалізації принципу взаємного обміну є тактика завищених вимог. Її суть полягає у висуненні вимог, які протилежна сторона обов’язково відхилить. Формально це змушує ініціатора завищених вимог відступити, і він відступає, зробивши нову пропозицію з нижчими показниками (саме вони йому були потрібні). Політична практика засвідчує, що формула «завищені вимоги — відмова — поступка — згода» дуже часто спрацьовує під час політичних торгів. Принцип соціального доказу. Людина за своєю природою схильна до наслідування, яке дає їй змогу швидко освоювати нові технології, прогресивні форми організації тощо, а також уникати конфліктів і зберігати стабільність у суспільстві («я роблю так, як усі»). Саме тому під час прийняття рішення, як діяти і поводитися в певній ситуації, люди орієнтуються переважно на моделі поведінки таких самих, як вони, в аналогічних ситуаціях. Цей принцип може бути використаний політичними маніпуляторами з метою змусити людину підкоритися певній вимозі, зайняти певну позицію. Прикладом застосування цього принципу є опитування, рейтинги, широко і систематично тиражовані ЗМІ. Суть маніпулятивного навіювання полягає в тому, що людина, навіть маючи власну думку стосовно політичних лідерів або партій, може істотно змінити її, побачивши на екрані або почувши по радіо, що значна кількість її співвітчизників дотримується іншої думки. Своєрідними каталізаторами реалізації принципу соціального доказу є: а) кризовість, нестабільність, невизначеність суспільного розвитку, які зумовлюють наростання невпевненості. За цих обставин люди схильні звертати увагу на дії інших і вважати ці дії правильними; б) подібність, оскільки люди, як правило, наслідують поведінку тих, хто на них подібний. Принцип прихильності. Професійні політичні маніпулятори розуміють, що однією з ключових підвалин ефективного впливу на пересічних громадян є сприйняття ними особистості, яка їх у чомусь переконує, як привабливої або принаймні знайомої («свій хлопець», «він (вона) — такі самі, як я»). Цей принцип має такі форми реалізації: 1. Фізична привабливість. Вона є могутнім чинником, який часто перетворюється на спусковий гачок формування ілюзії в електорату («такий симпатичний політик просто не може бути нерозумним і непрофесійним»), призводить до завищення оцінки інших людських якостей, таких як талановитість, доброта, порядність тощо. Ще Ф. Бекон зазначав: «Красиве обличчя є безмовною рекомендацією». Соціологічні дослідження результатів виборів підтверджують це правило, засвідчуючи, що за кандидатів з гармонійними та симпатичними обличчями і фігурами виборці віддають в середньому в 2,5 раза більше голосів, ніж за непривабливих. 2. Подібність до об’єкта маніпулювання. Політик, який зображає «людину з народу», часто бере гору над політиком, який демонструє свою належність до рафінованої еліти. Електорат більше довіряє «своєму хлопцеві», більш того, пишається, що «один із нас» досяг висот влади, тому обстоюватиме саме «наші» інтереси. Цим зумовлені мімікрія (здатність залежно від обставин змінювати свої погляди, думки) деяких політиків, намагання набути схожості зі своїми виборцями у зачісці, одязі, марці цигарок, поглядах на життя, хобі. Заради політичного результату деякі політики навіть носять кепки і приїжджають на зустріч із виборцями на дешевих автомобілях («я — як народ»). Посиленню маніпулятивної дії, формуванню іміджу «свій хлопець» сприяють компліменти, обіцянки, адресовані аудиторії, які часто електорат приймає за чисту монету («Він справедливо нас оцінює», «Він розуміє наше життя», «Він знає наші проблеми»); близьке знайомство виборців із політиком або активна (часто імітаційна) демонстрація маніпулятором того, що він сприймає свій електорат як старих знайомих, заради яких готовий на подвиги, «якщо його оберуть»; акцентоване асоціювання політика з певним успіхом («вдалий бізнесмен», «блискучий спортсмен», «відома співачка»), адже «якщо вони зуміли всього цього досягти, то під їх керівництвом ми досягнемо ще більшого». Принцип авторитету. Суспільство не може існувати без лідерів, тобто без тих авторитетних осіб, які здатні, ведучи за собою людей, адекватно аналізувати ситуацію, приймати оптимальні рішення і досягати успіху. В широкому розумінні авторитет — це загальновизнаний вплив особи або організації на переконання і поведінку людини у різних сферах суспільного життя, заснований на знаннях, моральних якостях, соціальному статусі, досвіді або міфах. Підпорядкування авторитетам сприймається як раціональна дія, оскільки підґрунтям впливовості авторитетів є, як правило, розум, знання, досвід, сила. Крім того, підпорядкування авторитетам дає змогу частині людей відчувати себе комфортно, оскільки воно позбавляє від мук самостійного ухвалення рішень і знімає відповідальність за наслідки їх реалізації («я виконував наказ»). Психологи зазначають, що під час сприйняття масами інформації вирішальну роль відіграє не авторитет сам по собі, а сукупність символів авторитетності — титули, одяг, манера поведінки, атрибути. Часто у процесі політичних маніпуляцій саме ці символи стають потужними важелями впливу на громадську думку. Їх сила як знарядь маніпулювання значно зростає завдяки тому, що вони потужно впливають на рівні підсвідомості: як показали дослідження, до індивідів, які володіють тим або іншим символом авторитету, будь-яке оточення, як правило, автоматично ставиться з великою пошаною. Принцип дефіциту. Сутність цього принципу полягає в тому, що люди найбільше цінують те, чого їм бракує. Принцип дефіциту стає важелем маніпулювання завдяки дії кількох чинників: 1. Існує думка, що дефіцитний товар важко придбати саме тому, що він якісний, цінний, унікальний; правдивою і переконливою є саме та інформація, до якої з різних причин немає доступу. 2. Коли у будь-якій сфері суспільного життя з’являється дефіцит і щось стає менш доступним, люди розцінюють це як посягання на їхню свободу. Згідно з теорією психологічного реактивного опору, людина реагує на обмеження свободи посиленням бажання мати саме те, що недоступне у певний момент у повному обсязі. 3. Дефіцитні предмети та інформація зростають у ціні саме тоді, коли з’ясовується, що вони щойно стали такими. Інакше кажучи, люди більше цінують ті речі, яких не вистачає віднедавна, ніж ті, яких завжди не вистачало. 4. Обмежені ресурси люди цінують найбільше тоді, коли вони стають об’єктом конкуренції. Принцип дефіциту є одним із найпотужніших важелів діяльності політичних маніпуляторів, адже будь-які заборони та обмеження неодмінно породжують дефіцит. З огляду на це спритний політтехнолог «підсовує» окремій людині чи громадськості саме той товар (ідею, лідера, інформацію тощо), заради проштовхування і реалізації якого штучно створювався ажіотаж дефіциту. Отже, практичне застосування принципів психологічного впливу має на меті послідовне, цілеспрямоване формування однобічної системи залежностей між суб’єктом та об’єктом маніпулювання. Зокрема, принцип прихильності зумовлює завоювання довіри до маніпулятора за рахунок його фізичної привабливості або схожості з об’єктом маніпулювання; принцип дефіциту штучно стимулює інтерес (потяг) до необхідного маніпуляторові об’єкта (інформації) за рахунок обмеження доступу до нього; принцип авторитету зумовлює концентрацію уваги об’єкта маніпулювання, зниження критичності його мислення, схильності під впливом (тиском) відомих осіб до необхідних маніпуляторові думок та поведінки; принцип соціального доказу спричиняє підпорядкування особистості масі, спрацьовування ефекту «психічного зараження», стимулює стереотипне мислення та поведінку; принцип взаємного обміну вводить об’єкт маніпулювання у систему «я — тобі, ти — мені», інспіруючи некомфортне відчуття заборгованості; принцип послідовності фіксує та ілюструє результативність маніпулятивних дій, стимулюючи послідовність, прогнозованість у поведінці та вчинках жертви, яка (часто непомітно для себе, проти своєї волі) рухається у потрібному для маніпулятора напрямі. Система взаємопов’язаних принципів психологічного впливу є основою процесу політичного маніпулювання, яка визначає його форми, методи, прийоми, специфіку, характерні ознаки та особливості їх впровадження на практиці.
Семінар 2. Тема: Типологія політичних маніпуляторів План 1. Типологія суб’єктів політичного впливу. 2. Особливості соціоніки. Методика Д. Кейрсі. 3. Загальна характеристика, переваги та недоліки чотирьох груп маніпуляторів.