3. Посилення антиукраїнської політики царя Петра і за гетьманування і. Скоропадського.

Наслідком перемоги Петра І під Полтавою була катастрофа для України, найбільша за весь час існування Козаччини. Січ було знищено, і козаки, що порятувались від різанини, сховались у кримського хана. Землі Правобережжя лишились колонією Польщі. Сама ж Гетьманщина опинилась під залізною дланню російського деспота. Як свідчать мемуаристи Петра І наскільки був жорстоким, настільки й полохливим і підозрілим. І йому навіть у сплюндрованій війною та розбратом Гетьманщині все ще марилась загроза для Московської держави. Проте шалений деспот Росії, був справжнім політиком, - коли треба діяв надзвичайно обережно, послідовно і вперто. І він разом із своїми "орлами", яких він видобув з небуття і грязі, і зроби "светлейшими" князями, графами та баронами, заходився нищити козацьку державність. В усіх аспектах політичного і суспільного життя. Перш за все, треба було посіяти розбрат серед старшини. Ось приклад того, як розуміли люди Петра і постанови щодо українських справ: "../.треба щоб у всіх полках були полковники, незгодні з гетьманами, якщо між гетьманом і полковником не буде згоди, то всі справи їх будуть нам відкриті". Звичайно ж при такій політиці Петра І аж ніяк не був потрібен енергійний, розумний гетьман замість вигнанця Мазепи. Вибори нового гетьмана призначили Глухів, поближче до московського кордону.

Старшини, що лишились після Батуринського погрому, хотіли гетьманом Павла Полуботка, людину тямучу і рішучу. Але цар Петро заперечив, що з нього, мовляв, може вийти новий Мазепа. Тому й поставив цар людину помірковану, поступливу і роками не молоду. Це був полковник Стародубський Іван Скоропадський.

7 листопада 1708 року у Глухові козаки обирають Івана Ілліча Скоропадського гетьманом України, а Петро І затверджує його на цій посаді. Розпочавши правління під могутній гуркіт святкової канонади, новообраний керманич досить швидко став втрачати і свою політичну владу, і свій, й без того не дуже високий, авторитет серед українського населення. Особливо гнітила та обмежувала його волю вимушена «дружба» з царськими сановниками, вищим російським офіцерством, а також задушливі «обійми» самого Петра І. Останній, коли б тільки дозволили обставини, відразу скасував інститут гетьманства, звів би нанівець всі привілеї старшини. Але жорстока, виснажлива війна з Швецією змушувала коли й не любити, то хоча б терпіти існування інститута козацтва. Втім одразу по обранні Скоропадського він, не довіряючи більше нікому з старшин після «мазепинської зради», наказав боярину Андрію Ізмайлову (1709) постійно «бути при гетьманові» й спільно вирішувати всі соціально-економічні та політичні питання. В разі виникнення нового «заколоту» чи спалаху народного повстання царському резидентові дозволялося застосовувати війська.

Гетьманську резиденцію, згідно волі Петра І, було перенесено з Батурина до Глухова: ближче до кордонів з Росією. Через рік при гетьмані «сиділо» вже два резиденти, а в їх розпорядженні, окрім двохсот дворів, на утриманні, знаходились, «на всяк випадок», два московських полки. З часом позиції резидентів так зміцнилися, що вже мало хто не розумів: саме вони, а не гетьман, головним чином вирішують долю українців (і не лише Лівобережного регіону). Все це відбувалося, незважаючи на те що цар тільки-но законодавчо підтвердив всі «давні малоросійські права», надані ще за Богдана Хмельницького. При Скоропадському вже не українець командував віськом, а росянин. Крім того, українці мали утримувати десять російських полків на своїх землях. Петро І конфіскував землі і майно у прибічникв Мазепи, а їх усіх позасилав до Сибіру. Розправився навіть з тими, хто повернувся і покаявся. Конфісковані добра пішли в нагороду своїм похлібникам. І навіть не росіянам, а іноземцям - зайдам-сербам, волоха і німцям. Вони, відчуваючи непевність свого становища в чужій країні, поводились як справжні грабіжники. Заводили на "дарованій" землі кріпацькі порядки. Царські вельможі крім "дарованих" ще й самовільно загарбували землі у вільних козаків і селян. Але й серед родичів і найближчого оточення гетьмана були "герої", що в підлості і пожадливості не поступились зайдам. Скоропадський другим шлюбом був одружений на молодій красуні Насті Маркович.Вона і її брат Андрій були онуками знаменитого вихреста, що змінив віру і перекинувся до Хмельницького. Андрій Маркович один із перших побіг до Меншикова і допомагав різати жителів Батурина. Тепер він, як царів вірний слуга, гарбив маєтності і землі, скільки міг і де хотів. Та ще й для забавки: мордував і катував тих, хто йому був немилий чи нижчий чином! Ще один родич гетьманаСкоропадського, генеральний суддя Черниш був таким хабарником та крутієм, що назавжди скомпрометував козацький суд.

Але це ще не всі біди. Систематично знищувались боєздатність козацького війська. Його використовували як трудову армію на будові нової столиці Санкт-Петербургу, чи на ритті каналів на далекій Ладозі, чи копанні лінії укріплень на Кавказі. Незвичний клімат, голод, цинга та епідемії вибивали часом з козацьких загонів більше половини людей. Більшість тих, хто повернувся на батьківщину були скалічені та хворі. І нездатні ні до війни, ні до праці. В торгівлі було зроблено все, щоб зашкодити українським купцям і дати повну свободу російським. Петро І видав укази про заборону друкування українських книжок. Монастирі України цар підпорядкував московським ієрархам. Особливо трагічно, у зв'язку з самодержавною політикою Петра І, складалися стосунки Скоропадського з «низовим товариством». Формально його влада поширювалась і на Запорожжя; він продовжував носити титул «гетьмана Війська Запорозького». Але на Січі гетьмана не визнавали. Конфлікт поступово загострювався. Очевидно, тому до нас не дійшли звістки про дії гетьмана, спрямовані на захист запорожців під час зруйнування Січі (Старої) в травні 1709 р. за указом Петра І. Більше того, документи зафіксували надто доброзичливе ставлення гетьмана до одного з виконавців його волі командира компанійського полку, а потім чигиринського та прилуцького полковника Гната Галагана. Фамільний архів Ґалаґанів містив чимало універсалів, виданих Скоропадським Г. Галагану та його близьким на володіння селами, млинами і т. д.

Ліквідація Запорозької Січі й страта багатьох козаків, навіть полонених, стали прикладом нетерпимості царя до самобутності українського народу, й зокрема його своєрідних збройних сил. Водночас ці події в свідомості волелюбних представників корінного етносу не могли не лягти плямою й на всю діяльність Скоропадського.

Не набагато краще складалися стосунки Івана Скоропадського із деякими царськими сановниками. Після вигнання шведських військ з України окремі з них стали домагатися від голови адміністрації значних земельних надань. Відмовити їм за тих умов – значило б викликати невдоволення дуже впливових осіб, від яких залежало становище в управлінні краєм багатьох старшин та самого правителя Лівобережжя. Крім того, при дворі яе припинялись чутки про можливу зраду «малоросіян». А Скоропадський неабияк боявся цього і намагався за будь-яку ціну відвернути від жителів краю і від себе особисто підозри в лихих намірах, навіть у звичайній нелояльності до російського уряду.

В 1710—1711 pp., під час третьої російсько-турецької війни, І. Скоропадський знову проявив своє негативне ставлення до низового товариства. Разом з генералом І. Бутурліним, котрий очолював вісім полків російської армії, біля Кам'яного Затону (район впадіння р. Кам'янки в Дніпро) вони за наказом Петра І «розорили» Січ, побудовану незадовго перед тим запорожцями замість зруйнованої 1709 р. Старої Січі. Це змусило козаків шукати нового місця мешкання в межах території, підвладної кримському ханові.

На перший погляд може скластися враження, що гетьман головну увагу приділяв політичним питанням. Але насправді це було не так. Він проводив широку соціальну й економічну політику, в найбільш важливих аспектах її продовжував «традиції» правління попередників, зокрема І. Самойловича та І. Мазепи. Так, при ньому тривав процес поступового закріпачення селян, міщан і рядових козаків, обмеження їх станових прав, посилення феддальної експлуатації. Скоропадський видав спеціальні універсали й «листи» про заборону селянам скаржитись на землевласників. Уже в перші роки гетьманування Скоропадський безпосередньо втручався в функціонування цехів: підтверджував старий або визначав новий їх статус; боронив у разі потреби від утисків ремісників державцями; цікавився прибутками міських органів управління, особливо Київського магістрату.

Експлуатація українських ресурсів мала різноманітні форми. Між 1709 та 1722 pp. Україна повинна була утримувати десять російських полків, розміщених на її території. Десятки тисяч українців посилали на північ працювати на будівництві Ладозького каналу та нової царської столиці Санкт-Петербурга, де у надзвичайно суворих умовах багато з них загинули. У 1719 р. українцям заборонили експортувати зерно безпосередньо на Захід. Натомість вони мали довозити його у російські порти Ригу та Архангельськ, де воно продавалося за встановленими урядом цінами. Нарешті, російським купцям створювалися пільгові умови для продажу в Гетьманщині своїх товарів, у той час як українці мусили сплачувати величезне мито за крам, що везли на північ.

Основним аспектом всієї внутрішньополітичної діяльності Скоропадського лишалися, безперечно, аграрні відносини. Будучи сам великим землевласником, він, щоб завоювати прихильність найбільш впливових і заможних осіб, роздав приблизно 100 маєтків з 3 тисячами дворів феодально залежних селян і міщан. Особливо багато універсалів та дарчих на маєтки, землі, ліси, пасіки, млини тощо видав Скоропадський монастирям: практично всім київським (причому повинності мали виконувати не лише піддані, а й рядові козаки), Ніжинському, Благовіщенському, Єлецькому Успенському, Переяславському Михайлівському, Чернігівському, Троїцькому та ін. Проте авторитет і влада гетьмана продовжували невпинно падати. Місцеві старшини, особливо полковники, часто-густо ігнорували його розпорядження, вели незалежну політику. Дуже обмежував дії Скоропадського і царський указ 1715 р. про регламентацію обрання на всі полкові посади, а також сотників. Петро І прямо втручався у цей процес. Так, за власним бажанням він призначив полковником Ніжинського полку «з великоросіян» Петра Толстого, Київського — Антона Ганського. Водночас ним здійснюються прямі призначення на уряди сотництва. 1718 р. гегьман не зміг відмовити Петру І і змушений був на його «прохання» віддати свою 15-річну дочку від другого шлюбу — Уляну за сина царського улюбленця П. Толстого. В 1720 р. Петро І обмежив функції Генерального суду. І останні роки правління не сприяли підвищенню популярності гетьмана серед українського населення. Цьому завадили примусові канальні роботи, спорудження фортечних будівель, «військові низові» походи тощо. Козаків і посполитих нерідко «ганяли» до Петербурга, Астрахані, на Кавказ. Для цього, як правило, залучались найбільш фізично здорові й матеріально забезпеченірядові козаки, селяни та міщани. Додому поверталося лише 60%, решта ж гинула від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв тощо. Послаблення гетьманської влади давало можливість здійснити царському урядові деякі обмеження і в сфері економіки України. Зокрема, дедалі частіше місцевим купцям і торговим людям заборонялося займатися закордонною торгівлею. Запроваджувалася державна монополія на багато товарів, застосовувалася практика перекуповування різноманітних товарів лише у російських купців, з чого останні мали неабиякий зиск. Нерідко центральною владою наперед визначалися ярмарки і порти в Росії, де саме могли торгувати українці. У зв'язку з цим особливої гостроти на той час набуло питання про торгівлю з Запорожжям. Спеціальні розпорядження царату взагалі забороняли її. Ті, хто порушували такого роду укази, могли бути заслані до Сибіру. Однією з негативних економічних санкцій можна вважати прагнення російського уряду збувати на території українських земель «лихі» мідні гроші, щоб срібні й золоті залишалися в обігу населення Росії, якомога більше зосереджувались у державній казні (1721).

Сильно підірвали місцеву економіку постійне перебування в Україні великої кількості російських військ, а також швидке зростання податків. Скоропадський від імені «всіх малоросіян» з «плачем і слізьми» просив Петра І вивести полки з регіону, скаржився на зловживання О. Меншикова. Але цар просто не чув старого гетьмана — він проводив свою політику. Помітно звузилося вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д.), скоротився видрук українських книг, систему освіти було взято під нагляд підозрілої й неприязної державної цензури, українська церква підпала під значний вплив московської патріархії. Навіть «Святе письмо» заборонялося передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні, а лише з «московських». Всі ці заходи, зрозуміло, викликали невдоволення місцевого населення, негативно впливали на суспільно-політичне та економічне життя українського етносу. 1722 р. сюзерен видав спеціальний указ про створення для управління Україною першої Малоросійської колегії. її безпосередні функції (нагляд за діяльністю гетьмана, генеральних і сотенних старшин, дозвіл на видача ними розпоряджень по управлінню краєм тощо) як вищої апеляційної інстанції на території краю ще більше зміцнили позиції російських сановників. Іван Ілліч просив у царя ласки для свого народу,а одержав "Малороссійскую коллегію", яка фактично позбавляла влади й рештків тієї влади, яку він мав. Переводила Україну в повне управління бригадира Вельямінова на чолі Малоросійської колегії. Одержавши такого "дарунка" у столиці, старий гетьман геть зламався і фізично і морально. Такого політичного удару вже не зміг пережити гетьман І. Скоропадський і незабаром після виходу царського указу від хвилювання почав слабнути і згодом помер у Глухові 3 липня, а 5-го був похований в Гамаліївському монастирі. Проте й ця смерть не стала на заваді Петру І у здійсненні його великодержавних планів. Навпаки, він взагалі заборонив вибори наступного гетьмана.