4. Взаємозв’язок етнічних та соціальних чинників суспільства

Етнічність і поселенська структура.

У світовій практиці диференціація за етнічним принципом найбільш помітно виражена у поселенській структурі. У тому випадку, коли етнічні меншини концентруються на певній території, говорять про етнічні ареали та анклави.

Етнічний ареал – це порівняно велика територія, на якій концентрується значна частина представників того чи іншого етносу. Прикладами етнічних ареалів в Україні є болгарський етнічний ареал на Одещині, грецький – у Приазов'ї, угорський – на Закарпатті, румунський – на Буковині тощо. Як правило, у межах етнічного ареалу найбільш ефективно зберігаються традиції, звичаї, елементи культури та побуту. У 1920-1930-і рр. етнічні ареали були основою утворення національних районів німців, болгар, євреїв, поляків тощо. Таких на 1931 p. нараховувалося 25, а національних сільрад – 811. Сьогодні етнічні ареали відіграють важливу роль у структуруванні етнічних меншин України.

Етнічний анклав – це невелика територія (частина міста), заселена переважно представниками одного етносу. Так, у більшості великих міст світу існують райони компактного проживання представників певних етнічних спільнот. Показовим прикладом етнічних анклавів є китайські (Чайна Тауни), японські, корейські, індійські, турецькі райони у великих містах США і Західної Європи (відомий єврейський квартал Нью-Йорка – Брайтон-Біч, афроамериканський – Гарлем, італійські квартали). Етнічні анклави відзначаються певною замкненістю, відокремленістю від навколишнього середовища й самоорганізацією внутрішнього життя. Шлюбів між членами меншин та членами більшості або між представниками різних меншин укладається мало. Вони перетворились у своєрідні райони з характерними особливостями: культурною замкнутістю, злиденним існуванням більшості населення, обмеженим доступом до престижних соціальних позицій і ресурсів суспільства, розповсюдженістю девіантних форм поведінки тощо.

У великих містах більшості регіонів світу територіальна і галузева концентрація – це дві сторони однієї медалі. Етнічні спільноти утворюють територіальні анклави й одночасно концентруються в певних галузях економіки. Факторний аналіз західних міст, наприклад Лос-Анджелеса, показав, що етнічний склад населення є одним із найважливіших факторів диференціації територіальних ячейок міста. У східних багатонаціональних містах (Індія, Близький Схід) концентрація етносів на території міст ще вища.

Дещо інакше відбувалася урбанізація в Радянському Союзі (а Україна була його частиною). Міста майже завжди формувалися як багатонаціональні (за виключенням частини російських міст), але у процесі урбанізації етноси не формували чітких територіальних анклавів. Так, вивчення розселення етносів у Казані і Таллінні показало, що етнічний фактор не грає суттєвої ролі у внутрішньоміському розселенні. Попри те, що існують окремі територіальні ячейки, в яких підвищена доля представників тієї чи іншої національності, однак такі ячейки не утворюють компактних «кущів», а розсіяні по всьому міському просторі. Навіть у тих радянських містах, де великі етнічні анклави склалися історично (Тбілісі, Казань та ін.), вони «розмивалися» в ході екстенсивної урбанізації. Отже, для радянських міст була характерна «мозаїчність» розселення етносів.

Історично етнічний анклав можна вважати продовженням такого явища, як гетто. Цей термін історично означав частину міста, що виділялася у середні віки в країнах Західної та Центральної Європи для ізольованого проживання євреїв. У чистому вигляді етнічні гетто зустрічались дуже рідко, як правило, на етнічні фактори дискримінації накладались також расові та конфесійні. Як такі, гетто були практично ліквідовані наприкінці середньовіччя, але під час Другої світової війни їх відродили нацисти, перетворивши їх у табори знищення євреїв у містах Східної Європи. Нині термін „гетто” втратив свій початковий зміст. Якщо у давнину мешканці гетто мали дотримуватись особливого режиму, при виході носити особливий знак, мусили жити в умовах великої скупченості, що була причиною частих пожеж, епідемій та погромів, то тепер райони компактного проживання певних національних меншин не можна називати етнічними гетто навіть умовно.

За переписом 1989 р. частка городян серед українців складала понад 50%. За цією ознакою український етнос став високоурбанізованим. Однак чи є він таким насправді? Адже з економічної, географічної і етнокультурної точок зору рівень урбанізації не зводиться лише до високої частки міського населення. Міста мають сформуватися як самостійні локальні субкультури і виконувати відповідні функції в суспільстві. Формування міських етнічних субкультур – дуже повільний та інерційний процес; зате, сформувавшись, ці субкультури можуть справляти довгостроковий вплив на долю етносу, попри усілякі історичні колізії. От чому етносоціолог, який вивчає процеси урбанізації, повинен звертати увагу не тільки на частку міського населення, але й на історію формування міських груп, їх структуру, «укоріненість» у містах і т. ін.

Специфіка української урбанізації полягала в тому, що місто найчастіше виступало не як контрагент, а як пряме продовження села в соціальному смислі. „Ядро” не лише нових, але й багатьох старих, історичних міст склали люди, абсолютно не адаптовані до умов міського життя. Старі міські локальні субкультури стиралися потоком колишніх сільських жителів і набували ознак маргінальності. Тим самим порушувалися функції великого міста як культурного центру. Подібний стан негативно впливав на етнокультурні процеси й політичні орієнтації населення. З одного боку, низькокваліфіковані маргінальні верстви вчорашніх сільських жителів, «вирваних» із звичного середовища, не можуть формувати стійкі зразки міської національної культури, – чи то норми спілкування чи витвори мистецтва. З іншого боку, саме в їхньому середовищі в силу того, що вони знаходяться в найбільш важкому соціальному становищі, з’являється тенденція до сприйняття екстремістських гасел.

Високі темпи міграції із села в місто у другій половині ХХ ст. не дозволяли формуватися стійким локальним субкультурам малих і середніх міст; це був додатковий фактор, який порушував ієрархічну структуру розселення. У Західній Європі саме малі й середні міста на ранніх етапах екстенсивної урбанізації складали опорний каркас розселення. У малих містах, на противагу великим, превалюють безпосередні міжособистісні контакти; саме на рівні міжособистісного спілкування складається й закріплюється соціонормативна культура високого професіоналізму. Знеособленість великих міст, куди потрапляють люди, які не мають досвіду життя в малих і середніх містах, значно ускладнює процеси формування якісно нової міської культури, заснованої на розподілі праці.

Якщо розглянути співвідношення етнічності з поселенською структурою України, то можна побачити, що переважну більшість „українських” областей складають регіони, де значна частина населення представлена сільськими жителями. Представники цих регіонів – переважно україномовні.

Таблиця 3. Етнічність і поселенська структура (2001)

Область	Кількість українців у % до підсумку	Співвідношення міського та сільського населення, у % до підсумку
		міське	сільське
АР Крим	24,3	63	37
Вінницька	95	46	54
Волинська	97	50	50
Дніпропетровська	80	83	17
Донецька	57	83	17
Житомирська	90	56	44
Закарпатська	81	37	63
Запорізька	71	76	24
Івано-Франківська	97,5	42	58
Київська	93	58	42
Кіровоградська	90	60	40
Луганська	58	86	14
Львівська	95	59	41
Миколаївська	82	66	34
Одеська	63	66	34
Полтавська	91	59	41
Рівненська	96	47	53
Сумська	89	65	35
Тернопільська	98	43	57
Харківська	71	79	21
Херсонська	82	60	40
Хмельницька	94	51	49
Черкаська	93	54	46
Чернівецька	75	40	60
Чернігівська	93,5	58	42
м. Київ	82
м. Севастополь	22,4

Етнічність і сфера праці.

У контексті взаємозв’язків етнічності зі сферою праці розглядають наступні питання: нахил до певної роботи, провідні види діяльності та їх взаємозв’язок з етнокультурною ідентичністю, працевлаштування – шанси отримати роботу, безробіття – ризик втрати роботи, оплата праці, престижність роботи тощо.

Американським етносоціологом М. Хехтером розроблена теорія «культурного поділу праці». Згідно неї представники тих чи інших етносів мають нахил до певного виду розумової чи фізичної праці і займаючись саме нею, ефективно досягають найпомітніших успіхів. Ця теорія базується на етнокультурних та етнопсихологічних характеристиках груп чи індивідів. Зокрема, іммігранти у США виявляли себе вправними професіоналами у конкретних сферах зайнятості, як, наприклад, німці переважно були фермерами, англійці – гірниками, греки – кондитерами, корейці – вирощували та продавали овочі, вихідці з Росії єврейського походження – були таксистами, мексиканці – працювали у сфері ресторанного бізнесу, індіанці – у художніх промислах, й досягли у цих сферах помітних успіхів. Виникло навіть поняття етнічного (іммігрантського) бізнесу – підприємництво, що характерне для представників етнічних меншин. Вважається, що це пов’язане з трудовим досвідом і культурними традиціями, а не з соціально-економічною нерівністю, хоча остання також має місце. Так, іммігранти, які прибували до США, були обмежені у виборі сфери зайнятості і, як правило, концентрувалися у найменш престижних галузях.

За умов нормального функціонування економіки й адекватного структурування ринку праці, коли існує великий діапазон вибору сфер зайнятості й відсутня дискримінація недомінуючих груп населення за етнічними ознаками, теорія культурного поділу праці є позитивним механізмом регулювання виробничих відносин у поліетнічному суспільстві. Однак у більшості випадків, й особливо у кризових економічних ситуаціях, коли падає обсяг виробництва, зростає рівень безробіття, а відтак і конкуренція на ринку праці, ця теорія відіграє роль регулювального механізму й використовується домінуючою більшістю для утвердження своїх переваг над дискримінованими меншинами. У країнах Заходу спостерігається закріплення іммігрантів з інших країн у тих сферах, де концентрується малокваліфікована праця. Така ситуація значною мірою обґрунтовується етнокультурними та психологічними чинниками.

Усталеність етнічної свідомості, яку демонструють етноси, має під собою, окрім психологічної, релігійної, культурної, соціальної тощо, ще й економічну основу. Іншими словами, кожен етнос має провідні види діяльності. Для наочної характеристики провідних видів діяльності використовується «профіль сукупної діяльності етносу» (ПСДЕ), тобто відображення конкретних видів діяльності у загальній картині життєдіяльності етносу.

Наприклад, у кінці ХVІІІ ст. на території України масово селилися євреї, що було зумовлено їх утисками в Польщі та колонізаційною політикою Росії. Всупереч сподіванням уряду, євреї майже відмовлялися засновувати власні селища і отримувати землю для землеробства і скотарства. Вони наполягали, щоб їм було дозволено селитися поміж раніше осілим населенням, якому б вони постачали вироби своїх ремесел і свій крам. Наприкінці ХІХ ст. спостерігалася та сама картина. За даними Всеросійського перепису 1897 р. 38,65% євреїв Росії займалися торгівлею, а 35,43% – ремісництвом, найбільше кравецтвом. Водночас серед мешканців Російської імперії торгівлею займалися 3,8% населення, ремісництвом – 10,25%, а хліборобством – 74,31%. Отже, ПСД єврейського етносу у кінці ХІХ ст. має два помітних піки: торгівля й ремісництво.

Водночас ПСД інших етнічних груп тогочасної Росії був дещо інший. Так, для ПСД російських німців „піковим” було сільське господарство (57,5%) та ремісництво (21,5%, причому здебільшого металообробка). ПСД тогочасного вірменського етносу такий: сільське господарство (71%), ремісництво (10,6%), торгівля (7,5%); ПСД російських поляків: сільське господарство (62,9%), ремісництво (14,1%), приватна діяльність (11,9%); ПСД росіян, українців та білорусів: сільське господарство (76,5%), ремісництво (10%).

Існує суттєвий взаємозв’язок між психолого-культурною унікальністю етносу та його ПСД. Статистика та етнографія свідчать, що тривале збереження соціальною групою своєї етнокультурної специфіки безпосередньо пов’язане зі збереженням нею провідної діяльності етносу. Наприклад, українські цигани за чотири століття проживання в Україні майже не асимілювалися місцевим етносом, відмовляючись бути землеробами навіть на пільгових умовах і займаючись звичним циганським ремеслом (продаж коней, коновальство, ковальство, ворожіння, крадіжки) навіть тоді, коли починали вести осілий спосіб життя. Водночас ми маємо багато прикладів, коли через ті чи інші обставини етнічна група змушена була відмовитися від традиційних форм провідної діяльності власного етносу, втративши етнокультурну специфіку, зазнавши акультурації. Зокрема, така доля спіткала українців у багатьох куточках світу.

Треба зазначити, що поняття ПСДЕ дає змогу дещо по-новому поглянути не лише на проблему тривалого збереження або, навпаки, досить швидкої зміни особливостей етнічної свідомості, а й на проблему прогнозування можливих міжетнічних конфліктів. Досить імовірно, що може виникнути міжетнічне протистояння у тій етноконтактній зоні, де за умови обмеженості відповідних ресурсів змушені співіснувати етноси з подібними ПСД, тобто з однаковими формами провідної діяльності. У таких випадках міжнаціональні конфлікти особливо вірогідні, коли один із таких етносів починає витісняти інший з якоїсь традиційної для нього сфери діяльності.

Іншими словами, не буде великим перебільшенням сказати, що практично будь-яке напруження чи загострення стосунків у суспільстві, пов’язане із зіткненням інтересів тих чи інших соціальних структур, може за певних обставин набрати форми міжетнічних зіткнень. Аналізуючи витоки антисемітських настроїв російського загалу, дослідник ХІХ ст. Г. Антонович у книзі „Исследование о городах в Юго-Западной России по актам 1432–1798 годов” бачить їх основну причину в тому, що „євреї…заволоділи майже всіма промислами та торговими підприємствами, витіснили на задній план [міських обивателів християн] й змусили більшість з них звернутися до землеробських занять, полишивши усякі спроби суперничати з єврейським населенням у торгівлі та промисловій діяльності. Усі міста південноросійські безперервно нарікають…на те, що євреї…захоплюють усю торгівлю та промисли у свої руки та повністю витісняють християн з ринків”.

З іншого боку, там, де живуть етноси з різним ПСД, де існує природно утворений міжетнічний „розподіл праці”, можливе мирне співжиття різних етнічних угрупувань. Так, євреї Дубровника, столиці балканської Далмації, основою своєї ділової поведінки обрали декілька принципів, яких суворо дотримувалися. По-перше, вони відмовились від участі в роздрібній торгівлі, а по-друге – від лихварства (надавання грошей у борг під певний відсоток). Основою ж їхньої ділової активності була найенергійніша участь у міжнародній торгівлі. Отже, дубровницькі євреї не тільки не порушили традиційного ПСД місцевого населення, а й сприяли його зміцненню та розширенню меж традиційної діяльності дубровничан завдяки забезпеченню проходження великих товаропотоків через Дубровник. Така лінія поведінки зумовила те, що образ єврея в очах дубровничан не мав того негативного відтінку, який ми помічаємо серед етностереотипів багатьох інших народів, а єврейська громада Дубровника за весь час свого існування взагалі не знала погромів.

Таблиця 4. Етнічність і професійний склад населення України (1990 р., у %)

Етнічні спільноти	Соціально-професійні групи
	Працівники, зайняті переважно розумовою працею			Працівники, зайняті переважно фізичною працею
	Керівники	Спеціалісти	Службовці-неспеціалісти	Робітники	Селяни
Все зайняте населення	4,76	24,44	5,46	56,62	11,7
українці	4,57	19,97	4,82	56,89	13,75
росіяни	4,5	27,69	6,42	57,23	4,16
євреї	10,02	52,54	5,04	32,18	0,22
білоруси	3,89	21,35	6,37	59,5	8,9
молдавани	2,16	10,61	3,07	51,8	32,18
болгари	4,45	17,7	3,56	51,52	22,78
поляки	4,01	19,23	4,23	61,36	11,18

Розподіл соціально-професійних груп за чисельністю: робітники (поляки – євреї), спеціалісти з вищою освітою (євреї – молдавани), селяни (молдавани – євреї), службовці-неспеціалісти (росіяни – молдавани), керівники (євреї – молдавани). Наведені дані свідчать про високий кваліфікаційний рівень євреїв. Найменш кваліфікованими виявилися молдавани, поляки й болгари. Пропорції кваліфікаційного складу українців знаходяться приблизно на середньому рівні у порівнянні з іншими етнічними спільнотами. Українці переважають у сільському та лісовому господарстві, проте в науці, управлінні, сфері послуг, питома вага українців – понижена. Дуже значною залишається частка працівників некваліфікованої фізичної праці – вона становить понад чверть усіх зайнятих українців, а у молдаван – майже половину працюючих. Більш низький порівняно з євреями та росіянами кваліфікаційний рівень українців, як болгар та поляків визначається насамперед дією глибокої соціальної диференціації міста і села. Спосіб життя визначає пропорції кваліфікаційного складу етнічних спільнот.

Цілком зрозуміло, що зазначені розбіжності у провідних типах діяльності етносів, у її структурі та формах не могли не позначитися на розумовій діяльності представників різних етносів. Великі зрушення в соціально-професійній структурі народів Радянського Союзу, які свідчили про їх прискорену мобільність, були пов’язані зі збільшенням чисельності інтелігенції. Загалом питома вага людей, зайнятих розумовою працею, послідовно й систематично зростала. У 1939 р. вони складали 18% населення, в 1959 р. – 21%, в 1970 р. – 27%, в 1979 р. – 29%, а в 1989 р. – майже 33%. Принципово важливим було й те, що ці зміни торкнулися усіх народів СРСР. У 70-80-х рр. ХХ ст. вже не було „бідних” інтелігенцією націй, були ліквідовані диспропорції в розподілі виробничої і особливо наукової, яка в 1930-х рр. у народів Середньої Азії лише почала формуватися. Водночас необхідно згадати і про державну політику знищення національно-свідомої інтелігенції.

Етнічність і релігія.

Співвідношення етнічної і релігійної характеристик у різні періоди історичного розвитку змінювалося. На ранніх його етапах етнічні і релігійні межі, як правило, співпадали. Так, для племен були притаманні спільні релігійні уявлення і культові дії. У ранньокласовому суспільстві кожне державно-політичне утворення і відповідний йому етнос мали своїх національних богів, свою систему релігійних поглядів та обрядів. На цій основі формується філетизм – ототожнення релігійної спільності з етнічністю.

При цьому релігія у більшості етносів СРСР не називалася в числі основних етноінтегруючих факторів. Індикатором служили відповіді на питання: „Що Вас ріднить з людьми вашої національності?”. Трохи більше 30% татар, 30% тувинців, біля 15% осетинів і 6% саха назвали цей фактор як основу своєї етнічної ідентичності. При цьому необхідно враховувати атеїстичну політику часів радянської влади.

З розвитком суспільства, посиленням конфліктів між етносами виникають ширші релігійні системи; одну конфесію сповідує кілька народів. Згодом частішають випадки, коли одна частина етносу дотримується старої релігії, а інша сприймає нову віру. Народи поступово стають поліконфесійними.

Зв'язок релігійної належності з етнічною у різних народів неоднаковий. Найтісніший він у послідовників суто етнічних конфесій (іудаїзм, вірмено-григоріанська церква, синтоїзм, сикхізм та ін.). Досить сталий зв'язок у моноконфесійних народів (як правило, віруючі італійці є католиками, німці – лютеранами, росіяни – православними, араби – мусульманами). Належність різних частин одного і того ж народу до кількох конфесій призводить до виникнення всередині нього культурно-побутових відмінностей і до утворення етноконфесійних груп (поляки – католики, галичани – греко-католики). Але однакова віросповідна належність – не обов'язкова ознака етнічної спільності. Етнічні зв'язки в сучасному світі міцніше конфесійних. Тим не менш їх поєднання примножує творчі потенціали нації.