2. Росіяни в Україні

Особлива позиція російської національної меншини в Україні полягає в тому, що її чисельність перевищує чисельність населення багатьох європейських держав. Втім проблема становища і ролі росіян, і ширше – російськомовних в Україні, сьогодні вкрай політизована, виноситься на вістря боротьби між політичними силами, що діють не тільки в Україні, але і за її межами. В окремі періоди вона стає навіть причиною загострення міждержавних відносин, особливо в тих випадках, коли Росія робить спробу «захистити інтереси своїх співвітчизників за кордоном». Тому актуальним є неупереджений погляд на проблему росіян в Україні.

Найбільш вагомим, до того ж об'єктивним показником реального положення досліджуваної етнічної групи є її статус у соціальній структурі сучасного українського суспільства. Він визначається такими найважливішими соціально значущими характеристиками, як сфери зайнятості, професійно-кваліфікаційна і поселенська структура, освітній рівень тощо. За всіма цими критеріями росіяни є групою, найбільш просунутою в системі соціальної стратифікації, займають більш високі соціальні позиції у порівнянні з іншими етнічними групами населении України, у тому числі й у порівнянні з титульною нацією. Так, за даними перепису 1989 р. серед росіян було у 1,3 рази більше, ніж серед українців, зайнятих розумовою працею. Основна маса росіян (майже 90 %) проживали у містах, тобто у відносно кращих соціально-побутових умовах. Вищу освіту на той період мали 158 з кожної тисячі росіян старше 15 років, тоді як серед українців – 85. Серед росіян був вище рівень трудової зайнятості, їхня представленість у сферах науки і управління перевищувала їх загальну питому вагу в структурі населення України. Складаючи на той час 22,7 % населення країни, російська етнічна група становила третину у науці та серед усіх управлінців країни.

Досить високий соціальний статус росіян зберігається й у роки незалежності України. Зокрема, за показником рівня освіти – визначальної характеристики соціокультурного статусу етнічної спільноти – росіяни (за даними перепису 2001 р.) продовжують утримувати першість серед інших етнічних спільнот, що проживають на теренах України, поступаючись лише євреям. Серед міського населення України повну вищу освіту мають 15,4 % українців та 20,4 % росіян, неповну вищу – 20 % та 22 % відповідно.

Цікавими виявились результати порівняльного аналізу соціально економічного положення українців та росіян, яке базується на даних моніторингу, який проводить Інститут соціології НАН України. Вони дозволили констатувати хоча й невелику, але все ж таки перевагу міських росіян за середнім розміром заробітної плати (стипендій, пенсій); за наявністю окремих побутових речей та зручностей; за чисельністю представлених у групі керівних працівників та фахівців вищої кваліфікації. Це, на думку автора цього дослідження – О.Резніка, є свідченням існуючих сприятливих умов для задоволення соціально-економічшіх потреб найбільшої етнічної меншини України. Разом з тим, наголошується на тому, що зафіксовані відмінності у соціально-економічному положенні українців та росіян є настільки незначними, що це дозволяє стверджувати про відсутність в українському суспільстві соціального розшарування за етнічною ознакою.

Практика селекції людей за цією ознакою при прийомі на роботу, вступі до вищих навчальних закладів, при соціальному просуванні тощо, що мала місце в радянські часи (при цьому саме стосовно росіян проводилася скоріше політика протекціонізму, ніж дискримінації), усе більше йде в минуле, носить характер рідкісних винятків. Порівняльне дослідження «Росіяни нового зарубіжжя», яке було проведено у 1996 р. російським етносоціологом С.С Савоскулом у колишніх республіках Радянського Союзу засвідчило, що лише 6 % опитаних росіян України вважають, що їхня етнічна приналежність впливає на можливості кар'єрного зростання. Це у 10 разів менше, ніж у інших обстежених пострадянських країнах. Однак, якщо у Східному та Південному районах чисельність росіян, які вважають, що їхня національність утруднює службове просування, складає 1-3%, то у Центральному регіоні такої думки дотримувався кожний десятий, а у Західному – кожний п'ятий.

Про те, наскільки послідовно реалізуються гарантовані Конституцією України рівні права представників усіх національностей, свідчать відповіді на питання, що постійно включається в інструментарій моніторингу Інституту соціолога НАН України: «Чи приходилося Вам останнім часом стикатися з випадками дискримінації (утиску прав та інтересів) росіян?». Ствердно відповіли на це питання 4,4 % респондентів у 2004 p., 6,1 % – у 2005 p., 6,9 % – у 2006 р. Інші (а це більше 90 % опитаних) заперечували існування таких фактів.

Важливою характеристикою положення росіян в Україні є їхній статус у системі міжетнічних відносин. У даному випадку йдеться не про їхній інституціональний рівень, а про особистісні контакти і взаємодію, переважання позитивних або негативних установок стосовно росіян з боку представників інших національностей, насамперед, титульної групи.

І в цьому плані, положення росіян на сьогоднішній день досить благополучне. Так. за даними дослідження В. Є. Євтуха, 82 % росіян указали, що їм не приходилося стикатися з ворожістю до себе з боку українців, 13 % відзначили, що такі факти (у формі зіткнень, конфліктів, образливих висловлювань тощо) зрідка мали місце, і лише 4% відчувають ворожість щодо своєї етнічної групи постійно.

Незначна поширеність упереджень, стосовно росіян підтверджується і при вимірі психологічної готовності до встановлення з ними контактів різного ступеня тісноти. Результати моніторингу показників національної дистанційованості населення України (шкали соціальної дистанції Богардуса) показали, що стосовно росіян існує досить високий рівень толерантності, У період з 1994 по 2001 рік цей показник коливався у межах 2,0 - 2,3 бали, що відповідає готовності допустити росіян у якості близьких друзів. Починаючи з 2002 року вони відсуваються на більш віддалену дистанцію – бажаних сусідів (з 2002 по 2006 рік показник дистанційованості знаходиться у межах 3,1 - 3,3 бали. Тим не менше, в усіх випадках росіяни у загальному ієрархічному ряду етнічних груп України за показниками бажаності контактів з ними займають місце не нижче другого (слідом за українцями).

Додатковим свідченням культурної та психологічної близькості українців і росіян є дуалізм етнічної свідомості та самосвідомості багатьох з них. В цьому плані особливий інтерес представляють результати здійсненого В. Хмелько всебічного аналізу лінгво-етнічної структури населення України. Застосування низки методичних прийомів, спрямованих на те, щоб допомогти респондентам більш точно визначити свою етнічну приналежність, враховуючи не тільки кровно-родинне походження, але й відчуття приналежності або виключно до української, або виключно до російської, або одночасно до двох цих культур, дозволило внести суттєві корективи у те уявлення щодо етнічної структури населення України, яке надають результати переписів населення.

Виявилося, що помітно більше половини дорослого населення України складають моноетнічні українці. В останні роки їхня частка наближується до двох третин. Водночас, другу за чисельністю етнічну групу в Укріпи складають не моноетнічні росіяни, а україно-російські біетнори, тобто люди, які одночасно належать до двох етнічних груп. їхня чисельність, хоча й має тенденцію до скорочення, аче більш ніж вдвічі перевищує частку моноетнічних росіян, яких нараховується (±) 10 %.

Розподіл цих груп по регіонах – суттєво відмінний: чим далі на Захід, тим більше моноетнічних українців і там менше україно-російськю біетнорів та моноетнічних росіян. І навпаки, чим далі на Схід і Південь, тим менше моноетнічних українців і тим більше україно-російських біетнорів та моноетнічних росіян.

Дуже значна чисельність людей, для яких характерна подвійна самоідентифікація (аж до 45% на Сході України) вимагає дещо інакше подивитись на проблему етнічних чинників національної консолідації. Неможна до того ж не враховувати, що навіть ті, хто однозначно ідентифікують себе як росіяни, мають такі соціокультурні особливості, які відрізняють їх від ядра свого етносу.

Українсько-російський взаємовплив сформував очевидні для стороннього спостерігача соціокультурні особливості «українських росіян», риси, що відрізняють їх від ядра свого етносу. Це найбільш помітно виявляється в побутовій сфері: харчових уподобаннях, оздобленні житла, облаштованості сільських садиб тощо. «Українські» росіяни легко видають себе специфічним говором: наспівністю мови, більш м'якою вимовою глухих звуків, наявністю українізмів тощо. Головним же свідченням «українськості» значної частини російського населення України є їхній внутрішній зв 'язок зі своєю Батьківщиною.

Теоретично можна виділити кілька основних позицій, що характеризують ступінь інтегрованості індивіда у національно-державне утворення, до якою він належить за своїм офщійним статусом (тобто громадянською приналежністю) Ці позиції можуть варіюватися від повного неприйняття і дистанціювання (позиція «чужий у чужій країні») до глибокої прихильності до своєї країни, домінування патріотичних почуттів і настроїв. Між цими крайніми позиціями знаходиться позиція лояльного відношення до своєї країни.

Використання описаної вище шкали («дистанціювання - лояльне відношення - патріотична настроєність») при проведенні дослідження серед населення Харкова дозволило зробити висновок, що велика частина російських жителів міста тяжіють до останньої позиції. Так, 87% з них сприймають Україну як свою країну, 83% пов'язують з нею своє майбутнє, 87% визнали, що уболівають за долю України. І тільки 6% указали, що цілком байдужі до її проблем, 4% – що вони сприймають Україну як чужу країну.

Ми вважаємо за необхідне звернути особливу увагу на ці факти, оскільки вони переконливо спростовують заяви деяких українських політика і діячів культури про те, що росіяни є чужорідним елементом в Україні, «п'ятою колоною», носіями українофобських почуттів і настроїв.

Дійсно, процес реідентифікації, зміни своєї радянської ідентичності на нову українську ідентичність зажадав від росіян більших зусиль. З домінуючої за чисельністю, політичною вагою, соціальному статусу групи вони опинилися після проголошення незалежності України в рани національної меншості, у положенні діаспори, відірваної від держави, у межах якої перебуває ядро їхнього етносу. Став очевидним їхній маргінальний статус: економічно, політично, територіально вони відносяться до української нації, а етнічно (за мовою, культурою, спільністю історичного минулого тощо) сприймають себе як росіян. Це зажадало від російської частини населення України глибокої зміни своєї ментальності, переосмислення місця і ролі своєї етнічної групи, визначення своєї особистісної позиції стосовно української державності і свого нового тромадянського статусу.

Однак не менш складно протікає цей процес і серед представників титульного етносу та інших етнічних груп. Про це свідчать у тому числі й далекий від завершення процес формування національної ідентичності населення України. Так, зафіксоване у 2006 році співвідношення чисельності тих, хто вважає себе перш за все громадянами України, становить 53,9 % серед українців; 42,9 % – серед росіян і 39 % – серед представників інших етнічних груп.

У контексті нашого аналізу особливо показовою є тенденція зростання, особливо в останні роки, чисельності росіян, які сприймають себе як громадян України: 34,5 % у 2004 p., 40,3 % – у 2005 p.; 42,9 % – у 2006 p. Одночасно постійно зменшується чисельність тих, хто зберігає відчуття свого зв'язку з Радянським Союзом (21,8% у 2004 p.; І7,9% у 2005р.; 14,5% у 2006 p.).

Однак, незважаючи на досить сприятливі статусні позиції і у соціальній структурі, і в системі міжетнічних відносин, характерну для більшої частини росіян прихильність до країни свого проживання, дослідження останніх років стійко фіксує наростання у них відчуття невпевненості, незахищеності., маргінальності свого положення.

Сьогодні багато фахівців визнають, що одним з основних факторів, що не дозволяє росіянам відчути себе повноцінними громадянами Уіраїни, є мовна політика. Скорочення сфери вживання російської мови, послідовне і неухильне її витиснення зі сфер освіти, науки, культури, діяльності засобів масової інформації не тільки робить проблематичним збереження «руськості» в Україні, але й сприймається як форма «примусу до інтеграції».

Особливо інтенсивно розвивається цей процес у системі дошкільного навчання, середньої та вищої освіти. Так, за даними Державного комітету статистики у 2001 р. в Україні залишалось 20,2 % дошкільних закладів, 27 % шкіл, 24 % ВНЗ ІІІ-IV ступенів з російською мовою навчання, що не відповідає питомій вазі російськомовних громадян, яких в Україні близько половини, і багато хто з них бажав би навчати своїх дітей у російськомовних навчальних закладах. При цьому в окремих областях (Вінницькій, Волинській, Житомирській, Івано-Франківській, Київській, Полтавській та деяких інших) залишилося одна-дві російськомовні школи і повністю відсутні російськомовні дитячі садки та ясла.

Болісно сприймається відношення до Росії і росіян як до споконвічних ворогів України, головної перешкода на шляху українського національного відродження. Така позиція досить широко поширена в Галичині й інших західних районах, широко пропагується націоналістичними партіями й об'єднаннями, часто звучить у засобах масової інформації. Носіями таких поглядів є ряд представників української гуманітарної інтелігенції. політичних діячів, у тому числі – ті, що займають високі офіційні посади.

Усе це, однак, носить характер окремих проявів. Говорити, що в Україні русофобія є широко розповсюдженим явищем, немає абсолютно ніяких підстав. Проте, це один із тих факторів, що, безумовно, впливає на самопочуття російської частини населення України.

Підсумовуючи усе, про що йшлося вище, слід зазначити, що хоча переважна більшість українських росіян (хіба що за виключенням росіян Криму) лояльно відноситься до української держави та досить толерантно (принаймні, на поведінковому рівні) реагують на ту етнокультурну політику, що проводиться, неможна виключати можливість активізації їхньої позиції. Ймовірність цього особливо зростає, коли під гаслом «захисту» росіян та російськомовних починають активно діяти не тільки відповідні політичні партії та блоки, що створені в Україні, але й впливові російські політики і навіть офіційні структури.