Авторитет батьків і стилі взаємодії з дітьми

На думку С. Гончаренка, авторитет батьків – це визнаний вплив батьків на переконання і поведінку дітей, що ґрунтується на глибокій повазі й любові до батьків, довірі до високої значущості їхніх особистих якостей і життєвого досвіду, до їхніх слів і вчинків. І. Гребенніков та Л. Ковінько розглядають це поняття у двох значеннях: широкому – як вплив батьків на своїх дітей, і вузькому – як один із видів здійснення влади. Іншими словами, це духовний вплив батьків на формування свідомості й поведінку дітей, що ґрунтується на відносинах поваги і довіри дитини до думок батька і матері.

Авторитет батьків – високе значення особистих якостей і життєвого досвіду батька і матері в очах дітей і заснована на цьому сила батьківського впливу.

Звідси і слухняність, і виконання дітьми вказівок чи порад батьків не зі страху чи матеріальної вигоди, а з усвідомлення їх справедливості й доцільності. „Сам сенс авторитету, – писав А. Макаренко, – в тому й полягає, що він не потребує ніяких доказів, що він приймається як безсумнівне право старшого, як його сила і цінність, що видно, сказати б, простим „дитячим оком”¹.

Про авторитет батьків може йтися тоді, коли у сім’ї займаються вихованням дітей, піклуються про задоволення їхніх нагальних потреб, захищають від негараздів і неприємностей. Якщо батьки відмовляються від виконання своїх обов’язків по відношенню до дітей, ведуть аморальний спосіб життя, то вони надовго, а інколи й назавжди втрачають повагу, авторитет в очах власних дітей.

Відомо, що впродовж тривалого часу поради і вимоги батька й матері авторитетні для дошкільника і молодшого школяра у силу родинних почуттів. Тому авторитет батьків базується на впевненості в їх правоті, на прагненні наслідувати їхні дії та вчинки. Дитина, яка виховується в умовах чіткого режиму і розумної вимогливості, практично засвоює значення понять „можна”, „не можна”, „треба”.

Проте в підлітковому віці авторитет підтримується визнанням дітьми особистої переваги батьків. Складність відносин „батьки-діти” на цьому перехідному етапі вікового розвитку зумовлюється критичним ставленням дитини до оточуючих, осмисленням і переоцінкою цінностей. Перш за все, такій переоцінці підлягають батьки. Віковий негативізм особливо гостро відчувається в авторитарних сім’ях, де панують влада, підвищена вимогливість і суворість. За таких умов вікова криза провокує відчуження у стосунках, взаємне протистояння на фоні конфліктних ситуацій. Підлітки не сприймають авторитаризм у будь-яких проявах, а нав’язування культу батьківської влади ще більше знижує силу впливу на особистість.

Іншою причиною втрати батьківського авторитету виступає байдужість до дитячих проблем. Діти можуть вибачити батькам певну необ’єктивність, надмірну суворість і багато іншого, якщо впевнені, що їх люблять, але не вибачать байдужості і бездушності.

Довіра до батьків виникає тоді, коли діти впевнені у справедливості, об’єктивності, доброті дорослих і прагнуть наслідувати їх. Визнання розумового, духовного і морального пріоритету батьків не завжди має глибоко усвідомлений характер. Частіше за все це емоційне відношення, що підкріплене почуттям любові й поваги.

І. Гребенніков та Л. Ковінько підкреслюють, що авторитет батька й матері має єдині моральні основи, але деякою мірою відрізняється за характером впливу на дитину. Сила материнського впливу криється у таких особистісних якостях, як доброта, ніжність, ласкавість, бажання і вміння зрозуміти, захистити. За оцінкою самих школярів, батька вони поважають, якщо він у міру суворий, вимогливий, справедливий, може дати гарну пораду, правильно оцінити вчинок, показати, пояснити, допомогти в роботі.

Стиль сімейного виховання – це ставлення батьків до дитини, що включає характер контролю за її діями, спосіб надання вимог, форми заохочення і покарання.

Тактика сімейного виховання – є реалізацією стилю виховання, що залежить від рівня педагогічної грамотності батьків, ступеня їх гуманістичної спрямованості та рівня оволодіння ними технікою виховання.

Авторитет батьків у багатьох залежить від характеру їх особистих взаємовідносин, дотримання єдиних вимог у вихованні, відповідності слова і дії. Неприпустимим є насаджування у сім’ї культу батька або матері, якщо один із них у присутності дітей відміняє прохання або вимогу іншого, висміює поведінку або звинувачує у брехні. За таких обставин дитина змушена приховувати свої неприємні почуття до батьків, пристосовуватися, шукати компромісні форми поведінки, що нерідко призводять до аморальних вчинків. У випадку, коли батьки багато обіцяють, але згодом не дотримуються своїх намірів, діти перестають вірити у справедливість і чесність старших, поступово звикаючи також не дотримуватися своїх обіцянок. Слід також ураховувати, що авторитет батьків органічно поєднується з їхнім особистим прикладом, який набуває виховного значення за умови визнання дітьми ролі батька і матері. Тому справжній авторитет батьки можуть здобути в результаті постійної, наполегливої роботи над собою. Він ґрунтується на адекватній оцінці своїх знань і вміння створювати довірливі відносини у сім’ї. Це наполеглива праця, що потребує тактовності й терпіння.

Деякі батьки не вміють чи не хочуть завойовувати у дітей справжній авторитет, часом будуючи його на фальшивих, антипедагогічних основах. Цілу низку таких фальшивих авторитетів розкрив А. Макаренко у своїй лекції „Про батьківський авторитет”: авторитет придушення, педантизму, віддалі, чванства, любові, доброти, дружби, підкупу, резонерства. У працях В. Сухомлинського також знаходимо характеристику видів хибної материнської любові – любов підкупу, любов деспотичну, любов замилування.

Російський психолог Ю. Гіппенрейтер зауважує, що науковим відкриттям останнього десятиліття слід вважати значення стилю спілкування з дитиною для її повноцінного розвитку. Дитина, яка отримує повноцінне харчування і забезпечена кваліфікованою медичною допомогою, але позбавлена постійного контакту з дорослими, погано розвивається не лише психічно, але й фізично: „Якщо продовжити порівняння з їжею, то можна сказати, що спілкування також буває не тільки здоровим, але й шкідливим. Погана їжа отруює організм; неправильне спілкування „отруює” психіку дитини, ставить під удар її психічне здоров’я, емоційне благополуччя, а згодом, зазвичай, і її долю. „Проблемні”, „важкі”, „неслухняні” й „неможливі” діти, так само, як діти „з комплексами”, „забиті” чи „нещасні” – завжди результат неправильних відносин, що склались у сім’ї. Світова практика психологічної допомоги дітям ті їхнім батькам показала, що навіть дуже складні проблеми виховання можна подолати, якщо вдасться відновити сприятливий стиль спілкування у сім’ї”¹.

Як зазначають В. Лозова та Г. Троцко, батьківський авторитет визначається демократичним стилем відносин із дітьми, при якому батьки, гнучко мотивуючи свої дії та вимоги, твердо досягають позитивних вчинків дітей. У той же час у дитини цінують не лише слухняність, але й незалежність, почуття власної гідності, ініціативу. Батьки прислухаються до дитячих думок, аналізують їхню аргументацію.

За умови панування в сім’ї авторитарного чи ліберального стилів відносин про жодний авторитет батьків не може бути й мови. Це пояснюється тим, що авторитарний стиль (дисциплінарно орієнтований) характеризується суворістю по відношенню до дітей, погрозливим тоном, вимогою безвідмовного підпорядкування. За таких обставин у взаємодії дітей із батьками виникає дистанція, почуття страху, незахищеності. Неодмінним атрибутом такого стилю виступає внутрішній опір дитини, яка на примушення і погрози відповідає лицемірством, брехнею, грубістю. У подальшому поведінка дитини розгортатиметься за двома сценаріями, набуваючи форму або протесту й агресії, або пасивності й апатії.

За наявності в сім’ї ліберального стилю панує терпимість, всепрощення батьків, постійна демонстрація їхньої любові до дітей. Такий надлишок любові з часом починає дратувати дітей і призводить до формування егоїзму, недисциплінованості, безвідповідальності.

Диктат – тактика виховання, що позбавляє дітей права голосу, внаслідок чого жертва подібної виховної системи може стати не лише безвольним, заляканим виконавцем, але й суб’єктом диктатури.

Конфронтація – протистояння між батьками та дітьми, в основі якого лежить виховання беззаперечної слухняності, покірності.

Особливості реабілітаційної роботи педагога з неблагополучною сім’єю

Думка про те, що „немає дітей поганих, а є діти нещасливі”, належить відомому польському педагогу, лікарю, письменнику і філантропу Янушу Корчаку. На сторінках своїх педагогічних творів „старий лікар” із Варшави неодноразово відстоював погляд на те, що всі нещасливі сім’ї є нещасливими однаково, але кожна дитина є нещасливою по-своєму. Висловлюючи у такий спосіб необхідність індивідуального підходу до кожної дитини, він, як і більшість сучасних дослідників проблем сімейного виховання, вважав, що „важкими” дітей робить не соціум, а сімейне оточення. Підтвердженням цього є розглянуті вище типи сімей, кожна з яких, безперечно, накладає свій відбиток на формування і розвиток особистості дитини.

Педагогічна культура батьків – це складова частина загальної культури, в якій втілений накопичений людством досвід виховання дітей у сім’ї, що включає в себе такі відносно самостійні компоненти, як знання з педагогіки, соціології, психології та фізіології дітей.

Педагогічна реабілітація дитини, що виросла у неблагополучній сім’ї, є досить складним і тривалим процесом, але домогтися бажаних результатів буде значно легше, якщо провести відповідну роботу з батьками. Це і є найскладнішим аспектом реабілітаційної роботи з „важкою” дитиною, адже перевиховати дитину завдяки кропіткій індивідуальній роботі значно легше, ніж переконати у педагогічних прорахунках дорослих людей.

Серед найбільш поширених форм реабілітаційної роботи педагога з неблагополучною сім’єю пріоритетну роль продовжує відігравати індивідуальна бесіда. Складність її проведення зумовлюється батьківським стереотипом щодо ставлення до педагога як представника освітнього закладу, що вироблявся упродовж тривалого часу. Сутність цього стереотипу стає зрозумілою після ретельного аналізу індивідуальних зустрічей із батьками, у поведінці яких виявлялися майже схожі думки і почуття:

• недовіра майже до всіх учителів;

• образа на педагогів, які допустили, що їхня дитина погано вчиться (поводиться);

• відсутність уміння, небажання бачити власні прорахунки у вихованні дитини, або ж усвідомлення девіантної поведінки дитини у поєднанні з інертністю, відчуттям власного безсилля;гіперболізоване відчуття власної правоти, що виявляється у прагненні „повчати” педагога;

• схвалювання дій і вчинків дитини;сподівання на можливість подальших стихійних змін на краще – „переросте”;

• заперечення цінностей освіти і виховання.

В. Калошин та Н. Козінчук рекомендують педагогам, готуючись до індивідуальної бесіди з батьками, взяти на озброєння принципи гуманного спілкування, активне і творче використання яких зробить таку зустріч більш конструктивною:

1. поважати батьків своїх учнів, їх погляди і досвід;

2. розцінювати батьків як рівних, уникаючи нав’язування власних рекомендацій;

3. поважати їхнє право на свою думку і не збиратися всіма правдами і неправдами переконувати прийняти вашу точку зору;

4. поважати і цінувати, але не ігнорувати їхні рішення;

5. уважно слухати;

6. не міняти теми розмови;

7. не критикувати;

8. не ігнорувати батьківських почуттів;

9. не вдавати, що ви розумієте співрозмовника, якщо насправді це зовсім не так;

10. переказати своїми словами те, що ви сприймаєте як головну думку („Чи правильно я розумію, що ви...”).

До індивідуальної бесіди обов’язково потрібно ретельно підготуватися, зібрати (уточнити) інформацію про дитину та її батьків. Деякою мірою цьому сприятиме анкета для батьків: