Тема: Повноваження прокурора в контрольних стадіях судового процесу
Повноваження прокурора в апеляційній інстанції
Право на оскарження судового рішення в апеляційному порядку є одним із складових елементів права особи на захист. Реалізуючи це право шляхом подання апеляції, учасник процесу розраховує на позитивний для себе результат – задоволення судом своїх вимог. Серед суб’єктів права подачі апеляції, названих у ст. 348 КПК, прокурор посідає особливе місце. Тут не йдеться про надання прокурору якихось привілеїв чи поступок з боку законодавця. Особливості прокурора як ініціатора апеляційного провадження випливають із його «подвійного» процесуального статусу у процесі – державного обвинувача та представника органу охорони законності та правопорядку. І це не повинно сприйматися іншими учасниками процесу і судом як щось негативне. Навпаки, законоохоронна діяльність прокурора у кримінальному судочинстві є гарантією захисту також і їхніх прав та законних інтересів.
Відповідно до п. 8 ст. 348 КПК України апеляцію має право подати прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, – у межах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції.
Прокурор є носієм обов’язку ініціювання апеляційного перегляду кожного неправосудного судового рішення, тоді як для усіх інших суб’єктів, зазначених у ст. 348 КПК, подача апеляції є правом. У чинному КПК і в Законі України «Про прокуратуру» (ст. 37) подача апеляції розглядається як право прокурора. Проте у галузевому наказі Генерального прокурора України нереагування прокурора та державного обвинувача на явно незаконні судові рішення розцінюється як неналежне виконання ними службових обов’язків, що тягне за собою дисциплінарну відповідальність (п. 8.1.). Звичайно, можна говорити про пріоритет норм закону та відомчий характер наказів Генерального прокурора України, які, як зазначено в п. 7 ч. 1 ст. 15 Закону України «Про прокуратуру», повинні видаватися відповідно до законів України. Але водночас наказами Генерального прокурора України регулюються ключові, основоположні питання організації діяльності прокуратури, вони є обов’язковими для всіх органів прокуратури і ними керуються прокурори у своїй повсякденній роботі. На нашу думку, це положення доцільно було б відтворити у Законі України «Про прокуратуру» та новому КПК України.
Якщо звернутися до наукових джерел, то можна побачити, що як у радянський період, так і на сучасному етапі подача прокурором апеляції характеризується науковцями передусім як обов’язок прокурора. «Принесення прокурором протесту – це його процесуальний обов’язок», – писав В. Басков. Автори сучасних робіт з питань діяльності прокуратури також розглядають подачу апеляції як обов’язок прокурора. Аналогічний підхід спостерігається і у російській процесуальній літературі. На обґрунтування цієї позиції науковці наводять найрізноманітніші аргументи. Так, В. Середа виводить цей обов’язок із вимог ч. 1 ст. 323 КПК про законність й обґрунтованість кожного вироку, порушення яких утворює для прокурора обов’язок оскаржити кожен такий вирок. На переконання авторів науково-практичного коментаря до КПК за загальною редакцією В. Маляренка та В. Гончаренка, прокурор зобов’язаний подати апеляцію на незаконне рішення суду в силу ст. 25 КПК. Остання думка видається більш слушною, оскільки дійсно ч. 2 ст. 25 КПК закріплює універсальний обов’язок прокурора своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення всяких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили, який реалізується на усіх стадіях кримінального процесу, в тому числі й контрольних. Апеляція є засобом прокурорського реагування на виявлені порушення закону, формою реалізації вказаного обов’язку. Більше того, виявивши порушення закону, прокурор повинен ініціювати перегляд судового рішення незалежно від наявності апеляцій інших учасників процесу з тих же підстав.
Проект КПК 2012 року, хоч і опосередковано, але закріплює обов’язок прокурора реагувати на кожне незаконне судове рішення що, безумовно, слід оцінювати як позитивний крок.
Найчастіше об’єктом апеляційного реагування прокурора є вирок – як обвинувальний, так і виправдувальний. У цьому випадку, апеляція може носити як обвинувальний характер (з метою погіршення становища засудженого), так і законоохоронний (з метою покращення становища засудженого або захисту прав інших учасників процесу). Крім вироків, об’єктами апеляційного реагування прокурорів найчастіше стають постанови про направлення кримінальної справи на додаткове розслідування, постанови про звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з обставинами, передбаченими КК України, постанови про відмову у задоволенні подань кримінально-виконавчої інспекції про скасування звільнення від відбування покарання з випробуванням тощо.
Ініціюванню прокуратурою апеляційного провадження заважає обмеження прав прокурора на подачу апеляції. На необхідності нагального розв’язання цього питання акцентувала увагу значна кількість науковців та юристів-практиків.
Дана проблема, на нашу думку, носить подвійний характер: по-перше, законодавець надав право подати апеляцію лише прокурору, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурору, який затвердив обвинувальний висновок; по-друге, кримінально-процесуальний закон обмежив цих прокурорів позицією прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції. Таке процесуальне положення прокурора у стадії апеляційного провадження призводить до того, що за відсутності прокурорів, яким надано право подати апеляцію, або у випадках очевидної неправильності позиції прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, зумовленої помилками в юридичній кваліфікації вчиненого злочину, оцінці доказів тощо, на незаконне та необґрунтоване рішення суду не може бути подана апеляція ні прокурором, який затвердив обвинувальний висновок, оскільки він обмежений позицією, яку займав прокурор в суді першої інстанції, ні прокурором вищого рівня, оскільки законодавець взагалі позбавив його права на подачу апеляції.
Ситуація ускладнюється ще й наявністю суперечностей між Законом України «Про прокуратуру» та КПК України, а також спорами про пріоритет застосування цих законодавчих актів між працівниками суду та прокуратури. Відповідно до ст. 37 Закону України «Про прокуратуру» право внесення апеляційного подання на вироки, ухвали і постанови судів надається прокурору і заступнику прокурора в межах їх компетенції, незалежно від їх участі в розгляді справи в суді першої інстанції. Тоді як згідно із КПК України апеляцію мають право подати прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок. Крім того, в КПК України спостерігається і внутрішня суперечність правових норм. Виходячи з названої статті ані Генеральний прокурор України та його заступники, ані прокурор області і прирівняні до нього прокурори та їх заступники не можуть подати апеляцію для виправлення помилки прокурора нижчого рівня в суді першої інстанції. Водночас ст. 25 КПК України зобов’язує прокурора на всіх стадіях кримінального судочинства вживати передбачених законом заходів до усунення будь-яких порушень закону, від кого б вони не виходили. Постає питання: як повинен реагувати вищестоящий прокурор на очевидне грубе порушення закону прокурора в суді першої інстанції, якщо чинне законодавство не передбачило ніяких процесуальних засобів виправлення таких помилок? Розв’язання цієї проблеми вбачається у чіткій та послідовній роботі законодавця по приведенню норм цих законодавчих актів до спільного, що суттєво полегшить роботу та взаємовідносини суду й прокуратури.
Розширення кола прокурорських працівників, які вправі подати апеляцію, шляхом надання такого права вищестоящим прокурорам сприятиме підвищенню якості підтримання державного обвинувачення в апеляційній інстанції, а, відповідно, і захисту прав людини від порушень закону. До того ж, варто зазначити, що прокуратура – це орган держави, одним із принципів організації і діяльності якого є принцип єдності та централізації з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим (п. 1 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про прокуратуру»), що означає єдність мети і завдань прокуратур усіх ланок, єдність заходів реагування на виявлені порушення закону. Саме посилаючись на цей принцип, більшість науковців обґрунтовують необхідність надання вищестоящому прокурору права на ініціювання апеляційного перегляду незаконного та необґрунтованого судового рішення, з чим ми повністю погоджуємося. Крім того, сама назва конституційної функції прокуратури – підтримання державного обвинувачення в суді – вказує на те, що прокурор виступає від імені держави. Як зазначили В. Долежан та Ю. Полянський, «...прокурор-обвинувач обстоює у суді не свій власний інтерес, а є представником державного органу, побудованого на засадах централізації та єдиноначальності... Враховуючи централізацію прокурорської системи, право на внесення апеляції на судове рішення слід надати ... і прокурору вищого рівня». Зважаючи на це, ми підтримуємо пропозицію розширити перелік прокурорів-апелянтів за рахунок включення до нього прокурорів вищого рівня, аж до Генерального прокурора України, що в принципі і зроблено у проекті КПК 2012 року.
Будучи учасником апеляційного розгляду кримінальної справи, прокурор бере безпосередню участь у перевірці законності та обґрунтованості судового рішення. Незважаючи на деяку подібність процесуального порядку розгляду кримінальної справи у суді першої та апеляційної інстанції, особливо у разі проведення судового слідства, розгляд справи за апеляцією має свої особливості, що неодмінно слід враховувати прокурору-учаснику апеляційного провадження. На підготовку прокурора до апеляційного судового засідання істотний вплив має те, хто був ініціатором апеляційного провадження – прокурор чи інший учасник процесу, якому надано право подавати апеляцію, зміст та обсяг апеляційних вимог, визнання судом за необхідне провести судове слідство тощо. Зважаючи на ці та інші фактори, прокурор повинен виробити план дій та обрати відповідну тактику участі у апеляційному розгляді справи з метою максимально ефективної реалізації покладених на нього завдань.
Як зазначає більшість науковців, обов’язкова участь прокурора у судовому розгляді всіх кримінальних справ у всіх судових інстанціях випливає із загальних норм Конституції України (п. 1 ст. 121), і це твердження нами під сумнів не ставиться. Але у спеціальному нормативно-правовому акті, яким є КПК України, прямі вказівки на обов’язкову участь прокурора містяться лише у розділі III, який визначає порядок провадження справ в суді першої інстанції (ч. 1 ст. 240, ст. 264 КПК), та у главі 31 «Касаційне провадження» (ст. 391 КПК). Глава 30 КПК України зазначає про обов’язкову участь прокурора лише у попередньому розгляді справи (ч. 2 ст. 357 КПК України). Певною мірою на обов’язкову участь прокурора у розгляді справи в суді апеляційної інстанції вказує ч. 6 ст. 362 КПК України, відповідно до якої прокурор, якщо він підтримує апеляцію, подану ним чи іншим прокурором, в судових дебатах виступає першим, а в інших випадках – останнім. Закон України «Про прокуратуру» взагалі містить давно застарілу норму про участь прокурора у судовому розгляді кримінальних справ залежно від характеру і ступеню суспільної небезпеки діяння (ст. 36). І лише галузевий наказ Генерального прокурора України прямо і безпосередньо вказує на обов’язок заступників Генерального прокурора України, прокурорів областей і прирівняних до них прокурорів, керівників галузевих підрозділів прокуратур у межах своїх повноважень забезпечувати участь прокурорів у розгляді всіх справ в апеляційній та касаційній інстанціях (п. 9).
Тому на нашу думку, слід доповнити чинний КПК України (зокрема, ст. 362) нормою такого змісту: «Участь прокурора у розгляді судом апеляційної інстанції справи за апеляцією є обов’язковою». Наприклад, КПК Російської Федерації містить вказівку на обов’язкову участь в судовому засіданні апеляційної інстанції державного обвинувача (п. 1 ч. 3 ст. 364). Можна припустити, що відсутність вказівки на обов’язковість участі прокурора в апеляційному розгляді справи зумовлена бажанням законодавця зайвий раз підкреслити те, що прокурор не є органом нагляду за дотриманням законності під час розгляду справи судом.
Оскільки на сьогодні прокурор не здійснює нагляду над судом, виникає питання: чим зумовлена обов’язкова участь прокурора в апеляційному розгляді справи, особливо у випадку, коли він не подавав апеляції? Зважаючи на «двоїстий» характер діяльності прокурора у судових стадіях кримінального процесу, відповідь очевидна. По-перше, участь прокурора в апеляційному судовому розгляді повною мірою забезпечить реалізацію принципу змагальності за присутності сторони захисту. А, по-друге, прокурор матиме можливість і на стадії апеляційного провадження реалізувати своє правозахисне призначення, реагуючи передбаченими законом засобами на порушення закону учасниками судового розгляду. У проекті КПК прямо зазначено, що як попередній розгляд справи судом апеляційної інстанції, так і розгляд справи в апеляційному порядку здійснюється в судовому засіданні за обов’язкової участі прокурора.
Незважаючи на передбачену КПК свою обов’язкову участь, прокурор у цій частині апеляційного провадження має ті ж права, що й інші учасники. Насамперед, він висловлює думку з приводу внесених на розгляд питань, причому, виходячи з буквального тлумачення ч. 3 ст. 357 КПК, робить це першим. Проте, аналіз судової практики свідчить, що це не завжди так. Якщо хтось з учасників процесу подасть клопотання, розраховуючи на його розв’язання вже під час попереднього розгляду справи (наприклад, про витребування додаткових доказів), то суддя, як правило, надає можливість виступити першим тому суб’єкту, який подав клопотання. І це логічно, оскільки далі прокурор матиме можливість висловитися і щодо заявленого клопотання. Очевидно, законодавець вказав першим прокурора, по-перше, через його обов’язкову участь у попередньому розгляді, і, по-друге, з огляду на ч. 2 ст. 240 КПК, згідно якої попередній розгляд справи у суді першої інстанції починається з доповіді прокурора щодо можливості призначення справи до судового розгляду. Однак ототожнювати попередній розгляд справи у суді першої та апеляційної інстанції не можна, хоча б через їх різну процесуальну роль.
Крім цього, під час попереднього розгляду справи прокурор вправі подати клопотання, що стосуються питань, які можуть бути вирішені на цьому етапі апеляційного провадження (про зміну або обрання запобіжного заходу тощо).
Діяльність прокурора та її зміст вже безпосередньо під час апеляційного розгляду справи залежить, у першу чергу, від того, хто був ініціатором апеляційного провадження. Якщо ним був прокурор, то для прокурора-учасника апеляційного розгляду є два можливі варіанти поведінки: 1) підтримувати апеляцію (повністю або частково); 2) не підтримувати апеляції.
У першому випадку позиція прокурора обумовлюється змістом та вимогами апеляції, поданої відповідним прокурором. Вимоги апеляції повинні узгоджуватися із ст. 366 КПК, яка передбачає результати розгляду справи в апеляційному суді, а також із ст. ст. 367-374, 376 КПК.
Оскільки ст. 364 КПК не передбачає права прокурора-учасника апеляційного розгляду відмовитися від апеляції (за винятком випадку, коли у засіданні апеляційної інстанції бере участь безпосередньо прокурор, який подав апеляцію), у своїх поясненнях він може заявити про її непідтримання. Це відбувається, наприклад, у разі виявлення у суді апеляційної інстанції таких обставин, які нівелюють вже подану апеляцію (наприклад, засуджений захворів на тяжку невиліковну хворобу, а прокурор в апеляції просить істотно посилити покарання); відмову прокурора-апелянта внести зміни чи доповнення до поданої апеляції або відкликати її до початку судового засідання; подача апеляції, яка зумовлена виключно особистими амбіціями державного обвинувача, що не були задоволені судом першої інстанції, тощо. Так, помічником прокурора Ратнівського району Волинської області була подана апеляція на постанову суду від 14 лютого 2008 року про відмову у задоволенні подання слідчого про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту щодо Б., який обвинувачується у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 358 КК України. В апеляції ставилося питання про скасування постанови суду та повернення подання на новий судовий розгляд. Прокурор, який брав участь у апеляційному розгляді, не підтримав доводи апеляції, оскільки відповідно до вимог ч. 1 ст. 155 КПК взяття під варту як запобіжний захід застосовується у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки, тоді як санкцією статті, за якою обвинувачується Б., такого виду покарання взагалі не передбачено. Суд погодився із його доводами.
У разі непідтримання прокурором апеляції, він не залишає процесу, а продовжує брати у ньому участь. Зокрема, у судових дебатах прокурор вправі висловити власну позицію по справі, в тому числі підтримати апеляцію іншого учасника (учасників) процесу.
На прокурора-учасника апеляційного розгляду справи не поширюється правило ст. 364 КПК, відповідно до якого у разі відмови особи, яка подала апеляцію, від своїх вимог і за відсутності апеляцій інших учасників, апеляційний суд виносить ухвалу про закриття апеляційного провадження. Виняток становить випадок, коли участь у апеляційному розгляді справи бере безпосередньо прокурор, який подав апеляцію. Інший прокурор не вправі відмовитися від апеляції, оскільки він не був суб’єктом її подання. Якщо для цього є вагомі підстави, він вправі не підтримати її, однак це не тягне за собою закриття апеляційного провадження, навіть за дотримання всіх інших умов ст. 364 КПК.
Для прокурора-апелянта подання безпідставної апеляції може тягти негативні наслідки у вигляді листа-зауваження із посиланням на текст ухвали апеляційного суду, якою апеляцію прокурора залишено без задоволення.