32. Розкрийте значення Києво-Могилянської академії як осередку духовної культури українського народу.

Важливим центром освіти і науки була Києво-Могилянська академія. Спочатку була Київська братська школа, заснована у 1615 p. Згодом її було реформовано в Києво-Могилянський колегіум (1632), а потім грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статус академії.

Київський колегіум у першій половині XVII ст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії. Що в подальшому справило значний вплив на розвиток культури, мистецтва і освіти України.

Академія виробила струнку систему організації навчання, яка за своїм змістом не поступалася навчальному процесові тодішніх університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії тривав 12 років. Першоосновою навчальної програми, крім вивчення мов, були сім вільних наук – тривіуму (граматика, риторика, діалектика) і квадривіуму (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Навчання діалектики мало на меті виробити вправних оборонців православної віри, а навчання риторики мало на меті підготовку добрих проповідників, які б своїм хистом не поступалися єзуїтам. Значна увага надавалася вивченню слов’янської граматики, грецької мови та латини. Навчалися переважно діти української шляхти, духовенства, заможних міщан і козаків. Іноді до неї потрапляли діти селян та міської бідноти.

Її випускники займали високі пости у Війську Запорізькому, творили Гетьмансько-козацьку державу, були носіями національно-визвольних ідей, писали козацькі літописи – С. Величко та Г. Грабянка. Вони прагнули довести, що “українці є рівні з іншими”. Багато українських письменників та вчених, що виховувались і здобули освіту в Київській академії, переїхали до Росії і там працювали на ниві духовної культури. Серед них відомі діячі української культури і науки: Симеон Полоцький – засновник у Москві Слов’яно-греко-латинської академії, учитель царських дітей; Данило Туптало – визначний проповідник; Стефан Яворський – вихованець і вчитель Києво-Могилянської академії, який став потім митрополитом; Феофан Прокопович – викладач Києво-Могилянської академії, її ректор, з переїздом до Москви – помічник Петра І в його реформаторській діяльності.

33. Дайте характеристику українського бароко другої половини XVII–XVIII ст.

Стиль бароко виник в Італії наприкінці XVI ст. і прийшов на зміну стилю Відродження в результаті кризи гуманістичної ренесансної культури. В XVII ст. бароко поширився в більшості європейських країн. На Україні стиль бароко панував починаючи з середини XVII і до кінця XVIII ст.

Бароко віддає перевагу формі перед змістом, химерності – перед простотою, синтезові – перед самобутністю. Бароко принесло в Україну культурний динамізм, прагнення досконалості. Власною творчістю українського народу, що відтепер був пробуджений до нового вільного життя, бароковий стиль прибирає своєрідних та оригінальних форм, що має у світовій літературі заслужену назву осібного українського бароко.

Українське бароко ввібрало в себе найсуттєвіші грані об’єднавчого характеру. Як і мова, православна віра, бароко виявилося тим зовнішнім вираженням єдності й “цілісності культури”, яка допомагала консолідувати націю. Поняття “бароко” охоплює не тільки архітектуру, а й ужиткове мистецтво, фольклорні мотиви, літописання, театр, музику, образотворче мистецтво.

Першим письменником в Україні, творам якого притаманні риси бароко, вважається Іван Вишенський. Його поетика сповнена емоційності, сміливих антитез, звернена до конкретних осіб і до болючих проблем сучасності – віри, справедливості, захисту знедолених. З середини XVII ст. бароко визначало художній стиль більшості українських письменників.

Новий характер української архітектури складається головно під впливом двох чинників - старої традиції мурованого будівництва, започаткованої в княжу добу, й дерев'яного народного будівництва. Хоч у цих будовах у більшій мірі помітні впливи західноєвропейські, але окремі форми й деталі, зокрема декорація, набирають оригінальних форм, що почерпнуті з народного, сільського мистецтва. Особливої своєрідності й краси досягають форми бань, які не мають собі рівних у цілій Європі.

У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були релігійна і шкільна драма. Згодом народжується народний ляльковий театр – вертеп.