Культура раннього залізного віку.
Близько 1500 до н. е. на території України з'явилися кочові племена. Одним з них були кіммерійці (IX—VII ст. до н. е.) – кочові скотарі, що прийшли з території Азії. Територія розселення - Північне Причорномор’я, Крим, Кавказ.
Етнічність кіммерійців остаточно не з'ясована. Є певні підстави стверджувати, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Населення кіммерійської держави складалося з кіммерійців та завойованих місцевих племен чорноліської культури.
Провідною галуззю їхнього господарства було кочове скотарство. Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин.
Кіммерійські пам'ятки представлено лише похованнями, зазвичай курганними, відомі й без курганні поховання. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділено два ступені культури: чорногорівський та новочеркаський. На першому ступені ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям (іноді — з підбоями) у скорченому на боці положенні. Чоловіків супроводжували зброя (стріли з бронзовими та кістяними наконечниками, кинджал з бронзовим руків'ям та залізним лезом), збруя (часто стременоподібні вудила), а жінок — золоті та бронзові пронизки, намистини, глиняний посуд.
На новочеркаському ступені істотно змінився поховальний обряд: з'явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев'яним дахом, поставленим на дерев'яні стовпи. Предмети почали класти і на перекриття. Важливою рисою культури кіммерійців є стели, які хоча й не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу та озброєння (подібні до стел бронзового віку України).
Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських племен. Кіммерійська культура частково розчинилася у скіфській. Частина кіммерійців мігрували на Близький Схід.
У середині VІI ст. до н.е. у південноукраїнських степах з'явилися іраномовні племена скіфів (VII – III ст. до н.е.), витіснивши звідси, а частково асимілювавши кіммерійців.
За Геродотом, Скіфія складалася з кількох етнічних утворень, що традиційно називають племенами, або союзами племен. Все населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочівники, які населяли степові райони на схід від Дніпра, та царські скіфи, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим Кримом) та осілі племена (елліно-скіфи-калліпіди, які жили поблизу давньогрецького міста Ольвії; скіфи-землероби, зосереджені на Лівобережжі; скіфи-орачі, які розташовувалися на захід від Дніпра). Характерною рисою скіфського суспільства була його неоднорідність. На думку деяких вчених, мігруючі племена мали іранське походження, а осілі, з їхньою традиційною хліборобською культурою, мали праслов'янське коріння. Різними були і напрями діяльності скіфських племен: якщо для скіфів-кочівників та царських скіфів основним заняттям були кочове скотарство і грабіжницькі воєнні походи, то для скіфів-орачів — зернове землеробство.
Скіфи були язичниками, особливо поклонялися Арею (Аресу), богові війни, якому присвячували віткнутий у купу хмизу (на погребальному вогнищі) меч-акінак. Відомі міфи про походження скіфів, культ божеств (очевидно, зведених до єдиного державного пантеону). На чолі пантеону стояли Табіті (найважливіша з-поміж скіфських богів), Папай, Апі. Скіфи не робили своїм богам жодних зображень (за винятком бога війни Ареса, ім'я якого Геродот подав грецькою мовою).
Вірили в потойбічне життя, тому могили облаштовували як підземні житла: клали Їжу, прикраси, зброю, коней, а часом і жінку. Для знатних скіфів над могилою насипали курган, найвищими були кургани царів. Кургани мали висоту близько 1,5 м, діаметр — близько 25 м. Чоловіків супроводжувала зброя (пара списів — праворуч біля голови, сагайдак зі стрілами — ліворуч біля пояса). При кістяках жінок знайдено браслети, намисто, кульчики, прясла, дзеркала. Біля голови кожного померлого клали їжу (ногу коня, рідше — бика, вівці) та ніж. Величезні кургани почали споруджувати для знаті (кургани Мелітопольський, Куль-Оба, Солоха, Гайманова Могила). Центральне поховання було зазвичай чоловічим, померлий мав багаті вбрання та зброю. Іноді в інших камерах катакомб поміщали «царицю», «зброєносців», слуг, коней, собак, багаті набори посуду, зброї, прикрас (наприклад, у Чортомлику виявлено близько 4 тис. прикрас із золота, у Товстій Могилі — 600).
До наших днів дійшли відомості про одяг скіфів. Чоловіки носили куртку з поясом та штани на взірець шаровар, м'які чобітки, шапки з гострим верхом. Жінки - широку довгу сорочку, яка доповнювалася різними деталями. Прикраси - браслети, перстні, гривни, оздоблені пояси носили не тільки жінки, але й чоловіки.
Високого рівня у скіфів досягло ювелірне мистецтво. На парадному посуді, кінському спорядженні, головних уборах та одязі бачимо характерні зображення тварин - ведмедя, рисі, бика, коня чи кози. Часто це символ-мітка: ратиця хижака, пильне око або потужне крило птаха, гостре ікло або пазур хижака. Саме зображення тварин чи характерних для них частин тіла, дало назву особливій течії в декоративно-прикладному мистецтві «звіриний стиль» (декоративний стиль, що полягав у зображенні хижаків, сцен їхньої боротьби, шматування ними здобичі, руху загалом). Під впливом на скіфську культуру греків із VI ст. до н.е. значення звіриного стилю зменшується, поширюються зображенням сцен із грецьких міфів. Чи не найкращим доказом цього є чотири однакових обкладки сагайдаків із зображенням сцен «життя Ахілла», що походять із різних курганів — Чортомлика, Іллінецького, Мелітопольського, П'ятибратнього. Основним матеріалом для виготовлення творів скіфського мистецтва були кістка, ріг, бронза, срібло, золото, залізо тощо.
До шедеврів світового мистецтва належить золотий гребінь із кургану Солоха (Запорізька область). Верхня частина гребня прикрашена динамічною батальною сценою за участю трьох воїнів ймовірно скіфських воєначальників.
До відомих у світі шедеврів скіфського золотарського мистецтва належить кубок із кургану Куль-Оба, виготовлений із сплава золота з сріблом. На верхній частині її зображені сцени з життя скіфів, нижня частина заповнена вертикальними жолобками у вигляді вузьких пелюстків.
Сьогодні чи не найвідомішим у світі зразком мистецтва скіфів є золота пектораль із кургану Товста Могила - нагрудна прикраса ритуального характеру. Розділена на три смуги - зооморфну, рослинну і антропоморфну. Пектораль є яскравим прикладом греко-скіфського ювелірного мистецтва. Особливо майстерно виконана композиція із зображенням двох напівроздягнутих скіфів, котрі стоять на колінах і тримають сорочку з овечого хутра - золоте руно.
Вражає досконалістю прикрашений фігуркою вепра кинджал з експозиції
Національного музею історії України.
До наших днів дійшли взірці скіфської скульптури - виконані з граніту, пісковику чи вапняку, воїни у бойовому обладунку. Цей образ володаря причорноморських степів у ІІІ-ІІ ст., до н.е. ставили на могилах у Степовій Скіфії.
Сармати ( III ст. до н. е. – III ст.н. е.)- іракомовні племена , споріднені зі скіфами, з’явилися з уральсько-поволзьких степів. Назва «сармат» означає «підперезаний мечем». Територія розселення - Північне Причорномор’я.
Жили племенами, кожне з яких мало свою назву (роксолани, алани, аорси тощо). Сарматами їх називали греки і римляни. У суспільному устрої сарматів зберігалися значні пережитки матріархату: жінка займала досить поважне становище і навіть могла володіти зброєю. Тому чимало дослідників вважає, що сарматські жінки були прототипами легендарних амазонок. Використовували рабську працю. Вважається, що державу сармати не створили.
За легендою, що її переказував Геродот, сармати походили від союзу скіфів з амазонками — міфічним жіночим племенем, яке жило без чоловіків, народжуючи дітей від своїх полонених і залишаючи в живих лише дівчат.
Подібно до будь-якого кочового суспільства, сарматське також було насамперед воєнізованим. Дослідники називають сарматів народом-військом, де все чоловіче населення було воїнами.
Основними заняттями були кочове скотарство, полювання. На початку нової ери частина сарматів опанувала землеробство. Займалися ремеслами (ткацтво, гончарство, ковальство тощо).
У сарматів верховним божеством була, можливо, богиня родючості Астарта, пов'язана з культом сонця й коня. Іншим їхнім відомим богом був Танаїс. Обожнювали сили природи. Вірили в очисну силу вогню. Особливою магією наділяли дзеркало.
Для сарматського мистецтва тих часів характерний так званий звіриний бірюзово-золотий стиль. Так само, як у скіфів, цей стиль являє зображення реальних чи фантастичних звірів, найчастіше у боротьбі між собою. Але характерною рисою цього стилю є інкрустація постатей тварин (очей, вух, м'язів, хвостів) бірюзою, сердоліком та іншими камінцями або емаллю.
Найкращими творами мистецтва сарматів є золоті вироби з Запорізького (поясні пряжки) та Ногайчинського (Крим, нагрудні прикраси) курганів.
Прикраси ж з поховання сарматського вождя, знайденого біля с. Порош Ямпільського р-ну Вінницької області вражають сучасних митців своєю досконалістю.
Унікальним також є поховання сарматської жриці І ст.н.е. в Соколовій Могилі на Південному Бузі.
Ще одним із найбагатших сарматських поховань є могила «цариці» в кургані Хохлач на Подонні. Вона відома як «Новочеркаський скарб», бо в ній було знайдено 700 золотих бляшок.
Сарматська культура зникла на тлі загальної кризи суспільств раннього залізного віку, коли загинув античний світ. На цьому епоха раннього заліза закінчилася.
У IV ст. сармати були частково витіснені готами та гунами, частково асимільовані під час Великого переселення народів.
Очевидно, найважливіше значення духовної культури скіфів і сарматів полягало в тому, що вона стала своєрідним містком між Азією та Європою, зберігши частину ознак ранньозалізного віку.