Розподіл навантаження у сім’ї
За концепцією Кеннет Теркельсен, з появою психічно хворого структура сім’ї змінюється. Сім’я поділяється на три підгрупи, які концентруються навколо хворого і різняться мірою залучення до його опіки. Відповідно навантаження у сім’ї також розподіляється за цими „трьома рівнями залучення”.
Внутрішній рівень – зазвичай це одна людина (мати, чоловік, дружина, донька, син), яка бере на себе роль опікуна й основне навантаження по догляду. Все її життя повністю зосереджується на хворому. Цей член сім’ї – ланка зв’язку між хворим і світом. На нього ж звертаються обвинувачення оточуючих, якщо у хворого спостерігається погіршення стану або з ним стається щось погане. Чим гірші справи хворого, тим більше активності вимагається від опікуна.
Середній рівень – члени сім’ї, які менш безпосередньо опікуються хворим; вони не беруть участі в його житті безперервно, але емоційно пов’язані з ним. Вони повинні працювати або вчитися. Тому з одного боку, події у сім’ї, пов’язані з хворим, не так різко вриваються у їхнє життя. Але з іншого боку, вони більше бояться моменту, коли міра неблагополуччя хворого змусить їх відірватися від своїх справ і кинутися на допомогу опікунові. У результаті їх переслідує страх перед хворим і всією ситуацією. А також страх перед головним опікуном. У цих членів сім’ї можуть з’явитися „надважливі” позасімейні чи робочі плани, які насправді слугують прийнятним (для їхньої совісті) способом відгородитися від хворого.
Зовнішній рівень – близькі і далекі родичі, які знають про проблеми, пов’язані із хворим, співчувають сім’ї, цікавляться справами, однак не мають щоденного контакту хворим. У них є своя концепція того, що сталося („Надто балували в дитинстві”; „Пити менше треба”). Вони можуть давати поради, часто наївні, і відчувають безпорадність. Коли сім’я намагається втілити ці поради, але ні до чого доброго вони не призводять. Їхні вчинки часто ускладнюють ситуацію в сім’ї, а у них самих підсилюються почуття провини і безпомічності.
Оскільки поведінка й особистісні особливості хворого суперечать ідеальним уявленням й очікуванням членів сім’ї, то в них згодом розвивається стан глибокого сімейного незадоволення. Цю незадоволеність стимулюють ряд чинників:
Провина – своя і хворого: міра важкості переживання залежить від уявлення сім’ї про хворобу, її причини, частку провини хворого у виникненні захворювання.
Поведінка пацієнта: за даними досліджень, навіть сама дивакувата поведінка хворого створює не таку сильну напругу, як дратівлива й агресивна.
Тривалість хвороби: сім’я залежить від часових коливань у ході хвороби. „Як тільки звиклися з думкою, що хворий – хронік – стає легше. Як тільки йому стає краще – з’являється надія і в сім’ї наступає погіршення”.
Міра порушення звичного життя: через хворобу утворюються функціональні порожнини, порушення взаємостосунків.
Зниження соціального статусу сім’ї: формується несприятлива суспільна думка про сім’ю; підвищена чутливість сім’ї до реакцій суспільства на її проблему; особливо чутливими діти.