Лекція 6. Ситуації та стани ризику у сім’ї та їх попередження

План: Сім’я як сфера найбільш значущих переживань індивіда Порушення функціонування сім’ї. Сім’я як джерело психічної травматизації особистості Сімейно-зумовлені психотравмуючі стани Шляхи вияву і профілактики сімейно-зумовлених психотравмуючих станів Сім’я як фактор, що визначає реакцію індивіда на психічну травму. Способи впливу сім’ї на травматизацію її члена Наявність психічно хворого у сім’ї як ситуація ризику Психогігієна догляду за психічно хворим у сім’ї

Сім’я – ланка суспільства – мала соціальна група, яка на сучасному етапі виступає найважливішою формою організації особистого побуту; заснована на подружньому союзі і родинних зв’язках, тобто стосунках між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми, братами і сестрами та ін. родичами, які проживають разом і ведуть спільне господарство.

До цього визначення ще можна додати мудро помічене М.І.Козловим житейське і глибоко філософське: “Влашто-вувати сім’ю - ... це означає не просто жити разом, це означає будувати СВІЙ СПІЛЬНИЙ СВІТ: і душевний, і матеріальний”.

Функції сім’ї – це її життєдіяльність, безпосередньо пов’язана із задоволенням певних потреб її членів. Тому кількість функцій тотожна кількості видів потреб, які сім’я у стійкій і повторюваній формі задовольняє.

Виховна функція полягає у задоволенні індивідуальних потреб в батьківстві та материнстві, в контактах з дітьми, у їх вихованні, в прагненні “реалізуватися” в дітях. Основне завдання сім’ї при виконанні даної функції – формування і розвиток особистості дитини, її соціалізація, підготовка дитини до широкого людського спілкування й співпраці у різноманітних колективах. Сім’я – це система, де всі її члени взаємодіють між собою, впливають і реагують на поведінку інших. Для дитини вона є також і засобом соціального захисту від небажаних умов та обставин.

Емоційна функція сім’ї полягає у задоволенні її членами потреби в симпатії, повазі, визнанні, емоційній підтримці, психологічному захисті. Ця функція забезпечує емоційну стабілізацію членів суспільства, активно сприяє збереженню їх психічного здоров’я, тому деякі автори називають її психотерапевтичною. Особливими, відмінними від інших емоційних зв’язків є почуття, які забарвлюють стосунки дитини і батьків. Їх специфіка визначається головним чином тим, що турбота батьків необхідна для підтримки самого життя дитини. А потреба в батьківській любові – воістину життєва необхідність маленької людської істоти. І якщо в перші роки життя любов батьків до дитини забезпечує їй власне життя і безпеку, то з віком батьківська любов все більше виконує функцію підтримки внутрішнього емоційного комфорту людини, є джерелом і гарантією її психічного і загального здоров’я.

Господарсько-побутова функція задовольняє матеріальні потреби членів сім’ї, забезпечуючи матеріальні блага, необхідні для підтримання життя і здоров’я, а також відновлення витрачених у праці фізичних сил.

Сексуально-еротична функція – задоволення сексуально-еротичних потреб подружжя. Для суспільства важливим є така саморегуляція сім’єю своєї сексуальної поведінки, яка б забезпечувала біологічне відтворення населення.

Функція духовного спілкування полягає у взаємозадоволенні членами сім’ї своїх духовних потреб і прагнень, у взаємному духовному збагаченні, у спільному проведенні активного дозвілля. Дана функція відіграє важливу роль у духовному розвитку членів суспільства.

Функція первинного соціального контролю забезпечує виконання соціальних норм членами сім’ї, особливо тими, котрі через різні обставини (вік, захворювання тощо) не володіють в достатній мірі здатністю самостійно будувати свою поведінку відповідно до суспільних стандартів.

Сім’я, котра відповідально і диференційовано виконує свої функції, внаслідок чого задовольняється потреба в рості як сім’ї в цілому, так і кожного її члена, характеризується як нормально функціонуюча сім’я.

За D.Jackson добрий шлюб відрізняється такими ознаками, як толерантність, повага один до одного, чесність, бажання бути разом, спільність інтересів та ціннісних орієнтацій.

А.Н.Обозова вважає, що стабільний шлюб зумовлюється співпаданням інтересів та духовних цінностей подружжя і контрастом їх особистісних якостей.

Е.Ейдеміллер та В.Юстіцкіс до зазначених характеристик додають уміння членів сім’ї вести переговори з усіх аспектів спільного життя.

Наступною характеристикою сім’ї є її структура.

Структура сім’ї – це її склад, а також сукупність взаємостосунків її членів.

Найбільш поширеною у нашій країні є сім’я, в структуру якої включаються дорослі, часто ще й батьки чоловіка або дружини, і діти (1-2), тобто в ній одночасно представлено до трьох поколінь родини. Такий склад сім’ї, з одного боку, дає можливість обміну досвідом між поколіннями, а з іншого – зумовлює труднощі у взаємному пристосуванні та спілкуванні (“конфлікт поколінь”).

З позицій сімейної психотерапії Ейдеміллер та Юстіцкіс виділяють наступні фази подружніх стосунків: 1)вибір партнера; 2)романтизація стосунків – стосунки симбіозу, партнери сприймають один одного “крізь рожеві окуляри”; 3)індивідуалізація стилю подружніх стосунків; формування правил; 4)стабільність/мінливість – подружжя щоденно проходить через випробування, вирішуючи проблемні питання; в нормально функціонуючих сім’ях тенденція до стабільності врівноважується тенденцією до мінливості; у випадку ригідної фіксації правил шлюб набуває ознак дисфункціональності, стосунки стають стереотипними і монотонними; 5)фаза екзистенційної оцінки - подружжя підводить підсумки спільного життя, виясняє міру задоволення/ незадоволення шлюбом.

Дисфункціональні сім’ї не здатні задовольняти потреби своїх членів, зокрема, їх потреби у особистісному та духовному зростанні.

Порушення структури сім’ї проявляються в особливостях, які перешкоджають виконанню сім’єю її функцій. Вони стосуються, насамперед, нерівномірного розподілу господарсько-побутових обов’язків чи ухилення від їх виконання, або авторитарної поведінки одного з членів.

Серед труднощів, які можуть виникати перед сім’єю і загрожувати її життєдіяльності виділяють декілька груп:

• Гострі – смерть одного з членів сім’ї, звістка про подружню зраду, раптові зміни у долі чи соціальному статусі тощо.

• Хронічні – надмірне фізичне та психічне навантаження в побуті та на виробництві, труднощі при вирішенні житлової проблеми, тривалий стійкий конфлікт між членами сім’ї.

• Пов’язані з різкою зміною життєвого стереотипу – наприклад, поява дітей чи їх перехід до самостійного життя і вихід з дому.

• “Накладання” труднощів одних на одні – наприклад, необхідність одночасного вирішення декількох однаково важливих і термінових проблем.

• Пов’язані з етапами життєвого циклу сім’ї – це так звані “нормативні стресори” – критичні етапи формування і розвитку, які з тією чи іншою інтенсивністю переживає кожна сім’я (наприклад, зближення ідеологій батьківських сімей у молодят).

• Ситуативні впливи на сім’ю – наприклад, війни, землетруси, техногенні катастрофи, соціальні кризи.

Зазначені труднощі можуть зіграти роль психотравми у сім’ї.

Психічна травма – це психічне переживання, в центрі якого знаходиться певний емоційний стан – психотравмуюче переживання.

Психотрамуюче переживання – це стан, який впливає на особистість в силу його гостроти, тривалості і повторюваності. Психотравматичними є лише такі негативні переживання, які можуть бути причиною певної клінічної патології.

Психотравмуючі стани поділяють на:

• субдепресивні – незадоволеності, туги, пригніченості;

• стани фобічного кола – страх, тривога, безпорадність;

• емоційна напруга;

• складні сукупності станів при внутрішньому конфлікті чи зіткненні з нездоланними перешкодами.

Важливою рисою психотравмуючих переживань є їхнє центральне місце у структурі особистості, їхня особлива значущість для індивіда.

Патогенна ситуація – сукупність факторів, які безпосередньо зумовлюють психотравмуюче переживання.

Провідна роль сім’ї у виникненні патогенних ситуацій зумовлюється:

• провідною роллю сімейних стосунків у системі взаємовідносин людини;

• багатогранністю сімейних стосунків і їх взаємною залежністю (тому сімейної травми важко уникнути);

• особливою відкритістю і вразливістю члена сім’ї відносно сімейних впливів, у т.ч. і травмуючих.

Психотравматичні переживання індивіда в сім’ї, як правило призводять до негативних сімейно зумовлених станів, серед яких найчастіше описуються стан глибокого сімейного незадоволення, "сімейна тривога", почуття провини, пов’язане з сім’єю та стан непосильного нервово-психічного напруження.

Стан глибокого сімейного незадоволення. Патогенна сімейна ситуація, яка зумовлює цей стан – різке розходження між реальним життям сім’ї та очікуваннями індивіда. Наслідок – стан усвідомлюваної чи неусвідомлюваної фрустрації.

При свідомій незадоволеності спостерігається відкрите визнання того, що сімейні стосунки не задовольняють. Показовим є глобальний характер незадоволеності. Часто приєднується пряме звинувачення подружжя у виникненні фрустрації.

„Тліюча” незадоволеність – виражається відносне задово-лення подружнім життям: „Живемо нормально”, „Не гірше, ніж інші”. Незадоволеність проявляється 1)через вираження почуттів монотонності, тьмяності життя, відсутності радості, ностальгічні спогади про час до одруження; 2)у численних скаргах на різні окремі аспекти життя сім’ї; 3)через такі феномени як „крапля дьогтю”, зростання фрустрації одного із подружжя – „стає нервовим”, емоційні вибухи.

Як чинник бере участь у формуванні субдепресивних станів при невротичному розвиткові особистості, у клініці алко-голізму (особливо жіночого); виступає як декомпенсуючий фактор при явних акцентуаціях.

„Сімейна тривога”. Це стан тривоги у одного чи обох членів сім’ї, нерідко погано усвідомлюваний і погано локалізований. Тривога при цьому проявляється у сумнівах, страхах, побоюваннях, які стосуються сім’ї – здоров’я її членів, їхніх пізніх повернень з роботи, конфліктів тощо. В основі „сімейної тривоги” лежить, як правило, погано усвідом-лювана невпевненість індивіда у певному важливому для нього аспекті життя сім’ї.

Важливою складовою сімейної тривоги є почуття безпорадності й відчуття нездатності втрутитися у хід сімейних подій: „Відчуваю, що, як би я не вчинив – все одно все закінчиться погано”, „Я хотіла б порадитися, але ні з ким”, „Хотів як найкраще, а вийшло, як завжди”.

Індивід із сімейно зумовленою тривогою не відчуває себе значущою особою у сім’ї.

Даний стан виявляється важливим чинником виникнення обсесивно-фобічного неврозу, відіграє важливу роль в етіології гострих афективних реакцій, гострих і підгострих реактивних психозів.

Сімейно-зумовлене непосильне нервово-психічне і фізичне напруження - одне з основних психотравматичних пережи-вань. Павлов виділив такі витоки перенапруження: перенапруження гальмівного процесу, рухливості нервових процесів, зіткнення протилежних процесів.

Сім’я бере участь у формуванні непосильного нервово-психічного напруження такими способами:

1. Створюючи для індивіда ситуації постійного психологічного тиску, важкого чи безвихідного становища.

2. Створюючи перешкоди для прояву членами сім’ї важливих для них почуттів, для задоволення суттєвих потреб.

3. Створюючи чи підтримуючи внутрішній конфлікт у індивіда, висуваючи перед ним суперечливі вимоги і покладаючи на нього відповідальність за їх виконання.

Ці стани беруть участь у етіології кардіофобії, патологічних ревнощів та неврастенії.

Почуття провини, пов’язане з сім’єю. Почуття провини перед іншими членами сім’ї чи перед сім’єю в цілому проявляється у відчутті людиною себе як перешкоди для оточуючих, винуватця всіх сімейних невдач, у сприйнятті поведінки інших членів сім’ї як звинувачення, докору (хоча насправді вона не така). Прояви: „виправдовувальна активність”, прагнення займати якомога менше місця.

Вплив сімейно-зумовленого почуття провини має велике значення у геронтологічній і підлітковій клініці (може стимулювати розвиток депресивних станів), сексологічній практиці, у клініці кризових станів (може стати підґрунтям для виникнення суїцидальних тенденцій).

Серед шляхів вияву сімейно-зумовлених психотравмуючих станів найчастіше використовують такі:

1. Знайомство з життям сім’ї – з розповіді усіх членів сім’ї про спосіб життя їхнього спільного життя; з розповідей сусідів, близьких друзів сім’ї; якщо йдеться про необхідність надання сімейної психотерапевтичної допомоги у конкретному складному випадку, можливе проживання психолога з сім’єю деякий час (напр., 1 місяць) і спостереження за життям сім’ї зсередини.

2. Використання спеціальних методик у процесі інтерв’ю з членами сім’ї:

• для дорослих - методика „Сімейно-зумовлений стан”, опитувальник "Аналіз сімейної тривоги" Ейдеміллера і Юстіцкіса тощо;

• для дітей – "Кінетичний малюнок сім’ї", методика “Тривожність” (за Теммл, Дорка, Амен), малюнок "Три дерева", фільм-тест Рене-Жиля тощо.

Шляхи профілактики несприятливих сімейно-зумовлених станів:

1. первинна профілактика – психологічна підготовка молоді до створення сім’ї; дошлюбне консультування молодих пар, які готуються до одруження; поширення серед населення психологічних знань про гігієну сімейних стосунків;

2. вторинна профілактика – надання психологічної допомоги окремим членам та усій сім’ї в цілому при виникненні порушень її функціонування з метою виявлення та попередження хроніфікації несприятливих сімейно-зумовлених станів;

3. третинна профілактика – психотерапія сімейно-зумовлених несприятливих станів та допомога у формуванні нових способів поведінки у сім’ї; психологічна підтримка для дітей і дорослих у випадку розлучення та формування нової сім’ї.

Сім’я може активно брати участь в травматизації індивіда навіть тоді, коли джерело травми знаходиться поза сім’єю. Це реалізується через визначення міри чутливості індивіда, його здатності до протистояння травмі через вибір способу подолання.

Способи, якими сім’я впливає на травматизацію

• Сім’я як фактор сенсибілізації (підвищеної чутливості). Одна й та ж патогенна ситуація може здійснювати різний за інтенсивністю вплив залежно від „грунту”. Чим більш чутлива нервова система, тим меншої інтенсивності травми достатньо для розвитку порушень. Сенсибілізація розвивається через формування нездатності протистояти психічній травмі (внаслідок гіпер- чи гіпоопіки в дитини формується або почуття приреченості, невпевненості у власних можливостях, або почуття безпорадності перед труднощами); через вплив на психічну опірність (ослаблення опору внаслідок непосильного напруження, коли найменша травмуюча ситуація стає пушинкою, що ламає хребет нав’юченому верблюдові); через формування уявлень індивіда про патогенну ситуацію та її оцінки (з сім’ї дитина виносить уявлення про те, які життєві обставини варто розцінювати як важкі, нездоланні, в яких з них "немає іншого виходу", а на які ситуації "не варто звертати увагу").

• Сім’я як хроніфікуючий фактор. Реакція сім’ї на патогенну ситуацію одного з її членів може стимулювати психічну травму, утруднювати ліквідацію її наслідків, в результаті чого травма хроніфікується, а її наслідки акумулюються. Наприклад, чоловік одного разу не зумисне припускається значної помилки на роботі, через що його звільняють; це стає для нього важким моментом у житті; а дружина ще протягом декількох років згадує йому цю помилку як таку, що вповні показує його "справжнє лице", внаслідок чого чолові так і не може пробачити собі даний випадок і живе з постійним острахом повторити щось подібне.

Роль сім’ї у формуванні індивідуальних способів протидії травмі. Сім’я впливає на вибір способу подолання психотравмуючої ситуації через домінуючі серед її членів уявлення про „правильний”, „достойний”, „простий” шлях вирішення проблеми. Наприклад: "Герасименки ніколи не здаються і завжди протистоять обставинам з високо піднятою головою", або "Не дозволяй собі наплювати в душу так, як це ти зробив, попросивши вибачення у своїх дітей" тощо.

Сімейне життя ставить перед індивідом багато досить складних завдань. І чим краще й ефективніше кожен із членів сім’ї вирішує ці задачі, тим краще функціонує сім’я в цілому. Щоб успішно справлятися із виникаючими у сім’ї проблемами, індивід має володіти сукупністю певних психологічних якостей, які називають сімейно-необхідними якостями, з яких насамперед виділяють:

• потреби, необхідні для мотивування участі індивіда у житті сім’ї (потреби у батьківстві і материнстві, потреби у любові, симпатії, сексуально-еротичні потреби тощо);

• здібності, навички і вміння, необхідні для розуміння іншої людини, для здійснення ефективного виховного впливу тощо;

• вольові й емоційні якості, зокрема, необхідні для регулювання своїх емоційних станів, терпіння, наполегливість тощо.

У психічно хворого члена сім’ї розлади його психологічного здоров’я травмують саме сімейно-необхідні якості. З роз-витком розладу в індивіда, як правило, зникають якості, необхідні для нормального функціонування сім’ї. Такі особистісні порушення впливають на всю сім’ю в цілому, викликаючи ланцюг несприятливих змін. Ці зміни стають фактором травматизації інших членів сім’ї, а потім рикошетом вдаряють по самому психічно хворому.

У таких сім’ях найчастіше відзначають як характерну рису високе нервово-психічне напруження, тривогу, невпевненість у завтрашньому дні. Крім того, родичі живуть з постійним почуттям провини, страху, депресії, розчарування і фрустрації. Вони також часто переживають гнів, викликаний усвідомленням неможливості вирішити проблему.

Об’єктивними труднощами є:

• зростаючі витрати;

• несприятливий вплив ситуації на здоров’я членів сім’ї;

• порушення звичного режиму і ритму життя сім’ї.

Суб’єктивні труднощі:

• переживання горя, провини, страху, гніву;

• усвідомлення неможливості вирішити проблему.