Посередництво

Повноцінний художній переклад передбачає знання мови першотвору і здійснюється переважно з тексту оригіналу, що дає можливість перекладачеві точно передати зміст, відтворити відтінки стилю, полісемію слова, нюанси звукопису. Однак на практиці не раз доводиться відступати від цього правила. Коли перекладач не знає мови оригіналу, на допомогу йому приходить переклад-посередник та підрядник.

Посередником, переважно німецьким, часто користувався Іван Франко, щоби донести до українського читача твори літератур Сходу. Микола Вороний свій відомий переклад «Інтернаціоналу» теж здійснив з німецького тексту, хоча й володів французькою. Як згодом згадував поет, оригіналу в нього не було під руками, та згодом, ознайомившись із ним, він побачив, що змінювати що-небудь у перекладі немає потреби.

Частіше перекладачі користуються підрядником. За німецьким підрядним текстом російський поет Василь Жуковський перекладав «Одіссею» Гомера. У XX ст. таким способом здійснив переклад поеми Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» український поет Микола Бажан. Ці переклади визнані шедеврами перекладацького мистецтва.

Поширена практика роботи з підрядником виробила певні вимоги до цього своєрідного «жанру». Підрядник повинен бути стилістично незграбним, щоб зберегти синтаксичні особливості першотвору; якщо слово в оригіналі має два або кілька значень, кожне значення повинно бути збережене й пояснене: перекладач шукає найвідповідніший еквівалент у ресурсах рідної мови. Важливе також сприйняття тексту на слух для відтворення евфонії. Важливу роль у перекладацькім «ремеслі» відіграє версифікаційна майстерність інтерпретатора, його знання рідної мови, її лексичних пластів та фразеології, без чого переклад не буде сприйматися як художній твір.

Критерії точності перекладу

Критерії точності перекладу є предметом постійних дискусій. Буквальний переклад, навіть зі споріднених мов, практично неможливий, бо точність передачі лексичних, синтаксичних, версифікаційних особливостей оригіналу супроводжується втратою важливих змістових нюансів, а дослівне калькування фразеологізмів призводить до комічних ефектів. Вільний переклад використовує образні засоби, невластиві першотворові, з метою відтворити його дух.

Багато дослідників пропонують оцінювати переклади за критеріями «точність» і «вірність». Вірність — це художність, якість. Точність — збереження обсягу, форми тощо. Проте, на думку відомого літературознавця Анатолія Ткаченка, такий критерій часом служить самовиправданням для прихильників досить вільного поводження з оригіналом у їх полеміці проти «буквалістів».

Можливості творчого самовираження перекладача полягають не лише в широкому спектрі різновидів міжмовної інтерпретації (точний і вільний переклад, переспів, переробка), а й у винайденні мовностилістичного способу наближення читача до оригіналу. Скажімо, на відміну від поширеної практики перекладу комедії «Піґмаліон» Бернарда Шоу з використанням суржику, жаргону чи діалекту, Микола Павлов інтерпретував соковитий «кокні» Елізи Дулітл, граючись із українською фонетикою.

Засоби

Перекладачі використовують різноманітні виражальні можливості рідної мови, для яких годі підшукати рівноцінний іншомовний відповідник. Для прикладу, античний гекзаметр українською мовою можна передати лише імітативно, засобами силабо-тоніки: довгі склади замінюються наголошеними, а короткі — ненаголошеними. Проте, у Бориса Тена дослідники відзначили такі засоби урізноманітнення ритміки українського гекзаметра, як використання пауз, хореїчних стоп на місці дактилічних, ослаблення наголосів, закінчення фраз на різних стопах рядка, що відповідали б темпоритмові дії. Як спостеріг Д. Павличко, цей віртуоз-перекладач чергує в українському гекзаметрі дактилічний ритм із хореїчним залежно від змісту, як-от у мові старого Пріама, котрий випрошує в Ахілла труп свого сина Гектора:

Батька свого спогадай, до богів подібний Ахілле! Так же, як я, стоїть він на старості скорбнім порозі. Може, в цю саму хвилину сусіди йому учиняють Утиски й нікому ту небезпеку й біду відвернути.«Канонічний гекзаметр, — відзначив Д. Павличко, — тут вжито у двох останніх рядках, а перші два побудовані за дещо іншим принципом — у них бракує по одному складові, але, власне, зміна ритміки, уривчастість і несинхронність тих рядків з іншими рядками надають словам Пріама більшої емоційної сили».