5. Морфологічна будова кореня.

Корінь — це осьовий підземний вегетативний орган, який характеризується необмеженим верхівковим ростом, радіаль­ною симетрією, позитивним геотропізмом. Особливістю кореня є наявність кореневого чохлика, відсутність вузлів, листків, кутикули, продихів, хлоропластів (у підземних коренів); росте переважно униз (за винятком дихальних коренів чи коренів рослин-напівпаразитів).

Підземний спосіб життя кореня певною мірою позначився на його функціях. Найважливішими з них є дві: закріплення рослин у ґрунті, поглинання води і розчинених у ній мінеральних солей і подача їх до листків та місць споживання. Корінь може виконувати й інші додаткові, мало властиві йому функції, а саме: бути місцем відкладання в запас поживних речовин і сполук; вступати в симбіоз з бактеріями і грибами; відігравати роль органа розмноження.

У процесі онтогенезу корінь розвивається вже в зародку насінини: тут він представлений зародковим корінцем. Із зародкового корінця формується головний корінь. Бічні корені відходять від головного і додаткових коренів, додаткові — від пагонів (стебла, листків та їх метаморфоз). Бічні корені розвиваються з перициклу і бувають першого, другого та ін. порядку.

У сформованому корені можна виокремити морфологічно та анатомічно відмінні зони від верхівки до місця з'єднання зі стеблом: за кореневим чохликом міститься зона поділу клітин (ділення), далі — зона росту клітин, зона всмоктування (зона кореневих волосків), зона галуження, вище — провідна зона. Корінь зростає верхівкою, де знаходиться твірна тканина, інтеркалярного росту в коренів немає. Верхівка кореня — апекс — захищена кореневим чохликом.

Сукупність коренів у рослині утворює кореневу систему. Розрізняють три типи кореневої системи: стрижневу, мичкувату і змішану. Стрижнева коренева система складається з потужного головного кореня і тонкіших бічних коренів, що відходять від нього (переважно у дводольних рослин — моркви, буряка, кульбаби; більшості голонасінних рослин). Мичкувата коренева система складається з множини тонких додаткових коренів, від яких відходять бічні; головний корінь непомітний (в одно- і дводольних — пшениці, цибулі, жовтецю). На підземній частині стебла — зона кущіння, з якої розвиваються пагони і додаткові корені. У деяких рослин формується коренева система змішаного типу, коли поряд із функціональним головним коренем є добре розвинені додаткові корені (суниця).

6. Метаморфози вегетативних органів рослин. Метаморфози пагона

Колючки. Походження: верхівка пагона (дика яблуня, груша, алича, слива, абрикос, жостір, обліпиха); видозмінений боковий пагін (грейпфрут, лимон, апельсин); колючки — видозмінені вкорочені пагони з пазушних бруньок (глід); молоді колючки з листками (гледичія); листкове походження (барбарис).

Вуса. Виткі або чіпкі видозміни пагона чи листків. Трапляються переважно у витких і сланких рослин. У гарбузових: нижня пряма частина — пазушний пагін, верхня закручена — листок. У деяких представників бобових на вусик перетворюється верхній непарний листок складного листка.

Кладодії. Метаморфізовані бічні пагони, виконують функцію листків. Кладодії здатні до тривалого росту (опунції).

Філокладії. Пласкі, листкоподібно розширені частини пагона, які виконують функцію листка і мають обмежений ріст. На них формуються листки і квітки (рускус, або мишачий терен).

У деяких рослин черешки листків мають вигляд листкових пластинок, їх називають філодіями.

Кореневища. Видозмінений пагін. Надземне: надземний пагін втягується в ґрунт додатковими коренями (горошок мишачий, фіалка дивна, медунка, копитняк); підземне: ріст під землею з лускоподібними листками (чина, купина, конвалія, грушанка, чорниця, пирій, брусниця, осока, костриця, латаття, глечики, півники, аїр). Кореневище відрізняється від кореня наявністю вузлів, міжвузлів, листкових рубців, верхівкової і бічних бруньок. За довжиною міжвузлів кореневищ рослини поділяють на довго-кореневищні (пирій, деякі осоки) і короткокореневищні (валеріана, аїр).

Сировинну цінність у медицині мають кореневища (з коренями чи без них): солодки голої, валеріани лікарської, ехінацеї пурпурової, чемериці Лобеля, лепехи звичайної, латаття білого, глечиків жовтих, родовика лікарського, гірчака зміїного, перстачу прямостоячого та білого.

Бульби. Потовщені пагони з одним або кількома зближеними міжвузлями. Вони можуть бути: гіпокотильні (у цикламену, рясту, бегонії); надземні (у кольрабі, туберидій, орхідеї); підземні (у картоплі, топінамбура). Формування бульби на верхівці столона (бокового підземного або надземного пагона рослин) здійснюється за рахунок верхівкової меристеми. У деяких бульб формуються листки у вигляді плівчастих лусок, після відпадання яких лишаються 3—5 колатерально розміщених бруньок. У фітотерапевтичній і гомеопатичній практиці використовують бульби цикламену.

Цибулини. Підземний вкорочений пагін, який за будовою нагадує бруньку. Стебло (денце) з дуже вкороченими міжвузлями має м'ясисті луски, зовнішні сухі луски виконують захисну функцію. Цибулини властиві багатьом представникам класу однодольних: з родин лілійних, амарилісових, цибулевих. За морфологією луски можуть бути низовими листками з функцією накопичення (лілії, рябчик) чи розрослими піхвами серединних листків, зелена пластинка яких відпала (цибуля). У більшості цибулевих рослин (гіацинта, підсніжника, нарциса, часнику) луски обох типів чергуються — цибулини змішаного типу. За будовою і розміщенням лусок розрізняють такі типи цибулин: черепична, чи луската, — лілія, часник; плівчаста (основа листка замкнута) — цибулина, підсніжник, гіацинт; напівзамкнута — пролісок.

Бульбоцибулини. Підземний орган, який зовні нагадує цибулину, а в розрізі — бульбу. Накопичує поживні речовини не в лусках, а в розрослому стеблі. Це, ймовірніше, облистнена бульба, а не цибулина. Зовні на бульбоцибулині формується суха плівчаста луска — це вегетативна частина монокарпічного пагона (гладіолус, крокус, фрезія). У пазухах нижніх листкових лусок закладаються бруньки, які формують дрібні бульбоцибулини — дітки.

Видозміна бруньки — качан (капуста).