2 Зовнішня політика Центральної Ради та унр

Лютий 1917 року приніс в Україну великі надії на національне відродження, на третю історичну спробу встановлення власної державності, самостійності й суверенітету. Надзвичайно зросла активність різних політичних сил. Але понад два з половиною століття, проведених у складі Російської імперії, спричинили певну політичну нерішучість цих сил, неадекватну оцінку ними бажань і можливстей, навіть деяку інертність у висуненні рішучих вимог. І на першому етапі державотворення політичні плани й гасла національних сил не сягали далі прагнення встановлення автономії України у складі федеративної демократичної республіки Росії. Складалося враження, що за час імперського правління забулося власне державництво періоду Київської Русі, славетна Українська козацька держава Богдана Хмельницького. Ніби зациклило провідні політичні сили України на тому останньому, що було втрачене за імперського панування,— на автономії.

За автономію України у складі Росії виступала й створена 17 березня 1917 року Центральна Рада, і різноманітні форуми у вигляді з'їздів різних політичних і громадських організацій. Новостворені «Просвіти», українські школи, клуби, газети — всі вони в один голос також вимагали автономії України та скликання Установчих зборів.

Лише поодинокі організації й політичні діячі піднімалися у своїх вимогах до необхідності утвердження самостійності України. Під час маніфестації 1 квітня 1917 року 300 гасел з вимогою автономії переважили 10 транспарантів з вимогою самостійності України. Навіть Михайло Грушевський тоді в численних брошурах і під час переговорів з представниками лівих партій виступав не просто за автономію, але й проти самостійності України. Своє кредо Грушевський відверто висловив так: «Українці не мають наміру одривати Україну від Росії, вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв'язі з нею».

Так тривало всю весну та літо 1917 року. Хоча сили для рішучішого порушення питання були. Адже на серпень того ж року на фронті вже було 27 українізованих дивізій, що могли стати на захист вимоги самостійності України. Та й усіх українців у війську на той час налічувалося майже 4 мільйони. Це була велика сила, яку тоді легко було спрямувати на підтримку вимоги саме незалежності України.

Загалом ролі та значення армії, власної, української армії, практично всі представники соціалістичних партій, що становили більшість у Центральній Раді, фатально не розуміли. Слідом за Карлом Марксом, який заперечував необхідність для майбутнього соціалістичного ладу регулярного війська, той же Володимир Винниченко, ще не враховуючи реального розкладу політичних сил, виступав з досить категоричними заявами, що «не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій». Такий недалекоглядний підхід мав трагічні наслідки для майбуття України.

Підтримка програм, висунутих Центральною Радою, була така велика, що наприкінці травня до Петрограда відрядили делегацію, яка представляла всі політичні сили тогочасної України. Очолив її відомий і популярний письменник та політичний діяч В. Винниченко. Сподівання покладалися великі. Перед Тимчасовим урядом висувалися вимоги широкої автономії для України, введення посади постійного комісара Центральної Ради при Тимчасовому уряді, призначення крайового комісара на всю Україну, українізації армії, школи, якомога ширшого представництва українців у керівних органах на місцях.

Відмовляючи українцям у їхніх законних вимогах, Тимчасовий уряд водночас дозволив полякам формувати свої національні легіони як у армії, так і в тилу. Ці легіони розставлялися так, що на випадок певного збігу обставин вся Правобережна Україна потрапляла б під владу польських військ. А в українізації окремих частин делегатам було категорично відмовлено. Як, до речі, й в усіх інших вимогах.

Делегація повернулася до Києва ні з чим. Тоді Центральна Рада звернулася до українського народу зі своїм Першим Універсалом, який був проголошений 23 червня 1917 року. Хоча він мав дещо декларативний характер, проте створив перший уряд України — Генеральний Секретаріат на чолі з тим же невтомним В. Винниченком.

Перший Універсал настільки налякав Тимчасовий уряд, що з Петрограда миттєво прибула до Києва делегація у складі трьох міністрів — Керенського, Терещенка, Церетелі. З великим небажанням ці міністри все ж таки визнали право України на автономію, але на зразок того, що вона «має право мати право». Погодилися вони й з тим, що Центральна Рада виробляє особливий Статут своєї діяльності й повноважень і подає Установчим зборам на затвердження. Проте в Петрограді й такі мізерні поступки міністрів «сепаратистським» устремлінням України викликали заперечення, навіть урядову кризу, і основні домовленості так і не були реалізовані.

Тоді 16 липня 1917 року Центральна Рада ухвалює свій Другий Універсал. У цьому більш конкретному документі вона визнавала Установчі збори, які мали затвердити автономію України, одночасно наголошуючи, що Україна не має наміру відокремлюватися від Росії. Слід сказати, що на вимогу міністрів Тимчасового уряду Центральна Рада значно розширила свій склад. Загальновідомо, що спочатку в ній було 150 членів, а тепер стало аж 822 за рахунок введення до неї 30 % представників національних меншин, які жили в Україні. І тепер у складі Центральної Ради було 212 делегатів Всеукраїнської ради селянських депутатів, 158 — Всеукраїнської ради солдатських депутатів, 100 — Всеукраїнської ради робітничих депутатів. Крім того, до складу Центральної Ради ввійшли 50 делегатів рад робітничих і солдатських депутатів з місць, 20 представників українських соціалістичних партій, 40 — російських соціалістичних партій, 35 — єврейських соціалістичних партій, 13 — польських соціалістичних партій, 84 депутати, обрані на міських та губернських зібраннях. Розширилася Центральна Рада й за рахунок 108 представників професійних, просвітніх, економічних, громадських організацій та національних партій. Молодість і політичну недосвідченість керівництва Центральної Ради найяскравіше ілюструє постать заступника її голови М. Шрага — студента другого курсу Московського університету. А саме він підписував документи, що виходили від Центральної Ради. Сам М. Грушевський, маючи на той час 51 рік, вважався вже дуже літньою людиною.

Розроблений Центральною Радою досить поміркований «Статут Вищого Управління України» уряд Керенського все ж не затвердив як надто, мабуть, революційний.

Зовнішньополітичний курс Гетьманату був жорстко регламентований умовами Берестейської мирної угоди. її скрупульозне дотримання було однією з умов, яку поставило перед П.Скоропадським німецьке командування, коли давало дозвіл на проведення перевороту.

І все ж навіть за таких однозначних та жорстких умов українці досягли певних успіхів на дипломатичній ниві. Якщо в добу Центральної Ради Україну "де-юре" визнали лише держави-члени Четверного союзу, то в добу гетьманату до них додалися ще вісім: Азербайджан, Грузія, Дон, Кубань, Польща, Фінляндія, Румунія і Швейцарія. "Де-факто" було встановлено відносини ще з вісьмома державами - Бельгією, Вірменією, Голландією, Грецією, Данією, Норвегією, Персією і Швецією.

З офіційними візитами в Німеччині побували прем'єр-міністр та гетьман. Ф Лизогуб домовився про надання Німеччиною кредиту і розвиток взаємної торгівлі та підтримку України в територіальних суперечках із сусідніми державами. Набагато більше значення мав візит П.Скоропадського у вересні 1918 р. На зустрічах з Вільгельмом II і рейхсканцлером Г. Гертлінгом була погоджена лінія українсько-російського кордону, Крим визнано автономною частиною Української Держави, останній передавалася частина кораблів Чорноморського флоту (лінкор, крейсер, 11 міноносців і декілька підводних човнів) з числа тих 35 кораблів, що за умовами Брестського миру з Росією перейшли у власність Центральних держав.

Німеччина й Австро-Угорщина стали головними торговельно-економічними партнерами за умовами Брестського миру з Україною. 10 серпня 1918 р. була укладена нова торговельна угода, за якою до Центральних держав мала бути вивезена третина зібраного врожаю і третина виробленої металопродукції, 10 відсотків цукрового виробництва тощо. Україні надавався кредит в мільярд німецьких марок, союзники зобов'язувалися поставити значну кількість вугілля, нафти і нафтопродуктів, сільськогосподарської техніки і промислового устаткування.

Росія й Україна повинні були врегулювати відносини між собою за умовами Брестського миру. 22 травня 1918 р. в Київ прибула російська делегація на чолі з Х.Раковським і його заступником Д.Мануїльським. Українську делегацію очолив С.Шелухін. Переговорний процес тривав до початку жовтня 1918 p., і російська сторона свідомо затягувала його, вичікуючи поразки Німеччини у війні. 7 жовтня 1918 р. Х.Раковський виїхав до Москви за інструкціями, а 8 листопада вся російська делегація була відкликана. Підписання мирного договору було зірвано. Східні кордони Української Держави залишилися невизначеними, а майнові претензії - неврегульованими. А 13 листопада 1918 р., тобто на другий день після підписання Комп'єнського перемир'я, яке поклало край Першій світовій війні, радянська Росія анулювала Брестський мирний договір з Німеччиною і відмовилася від зобов'язань визнавати Україну незалежною і суверенною державою.

Багато зусиль уряд гетьмана П.Скоропадського доклав до розв'язання бессарабського питання. Румунія, користуючись війною в Україні, загарбала Бессарабію. Прем'єр-міністр УНР В.Голубович опротестував анексію перед Берліном і Бухарестом, указавши нате, що в північній частині цього краю живуть переважно українці, а в південній, між гирлами Дунаю і Дністра, вони мають відносну більшість. Румунський уряд не звернув на протест жодної уваги, а скориставшись розпадом Австро-Угорщини, в листопаді 1918 р. окупував й українську частину Буковини.

П.Скоропадський вважав, що Крим має бути приєднаний до Української Держави на правах автономного краю. С.Сулькевич уперто протистояв йому, і тоді в серпні 1918 р. гетьман установив блокаду Криму. За короткий час економічне життя півострова було паралізоване. Позбавившись підтримки з боку Німеччини, Сулькевич капітулював, і до Києва прибула делегація для вироблення умов приєднання Криму до Української Держави.

Велику увагу уряд гетьмана П.Скоропадського надавав розв'язанню кубанського питання. Уряд Кубанського краю, який в лютому 1918 р. прийняв акт про державну незалежність, очолював Лука Бич - палкий прихильник об'єднання з Україною. Проте в березні більшовики захопили Катеринодар і Краєва рада відступила на північ Кубанського краю, по сусідству з Доном. Гетьманат передав кубанцям велику кількість зброї, боєприпасів і амуніції. У Д.Дорошенка визрів план військового десанту на Катеринодар, який мав послужити сигналом для антибільшовицького повстання на Кубані. Для цього треба було перекинути Запорозьку дивізію, яка дислокувалася в Харківській губернії, на азовське узбережжя і далі кораблями на Кубань. Важливо було випередити генерала А.Денікіна, який уже готував похід добровольців на Катеринодар. У цьому разі ставало можливим возз'єднання Української Держави з Кубанським краєм.