3Українське козацтво в міжнародних відносинах

Отже, козацтво виникає в умовах, коли нагальною стає потреба оборони прикордонних територій литовсько-польської держави від нападів кочівників, але при цьому держава не має ані відповідних коштів, ані урядових військових формувань, здатних постійно обороняти південні кордони, а тому змушена миритися з активізацією неосілих елементів серед власних підданих (за способом життя багато в чому схожих на своїх ворогів), які були здатні ефективно протистояти загрозі з півдня. На жаль, зі зміною у зовнішній політиці Великого князівства Литовського щодо татар у середині XVI ст. змінилося і ставлення уряду до козаків.

Перші кроки козаків на міжнародній арені були не самостійними, а вплетеними у плани прикордонних урядників або ж обмежувалися до незначних сутичок із кочовиками. Ситуація змінилася після того, як козацтво очолив заможний магнат з Південної Волині Дмитро Вишневецький. В 1550-х роках XV ст. він узявся за реалізацію амбітного плану, з яким давніше виступав ще Є. Дашкевич, — будівництво укріплень на нижньому Дніпрі (цього разу це був мурований замок на о. Хортиця).

Вишневецький активно долучився до боротьби проти татар, однак підтримку для своїх заходів він вирішив шукати не у Великого князівства литовського, а в Туреччини (і це проти її васала — кримського хана). Так, улітку 1553 р. Д. Вишневецький вирушив із цілим підпорядкованим собі козацьким військом до Туреччини. Це здійняло тривогу в урядових колах литовсько-польської держави, оскільки там побоювалися, що Вишневецький приведе турків на Україну

Попри прихильне ставлення Сигізмунда Августа до Д. Вишневецького, великий князь не поспішав псувати стосунків з Кримом з огляду на те, що татари були союзниками Литви проти Московії. Перед ханом великий князь литовський усіляко намагався дистанціюватися від Д. Вишневецького і постійно наголошував, що козацький ватажок діє самовільно. Правда, при цьому ханові пояснювали, що будівництва замку на Хортиці не треба боятися, від нього буде лише користь — ця фортеця, крім усього іншого, мала стерегти татар від нападів "московських козаків" (якими литовський уряд, уже за звичкою, лякав татар).

Плани Вишневецького — об'єднати зусилля Литви та Московії у боротьбі проти татар — знайшли повну підтримку в Москві, яка прагнула розсварити литовців і хана. Тому на початку 1558 р. Москва вирішила організовувати велику кампанію проти Криму. На допомогу Д. Вишневецькому мав прибути кабардинський мурза Канклич і об'єднатись із ним під Ісламкерменом. Паралельно цар вислав до Литви посольство, котре мало переконати великого князя у необхідності оборонити християнські народи від "бусурман" і запевнити у відсутності будь-яких претензій на литовські землі.

Попри значні вагання, Литва погодилася відправити у відповідь своє посольство до Москви, котре прибуло туди наприкінці 1558 р. Московська сторона вимагала укласти "вічну угоду", що мала б закріпити існуючий стан володінь. Але це вже не влаштовувало Литву, бо означало б зречення претензій на Сіверщину та Смоленськ. Так перспектива литовсько-московського союзу зійшла нанівець і Велике князівство Литовське повернулося до спілки з татарами проти Москви.

У 1561 р. розпочалася війна литовсько-польської держави та Московії за Лівонію, і Д. Вишневецький фактично опинявся в ролі зрадника, а тому вже влітку 1561 р. він знову з'явився на Запорожжі. Литовський уряд мусив змиритися з його попередньою діяльністю і, прийнявши його "під свою ласку", закликав козаків взяти участь у Лівонській війні. Однак невдовзі Д. Вишневецький втрутився в молдавську міжусобицю, що закінчилося для нього трагічно — стратою у Стамбулі 1563 р. Д. Вишневецький в українській історії виступає як перший реальний (а не легендарний) організатор козаччини, який вивів її на міжнародну арену та провадив досить незалежну зовнішню політику, на відміну від своїх попередників, коли козацтво діяло переважно в межах допомоги прикордонним старостам і панам. Не останню роль у ствердженні самостійної політики козацтва на міжнародній арені відіграли запевнення литовського уряду перед володарями інших держав (передусім Криму та Туреччини) про те, що козаки їм не підвладні.

У 70—80-х роках XVI ст. козацтво стає поважним чинником на міжнародній арені, зміцнюється і його позиція всередині Речі Посполитої. У 1578 р., у зв'язку з підготовкою до війни проти Московії, король С. Баторій розширив реєстр козацького війська до 600 чол. (спроби сформувати реєстрове козацьке військо на державній службі відомі й раніше — невдала спроба 1524 р. і частково реалізована — 1572 р.) та обдарував козаків низкою привілеїв. З'явилося поняття "козацьких воль- ностей", яке назавжди увійшло до козацької свідомості, правда у дещо ширшому вигляді, ніж це собі уявляв король. Етнічний склад козацтва стає ще більш розмаїтим — як видно з реєстру 1581 р., серед козаків було чимало вихідців з білоруських земель, траплялися також німці, серби, татари, вихідці з Кафи і "п'ятигорці" (ймовірно, представники кавказьких народів, — загалом цей етнонім був досить поширений в українських степах).

Згодом козацтво почало себе трактувати як незалежну військову формацію напівдержавного типу. Так, 1594 р. в грамоті Богдана Микошинського козацтво окреслюється як "вільне військо запорозьке".