4.2. ЕПОХА РЕФОРМАЦІЇ ТА КОНТРРЕФОРМАЦІЇ

4.2. і. Релігійна ситуація в Західній Європі у XVI—XVII ст. Невдово­лення положенням у Церкві зріло, у першу чергу, на півночі, в англо-германських землях, які віддавна відчували глуху неприязнь до Риму, що нав'язував їм свої канони. Тепер вже постало питання про збереження традиційних христи­янських чеснот, що Їх на очах втрачала ренесансна Італія ~ метрополія Церкви та культури, Це породжує ідею Реформації, яка мала на меті, за прагненням її ініціаторів, повернення християнства до первісної чистоти, однак призвела до нового великого церковного розколу.

Розпочалося все в XVI ст. у Західній Європі, де виникають лютеранство та кальвінізм, які рішуче поривають з католицькими церковними нормами, засуджуючи заборону мирянам читати Старий Заповіт та видавати Біблію на­родною мовою, торгівлю індульгенціями тощо.

Після того, як протест Лютера проти папських репресій було відхилено Констанцьким собором, цю хвилю почали називати протестантизмом. Зго­дом з'являються баптисти, менноніти, квакери та численні інші протестант­ські угрупування. Вони відхиляють чимало таїнств, заперечують іконошануван-ня, церковну розкіш, висуваючи на перший план особисту віру й навчання Святому Письму. У Англії король Генріх VIII, бажаючи одружитися у восьмий раз, не дістав на це схвалення папської Курії й сам себе оголосив главою англій­ської церкви, долучивши до цього заборону посилати до Риму церковну подать. Так виникло англіканство, що зберігає чимало зовнішніх рис католицизму, але догматично й адміністративне від нього незалежне.

Надалі спостерігається все більш інтенсивне подрібнення колись єдиного церковного організму, поява конфесій, кожна з яких вимагає, як правило,

визнати лише її єдиною «істинною церквою», і надає будь-кому зі своїх членів право вільно тлумачити Святе Письмо: кожен віруючий має право проповідува-' ти, пояснювати Біблію, вважаючи себе священиком без будь-якого церковного посвячення.

Основні положення Реформації полягали у таких двох тезах:

джерелом віри є лише Святе Письмо — богословську спадщину Отців церкви і постанови Вселенських Соборів відхилено або зведено до ролі матеріалу для дискусій;

спасіння людини залежить лише від віри, а не від виконання ритуалів чи добрих справ (виправдання вірою).

Протестанти відмовляються від усього, що виробила Церква за півтора ти­сячоліття у сфері літургійної культури. Вони відхиляють літургію як сакральний акт, ряд таїнств, в тому числі й священства- Храм замінено молитовним зібран­ням за типом синагоги; тут лише читають і коментують Біблію, співають молит­ви. Відмінено кадіння, свічки, одяг для богослужіння, ікони. Культ стає суворим і простим, роль мистецтва в ньому зводиться до мінімуму. Все це, на думку церковних реформаторів, є поверненням до ранньохристиянських норм церков­ного життя.

Чимало європейських інтелектуалів включилися у критику церковної догма­тики та порядків. Джон Вікліф, Еразм Роттердамський, Вільям Оккам виступа­ють проти постулатів церковної ідеологи, способу схоластичного мислення, вда­ючись іноді до сатиричного памфлету (наприклад, Еразмова «Похвала глупоті», що містить ущипливу картину відсталого, брутального й самовпевненого схолас­тичного світу). Біблію намагаються прочитати по-новому, мовами оригіналу (тобто давньоєврейською та грецькою), а не латиною. Німецькі ентузіасти цер­ковної реформи відновили вивчення греі^ької мови; Йоганн Рейхлін" виступив також на захист старовинних єврейських книдеок, обстоюючи повагу до культур­них цінностей.

Проте захоплення філософією та світськими письменниками було у проте­стантських діячів настільки сильним, що часом вони забували предмет пропо­віді — Святе Письмо. Теми з Арістотедя чи Овідія стали на якийсь час популяр­нішими, ніж теми з Євангелія. Як свідчив батько Реформації Мартін Лютер, у церквах начебто стали соромитись виголошувати ім'я Христа. Ця ситуація тривала аж до ХУІЇІ ст.

Водночас виявилася і тенденція до проведення богослужіння та проповіді національною мовою (Ян Гус (рис. 4.2.1), Мартін Лютер (рис. 4.2.2) та інші). У Німеччині задавав тон Густав Пфайфер, що проповідував під відкритим не­бом, подібно до біблійних персонажів. Його проповіді збирали величезну ауди­торію. Стає популярною у протестантів і теза про необхідність підкорення Цер­кви не Риму, а тому чи іншому світському володарю національної держави.

Католицька церква намагалася всіляко протистояти цим процесам, що, як вона розуміла, мусили призвести до повного підкорення Церкви державі й по­літиці або й до відвертого розриву з християнством взагалі. Католицький рух проти Реформації називають Контрреформацією, але він не був примітивним обстоюванням середньовічних норм.

4.2.1. Ян Гус

4.2.2. Мартін Лютер (портрет) роботи а.Кранлха)

По-перше, католицька церква навела порядок у своїх лавах, намагаючись звільни­тися від тих кричущих недоліків, за які їй дорікали протестанти.

«Соборний рух XV століття прагнув ре­формувати католицизм офіціозним шляхом. Констанцький (1414—1418рр.) і Базельський (1431—1448 рр.) собори висунули пропози­цію, щоб главою Церкви був не папа, а со­бор, вищий за папу. Зважаючи на утворення національних церков, це означало контроль над політичними й майновими справами пап (пе­реважно італійців) в інтересах кіл, представ­лених своєю національною церквою»

14

По-друге, католицька церква спиралася не на традиційне самозречення особистості, а, навпаки, на максимальний розвиток її, на засвоєння духовного досвіду Ренесансу.

Орден єзуїтів, заснований Ігнатієм Лойолою, став покровителем нового, рене­сансного стилю в літературі та мистецтві, який мусив бути використаний вже для ви­конання традиційних завдань Церкви. В єзу­їтських навчальних закладах, розрахованих на елітну молодь, все було спрямоване на розкриття здібностей особи; тут насаджува­ли змагальність, честолюбство й усвідомлен­ня цінності власного «я» (представники української шляхти тих часів, зокрема Бог­дан Хмельницький, навчалися в таких закла­дах). Єзуїти прагнули використати досвід розкріпаченої думки Ренесансу на користь Церкви; зокрема саме за формулюванням єзуїтів тиранія короля, тобто зловживання владою, — це протиприродне явище, з яким слід боротися.

Католицизм в цю пору висунув чимало блискучих проповідників, що, зо­крема, будували свої проповіді в новому, філософськи ускладненому стилі баро­ко, беручи на озброєння досвід як літератури античності та Відродження, так і традиційні церковні засади (Петро Скарга в Польщі або Балтадар Грасіан

у Іспанії). Стиль їхніх літературних творів та усних проповідей ряснів уже не лише цитатами зі Святого Письма, але й прикладами з художньої літератури та язичницької міфології, посиланнями на наукові досягнення тощо.

У цих складних обставинах вимальовуються риси європейської людини но­вого типу, яка звикла до діалектики протиріч, суперечки думок і поступово підходить до розуміння плюралізму (множинності) істини. Міцно стоячи на грунті практично-утилітарних потреб, ця людина починає опановувати світ на­уково-технічними методами, але ще не втрачає інтересу до релігійно-богослов­ських суперечок, так само, як і до ірраціонального та містичного.

За розуміння духу та букви Святого Письма ведуться релігійні війни. Водно­час створюються грандіозні утопії, мета яких визначити параметри вічного миру та процвітання людського суспільства.

4.2.2. Політика-правова думка постренесансної епохи. Два фактори визначають суспільну свідомість європейця у постренесансну епоху. По-перше, зміцнюється тип національної держави, яка остаточно прийшла на зміну величезній космополітичній імперії. Західна Європа стає конгломерацією національних спільнот, кожна з яких активно відстоює, в першу чергу, власні інтереси. По-друге, всередині національного суспільства запроваджується чітка, побудована на авторитарності, ієрархія соціальних верств.

Короля вважають гарантом законності й порядку, він стоїть над усіма. Пер­ший прошарок, за традицією, формувало духовенство, другий — дворянство, а до третього належали всі інші, простолюд.

Кордони між цими станами були чіткими й підкресленими. Наприклад, в абсолютистській Франції XVII ст. золоті прикраси мали право носити лише дворяни, а міщани й селяни — тільки срібні. З першого погляду можна було відрізнити шляхтича в оксамиті, мереживах від простолюдина у скромному сірому або чорному вбранні.

Дохід можновладців забезпечувався працею тисяч селян. Знать вела розкіш­не життя, неухильно скочуючись до зубожіння, тоді, коли третій прошарок потроху збагачувався й соціальне диференціювався. З його складу виділялося все більше заможних людей, які могли вже цілком зрівнятися з дворянами за фі­нансовою спроможністю, освіченістю і, звичайно ж, природними обдарування­ми. Ці люди прагнули незалежності від існуючих порядків, гроші ставали для них еквівалентом свободи, вони поволі навчалися вправно їх примножувати і впливати на життя капіталом, а не словом або кулаком. Це — бюргери (у Німеччині), або буржуа (у Франції).

Духовенство при всій його зайнятості проблемами свого часу почувалося (хоча 6 теоретично) громадянами, перш за все, Небесного Єрусалиму. Дворян­ство розвивало традиції середньовічного лицарства, культивуючи як стиль життя війну, кохання й витончені розваги. А психологія та світогляд третього прошар­ку, в першу чергу бюргерства, були сповнені надій на нові можливості соціаль­ного устрою, які б не пригнічували їх та не зв'язували їхньої ініціативи.

Проблеми облаштування людини в житті починають становити основу на­самперед «бюргерської психології», ідеологію тих,хто належав до третього про­шарку. Але вплив цієї ідеології все ширше утверджується через життєві контак­ти, науково-літературну думку та митецьку творчість у всіх класах суспільства.

Ключовою стає проблема розкріпачення індивідуальності, яка з часів Рене­сансу вважає себе центром буття й усе, що стосуєтьс;! ідеї покори чиємусь авто­ритетові, сприймає болісно, як посягання на свої природні права. Водночас, індивідуальність прагне домінувати над іншими. Але вже на початку формуван­ня суспільства, в якому ці принципи переважатимуть, стає очевидно, що ініціа­тива особистості мусить бути регульована, інакше життя перетвориться на су­цільну війну всіх проти всіх.

В епоху панування християнства всі надії покладалися на вироблення в сві­домості кожної людини совісті й відповідальності. Коли ж ці поняття стали сприйматися як пережитки, залишилася надія не на сумління (тобто регулювання самим індивідуумом власної поведінки «зсередини»), а на зовнішні важелі впли­ву: закон, державу, соціальне пригнічення агресивних. Політико-юридичні концепцїї постренесансної епохи зосереджені на проблемі «особистість і держава».

Характерний, перш за все, англійський досвід. усі процеси, яких зазнає у Новий час Європа, в Англії відбувалися наче в спеціально призначеному для цього місці, своєрідній «основній лабораторії».

Саме в англії індивідуальність вперше широко заявила про свої права. Тут вперше Церква відокремилася від Риму й стала національною, підпорядкова­ною королеві. Проте саме тут вперше в Європі було заперечено тиранію монархії та відрубано голову королю Карлу І. Саме у Британському королівстві виникає перший парламент; самовладдя монархів обмежується конституцією, яка гаран­тує громадянські права всьому суспільству. Саме на англійському грунті поло­ження римського права про недоторканість особистості набуло характеру гасла «мій дім — моя фортеця», що виражало перевагу особистісних інтересів над суспільними. Не випадково найбільш чітко й послідовно викладає нову концеп­цію взаємовідносин між особою та державою саме британець Т. Гоббс.

Томас Гоббс (XVI—XVII ст.), який розглядав традиційну релігію з Її покладан­нями на душу й совість вже як пережиток і марновірство, створює трактат «Леві­афан» , використавши для змалювання держави образ біблійної титанічної істоти.

Ця держава постає як творіння людини; всі люди рівні від природи але вони, за Гоббсом, «домовилися» жити в суспільстві, аби уникнути війн, що їх породжує індивідуалізм. Самообмеження особи в рамках держави — добровільне. Гоббс не бачить у суспільстві якогось класового розшарування, виходячи з того, що в національній державі у всіх — одні інтереси. Тут народ начебто добровілір-но довіряє королеві право володарювати. У такій державі за поширеним у про­тестантських краях поглядом світське право мусить домінувати над Церквою.

Але оскільки з часів Макіавеллі було зрозуміло, що для «нормального» во­лодаря християнські чесноти не обов'язкові, а злочп'ни його — виправдані, якщо чиняться в інтересах держави, то поступово й пересічна особистість слідом за

.

володарем починає зневажати традиційні норми моралі. Набуває розвитку інди­відуалізм, небезпечність якого передбачив Гоббс.

Віра в Церкву як інститут, що керує й королями, релігійний ідеалізм з часів Ренесансу вивітрюються, доступаючись дедалі частіше відчаю та цинізму, лице­мірству та аморалізму, брутальному й неприкритому насильству. Виникає тен­денція до політичної тоталітаризації життя, при якій церковні норми дедалі час­тіше стають просто гаслами для маніпулювання в руках політиканів. Релігія дедалі частіше виступає як оболонка цілком матеріальних, економічно-політич­них інтересів певних соціальних груп.

Для нової людської спільноти властиві вже нові, капіталістичні, меркантильні відносини, воля до влади й самоствердження агресивного «я», а не церковна мораль. Ідеальне поступається реальному, надії на Царство Боже — сподіванню гарно прожити свій вік на землі. Ці процеси здебільшого стимулювали розвиток західноєвропейського суспільства. Розкріпачення людського «я», вивільнення внутрішніх можливостей людини й суспільства сприяли розвитку науково-тех­нічної думки та духовного пошуку. Людина Нового часу прагне повністю підко­рити собі земну кулю, сили природи, бути господарем власної долі. Набувають статусу альтернативних європейському досвіду правові системи, суспільні моделі та духовно-культурне життя різних народів, в тому числі й тих, що населяли землі, відкриті в епоху Колумба та МагеАдаяа.

4.2.3. Наука та освіта в тсляренесансному суспільстві. Зростає ав­торитет науки та інженерної справи як ізрзктичного утвердження людини в ролі перетворювача природи. Варто згадати про такі явища, як формування класич­ної механіки та відкриття основоізоложеїіх законів природи І. Ньютоном (за­кон всесвітнього тяжіння та ін.). У цеїі ч^г. Р. Декарт заклав основи аналітичної геометрії; Б. Паскаль відкрив оснознкй закон гідростатики; Е. Торрічеллі довів існування атмосферного тиску та вакууму (так звана «торрічеллієва порожне­ча» ), винайшов ртутний барометр; Р. Бойль сформулював перше наукове визна­чення хімічного елемента.

У філософсько-науковій думці Нового часу починають панувати сенсуалізм (від лат. 5ЄП5Ш — почуття) та емпіризм (від грецьк. єи.тсєірїа — досвід). Ці концепції полягають в тому, що світ можна зрозуміти лише через тілесні почут­тя; тому практичний досвід витісняє абстрактні міркування. Схоластика в цих умовах занепадає, поступаючись науці, яка в цю епоху остаточно секуля­ризується, переходить у світську власність, звільняючись від релігійного впливу.

Проте богослов'я знаходить часом неочікувану підтримку у наЙвидатні-ших вчених. Досить згадати «Тлумачення на Апокаліпсис» Ньютона, або ж «Листи до провінціала» Паскаля (геніального математика, який узаконив ме­тод математичної індукції) на підтримку янсеністів, угрупування, що ворогува­ло з єзуїтами (XVII ст.). Ці твори написано з глибоким розумінням теологіч­них проблем, але вони постають не як приклад руху богословської думки, а радше як особиста примха вченого.

Ірраціональне вчені теж не випускають з поля зору. Як про два рівноправ­них напрями пізнання цілком серйозно розмірковує про магію та науку такий видатний вчений Нового часу, як Френсіс Бекон, автор афоризму “Знання — це сила”.

Проте містико-релігійна свідомість загалом широко поступається практич­ним завданням, винахідництву. Інтенсивно машинізується, наскільки дає змогу рівень тодішніх знань, виробництво (йдеться, правда, про чисто механічні при­лади на зразок млина). Розвиток індивідуалізму, змагання особистостей, полі­тичних структур, релігійних груп тощо вимагали обміну інформацією. З'явля­ється ідея швидкого розповсюдження інформації, починає стрімко працювати пошта (для особливо швидкого сполучення використовують дресированих голу­бів). У XVII ст. у Німеччині, Голландії, Англії, Франції з'являються перші газети, спочатку рукописні.

Освіта стає фактором боротьби за панування в суспільстві. Наприклад, лицарські академії, що функціонували у Німеччині з кінця XVI ст. до XVIII ст., здійснювали підготовку юнака не лише до військової служби. Тут вивчали, по­ряд з генеалогією (родоводом дворянства) мови: рідну, латину та французьку;

в програмі були риторика, етика та право. Вивчали й мистецтва, що ними мав володіти лицар (їзду верхи, фехтування, стрільбу з лука, танці, віршування й музику). Зрозуміло, що це всебічне (фізичне, моральне й інтелектуальне) виховання мало на меті виховування елітного прошарку.

Проблема виховання, передачі знань, набуває гостроти. Ренесансний педа­гогічний підхід полягав у стимулюванні можливостей майбутньої особистості. Наприклад, чеський педагог ЯнАмос Коменський (XVI—XVII ст.), послідовник Яна Гуса, створив педагогіку, орієнтовану на розвиток особистості дитини. Він наполягав на масовій освіті, поступовому введенні дитини у світ науки, враху­ванні вікових особливостей, створенні єдиної класно-урочної системи та навчанні рідною мовою.

4.2,4. Мистецтво та література, післяренесансної епохи. Неймовір­не для європейця середньовіччя ускладнення життя, психології та світосприй­няття стимулювало небувалий розквіт літературно-митецької діяльності. Ренесансні знахідки, по-перше, стають надбанням всього європейського мистецтва й навіть потрапляють у нововідкриту Америку. По-друге, письменник і художник не зупиняються на досягненнях ренесансної пори. Виникають художні програми (ідейно-стильові напрями), які конкурують і змагаються між собою.

Католицька церква санкціонує з метою боротьби проти гуманістичного духу новий стиль — бароко, покликаний нейтралізувати однобічну орієнтацію на натуру й однозначну насолоду чуттєвими формами світу, притаманні митцям Відродження- Слово «бароко» на жаргоні ювелірів означало річкову, неправиль­ної форми перлину (на відміну від круглої морської). «Неправильність» стає принципом стилю бароко. Митці відмовляються від застиглої, в дусі античного зразка, гармонії. Майстри бароко вдаються до натури, але не ідеалізують ЇЇ, безбоязно показуючи поруч з юним і прекрасним старе й потворне. Світло урівноважується пітьмою, життя — смертю. Така повнота образу дійсності мала пробудити релігійні почуття, спіритуальне сприйняття матерії як чогось тимча­сового. Якийсь час бароко є стилем оновленого католицького мистецтва епохи Контрреформації, частиною її програми.

Архітектура бароко оперує динамічними викривленими лініями, у ній панує дух загадковості; споруда являє собою з різних точок зору абсолютно новий образ;

в інтер'єрі — безліч переходів, сходів, вікон оригінальної форми, розташованих