4.2. ЕПОХА РЕФОРМАЦІЇ ТА КОНТРРЕФОРМАЦІЇ
4.2. і. Релігійна ситуація в Західній Європі у XVI—XVII ст. Невдоволення положенням у Церкві зріло, у першу чергу, на півночі, в англо-германських землях, які віддавна відчували глуху неприязнь до Риму, що нав'язував їм свої канони. Тепер вже постало питання про збереження традиційних християнських чеснот, що Їх на очах втрачала ренесансна Італія ~ метрополія Церкви та культури, Це породжує ідею Реформації, яка мала на меті, за прагненням її ініціаторів, повернення християнства до первісної чистоти, однак призвела до нового великого церковного розколу.
Розпочалося все в XVI ст. у Західній Європі, де виникають лютеранство та кальвінізм, які рішуче поривають з католицькими церковними нормами, засуджуючи заборону мирянам читати Старий Заповіт та видавати Біблію народною мовою, торгівлю індульгенціями тощо.
Після того, як протест Лютера проти папських репресій було відхилено Констанцьким собором, цю хвилю почали називати протестантизмом. Згодом з'являються баптисти, менноніти, квакери та численні інші протестантські угрупування. Вони відхиляють чимало таїнств, заперечують іконошануван-ня, церковну розкіш, висуваючи на перший план особисту віру й навчання Святому Письму. У Англії король Генріх VIII, бажаючи одружитися у восьмий раз, не дістав на це схвалення папської Курії й сам себе оголосив главою англійської церкви, долучивши до цього заборону посилати до Риму церковну подать. Так виникло англіканство, що зберігає чимало зовнішніх рис католицизму, але догматично й адміністративне від нього незалежне.
Надалі спостерігається все більш інтенсивне подрібнення колись єдиного церковного організму, поява конфесій, кожна з яких вимагає, як правило,
визнати лише її єдиною «істинною церквою», і надає будь-кому зі своїх членів право вільно тлумачити Святе Письмо: кожен віруючий має право проповідува-' ти, пояснювати Біблію, вважаючи себе священиком без будь-якого церковного посвячення.
Основні положення Реформації полягали у таких двох тезах:
джерелом віри є лише Святе Письмо — богословську спадщину Отців церкви і постанови Вселенських Соборів відхилено або зведено до ролі матеріалу для дискусій;
спасіння людини залежить лише від віри, а не від виконання ритуалів чи добрих справ (виправдання вірою).
Протестанти відмовляються від усього, що виробила Церква за півтора тисячоліття у сфері літургійної культури. Вони відхиляють літургію як сакральний акт, ряд таїнств, в тому числі й священства- Храм замінено молитовним зібранням за типом синагоги; тут лише читають і коментують Біблію, співають молитви. Відмінено кадіння, свічки, одяг для богослужіння, ікони. Культ стає суворим і простим, роль мистецтва в ньому зводиться до мінімуму. Все це, на думку церковних реформаторів, є поверненням до ранньохристиянських норм церковного життя.
Чимало європейських інтелектуалів включилися у критику церковної догматики та порядків. Джон Вікліф, Еразм Роттердамський, Вільям Оккам виступають проти постулатів церковної ідеологи, способу схоластичного мислення, вдаючись іноді до сатиричного памфлету (наприклад, Еразмова «Похвала глупоті», що містить ущипливу картину відсталого, брутального й самовпевненого схоластичного світу). Біблію намагаються прочитати по-новому, мовами оригіналу (тобто давньоєврейською та грецькою), а не латиною. Німецькі ентузіасти церковної реформи відновили вивчення греі^ької мови; Йоганн Рейхлін" виступив також на захист старовинних єврейських книдеок, обстоюючи повагу до культурних цінностей.
Проте захоплення філософією та світськими письменниками було у протестантських діячів настільки сильним, що часом вони забували предмет проповіді — Святе Письмо. Теми з Арістотедя чи Овідія стали на якийсь час популярнішими, ніж теми з Євангелія. Як свідчив батько Реформації Мартін Лютер, у церквах начебто стали соромитись виголошувати ім'я Христа. Ця ситуація тривала аж до ХУІЇІ ст.
Водночас виявилася і тенденція до проведення богослужіння та проповіді національною мовою (Ян Гус (рис. 4.2.1), Мартін Лютер (рис. 4.2.2) та інші). У Німеччині задавав тон Густав Пфайфер, що проповідував під відкритим небом, подібно до біблійних персонажів. Його проповіді збирали величезну аудиторію. Стає популярною у протестантів і теза про необхідність підкорення Церкви не Риму, а тому чи іншому світському володарю національної держави.
Католицька церква намагалася всіляко протистояти цим процесам, що, як вона розуміла, мусили призвести до повного підкорення Церкви державі й політиці або й до відвертого розриву з християнством взагалі. Католицький рух проти Реформації називають Контрреформацією, але він не був примітивним обстоюванням середньовічних норм.
4.2.1. Ян
Гус
По-перше, католицька церква
навела порядок у своїх лавах, намагаючись
звільнитися від тих кричущих
недоліків, за які їй дорікали протестанти.
«Соборний рух XV століття прагнув
реформувати католицизм офіціозним
шляхом. Констанцький
(1414—1418рр.) і Базельський
(1431—1448 рр.) собори
висунули пропозицію, щоб главою
Церкви був не папа, а собор,
вищий за папу. Зважаючи на утворення
національних церков, це означало
контроль над політичними й майновими
справами пап (переважно
італійців) в інтересах кіл, представлених
своєю національною
церквою»
14
По-друге,
католицька церква спиралася не на
традиційне самозречення особистості,
а, навпаки, на максимальний розвиток
її, на засвоєння духовного досвіду
Ренесансу.
Орден єзуїтів,
заснований Ігнатієм
Лойолою,
став покровителем нового, ренесансного
стилю в літературі та мистецтві,
який мусив
бути використаний вже для виконання
традиційних завдань Церкви. В єзуїтських
навчальних закладах, розрахованих на
елітну молодь, все було спрямоване на
розкриття здібностей особи; тут
насаджували змагальність, честолюбство
й усвідомлення цінності власного
«я» (представники української шляхти
тих часів, зокрема Богдан Хмельницький,
навчалися в таких закладах). Єзуїти
прагнули використати досвід розкріпаченої
думки Ренесансу на користь Церкви;
зокрема саме за формулюванням єзуїтів
тиранія короля, тобто зловживання
владою, — це протиприродне явище, з
яким слід боротися.4.2.2. Мартін Лютер (портрет) роботи а.Кранлха)
Католицизм в цю пору висунув чимало блискучих проповідників, що, зокрема, будували свої проповіді в новому, філософськи ускладненому стилі бароко, беручи на озброєння досвід як літератури античності та Відродження, так і традиційні церковні засади (Петро Скарга в Польщі або Балтадар Грасіан
у Іспанії). Стиль їхніх літературних творів та усних проповідей ряснів уже не лише цитатами зі Святого Письма, але й прикладами з художньої літератури та язичницької міфології, посиланнями на наукові досягнення тощо.
У цих складних обставинах вимальовуються риси європейської людини нового типу, яка звикла до діалектики протиріч, суперечки думок і поступово підходить до розуміння плюралізму (множинності) істини. Міцно стоячи на грунті практично-утилітарних потреб, ця людина починає опановувати світ науково-технічними методами, але ще не втрачає інтересу до релігійно-богословських суперечок, так само, як і до ірраціонального та містичного.
За розуміння духу та букви Святого Письма ведуться релігійні війни. Водночас створюються грандіозні утопії, мета яких визначити параметри вічного миру та процвітання людського суспільства.
4.2.2. Політика-правова думка постренесансної епохи. Два фактори визначають суспільну свідомість європейця у постренесансну епоху. По-перше, зміцнюється тип національної держави, яка остаточно прийшла на зміну величезній космополітичній імперії. Західна Європа стає конгломерацією національних спільнот, кожна з яких активно відстоює, в першу чергу, власні інтереси. По-друге, всередині національного суспільства запроваджується чітка, побудована на авторитарності, ієрархія соціальних верств.
Короля вважають гарантом законності й порядку, він стоїть над усіма. Перший прошарок, за традицією, формувало духовенство, другий — дворянство, а до третього належали всі інші, простолюд.
Кордони між цими станами були чіткими й підкресленими. Наприклад, в абсолютистській Франції XVII ст. золоті прикраси мали право носити лише дворяни, а міщани й селяни — тільки срібні. З першого погляду можна було відрізнити шляхтича в оксамиті, мереживах від простолюдина у скромному сірому або чорному вбранні.
Дохід можновладців забезпечувався працею тисяч селян. Знать вела розкішне життя, неухильно скочуючись до зубожіння, тоді, коли третій прошарок потроху збагачувався й соціальне диференціювався. З його складу виділялося все більше заможних людей, які могли вже цілком зрівнятися з дворянами за фінансовою спроможністю, освіченістю і, звичайно ж, природними обдаруваннями. Ці люди прагнули незалежності від існуючих порядків, гроші ставали для них еквівалентом свободи, вони поволі навчалися вправно їх примножувати і впливати на життя капіталом, а не словом або кулаком. Це — бюргери (у Німеччині), або буржуа (у Франції).
Духовенство при всій його зайнятості проблемами свого часу почувалося (хоча 6 теоретично) громадянами, перш за все, Небесного Єрусалиму. Дворянство розвивало традиції середньовічного лицарства, культивуючи як стиль життя війну, кохання й витончені розваги. А психологія та світогляд третього прошарку, в першу чергу бюргерства, були сповнені надій на нові можливості соціального устрою, які б не пригнічували їх та не зв'язували їхньої ініціативи.
Проблеми облаштування людини в житті починають становити основу насамперед «бюргерської психології», ідеологію тих,хто належав до третього прошарку. Але вплив цієї ідеології все ширше утверджується через життєві контакти, науково-літературну думку та митецьку творчість у всіх класах суспільства.
Ключовою стає проблема розкріпачення індивідуальності, яка з часів Ренесансу вважає себе центром буття й усе, що стосуєтьс;! ідеї покори чиємусь авторитетові, сприймає болісно, як посягання на свої природні права. Водночас, індивідуальність прагне домінувати над іншими. Але вже на початку формування суспільства, в якому ці принципи переважатимуть, стає очевидно, що ініціатива особистості мусить бути регульована, інакше життя перетвориться на суцільну війну всіх проти всіх.
В епоху панування християнства всі надії покладалися на вироблення в свідомості кожної людини совісті й відповідальності. Коли ж ці поняття стали сприйматися як пережитки, залишилася надія не на сумління (тобто регулювання самим індивідуумом власної поведінки «зсередини»), а на зовнішні важелі впливу: закон, державу, соціальне пригнічення агресивних. Політико-юридичні концепцїї постренесансної епохи зосереджені на проблемі «особистість і держава».
Характерний, перш за все, англійський досвід. усі процеси, яких зазнає у Новий час Європа, в Англії відбувалися наче в спеціально призначеному для цього місці, своєрідній «основній лабораторії».
Саме в англії індивідуальність вперше широко заявила про свої права. Тут вперше Церква відокремилася від Риму й стала національною, підпорядкованою королеві. Проте саме тут вперше в Європі було заперечено тиранію монархії та відрубано голову королю Карлу І. Саме у Британському королівстві виникає перший парламент; самовладдя монархів обмежується конституцією, яка гарантує громадянські права всьому суспільству. Саме на англійському грунті положення римського права про недоторканість особистості набуло характеру гасла «мій дім — моя фортеця», що виражало перевагу особистісних інтересів над суспільними. Не випадково найбільш чітко й послідовно викладає нову концепцію взаємовідносин між особою та державою саме британець Т. Гоббс.
Томас Гоббс (XVI—XVII ст.), який розглядав традиційну релігію з Її покладаннями на душу й совість вже як пережиток і марновірство, створює трактат «Левіафан» , використавши для змалювання держави образ біблійної титанічної істоти.
Ця держава постає як творіння людини; всі люди рівні від природи але вони, за Гоббсом, «домовилися» жити в суспільстві, аби уникнути війн, що їх породжує індивідуалізм. Самообмеження особи в рамках держави — добровільне. Гоббс не бачить у суспільстві якогось класового розшарування, виходячи з того, що в національній державі у всіх — одні інтереси. Тут народ начебто добровілір-но довіряє королеві право володарювати. У такій державі за поширеним у протестантських краях поглядом світське право мусить домінувати над Церквою.
Але оскільки з часів Макіавеллі було зрозуміло, що для «нормального» володаря християнські чесноти не обов'язкові, а злочп'ни його — виправдані, якщо чиняться в інтересах держави, то поступово й пересічна особистість слідом за
.
володарем починає зневажати традиційні норми моралі. Набуває розвитку індивідуалізм, небезпечність якого передбачив Гоббс.
Віра в Церкву як інститут, що керує й королями, релігійний ідеалізм з часів Ренесансу вивітрюються, доступаючись дедалі частіше відчаю та цинізму, лицемірству та аморалізму, брутальному й неприкритому насильству. Виникає тенденція до політичної тоталітаризації життя, при якій церковні норми дедалі частіше стають просто гаслами для маніпулювання в руках політиканів. Релігія дедалі частіше виступає як оболонка цілком матеріальних, економічно-політичних інтересів певних соціальних груп.
Для нової людської спільноти властиві вже нові, капіталістичні, меркантильні відносини, воля до влади й самоствердження агресивного «я», а не церковна мораль. Ідеальне поступається реальному, надії на Царство Боже — сподіванню гарно прожити свій вік на землі. Ці процеси здебільшого стимулювали розвиток західноєвропейського суспільства. Розкріпачення людського «я», вивільнення внутрішніх можливостей людини й суспільства сприяли розвитку науково-технічної думки та духовного пошуку. Людина Нового часу прагне повністю підкорити собі земну кулю, сили природи, бути господарем власної долі. Набувають статусу альтернативних європейському досвіду правові системи, суспільні моделі та духовно-культурне життя різних народів, в тому числі й тих, що населяли землі, відкриті в епоху Колумба та МагеАдаяа.
4.2.3. Наука та освіта в тсляренесансному суспільстві. Зростає авторитет науки та інженерної справи як ізрзктичного утвердження людини в ролі перетворювача природи. Варто згадати про такі явища, як формування класичної механіки та відкриття основоізоложеїіх законів природи І. Ньютоном (закон всесвітнього тяжіння та ін.). У цеїі ч^г. Р. Декарт заклав основи аналітичної геометрії; Б. Паскаль відкрив оснознкй закон гідростатики; Е. Торрічеллі довів існування атмосферного тиску та вакууму (так звана «торрічеллієва порожнеча» ), винайшов ртутний барометр; Р. Бойль сформулював перше наукове визначення хімічного елемента.
У філософсько-науковій думці Нового часу починають панувати сенсуалізм (від лат. 5ЄП5Ш — почуття) та емпіризм (від грецьк. єи.тсєірїа — досвід). Ці концепції полягають в тому, що світ можна зрозуміти лише через тілесні почуття; тому практичний досвід витісняє абстрактні міркування. Схоластика в цих умовах занепадає, поступаючись науці, яка в цю епоху остаточно секуляризується, переходить у світську власність, звільняючись від релігійного впливу.
Проте богослов'я знаходить часом неочікувану підтримку у наЙвидатні-ших вчених. Досить згадати «Тлумачення на Апокаліпсис» Ньютона, або ж «Листи до провінціала» Паскаля (геніального математика, який узаконив метод математичної індукції) на підтримку янсеністів, угрупування, що ворогувало з єзуїтами (XVII ст.). Ці твори написано з глибоким розумінням теологічних проблем, але вони постають не як приклад руху богословської думки, а радше як особиста примха вченого.
Ірраціональне вчені теж не випускають з поля зору. Як про два рівноправних напрями пізнання цілком серйозно розмірковує про магію та науку такий видатний вчений Нового часу, як Френсіс Бекон, автор афоризму “Знання — це сила”.
Проте містико-релігійна свідомість загалом широко поступається практичним завданням, винахідництву. Інтенсивно машинізується, наскільки дає змогу рівень тодішніх знань, виробництво (йдеться, правда, про чисто механічні прилади на зразок млина). Розвиток індивідуалізму, змагання особистостей, політичних структур, релігійних груп тощо вимагали обміну інформацією. З'являється ідея швидкого розповсюдження інформації, починає стрімко працювати пошта (для особливо швидкого сполучення використовують дресированих голубів). У XVII ст. у Німеччині, Голландії, Англії, Франції з'являються перші газети, спочатку рукописні.
Освіта стає фактором боротьби за панування в суспільстві. Наприклад, лицарські академії, що функціонували у Німеччині з кінця XVI ст. до XVIII ст., здійснювали підготовку юнака не лише до військової служби. Тут вивчали, поряд з генеалогією (родоводом дворянства) мови: рідну, латину та французьку;
в програмі були риторика, етика та право. Вивчали й мистецтва, що ними мав володіти лицар (їзду верхи, фехтування, стрільбу з лука, танці, віршування й музику). Зрозуміло, що це всебічне (фізичне, моральне й інтелектуальне) виховання мало на меті виховування елітного прошарку.
Проблема виховання, передачі знань, набуває гостроти. Ренесансний педагогічний підхід полягав у стимулюванні можливостей майбутньої особистості. Наприклад, чеський педагог ЯнАмос Коменський (XVI—XVII ст.), послідовник Яна Гуса, створив педагогіку, орієнтовану на розвиток особистості дитини. Він наполягав на масовій освіті, поступовому введенні дитини у світ науки, врахуванні вікових особливостей, створенні єдиної класно-урочної системи та навчанні рідною мовою.
4.2,4. Мистецтво та література, післяренесансної епохи. Неймовірне для європейця середньовіччя ускладнення життя, психології та світосприйняття стимулювало небувалий розквіт літературно-митецької діяльності. Ренесансні знахідки, по-перше, стають надбанням всього європейського мистецтва й навіть потрапляють у нововідкриту Америку. По-друге, письменник і художник не зупиняються на досягненнях ренесансної пори. Виникають художні програми (ідейно-стильові напрями), які конкурують і змагаються між собою.
Католицька церква санкціонує з метою боротьби проти гуманістичного духу новий стиль — бароко, покликаний нейтралізувати однобічну орієнтацію на натуру й однозначну насолоду чуттєвими формами світу, притаманні митцям Відродження- Слово «бароко» на жаргоні ювелірів означало річкову, неправильної форми перлину (на відміну від круглої морської). «Неправильність» стає принципом стилю бароко. Митці відмовляються від застиглої, в дусі античного зразка, гармонії. Майстри бароко вдаються до натури, але не ідеалізують ЇЇ, безбоязно показуючи поруч з юним і прекрасним старе й потворне. Світло урівноважується пітьмою, життя — смертю. Така повнота образу дійсності мала пробудити релігійні почуття, спіритуальне сприйняття матерії як чогось тимчасового. Якийсь час бароко є стилем оновленого католицького мистецтва епохи Контрреформації, частиною її програми.
Архітектура бароко оперує динамічними викривленими лініями, у ній панує дух загадковості; споруда являє собою з різних точок зору абсолютно новий образ;
в інтер'єрі — безліч переходів, сходів, вікон оригінальної форми, розташованих