11.2. Відбудова матеріальної бази української культури. Розвиток освіти і науки

З усіх радянських республік і країн антигітлерівської коаліції Україна зазнала чи не найбільших людських, матеріальних і духовних втрат та спустошень. На фронтах, у гітлерівських і сталінських катівнях загинули тисячі духовних провідників нації: учителів і священиків, учених і музикантів, письменників і акторів, журналістів і художників. Сотні міст, тисячі шкіл залишились без шкільних приміщень, клубів, бібліотек, театрів, церковних храмів, історичних пам'яток. Тільки в Києві гітлерівці зруйнували 140 шкіл, підірвали Київський університет, спалили драматичний театр Червоної армії, театральний інститут, пограбували музеї, архіви, Печерську лавру тощо. Численні культурні цінності, евакуйовані на початку війни до Росії та інших республік СРСР, вивезені до Німеччини та її союзників, лише частково були повернуті в Україну.

Війна, людиноненависницька атмосфера, породжені ними жорстокість і бездуховність скалічили душі мільйонів людей, деморалізували суспільство, нанесли глибокі рани його духовності, негативно позначились на всьому зрізі культури: культурі життя, виробництва, побуту, спілкування. Але вони не вбили споконвічного потягу українського народу до вершин освіти і науки, не знищили його глибинні пласти духовності, мову, пісню і думку. Культ особи Сталіна, атмосфера доносів і пошуку ворогів, яка продовжувала культивуватись у повоєнні роки, голод 1946—1947 pp., каральні акції проти УПА, підпілля ОУН, кривава операція "Вісла", масові депортації супроводжувались масштабною атакою на українську національну ідею, яка з подачі ідеологів більшовизму трактувалась не інакше, як українсько-німецький націоналізм. Усе це ще більше поставило під загро-

291

зу гуманістичні цінності українського народу, а водночас додало йому сил у боротьбі за національно-культурне відродження. У цьому виявилась одна з чудових прикмет українців, які, оплакуючи загиблих рідних і близьких, живучи в бараках і землянках, думали про завтрашній день, про майбутнє, про навчання дітей.

У процесі звільнення міст і сіл від гітлерівців підіймалися з руїн і згарищ школи, сільські хати-читальні, бібліотеки, клуби, відновлювалась діяльність кінотеатрів, музеїв, друкарень, майстерень художників і скульпторів. Тут треба віддати належне і радянським владним та партійним структурам, які на одне з чільних місць висунули програму відбудови матеріальної бази культури, розвитку освіти в усіх областях України, включаючи західні, Буковину, ізмаїлля, Закарпаття. Як пріоритетне перед закладами освіти і культури ставилося завдання комуністичного виховання трудящих і боротьби з ідеологією "українського буржуазного націоналізму'. Вже на початку 1944/4 5 навчального року, коли останні українські села визволяли від загарбників, у республіці діяло 25,9 тис. шкіл, у яких навчалось 4,5 млн учнів. Широку підтримку дістав рух під гаслом: "Ремонт і відбудову школи — своїми силами", який зародився на Житомирщині. Методом народної будови за перше повоєнне п'ятиріччя в Україні було споруджено 2,4 тис. шкіл.

Для підготовки учителів створювались короткочасні курси, відкривались педагогічні класи, педагогічні училища та учительські інститути. Тисячі учителів зі східних областей було направлено на Волинь, Буковину, Закарпаття, у Галичину, сюди завозились підручники, зошити, навчальне приладдя, розгорталась плідна робота з ліквідації неписьменності та малописьменності, що дало змогу за короткий час навчити писати і читати 270 тис. чол. дорослого населення, охопити школою переважну більшість дітей і підлітків. Освіта для дорослих набула дальшого розвитку і в східних областях республіки.

Вже в першому повоєнному році в Україні працювало 156 шкіл робітничої та 575 шкіл сільської молоді, переважно вечірніх й заочних. Для дітей-сиріт та дітей-інвалідів відкривалися дитячі будинки, інтернати, заохочувалось опікунство. На початку 50-х років майже усіх дітей шкільного віку було охоплено семирічним навчанням, зросла кількість учнів у 8— 10-х класах. із 34,5 тис. шкіл, які функціонували в республіці, 11 тис. були середніми.

Розвиток освіти як основи всієї культуримав суперечливий характер. З одного боку, на підставі Закону СРСР про зміцнення зв'язку школи з життям (1958) семирічка замінювалась восьмирічкою, стимулювалося здобуття середньої освіти, було відкрито понад 80 шкіл-інтернатів, у яких навчалося більш як 20 тис. учнів переважно з багатодітних або неповних сімей. З іншого боку, відбувалась профанація ідеї політехнізації освіти, що призвело на практиці до зміни пріоритетів освіти: акцент робився на підготовку учнів до виробництва. З цією метою на шкоду загальноосвітнім предметам значно більше часу відводилось урокам праці та виробничій прак-

292

тиці. Водночас зростала мережа професійно-технічних училищ, у яких на початку 60-х років навчалось понад 220 тис. учнів. Чільне місце відводилось ідеологізації навчального процесу, запровадженню обов'язкового вивчення російської мови. Новий шкільний закон давав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання, що завдало відчутного удару українському шкільництву. До того ж у містах і селищах міського типу, населення яких швидко зростало за рахунок села, масово відкривались школи з російською мовою навчання, в яких під виглядом "двомовності" фактично утверджувалась російська одномовність.

Зазначені суперечності ще більшою мірою були характерні для вищої і середньої спеціальної освіти, мережа закладів якої після реевакуації і відновлення довоєнних вищих закладів освіти та технікумів помітно розширилась. Уже в 1945 р. в Україні діяло 150 вищих закладів освіти(14 у західних областях), у яких навчалося понад 137 тис. студентів, 532 технікуми із загальною кількістю учнів 164 тис. До середини 50-х років кількість вищих закладів освіти збільшилась до 160, технікумів — до 584, а кількість студентів і учнів зросла, відповідно, до 200 тис. і до 228 тис. Було відновлено роботу 7 університетів: Київського» Харківського, Львівського, Одеського, Дніпропетровського, Чернівецького, а згодом й Ужгородського. Шефську допомогу викладацькими кадрами та літературою надавали університети та інститути Москви, Ленінграда та інших міст, водночас продовжувався відплив науковців і талановитої молоді в Росію та інші республіки. Було значно розширено підготовку спеціалістів впровадженням заочної та вечірньої форми навчання, особливо учителів та інженерних і агрономічних працівників. До вузівських аудиторій прийшли тисячі демобілізованих воїнів, у тому числі й інваліди війни, заохочувався прийом на навчання працюючої молоді з підприємств і колгоспів.

Помітнізміни відбувалися у змісті та методах освіти. Разом з посиленням курсу на так звану марксистсько-ленінську підготовку молоді, ігноруванням досвіду західних країн, навчальний процес все-таки збагачувався, впроваджувались новітні здобутки науки і техніки, аразомз тим насаджувався сталінізм як останнє слово марксизму. З боку партійних і державних органів, спецслужб посилювався контроль за діяльністю шкіл, училищ, технікумів і вищих навчальних закладів, за ідейною спрямованістю навчально-виховного процесу, тривала "чистка" професорсько-викладацьких й учительських колективів від "неблагонадійних", здебільшого національно свідомих фахівців. У 1946 р. була заборонена шкільна "Читанка" лише за те, що в ній Київ був віднесений до найбільших міст СРСР, а в оповіданні про Щорса не згадувалось про боротьбу проти "німецьких окупантів". Дедалі більше звужувалася сфера вживання української мови, ігнорувалося вивчення історії нашого народу, його культури, національних традицій в усіх ланках освіти і в усіх регіонах, включаючи західний. Це викликало негативну реакцію як студентів, так і громадськості. У листі до Сталіна група студентів Чернівецького університету в 1947 р. наполя-

293

гала на припиненні русифікації університету. Всі викладачі, зазначалося в листі, — бояться, щоб їм не "пришили" націоналізм, читають лекції російською мовою. Водночас нагадувалось, що в університеті в Празі є кафедра української мови.

І все ж 50-ті — початок 60-х років характеризуються розширенням доступу дітей і молоді до знань, підвищенням рівня освіти серед населення, збільшенням інтелектуальної верстви в його складі.

У повоенні роки подальшого розвитку набула наука, зміцнювалась матеріальна база наукових установ в Україні, особливо тих її галузей, що були пов'язаніз військово-промисловим комплексом. Ще в березні 1944 р. до Києва повернулася з евакуації президія АН УРСР, і було поступово розгорнуто роботу 29 її науково-дослідних інститутів, а влітку філії установ Академії наук відкрилися у Львові. За період з 1950 до 1960 р. кількість наукових установ зросла з 462 до 488, у півтора рази збільшилась кількість наукових співробітників. У відбудову і подальший розвиток вітчизняної науки зробили помітний внесок президенти Академії наук, вчені зі світовими іменами О. Палладій (з 1946 p.), Б. Патон (з 1962 p.).

Зусилля українських учених зосереджувались переважно на розробці загальносоюзних проблем у галузі технічних, фізико-математичних, хімічних, медичних, біологічних наук. Саме в Україні було розроблено і виготовлено першу в Європі універсальну малу електронно-обчислювальну машину "МЕОМ", в інституті електрозварювання опрацьовувались унікальні технології і модерна зварювальна апаратура з використанням електроніки. Українські інтелектуали були залучені до опрацювання програм ядерних озброєнь, ракетно-космічної техніки.

Розвиток науки, її сподвижницька роль у розвитку суспільства і духовному житті народу гальмувались диктатом центру, командно-адміністративними методами управління, некомпетентним втручанням партійно-державного керівництва. ідеологічні кампанії, розгорнуті сталінським керівництвом, боротьба проти схиляння перед західною наукою і культурою, гоніння на генетику, кібернетику, так звана "лисенківщина" — все це вкрай негативно позначилось як на долі окремих учених, так і на розвитку української науки взагалі.

Особливо драматичні наслідкимав сталінізм для розвитку суспільних і гуманітарних наук, які ще в довоєнний час вдалося перетворити в слухняну служницю компартійного режиму, його ідеологічний рупор. Нищівна критика нових напрямів науки, зокрема генетики і кібернетики, супроводжувалась утвердженням сталінізму як методологічної основи усіх наук і насамперед суспільних. По-справжньому каральні акції було вчинено супроти науковців інституту мови і літератури АН УРСР у постанові Політ-бюро ЦК КП(б)У "Про спотворення та помилки у висвітленні історії української літератури в "Нарисі історії української літератури" (1946). Авторам М. Плісецькому, Є. Кирилюку, І. Пільгуку С. Шаховському та ін. інкримінувалося намагання представити історію української літератури в бур-

294

жуазно-націоналістичному дусі, у відриві від історії російської літератури та її благотворного впливу, висувалося звинувачення у відступі від марксизму-ленінізму, замовчуванні класової боротьби.

Ще більшого остракізму зазнали українські історики. У постанові ЦК КП(б)У "Про політичні помилки і незадовільну роботу інституту історії України Академії наукУРСР" (1947) гостро критикувалися праці періоду війни "Короткий нарис історії України", "Нарис історії України", перший том "Історії України" за "спроби відродження буржуазно-націоналістичної схеми історії України М. Грушевського". За так звані політичні помилки було звільнено з посади директора інституту М. Петровського, вчинено справжній погром кадрів у його колективі, посилювався ідеологічний контроль за підручниками з історії і нагляд за її викладанням у школах, технікумах, вищих навчальних закладах. Невдовзі інститут історії України було реорганізовано в інститут історії. Відтепер вся історія українського народу, починаючи від найдавніших часів, мала розглядатися тільки під кутом зору єдності з російським народом як його "старшим братом".

Для свого утвердження тоталітарний режим використовував культурно-освітні заклади: клуби, бібліотеки, музеї, монументальне мистецтво. Вже за перше повоєнне п'ятиріччя кількість клубних закладів збільшилась на 10 тис. і становила в 1950 р. 28,7 тис., з яких 26,7 тис. було на селі. Тут діяло також 29 тис. бібліотек, книжкові фонди яких поповнювалися здебільшого політично-пропагандистською літературою та художніми творами, що прославляли Сталіна. Водночас не припинявся процес руйнації і нищення національної книги: сотні назв наукових та художніх творів вилучалися цензурою під вивіскою Головліту з книжкових фондів, посилювався контроль за видавничою діяльністю, засобами масової інформації, експозиціями музеїв, репертуаром театрів, мистецьких колективів. До речі, на початку 50-х років в Україні діяло 137 історичних, меморіальних, краєзнавчих, природничих і мистецьких музеїв. Помітною подією в культурному житті стало відкриття у квітні 1949 р. Державного музею Т. Г. Шевченка в Києві як важливого осередку пропаганди літературно-художньої спадщини Кобзаря.

Отже, в ході звільнення українських земель від гітлерівців у селах і містах дедалі ширших масштабів набували відбудова і спорудження нових установ освіти й культури, відновлювалась діяльність клубів, бібліотек, кінопересувок, музеїв.

Відродження культурного життя України після визволення від німецько-фашистських окупантів відбувалося вкрай важко і неоднозначно. Разом з відбудовою матеріальної бази освітнього й духовного життя, українська культура потрапила під посилений ідеологічний тиск сталінського режиму, зазнавала постійних переслідувань, нищилась як культура національна і формувалась як різновид класової ідеології.

295