1 і 2 питання:

Поняття злочину і його ознаки

1. Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об’єктивні й суб’єк¬тивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості – той чи інший рух або відсутність його, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших зако¬номірностей навколишнього світу; психологічні властивості – прояв свідомості й волі, певна мотивація поведінки, її ціле¬спрямованість.

Однак на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склали¬ся в суспільстві, відображають його найважливіші інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відпо¬відальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об’єктивні за¬кономірності розвитку суспільства, його потреби й інтереси є критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведі¬нки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інте¬ресам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою.

При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства пере¬бувають в постійному розвитку, відповідно змінюється на пев¬ному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди має відповідати конкретному ета¬пу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. Це дозволяє зробити два висновки:

1) поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично мінливим;

2) визнання законом певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи вилучення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки суспільному розвитку.

2. Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття в кримінальному праві надавалося і надається велике значення.

В історії кримінального права поняття злочину визначали по-різному. Залежно від того, чому надавалось більше значен¬ня – соціальній чи правовій характеристиці злочину, можна виділити три визначення цього поняття: формальне, матері¬альне і формально-матеріальне.

Формальне визначення — відображає юридичну природу, юри¬дичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, що перед¬бачається законом як кримінально каране (злочинно те, що кара¬но, або злочинним є те, що передбачено кримінальним законом).

Матеріальне визначення виділяє лише соціальну сутність злочину, суперечність його певним соціальним цінностям (зло¬чин – суспільно небезпечне діяння).

Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціаль¬ну та юридичну характеристику злочину (злочин — суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння).

Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш обґрунтованим, більш цінним, то, насамперед, необхідно мати на увазі, що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли воно максимально точно і вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні формально-матеріальне визначення має перевагу: воно дозволяє відповісти не тільки на питання, які діяння закон визнає злочином, а й чому закон визнає їх злочином, що в сукупності відбиває соціальну і пра¬вову природу, суть злочину.

КК України дає саме таке визначення. Стаття 11 встанов¬лює: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно не¬безпечне, винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єк¬том злочину».

Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, це характе¬ристика злочину як діяння: дії (активної поведінки), або ж без-діяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення: злочин як свідомий вольовий вчинок людини має бути вираже¬ний у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переко¬нання, що не дістали свого вираження в актах дії або бездіяль¬ності, як би вони не суперечили інтересам суспільства, злочи¬ном визнаватися не можуть. Разом із тим навіть конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння – свідомого і вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), — не є злочином. Це і пояснює, чому в ст. 11 вказано, що злочином є лише діяння, вчинене суб’єктом злочину, яким відповідно до ч. 1 ст. 18 є фізична, осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, що діє з свідомістю і волею, дос¬татніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння.

Аналіз ч. 1 ст. 11 свідчить, що в ній чітко закріплено три ознаки злочину: передбаченість його в законі про кримінальну відповідальність, суспільна небезпечність діяння і винність. Перша – передбаченість діяння КК – формальна, що відбиває юридичну, нормативну його природу, тобто його протип-равність. Інші дві ознаки — суспільна небезпечність і винність — є матеріальними, такими, що розкривають соціально-психоло¬гічну природу злочину.

Разом із тим аналіз ч. 2 ст. 1, яка визначає завдання Кримі¬нального кодексу, дозволяє стверджувати, що передбаченість діяння в КК одночасно означає й обов’язкову караність його за цим Кодексом. Частина 2 ст. 1 вказує, що для здійснення завдання захисту суспільних відносин від злочинних посягань Кодекс визначає, «які суспільно небезпечні діяння є злочина¬ми та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили» (курсив наш. — Авт.). У цій нормі чітко відбивається нероз¬ривний зв’язок кримінальної протиправності та кримінальної караності в характеристиці злочину.

Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов’язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності та караності.

З урахуванням цих ознак можна дати наукове визначення поняття злочину: злочином визнається суспільно небезпечне, винне, протиправне і кримінально каране діяння (дія чи без¬діяльність), вчинене суб’єктом злочину.