Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
БАНКРУТСТВО і санація.doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
19.11.2019
Размер:
343.04 Кб
Скачать

Реферат на тему:

“Правове регулювання банкрутства і санації в світі”

Дніпропетровськ 2012

В умовах дії ринкових відносин суб'єкти господарювання мають постійно адаптуватися до змін попиту: розширювати асортимент, поліпшувати якість, знижувати собівартість та ціни, оптимізувати структуру витрат.

Істотним є те, що серед підприємств, справи про банкрутство яких перебувають на розгляді, значний відсоток становлять такі, що тимчасово потрапили в скрутне становище. Вартість їхніх активів набагато вища за кредиторську заборгованість. За умови проведення санації (оздоровлення) чи реструктуризації ці підприємства можуть розрахуватися з боргами і продовжити діяльність. У ринковій економіці банкрутство підприємств — нормальне явище. Із кожних 100 новостворених підприємств утримується на

ринку не більш як 20-30.

Банкрутство підприємств — це наслідок глибокої фінансової кризи, система заходів щодо управління якою не дала позитивних результатів.

Актуальність цієї проблематики підсилюється прийняттям Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, що регулює питання фінансової санації та банкрутства підприємств.

Виведення одних вітчизняних підприємств з фінансової кризи та ефективне застосування ліквідаційних процедур до інших ускладнюється дефіцитом теоретико-методичного забезпечення процесів санації (ліквідації) та відсутністю кваліфікованих фахівців у сфері управління санацією.

Банкрутство підприємств в Україні є поширеним явищем сьогодення. Світова економічна криза, нестабільність економічного і політичного середовища в країні, недосконалість правового та податкового законодавства призвели до збільшення кількості неплатоспроможних підприємств, які прямують до банкрутства, що призводить у більшості випадків до ліквідації таких підприємств.

Загалом банкрутство є регулятором ринкової економіки, основне призначення якого полягає у «відсіюванні» неефективних, неплатоспроможних та збиткових суб'єктів підприємницької діяльності. Незважаючи на це, ми можемо констатувати, що рівень банкрутства в Україні є досить високим.

Актуальність проблеми банкрутства підприємства в Україні особливо загострюється у зв'язку з кризовими явищами в економіці країни як в цілому, так і на рівні кожного окремого підприємства. Серед вітчизняних науковців, що висвітлювали в останні роки дану проблематику, можна виділити таких, як: Бланк І.О., Подольська О.В., Терещенко О.О., Штангрет А.М. та ін. Також слід відмітити сучасних науковців, предметом дослідження яких є проблема банкрутства, це Андрушко О.Б., Гук О.В., Коломієць Н.І., Матвійчук А.В, Шапурова О.О. та багато інших.

Активізація наукових досліджень щодо банкрутства підприємства підтверджує актуальність теми та наявність невирішених проблемних питань, що потребують подальшого дослідження. Необхідно відмітити, що недостатньо уваги приділяється визначенню основних проблем з банкрутства підприємства на макроекономічному рівні, тобто на рівні держави.

За даними Світового банку і Міжнародної фінансової корпорації позиція України у рейтингу «Ведення бізнесу» за індикатором «закриття бізнесу» є низькою порівняно з іншими країнами світу і за останні роки на краще не змінилась. За показником «закриття бізнесу» Україна у 2009 році посіла 145 місце серед 181 країни світу, бізнес-клімат яких досліджувався; у 2010 році - 145 місце серед 183 країн. Низький рейтинг України за показником «закриття бізнесу» свідчить про наявність в українському законодавчому полі, яке регулює правові аспекти процедури банкрутства суб'єктів господарської діяльності, певних перешкод, а також про відсутність в останні три роки прогресивних реформ у цій сфері державного регулювання. Україна має низький рейтинг за показником «закриття бізнесу» і порівняно з іншими країнами регіону (Східна Європа та Центральна Азія) - 26 позиція із 27, випереджаючи у 2010 році лише Албанію [4].

Сутність банкрутства випливає з визначень, наведених у законодавстві про банкрутство. Згідно Закону України “Про банкрутство” від 1992 року під банкрутством розуміють пов'язану з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи задовольнити в установлений для цього строк виставлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов 'язання перед бюджетом.

Банкрутство — це визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Суб'єктом банкрутства вважається боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом. Суб'єктами банкрутства можуть бути лише зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності юридичні особи, зокрема державні підприємства, підприємства з часткою державної власності у статутному фонді. Не можуть бути суб'єктами банкрутства відособлені підрозділи юридичних осіб (філії, представництва, відділення).[7]

Найдієвішим засобом запобігання банкрутству підприємства є фінансова санація.

Термін "санація" походить від латинського "sапаrе" — оздоровлення, видужання. Економічний словник тлумачить це поняття як систему заходів, здійснюваних для запобігання банкрутств промислових, торговельних, банківських монополій, визначаючи, що санація може відбуватися злиттям підприємства, яке перебуває на межі банкрутства, з потужнішою компанією; випуском нових акцій або облігацій для мобілізації грошового капіталу; збільшенням банківських кредитів і наданням урядових субсидій; перетворенням короткострокової заборгованості в довгострокову; повною або частковою купівлею державою акцій підприємства, що перебуває на межі банкрутства.

Вважаємо, що наведене в словнику тлумачення цілей санації та механізму її проведення, перелік санаційних заходів не є достатньо чіткими. Адже попередження банкрутства ще не означає оздоровлення та повного виходу підприємства з фінансової кризи. Наведений перелік заходів є неповним і не розкриває принципових методологічних підходів до вибору тих чи інших форм санації.[10]

Деякі з вітчизняних авторів (наприклад, І. А. Бланк) із санацією ототожнюють лише заходи щодо фінансового оздоровлення підприємства, які реалізуються з допомогою сторонніх юридичних чи фізичних осіб і спрямованих на попередження оголошення підприємства-боржника банкрутом і його ліквідації2. Із цим не можна погодитись, оскільки мобілізація внутрішніх фінансових резервів є невід'ємною складовою процесу оздоровлення будь-якого підприємства.

М. І. Титов у монографії, присвяченій матеріально-правовим та процесуальним аспектам банкрутства, пропонує дати таке законодавче визначення санації: санація — це оздоровлення неспроможного боржника, надання йому фінансової допомоги з боку власника майна, кредиторів та інших юридичних і фізичних осіб (у тому числі зарубіжних), спрямованих на підтримку діяльності боржника і запобігання його банкрутству3.

Це визначення також тяжіє до розуміння санації як інституту зовнішньої фінансової підтримки боржника.[8]

Згідно із Законом України "Про банкрутство" від 1992 р., під санацією розуміється задоволення вимог кредиторів і виконання зобов'язань перед бюджетом та іншими державними цільовими фондами, у тому числі кредитором, що добровільно бере на себе задоволення зазначених вимог та виконання відповідних зобов'язань. Отже, згідно з таким підходом санація за своєю правовою основою є лише інститутом переведення боргу. Проте з цим аж ніяк не можна погодитися.

Новий Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", прийнятий у 1999 році, розрізняє поняття "санація" та "досудова санація". У цьому разі санація розглядається як система заходів, передбачених процедурою провадження справи про банкрутство з метою запобігання ліквідації боржника і спрямованих на оздоровлення його фінансового стану, а також на задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації боргів та капіталу і (або) зміною організаційної та виробничої структури боржника.

Досудова санація — система заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, здійснюваних власником боржника, інвестор, з метою запобігати його ліквідації, вдавшись до реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів у межах чинного законодавства до початку порушення справи про банкрутство. Недоліки наведених визначень санації також цілком очевидні.

Своє тлумачення поняття "санація" має і Національний банк України: режим фінансової санації — це система непримусових і примусових заходів, спрямованих на збільшення обсягів капіталу до необхідного рівня протягом визначеного періоду з метою відновлення ліквідності та платоспроможності й усунення порушень, які призвели комерційний банк до збиткової діяльності або скрутного фінансового стану, а також наслідків цих порушень.[11]

У Законі України "Про страхування" ми знаходимо також "оригінальне" тлумачення терміна "санація". Згідно із цим Законом примусова санація страхової компанії передбачає:

  1. проведення комплексної перевірки фінансово-господарської діяльності страховика, у тому числі обов'язкової аудиторської перевірки;

  2. встановлення заборони на вільне користування майном страховика та прийняття страхових зобов'язань без дозволу Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю;

  3. встановлення обов'язкового для виконання графіка здійснення розрахунків зі страхувальниками;

  4. прийняття рішення про ліквідацію або реорганізацію страховика.

Із наведеного широкого спектра думок щодо сутності поняття санації можна синтезувати єдине визначення, яке має ввібрати в себе раціональне зерно кожного з наведених варіантів. На нашу думку, таким можна вважати визначення, дане відомими зарубіжними економістами (Н. Здравомислов, Б. Бекенферде, М. Гелінг), провідними фахівцями у питаннях виведення підприємств із фінансової кризи: санація — це система фінансово-економічних, виробничо-технічних, організаційно-правових та соціальних заходів, спрямованих на досягнення чи відновлення платоспроможності, ліквідності, прибутковості і конкурентоспроможності підприємства-боржника в довгостроковому періоді.

Тобто санація — це сукупність усіх можливих заходів, які здатні привести підприємство до фінансового оздоровлення.

Подане визначення втілює комплексний підхід до розглядуваного поняття, є універсальним і всебічно висвітлює економічну сутність санації підприємств. Для повнішого розкриття змісту санації слід конкретизувати види заходів, які проводяться в межах фінансового оздоровлення суб'єктів господарювання.[9]

Особливе місце у процесі санації посідають заходи фінансово-економічного характеру, які відбивають фінансові відносини, що виникають у процесі мобілізації та використання внутрішніх і зовнішніх фінансових джерел оздоровлення підприємств.

Джерелами фінансування санації можуть бути кошти, залучені на умовах позики або на умовах власності; на поворотній або безповоротній основі.

Метою фінансової санації є покриття поточних збитків та усунення причин їх виникнення, поновлення або збереження ліквідності й платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості, поліпшення структури оборотного капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.[6]

Санаційні заходи організаційно-правового характеру спрямовані на вдосконалення організаційної структури підприємства, організаційно правових форм бізнесу, підвищення якості менеджменту, звільнення підприємства від непродуктивних виробничих структур, поліпшення виробничих стосунків між членами трудового колективу тощо. У цьому контексті розрізняють два види санації:

  1. Санація зі збереженням існуючого юридичного статусу підприємства-боржника.

  2. Санація зі зміною організаційно-правової форми та юридичного статусу санованого підприємства (реорганізація).

Виробничо-технічні санаційні заходи пов'язані насамперед з модернізацією та оновленням виробничих фондів, зі зменшенням простоїв та підвищенням ритмічності виробництва, скороченням технологічного часу, поліпшенням якості продукції та зниженням її собівартості, вдосконаленням асортименту продукції, що випускається, пошуком та мобілізацією санаційних резервів у сфері виробництва.

Оскільки санація підприємства пов'язана, як правило, зі скороченням зайвого персоналу, велике значення мають санаційні заходи соціального характеру. Особливо це стосується фінансового оздоровлення підприємств-гігантів або підприємств-міст.

В такому разі звільнення працівників може призвести до соціальної нестабільності в регіоні. Саме тому слід вести помірковану політику звільнення у взаємозв'язку із реалізацією соціального плану проекту санації. Тут можуть бути передбачені такі заходи, як створення та фінансування системи перепідготовки кадрів, пошук і пропозиція альтернативних робочих місць, додаткові виплати з безробіття, надання звільненим працівникам позик тощо.[3]

На практиці досить часто із санацією ідентифікується поняття "реструктуризація". Реструктуризація суб’єкта господарювання — це проведення організаційно-економічних, правових, виробничо-технічних заходів, спрямованих на зміну його структури, системи управління, форм власності, організаційно-правових форм, які здатні відновити прибутковість, конкурентоспроможність та ефективність виробництва.

Можна стверджувати, що "санація" є ширшим поняттям, ніж "реструктуризація". Реструктуризацію доцільно розпочинати на ранніх стадіях кризи. Вона спрямована переважно на подолання причин стратегічної кризи та кризи прибутковості. А санація включає в себе як реструктуризацію (заходи щодо відновлення прибутковості та конкурентоспроможності), так і заходи фінансового характеру (спрямовані на відновлення ліквідності та платоспроможності).

В економічній літературі часто згадується концепція швидкого виявлення фінансової кризи та радикальних санаційних дій ("Primat des Handelns"). Прихильники цього напрямку (здебільшого економісти-практики) не враховують, що в разі його вибору не залишається часу для досконалого дослідження причин кризи та розробки оптимальної санаційної стратегії. На противагу цим поглядам теоретики додержують думки, що цейтнот у підготовці санаційних заходів — основний фактор майбутніх невдач, оскільки втрачається шанс для розробки імпровізованих та гнучких дій.[5]

На методи та форми проведення санації вплинули розвиток економічної теорії; еволюція ролі держави як регулятора ринкової економіки; макроекономічні зміни в країнах колишнього соціалістичного блоку та зумовлений цими змінами трансформаційний спад; нові підходи до приватизації (реприватизації) підприємств. Вивчаючи теоретичну і практичну базу санації підприємств, ознайомлюємося з основними проблемами, що становлять предмет досліджень зарубіжних економістів у цій галузі.

Предметом дискусій провідних учених Німеччини, США, Великобританії є питання, пов'язані з методами прогнозування банкрутства підприємств, класифікацією фінансових джерел санації та послідовністю їх мобілізації; змістом контролінгу санації, порядком проведення санаційного аудиту; формами та розмірами державної фінансової підтримки підприємств; санаційними пріоритетами; швидкістю фінансового оздоровлення; приватизаційними аспектами санації підприємств тощо.

Банкрутство як одна з юридичних підстав ліквідації підприємств регулюється Законом України "Про підприємства в Україні" (статті 24 і 34). Порядок і умови визнання суб'єктів підприємницької діяльності банкрутами з метою задовольнити претензії кредиторів регулює спеціальний Закон України "Про банкрутство" від 14 травня 1992 p., що нині діє в редакції від 30 червня 1999 р. і називається "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Цей Закон встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів. Положення цього Закону застосовуються також і до юридичних осіб, які діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фонду (тобто не є суб'єктами підприємницької діяльності). Разом з тим, положення цього Закону не застосовуються до юридичних осіб - казенних підприємств, а також до юридичних осіб - підприємств, що є об'єктами права комунальної власності, якщо щодо них виключно на пленарному засіданні відповідної ради органів місцевого самоврядування прийнято рішення щодо цього. Окремі відносини щодо провадження у справах про банкрутство регулюються також Арбітражним процесуальним кодексом України, про що в Законі є спеціальні застереження. Особливості провадження у справах про банкрутство банків регулюються Законом України "Про банки і банківську діяльність", а порядок продажу майна банкрута регулюється також з урахуванням вимог законів України "Про приватизацію державного майна" та "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)". Такими є основні нормативні акти про банкрутство, поняття якого містить ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Банкрутство - це визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. У свою чергу, під неплатоспроможністю Закон розуміє неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності. З наведеного визначення випливає, що банкрутство має економічний і правовий характер. . З економічної точки зору банкрутство є неспроможністю суб'єкта продовжувати свою підприємницьку діяльність внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. Суб'єкт підприємництва має стільки боргів перед кредиторами і зобов'язань перед бюджетом, що коли їхні вимоги будуть пред'явлені у визначені для цього строки, то майна суб'єкта - активів у ліквідній формі - не вистачить для їх задоволення. Юридичний аспект банкрутства полягає насамперед у тому, що у суб'єкта є кредитори, тобто особи, що мають підтверджені документами майнові вимоги до нього як до боржника. Це майнові правовідносини банкрутства, здійснення яких у встановленому законом порядку може призвести до ліквідації суб'єкта підприємництва.[1] Особливістю Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" є те, що цей Закон регулює дві великі групи суспільних відносин - матеріальні (організаційно-правові та частково процедурні), які пов'язані з відновленням платоспроможності боржника, та процесуальні, пов'язані з визнанням боржника банкрутом. Матеріальні відносини складаються, як правило, при здійсненні заходів щодо запобігання банкрутству боржника (надання фінансової допомоги, досудова санація). Окремі матеріальні відносини виникають і функціонують також при застосуванні судових процедур (розпорядження майном боржника, вжиття заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, передбачених планом санації, тощо). Внаслідок порушення справи про банкрутство виникає комплекс процесуальних правовідносин щодо: порушення провадження у справі, забезпечення грошових вимог кредиторів, попереднього засідання арбітражного суду, судової санації, визнання боржника банкрутрм і відкриття ліквідаційної процедури, мирової угоди, припинення провадження у справі про банкрутство тощо.[5] Суб’єктами банкрутства (банкрутами) можуть бути юридичні та фізичні особи (боржники), неспроможність яких виконати свої грошові зобов’язання встановлена господарським судом. До суб’єктів банкрутства не належать відокремлені структурні підрозділи юридичної особи, зокрема філії, представництва, відділення, сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, а також іноземні юридичні особи та міжнародні організації з постійним місцезнаходженням поза межами України. Не може належати до суб’єктів банкрутства також і казенне підприємство, оскільки в разі його фінансової неспроможності за зобов’язаннями такого підприємства відповідальність несе держава.

Кредитором визнається юридична або фізична особа, яка має підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника, в тому числі з виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника. Кредитором можуть також визнаватися органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов’язкових платежів).

Під грошовим зобов’язанням необхідно розуміти зобов’язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України.

Підставою для застосування банкрутства до суб’єкта підприємницької діяльності є його неплатоспроможність. Наразі сама тільки неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами не означає, що він є банкрут. Суб’єкт підприємницької діяльності, який неспроможний виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі зобов’язання щодо сплати податків і зборів або обов’язкових платежів, протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати визнається боржником.

Фактичною підставою для порушення господарським судом справи про банкрутство може бути лише письмова заява до господарського суду, з якою може звернутися будь-хто з кредиторів (об’єднання кредиторів) і, за певних обставин, сам боржник.

Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.

До боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства: розпорядження майном боржника; мирова угода; санація (відновлення платоспроможності) боржника; ліквідація банкрута.

Провадження у справах про банкрутство можна поділити на кілька стадій: порушення провадження у справі; підготовче засідання господарського суду; виявлення кредиторів та інвесторів; попереднє засідання господарського суду; проведення зборів кредиторів та утворення комітету кредиторів; винесення ухвали про санацію; визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури; припинення провадження у справі про банкрутство.

Законодавством передбачені особливості банкрутства окремих категорій суб’єктів підприємницької діяльності, насамперед містоутворюючих, особливо небезпечних, сільськогосподарських підприємств, страховиків, професійних учасників ринку цінних паперів, суб’єктів підприємницької діяльності — громадян, селянського (фермерського) господарства.

На всіх стадіях провадження у справі про банкрутство господарським судом може бути призначений арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор). Ним може бути призначено фізичну особу — суб’єкта підприємницької діяльності, яка має вищу юридичну або економічну освіту, володіє спеціальними знаннями та не є заінтересованою особою щодо боржника і кредиторів. Арбітражний керуючий зобов’язаний: здійснювати заходи щодо захисту майна боржника; аналізувати фінансову, господарську та інвестиційну діяльність боржника, його становище на ринках; в порядку, установленому законодавством, надавати державному органу з питань банкрутства інформацію, необхідну для ведення Єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство та інші повноваження.

Набуття статусу банкрута можливе лише за рішенням господарського суду, а до цього часу в боржника ще може з’явитися можливість вийти з такого стану.

Стосовно боржника може бути застосована досудова санація, що передбачає систему заходів, спрямованих на відновлення платоспроможності боржника, які може здійснювати власник майна боржника, інвестор з метою запобігання банкрутству боржника. Такі дії можуть бути здійснені шляхом реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів до початку порушення провадження у справі про банкрутство. У зв’язку з цим до учасників ліквідаційної процедури чинне законодавство відносить також санаторів — юридичних та фізичних осіб, в тому числі іноземців, які звернулися в установлений законом місячний термін до господарського суду з письмовою заявою про переведення на себе боргу і визначили умови санації підприємства-боржника, а також подали документи, якими підтверджують свою платоспроможність і фінансову можливість участі в санації.

Діяльність суб’єкта підприємницької діяльності, визнаного рішенням господарського суду банкрутом, припиняється шляхом його ліквідації. Такі дії здійснює ліквідатор, яким є фізична особа і якій рішенням господарського суду надано право здійснення ліквідаційної процедури стосовно боржника.

В Україні вирішення всіх організаційних питань пов’язаних з банкрутством, покладено на державну госпрозрахункову установу Агентство з питань банкрутства. Ця установа була утворена відповідно до Указу Президента України від 15.12.99 «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» та постанови Кабінету Міністрів України від 24.04.00 і підпорядкована Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції України. Діяльність Агентства здійснюється згідно з положенням про державну госпрозрахункову установу «Агентство з питань банкрутства», затвердженого Мінекономіки наказом від 06.06.00.

Основною метою діяльності Агентства є реалізація повноважень державного органу з питань банкрутства, а також надання послуг у процесі провадження у справах про банкрутство. Для реалізації поставлених завдань Агентство наділено такими повноваженнями: за рішенням господарського суду виступати учасником господарського провадження у справах про банкрутство підприємств, а також делегувати працівників до складу ліквідаційної комісії; надавати пропозиції господарському суду щодо кандидатури господарських керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) для державних підприємств або підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 %; забезпечувати реалізацію процедур банкрутства щодо відсутнього боржника; здійснювати функції адміністратора Єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство; забезпечувати проведення експертизи фінансового становища державних підприємств і підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 %; готувати на запити суду, прокуратури або іншого уповноваженого органу висновки про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства; надавати пропозиції щодо проведення досудової санації суб’єктів підприємницької діяльності, які перебувають у державній власності, погодження в установленому порядку умов участі інвесторів і кредиторів у проведенні досудової санації таких підприємств; готувати пропозиції щодо продажу частини майна боржника — державного підприємства у процедурі санації, а також майна державного підприємства-банкрута, стосовно якого винесено ухвалу про ліквідацію.

Крім того, Агентство має право від свого імені укладати угоди, набувати майнові і немайнові права, нести зобов’язання, виступати позивачем і відповідачем у суді, господарському чи третейському суді, укладати мирові угоди, брати участь в утворенні та діяльності промислово-фінансових груп, а також асоціацій, корпорацій, інших об’єднань підприємств.

Агентство очолює голова, який призначається на посаду та звільняється з посади наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України і здійснює свої повноваження на умовах, передбачених контрактом та положенням про державну госпрозрахункову установу «Агентство з питань банкрутства». На голову покладена персональна відповідальність за виконання покладених на Агентство завдань.[2]

Отже, застосування механізму банкрутства шляхом санації, реструктуризації або ліквідації підприємств-боржників сприятиме прискоренню відновлення виробництва, більшій продуктивності економічного потенціалу країни. Заходи з усунення банкрутства підприємства пов'язані з ефективним управлінням його фінансами і виробництвом, правильним визначенням стратегічних цілей і тактики їх реалізації. Для того, щоб забезпечити сталий розвиток України держава повинна контролювати процес поширення банкрутства та вдосконалити політику управління ізапобігання банкрутству.