Розділ X протагор

Великі досократівські системи, що їх ми розглянули, в другій половині п'ятого сторіччя зіткнулися з течією скепсису, в якій головною постаттю був Протагор, проводир софістів. Слово «софіст» спочатку не мало осудливого відтінку; воно означало десь майже те саме, що ми називаємо словом «викладач». Софістом називали того, хто заробляв на життя, передаючи юна­кам певні знання, які, вважалося, будуть для них корисні в по­всякденному житті. Оскільки громадських коштів на таке навчан­ня не було, софісти навчали тільки тих, хто міг заплатити за науку сам або за кого платила родина. Це надавало діяльності софістів певного класового ухилу, який ще поглиблювали політичні обставини тих часів. У Афінах і багатьох інших містах демократія досягла політичного тріумфу, але для того, щоб обме­жити багатство людей, які належали до давніх аристократичних родин, не було зроблено нічого. І загалом те, що постає перед нами як еллінська культура, було втілене саме в багатіях: вони мали освіту й дозвілля, подорожування притупило їхні традиційні передсуди, тривалі дискусії вигострювали їхній розум. Те, що на­зивалось демократією, не зачепило інституту рабовласництва, який давав багатіям змогу тішитися своїм багатством, не гнобля­чи вільних громадян.

74

Одначе в багатьох містах, а надто в Афінах, бідніші громадя­ни ставились до багатих із подвійною ворожістю: по-перше, з за­здрості, а по-друге - завдяки традиції. Багатіїв підозрювали - і часто слушно - в тому, що вони безбожні й аморальні; вони підривають давні вірування й, можливо, намагаються зруйнувати демократію. Таким чином вийшло, що політичний демократизм був поєднаний з культурним консерватизмом, тоді як новаторство в культурі тяжіло до політичної реакційності. Десь таку саму си­туацію бачимо в сьогоднішній Америці, де «Теммені», як пере­важно католицька організація, захищає традиційні та етичні дог­ми від нападок просвітництва. Але просвітництво в Америці політично слабкіше, ніж воно було в Афінах, бо воно не зуміло об'єднати свої сили з плутократією. Правда, є одна важлива й високоштелектуальна група, зайнята обороною плутократії, а саме -корпорація юристів. У деяких аспектах функції цієї верстви подібні до тих, які виконували в Афінах софісти.

Афінська демократія, хоч і була дуже обмежена, бо не вклю­чала в себе рабів та жінок, була в певному розумінні більш де­мократична, ніж будь-яка сучасна система. Судді й більшість службовців виконавчої влади обиралися жеребкуванням і служили дуже короткий період; тому це були пересічні городяни, як наші присяжні, з характерними для пересічних городян передсудами та браком професіоналізму. Загалом кожну справу розглядало багато суддів. Позивач і відповідач або обвинувач і обвинувачений ви­ступали самі за себе, а не наймали професіоналів-юристів. Зви­чайно, успіх або провал великою мірою залежали від ораторської майстерності у звертанні до загальнопоширених передсудів. Хоча виголосити свою промову в суді кожен мав сам, але він міг на­йняти фахівця, щоб написав йому ту промову, або, як волів ба­гато хто, заплатити за навчання ораторського мистецтва, що за­безпечувало б успіх у судах. Оцього мистецтва нібито й навчали софісти.

Доба Перікла в історії Афін аналогічна вікторіанській добі в історії Англії. Афіни були багаті й могутні, не дуже заклопотані війнами і мали демократичну конституцію, застосовувану аристок­ратами. Як ми вже бачили, коли йшлося про Анаксагора, - де­мократична опозиція до Перікла поступово набирала силу, і його друзі один за одним зазнавали її наскоків. Пелопоннеська війна спалахнула 431 року до н.е.*. Афіни (як і багато інших міст) спустошила чума; населення, що становило близько 230 000, ду­же зменшилось і вже ніколи більше не досягало колишнього рівня (Bury, History of Greece, 1, p. 444). Самого Перікла в 430 p. до н.е. усунув від влади й покарав пенею за привласнення громадських грошей суд, що складався з 1501 судді. Його двоє синів загинули від чуми, і сам він помер наступного року (429).

* Вона закінчилась 404 р. до н.е. цілковитою поразкою Афін.

75

Фідія і Анаксагора теж засудили; Аспазію переслідували за без­божність і за утримування кубла розпусти, але виправдали.

У такій громаді природно було, що люди, які легко могли на­кликати на себе ворожість демократичних політиків, бажали набу­ти вправності в судочинстві. Бо Афіни, дарма що дуже схильні до репресій, були з одного погляду ліберальніші за сучасну Аме­рику: адже людям, звинуваченим у безбожності та розбещенні молоді, афіняни давали змогу виступати на свій захист.

Це пояснює популярність софістів серед одного класу й непо­пулярність серед іншого. Та за власним переконанням вони слу­жили більш високій меті, і нам ясно, що багато їх були по-справжньому зацікавлені філософією. Платон віддавав багато сил зображенню їх у карикатурному, вульгаризованому вигляді, але про них не слід судити по його полемічних творах. Серед писань легшого жанру зверніть увагу на такий пасаж із «Евтідема», де два софісти, Діонісодор і Евтідем, морочать простака на ім'я Клесіп. Діонісодор починає:

«Ти сказав, ніби маєш пса?»

«Маю, і то злющого», - відказав Клесіп.

«І в нього є цуценята?»

«Є, і теж злі, як і він».

«1 той пес їхній батько?»

«Так, - сказав він, - бо я сам бачив, як він парувався з їхньою матір'ю».

«То він не твій?»

«Мій, аякже!»

«То він, по-перше, батько, а по-друге, твій, отже, він твій батько, а цуценята - твої брати».

Із писань серйознішого жанру візьміть діалог, що називається «Софіст». Це логічне розмірковування про визначення, яке софіст уживає замість ілюстрацій. Логіка його зараз нас не цікавить, і я хочу навести з цього діалога лише кінцевий висно­вок:

«Отже, кожен, хто простежує родовід його (софістового) мис­тецтва - як мистецтва свідомо й хитро змушувати співрозмовника суперечити самому собі, мистецтва імітувати видимість — на відміну від фантазування, яке є мистецтвом створювати образи -і належного до зовсім іншої царини творчості, до жонглювання словами, до творчості людської, а не божественної, - кожен, хто твердить, що справжні софісти саме з цього тюріддя, каже чистісіньку правду».

Існує розповідь про Протагора, напевне апокрифічна, яка ілюструє зв'язок софістів із судами в уявленні широких верств людності. Оповідається, нібито Протагор навчав одного юнака на таких умовах: плату за навчання він одержить тільки в тому разі, коли учень виграє свій перший процес; але той перший процес виявився позвом самого Протагора до цього юнака про сплату йому гонорару.

76

Та пора вже скінчити цю передмову й глянути, що ж ми справді знаємо про філософа Протагора.

Протагор народився близько 500 р. до н.е. поблизу Абдер -міста, з якого був родом Демокріт. Він двічі відвідав Афіни - во­станнє не пізніш ніж 432 р. до н.е. Він склав у 444-443 pp. до н.е. кодекс законів для міста Турії. Існує переказ, що його стави­ли перед судом за безбожність, але це не схоже на правду, хоча він і написав книжку «Про богів», яка починається словами: «Щодо богів я не маю певності, що вони є чи що їх нема, і не знаю, яку вони мають подобу; бо є багато речей, які перешко­джають певному знанню: неясність самого предмета й коротка тривалість людського життя».

Другий його візит до Афін змальований трохи сатирично в Платоновому «Протагорі», а його вчення серйозно розглянуте в «Теететі». Відомий він найбільше своєю доктриною «Людина є міра всіх речей: для тих речей, котрі є, - що вони є, а для тих речей, котрих нема, - що їх нема». Це тлумачать так, ніби кож­на людина є мірою всіх речей і ніби, оскільки люди різняться між собою, не існує об'єктивної істини, згідно з якою один мис­лить слушно, а інший - хибно. Це вчення по суті скептичне і, треба гадати, засноване на думці про «оманливість» чуттів.

Один із трьох засновників прагматизму, Фердінанд Канінгс Скотт Шіллер, звичайно називав себе учнем Протагора. Це, я га­даю, тому, що Платон у «Теететі» твердив, тлумачачи Протагора, ніби одна думка може бути краща за іншу, хоч вона може не бути істиннішою. Наприклад, коли хтось хворий на жовтяницю, все видається йому жовтим. І нема сенсу казати, що речі на­справді не жовті, а того кольору, якими вони видаються здоровій людині. Одначе ми можемо сказати, що, оскільки здоров'я краще за хворобу, думка здорової людини краща за думку хворого на жовтяницю. Ця точка зору, очевидно, споріднена з прагматизмом.

Невіра в об'єктивну істину у практичних справах робить більшість арбітром щодо того,* в що слід вірити. Це привело Про­тагора до захисту закону, умовностей і традиційної моралі. Хоча він, як ми бачили, не знав, чи існують боги, проте був певен, що поклонятись їм треба. Ця точка зору, очевидно, підходить для людини, теоретичний скептицизм якої послідовний і логічний.

Протагорові літа зрілості минули в своєрідному лекційному турне по містах Греції, де він навчав за плату «кожного, хто хо­че мати практичну діловитість і вищу розумову культуру» (Zeller, с. 1299). Платон - трохи по-снобському, як на сучасні уявлення -засуджує практику софістів вимагати плату за навчання. Сам Платон мав достатньо власних грошей і, очевидно, нездатен був зрозуміти потреби тих, хто не мав такого багатства, як він. Див­но, що й нинішні професори, які не бачать підстав відмовлятися від платні, так часто повторюють Платонові докори.

Проте був ще один пункт, у якому софісти різнились від більшості тогочасних філософів. Серед усіх них, окрім софістів,

77

був звичай, що вчитель засновував школу, яка мала певні риси братства: там була більша чи менша частка спільного життя, час­то бувало щось аналогічне монастирському статутові і, звичайно, була езотерична доктрина, не розголошувана широкому загалові. Все це було природне для філософії, що постала з орфізму. Се­ред софістів нічого такого не траплялось. Те, чого вони прагнули навчити, не було, на їхню думку, пов'язане з релігією чи добро­чесністю. Вони навчали мистецтва сперечатися і давали стільки знань, скільки могло бути корисним у цьому мистецтві. Загалом кажучи, вони були, як сьогочасні адвокати, готові показувати, як треба обстоювати чи спростовувати будь-яку думку, але зовсім не клопоталися утвердженням своїх власних думок. Ті, для кого філософія являла спосіб життя, тісно пов'язаний з релігією, були, звичайно, уражені цим; їм софісти видавалися розпусними й аморальними.

До певної міри - хоча визначити, до якої саме, навряд чи можливо - ту нехіть, яку викликали софісти не тільки в широкої публіки, а й у Платона та пізніших філософів, вони завдячували своїм розумовим перевагам. У пошуках істини, коли ті пошуки щирі, не слід зважати на моральні міркування; адже ми не мо­жемо знати наперед, чи ця істина буде такою, що наявне суспільство визнає за нею виховну роль. Софісти готові були в суперечці йти туди, куди вона їх заведе. А вона частенько заво­дила їх у скептизицм. Один із них - Горгій — твердив, що не існує нічого; а коли й існує щось, то знати це неможливо; а як­що навіть воно існує і відоме одній людині, то та людина ніяк не може передати своє знання іншим людям. Ми не знаємо, які були його аргументи, але я дуже добре уявляю, що вони мали логічну силу, яка змушувала його опонентів ховатися за ту ви­ховну роль. Платон завжди намагався обстоювати погляди, які могли дати людям те, що він уважав чеснотою; він навряд чи завжди бував чесний інтелектуально, бо дозволяв собі судити про доктрини по їхніх суспільних наслідках. І навіть у цьому він не завжди чесний; він удає, ніби провадить суперечку й судить опо­нента за чисто теоретичними критеріями, тоді як насправді він повертає суперечку так, аби привести її до доброчесного виснов­ку. Саме він вніс цю ваду в філософію, де вона збереглась і до­нині. Можливо, саме його ворожість до софістів великою мірою надала такого характеру його діалогам. Одна з вад усіх філософів після Платона полягає в тому, що їхні дослідження з етики ви­ходять із певності, ніби їм уже відомі наперед висновки, до яких треба дійти.

Схоже на те, що в Афінах під кінець п'ятого сторіччя були люди, які проповідували політичні доктрини, що видавались амо­ральними їхнім сучасникам, та й донині видаються такими демок­ратичним націям. Тразімах у першій книзі Платонової «Держави» твердить, що єдина справедливість - це кбристь сильнішого; що уряди укладають закони для своєї власної вигоди; і що ніякого

78

об'єктивного мірила, на яке можна покликатись у боротьбі за владу, не існує. Каллікл, за Платоном (у «Горгії»), утверджував подібну доктрину. Закон природи, казав він, це закон дужчого; але задля зручності люди запровадили різні інституції та мо­ральні правила, щоб стримувати дужчих. Такі доктрини знаходять у наші дні куди ширший відгук, ніж у античності. І хоч би що про них думали, вони не характерні для софістів.

Протягом п'ятого сторіччя - хай там яку роль, може, відіграли софісти в цьому процесі - в Афінах відбувся перехід від певної негнучкої пуританської простоти до живого й досить жор­стокого цинізму в конфлікті з мертвотним і не менш жорстоким захистом підірваної ортодоксії. На початок сторіччя припадає за­хист Афінами іонійських міст від персів та перемога при Мара­фоні в 490 р. до н.е. На кінець його - розгром Афін Спартою в 404 р. до н.е. і Сократова смерть в 399 р. до н.е. Відтоді Афіни втратили політичну вагу, одначе здобули безперечну культурну першість, яку вони зберегли аж до перемоги християнства.

Дещо в історії Афін п'ятого сторіччя істотне для розуміння Платона і всіх подальших давньогрецьких мислителів. Під час перської війни найбільша слава припала афінянам - завдяки вирішальній перемозі при Марафоні. В другій війні, через десять років, афіняни ще були найсильніші на морі, але на суходолі для перемоги найбільше зробили спартанці, визнані військові вожді еллінського світу. Одначе спартанці за своїм світоглядом були вузькопровінційні і покинули боротися з персами, тільки-но тих вигнано з європейської Греції. Оборону азіатських греків і визво­лення островів, завойованих персами, з великим успіхом здійснили Афіни. Афіни стали головною морською силою і здобу­ли немалу імперську владу над іонійськими островами. Під прово­дом Перікла, поміркованого демократа й поміркованого імперіаліста, Афіни процвітали. З його почину, замість зруйнова­них Ксерксом, споруджено великі храми, чиї руїни й досі лиша­ються славою Афін. Місто дуже швидко багатіло, швидко розви­валася й афінська культура, і, як неодмінно буває в такі часи, надто коли багатство походить від торгівлі з іншими країнами, традиційна моральність і традиційна віра почали занепадати.

У ту добу в Афінах було надзвичайно багато геніальних лю­дей. У п'ятому сторіччі творили всі троє великих драматургів -Есхіл, Софокл і Евріпід. Есхіл бився під Марафоном і бачив мор­ську битву при Саламіні. Софокл був іще ортодоксом у релігій. Але Евріпід уже зазнав впливу Протагора й вільнодумного духу тих часів, і його трактування міфів було скептичне, руйнівне. Арістофан, поет комедійного жанру, висміював Сократа, софістів і філософів, та все ж належав до їхнього кола. В «Бенкеті» Платон змальовує його як досить близького Сократового приятеля. Скуль­птор Фідій, як ми вже бачили, належав до кола Перікла.

Перевага Афін у ту епоху була скорше мистецька, ніж інтелектуальна. Жоден з великих математиків чи філософів тієї

79

доби не був афінянином, за винятком Сократа; але Сократ був не письменник, він обмежувався усними дискусіями.

Початок Пелопоннеської війни в 431 р. і смерть Перікла в 429 р. до н.е. означали настання похмурішого періоду в історії Афін. Афіняни зберігали перевагу на морі, але спартанці брали гору на суходолі й за літо не раз захоплювали Аттіку (за винят­ком Афін).

Тому до Афін збіглось надто багато люду, і місто зазнало тяжких утрат від чуми. В 414 р. до н.е. Афіни вирядили велику військову експедицію на Сіцілію, сподіваючись захопити Сіракузи, що були союзниками Спарти, але ця спроба зазнала невдачі. Війна зробила афінян жорстокими і мстивими. В 416 р. до н.е. вони захопили острів Мелос і винищили там усіх чоловіків, за віком здатних носити зброю, а решту жителів узяли в рабство. «Троянки» Евріпіда - це протест проти такого варварства. Конфлікт цей мав ідеологічну основу, бо Спарта обстоювала олігархію, а Афіни - демократію. Афіняни мали підстави підозрювати декого зі своїх аристократів у зраді, яка, на думку всіх, спричинилася до остаточної поразки в бою під Егоспотамами 405 р. до н.е.

Під кінець війни Спарта встановила в Афінах олігархічне вря-дування, відоме під назвою «тиранія тридцятьох». Декотрі з тих тридцятьох, у тому числі й Крітій, їхній проводир, були Сокра-тові учні. Вони були непопулярні, і то заслужено, і за рік їх скинуто. За згодою Спарти демократію відновили, але то була вже озлоблена демократія, тільки амністією утримувана від по­мсти своїм внутрішнім ворогам, але рада будь-якому приводові, що не підпадав під амністію, переслідувати їх. Саме в такій ат­мосфері відбувся суд над Сократом і його страта (399 р. до н.е.).

Частина II

СОКРАТ, ПЛАТОН І АРІСТОТЕЛЬ

Розділ XI

СОКРАТ

Сократ - дуже важка тема для історика. Є багато історичних осіб, про яких відомо, безперечно, дуже мало, і є багато таких, про кого відомо, безперечно, дуже багато; але щодо Сократа ми навіть не знаємо до пуття, мало нам відомо про нього чи багато. Він був, ми це знаємо напевне, афінський громадянин помірного

80

достатку, що проводив свій час у дискусіях і навчав молодь філософії, але не за гроші, як це робили софісти. Його, як ми знаємо напевне, судили, прирекли на смерть і стратили в 399 р. до н.е., у віці близько сімдесяти років. Він безперечно був добре відомою постаттю в Афінах, оскільки Арістофан карикатурно зоб­разив його в «Хмарах». Та всі інші відомості про нього вкрай су­перечливі. Двоє його учнів, Ксенофонт і Платон, написали про нього дуже багато, але їхні повідомлення вельми різняться між собою. Навіть там, де вони погоджуються, Ксенофонт, як гадає Бернет, списує у Платона. А там, де вони різняться, дехто вірить одному, дехто другому, а дехто жодному не вірить. У такій ризи­кованій суперечці я не важуся стати на чийсь бік, але коротко викладу різні погляди.

Почнімо з Ксенофонта, воїна, не дуже щедро наділеного інтелектом і загалом традиційного в своїх поглядах. Ксенофонтові прикро, що Сократа звинуватили в безбожності й розбещенні мо­лоді; він твердить, що, навпаки, Сократ був вельми побожний і справляв вельми благодійний вплив на тих, хто потрапляв до нього в науку. Його ідеї, здається, були анітрохи не підривні, за­те досить нудні і банальні. Ксенофонтів захист заходить надто далеко, бо лишає без пояснення вороже ставлення до Сократа. Як каже Бернет (Greek Philosophy, Thales to Plato, p. 149): «Ксенофонт захищав Сократа аж занадто ревно. Якби той справді був такий, його нізащо б не засудили на смерть».

Існувала тенденція вірити, ніби все, що твердить Ксенофонт, -чиста правда, бо йому б не стало кебети вигадати щось неправ­диве. Це дуже непереконлива аргументація. Дурна людина ніколи не перекаже слів розумної людини точно, бо вона несвідомо пе­рекладає те, що чує, на те, що здатна зрозуміти. Я б волів, щоб мене переповідав мій найлютіший ворог серед філософів, ніж друг, необізнаний з філософією. Тому ми не можемо брати на віру Ксенофонтових слів там, де він або зачіпає якісь складні моменти філософії, або ж намагається довести, що Сократа засу­дили неправедно.

Одначе декотрі з Ксенофонтових ремінісценцій вельми пере­конливі. Він (як і Платон) сповіщає, що Сократ весь час був за­клопотаний проблемою, як привести до влади тямущих людей. Він нібито мав за звичай ставити такі запитання: «Якби мені треба було полагодити взуття, до кого б я звернувся?» На це той чи той кмітливий юнак нібито відповідав: «До шевця, о Сокра-те». Далі він питав те саме про теслярів, мідників і так далі, а наостанці кидав, приміром, такі запитання, як: «А хто має лаго­дити корабель Держави?» Коли ж він зайшов у конфлікт із три­дцятьма тиранами, то Крітій, їхній проводир, що знав Сократові погляди, бо вчився в нього, заборонив йому навчати молодь і до­дав: «Облиш краще своїх шевців, теслярів та мідників. Ти їх уже стільки попоганяв, що вони, мабуть, уже й п'.яти собі постопту­вали» (Ксенофонт, Memorabilia, книга І, розд. II). Це сталось під

81

час недовгого олігархічного режиму, встановленого спартанцями під кінець Пелопоннеської війни. Але здебільшого Афіни бували демократичні настільки, що навіть найвищих воєначальників оби­рали голосуванням або жеребкуванням. Сократ натрапив на одно­го молодика, який хотів стати воєначальником, і переконав його, що добре було б трохи повчитися мистецтва війни. Отож молодик пішов і трохи повчився тактики. Коли він повернувся до Сокра-та, той, насмішкувато похваливши його, послав назад доучуватись (Там-таки, кн. III, Розд. 1). Ще одного молодика він послав вивчати основи фінансової науки. Такий самий метод він випро­бовував на багатьох людях, аж до головнокомандувача; проте бу­ло вирішено, що легше вгамувати його язик цикутою, аніж ви­правити вади, на які він нарікав.

Платонові розповіді про Сократа завдають нам труднощів зовсім не тих, що Ксенофонтові: тут дуже важко оцінити, чи Платон дійсно хоче відтворити образ справжнього історичного Со­крата, чи він тільки вводить у свої діалоги персонажа, що зветь­ся «Сократ», аби він був просто рупором його власних ідей. Адже Платон був не тільки філософом, а ще й талановитим письмен­ником, наділеним великою силою уяви й незвичайним чаром. Ніхто не вважає, та й сам він не вдавав цього по-справжньому, ніби розмови, наведені в його «Діалогах», відбувались у дійсності, достеменно так, як він їх записав. Проте, принаймні в перших діалогах, бесіда проходить цілком природно, а характери її учас­ників цілком переконливі. Саме блиск Платона як письменника викликає сумнів щодо нього як щодо історика. Його Сократ -цілісний і надзвичайно цікавий людський тип; такого не могла б створити уява більшості людей, але Платон міг його створити. А чи він справді так зробив - це, звичайно, інше питання.

Діалог, котрий найчастіше розглядають як історичний, - це «Апологія». Це нібито відтворення тієї промови , яку Сократ ви­голосив у суді на свій захист - звичайно, не стенографічний за­пис її, а те, що лишилось у Платоновій пам'яті через кілька років після суду, зведене докупи й літературно оброблене. Платон був присутній на суді, і, безперечно, видається цілком ясним, що записане — це Платонові спогади в дусі Сократових висловлювань і що наміром Платона було, загалом кажучи, написати історичний твір. Цього, при всій умовності, вистачило, аби дати цілком певний образ Сократової натури.

Головні факти суду над Сократом не лишають місця для сумнівів. Судове переслідування грунтувалось на закиді, що «Со­крат лиходій і химерник, він розкопує все під землею й дошу­кується на небесах, виставляючи гірше за краще і навчаючи всього цього інших». Справжньою причиною ворожого ставлення до Сократа було майже напевне те, що його вважали зв'язаним з аристократичною партією; більшість його учнів належала до неї, і декотрі з них, допавшись до влади, заподіяли чимало шкоди. Але цю причину з огляду на амністію не можна було висунути

82

відверто. Більшість судців визнала його винним; згідно з афінськими законами, він мав право просити м'якшої кари, ніж смерть. Судді, визнавши оскарженого винним, мали вибирати між карою, якої вимагало обвинувачення, і тією, яку пропонував за­хист. Тому в інтересах Сократа було запропонувати таке тяжке покарання, яке суд визнав би достатнім. Одначе він запропонував пеню в тридцять мин, які ладні внести за нього декотрі його друзі (в тому числі Платон). Ця покара була така легка, що суд розгнівився й присудив його до смерті більшою кількістю голосів, ніж тоді, коли цей же суд визнав його винним. Безперечно, Со­крат передбачав такі наслідки. Ясно, що він не хотів уникнути смертної кари ціною компромісу, який немовби підтвердив би його провину.

З обвинуваченням виступали Аніт - політик-демократ, Мелет -поет-трагік, «молодий і невідомий нікому, з прямим волоссям, ріденькою борідкою й гачкуватим носом», і Лікон, маловідомий ритор. (Див. Burnet, Greek Philosophy, Thales to Plato, p. 180). Вони твердили, ніби Сократ не поклоняється тим богам, яким по­клоняється держава, але називає інші нові божества, а крім того, розбещує молодь, навчаючи її цього ж таки.

Облишивши нерозв'язну проблему відповідності Платанового Сократа справжньому, розгляньмо, яку відповідь на це оскаржен­ня вкладає в його уста Платон.

Сократ починає з того, що закидає своїм обвинувачам рито­ричність і відхиляє закиди в риторичності, висловлювані на його адресу. Єдине красномовство, на яке він здатен, каже він, це красномовство правди. І хай вони не гніваються на нього за те, що він говорить у своїй звичайній манері, а не будує «промову, розцяцьковану, як годиться, словами та фразами». Йому вже за сімдесят, і досі він ні разу не виступав у суді; тому нехай йому пробачать неюридичну манеру говорити.

Далі.він каже, що, на додачу до своїх офіційних обвинувачів, він має ще цілий загін неофіційних, котрі ще відтоді, як його судді були дітьми, на все місто «говорили про Сократа, мудреця, який розважав про небеса над нами, і дошукувався чогось у землі під нами, і виставляв гірше за краще». Вважають, каже він, що такі люди не вірять в існування богів. Це давнє звинува­чення, висунене громадською думкою, грізніше за офіційне оскар­ження, тим більше що Сократ навіть не знає, з чиїх уст воно виходить, як не брати до уваги Арістофана*. У відповідь на ці давні ворожі закиди він підкреслює, що зовсім не є вченим: «Усякі міркування щодо природи мене нітрохи не цікавлять»; не є він і вчителем, бо не бере грошей за науку. Далі він висміює софістів і розвінчує ті знання, якими вони буцімто володіють.

* В «Хмарах» Сократ зображений як людина, що заперечує існування Зевса.

83

«Чому ж тоді мене називають мудрим і водночас наділяють ли­хою славою?» - питає він.

Виявляється, дельфійського оракула якось спитали, чи є в світі людина, мудріша за Сократа, і оракул відповів, що такої людини нема. Сократ визнає, що він геть розгубився, почувши це, бо, з одного боку, він не має ніяких знань, а з другого -бог не міг сказати неправду. Тому він подався до людей, яких вважають мудрими, аби дізнатися, чи можна закидати богові по­милку. Спочатку він пішов до політика, якого «мали за мудреця багато людей, а сам він був ще вищої думки про себе». 1 скоро побачив, що той чоловік зовсім не мудрий, та й пояснив це йому чемно, але твердо. «Наслідок був той, що він зненавидів мене». Потім він пішов до поетів і попросив їх пояснити деякі місця в їхніх творах, але вони не змогли цього зробити. «Тоді я збагнув, що поети творять поезію не мудрістю, а якимсь особли­вим хистом і натхненням». Далі він пішов до ремісників, але розчарувався й там. А поки дошукувався отак, каже Сократ, він нажив багатьох ворогів. Урешті він вирішив, що «мудрий тільки бог; і своєю відповіддю через оракула бог мав намір показати, що людська мудрість варта небагато або не варта нічого; бог го­ворив не про Сократа, він тільки вжив моє ім'я для прикладу, ніби хотів сказати: «Той, о люди, наймудріший, хто, як Сократ, розуміє, що його мудрість насправді не варта нічого». Отаке ви­кривання людей, що виставляють себе мудрецями, забирає весь його час, тому він живе в злиднях, але має за свій обов'язок виправдати слова оракула.

Молоді люди з заможніших верств, каже Сократ, не маючи іншого діла, залюбки слухають, як він вивіряє людей, і самі його наслідують, ще примножуючи тим його ворогів. «Бо люди не люблять визнавати, що вони тільки прикидались тямущими».

Ось що можна сказати про обвинувачів першого роду.

Далі Сократ починає розглядати докази офіційного обвинувача Мелета, «цього чесного чоловіка, щиро відданого своїй країні, як запевняє він сам». Він питає, хто ж ті люди, котрі поліпшують молодь. Мелет спочатку згадує суддів; потім під тиском послідовних запитань він змушений сказати, що так робить ко­жен афінянин, крім Сократа; тоді Сократ поздоровляє місто з та­ким щастям. Далі Сократ відзначає, що серед добрих людей жити краще, ніж серед поганих, а тому він не може бути таким дур­ним, аби псувати своїх співгромадян умисно; а коли він робить це ненавмисне, то Мелетові слід було просвітити його, а не пози­вати до суду.

В обвинуваченні було сказано, що Сократ не тільки заперечу­вав існування визнаних державою богів, а й висунув своїх влас­них; одначе Мелет заявляє, ніби Сократ цілковитий безбожник, і додає: «Він твердить, ніби Сонце - з каменю, а Місяць — із землі». Сократ відповідає, що Мелет, здається, гадає, ніби пози­ває Анаксагора, чиї погляди можна почути в театрі за одну драх-

84

му (певне, в Евріпідових п'єсах). Сократ, звичайно, відзначає, що Цей новий закид щодо цілковитого безбожжя суперечить офіційному звинуваченню, а тоді переходить до загальних міркувань.

Решта "Апології" витримана по суті в релігійному тоні. Сократ каже, що він був воїном і завжди лишався на своєму посту, як йому наказувано. А тепер «Бог наказує мені виконувати обов'язок філософа, вивчаючи себе та інших людей», і покинути тепер свій пост було б для нього так само ганебно, як і під час бою. Боятися смерті - це не мудрість, бо ще невідомо, чи не є смерть добром більшим за життя. Якби йому запропонували збе­регти життя з умовою, що він перестане розмірковувати, як ро­бив досі, він би відповів: «Афіняни, я шаную й люблю вас; але я радше скорюся Богові, ніж вам*, і поки я живий і маю силу, я не покину вправлятись у філософії та навчати її, переконуючи кожного, кого спіткаю... Бо знайте, що це веління Бога; а я вірю, що в усій нашій державі ще не було чогось кращого, ніж моє служіння Богові». І він провадить:

«Я маю сказати ще дещо таке, що ви, почувши його, здіймете крик; але я гадаю, що для вас добре буде вислухати мене, і то­му прошу вас: не кричіть. Я хочу, щоб ви зрозуміли: коли ви вб'єте таку людину, як я, то цим завдасте більшої кривди собі, ніж мені. Мене ніхто вже не покривдить: ні Мелет, ні навіть Аніт, - вони не можуть цього зробити, бо поганій людині не до­зволено кривдити кращу за неї. Я не заперечую, що Аніт може вбити таку людину, або вислати у вигнання, або позбавити гро­мадянських прав; він гадатиме, та й інші гадатимуть, ніби завдає дуже великої кривди тій людині, але я з цим не згоден. Бо те зло, яке скоїть він, несправедливо відібравши життя в іншої лю­дини, куди більше».

Він захищається не стільки заради самого себе, скільки заради суддів, сказав Сократ. Він - ґедзь, посланий Богом державі, і знайти другого такого, як він, буде нелегко. «Я б сказав, що ви тепер роздратовані (як людина, раптово пробуджена зі сну) і га­даєте, що легко спекаєтесь мене, вбивши, як радить вам Аніт, а потім ляжете й проспите весь вік, якщо тільки Бог, дбаючи про вас, не нашле на вас іншого ґедзя».

Чому він тільки виступав приватно, а не давав порад у гро­мадських справах? «Ви чули, як я промовляв не один раз, і то в багатьох різних місцях, про віщування чи знаки, що являлись мені і що є тією божественною силою, з якої глузує в своєму звинуваченні Мелет. Такий знак, схожий на голос, почав явля­тись мені ще в дитинстві, і він ніколи не велить мені щось ро­бити, тільки забороняє робити те чи те. Ось що не дало мені

Пор. «Дії апостолів», V, 29.

85

стати політиком». І далі він сказав, що в політиці жодна чесна людина не протримається довго. Він наводить два приклади, коли він доконче мусив утручатись у громадські справи: у першому випадку він виступав проти демократії, а в другому - проти тридцятьох тиранів, і обидва рази це було, коли влада діяла незаконно.

Він підкреслює, що серед присутніх багато його колишніх учнів чи їхніх братів та батьків; жодного з них позивач не покликав свідчити, що він, Сократ, розбещує молодь. (Це мало не єдиний аргумент у «Апології», який схвалив би професійний адвокат). Він відмовляється приводити за звичаєм до суду своїх залитих слізьми дітей, аби зм'якшити серця суддів; такі сцени, каже він, роблять посміховище і з самого оскарженого, і з усього міста. Його мета -переконати суддів, а не випросити в них пощаду.

Після оголошення вироку й відхилення альтернативної кари в тридцять мин (у зв'язку з якими Сократ згадує Платона серед інших своїх поручителів, як присутнього в суді) він виголошує ще одну, останню промову:

«А тепер, о люди, що засудили мене, я виповім вам пророцт­во; бо я маю померти, а в годину смерті люди бувають наділені пророчою силою. Тож я й провіщаю вам, своїм убивцям, що не­гайно після моєї кончини на вас неодмінно впаде кара куди тяж­ча за ту, що ви наклали на мене... Якщо ви гадаєте, ніби, вби­ваючи людей, зможете стримати когось від осуду ваших нечести­вих життів, то помиляєтесь: цей спосіб утекти від осуду і не по­чесний, і нічого не дає. Найлегший і наишляхетнішии спосіб -це не затикати рота іншим, а виправлятися самим».

Далі він звертається до тих суддів, котрі голосували за його виправдання, й каже їм, що в усіх його діях того дня оракул ні разу його не спинив, хоча в інших випадках той оракул часто зупиняв його на півслові. А це, каже він, «свідчить про одне: те, що сталося зі мною, добре, а ті з нас, котрі думають, ніби смерть — це зло, помиляються». Бо смерть-це або сон без сно­видь - тобто щось очевидно добре, - або ж переселення душі в інший світ. А «чого б лишень не віддала людина, аби мати змогу бесідувати з Орфеєм і з Мусеєм, з Гесіодом і з Гомером? Ні, ко­ли це правда, то я хотів би вмирати знов і знов». У дальшому світі він бесідуватиме з іншими людьми, яким несправедливо відібрано життя, а головне — він і далі шукатиме нових знань. «У іншому світі не засудять людину на смерть лише за те, що вона ставить запитання, напевне не засудять. Бо вони там, крім того, що куди щасливіші за нас, ще й безсмертні, якщо сказане про них - правда...

Година відходу настала, і ми розійдемося своїми шляхами: я -до смерті, а ви - до життя. Котрий кращий - тільки Бог відає».

86

«Апологія» дає ясний образ людини певного типу: людини ду­же певної себе, високодумної, байдужої до земного успіху, спов­неної віри в те, що нею керує голос Бога, й переконаної, що яс­не мислення - головна умова праведного життя. За винятком цього останнього пункту, він нагадує християнського мученика або пуританина. В заключному уступі, де він міркує про те, що діється з людиною по смерті, неможливо не відчути, що він твер­до вірить у безсмертя і що невпевненість, яку він висловлює, — це тільки прикидання. Його не терзають, як християн, страхи перед вічними муками; він не має сумніву, що життя його на тому світі буде щасливе. У «Федоні» Платонів Сократ наводить свої підстави для віри в безсмертя; чи саме ці докази впливали на реального живого Сократа - сказати неможливо.

Навряд чи можна сумніватися, що реальний Сократ заявив, ніби ним керує оракул, чи то «демон». Чи був цей «демон» ана­логічний тому, що християни назвали б «голосом сумління», чи, може, він являвся Сократові як справжній голос, ми не можемо знати. Жанну д'Арк надихали голоси, які є симптомом досить поширеної форми божевілля. Сократ був схильний до каталептич­них трансів; принаймні це здається природним поясненням тієї пригоди, що якось сталася з ним, коли він служив у війську:

«Одного ранку він задумався про щось і ніяк не міг розв'яза­ти ту загадку; він не хотів облишити ті думки, а думав і думав з досвітку до полудня - стояв, ніби застиглий, у задумі; опівдні на це звернули увагу, люди зібралися круг нього й у подиві пе­ребалакувалися, що Сократ стоїть отак, про щось задумавшись, від самого світанку. Нарешті, аж після вечері, дехто з іонійців із цікавості (мушу пояснити, що це було не взимку, а влітку) ви­несли свої мати й полягали просто неба, щоб стежити за ним і побачити, чи простоїть він так цілу ніч. І він стояв там аж до ранку; а як розвиднилось, проказав молитву до сонця й пішов, куди йому треба». ("«Бенкет», 220).

Такі речі, тільки в м'якшій формі, ставалися з Сократом не раз. На початку Платонового «Бенкету» Сократ і Арістодем ідуть разом бенкетувати, але Сократ у нападі задуми відстає. Коли Арістодем прийшов, Агафон, господар, спитав: «А куди ж ви поділи Сократа?» Арістодем здивувався, що Сократ не йде за ним; послали раба на розшуки і знайшли його в портику сусіднього дому. «Він стоїть там нерухомо, - сказав раб, повер­нувшись, - і коли я його покликав, він навіть не ворухнувся». Ті, хто добре знав його, пояснили, що «в нього такий звичай -зупиниться абиде й порине в задуму без ніякої причини». Його полишили самого, і він прийшов десь під кінець бенкету.

Всі погоджуються на тому, що Сократ був дуже бридкий; він мав кирпатий ніс і чимале черево; він був «бридкіший від усіх Силенів у драмі з сатирами» (Ксенофонт, «Бенкет»). Одягався за-

87

вжди в стару витерту одіж і ходив повсюди босоніж. Його бай­дужість до холоду й спеки, голоду й спраги кидала всіх у подив. Алківіад у Платоновому «Бенкеті», змальовуючи Сократа на військовій службі, каже:

«Його витривалість була просто дивовижна, коли, відрізані від наших запасів, ми бували змушені йти походом не ївши - в та­ких випадках, що часто трапляються у воєнний час, він перева­жав не тільки мене, а й будь-кого іншого: нікого не можна порівняти з ним... Його витривалість супроти холоду була теж дивовижна. Стояв лютий мороз, бо зима в тих краях таки грізна, і всі інші або сиділи в наметах, або, коли виходили надвір, мали на собі хтозна-скільки одягу й були тепло взуті, повгортавши но­ги в повсть та хутро; посеред усього цього Сократ у звичайній одежі ступав босими ногами по кризі й ішов краще, ніж інші воїни, що були взуті, і вони дивились на нього розлючено, бо він неначе глузував з них».

Його влада над усіма тілесними пристрастями раз у раз підкреслюється. Він рідко пив вино, та коли таке бувало, міг пе­репити будь-кого; ніхто ніколи не бачив його п'яного. В коханні, навіть при найсильніших спокусах, він лишався «платонічним», якщо Платон каже правду. Він був достеменним орфічним свя­тим; у дуалізмі небесної душі й земного тіла він досяг цілковитого панування душі над тілом. Його байдужість до смерті, висловлена в кінці, — остаточний доказ цього панування. В той же час він не ортодоксальний орфік, він приймає тільки основні доктрини, а не забобони й не церемонії очищення.

Платонів Сократ - попередник і стоїків, і кініків. Стоїки вва­жали, що найвище добро - це доброчесність і що позбавити лю­дину доброчесності не можуть ніякі зовнішні причини; ця доктри­на втілена в твердженні Сократа, що судді неспроможні завдати йому шкоди. Кініки зневажали земні добра й демонстрували свою зневагу, відкидаючи вигоди цивілізації; ця сама точка зору зму­шувала Сократа ходити босим і погано вдягненим.

Видається цілком певним, що Сократову увагу поглинали скорше етичні, ніж наукові проблеми. В «Апології», як ми вже бачили, він каже: «До розважань щодо природи мені немає ніякого діла». Найбільш ранні з Платонових діалогів, які всіма вважаються й найбільш сократичними, присвячені головним чином визначенню етичних уявлень. «Хармід» присвячений визначенню здержливості, чи поміркованості; «Лісид» - дружбі; «Лахет» -мужності. Усі ці діалоги не доведені до якогось висновку, але Сократ ясно показує, що він надає великої ваги дослідженню та­ких питань. Платонів Сократ послідовно твердить, що він нічого не знає і мудріший за інших людей тільки тим, що він це знає; але він не вважає знання недосяжним. Навпаки, він гадає, що пошуки знань надзвичайно важливі. Він твердить, що жодна лю-

88

дина не чинить зла свідомо, і тому потрібне тільки знання, аби зробити всіх людей бездоганно доброчесними.

Тісний зв'язок між доброчесністю і знанням характерний для поглядів Сократа й Платона. До певної міри цей зв'язок існує в усьому еллінському мисленні, на відміну від християнського. В християнській етиці істотним є чисте серце, а знайти таке серце в неосвіченій людині принаймні не менш легко, ніж у людині вченій. Різниця між еллінською та християнською етикою зберігається й до наших днів.

Діалектику, тобто метод шукати знання шляхом запитань і відповідей, винайшов не Сократ. Першим систематично користався нею, здається, Зенон, учень Парменіда; у Платоновому діалозі «Парменід» Зенон трактує Сократа у тому ж дусі, в якому Со­крат у решті діалогів Платона трактує інших. Але є всі підстави гадати, що Сократ користався цим методом і розвинув його. Як ми бачимо, засуджений до смерті Сократ задоволено розмірковує про те, що в новому світі він зможе й далі, без кінця, ставити запитання, і його не можна буде умертвити, бо він стане без­смертним. Безперечно, коли він уживав діалектику так, як описа­но в «Апології», ворожість до нього неважко пояснити: всі шахраї Афін мусили об'єднатися проти нього.

Діалектичний метод підходить для одних запитань і не підходить для інших. Ймовірно, це допомогло встановити характер Платонових досліджень, що були здебільшого саме такі, щоб до них можливо було прикладати цей метод. 1 завдяки Платоновому впливові більша частина пізнішої філософії була скута обмежен­нями, що випливають із цього методу.

Деякі теми, очевидячки, не надаються для дослідження цим способом - наприклад, емпірична наука. Щоправда, Галілей кори­стався діалогами для захисту своїх теорій, але це робилося тільки заради подолання упереджень — позитивні основи його відкриттів неможливо було ввести в діалог без великого силування. Сократ у Платонових творах завжди запевняє, ніби він тільки виводить назовні знання, які вже є в голові тієї людини, котру він розпи­тує; і на цій підставі він порівнює себе з повитухою. Коли він у «Федоні» й у «Меноні» прикладає свій метод до геометричних проблем, йому доводиться ставити такі навідні запитання, що їх не дозволив би жоден суддя. Цей метод гармоніює з доктриною пригадування, згідно з якою ми навчаємось, пригадуючи те, що вже знали в котромусь із попередніх життів. Щоб спростувати це твердження, розгляньте будь-яке відкриття, зроблене за допомогою мікроскопа - скажімо, поширення хвороб бактеріями: навряд чи можливо твердити, що таке знання можна вивільнити з голови доти необізнаної людини методом запитань і відповідей.

Теми, придатні для дослідження методом, - це ті, щодо яких ми вже достатньо обізнані, аби дійти до слушного висновку, од­наче не можемо, через нечіткість думки чи брак аналітичності, найлогічніше скористатися з того, що знаємо. Таке запитання, як

89

«що є справедливість?», напрочуд підходить для обговорення в платонівському діалозі. Ми всі вільно вживаємо слова «справедли­во» й «несправедливо» і, досліджуючи способи, якими ми їх ужи­ваємо, можемо прийти до такого визначення, яке найкраще відповідатиме вжиткові. Єдино потрібне - це знати, як ужи­вається те чи те слово. Та коли ми завершимо своє дослідження, то зробимо відкриття тільки лінгвістичного, а не етичного порядку.

Одначе ми можемо з користю прикладати цей метод до трохи ширшого класу випадків. Щоразу, коли предмет обговорення на­лежить скорше до царини логіки, ніж до області фактів, дискусія є добрим методом для з'ясування істини. Уявімо, ніби хтось твер­дить, наприклад, що демократія добра, але людей, котрі дотриму­ються таких і таких поглядів, не слід допускати до голосування; ми можемо звинуватити цю людину в непослідовності й довести їй, що принаймні одне з цих її тверджень мусить бути якоюсь мірою помилкове. Логічні помилки, по-моєму, мають більшу практичну вагу, ніж гадає багато людей; вони дозволяють тим, хто їх припускається, знаходити вигідну для себе позицію в кожній ситуації. Будь-яке логічно зв'язане ядро доктрини напевне буде якоюсь мірою викликати прикрі почуття й суперечити поши­реним забобонам. Діалектичний метод — або, в більш загальному вигляді, звичай нічим не сковуваної дискусії - має тенденцію сприяти логічній послідовності, і в цьому розумінні він корисний. Але він абсолютно непридатний, коли наша мета - відкривати нові факти. Можливо, «філософію» можна визначити, як загальну суму тих досліджень, що їх можна здійснити Платоновим мето­дом. Та коли це визначення слушне, то саме через вплив Пла­тона на пізніших філософів.