2.2. Розвиток професійного перукарства в Україні

У період становлення вітчизняної перукарської справи (кінець XVII — початок XVIII ст.) перукарями в Росії були пе¬реважно майстри-кріпаки, яких віддавали на навчання іноземцям. У Росії вони називалися цирульниками, або ж «тупейшими ху¬дожниками». Протягом XVIII ст. у столичних і повітових містах були відкриті цирульні. На вивісках таких закладів писали, що тут не тільки роблять зачіски, стрижуть і голять, але й ставлять п'явки, пускають кров.

З XV ст. на території України було поширене Магдебурзьке право, за яким ремісники однієї спеціальності об'єднувалися у цехи — своєрідні професійні спілки в межах міста. Цех як корпо¬рація мав права, обов'язки та привілеї, закріплені у відповідних документах: «жалувана грамота», постанова міських властей, ста¬тут цеху. «Цехове право» давало ремісникам певну гарантію сво¬боди діяльності. Статут регламентував види діяльності, кількість учнів у кожного майстра, ціни на вироби і послуги, розміри і ви¬ди допомоги на випадок розорення чи хвороби, відрахування у державну скарбницю, правила поведінки та ін.

З другої половини XVII ст. історичний розвиток України був тісно пов'язаний із Росією, оскільки перша входила до скла¬ду Російської імперії. Проте Україна завжди зберігала свої особ¬ливості у культурі й мистецтві, зокрема мистецтві професійних перукарів.

На початку XVIII ст. цех майстрів, до якого входили київські цирульники, об'єднував кравців і перукарів. У 1767 р. цирульни¬ки створили власний цех. Вони працювали не тільки як майстри-перукарі, але й як медики. У пункті 10 статуту цеху цирульників було окремо зазначено: «Оное майстерство цирульницкое имеет состоять в том: бреить, кровь жильную й зашкурную пускать, раны гоить рубаные, пробитые й стреляные, а особливо в вырывании зуба и в излечивании французской й шолудней болезней...» Цехи були водночас і військовими організаціями, які брали участь в охороні й обороні міста. Вони виступали як окремі військові одиниці міського ополчення чи утримували своїх опол¬ченців.

Рис. 2.6. Печатка цеху Рис. 2.7. Печатка братства

цирульників. 1820 р. Київських цехів. XVII ст.

Так, київському цеху цирульників магістрат доручив ут¬римувати міську артилерію. Цех мав свою атрибутику і символі¬ку: емблеми із зображенням знарядь праці, прапори (корогви), цехову печатку, скриньку, в якій зберігалися документи та казна (рис. 2.6). Усі цехові організації міст об'єднувалися у братства (рис. 2.7).

Наприкінці XIX ст. в Європі було створено першу корпорацію «перукарів, голярів, майстрів постижерної справи». Корпорація складалася із власників численних дамських і чоловічих перука¬рень. Такі професійні об'єднання стали виникати в усіх містах Єв¬ропи, включаючи Російську імперію.

У цей же час у Парижі та Барселоні почали проводити кон¬курси краси й перукарського мистецтва, в яких брали участь і російські перукарі. Так, Іван Андрєєв на конкурсах 1888 і 1900 років (Париж) за свої прості й елегантні моделі отримав ряд винагород, почесний диплом і звання дійсного заслуженого про¬фесора Академії перукарського мистецтва (рис. 2.8). У 1910 р. він створив альбом зачісок, який викликав велику зацікавленість не лише серед фахівців, а й серед населення.

Вперше на виставці моди у Німеччині (1916) разом з моделя¬ми одягу та аксесуарами було представлено не тільки моделі за¬чісок, а й інструменти перукарів, перукарське приладдя та облад¬нання.

На початку XX ст. в Україні значно розвинулася перукарська справа. Збільшилася кількість перукарень і майстрів. Звичайним явищем стало розміщення кіль¬кох перукарень одна біля одної. У великих містах пе¬рукарі об'єдналися в спілки — артілі.

У Києві на пл. Льва Толстого зберігся будинок (1901), в якому з 1902 р. до середини 90-х років XX ст. розміщувала¬ся найстаріша перукарня міста.

Після жовтневого переворо¬ту 1917 р. у більшості перука¬рень було націоналізовано не тільки меблі, а навіть інстру¬менти. В період НЕПу, коли приватні підприємства на деякий час дістали право на розвиток, перукарська справа трохи пожвавилася.

Рис. 2.8. Іван Іванович Андрєєв (поч. XX ст.)

На початку 30-х років значно зросла мережа перукарень у великих містах і промислових центрах, а також у маленьких містечках і селищах, на будовах, фабриках і заводах, у колгоспах. Всесоюзним Побутпромоб'єднанням було прийнято рішення підготувати 12 тисяч перукарів; для цього розробили першу програму курсів прискореного типу з пе¬рукарської справи. Тобто вперше було зроблено спробу створити навчальні заклади для професійної підготовки майстрів перукар¬ської справи. У школах і на курсах викладали майстри, які нав¬чалися ще в дореволюційні часи. Методика навчання залишалася традиційною — від майстра до учня.

У 1932 р. Всесоюзне кооперативне об'єднання видало брошуру С. М. Черняка «Парикмахерское дело. Пособие для учеников школ и курсов мужского парикмахерского дела». Крім матеріалів із теорії професії, техніки виконання популярних стрижок і сані¬тарних правил, у посібнику вперше було наведено план зразкової перукарні. В залі очікування рекомендувалося мати кількість місць відповідно до кількості туалетів (виробничих місць) у ви¬робничому залі. Площа виробничої зали мала бути розрахована за кількістю працюючих майстрів, тобто не менше ніж 4-4,5 м на кожного майстра, а умивальник — один на п'ять майстрів. У пе-рукарні обов'язково повинні бути механічна витяжка, вентиляція й підсобне приміщення площею не менше 5 кв. м. Підлога в залі мала бути щільною, пофарбованою або вкритою лінолеумом (рис. 2.9. а, б).

Для перукарського туалету чоловічої зали перукарні обов'яз¬ковим вважався такий набір предметів і приладдя: дзеркало, під¬дзеркальний столик, підножник, крісло для сидіння з металевим підголовником, маленька шафа (тумбочка), ящик для інструмен¬тів і полиці для білизни й серветок для гоління (верхня), для пеньюарів й підстрижників (нижня). Піддзеркальний столик покривали скляною дошкою або «мольбритом».

Предмети туалету розташовували таким чином: банка скляна або з порцеляни з 5%-ним розчином карболової кислоти для дез¬інфекції бритв; скляна баночка з розчином галуну («квасцы»); порошечниця з отворами для мильного порошку; пудрениця з пудрою (у перукарській справі використовувалася виключно ри¬сова біла пудра, трохи запашна); металевий флакон для простої води; металевий флакон для фіксатуару; флакончики для бри¬льянтину, вежеталю, хінної води й одеколону. З вежеталю, хінної або інших вод для волосся виготовляли так званий фріксіон. Цією речовиною змочували волосся після миття, обтирали сер-веткою, але не насухо. Після цього закріпляли волосся бріоліном або фіксатуаром, який не так блищав і не був таким масним, як бріолін); банка з бріоліном; тверда щітка для причісування волос¬ся; тверда щітка для бріоліну; м'яка щітка для змахування волос¬ся; щіточка для брильянтину; тютюнниця; ручне дзеркало; таця з чашкою, склянкою, помазком для гоління; гумка для знімання мила з бритви.

Рис. 2.9. Приміщення перукарні 30-х років XX ст.: а — зала промкооперативної перукарні; б — схема перукарні

Під туалетним столиком біля підніжки ставилася плювальни¬ця. У шухляді для інструментів мали розміщуватися: сталеві пря¬мі ножиці, які виготовлялися спеціально для перукарських робіт, розміром від 15 до 20 см; гребінки (спеціальний перукарський гребінь розділявся на дві частини — часту й рідку); машинки для стрижки різних систем — шведські, німецькі, американські (останні вважалися найкращими. Машинки були зі спіральними й кільцеподібними пружинами); бритви та станок і брусок для правлення бритв, а також спеціальна дощечка з мастиками, які використовувалися при правленні бритв.

У жіночих залах перукарень були популярні туалетні столи¬ки із дзеркалами — трельяжі, а сам туалет покривався склом чи мармуровою дошкою. Використовувалися нагрівальні газові та електричні прилади. Газові вважалися найзручнішими, вигідними та надійними. До кожного туалету підводився газ, трубка закін¬чувалася вимикачем. Газ використовувався для нагрівання щип¬ців під час завивки волосся. Електричні прилади не вважалися надійними, але сушуари «фен» і «гігант» (рис. 2.10 а, б, в) широ¬ко застосовувалися.

У 1936 р. Наркомат комунального господарства видав наказ про поліпшення роботи перукарень. У Москві було організовано виставку перукарського реманенту, на якій демонструвалося як вітчизняне, так і закордонне обладнання (рис. 2.11). З 1936 р. перукарі почали проходити «кваліфікаційну експертизу», що дозволило ввести тарифікаційну систему оплати праці. Для перу¬карень не тільки почали розробляти санітарно-гігієнічні норми, спеціальне обладнання, а й проектувати приміщення. Розробля¬лися і популяризувалися нові технології зачісок.

У 1937 р. в Москві відбулася перша Всесоюзна нарада фахів¬ців перукарської справи.

До 1940 р. в Москві існувала дворічна перукарська школа, у вузьких колах фахівців її називали «перукарською академією». В ній навчалися майстри вищої кваліфікації, а заняття проводи¬ли професори. Випускники школи отримували право навчати перукарської справи. Наприкінці 40-х років школу перетворили на 9-місячні курси, а у 1951 р. її було ліквідовано.

Історично так склалося, що досягнення перукарів не знаходи¬ли свого відображення в музейних експозиціях, бо вважалися зазвичайними, повсякденно-побутовими. Проте й досі серед музеїв різного тематичного спрямування музеї перукарського мистецтва є рідкісним явищем.

Рис. 2.10. Обладнання жіночої зали перукарні (30-ті роки XX ст.):

а — сушильня;

б — сушуар «фен»:

1 — у зібраному вигляді;

2 — гаряче повітря;

3 — нагрівальний елемент;

4 — футляр для нагрівального елемента;

в — сушуар «гігант»

Рис. 2.11. Експонати виставки 1936 р. Обладнання перукарень:

а — сполучення туалетів уздовж стіни;

б — робоче місце (туалет);

в, г — крісла, що крутяться;

д — крісло з відкидною спинкою;

е — відро з кришкою для використаної білизни та сміття

Тому ця тема в її історичному аспекті все більше приваблює сучасних майстрів перукарства, ма¬кіяжу та косметики. Все частіше у музеях різних країн світу ство¬рюються короткочасні експозиції, а у Німеччині, Голландії та Іспанії існують стаціонарні музеї перукарського мистецтва.

В Україні ідея створення музею перукарського мистецтва ви¬никла у 2001 р. в середовищі Спілки перукарів України. Голов¬ною метою цього проекту стали збирання та експонування мате¬ріалів, пов'язаних з естетикою перукарського мистецтва у цілому та за різноманітними напрямами цієї галузі.

Перші експонати музею були представлені в 2003 р. на між¬народній виставці перукарського мистецтва «Бьюти салон» у м. Києві. До структури музею входять матеріали про мистецтво міських майстрів, історію та розвиток народної творчості регіонів і національностей України.

Поряд із цим музей став не тільки збирачем історико-культурних цінностей (рис. 2.12), але й джерелом інформації за різ¬ними історико-тематичними напрямами.

Музей збирає оголошення і рекламу, газети й газеті вирізки, фотографії та афіші, журнали і книги, інструкції та підручники, засоби та інструменти для праці, макети й прикраси, картини та графічні роботи, листи і поштові листівки, інтерв'ю, автобіогра¬фії та спогади, грамоти й почесні нагороди, обладнання і меблі перукарень, а також всю інформацію, пов'язану з темою перу¬карства, косметики, візажу та естетичних смаків народів різних епох.

Рис. 2.12. Щипці для накручування волосся

Серед матеріалів, які нині має музей, цікава колекція лез для гоління початку XX ст. (виробництва Англії, Німеччини), ремені для їх правки; речі, які належали відомому українському архітек¬тору П. Ф. Альошину (були передані музею родиною архітекто¬ра); рекламні оголошення перукарів, косметиків та парфумерів із журналів і газет того часу; книга про догляд за шкірою обличчя (видання 1852 р.) тощо.

Багато матеріалів для музею передали члени перукарських родин і династій, шанувальники історії перукарського мистецтва з багатьох міст України: Миколаєва (салон «Комплемент»), Киє¬ва (салон «Ямпольський»), Тернополя (салон «Інвар»), фахівці з Одеси, Дніпропетровська, Донецька та інших міст України.

Отож, музей започатковано і він чекає на меценатів, збирачів музейних цінностей і шанувальників, у тому числі й молодих.