ІІІ місце

Лебідь Віра (м. Запоріжжя)

Українська кераміка – унікальне інформативне джерело про культуру народу у різні епохи Вступ

Гончарство – один із найдавніших видів народного ремесла. Гончарство несе в собі незбагненно цінну інформацію про етнографічні особливості побуту найдавніших племен і народів, що заселяли нашу землю в минулому.

Сучасні дослідники говорять про гончарство як феномен людської діяльності.

Зникли давні міста, зітліли вироби з полотна, шкіри, вкрилися іржею вироби з металу, зате горщик, відкопаний археологами, промовляє до нас від імені безіменного гончара, що жив тисячі років тому.

Важливим елементом у вивченні традиційної української кераміки є інтерпретація декору. Декор – одне з ключових питань у дослідженні декоративно-ужиткового мистецтва.

Витоки декору глиняних виробів слід шукати у глибоких традиціях гончарного ремесла та неординарному способі мислення його представників. Важливим є виявлення специфіки національного в мистецтві, генетичних етнічних витоків, традиційних чинників, які мали вплив на специфіку оздоблення творів кераміки.

У мистецтвознавстві існують творчі дослідження про історію та виникнення декору традиційної української кераміки у контексті еволюції його основних тенденцій, безпосередньо пов’язаних з художньою виразністю та формою предмета.

Вивчення зображень, домінантних мотивів і художніх особливостей глиняних виробів дозволило вченим-дослідникам визначити унікальні кераміки, що сприяло ідентифікації творів гончарного українського традиційного мистецтва.

Актуальність теми полягає в осягненні розмаїття форм кераміки та традиційності декору української кераміки як цілісної системи, що робить унікальною творчість окремих гончарів.

Мета роботи: пізнання традицій і досягнень гончарної культури в Україні.

Зникали з овидів землі

Імперії і царства.

Але повік не відцвітав

Лавровий цвіт гончарства.

(П. Перебийніс)

Українське гончарство, маючи славні сторінки свого історичного розвитку (кераміка епохи неоліту, ранньослов’янська, черняхівська, давньоруська та середньовічна кераміка), свого найвищого рівня досягло в XVII-XVIII ст.

Удосконалилися технічні прийоми та художні засоби виразності. Набули поширення розпис, фляндрування, зелена й коричнева полива. Вироби розписували також ангобами та емалями, що дало змогу перейти до багатоколірного декору. Панівне місце посіли рослинні квіткові орнаменти, вигадливі картуші та традиційні геральдичні знаки-мотиви; були популярними фігурні композиції, передовсім на мисках і кахлях. У цей час у давніх керамічних осередках України (Київ, Васильків, Умань, Чернігів, Батурин, Глухів, Миргород, Полтава, Харків, Бар, Бубнівка, Кам'янець-Подільський, Смотрич, Коломия, Снятин, Львів, Хуст, Ужгород та ін.) були створені гончарські цехи.

Київ та його околиці на той час були одним із найбільших центрів керамічного виробництва і забезпечував заможних людей високоякісним дорогим посудом. Тут виготовляли з білих глин глечики, дзбанки, вази, миски, ринки, барилка, кухлі та ін., покриваючи їх соковитою зеленою поливою або вимальовуючи по жовтому тлу черепка барвисті рослини й квіти. З поповненням у XVIII ст. київського гончарного цеху кількома приїжджими іноземцями, вироби київських майстрів набувають ще більшої пишності, у композиціях розписів з’являються людські постаті.

Провінційні гончарні центри Василькова, Дибинців, Білої Церкви, Умані, на відміну від київського осередку, задовольняли посудом бідних ремісників та селян. Тому їх вироби, розписані кольоровими ангобами, були значно простішими й дешевшими. У Гончарній Слободі – своєрідному осередку на півдні Правобережжя – виготовляли необхідні запорозьким козакам предмети: глечики для води, олійні лампи й каганці, люльки з зображенням жіночих голівок, тварин тощо.

Протягом XVIII ст. на поліхромний розпис перейшли гончарні цехи в Чернігові, Новгороді-Сіверському, Ніжині, Батурині, Глухові, Ічні, Переяславі та ін. Так, посуд новгород-сіверських майстерень вишуканими округлими формами й поливаним розписом нагадує фаянсовий. Маленькі букетики квітів рівномірними плямами розміщувалися по сферичних площинах посуду, надаючи йому урочистої привабливості.

У цей час із-поміж численних полтавських осередків гончарства, таких, як Глинськ, Зіньків, Миргород, Ромни, найвизначнішим осередком була Опішня. Тут 1786 р. близько 200 ремісників виготовляли різноманітний святковий посуд для напоїв: дзбанки, баклаги, барильця, куманці та декоративний посуд скульптурного характеру – баранці, леви, коники, півні тощо, оздоблені квітковим орнаментом. У Глинські, завдяки творчості родини Сулимів, провідною технікою розпису стала фляндрівка, іноді у поєднанні з квітковими мотивами.

Слобожанська цехова кераміка в головному центрі виробництва – Харкові у XVII ст. вирізнялася тисненими геометричними візерунками, подібними до різьблених на дереві, і синьою кобальтовою поливою. У наступному столітті поширився поліхромний розпис мисок, дзбанків тощо, однак синій колір і надалі залишався домінуючим.

Наддніпрянські гончарні осередки – Дибинці, Канів, Ревівка (затоплена Кременчуцьким водосховищем), Сунки, Цвітна та ін. – славилися не лише добрим мальованим ужитковим посудом, а й фігурним для напоїв (у вигляді тварин і птахів). У с. Сунки у XVII ст. виготовляли оригінальні миски, оздоблені зображеннями людських постатей, листків із завитками. Ці композиції були подібними до місцевих мальованих кахлів.

На Поділлі гончарний посуд виробляли у Барі, Бубнівці, Гайсині, Кам'янці-Подільському, Летичеві, Смотричі та ін. Бубнівська кераміка, окрім чітких рослинних візерунків, мала ліплені фігурки тварин і пташок на покришках дзбанків, ринок тощо.

На Західній Україні провідними осередками гончарства були Львів, Потелич, Яворів, Коломия; Пістинь, Ужгород, Мукачеве та ін. У найменшому з них – Яворові – 1765 р. господарський і святковий посуд, оздоблений розписом, виготовляло 25 гончарів. У Коломиї гончарний цех був створений у 1661 р. Крім посуду, тут виробляли свічники й кахлі, прикрашені фляндрівкою й ріжкуванням. Наприкінці XVIII ст. пістинські гончарі надавали перевагу теракотовому й сірому посуду; любили також виготовляти каганці й свічники, переважно декоровані “мармуруванням”.

У XVII-XVIII ст. українські гончарі всіх великих осередків виготовляли також кахлі для печей, а подекуди і вставки для будівель у формі рельєфних і розписних кружал, прямокутних плиток із орнаментом, що утворювали на стінах декоровані фризи тощо. Якщо у XVII ст. кахлі були переважно рельєфними, із зеленою або коричневою поливою, то в наступному столітті міські цехові майстри поступово перейшли до виробництва мальованих. Зустрічаються кахлі, розписані по білому тлу синьою поливою або й двома-трьома кольорами. Зображували вибагливі рослинні орнаменти, сюжетні сцени з постатями людей, тварин, птахів і краєвидами. У XVII ст. кахлі виготовляли гончарі Києва, Чернігова, Кам'янця-Подільського та ін. Значно ширшого розповсюдження кахлярський промисел набув у XVIII ст. на Чернігівщині, наприклад, виникли кахлярські мануфактури в Батурині, Глухові, Новгород-Сіверському й Тулиголові. Урізноманітнюється тематика розписів і рельєфних зображень. Крім алегоричних сюжетів, усе частіше зустрічаються побутові, зокрема козацькі.

У XIX ст. кожний район гончарного промислу мав характерні художні особливості виробів, які залежали від природних якостей матеріалів, технологічного рівня виробництва, локальних традицій тощо. Майже кожен осередок представлений провідними майстрами з яскравою творчою індивідуальністю.

Отже, народне мистецтво яскраво характеризує національні особливості нації, локальні відміни етнографічних груп; це “минуле в сучасному”.

Центри й осередки гончарства розміщені по території України досить непропорційно у зв'язку з нерівномірністю покладів доброї гончарської глини.

Серед найважливіших гончарських регіонів визначають: Сокальщину, західне Поділля, східне Поділля, Полтавщину, Полісся, Підляшшя, Чернігівщину, Київщину, Слобожанщину, Буковину й Закарпаття.

Головними районами гончарства здавна були: на Полтавщині колишні повіти Миргородський, Зіньківський (зокрема Опішня, яка є центром гончарства сучасної Європи); на Чернігівщині – Городнянський, Ніжинський, Кролівецький, Новгородсіверський, Глуховський та ін., на Київщині – Чигиринський, Черкаський, Гуманський; на Харківщині – Валківський, Охтирянський, Ізюмський; в Галичині – на Розточчі (Глинське, Немирів) на Гуцульщині (Коломия, Косів, Кути), Покутті і на південно-східному Поділлі.

Розділ 1. Витоки української художньої кераміки

В цій глині вже хтось був. Вона жива.

Вона така м’яка і в пальцях пружна!

Яка легка у глині голова!

Яке обличчя у скульптури мужнє.

В цій глиняній високій голові

Є стільки Духу від Отця

І Сина!

Їй тільки очі дай живі –

І все своє життя

Згадає глина...

(М. Пасічник)