Поняття статутного капіталу
Відмітною рисою акціонерного товариства є наявність статутного капіталу визначеного розміру. У ФРН під основним статутним капіталом (ОтипсІкарі'ЬаІ) розуміється номінальна грошова сума, що підлягає внесенню акціонерами як винагорода за придбання членства в акціонерному товаристві.
Відомі два способи утворення акціонерного капіталу:
шляхом публічної підписки на акції;
розподілом акцій між засновниками без звертання до публіки. Особливе положення існує у США та Англії, де розрізняють капітал номінальний, випущений та оплачений.
Номінальний капітал — це загальна сума капіталу, на який компанія має право випустити паї.
Випущений капітал — це частина номінального капіталу, на суму якої випущено паї для розподілу між пайовиками.
Оплачений капітал — це частина випущеного капіталу, що оплачена пайовиками, які зробили внески за всіма паями. Співвідношення між зазначеними видами капіталу визначається правлінням.
Поняття і види акцій
Акція є особливим документом, що засвідчує членство в акціонерному товаристві. Законодавство всіх країн світу передбачає право акціонера вимагати видачі акції. Як документ, з яким пов'язані права, що випливають із членства, стосовно акціонерного товариства акція є об'єктом права власності й має ціну, хоча й становить, за висловом К. Маркса, паперовий дублікат дійсного капіталу. Кожна акція — і в цьому виявляється природа акціонерного товариства як об'єднання капіталів — закріплює право на членство в об'єднанні.
Для прискорення обороту прав, втілених в акціях, акції зазвичай наділяються властивістю цінних паперів. З визнання акцій цінними паперами випливає: реалізація закріплених в акціях прав неможлива без пред'явлення документа; порядок від-ступлення пов'язаних з акцією прав спрощений.
§ 2. Засновники, учасники та порядок створення акціонерного товариства
Засновниками є особи, які виконують передбачені законом дії щодо заснування товариства. Основна особливість їхнього правового статусу полягає в тому, що вони несуть відповідальність як перед тими, хто підписався на акції, так і перед третіми особами за зобов'язаннями, що виникли до реєстрації товариства.
Учасники - це особи, які виконують обов'язки підписчиків на акції перед товариством засновників та акціонерів перед акціонерним товариством.
Громадяни України можуть бути засновниками та учасниками акціонерних товариств згідно з правилом "крім випадків, передбачених законодавчими актами України", тобто якщо вони не мають обмежень підприємницької правосуб'єктності згідно зі ст. 2 Закону України "Про підприємництво", ст. 16 Закону України "Про державну службу" та ін.
Відповідно до зазначеного правила засновниками та учасниками акціонерних товариств можуть бути особи без громадянства; стосовно іноземних громадян діє Закон України "Про режим іноземного інвестування" та інше законодавство про іноземні інвестиції.
Недержавні юридичні особи можуть бути засновниками акціонерних товариств практично без обмежень, якщо їхніми статутами (положеннями) не встановлено заборони займатися підприємницькою діяльністю.
Державні юридичні особи (установи, організації) можуть бути засновниками й учасниками акціонерних товариств за принципом "кому дозволено" ("дозвільний принцип"). Засновниками акціонерних товариств, по-перше, дозволено бути підвідомчим Кабінету Міністрів України міністерствам, державним комітетам, іншим центральним органам державної виконавчої влади, які уповноважені управляти майном загальнодержавної власності. По-друге, це обласні державні адміністрації, які можуть бути засновниками акціонерних товариств (з боку власника) на базі комунальної власності. По-третє, держателями акцій, які є державною власністю, визначено органи приватизації - Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва.
Державні підприємства відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України "Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених з участю державних підприємств" від 31 грудня 1992 р. безпосередньо не можуть бути засновниками акціонерних товариств (крім банків).
Іноземні юридичні особи, міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками товариств нарівні з українськими юридичними особами (відповідно до законодавства про іноземні інвестиції).
Створення акціонерного товариства покладається на засновників, які мають у зв'язку з цим спеціальну засновницьку компетенцію (статті 26, 30, 31 і 35 Закону України "Про господарські товариства"). Процес створення акціонерного товариства - це ряд послідовних стадій, передбачених законом.
Перша стадія передбачає заснування фізичними та/або юридичними особами простого товариства для створення акціонерного товариства. Це суб'єкт права, який не має прав юридичної особи. Товариство виникає і діє у формі договору про сумісну діяльність щодо створення акціонерного товариства. Договір укладають засновники товариства в письмовій формі. Змістом договору є розподіл функцій сторін щодо заснування акціонерного товариства, тому в ньому обов'язково визначаються склад засновників, порядок і строки здійснення ними відповідних засновницьких процедур, обсяги відповідальності кожного засновника перед передплатниками на акції і третіми особами. У договорі доцільно визначити кількість акцій, яку купує кожний засновник (відповідно до закону засновники в будь-якому випадку зобов'язані бути держателями акцій на суму не менш як 25 відсотків статутного фонду строком не менш два роки). У цьому разі відповідальність засновника визначається пропорційно кількості його акцій. За зобов'язаннями, що виникають до реєстрації товариства, засновники відповідають солідарне, тобто незалежно від того, як їх відповідальність врегульована договором.
Другою стадією є реєстрація випуску цінних паперів (акцій) та інформації про їх емісію і опублікування засновниками акціонерного товариства (емітентами) відповідно до вимог чинного законодавства інформації про випуск акцій. Зміст та порядок реєстрації випуску цінних паперів та інформації про їх випуск встановлюються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Зокрема, відповідно до Положення про порядок реєстрації випуску акцій підприємств та інформації про їх емісію, затвердженого наказом Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 20 вересня 1996 р. № 210 (в редакції від 12 лютого 1998 р.) в інформації мають бути зазначені: а) характеристика емітента; б) баланс, звіт про фінансові результати та їх використання (для банків - звіт про прибутки та збитки); в) дані про членів виконавчого органу, голову ради (спостережної ради) товариства, голову ревізійної комісії та головного бухгалтера; г) можливі фактори ризику в діловій діяльності емітента; д) опис ділової діяльності емітента; е) дані про емісію цінних паперів; є) перелік і результати попередніх емісій цінних паперів; ж) кількість акцій, що перебувають у власності членів виконавчого органу та перелік осіб, частки яких у статутному фонді перевищують 5%; з) відомості про реєстратора; и) відомості про депозитарій цінних паперів; і) дані про відповідальних за інформацію про емісію цінних паперів осіб; ї) дані про юридичних осіб, які гарантують надходження коштів емітенту від розміщення акцій (у разі наявності такої гарантії); й) відомості про будь-які обмеження щодо прав володіння цінними паперами.
Певні особливості має ця стадія у разі створення відкритих акціонерних товариств у процесі корпоратизації та приватизації, що відображено в Положенні про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств, створених із державних підприємств у процесі приватизації та корпоратизації, затвердженому рішенням ДКЦПФР від 14 квітня 2000 р. № 39. Відповідно до п. 2 цього Положення при випуску акцій у зв'язку зі створенням відкритого акціонерного товариства із державних підприємств у процесі приватизації та корпоратизації відкритий продаж акцій не здійснюється, інформація про випуск акцій обов'язковій реєстрації та публікації не підлягає (проте ДКЦПФР здійснює реєстрацію першого випуску таких відкритих акціонерних товариств).
Порядок реєстрації випуску акцій закритими акціонерними товариствами регулює Положення про порядок реєстрації випуску акцій закритими акціонерними товариствами, затверджене рішенням ДКЦПФР від 12 лютого 1998 р. № 41.
Третьою стадією є відкрита підписка на акції, Яку організують засновники. Ця стадія передбачає здійснення ряду юридичних дій, зміст яких визначено ст. 30 Закону України "Про господарські товариства", статтями 6 і 7 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу".
Строк відкритої підписки на акції не може перевищувати 6 місяців.
Особи, які бажають придбати акції, повинні внести на рахунок засновників не менше 10 відсотків вартості акцій, на які вони підписалися, після чого засновники видають їм письмове зобов'язання про продаж відповідної кількості акцій.
Після закінчення зазначеного у повідомленні строку підписка припиняється. Якщо до того часу не вдалося покрити підпискою 60 відсотків акцій, акціонерне товариство вважається незаснова
ним. Особам, які підписалися на акції, повертаються внесені ними суми або інше майно не пізніше як через 30 днів. За невиконання цього зобов'язання засновники несуть солідарну відповідальність.
У разі якщо підписка на акції перевищує розмір статутного фонду, засновники можуть відхиляти зайву підписку, якщо це передбачено умовами випуску. Відмова у підписці проводиться згідно з переліком передплатників з кінця переліку.
Якщо товариство закрите, акції розповсюджуються між засновниками.
Четвертою стадією є установчі збори, що їх повинні провести засновники не пізніше двох місяців з моменту закінчення підписки на акції. Пропуск строку може призвести до нестворення товариства, і особа, яка підписалася на акції, має право після цього строку вимагати повернення сплаченої нею частини вартості акцій.
Установчі збори - це орган, до компетенції якого входить створення товариства. Тому вони мають бути правомочними. Такими визнаються збори за участю осіб, які підписалися більш як на 60 відсотків акцій, на які проведено підписку. Якщо через відсутність кворуму установчі збори не відбулися, протягом двох тижнів скликаються повторні збори, але знову ж таки для заснування товариства, і на них має бути кворум. Якщо і при повторному скликанні установчих зборів не буде забезпечено кворуму, акціонерне товариство вважається таким, що не відбулося.
Правомочні установчі збори здійснюють юридичні акти щодо створення товариства шляхом голосування за принципом: "одна акція - один голос". Це такі дії, як прийняття рішення про створення акціонерного товариства; затвердження статуту товариства; обрання ради акціонерного товариства (спостережної ради), виконавчого (правління) та контролюючого (ревізійна комісія) органів; прийняття рішення про створення дочірніх підприємств, філій, представництв. Рішення з цих питань, а також щодо надання пільг засновникам за рахунок акціонерного товариства мають бути прийняті кваліфікованою (3/4) більшістю голосів. Установчі збори вирішують також інші, пов'язані із засновництвом питання: приймають або відхиляють пропозицію про підписку на акції, що перевищує кількість акцій, на які було оголошено підписку; зменшують розмір статутного фонду у випадках, коли у встановлений строк підпискою на акції покрита не вся необхідна сума, вказана в повідомленні; затверджують оцінки вкладів у натуральній формі; вирішують питання про схвалення угод, укладених засновниками до створення акціонерного товариства тощо. Інші питання компетенції установчих зборів визначають установчі документи.
П'ятою стадією заснування є державна реєстрація акціонерного товариства, яка здійснюється за процедурою, встановленою для державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності.
Поняття акціонерного товариства. Це так зване товариство капіталів.
Особливості його правового статусу виражає визначення акціонерне. Ці особливості обумовлені акціонерною власністю, акціонерним способом формування і функціонування статутного фонду товариства.
Акціонерним визнається засноване на установчому договорі та статуті товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. З визначення випливають особливості акціонерного товариства, які обумовлюють специфіку його юридичного статусу. По-перше, статутний фонд акціонерного товариства має акціонерну природу, формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним та/або юридичним особам. По-друге, акціонерне товариство має публічний статус емітента цінних паперів (акцій, облігацій). Інші товариства не мають статусу емітента акцій. Акціонерне товариство є юридичною особою, яка від свого імені випускає акції і зобов'язується своєчасно виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску. Шляхом випуску і продажу акцій акціонерні товариства і формують свої статутні фонди, і збільшують їх, якщо це необхідно. Акції відкритих акціонерних товариств допускаються до вільного продажу на умовах, визначених Законом України "Про цінні папери і фондову біржу", іншими актами про фондовий ри-
нок. По-третє, фізичні та юридичні особи, які придбали акції акціонерних товариств, фіксуються у реєстрі власників іменних цінних паперів і набувають статусу акціонерів. Права та обов'язки акціонерів визначені статтями 10 і 11 Закону України "Про господарські товариства", статтями 4, 5, 8 і 9 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу". По-четверте, особливою ознакою акціонерного товариства є обмеження відповідальності акціонерів. Акціонери відповідають (точніше - несуть ризик відповідальності) за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. За ознакою відповідальності акціонерів акціонерне товариство належить до товариств з обмеженою відповідальністю.
Юридичний статус акціонерного товариства характеризується і деякими іншими рисами. Так, товариство має засновницькі права щодо створення господарських об'єднань (участі в існуючих об'єднаннях). Акціонерне товариство має право створювати дочірні підприємства, наділяти їх майном, яке належить товариству, призначати керівника та реалізовувати інші права власника дочірнього підприємства.
Законодавством передбачено, що акціонерне товариство має фірмову марку та товарний знак. Ці реквізити затверджуються правлінням товариства і реєструються в Торгово-промисловій палаті України.
Види акціонерних товариств. За способом функціонування акцій закон розрізняє відкриті та закриті акціонерні товариства. Акції відкритих товариств можуть розповсюджуватися як шляхом відкритої підписки, так і шляхом купівлі-продажу на біржі (статті 6-8 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу", ст. 30 Закону України "Про господарські товариства"). В закритому акціонерному товаристві акції розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки або купівлі-продажу на біржі. Засновники закритих акціонерних товариств до дня скликання установчих зборів повинні внести не менш як 50 відсотків номінальної вартості акцій.
Припинення суб’єкта господарської діяльності є таким же закономірним та органічним процесом,як і створення. Припинення суб’єктів господарювання регулює значна кількість нормативних актів, до яких, насамперед, належать ЦК України, ГК України, Закони України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб- підприємців”, “Про господарські товариства”, “Про акціонерні товариства”, “Про банки і банківську діяльність” та інші нормативно- правові акти, у тому числі відомчі. Поняття припинення діяльності суб’єкта господарювання відсутнє в законодавстві України. Проте в доктринальному розумінні припиненням вважаються юридичні умови, за яких суб’єкти господарювання право провадити господарську діяльність та, відповідно, втрачають підприємницьку правосуб’єкт- ність з моменту внесення відповідного запису до Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності [9, с. 224]. Відповідно до ст. 59 ГК України, припинення суб’єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації - за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених цим кодексом, - за рішенням суду [2]. Під реорганізацією в теорії господарського права розуміють припинення юридичної особи з переходом усіх прав та обов’язків до правонаступника в порядку загального правонаступництва. Під ліквідацією розуміють такий спосіб припинення суб’єкта господарювання, при якому на майбутнє неможлива будь-яка діяльність та його існування і який пов’язаний з ліквідацією його прав і майна, відсутністю правонаступника [9, с. 225-226]. Отже, суттєва відмінність між ліквідацією та реорганізацією полягає в тому, що в першому випадку має місце остаточне припинення будь-якої діяльності якогось суб’єкта господарювання, у другому - припинення його функціонування в конкретній організаційно-правовій формі із заміною на нову. В обох випадках суб’єкт, що припиняється, більше не існуватиме. У зв’язку з ліквідацією суб’єкта припиниться і його діяльність, у зв’язку з реорганізацією вона триватиме, але вже не в колишній (яка існувала до реорганізації), а в новій організаційно-правовій формі суб’єкта господарювання. Тобто можна сказати, що головна відмінність двох способів припинення суб’єктів господарювання (ліквідації та реорганізації) полягає в юридичних наслідках факту припинення їх існування, у наявності або відсутності правонаступництва. У законодавстві України немає єдиного підходу до визначення шляхів (форм) припинення суб’єктів господарювання Так, ст. 59 ГК України, визначаючи, що припинення суб’єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації або ліквідації, називає чотири форми реорганізації суб’єкта господарювання: злиття, приєднання, поділ та перетворення [2]. У ст. 104 ЦК України також вжито ці терміни, не узагальнюючи їх терміном “реорганізація”, а визначаючи як форми припинення юридичної особи в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам - правонаступникам [16]. Близька за змістом до цієї статті ст. 33 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців”, але термін “реорганізація” наводиться в дужках як узагальнюючий для злиття, приєднання, поділу, перетворення [15]. У ст. 19 Закону України “Про господарські товариства” шляхами припинення діяльності товариства названо реорганізацію та ліквідацію й визначено п’ять форм реорганізації: злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення [14]. У ст. 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” згадані терміни вжито в такому значенні: - реорганізація банку - злиття, приєднання, виділення, поділ банку, перетворення його організаційно-правової форми, наслідком яких є передача, прийняття його майна, коштів, прав та обов’язків правонаступникам; - ліквідація банку - процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до положень цього Закону [12]. На наш погляд, найбільш заплутаними в цих термінах є норми Закону України “Про акціонерні товариства”. Розділ XVI цього Закону має назву “Виділ та припинення акціонерного товариства”. У ст. 79 “Припинення акціонерного товариства” визначено, що акціонерне товариство припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим підприємницьким товариствам - правонаступникам (шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації [11]. Тобто не вживаючи термін “реорганізація”, закон перелічує чотири її шляхи (краще б форми). Але наступна ст. 80 “Злиття, приєднання, поділ, виділ, перетворення товариства” вже об’єднує п’ять форм. На наш погляд, доцільно узгодити зазначені терміни та в кодексах і законах визначити одностайно: “Припинення суб’єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації або ліквідації. Формами реорганізації є: злиття, приєднання, поділ, виділ, перетворення”. Слід зазначити, що прийняття спеціального нормативно-правового акта, що регулює питання створення та припинення суб’єктів господарювання, Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців” було спрямовано на вдосконалення та спрощення порядку державної реєстрації, перереєстрації, реєстрації змін до установчих документів, реєстрації припинення юридичних осіб і фізичних осіб- підприємців. Цим законом планувалося ввести принцип “єдиного вікна”. Це означає, що реєстрація суб’єкта господарювання та реєстрація його припинення має проводитись державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міськради, міста обласного значення або районній (у тому числі міст Києва і Севастополя) державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи. Але, як показала практика, основна мета Закону не досягнута. Важливою проблемою, яка постає перед фахівцями в галузі господарського права та науковцями, є питання термінології. Так, ГК України (ч. 7 ст. 59) використовує поняття “скасування державної реєстрації” і визначає, що скасування державної реєстрації позбавляє суб’єкта господарювання статусу юридичної особи та є підставою для вилучення його з державного реєстру [2]. Згідно із цією статтею, суб’єкт господарювання вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Таким чином, аналізована норма ГК України повністю дублює ст. 8 Закону України “Про підприємництво”, який втратив чинність (крім ст. 4 Закону) з 01.01.2004 р. у зв’язку з прийняттям ГК України. Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців” від 15.05.2003 p., відповідно до якого з01.07.2004 р. здійснюється реєстрація господарюючих суб’єктів, установлює, що юридична особа ліквідується на підставі рішення, прийнятого засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженим нею органом, на підставі судового рішення або на підставі рішення органу державної влади, прийнятого у випадках, передбачених Законом. Згідно з ч. 2 ст. 33 цього Закону, юридична особа припиняється як суб’єкт права з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи [15]. У прикінцевих положеннях міститься вказівка на те, що закони, нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим нормативно-правовим актом, діють у частині, що не суперечить йому. Та на сьогодні ГК України містить поняття “скасування державної реєстрації”, тоді як Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців” визначає поняття держав ної реєстрації припинення юридичної особи. Як бачимо, положення, зазначені в ГК України та Законі, суттєво відрізняються. Дилемою, яка постала перед юристами- фахівцями в галузі господарського права, стало питання: з якою позовною вимогою звертатися до суду - чи про скасування державної реєстрації, чи про її припинення; на який законодавчий акт посилатися для обґрунтування своїх вимог? Судді господарських судів зіткнулися з іншою проблемою: стосовно чого виносити рішення - скасування державної реєстрації чи припинення? Склалася така ситуація, коли позивач (найчастіше це податкові органи) звертається з вимогою про скасування державної реєстрації, а суд виносить рішення про припинення юридичної особи [3, с. 245]. Особи, які звертаються до суду з проханням про скасування державної дії, не бачать ніякої відмінності між скасуванням державної реєстрації та припиненням юридичної особи. Отже, треба виважено підійти до аналізу означених термінів та узгодити їх. Вважається за доцільне вживати термін “припинення суб’єкта господарювання”, оскільки він є більш широким і включає в тому числі процедуру “скасування державної реєстрації”. Як зазначалося вище, прийняття Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців” спрямовано на вдосконалення та спрощення порядку державної реєстрації й реєстрації припинення юридичних осіб тощо, що знайшло своє відображення в п. 1 ст. 38, згідно з яким суд, який постановив рішення щодо припинення юридичної особи, яке не пов’язане з банкрутством юридичної особи, у день набрання таким рішенням законної сили направляє його копію державному реєстратору за місцезнаходженням юридичної особи для внесення до Єдиного державного реєстру запису про судове рішення. У п. 1 ст. 40 цього Закону зазначено, що державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня від дати державної реєстрації припинення юридичної особи, відповідно до ст. 36-38 цього Закону, зобов’язаний надіслати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондам соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру й відомості реєстраційної картки на проведення державної реєстрації припинення юридичної особи. Разом з тим у новому Законі не вдалося повною мірою реалізувати принцип “єдиного вікна” при здійсненні державної реєстрації та припиненні юридичної особи. Процедура припинення суб’єктів підприємницької діяльності загалом не спрямована на зменшення часових та грошових витрат суб’єктів господарювання. У Законі Україні “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб- підприємців” є прогалини, неузгодженості та розходження з базовими законодавчими актами. Наприклад, можна стверджувати, що встановлений Законом порядок державної реєстрації припинення юридичної особи та фізичної особи-підприємця взагалі не передбачає застосування принципу “єдиного вікна”, оскільки при самоліквідації сам заявник подає державному реєстраторові документи, що засвідчують зняття юридичної особи чи фізичної особи-підприємця з обліку в органах, що здійснюють післяреєстраційні процедури. Згідно із Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб- підприємців”, для реєстрації припинення юридичної особи або фізичної особи-під- приємця необхідно подати ряд документів, серед яких - довідки від органів податкової служби, Пенсійного фонду, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. При цьому питання строків, протягом яких відповідні посадові особи цих державних органів повинні видати такі довідки, залишились невизначеними. Не встановлений такий термін і в інших чинних законодавчих актах. Також Законом не вирішена проблема щодо виконання державним реєстратором судового рішення про припинення юридичної особи. Треба підкреслити, що з набуттям чинності Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців” процедура припинення суб’єктів господарської діяльності не стала для них менш тривалою за часом та дешевшою. Порядок державної реєстрації припинення юридичної особи та підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця, встановлений розділами IV та VI Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців”, незважаючи на певною мірою диференційований підхід залежно від підстав для такого припинення, відтворює переважну більшість недоліків порядку скасування державної реєстрації, що існував до 01.07.2004 р., та породжує нові. Так, зазначений порядок державної реєстрації доповнений новою процедурою - внесенням до Єдиного державного реєстру запису рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи або про рішення фізичної особи-підприємця щодо припинення нею підприємницької діяльності (ст. 34, 35 та ч. 1-8 ст. 47). Введення цих додаткових реєстраційних дій є недоцільним та не має чітко окресленої мети з погляду ефективності самого процесу припинення, незважаючи навіть на те, що внесення запису про припинення юридичної особи вимагається ч. 1 ст. 105 ЦК України (до ЦК України могли бути внесені відповідні зміни). Ані норми ЦК України, ані норми ГК України не обумовлюють введення такої процедури стосовно фізичної особи-підприємця. Треба звернути увагу, що визначений у ч. 2 ст. 38 Закону перелік підстав для прийняття судового рішення щодо припинення юридичної особи, що не пов’язано з її банкрутством, не є вичерпним, про що свідчить ужите в нормі слово “зокрема”. На наш погляд, невичерпність визначених у Законі підстав для прийняття судового рішення щодо припинення юридичної особи не сприятиме захищеності прав та законних інтересів суб’єктів господарювання. Ефективність подальшого розвитку законодавства про припинення суб’єктів господарської діяльності багато в чому зумовлена вирішенням ряду ключових проблем, характерних для цих відносин. Основною проблемою в цій сфері є відсутність узгодженості норм окремих законодавчих актів, що регулюють питання припинення суб’єктів господарювання. Необхідність реформи законодавства про припинення діяльності господарських організацій, спрямованої на прийняття єдиного нормативного акта, що регулює ці відносини, визнана актуальною в ряді країн перехідної до ринкової економіки. Так, наприклад, у Російській Федерації та Республіці Білорусь на сьогодні підготовлено проекти спеціальних нормативних актів, присвячених питанням припинення діяльності господарських організацій [16, с. 207]. Аналогічний шлях для України видається можливим, але не оптимальним. Специфіка побудови господарського законодавства України, пов’язана з наявністю ГК України, дає змогу оптимально врегулювати ці відносини, не вдаючись до складної процедури розробки та прийняття спеціального закону про питання припинення діяльності суб’єктів господарювання. Вміщені зараз у ГК України положення про припинення діяльності суб’єктів господарювання необхідно розвинути й доповнити з урахуванням останніх наукових досліджень та потреб практики. Таким чином, стане можливим приведення норм про припинення до єдиної системи, а зосередження їх в одному нормативному акті дасть змогу полегшити їх практичне застосування. Основними завданнями, які повинні бути вирішені в процесі вдосконалення законодавства про припинення суб’єктів господарської діяльності, є такі: уніфікація в рамках ГК України шляхів (форм) припинення суб’єктів господарської діяльності, підстав ліквідації суб’єктів; установлення єдиної черговості задоволення вимог кредиторів ліквідованої господарської організації; оптимізація статусу ліквідаційної комісії та закріплення відповідальності її членів; забезпечення майнових інтересів кредиторів і контрагентів суб’єкта господарювання, що ліквідується. Щодо підстав ліквідації доцільним видається як закріплення в ГК України повного переліку всіх чинних у цей час підстав ліквідації, так і їх доповнення (наприклад, як пропонують фахівці, включення до чинного законодавства норми загального характеру, яка встановлювала б як підстави ліквідації (реорганізації) скорочення числа учасників товариства нижче від встановленого Законом мінімуму [16, с. 209]). Прийнятий останнім часом Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців” щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб’єктів господарювання” [13] запроваджує спрощену процедуру державної реєстрації припинення юридичної особи шляхом її ліквідації та припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця, але, на думку фахівців, не дає вичерпних відповідей на всі питання, поставлені практикою. Зокрема спрощена процедура державної реєстрації припинення не передбачає фактичного проведення ліквідаційної процедури й відбувається тільки за відсутності заперечень кредиторів щодо такої реєстрації; можна очікувати значних ускладнень, адже якщо представники юридичної особи були не спроможні звернутися до держреєстратора для подання документів на припинення, а отже, і не надали звітність до інших державних органів, це призведе до нарахування чималих штрафних санкцій; проблематичними можуть виявитися ситуації, за яких ліквідатори юридичних осіб, щодо яких було прийняте судове рішення про припинення, не пов’язане з банкрутством, із закінченням терміну не надають державному реєстратору передбачених Законом документів для реєстрації припинення тощо [8]. IV. Висновки Законодавство України про припинення суб’єктів господарювання потребує вдосконалення. Аналіз норм Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців” дає змогу дійти висновку, що, незважаючи на ряд позитивних моментів, проблеми правового регулювання, які мають місце при припиненні суб’єктів господарської діяльності, не знайшли в ньому свого детального вирішення та закріплення. Наявні неузгодженості, суперечності між нормами цього Закону та ГК і ЦК України, Законами України “Про господарські товариства”, “Про акціонерні товариства”, “Про банки і банківську діяльність”. Тому є нагальна проблема внесення змін та доповнень до чинного законодавства, що регулює відносини, які виникають при припиненні господарюючих суб’єктів. Удосконалення законодавства у сфері припинення суб’єктів господарювання дасть змогу підвищити ефективність захисту прав та інтересів суб’єктів господарської діяльності.