Питання 2. Ознаки, основні групи і різновиди особистісних джерел доказів та інших різновидів антикримінальних відомостей

Розгляд законодавчого врегулювання і понад 70 точок зору з приводу сутності і видового поділу особистісних джерел [2, с. 298-335] дає підстави визнати правильними намагання О. А. Кириченка визначити основні ознаки і різновиди такого роду джерел та їх лаконічну дефініцію.

Ознаками особистісних джерел є:

а) наявність у головного суб’єкта антикримінального судочинства припущення про те, що у пам’яті певної особи могли зберегтися певні відомості, які можуть мати значення для правильного вирішення певної антикримінальної справи (протидії конкретному суспільно небезпечному діянню);

б) осудність чи обмежена осудність даної особи;

в) знаходження особи у свідомому стані.

Не можна погодитися з позицією С. В. Томіна про те, що майбутні особистісні джерела повинні мати здатність адекватно передавати певні відомості головному суб’єкту [8, с. 71-72, 175]. Неадекватність сприйняття переслідуваним, потерпілим чи очевидцем навколишнього середовища (за відсутності необхідних спеціальних знань, навичок або у силу дистанційних, метеорологічних, фізіологічних, інших особливостей сприйняття відповідних фактів чи обставин) сама по собі може мати значення для протидії певному суспільно небезпечному діянню [3, с. 177]. Від неадекватності треба відрізняти завідомо неправдиві відомості, коли особистісне джерело знає про це на момент отримання від нього відомостей.

Нижньої межі віку особистісного джерела фактично немає. Важливо лише те, щоб відомості малолітньої особи мали певне антиделіктне значення і щоб не існувало іншого способу їх отримання. Будь-яке спілкування із малолітнім у контексті обставин суспільно небезпечного діяння несе в собі негативний вплив на його розвиток [3, с. 177].

Викликає заперечення позиція С. В. Томіна визнати перепоною для визнання людини особистісним джерелом належність відомостей, якими вона володіє, до професійної таємниці [8, с. 16]. Тут, як й у випадку із банківською, комерційною і державною таємницями та ін., з’являється лише особливий порядок отримання такого роду відомостей [3, с. 177].

Виходячи з цього, під особистісними джерелами антикримінальних відомостей правильніше розуміти осудних чи обмежено осудних осіб, які знаходяться у свідомому стані і у пам’яті яких за припущенням головного суб’єкта антикримінального судочинства могли зберегтися такі відомості про факт (зовнішній чи внутрішній прояв ознак і властивостей людини та її діяння чи речового джерела, або події, у т. ч. явища) у цілому чи його окрему сторону, що мають значення для якісного, ефективного і раціонального ведення протидії певному суспільно небезпечному діянню: злочину, паразлочину, квазінещасному випадку і нещасному випадку, що заподіяли не менше ніж істотної шкоди [3, с. 176].

В окремих нормах КПК України мають бути викладені лаконічні визначення ступеневого сутнісного видового поділу як особистісних, так і речових джерел, що може бути зроблено щодо кожного із процесуальних видів і підвидів особистісних джерел та з урахуванням удосконалення О. С. Тунтулою (підвидів потерпілого із використанням термінів «де-факто» та «де-юре»; винесення нейтрального вироку щодо причетного, відмежування суспільно небезпечного діянням від події як юридичного факту, що не залежить від волі певної фізичної особи; уточнення діяння злочину суспільне небезпечним діянням, різновидами якого є також діяння паразлочину, квазінещасного випадку і нещасного випадку, іншого відновлення прав, свобод, інтересів чи обов’язків фізичної або юридичної особи чи держави тощо) таким чином:

1. Заявник – особа, яка звернулася до антиделіктного органу із заявою чи повідомленням про суспільно небезпечне діяння, що готується чи триває, або про вже вчинене суспільно небезпечне діяння.

2. Свідок – особа, відносно якої головний суб’єкт не має обґрунтованих відомостей про її участь у суспільно небезпечному діянні, яка не потерпіла від цього діяння і зберігає у пам’яті будь-які відомості, що мають значення для правильного вирішення антикримінальної справи, і за способом сприйняття і змістом яких такого роду особи поділяються на:

2.1. Очевидця – особу, яка на власні очі спостерігала обставини готування чи вчинення суспільно небезпечного діяння або приховування його слідів, яка не несе відповідальності за недонесення чи яка повідомила антиделіктні органи про обставини даного діяння.

2.2. Параочевидця – аналогічну особу, яка знає про вказані обставини з інших джерел.

2.3. Парасвідка – особу, яка може дати показання щодо будь-яких інших значимих для правильного вирішення антикримінальної справи юридичних фактів (обставин).

3. Потерпілий – фізична особа, якій суспільно небезпечним діянням завдано фізичної, майнової чи моральної шкоди, або юридична особа, якій при цих же обставинах завдано майнової чи моральної шкоди, по відношенню до якої і до сприйняття процесу її заподіяння такого роду особи поділяються на:

3.1. Де-факто потерпілого – особу, якій суспільно небезпечним діянням така шкода заподіяна безпосередньо і яка свідомо спостерігала дане діяння.

3.2. Де-факто парапотерпілого – особу, якій суспільно небезпечним діянням така шкода заподіяна безпосередньо, але яка у силу несвідомого стану чи неосудності, обмеженої осудності, відсутності на місці та з інших причин не могла свідомо спостерігати дане діяння.

3.3. Де-юре потерпілого – особу, якій суспільно небезпечним діянням така шкода заподіяна опосередковано, яка визнана потерпілим у силу закону і яка не спостерігала дане діяння.

3.4. Де-юре парапотерпілого – особу, якій суспільно небезпечним діянням така шкода заподіяна опосередковано, яка визнана потерпілим у силу закону, але яка на власні очі спостерігала дане діяння.

4. Представник потерпілого – особа, яка представляє інтереси потерпілої від суспільно небезпечного діяння юридичної особи чи померлої в наслідок такого ж діяння особи, малолітньої, неповнолітньої, обмежено недієздатної або недієздатної потерпілої від даного діяння фізичної особи.

5. Цивільний позивач – фізична чи юридична особа, якій суспільно небезпечним діянням завдано майнової чи моральної шкоди, у зв’язку з чим вона як потерпіла заявила позов про відшкодування збитків, інше відновлення своїх прав, свобод, інтересів чи обов’язків, або інша особа, у т. ч. і прокурор, яка пред’явила такий позов в інтересах держави чи вмерлого потерпілого, малолітнього, неповнолітнього або осіб, визнаних у встановленому порядку недієздатними чи обмежено дієздатними, а також інших осіб, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин самостійно не можуть захистити порушені суспільно небезпечним діянням їхні майнові права чи здійснити інше відновлення своїх прав, свобод, інтересі чи обов’язків.

6. Представник цивільного позивача – особа, яка представляє інтереси юридичної особи чи померлої, малолітньої, неповнолітньої, обмежено недієздатної або недієздатної фізичної особи, які, у т. ч. й прокурор в інтересах держави, подали позов про відшкодування заподіяної суспільно небезпечним діянням шкоди або про інше відновлення порушених таким діянням їхніх прав, свобод, інтересів чи обов’язків.

7. Переслідуваний – особа, відносно якої у головного суб’єкта є обґрунтовані відомості про вчинення нею певного суспільно небезпечного діяння, із початком і ступенем доведеності чого у передбаченому даним Кодексом порядку процесуальний статус вказаної особи змінюється на:

7.1. Підозрюваного – з початку доказування такого роду обставин за базисним, спеціальним чи частковим предметом доказування шляхом проведення будь-якої де-факто процесуальної чи де-юре процесуальної дії, у т. ч. направлення даній особі повідомлення про підозру і внесення в Єдиний реєстр досудових розслідувань заяви чи повідомлення про вчинення даною особою суспільне небезпечного діяння, допиту переслідуваного з приводу цих обставин чи проведення з ним з цього приводу будь-якої іншої де-факто чи де-юре процесуальної дії, затримання особи по підозрі у вчиненні конкретного суспільно небезпечного діяння чи застосування щодо неї запобіжного заходу.

7.2. Обвинуваченого – із доведенням вини переслідуваного у вчиненні складу конкретного суспільно небезпечного діяння, у силу чого невідкладно має бути винесена постанова про пред’явлення їй обвинувачення і дана особа має буде допитана.

7.3. Підсудного – із завершенням процедури доведення всіх обставин і судової підготовки, необхідних для правильного судового розгляду антикримінальної справи, що обумовлює невідкладне призначення справи для такого розгляду.

7.4. Засудженого – із постановленням обвинувального вироку або остаточного слідчого рішення про закриття про­вадження по антикримінальній справі із нереабілітуючих обставин, передбачених певними нормами даного Кодексу.

7.5. Виправданого – із постановлянням виправдувального вироку або остаточного слідчого судового рішення про закриття антикримінальної справи провадженням із реабілітуючих обставин, передбачених певними нормами даного Кодексу.

7.6. Причетного – із постановленням нейтрального вироку або остаточного слідчого рішення про припинення провадження по антикримінальній справі за недоведенням вини переслідуваного, тобто коли всі можливості для формування внутрішнього (без впливу зовнішніх факторів) переконання головного суб’єкта про винність або невинність особи вже вичерпані.

7.7. Парапричетного – із постановленням остаточного судового рішення про застосування парапокарання у вигляді примусових заходів виховного характеру щодо особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння (паразлочин) і досягла одинадцятирічного віку, але не досягла віку антикримінальної відповідальності.

7.8. Квазіпричетного – із постановленням остаточного судового рішення про застосування парапокарання у вигляді заходів виховного характеру щодо особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння (паразлочин) і не досягла одинадцятирічного віку.

7.9. Парапереслідуваного – із винесенням остаточного судового рішення про застосування парапокарання у вигляді примусових заходів медичного характеру щодо особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння (паразлочин), але за висновком стаціонарної судово-психіатричної експертизи визнана неосудною чи обмежено осудною.

8. Цивільний відповідач – особа, суспільно небезпечним діянням якої завдано майнової чи моральної шкоди фізичній чи юридичній особі або державі чи порушено їхні інші права, свободи, інтереси або обов’язки, а також інші фізичні чи юридичні особи, які в силу закону несуть майнову та іншу юридичну відповідальність за шкоду, заподіяну суспільно небезпечним діянням малолітньої особи або неповнолітнього переслідуваного, обмежено осудної чи неосудної особи.

9. Представник цивільного відповідача – особа, яка представляє фізичну чи юридичну особу або державу як цивільного відповідача.

10. Третя особа із самостійними вимогами – особа, яка виступає на стороні цивільного позивача чи цивільного відповідача і заявляє у контексті обставин позову самостійні вимоги, тобто має певний інтерес до прав, свобод, інтересів або обов’язків цивільного позивача чи цивільного відповідача.

11. Третя особа без самостійних вимог – особа, яка виступає на стороні цивільного позивача чи цивільного відповідача і не заявляє у контексті обставин позову самостійні вимоги, але все ж таки має певний інтерес до прав, свобод, інтересів або обов’язків цивільного позивача чи цивільного відповідача, які може відновити у даному чи іншому судочинстві.

12. Представник третьої особи – особа, яка представляє фізичну чи юридичну особу або державу як третю особу із самостійними вимогами або без таких вимог на стороні цивільного позивача чи відповідача.

13. Експерт – особа, яка у встановленому даним Кодексом порядку провела експертне дослідження, і з приводу цього у головного суб’єкта антикримінального судочинства та інших учасників судового засідання виникає необхідність отримати від неї додаткові пояснення [3, с. 181-184 та ін.].

Як бачимо, поміж вироків доцільніше існування як традиційних обвинувального і виправдувального вироку, так і новітнього нейтрального вироку. Нейтральний вирок, який послідовно відстоює О. С. Тунтула [9, с. 83], має обмежуватися лише тими випадками, коли всі можливості сформувати переконання судді, колегії судів чи навіть у передбачених § 2 «Провадження у суді присяжних» гл. 30 «Особливі порядки провадження в суді першої інстанції» КПК України [7] й присяжних, щодо винуватості чи невинуватості переслідуваної особи (причетного) вже вичерпані. Такі ситуації невиправдано вирішуються на підставі ч. 2 ст. 17 «Презумпція невинуватості» та п. 2 ч. 1 ст. 373 «Види вироків» КПК України [7] у зв’язку з недоведеністю вини обвинуваченого (підсудного) на користь виправдувального вироку, що часто стає можливим унаслідок цілеспрямованих дій власне підсудного і ще надає йому право відшкодувати матеріальні і моральні збитки за рахунок держави (законослухняних громадян), що не є правильним [9, с. 83].

Введення для такої ситуації додаткового процесуального різновиду переслідуваного – причетного [3, с. 183] та, за концепцією О. С. Тунтули, – нової форми остаточного судового рішення у контексті винуватості чи невинуватості переслідуваного – нейтрального вироку [9, с. 83], надає можливість найбільш виважено вирішити дану проблему. Не визнаючи переслідуваного ні винним, ні невинним, не провокувати винну особу здійснювати, часто разом із захисником, всі можливі заходи для того, щоб не тільки уникнути належної відповідальності, але і набути статусу виправданої особи і на цій основі ще й відшкодувати за рахунок держави, фактично – законослухняних податкоплатників, усі витрати, що були спрямовані на досягнення даної мети [9, с. 83]. Ймовірність набуття невинною особою процесуального статусу причетного достатньо низька, і такий статус особи не тягне за собою її судимості.

Постановлення на підставі ч. 2 ст. 17 «Презумпція невинуватості» та п. 2 ч. 1 ст. 373 «Види вироків» КПК України [7] виправдувального вироку переслідуваного, відносно якого не отримана достатня та узгоджена сукупність доказів про його невинуватість, означає постановлення остаточного рішення суду не на доказах, а на припущеннях, що принципово суперечить й ч. 3 ст. 62 Конституції України [4], яка забороняє ґрунтувати обвинувачення (а за логікою – й невинуватість особи) на припущеннях.

І положення даної норми Основного закону про те, що «усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь» непрофесійне розширене тлумачаться у ч. 2 ст. 17 «Презумпція невинуватості» та п. 2 ч. 1 ст. 373 «Види вироків» КПК України в контексті необхідності постановлення у такій ситуації виправдувального вироку [7], оскільки практично це має означати неможливість постановлення за таких обставин обвинувального вироку і вихід є тільки у впровадженні процесуального статусу причетного та нейтрального вироку.

Якщо відсутня достатня та узгоджена сукупність доказів для прийняття певного проміжного чи остаточного процесуального рішення, у т. ч. для визнання переслідуваного як винним, так й невинним, то й відсутня визначеність самих доказів, що не може створити визначеність правового статусу не тільки переслідуваного, а й потерпілого та й при необхідності й інших суб’єктів антикримінального судочинства.

Принцип же правової визначеності стосується не лише переслідуваного (цивільного відповідача), а й, перш за все, і потерпілого (цивільного позивача) та всіх інших без винятку суб’єктів антикримінального судочинства, визнання, забезпечення і відновлення прав, свобод, інтересів та обов’язків яких, на думку Т. О. Коросташової, має складати уточнений головний обов’язок держави та спрямованість діяльності державних органів [5], у даному випадку антиделіктних органів, передбачений ч. 2 ст. 3 Конституції України [4].