7 Н. А. Купина. Языковое сопротивление в контексте тоталитарной культуры. - Екатеринбург: Издательство Уральского университета, 1999, с. 20-21.

Суржик - певний фокус, який відтіняє так звану норму мови, а також модель іронічної поведінки, в основі якої - аналогічний алогізм. Однорідні ситуації та характери, що їх продукує тоталітарне суспільство, виявляються не ідентичними, а дещо зміщеними один щодо одного. І цей зсув норми, алогізм аналогії - своєрідний танець макабр, через який просвічує минущість і зловорожість буденної масової свідомости.

Стихія Жолдака - стьоб. Аби пояснити, що таке збоченець, його оповідач розгортає цілий ряд аналогій і збігів, досить далеких від обговорюваного предмета, щоби наголосити очевидну різницю:

Ідуть люди вулицею, коли бачуть: з сімнадцятого поверху падає дитинка, годіків їй так три з половиною. Вона випала, що й батьки її не повірили. Особенно у те, хоч вона й зовсім маненька була, а получилася уся жива. (...) Так от наша історія болі нівіроятна. Бо вона про дорослих людей. Не в смислі їх падєнія на дерево чи кущ, а смислі падєній зовсім інших, болі нівіроятних. От, наприклад, один грав на фісгармонії. Ну? А схибнувся він не на фісгармонії, або віолончелі,, чи ще якійсь музиці, - а на зовсім посторонньому предметі. Який є в кожної нормальної тьоті» («Про ізвращенцьов», с. 22).

Ця дещо інфантильна мова, що розпадається, фіксує не ідеальність, а гротескність образу-уявлення, який створює маргінальна свідомість. При цьому гоголівська оповідна традиція набуває не ігрового, а натуралістичного модусу. Говорить уже не оповідач, а сам суржик, перетворюючись у якесь говірке «свиняче рило». Відбувається демонізація самої мови, за якою стоїть безособове «ніхто». Пізніше в Жолдаковій збірці оповідань «Антиклімакс» (2001) еротизми, політичні анекдоти, пародія, арґо, поєднуючись із суржиком, стають способом самостимуляції, закріплюючи оргазми дегероїзованої буденної посттоталітарної свідомости.

Феміністичний постмодерн

Український постмодернізм має тендерну спрямованість. Маскулінну та суперменську символіку активно використовують «бубабісти», група «Пси святого Юра», представник колишньої НьюЙоркської школи Юрій Тарнавський. їм опонує жіноча проза Євгенії Кононенко, Софії Магаданської, Галини Пагутяк, Надії Тубальцевої, Світлани Иовенко, а феміністично заангажована проза Оксани Забужко - апологія жіночої літератури - стає бестселером 1990-х. Успіх роману «Польові дослідження з українського сексу» (1996) найперше в тому, що в ньому з'являється «нова героїня» - гранично суб'єктивна, сексуальна, інтелектуальна, яка своїм абсурдним бунтом свідчить, що профанний час національного відродження - це насправді час апокаліптичний, в якому під сумнів ставиться материнство, деградує маса, владарює не майбутнє, а минуле.

Це водночас оповідь про невдалу любов і поєдинок-братер-ство двох українських інтелектуалів - поетки й художника, котрі болісно обстоюють право на автономність і свободу. Конфлікт цей набуває широкого культурологічного смислу і стає аналізом постколоніяльної ситуації в Україні. Центральні для роману мотиви - «слабкости» чоловіків, вкоріненої впродовж довгих років залежності, й подвійної жіночої марґінальности, соціокультурної та національної - переплітаються і стають вибуховими. Забужко показує окрему любовну драму як глибоку колоніяльну травму, яка вразила цілий народ і зруйнувала інтимний простір роду.

Постколоніяльна проза Забужко близька сучасній постко-лоніяльній прозі Тоні Морисон, Салмана Рушді, Джамейки Кінкейд. Авторка використовує тендерний конфлікт для відтворення універсальних колізій української національної історії та підказує різні варіянти трактування таких колізій: віктимну («узагалі все, що українці здатні про себе повідомити, -то як, і скільки, і на який спосіб їх били»1), сексуальну («бідолашна сексуальна жертва національної ідеї», с. 103), суїцидальну («Чому не тепер? не вже? чого чекати?», с. 78), інфернальну («стенувся, як од ножа, дивним був той недобрий спах в очах, <„.> - на межі вищиреного осміху з нагло випертими з-під горішньої губи іклами, мов щось інше на мить прорізалося крізь його обведені безсонно запаленими бережками повіки», с.112), кризово авторську («Все, що нам дано - як дітям на забавку, -то готові порізнені скалочки дійсности, фрагменти, подробиці, кольорові фішки якоїсь великої, неосяжної головоломки...», с. 122).