3). Законодавство в галузі інтелектуальної власності, інформаційних ресурсів, інформаційних продуктів інформаційного права. Законодавство щодо захисту інформації, його структура та зміст.

нтелектуальна власність — результат інтелектуальної, творчої діяльності однієї людини (автора, виконавця, винахідника та інш.) або кількох осіб.

Право інтелектуальної власності — у найширшому розумінні означає закріплені законом права на результат інтелектуальної діяльності в промисловій, науковій, художній, виробничій та інших галузях.

Але доцільнішим визначення інтелектуальної власності через зазначення об'єктів ІВ:

— авторські права (літературні твори, комп'ютерні програми, бази даних, карти, фотографічні твори);

— суміжне право;

— право промислової власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, товарні знаки);

— фірмові та комерційні найменування;

— географічні зазначення;

— сорта рослин та породи тварин;

— топографії інтегральних мікросхем;

— комерційна таємниця;

Законодавство, яке визначає права на ІВ, базується на праві кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, які, будучи благом не матеріальним, зберігаються за його творцями і можуть використовуватися іншими особами лише за узгодженням з ними, крім випадків, визначених законодавством.

Поняття «ІВ» виникло в процесі тривалої практики юридичного закріплення за певними особами їхніх прав на результати інтелектуальної діяльності у галузі науки, виробництва, мистецтва і літератури.

Історія

Вперше термін «ІВ» вжив у 1845 році Чарльз Вудбарі (Charles Woodbury), суддя Окружного суду штату Массачусетс. В Європі вперше цей термін вжив Альфред Ніон (Alfred Nion) у своєму трактаті «Droits civils des auteurs, artistes et inventeurs» («Цивільні права авторів, артистів та винахідників»), що був вперше опублікований у 1846 році.

Справжня історія терміну почалася у 1967 році, після створення Всесвітньої організації інтелектуальної власності. Вона доклала багато зусиль для світового визнання для закріплення терміну, який є ключовою складовою частиною її назви.

У 1967 році у Стокгольмі було підписано Конвенцію про заснування Всесвітньої Організації Інтелектуальної Власності, якою було визначено, що до ІВ належать права на:

літературні, художні та наукові твори;

виконавчу діяльність артистів, звукозапис, радіо- і телевізійні передачі;

винаходи у сферах людської діяльності;

наукові відкриття;

промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і комерційні позначення;

захист від недобросовісного суперництва;

усі інші права, що належать до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній галузях.

Концепція ІВ є міждисциплінарною. ІВ одночасно аналізується у економічній теорії, теорії раціоналізаторства та винахідництва, теорії наукових досліджень та юриспруденції. Остання, в свою чергу, аналізує ІВ з позицій права інтелектуальної власності, під яким у країнах континентального права розуміють міжгалузевий інститут цивільного права. Оскільки Україна відноситься до континентальних правових систем, ключові положення права інтелектуальної власності містяться у Четвертій книзі Цивільного кодексу України.

ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ У СФЕРІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

А) ДОКУМЕНТИ ЗАГАЛЬНОГО ВИЗНАЧЕННЯ

Конституція України (ст. 41 і 54), 28.06.1996.

Кодекс законів про працю України (ст. 42, 91, 126), 1.06.1971.

Кодекс України про адміністративні правопорушення (ст.51-2, 164-3), 1.06.1985.

Кримінальний кодекс України (ст. 176, 177, 229), 5.04.2001.

Цивільний кодекс України (Книга четверта "Право інтелектуальної власності", ст.418-508, ст.1107-1114), 16.01.2003.

Закон України. Про власність (ст.13-2,40, 41, 42), 7.02.1991.

Закон України. Про інноваційну діяльність, 04.07.2002.

Постанова Кабінету Міністрів України. Про затвердження Порядку сплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власностіі, №1716, 23.12.2004.

Б) АВТОРСЬКЕ ПРАВО (твори літератури, науки та мистецтва, комп’ютерні програми, бази даних)

Закон України. Про авторське право та суміжні права , 02.11.2000.

Базовим законом в сфері інформації є Закон України «Про інформацію». Він був прийнятий 1992 р., останні суттєві правки внесені - 13 січня 2011 р.

Законом встановлюється

Встановлення загальних правових засад одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

Поширення дії Закону на інформаційні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації.

Основні принципи інформаційних відносин:

гарантованість права на інформацію;

відкритість, доступність інформації та свобода її обміну;

об'єктивність, вірогідність інформації;

повнота і точність інформації;

законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

Один з головних напрямків і способів державної інформаційної політики є забезпечення доступу громадян до інформації.

Право на інформацію Для всіх громадян України, юридичних особ і державних органів, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Гарантії права на інформацію:

обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;

створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;

вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;

обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;

створенням механізму здійснення права на інформацію;

здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;

встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Режим доступу до інформації Режим доступу до інформації — це передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації.

Класифікацію відповідно до режиму доступу до інформації За режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.

Контроль за режимом доступу до інформації Завдання контролю за режимом доступу до інформації полягає у забезпеченні додержання вимог законодавства про інформацію всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, недопущенні необґрунтованого віднесення відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом.

Доступ до відкритої інформації Обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом.

Визначення інформації з обмеженим доступом Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну, таємну та службову.

Визначення конфіденційної інформації Конфіденційна інформація — це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. Інформація щодо діяльності державних органів влади не може бути віднесена до конфіденційної.