Тема 3. Правове регулювання судово-експертної діяльності

3.1. Правове регулювання та його роль при проведенні судово-бухгалтерської експертизи

Втручання держави в суспільні, економічні та політичні відносини шляхом здійснення на них специфічного впливу, за допомогою визначеного комплексу заходів, є об’єктивно необхідним процесом. Одним із методів такого впливу було й залишається правове регулювання, яке здійснюється за допомогою права як специфічного регулятивного механізму.

Правові методи регулювання передбачають прийняття законів і підзаконних актів, а також формування механізму реалізації та контролю за їх дотриманням.

Правове регулювання – це владний вплив на суспільні відносини, що здійснюється державою за допомогою системи правових засобів (юридичних норм, правовідносин) з метою їх упорядкування, закріплення, охорони та розвитку відповідно до економічних вимог і суспільних потреб.

Правове регулювання суспільних, економічних і політичних відносин здійснюється з метою надання певного спрямування господарським процесам, їх належної організації, впорядкування відносин у різних сферах суспільного життя та виявлення суперечностей між інтересами господарюючих суб’єктів.

Засоби юридичного впливу на суспільні відносини, що закріплені в юридичних нормах, називаються способами правового регулювання. Вони полягають у наданні дозволу, накладанні обов’язку щодо проведення певної діяльності чи в недопущенні певних дій осіб. Розрізняють наступні способи правового регулювання:

• позитивне зобов’язання – зобов’язання осіб до активної поведінки;

• дозвіл – надання особам права на активні дії;

• заборона – зобов’язання осіб утримуватися від здійснення дій певного виду.

У процесі призначення та проведення судово-бухгалтерської експертизи застосовується спеціально дозволений спосіб правового регулювання (тобто дозволено лише те, що прямо визначено в нормативно-правових актах). Використання самого способу пов’язано з чітким визначенням законодавством прав і обов’язків слідчого або суду та експерта-бухгалтера у процесі організації та проведення судово-бухгалтерської експертизи. Правове регулювання порядку призначення і проведення судово-бухгалтерської експертизи є централізованим. Це зумовлено тим, що суб’єктом регулювання виступають центральні органи державної влади в особі Верховної Ради України, Міністерства юстиції України тощо. Одночасно це регулювання можна визначити загальним, що передбачає його поширення на всі суспільні та економічні відносини.

Основу правового регулювання становить законодавство – сукупність загальнообов’язкових правових актів, які приймаються органами державної влади у встановленій формі та з дотриманням певних процедур.

Органи державної влади можуть видавати правові акти нормативного та ненормативного характеру. Останні не містять загальних правил поведінки та є разовими актами, які регулюють відносини в окремих випадках. До ненормативних правових актів належать індивідуальні правові акти (наприклад, вирок суду, наказ про преміювання працівника, постанова про призначення судово-бухгалтерської експертизи) та ненормативні акти загального характеру (наприклад, рішення органу влади про амністію тощо). Якщо індивідуально-правові акти стосуються певних осіб і мають разове значення, то ненормативні правові акти загального характеру призначені для виконання багатьма суб’єктами, хоча ці документи і призначені для одноразового використання.

Ненормативні правові акти не є джерелами права, саме тому особливу увагу при розгляді питання нормативного регулювання судово-бухгалтерської експертизи слід приділяти нормативно-правовим актам.

Нормативно-правовий акт – офіційний юридичний документ уповноваженого органу державної влади, в якому закріплено формально визначене, загальнообов’язкове правило поведінки, що контролюється нею з метою виявлення порушень і покарання за їх скоєння. Нормативно-правові акти є основним джерелом права в Україні. Характерними рисами нормативно-правових актів є те, що вони:

• відображають волю уповноваженого суб’єкта права;

• мають документально закріплену (суворо встановлену) форму;

• мають владний характер;

• закріплюють правила поведінки суб’єктів;

• є обов’язковими до виконання, що забезпечується силою примусу, заохочення, переконання.

Сукупність упорядкованих певним чином нормативно-правових актів окремо взятої держави становить її систему законодавства.

Система законодавства має певну структуру, тобто внутрішню організацію розташованих у певному порядку нормативно-правових актів, яка виражається у їх єдності та узгодженості, а також у розподілі за галузями, інститутами та іншими групами законодавства.

Структура системи законодавства може бути двох видів:

• вертикальна (ієрархічна) – нормативно-правові акти розташовані в певному ієрархічному порядку залежно від їх юридичної сили;

• горизонтальна (галузева) – нормативно-правові акти розподіляються за предметом правового регулювання, пов’язаним з конкретними суспільними відносинами (наприклад, адміністративне, цивільне, цивільно-процесуальне, сімейне, трудове, кримінальне, кримінально-процесуальне законодавство).

За вертикальною структурою нормативно-правові акти знаходяться між собою в ієрархічній підпорядкованості, яка і визначає їх юридичну силу. Юридична сила вказує на місце нормативно-правового акту в ієрархічній структурі, його значення та роль органу, який прийняв цей документ, і залежить від конституційних повноважень і компетенції відповідного органу.

За юридичною силою нормативно-правові акти поділяють на закони (вони мають вищу юридичну силу) та підзаконні акти (видаються на підставі положень законів, відповідно до вимог законів і для забезпечення їх виконання).

Розглянемо сутність кожного з них детальніше.

Закон – це нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади (парламенту) або народу, який приймається в особливому порядку, регулює найважливіші суспільні відносини, виражає волю, інтереси більшості, має вищу юридичну силу щодо інших нормативно-правових актів, є обов’язковим до виконання та охороняється державною владою.

За своєю юридичною силою закони також поділяються на певні види: конституція, конституційні закони, органічні закони, кодекси та звичайні (поточні) закони.

Законом, який має найвищу юридичну силу в державі є Конституція. Це основний закон, в якому закріплені найважливіші положення, що регулюють суспільні, економічні та політичні відносини у сфері організації і функціонуванні органів державної влади, державного устрою та правового статусу людини й громадянина. Конституція є базою для прийняття поточного законодавства, оскільки всі законодавчі акти видаються на її основі та відповідно до її положень.

Доповнення, зміни та уточнення до тексту Конституції вносяться конституційними законами. Як і Конституція, ці закони приймаються в особливому, ускладненому, порівняно з іншими законами, порядку, а тому мають вищу, ніж інші закони, юридичну силу.

Органічні закони – закони, необхідність існування яких прямо обумовлена Конституцією. Наприклад, в частині 3 ст. 88 Конституції України вказується на обов’язковість прийняття закону про регламент Верховної Ради України. Зазначений нормативний акт і буде органічним законом.

Кодекси – це збірники законів, у яких систематизуються правові норми, що регламентують певну сферу суспільних відносин. Кодекси, як правило, виступають основою певної галузі законодавства, наприклад, Цивільний кодекс є основою цивільного законодавства, Кримінальний кодекс – кримінального тощо.

Оскільки, судово-бухгалтерська експертиза – процесуальна дія, яка є частиною судочинства та керується нормами цивільного, кримінального та господарського законодавства, призначається для врегулювання суспільних і економічних відносин, то закономірним є регулювання порядку її призначення та проведення кодексами, зокрема, Цивільно-процесуальним, Кримінально-процесуальним та Господарсько-процесуальним кодексами України.

Звичайні (поточні) закони – це всі інші закони, що приймаються парламентом у межах його компетенції.

Слід зазначити, що органічні закони, кодекси та звичайні закони мають однакову юридичну силу, яка менша від юридичної сили Конституції і конституційних законів.

Разом з тим, органічні закони, кодекси та звичайні закони мають більшу юридичну силу, ніж підзаконні акти. Останні є нормативно-правовими актами, виданими уповноваженими на те державними органами на основі та відповідно до законів з метою їх конкретизації та виконання. Підзаконні нормативно-правові акти не можуть виходити за межі законодавчого регулювання, їх норми мають вторинний, порівняно з законами характер. Оскільки підзаконні акти мають меншу юридичну силу, ніж будь-який закон, то вони не можуть суперечити закону. В іншому випадку підзаконні акти визнаються недійсними та з моменту приймання підлягають скасуванню.

Підзаконні акти поділяються на:

• внутрішньовідомчі:

– укази та розпорядження Президента України;

– декрети, постанови, розпорядження Кабінету Міністрів України;

– накази, інструкції, постанови центральних органів виконавчої влади, міністерств, відомств;

– розпорядження голів державних, обласних і місцевих адміністрацій, адміністрацій м. Києва та м. Севастополя;

– рішення органів місцевого самоврядування;

– рішення та розпорядження місцевих виконавчих органів.

• внутрішньогосподарські, тобто ті, що діють у конкретного господарюючого суб’єкта; накази та розпорядження керівників об’єднань, керівників підприємств.