Групи крові

Ще з давніх часів були відомі факти зцілення людини завдяки переливанню крові, але велика кількість смертельних наслідків цієї процедури перешкоджала її впровадженню в лікарську практику. І лише після того, як на початку XX ст. австрійський гематолог К. Ландштейнер і незалежно від нього чеський дослідник Я. Янський описали чотири групи крові, було розроблено методи визначення груп крові та їх сумісності і почалося широке використання переливання крові в медицині.

Групи крові людини. В еритроцитах людини містяться аглютиногени, або ізоантигени, А і В, а в плазмі крові — аглютиніни, або ізоантитіла, α і β. За їх комбінацією виділяють чотири групи крові: 0 (І) — немає аглютиногенів А і В, але є певний аглютиноген 0 і аглютиніни α і β; А (II) — містить аглютиноген А та аглютинін β; В (ІІІ) — аглютиноген В та аглютинін α; АВ (IV) — аглютиногени А і В, аглютинінів немає.

При переливанні крові між групами, в яких містяться аглютиногени й аглютиніни, наприклад А (II група) та В (III група), в організмі реципієнта виникає реакція аглютинації — склеювання еритроцитів донорської крові, що може призвести до загибелі хворого. У табл. 3 наведено результати змішування різних груп крові, наявність аглютинації позначено знаком (+).

Таблиця 3. Групи крові

Аглютиніни крові реципієнта	Аглютиногени донорської крові
	0(І)	А (II)	В (ІІІ)	АВ (IV)
0(αβ)	––	+	+	+
А(β)	––	––	+	+
В (α)	––	+	––	+
АВ(0)	––	––	––	––

Хоча табл. 3 свідчить про можливість переливання крові різнойменних груп, наприклад крові групи 0(І) усім особам з кров'ю інших груп системи АВО, нині гематологи користуються правилом переливання тільки однойменних груп крові. Це пов'язано з тим, що в крові 0(І)- і А (ІІ)-груп виділено антигени (0, Н, А2, A3 ), які не виявляються звичайними методами визначення груп крові, і це може призвести до помилки під час установлення групи крові.

Аглютиногени (ізоантигени) — це складні поліцукридно-амінокислотні антигенні комплекси, вмонтовані у мембрани еритроцитів, а також інших клітин організму людини. Вони виявляються вже на 7— 8-му тижні розвитку плода.

Аглютиніни (ізоантитіла) мають білкову природу. Важливо, що в нормі у крові антитіл до власних антигенів — ізоантигенів немає. Це пояснюється тим, що імунна система організму запрограмована на заборону продукування антитіл до «своїх» антигенів. З іншого боку, ця ж система виробляє, починаючи з 6-8-місячного віку, ізоантитіла (аглютиніни α і β) до антигенів, яких немає в організмі. Пояснения цьому явищу ще немає, але припускають, що такими антигенами в даному разі можуть бути речовини кишкової мікрофлори чи їжі, яку споживає молодий організм.

Описана система груп крові за своїми ізоантигенами дістала назву системи АВО. Крім того, на мембрані еритроцитів кожної людини міститься також велика кількість інших ізоантигенів, які утворюють інші системи груп крові: MN, Р, Лютеран, Кідд, Даффі та ін. На сьогодні відомо понад 400 ізоантигенів, з яких можна скласти понад 500 • 10⁹ комбінацій, що набагато перевищує населення земної кулі. Наведені числа вказують на те, що за винятком монозиготних близнюків на Землі не існує двох людей з імунологічно абсолютно ідентичною групою крові. Антигенні властивості переважної більшості ізоантигенів настільки слабкі, що вони не виявляються при переливанні крові. Їх потрібно враховувати при трансплантації органів, коли вони діють на імунну систему реципієнта протягом тривалого часу і можуть провокувати вироблення антитіл та відторгнення трансплантата. Саме тому підбір адекватного донора є однією зі складних проблем трансплантології.

Біологічне значення поліморфізму груп крові у людини ще не з'ясовано. Можливо, це є проявом постійно діючої еволюції виду. Принаймні можна стверджувати, що практично кожний індивід імунологічно неповторний і, що надзвичайно важливо, імунна система людини здатна відрізняти "свої" клітини і білки від "чужих".

Резус-фактор. Крім системи АВО виражену антигенну несумісність виявляє система резус (Rh). Резус-фактор в еритроцитах людини був виявлений К. Ландштейнером та І. Вінером. Вони встановили, що плазма кролика, імунізованого еритроцитами мавпи макаки-резус, аглютинує еритроцити людини, причому у 14% людей резус-фактор у крові не визначається. Резус-фактор — це ізоантиген (аглютиноген), точніше група ізоантигенів (С, D, Е та ін.), серед яких найактивнішим є ізоантиген D. Цілком природно, що відповідного ізоантитіла анти-D-аглютиніну у резус-позитивних людей у крові немає. Однак немає його і у резус-негативних людей. Тому останні ніяк не реагують на перше переливання їм крові з Rh-позитивним D-антигеном. Проблеми виникають при повторних переливаннях, коли Rh-позитивні еритроцити донора стимулюють вироблення Rh-позитивних антитіл у крові Rh-негативного реципієнта. Цей процес відбувається досить повільно, протягом кількох місяців, і наступне переливання Rh-позитивної крові Rh-негативній людині спричинює аглютинацію з відповідними наслідками.

Резус-конфлікт. Резус-фактор створює певні проблеми в акушерстві. Якщо в утробі Rh-негативної матері розвивається плід, який успадковує батьківський Rh-позитивпий фактор, то в результаті може розвинутись резус-конфлікт. Rh-позитивні еритроцити плода, проникаючи крізь плаценту в кров матері, сенсибілізують її організм до вироблення Rh^--антитіл. Останні, як молекули малих розмірів, легко проникають крізь плацентарний бар'єр у кров плода, що може призвести до розвитку гемолітичної хвороби і навіть загибелі плода. Як правило, перша вагітність проходить без ускладнень, але наступні, якщо не вжити спеціальних заходів, можуть становити загрозу життю плода. Подібний імунологічний конфлікт може мати місце і в системі АВО у випадках гетероспецифічної вагітності — коли в крові плода наявний антиген, якого немає в крові матері.

Існують певні особливості географічного розподілу груп крові. Так, у Центральній Європі кількісні співвідношення між людьми, що мають різні групи крові, є такими: 0 - 44%, А – 40%, В – 10% і АВ - 6%; у Центральній Азії групу А виявлено всього у 20% людей, а в індіанців Америки та корінних жителів Полінезії антигену В взагалі немає. Нерівномірно поширений і Rh^--фaктоp: серед європейців найбільше Rh-негативиих людей в Англії — 15,6%, а евенки Магадана усі мають Rh-негативну кров.

ЛЕЙКОЦИТИ

Лейкоцити — це безбарвні клітини крові, що мають ядро і здатні до амебоїдного руху.

У людини кількість лейкоцитів становить 4-10 тис. в 1 мкл крові, що майже у 1000 разів менше від кількості еритроцитів. При цьому кількість лейкоцитів може змінюватись у досить широких межах: зменшуватись до 1,5-2 тис. в 1 мкл (лейкопенія) або зростати до 15-20 тис. в 1 мкл (лейкоцитоз). На відміну від еритроцитів з їхніми стабільними розмірами різні форми лейкоцитів мають діаметр від 5 до 30 мкм. Лейкоцити утворюються у кістковому мозку, а дозрівають у загрудиинній залозі (тимусі), селезінці та лімфатичних вузлах деяких органів. Тривалість їхнього життя також коливається в широких межах — від 6-10 год до кількох років і навіть усього життя людини. Завдяки амебоїдним рухам лейкоцити здатні проникати крізь стінку кровоносного капіляра (діапедез) у тканини. У лейкоцитів добре виражений позитивний хемотаксис — рух у напрямку до бактерій, їхніх токсинів чи фрагментів клітин власного тіла, особливо до комплексів антиген — антитіло. Майже половина всіх лейкоцитів перебуває в тканинах, у міжклітинних проміжках, третина — в кістковому мозку і лише невелика частина — у кровоносному руслі. Тому існує думка, що в крові лейкоцити перебувають тимчасово, поки кров не перенесе їх від кісткового мозку до тканин.

Ф

ІЛ -інтерлейкін-1

ГМ КСФ - гранулоцит моноцит - колоній-стимулюючий фактор

Г - КСФ - гранулоцит-колоній-стимулюючий фактор

М - КСФ - моноцит-колоній-стимулюючий фактор

ТНФ - туморонекротичний фактор

ункції і класифікація лейкоцитів

Усі лейкоцити здатні до фагоцитозу (від грец. phagos — той, що поїдає), який був відкритий і описаний І. І. Мечниковим. Явище фагоцитозу полягає в тому, що рухливі клітини тіла макроорганізму, в даному разі лейкоцити, захоплюють у свою цитоплазму і перетравлюють різні сторонні часточки, бактерії, фрагменти клітин, харчові часточки тощо. На фагоцитарній активності грунтуються основні функції лейкоцитів.

1. Поживна функція полягає в тому, що лейкоцити здатні захоплювати й перетравлювати поживні часточки, переносити і віддавати продукти перетравлення іншим клітинам тіла.

2. Видільна функція. Мікроскопічні часточки пилу, різних речовин через численні мікроушкодження шкіри, легень, травного каналу потрапляють у кров і тканини нашого тіла, де їх захоплюють лейкоцити. Якщо лейкоцити не можуть їх перетравити, вони разом з цими часточками надходять з кровоносної системи в кишки і виділяються за межі організму.

3. Захисна функція здійснюється лейкоцитами як шляхом фагоцитозу патогенних мікроорганізмів та їхніх токсинів, так і за допомогою вироблених ними спеціальних речовин — антитіл. Це основна, найголовніша функція лейкоцитів, тому вона потребує окремого і детальнішого розгляду.

Класифікація. За морфологічними ознаками лейкоцити поділяють на 2 групи: зернисті, або гранулоцити, та незернисті — агранулоцити. Гранулоцити, які становлять близько 70% усіх лейкоцитів, за здатністю забарвлюватись різними барвниками поділяють па нейтрофільні, еозинофільні (ацидофільні) та базофільні (оксифільні), серед агранулоцитів розрізняють лімфоцити і моноцити. Кількісну характеристику різних форм лейкоцитів наведено у табл. 4.

Таблиця 4. Склад і функції лейкоцитів

Лейкоцити	Діаметр, мкм	Кількість, %	Вміст фізіологічно активних речовин	Функції
Гранулоцити нейтрофільні	9-12	45-65	Ферменти: пероксидаза, цитохромоксидаза	Фагоцитоз, перенесення адсорбованих антитіл до місця запалення
Гранулоцити еозинофільні	12-16	2-4	Фермент гістаміназа	Протизапальна дія, транспорт антитіл, знешкодження чужорідних білків
Гранулоцити базофільні	8-10	0,2-1,0	Гепарин, гістамін, гіалуронова кислота	Активація ліполізу в крові, виділення гістаміну, який спричинює алергічну реакцію
Агранулоцити лімфоцити	6-9	25-40	ДНК, гідрогеназа, АТФ-аза, ліпаза	Специфічний імунітет, продукування антитіл, знищення пухлинних клітин (фагоцитоз)
Агранулоцити моноцити	12-30	2-8	Протеолітичні ферменти	Амебоїдний рух, активний фагоцитоз

Нейтрофільні гранулоцити становлять майже 95% гранулоцитів. Причому в крові їх міститься не більш як 10%, а решта перебуває в тканинах і депонується в кістковому мозку. У кровоносному руслі нейтрофільні гранулоцити перебувають усього 6—8 год, мігруючи переважно до слизових оболонок, скупчуються у місцях розвитку запального процесу, де захоплюють і завдяки своїм лізосомним ферментам фагоцитують різні бактерії й продукти розпаду тканин. Отже, нейтрофільні гранулоцити здійснюють неспецифічний імунітет і завдяки своїй величезній кількості в організмі відіграють винятково важливу роль у цьому процесі.

Крім того, нейтрофільні гранулоцити, як і інші лейкоцити, адсорбують і переносять на своїй поверхні антитіла та деякі інші білки. Це відносно великі клітини (10-12 мкм) з ядром, форма якого змінюється з їх віком — зрілі клітини мають посегментоване ядро (сегментоядерні нейтрофільні гранулоцити).

Еозинофільні (ацидофільні) гранулоцити забарвлюються кислотними барвниками і набувають рожевого кольору, їх значно менше, ніж нейтрофільних, — всього 2-4% усіх лейкоцитів периферичної крові. Діаметр до 16 мкм, ядро переважно розділене надвоє. У цитоплазмі багато великих гранул, заповнених пептидами. Кількість еозинофільних гранулоцитів зазнає значних добових змін, зумовлених коливаннями рівня глюкокортикоїдів у крові. Значно підвищується їх кількість у випадках зараження організму гельмінтами (глистами), при алергічних і аутоімунних реакціях. Завдяки наявності ферменту гістамінази, яка розщеплює гістамін, еозинофільні гранулоцити гальмують розвиток алергічних реакцій, діють протизапально.

Базофільні гранулоцити становлять менш як 1% всіх лейкоцитів, після оброблення лужними барвниками набувають синього кольору. Діаметр базофільних гранулоцитів 7-10 мкм, вони мають більш-менш суцільне ядро. У цитоплазмі є великі гранули, в яких містяться гепарин і гістамін. На мембрані розміщені білкові молекули — рецептори, які, з'єднуючись із антитілами, активуються і спричинюють звільнення з гранул їхнього вмісту. Гепарин протидіє згортанню крові, а також активує розщеплення жирів у плазмі крові, а гістамін спричинює розвиток алергічної реакції.

Лімфоцити належать до групи незернистих лейкоцитів — агранулоцитів. Їх частка становить 25-40% усієї кількості лейкоцитів. Це невеликі клітини діаметром 7-9 мкм з великим, майже на всю клітину, ядром. Лімфоцити, як і інші клітини крові, утворюються з лімфоїдних стовбурових клітин кісткового мозку, але на відміну від них завершують дозрівання в певних тканинах, внаслідок чого набувають спеціалізації і здатності виконувати певні функції. Основна функція лімфоцитів — підтримання специфічного імунітету. Одним із шляхів здійснення цієї функції є вироблення антитіл. На мембрані В-лімфоцитів розміщені великі молекули білків — своєрідні рецептори. Однак на відміну від типових мембранних рецепторів більшості клітин тіла, які при активації їх специфічними агоністами змінюють стан клітини, рецептори В-лімфоцитів відриваються від мембрани і в крові вступають у реакцію зі своїм специфічним агоністом, як антитіло з антигеном. Таких рецепторних молекул, які є γ-(імуно)глобулінами, на поверхні одного лімфоцита може бути до 100 тис, і на максимумі імунної відповіді за кожні 6 годин з нього сходить і замінюється новими синтезованими молекулами 50% рецепторів.