Глава 16-1

Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови

Стаття 102-1. Підстави набуття і зміст права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови

1. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України ( 435-15 ).

Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) може виникати також на підставі заповіту.

2. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) можуть відчужуватися або передаватися в порядку спадкування.

3. Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України ( 435-15 ) з урахуванням вимог цього Кодексу.

4. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) припиняються в разі:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

2) спливу строку, на який було надано право користування;

3) викупу земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю в разі користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб;

4) невикористання земельної ділянки для забудови в разі користування чужою земельною ділянкою для забудови протягом трьох років.

5. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) можуть бути припинені за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.

Необхідність дотримання правил добросусідства поклада­ється як на власників земельних ділянок (включаючи дер­жаву), так і на землекористувачів, у тому числі орендарів. Пункт 1 коментованої статті закріплює два обов'язки власни­ки і землекористувачів: а) використовувати землі відповідно до їх цільового призначення; б) завдавати якнайменше незручностей власникам та землекористувачам сусідніх земель­них ділянок.

   Перший обов'язок означає необхідність дотримання режи­му відповідної категорії земель згідно з переліком, визначеним

 ст. 19 ЗК України. Категорія даної земельної ділянки зазначається у земельно-кадастровій документації.

   Другий обов'язок означає необхідність вибору таких способів використання земельних ділянок, за яких власникам та землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається якнайменше незручностей. У коментованій статті поняття «сусідня земельна ділянка» означає не тільки прилеглу (суміжну) земельну ділянку, але й інші земельні ділянки, власникам або користувачам яких може бути заподіяно незручностей власником або користувачем даної земельної ділянки. Пункт перший не встановлює вичерпного переліку таких незручностей, немає його і в законодавстві України. Тому в значення, чи створюють дії власника або землекористувача даної земельної ділянки незручності для власників і землекористувачів сусідньої земельної ділянки, а також чи здійснювалося землекористування способом, за якого заподіювалося якнайменше незручностей сусідам, провадиться органом, який розглядає спори між зазначеними власниками землекористувачами. У разі, якщо дії власника земельної ділянки або землекористувача будуть визнані такими, що не відповідають умові заподіяння якнайменше незручностей сусідам, збитки, заподіяні сусідам, підлягають відшкодуванню, а такі дії — припиненню.

     Зі змісту п. 1 коментованої статті також випливає, що власники землі і землекористувачі мають право при використанні земельних ділянок заподіювати деяких незручностей сусіднім власникам і землекористувачам, не відшкодовуючи їх збитки, заподіяні такими незручностями, але таких незручностей має бути якомога менше. Водночас, п. 2 цієї статті визначає межі допустимого негативного впливу на сусідню земельну ділянку шляхом накладення заборони неприпустимо впливати на неї. Неприпустимий вплив — це такий вплив на сусідню земельну ділянку, за якого власники і землекористувачі сусідніх земельних ділянок втрачають можливість використовувати земельні ділянки за їх цільовим призначення, закріпленим у земельно-кадастровій документації (наприклад: із-за негативного впливу продукцію не можуть вирощувати на земельній ділянці сільськогосподарського призначення).

    Пункт 3 коментованої статті закріплює обов'язок власни­ків і землекористувачів сусідніх земельних ділянок співпрацювати, тобто надавати один одному допомогу в сфері:

   а) оформлення прав на землю кожного з них (установлення межових знаків, свідчення в суді на справедливу підтримку один одного, консультування один одного з питань оформлен­ня прав на землю);

    б) реалізації прав на землю кожного з них (надання мате­ріальної та інформаційної допомоги з питань раціонального використання земель).

   Вичерпний перелік випадків обов'язкової співпраці влас­ників і користувачів сусідніх земельних ділянок не наводить­ся. Водночас зміст п. З дозволяє зробити висновок про те, що власники і користувачі земельних ділянок не мають права відмовити у наданні консультативної допомоги сусідам щодо використання земельної ділянки і оформлення прав на неї. Щодо обов'язку надання матеріальної допомоги (техніки, ко­штів, послуг тощо), то вона є обов'язковою лише у випадках, визначених у законі (наприклад, ст. 106 ЗК України встанов­лює обов'язок матеріально сприяти встановленню спільних меж). Ненадання інформації щодо оформлення прав на зем­лю, а також щодо раціонального використання землі може бути оскаржене до органів, що розглядають земельні спори. При цьому власники земельних ділянок і землекористувачі не мають права посилатися на комерційну таємницю чи ноу-хау як підставу відмови у наданні консультативної допомоги. Верковний Суд України розтлумачив (п. 6 постанови Плену­му Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 25 грудня 1996 р. № 13), що спори з приводу додер­жання правил добросусідства розглядаються судами і в тому разі, коли вони попередньо не розглядалися узгоджувальною комісією, обраною місцевою радою.

65 Стаття 116. Підстави набуття права на землю

1. Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. { Частина перша статті 116 із змінами, внесеними згідно із Законами N 3235-IV ( 3235-15 ) від 20.12.2005, N 489-V ( 489-16 ) від 19.12.2006 }

2. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

3. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

4. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

5. Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

  Громадяни та юридичні особи як суб'єкти права згідно з земельним законодавством України можуть набувати земельні ділянки у приватну власність або ж у постійне чи тимчасове строкове користування. У постійне користування земельні ділянки набувають юридичні особи із земель державної і комунальної власності. У тимчасове (строкове) користування громадяни і юридичні особи набувають земельні ділянки за договором оренди.

    У приватну власність громадяни набувають земельні ділян­ки за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, а також внаслідок передачі їм земель державної і комунальної власності шляхом приватиза­ції земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини і виділення в натурі (на місце­вості) та передача у власність земельної ділянки у розмірі на­лежної їм земельної частки (паю).

   Юридичні особи, засновані громадянами України або юри­дичними особами України, можуть набувати земельні ділянки у власність для здійснення підприємницької діяльності у разі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, ін­шими цивільно-правовими угодами; внесення земельних діля­нок її засновниками до статутного фонду; прийняття спадщи­ни; виникнення інших підстав, передбачених законом.

   У цій статті ЗК України врегульовані відносини щодо на­буття громадянами та юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель дер­жавної або комунальної власності. Підставою набуття права на землю у таких випадках є рішення органів виконавчої вла­ди або органів місцевого самоврядування в межах установле­них цим Кодексом повноважень.

   На підставі рішень сільських, селищних, міських рад, а в окремих випадках — районних і обласних рад, земельні ділян­ки передаються у власність громадян і юридичних осіб із земель комунальної власності шляхом відведення їх в натурі (на місцевості) та оформлення відповідних правовстановлюючих документів.

 Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян проводиться у разі приватизації земельних ділянок, що належать до державної власності, які перебувають у користуванні громадян. Це стосується земель, якими громадяни і користувалися для ведення селянського (фермерського)   господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного і гаражного будівництва. Від 1991 р. для ведення селянського (фермерського) господарства та для інших зазначених вище потреб земельні ділянки надавалися громадянам України у довічно успадковуване володіння відповідно до ЗК УРСР  в редакції від 18 грудня 1990 р. Згідно з ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства надавалися громадянам України у власність або в постійне користування. У цей період громадяни, яким земельні ділянки надавались у довічно успадковуване володіння для ведення селянського (фермерської господарства та для інших зазначених вище потреб, переоформлювали земельні ділянки на себе за їх вибором у приватну власність або у постійне користування.

    Відповідно до нового Кодексу (2001 р.) громадянам, які не  оформили право приватної власності на ділянки і продовжували користуватися ними, мають право на безоплатне одержання ділянок, якими вони користувались, у приватну власність.

   У разі приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій працівники цих організацій мають право на одержання земельних ділянок у відповідних частках у приватну власність. Рішення про передачу земельних ділянок у власність приймається відповідно органами виконавчої влади — із земель державної власності  та органами місцевого самоврядування — із земель ко­мунальної власності.

    Громадяни України, використовуючи надане їм ст. 14 Кон­ституції України право, можуть одержати безоплатно у при­ватну власність земельну ділянку. Реалізація громадянами свого права на отримання земельної ділянки у власність здійс­нюється відповідно до ЗК України.

    Передача земельних ділянок безоплатно у власність грома­дян у межах встановлених норм, визначених ЗК України, проводиться один раз із кожного виду використання. Це означає, що громадянин може набути безоплатно у приватну влас­ність для зазначених вище цілей: ведення фермерського та се­лянського господарства, садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, для індивідуального дачного будівництва та для будівництва ін­дивідуальних гаражів у межах норм, передбачених для кожно­го з цих видів використання.

   В окремих випадках виникає гостра потреба у наданні зе­мельних ділянок для суспільних та інших потреб, наприклад, для будівництва нових підприємств, створення та облашту­вання установ та організацій, розвитку і розширення населе­них пунктів, для розміщення посольств та представництв іно­земних держав тощо, навіть за відсутності вільних земельних ділянок для цих потреб у даній місцевості.

   Виходячи з цих потреб, ЗК України передбачає право орга­нів виконавчої влади і місцевого самоврядування надавати зе­мельні ділянки за рахунок тих, що перебувають у власності або користуванні інших осіб, шляхом їх викупу у землевлас­ників або вилучення у землекористувачів за правилами і в по­рядку, визначеними статтями 149—151 ЗК України.

66 Стаття 117. Передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність та земельних ділянок комунальної власності у державну власність

Передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність та земельних ділянок комунальної власності у державну власність провадиться у порядку, встановленому цим Кодексом для юридичних осіб.

Передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність здійснюється на підставі рішення уповноваженого органу виконавчої влади, а земельних ділянок комунальної власності у державну власність — на підставі рішення уповноваженого органу місцевого самоврядування порядку, встановленому цим Кодексом для юридичних осіб. Повноваження органів виконавчої влади з цих питань визначені статтями 13—17, а органів місцевого самоврядування статтями 7—12 ЗК України. Повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо надання земельних ділянок у постійне користування юридичним особам та порядок такого надання визначені статтями 122, 123 ЗК України. Слід враховувати, що Прикінцевими положеннями ЗК України (розділ IX) передбачається розробка і прийняття закону про розмежування земель права державної та комунальної власності. З прийняттям цього закону будуть більш повно врегульовані питання передачі земельних ділянок із

 комунальної власності у державну та із державної у комунальну. Проте вже зараз розмежування здійснюється на підставі Тимчасового порядку розмежування земель права державної комунальної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р. № 1100 (див. коментар до розділу IX цього Кодексу «Прикінцеві положення»).

67 Стаття 118. Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами

1. Громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

2. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

3. Громадяни - працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій, звертаються з клопотанням про приватизацію цих земель відповідно до сільської, селищної, міської ради або районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації.

4. Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель.

5. Передача земельних ділянок у власність громадянам - працівникам державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа провадиться після затвердження проекту приватизації земель у порядку, встановленому цим Кодексом.

6. Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання.

7. Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельної ділянки фермерському господарству - також висновки конкурсної комісії, і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення.

8. Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

9. Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідних місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування. ( Частина дев'ята статті 118 в редакції Закону N 1626-IV ( 1626-15 ) від 18.03.2004 )

10. Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність.

11. У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку.

Стаття 119. Набуття права на земельну ділянку за давністю користування (набувальна давність)

1. Громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом.

2. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом.

Стаття 120. Перехід права власності на земельну ділянку при переході права на житловий будинок, будівлю або споруду

{ Назва статті 120 в редакції Закону N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }

1. До особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.

Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

{ Частина перша статті 120 в редакції Закону N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }

2. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

{ Частина друга статті 120 в редакції Закону N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }

3. У разі переходу права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання право на земельну ділянку переходить на умовах, на яких вона належала попередньому власнику.

4. При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

5. При переході права власності на будівлю або споруду до громадян або юридичних осіб, які не можуть мати у власності земельні ділянки, до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій розташована будівля чи споруда.

Стаття 121. Норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам

1. Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах:

а) для ведення фермерського господарства - в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району;

б) для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара;

в) для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара;

г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара;

ґ) для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,10 гектара;

д) для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара.

2. Розмір земельних ділянок, що передаються безоплатно громадянину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).

68 Стаття 123. Порядок надання у постійне користування земельних ділянок юридичним особам

1. Надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок.

2. Умови і строки розроблення проектів відведення земельних ділянок визначаються договором, укладеним замовником з виконавцем цих робіт відповідно до типового договору. Форма типового договору, нормативи та строки розробки проектів відведення земельних ділянок визначаються Кабінетом Міністрів України.

3. Юридична особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у постійне користування із земель державної або комунальної власності, звертається з відповідним клопотанням до районної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій або сільської, селищної, міської ради.

4. До клопотання про відведення земельної ділянки додаються матеріали, передбачені частиною п'ятнадцятою статті 151 цього Кодексу документи, що обґрунтовують її розмір, призначення та місце розташування.

5. Відповідна районна державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає клопотання у місячний строк і дає згоду на розроблення проекту відведення земельної ділянки.

6. Проект відведення земельної ділянки погоджується із землекористувачем, органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури та охорони культурної спадщини і після одержання висновку державної землевпорядної експертизи по об'єктах, які їй підлягають, подається до відповідної державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради, які розглядають його у місячний строк і, в межах своїх повноважень, визначених цим Кодексом, приймають рішення про надання земельної ділянки.

7. При наданні земельної ділянки у користування обласними державними адміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим або Кабінетом Міністрів України сільські, селищні, міські, районні, обласні ради, районні державні адміністрації за місцем розташування земельної ділянки подають свій висновок відповідно обласній державній адміністрації, Раді міністрів Автономної Республіки Крим.

8. При наданні земельної ділянки у користування Кабінетом Міністрів України Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська, Севастопольська міські державні адміністрації подають свої висновки та проект відведення земельної ділянки центральному органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, який розглядає ці матеріали і у місячний строк подає їх до Кабінету Міністрів України.

9. Відмову органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади у наданні земельної ділянки в користування або залишення клопотання без розгляду в установлений строк може бути оскаржено в судовому порядку. Рішення про відмову у наданні земельної ділянки в користування має містити мотивовані пояснення з посиланням на відповідні положення нормативно-правових актів, затвердженої містобудівної документації та документації із землеустрою.

69 Стаття 124. Порядок передачі земельних ділянок в оренду

1. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

2. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

3. Передача в оренду земельних ділянок громадянам і юридичним особам із зміною їх цільового призначення та із земель запасу під забудову здійснюється за проектами відведення в порядку, встановленому статтями 118, 123 цього Кодексу.

Передача земельної ділянки в оренду здійснюється в по­рядку, передбаченому процесуальними нормами, встановле­ними цієї статтею ЗК України. Тут врегульовані особливості передачі в оренду земельних ділянок із земель державної і ко­мунальної власності, а також із земель, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб. Пункт 3 цієї статті ЗК України визначає особливості передачі в оренду земельних ділянок громадянам і юридичним особам зі зміною цільового призначення та із земель запасу.

       Провадження у відносинах, що здійснюються при передачі и оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, виникають між орендарями, тобто особами, що мають право на одержання земельної ділянки в оренду, і орендодавцями, тобто власниками землі: громадяна­ми і юридичними особами, а також органами виконавчої вла­ди і органами місцевого самоврядування, що представляють суб'єктів права державної власності та права комунальної влас­ності на землю.

    Перелік осіб, які мають право на одержання земельних ділянок в оренду, визначений у ст. 93 ЗК України. Згідно з цією нормою орендарями землі можуть бути громадяни та юридичні особи України, іноземні громадяни і особи без гро­мадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об'єднання і організації, а також іноземні держави.

     Орендарі набувають право на оренду земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, Цивільним кодексом України, Законом України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р. Орендодавець за плату передає орендар на підставі договору оренди земельну ділянку у володіння користування для господарського використання на обумов ний договором строк.

     Підставою для укладення договору оренди і набуття права на оренду земельної ділянки, що перебуває у державній комунальній власності, є рішення орендодавця. У разі набуття права на оренду земельної ділянки на конкурсних засад підставою для укладення договору оренди є результати конкурсу чи аукціону.

      Договір оренди земельної ділянки укладається у письмово формі. Невід'ємною частиною договору оренди є план (схем земельної ділянки. Згідно з Законом «Про оренду землі» (ст. 13, ч. 3) договір оренди земельної ділянки посвідчується нотаріально. Умови договору оренди земельної ділянки не можуть суперечити законам України. Істотними умовами такого договору є:

    1) об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельні ділянки). Це означає, що в оренду може передаватися лише земельна ділянка, яка відведена власникові в натурі (на місцевості) і на яку громадянину чи юридичній особі видано державний акт про право власності на землю;

    2) термін договору оренди;

    3) орендна плата (розмір, індексація, форма платежу, та мін та порядок внесення і перегляду);

    4) цільове призначення, умови використання і зберігай якості землі;

    5) умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;

   6) існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки;

   7) сторона (орендодавець чи орендатор), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини. При цьому орендодавцем може бути власник земельної ділянки або уповноважена ним особа. Правомочності власника земельної ділянки (громадянина чи юридичної ос би) посвідчуються державним актом про право власності ^т земельну ділянку. Повноваження власника-громадянина підтверджуються документами, що посвідчують особу, а власника — юридичної особи — статутом або довіреністю уповноваженої особи;

   8) відповідальність сторін. За згодою сторін у договорі оренди земельної ділянки можуть бути зазначені й інші умови (якісний стан земельних угідь, порядок виконання зобов'язань сторін, а також обставини, що можуть вплинути на зміну або припинення договору оренди тощо). Умови договору діють і у випадках, коли після набрання договором чинності іконами України встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені договором, крім тих, що стосуються розміру оренд­ні плати, а також випадків, визначених законами України, кию вони підвищують рівень захисту прав орендарів, орендодавців, третіх осіб.

    Особа, яка бажає одержати земельну ділянку в оренду із земель державної або комунальної власності, подає до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування заяву (клопотання). Розгляд заяви (клопотання) і надання земельної ділянки в оренду проводяться у по­милку, визначеному ЗК України (див. коментар до ст. 122 ЗК України).

    Підставою для укладення договору оренди є рішення відпо­відного компетентного органу виконавчої влади або органу Місцевого самоврядування.

    У разі згоди орендодавця (громадянина чи юридичної особи), якому земельна ділянка як об'єкт оренди належить на Праві власності, між ним і орендарем укладається письмовий договір оренди, в якому обумовлюються умови оренди землі.

    Надання земельної ділянки в оренду без зміни її цільового призначення, межі якої визначені в натурі, здійснюється без розроблення проекту її відведення. Проте і в цих випадках до договору оренди додається план (схема) земельної ділянки, який згідно зі ст. 13 Закону «Про оренду землі» є невід'ємною чистиною договору.

     У разі зміни цільового призначення земельної ділянки на­дання її в оренду здійснюється за проектами відведення. У та­кому самому порядку передаються в оренду земельні ділянки під забудову із земель запасу. У таких випадках проект відведення земельної ділянки є невід'ємним додатком до договору оренди.

     Про порядок підготовки і затвердження проекту відведення див. коментар до статей 118 та 123 ЗК України.

Укладений договір оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації. Факт державної реєстрації засвідчується печаткою реєструючого органу з підписом уповноваженої це особи та зазначенням дати реєстрації на всіх примірник договору. Один зареєстрований примірник зберігається в о гані, який здійснив його реєстрацію.

     Відсутність у договорі оренди однієї з істотних умов є підставою для відмови його державної реєстрації, а також для в знання договору недійсним відповідно до законів України Згідно зі ст. 23 Закону «Про оренду землі» орендар має право приступати до використання земельної ділянки після державної реєстрації договору оренди.

70 Стаття 125. Виникнення права власності та права користування земельною ділянкою

1. Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

2. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

3. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Суб'єктами права власності на землю є громадяни та юридичні особи на землі приватної власності, територіальні громади — на землі комунальної власності та держава — на землі державної власності. Громадяни та юридичні особи набувають право власності на підставах, визначених статтями 81, ЗК України. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. У держав­ній власності перебувають усі землі України, крім земель ко­мунальної та приватної власності.

      ЗК України (статті 81, 82) передбачає різні підстави набут­тя  земельних ділянок у приватну власність або у постійне ко­ристування громадянами і юридичними особами, зокрема шляхом безоплатної передачі із земель державної або комунальної власності у разі приватизації. Постановою Верховної Ради України «Про форми державних актів на право власнос­ті на землю і право постійного користування землею» від 13 бе­резня 1992 р. затверджені форми державних актів: на право колективної власності на землю, на право приватної власності на землю, на право постійного користування землею. Зі зміс­ту форм цих державних актів зрозуміло, що вони стосуються земельних ділянок, переданих у колективну чи приватну вла­сність громадянам відповідними радами. Слід зазначити, що відповідно до нового ЗК України замість поняття колективної власності підприємств вживається поняття власності юридич­них осіб, тобто такі державні акти в нинішніх умовах нада­ються юридичним особам, а право колективної власності за­мінено на право власності юридичних осіб. Крім випадків приватизації, громадяни і юридичні особи набувають земель­ні ділянки за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, а також шляхом прий­няття спадщини. Документами, якими підтверджується пра­во власності на земельну ділянку, є відповідні нотаріально посвідчені договори або ж акти про прийняття земельної ділянки у спадок.

     У такому самому порядку договором посвідчується надан­ня органами виконавчої влади та органами місцевого само­врядування земельних ділянок юридичним особам у постійне користування.

      Право на оренду земельної ділянки громадянами і юридичними особами виникає на підставі договору оренди, укладено­го між орендодавцями і орендарями. Документи про набуття права власності на землю на підставі рішення органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування чи договору купівлі-продажу, дарування, міни, інших цивільно-правову угод повинні реєструватися у державних органах. Лише така реєстрація надає документам легітимності.

     Важливе значення державної реєстрації документів про  право на землю підкріплюється правовим застереженням, що  приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документу, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Стаття 126. Документи, що посвідчують право на земельну ділянку

1. Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України.

2. Право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.

У ст. 125 цього Кодексу передбачено, що право власності  та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує це право, та його державної реєстрації. Коментована стаття встановлює, що єдиним документом, який посвідчує право власності на земельну ділянку і право постійного користування нею, є державний акт.

     Відповідно до ст. 126 нового ЗК України форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Оскільки згідно зі ст. 116 (п. 5) Конституції України управління об'єктами державної власності на землю входить до компетенції Кабінету Міністрів України, то логічно було передбачити, що Кабінет Міністрів України. затверджуватиме форми державних актів на земельні ділянки, що надаються громадянам і юридичним особам безоплатно із земель державної і комунальної власності. В інших випадках правовстановлюючими документами повинні вважатися нотаріально посвідчені договори  купівлі-продажу, свідоцтва про прийняття спадщини тощо.

     Недоцільність видачі державних актів в усіх без винятку випадках підтверджується таким прикладом.

    У разі придбання громадянином або юридичною особою бу­динку або частини будинку за договором купівлі-продажу, ра­зом з будинком (його частиною) до нього переходить право на земельну ділянку (частину земельної ділянки), що відносить­ся до цієї будівлі. Видавати в таких випадках два документи: договір купівлі-продажу на будинок (частину будинку) і дер­жавний акт на право приватної власності на земельну ділянку (частину земельної ділянки) є нелогічним і недоцільним. Адже будинок із земельною ділянкою, на якій він побудова­ний, є єдиним об'єктом нерухомості, і штучний поділ його на два об'єкти не відповідає принципам законотворення. Оскіль­ки у цій статті ЗК України зазначається, що право власності на земельну ділянку і право постійного користування земель­ною ділянкою посвідчується державними актами без усяких застережень, то слід дотримуватися закону і вживати заходів, щоб державні акти на право приватної власності на земельні ділянки були видані всім громадянам, недержавним юридич­ним особам, а на право постійного користування земельними ділянками — всім юридичним особам, яким надані земельні ділянки у постійне користування із земель комунальної і дер­жавної власності.

71 Стаття 127. Продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності

1. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування і державні органи приватизації відповідно до їх повноважень здійснюють продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності громадянам та юридичним особам, які мають право на набуття земельних ділянок у власність, а також іноземним державам відповідно до цього Кодексу. { Частина перша статті 127 із змінами, внесеними згідно із Законами N 3235-IV ( 3235-15 ) від 20.12.2005, N 489-V ( 489-16 ) від 19.12.2006 }

2. Продаж земельних ділянок державної та комунальної власності громадянам та юридичним особам здійснюється на конкурентних засадах (аукціон, конкурс), крім викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок, в яких відсутні акції (частки, паї), що належать державі.

Відповідно до ст. 14 Конституції України громадяни, юридичні особи і держава набувають у власність земельні ділянки виключно відповідно до закону. Чинний ЗК України визнач правові підстави, способи, порядок придбання громадянами юридичними особами земельних ділянок у власність.

       Громадяни та юридичні особи можуть набувати у власність земельні ділянки із земель державної і комунальної власності лише на підставах, передбачених законом, зокрема за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, безоплатно чи за плату, залежно в цільового призначення земельної ділянки.

      У разі придбання земельної ділянки у власність із земель державної і комунальної власності за плату громадяни, юридичні особи, іноземні держави мають укладати договори купівлі-продажу таких ділянок відповідно до норм Цивільного кодексу України з урахуванням вимог ЗК України. У згаданому кодексі передбачено, що земельні ділянки є предметом и вільно-правових угод як особливий об'єкт нерухомості. При цьому продавцями земельних ділянок виступають органи державної влади та органи місцевого самоврядування, діють у межах повноважень, визначених статтями 7—17 земельного кодексу.

     Покупцями земельних ділянок із земель державної комунальної власності можуть бути громадяни України, а також юридичні особи, засновані громадянами України і юридичними особами України. Зазначені суб'єкти можуть укладати договори купівлі-продажу і набувати у власність земельні ділянки із земель державної та комунальної власності я сільськогосподарського, так і несільськогосподарського призначення з урахуванням обмежень, визначених цим Кодексом. При цьому покупцями земель сільськогосподарського призначення можуть бути лише особи, які відповідають вимогам, закріпленим у ст. 130 цього Кодексу. Чинний ЗК України визначає також критерії щодо покупців земельних ділянок несільськогосподарського призначення. Предметом купівлі-продажу та інших цивільно-правових угод можуть Пуги: земельні ділянки несільськогосподарського призначен­ня, які знаходяться під об'єктами нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок, і які перебувають у користуванні (в тому числі на умовах оренди) юридичних та фізичних осіб; на яких знаходяться об'єкти нерухомого майна грома­дян і юридичних осіб, що не мають юридично оформлених документів на право користування такими земельними ділян­ками; незабудовані земельні ділянки, що приватизуються під забудову суб'єктами підприємницької діяльності шляхом проведення земельних торгів.

      Не можуть бути покупцями земельних ділянок із земель державної та комунальної власності юридичні особи України, які засновані виключно на державній і комунальній власнос­ті, засновані особами без громадянства чи іноземними фізич­ними і юридичними особами, у статутному фонді яких є част­ка державної чи комунальної власності, засновані громадя­нами і юридичними особами України разом з іноземними фізичними і юридичними особами.

     Земельні ділянки, що підлягають продажу, мають бути цільними від права на них інших осіб, за винятком певних об­межень і сервітутів, установлених законом чи рішенням суду відповідно до статей 98—102, 110—115 ЗК України.

     Іноземні фізичні та юридичні особи, особи без громадянства мають право на укладення договорів купівлі-продажу зе­мельних ділянок лише несільськогосподарського призначення для підприємницької діяльності у межах населених пунктів «бо за їх межами у разі придбання об'єктів нерухомого майна.

     Основними способами продажу земельних ділянок є конку­рентний продаж та викуп земельної ділянки під об'єктами не­рухомого майна, так званий «договірний продаж». Продаж земельних ділянок із земель державної та комунальної влас­ності має здійснюватися переважно на конкурентних засадах шляхом проведення земельних торгів у порядку, визначено­му статтями 134—139 цього Кодексу. У випадках, коли поку­пець земельної ділянки має у власності розташовані на такій ділянці будівлі, споруди, то земельна ділянка підлягає продажу не на конкурентних засадах, а шляхом викупу земельної ділянки власником об'єктів нерухомого майна. Особливості продажу земельних ділянок державної і комунальної власності іноземним державам та юридичним особам закріплені ст. 129 цього Кодексу.

72 Стаття 128. Порядок продажу земельних ділянок державної та комунальної власності громадянам та юридичним особам

1. Продаж громадянам і юридичним особам земельних ділянок державної, крім земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, та комунальної власності для потреб, визначених цим Кодексом, провадиться місцевими державними адміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень. { Абзац перший частини першої статті 128 із змінами, внесеними згідно із Законами N 3235-IV ( 3235-15 ) від 20.12.2005, N 489-V ( 489-16 ) від 19.12.2006 }

Продаж громадянам і юридичним особам земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, здійснюється державними органами приватизації у порядку, що затверджує Кабінет Міністрів України. { Частину першу статті 128 доповнено абзацом другим згідно із Законами N 3235-IV ( 3235-15 ) від 20.12.2005, N 489-V ( 489-16 ) від 19.12.2006 }

2. Громадяни та юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок у власність, подають заяву (клопотання) до відповідного органу виконавчої влади або сільської, селищної, міської ради, або державного органу приватизації. У заяві зазначаються бажане місце розташування земельної ділянки, цільове призначення та її розмір. { Абзац перший частини другої статті 128 із змінами, внесеними згідно із Законом N 489-V ( 489-16 ) від 19.12.2006 }

До заяви додається:

а) державний акт на право постійного користування землею або договір оренди землі;

б) план земельної ділянки та документ про її надання у разі відсутності державного акта;

в) свідоцтво про реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності.

( Частина друга статті 128 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3235-IV ( 3235-15 ) від 20.12.2005 )

3. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада, державний орган приватизації у місячний термін розглядає заяву і приймає рішення про продаж земельної ділянки або про відмову в продажу із зазначенням причин відмови. { Частина третя статті 128 із змінами, внесеними згідно із Законами N 3235-IV ( 3235-15 ) від 20.12.2005, N 489-V ( 489-16 ) від 19.12.2006 }

4. Особам, які подали заяви (клопотання) про придбання (купівлю) земельної ділянки, що не перебуває у їх користуванні, продаж цієї ділянки здійснюється не пізніше 30 днів після розроблення землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки.

5. Підставою для відмови в продажу земельної ділянки є:

а) неподання документів, необхідних для прийняття рішення щодо продажу такої земельної ділянки;

б) виявлення недостовірних відомостей у поданих документах;

в) якщо щодо суб'єкта підприємницької діяльності порушена справа про банкрутство або припинення його діяльності.

6. Рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації, сільської, селищної, міської ради, державного органу приватизації про продаж земельної ділянки є підставою для укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки. { Частина шоста статті 128 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3235-IV ( 3235-15 ) від 20.12.2005, N 489-V ( 489-16 ) від 19.12.2006 }

7. Договір купівлі-продажу земельної ділянки підлягає нотаріальному посвідченню. Документ про оплату є підставою для видачі державного акта на право власності на земельну ділянку та її державної реєстрації.

8. Вартість земельної ділянки визначається на підставі її грошової та експертної оцінки, яка проводиться за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.

9. Розрахунки за придбання земельної ділянки можуть здійснюватися з розстроченням.

10. Рішення про відмову продажу земельної ділянки може бути оскаржено в суді.

11. Кошти, отримані від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що перебувають у державній власності, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, зараховуються державними органами приватизації до державного та місцевих бюджетів у порядку, визначеному законом про Державний бюджет України. { Статтю 128 доповнено частиною одинадцятою згідно із Законами N 3235-IV ( 3235-15 ) від 20.12.2005, N 489-V ( 489-16 ) від 19.12.2006 }

Стаття 129. Продаж земельних ділянок державної або комунальної власності іноземним державам, іноземним юридичним особам

1. Продаж земельних ділянок, що перебувають у власності держави, крім земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, іноземним державам та іноземним юридичним особам здійснюється Кабінетом Міністрів України за погодженням з Верховною Радою України. { Абзац перший частини першої статті 129 із змінами, внесеними згідно із Законами N 3235-IV ( 3235-15 ) від 20.12.2005, N 489-V ( 489-16 ) від 19.12.2006 }

Продаж земельних ділянок, що перебувають у державній власності, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, іноземним державам та іноземним юридичним особам здійснюється державними органами приватизації за дорученням Кабінету Міністрів України та за погодженням з Верховною Радою України. { Частину першу статті 129 доповнено абзацом другим згідно із Законами N 3235-IV ( 3235-15 ) від 20.12.2005, N 489-V ( 489-16 ) від 19.12.2006 }

2. Продаж земельних ділянок, що перебувають у власності територіальних громад, іноземним державам та іноземним юридичним особам здійснюється відповідними радами за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

3. Продаж земельних ділянок, що перебувають у власності держави та територіальних громад, іноземним юридичним особам допускається за умови реєстрації іноземною юридичною особою постійного представництва з правом ведення господарської діяльності на території України.

4. Іноземні держави, зацікавлені у придбанні земельних ділянок у власність із земель державної або комунальної власності, подають клопотання до Кабінету Міністрів України.

5. Іноземні юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок, подають клопотання до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради, і державного органу приватизації. До клопотання додається договір оренди землі, копія свідоцтва про реєстрацію іноземною юридичною особою постійного представництва з правом ведення господарської діяльності на території України. { Частина п'ята статті 129 із змінами, внесеними згідно із Законами N 3235-IV ( 3235-15 ) від 20.12.2005, N 489-V ( 489-16 ) від 19.12.2006 }

6. Розгляд клопотання і продаж земельних ділянок здійснюються сільськими, селищними, міськими радами після отримання погодження Кабінету Міністрів України.

Розгляд клопотання і продаж земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, здійснюються державними органами приватизації після отримання погодження Верховної Ради України. { Частину шосту статті 129 доповнено абзацом другим згідно із Законами N 3235-IV ( 3235-15 ) від 20.12.2005, N 489-V ( 489-16 ) від 19.12.2006 }

Стаття 130. Покупці земель сільськогосподарського призначення

1. Покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути:

а) громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва;

б) юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва.

2. Переважне право купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають громадяни України, які постійно проживають на території відповідної місцевої ради, де здійснюється продаж земельної ділянки, а також відповідні органи місцевого самоврядування.

73

Стаття 140. Підстави припинення права власності на земельну ділянку

Підставами припинення права власності на земельну ділянку є:

а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

д) конфіскація за рішенням суду;

е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Стаття 141. Підстави припинення права користування земельною ділянкою

Підставами припинення права користування земельною ділянкою є:

а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;

б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом;

в) припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій;

г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;

ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

д) систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Стаття 142. Добровільна відмова від права власності або права постійного користування земельною ділянкою

1. Припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу.

2. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у разі згоди на одержання права власності на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку. Угода про передачу права власності на земельну ділянку підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

3. Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки.

4. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

74 Стаття 143. Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку

Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі:

а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів;

в) конфіскації земельної ділянки;

г) викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов'язаннях власника цієї земельної ділянки;

д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Стаття 144. Порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства

1. У разі виявлення порушення земельного законодавства державний інспектор по використанню та охороні земель складає протокол про порушення та видає особі, яка допустила порушення, вказівку про його усунення у 30-денний строк. Якщо особа, яка допустила порушення земельного законодавства, не виконала протягом зазначеного строку вказівки державного інспектора щодо припинення порушення земельного законодавства, державний інспектор по використанню та охороні земель відповідно до закону накладає на таку особу адміністративне стягнення та повторно видає вказівку про припинення правопорушення чи усунення його наслідків у 30-денний строк.

2. У разі неусунення порушення земельного законодавства у 30-денний строк державний інспектор по використанню та охороні земель звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про припинення права користування земельною ділянкою.

3. Рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою може бути оскаржене землекористувачем у судовому порядку.

Стаття 145. Припинення права власності на земельну ділянку особи, якій земельна ділянка не може належати на праві власності

1. Якщо до особи переходить право власності на земельну ділянку, яка за цим Кодексом не може перебувати в її власності, ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту переходу такого права.

2. У випадках, коли земельна ділянка цією особою протягом встановленого строку не відчужена, така ділянка підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду.

3. Особа, до якої переходить право власності на земельну ділянку і яка не може набути право власності на землю, має право отримати її в оренду.

75 Стаття 146. Викуп земельних ділянок для суспільних потреб

1. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень, визначених цим Кодексом, мають право викупу земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для таких суспільних потреб:

а) під будівлі і споруди органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

б) під будівлі, споруди та інші виробничі об'єкти державної та комунальної власності;

в) під об'єкти природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

г) оборони та національної безпеки;

ґ) під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, газопроводів, водопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафто- та газових терміналів, електростанцій тощо);

д) під розміщення дипломатичних та прирівняних до них представництв іноземних держав та міжнародних організацій;

е) під міські парки, майданчики відпочинку та інші об'єкти загального користування, необхідні для обслуговування населення.

2. Власник земельної ділянки не пізніше, ніж за один рік до майбутнього викупу має бути письмово попереджений органом, який приймає рішення про її викуп.

3. Викуп земельної ділянки здійснюється за згодою її власника. Вартість земельної ділянки встановлюється відповідно до грошової та експертної оцінки земель, яка проводиться за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.

4. Якщо власник земельної ділянки не згоден з викупною вартістю, питання вирішується в судовому порядку.

Коментована стаття регулює відносини, пов'язані з вику­пом земельних ділянок, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для суспільних потреб. Тут визначена сис­тема державних органів, які мають право викупу земельних ділянок, перераховані суспільні потреби, для яких можливий викуп земельних ділянок, урегульована процедура такого ви­купу.

       Державними органами, які мають право викупу земельних ділянок, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб, є органи державної влади (місцеві державні адміністра­ції, Рада міністрів АР Крим, Кабінет Міністрів України) та органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради, Київська та Севастопольська міські ради).

    Перелік суспільних потреб, для яких провадиться викуп земельних ділянок, визначений у коментованій статті та є вичерпним. Інші, не перераховані в статті підстави, не можуть розглядатися як суспільні потреби.

     Процедура викупу земельних ділянок складається з трьох стадій. На першій стадії орган, який приймає рішення про викуп, письмово попереджає власника земельної ділянки про майбутній викуп. Письмове попередження повинно бути зроблене за один рік до викупу. Зазначений термін є обов'язковим і не може бути зменшений. На другій стадії викупу земельної ділянки необхідною процедурною умовою є отримання згоди її власника. Якщо власник земельної ділянки не дає згоду її викупу, питання вирішується у судовому порядку. На цій стадії визначається також вартість земельної ділянки, яка підлягає викупу, відповідно до грошової та експертної оцінки земель. Грошова та експертна оцінка земель проводиться відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Методи грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів» від 23 березня 1995 р.; за методикою, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України «Про експертну грошову оцінку земельних ділянок несільського подарського призначення» від 16 червня 1999 р.; Методикою експертної грошової оцінки земельних ділянок, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р та наказом Державного комітету України по земельних ресурсах «Порядок проведення експертної грошової оцінки земельних ділянок несільськогосподарського призначення» від 8 серпня 1999 р.

    Якщо власник земельної ділянки згоден з викупною вартістю, процедура викупу земельної ділянки завершується укладенням угоди між власником земельної ділянки і органом державної влади чи органом місцевого самоврядування. У випадках, коли власник земельної ділянки не згоден з ви­купною вартістю, питання вирішується в судовому порядку. Рішення суду є остаточним.

76 Стаття 150. Особливо цінні землі та порядок їх вилучення

1. До особливо цінних земель відносяться: чорноземи нееродовані несолонцюваті на лесових породах; лучно-чорноземні незасолені несолонцюваті суглинкові ґрунти; темно-сірі опідзолені та чорноземи опідзолені на лесах і глеюваті; бурі гірсько-лісові та дерновобуроземні глибокі і середньоглибокі; дерново-підзолисті суглинкові ґрунти; торфовища з глибиною залягання торфу більше одного метра і осушені незалежно від глибини; коричневі ґрунти Південного узбережжя Криму; дернові глибокі ґрунти Закарпаття; землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів; землі природно-заповідного фонду; землі історико-культурного призначення. Вилучення особливо цінних земель для несільськогосподарських потреб не допускається, за винятком випадків, визначених частиною другою цієї статті.

2. Земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у державній або комунальній власності, можуть вилучатися (викуплятися) для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією, за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України.

3. Погодження матеріалів вилучення (викупу) земельних ділянок особливо цінних земель, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, провадиться Верховною Радою України за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської міських рад.

Стаття 150 ЗК України регламентує відносини, пов'язані з порядком вилучення особливо цінних земель. У п. 1 наводиться вичерпний перелік земель, які законодавством віднесені до особливо цінних. Усі інші землі, які не перераховані у даній статті, не можуть розглядатися як особливо цінні.

       У п. 1 передбачене також загальне правило, яке характеризує правовий режим особливо цінних земель, а саме: вилучення особливо цінних земель для несільськогосподарських потреб не допускається. Проте із загального правила зроблений  виняток, який стосується можливості вилучення особливо цінних земель для використання в цілях, зазначених у п. 2 цієї статті.

        Перелік цілей, для яких можна вилучати земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у державній або комупальній власності, теж є вичерпним. Його слід поділити на декілька груп. До першої групи цілей належить будівництво об»єктів загальнодержавного значення, тобто об'єктів, які мають стратегічне значення для розвитку та функціонування економіки країни, наприклад, будівництво гідроелектростанцій, теплових  та атомних електростанцій, промислово-виробничих комплексів тощо. Другу групу цілей становить будівництво та спорудження лінійних об'єктів — доріг, ліній електропередачі та зв'язку, тру­бопроводів, осушувальних та зрошувальних каналів, геодезич­них пунктів. До третьої групи цілей належить спорудження жит­ла та об'єктів соціально-культурного призначення. І, нарешті, останню групу цілей складає будівництво нафтових і газових свер­дловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією.

       У зазначених випадках земельні ділянки вилучаються (ви­куповуються) за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради (за погодженням із Верховною Радою України). Таким чином, лише зазначені державні органи вправі приймати рішення про вилучення (викуп) земельних ділянок особливо цінних земель.

       Якщо земельна ділянка особливо цінних земель перебуває у власності громадян і юридичних осіб, погодження матеріа­лів щодо вилучення (викупу) таких земель провадиться ви­ключно Верховною Радою України за поданням Верховної Ра­ди АР Крим, обласної, Київської і Севастопольської міських

рад.

      Зазначена норма є важливою гарантією захисту земельних прав громадян та юридичних осіб — власників земельних ділянок особливо цінних земель.

77 Стаття 153. Гарантії права власності на земельну ділянку

1. Власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

2. У випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами України, допускається викуп земельної ділянки. При цьому власникові земельної ділянки відшкодовується її вартість.

3. Колишній власник земельної ділянки, яка викуплена для суспільних потреб, має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов'язаних з викупом, якщо після викупу земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для суспільних потреб.

  Конституція України (ст. 41) гарантує, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності на землю. Право приватної власності є непорушним.

      Чинне законодавство України не визначає підстав припи­нення права власності Українського народу на землю. Не ви­рішеними в законодавстві залишаються питання щодо припи­нення права власності на землю держави та територіальних громад.

       Правові підстави та порядок припинення права власності на землю громадян та юридичних осіб визначені в статтях 14О, 142, 143, 145—151 ЗК України. Отже, законодавець чіт­ко визначив випадки, коли власник може бути позбавлений права власності на земельну ділянку.

      Умови для підстав припинення права власності на землю можна визначити, як позитивні та негативні. Позитивні умови не несуть для суб'єктів права власності на землю певних негативних наслідків та виникають внаслідок добровільної відмови громадянина або юридичної особи від земельної ді­лянки

 (ст. 142 ЗК України). Відмова можлива тоді, коли зе­мельна ділянка була придбана безоплатно; у випадку смерті власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; відчу­ження земельної ділянки за рішенням власника. Негативні умови для суб'єктів права на землю полягають у примусовому припиненні права на земельну ділянку та виникають з підстав: звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу  кредитора за зобов'язаннями власника цієї земельної ділянки, у тому числі за договорами застави землі відповідно ст. 133 Кодексу; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в терміни, вказівками спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів (пункти «а», «б» ст. 143 ЗК України); припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства (ст. 144); відчуження (викуп, вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності для суспільних потреб у випадках, передбачених статтями 146, 147; відчуження земельних ділянок за рішенням суду (ст. 139); невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом (ст. 145); конфіскації земельної ділянки (ст. 148).

       Право власності на земельну ділянку може бути також примусово припинено у випадках: систематичного невнесення земельного податку в строки, визначені Законом України «Про плату за землю»; у разі визнання угоди щодо набуття права власності на землю недійсною; у разі втрати громадянства України; у випадках реорганізації або ліквідації юридичної особи.

       Право власності на землю може бути припинено також при  переході права власності на будівлю і споруди без зміни цільового призначення в порядку, визначеному ст. 120 України.

       Відповідно до положень Конституції України право влас­ності на землю може бути припинено в разі встановлення су­дом фактів придбання земельних ділянок за рахунок коштів, одержаних від злочинної діяльності. Так, згідно зі ст. 148 зе­мельна ділянка може бути конфіскована виключно за рішен­ням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених зако­ном.

       Однією із підстав припинення права власності на землю є викуп земельних ділянок, що можливо у випадках відчужен­ня земельної ділянки за рішенням самого власника шляхом її продажу іншим особам, а також у випадку викупу земельних ділянок для суспільних потреб. При цьому законодавець у ст. 146 закріплює вичерпний перелік таких суспільних пот­реб. Відповідними гарантіями права власності на земельну ділянку виступають: обов'язковість письмового попереджен­ня про це власника земельної ділянки органом, який приймає рішення про її викуп не пізніше, ніж за один рік до майбут­нього викупу (п. 2 ст. 146), обов'язкове одержання згоди влас­ника земельної ділянки на такий викуп та викуп земельної ділянки за вартістю відповідно до грошової та експертної оцінки земель, яка проводиться за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України (п. З ст. 146), можливість ви­рішення в судовому порядку питання, якщо власник земель­ної ділянки не згоден з викупною вартістю (п. 4 ст. 146).

      Відповідно до положень Закону України  «Про власність» захист права власника у цьому випадку може здійснюватися шляхом надання йому іншої рівноцінної за якістю земельної ділянки. Крім того, заподіяні цим вилученням збитки підля­гають відшкодуванню на загальних підставах (ст. 51 Закону «Про власність»). Зміст цієї статті дає підстави вважати, що вона стосується лише власників-громадян.

     Таких самих принципів додержується й судова практика. Так, відповідно до абз. 5 п. 9 постанови Пленуму Верховного  Суду України «Про практику застосування судами земельно­го законодавства при розгляді цивільних справ» від 25 грудня 1996 р. вимоги про вилучення (викуп) земельних ділянок у громадян можуть бути задоволені судом лише за умови забез­печення гарантій, передбачених Земельним кодексом, а саме після виділення радою за бажанням цих громадян рівноцінної земельної ділянки, будівництва на новому місці підприємствами, установами, організаціями, для яких відведено земельну ділянку, житлових, виробничих та інших будівель замість тих, що вилучаються, і відшкодування у повному обсязі інших збитків згідно з відповідним розділом Кодексу.

     Гарантією права власності на земельну ділянку виступає  положення п. З ст. 153 ЗК України, за яким колишній власник земельної ділянки, яка викуплена для суспільних треб, має право звернутися до суду з позовом про визнання дійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки відшкодування збитків, пов'язаних з викупом, якщо після викупу земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для суспільних потреб.

    Ймовірно вважати, що факт встановлення використання викупленої земельної ділянки не для суспільних потреб має бути підтверджений у судовому порядку шляхом надання колишнім власником земельної ділянки матеріалів про факти не використання такої ділянки, витребування судом у органів державної виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування відомостей про підстави передачі такої земельної ділянки іншим користувачам тощо.

       Керуючись положенням ст. 152 ЗК України, доцільно вважати, що визнання в судовому порядку недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки тягне за собою повернення незаконно відчуженої земельної ділянки власнику, приведення їі до придатного для використання стану, включаючи знесення будинків, будівель і споруд за рахунок винних осіб, у тому числі відшкодування збитків, пов'язаних із незаконним викупом.

78 Стаття 156. Підстави відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам

Власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок:

а) вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом;

б) тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання;

в) встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок;

г) погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників;

ґ) приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у непридатний для використання стан;

д) неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

Одним із способів захисту прав на земельні ділянки відпо­відно до пункту 3 «ґ» ст. 152 ЗК України є відшкодування за­подіяних збитків, яке може застосовуватися при усуненні будь-яких порушень прав власника на землю чи землекорис­тувача.

       Необхідність відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам визначена у статтях 97, 101, 146, 147, 152, 155, 212 Кодексу. Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюється особами, які заподіяли таких збитків, добровільно або в судовому порядку.

      Вилучення (викуп) сільськогосподарських угідь, лісових зе мель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогос подарським і лісогосподарським виробництвом. Враховуюч пріоритетність земель сільськогосподарського використання, що передбачено ст. 23 Кодексу, та з урахуванням важливості використання земель лісового фонду переважно для віднов­лення і відтворення лісів з метою забезпечення ними при­родоохоронних (водоохоронних, полезахисних, кліматорегулюючих, оздоровчих, рекреаційних та інших) функцій, земельне законодавство встановлює відповідні вимоги щодо відшкодування заподіяних збитків землевласникам та землеко­ристувачам у випадках вилучення (викупу) таких земель дл інших суспільних потреб.

      Вилучення (викуп) зазначених земель має проводитися з додержанням вимог, передбачених статтями 146, 147, 149— 151 Кодексу, в тому числі з відшкодуванням збитків. Відшкодовуються збитки власникам землі та землекористувачам органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування , підприємствами, установами, організаціями та громадянами, яким відведено чи надано в користування земельні ділянки, що вилучаються (викуповуються).

       Розміри збитків, заподіяних власникам землі й землекори­стувачам вилученням (викупом) у встановленому порядку земельних ділянок, визначаються: для земель, що знаходяться на праві власності, з урахуванням повної вартості земельної ділянки, яка встановлюється відповідно до грошової та експертної оцінки земель та проводиться відповідно до п. З ст. 14 за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів Україн (див. постанову Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. № 213, зі змінами); для земель, що знаходяться в праві користування, — комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) рад згідно з порядком, визначеним ст. 157 ЗК "України.

       Тимчасове зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання. Від­шкодування збитків, заподіяних власникам землі та землеко­ристувачам внаслідок тимчасового зайняття зазначених зе­мель здійснюється у випадках передачі їх на підставі угоди з власником землі або за погодженням із землекористувачем підприємствам, установам та організаціям, які здійснюють геологознімальні, пошукові, геодезичні та інші розвідувальні роботи (п. 1 ст. 97 Кодексу). Тимчасово такі землі можуть пе­редаватися і для інших видів використання.

    Відповідно до вимог п. 4 ст. 97 такі підприємства після проведення зазначених робіт зобов'язані відшкодувати влас­никам землі та землекористувачам усі збитки, в тому числі неодержані доходи, а також за свій рахунок привести земель­ні ділянки до попереднього стану.

      Відшкодування збитків можливе також внаслідок само­цільного тимчасового зайняття зазначених угідь.

      Установлення обмежень щодо використання земельних ділянок. Відшкодування збитків власникам землі та землеко­ристувачам здійснюється також у випадках встановлення об­межень щодо використання земельних ділянок, особливо внас­лідок примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності у разі воєнного або надзвичайного стану (ст. 147), внаслідок втручання органів виконавчої вла­ди та органів місцевого самоврядування у здійснення влас­ником землі чи титульним володільцем повноважень щодо володіння, користування чи розпорядження належними їм земельними ділянками або встановленням інших, ніж це пе­редбачено у статтях 91, 96, 111 Кодексу, обов'язків та обме­жень (ст. 154), внаслідок обмеження прав власників землі і землекористувачів іншими особами шляхом самовільного зай­няття земельних ділянок, погіршенням якості ґрунтового по­криву та інших корисних властивостей земель тощо.

     Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюється також внаслідок обмеження щодо вико­ристання земельних ділянок у разі видання органом виконав­чої влади або органом місцевого самоврядування акта, який порушує права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою. Збитки, заподіяні власникам земельних ділянок внаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню у повному розмірі органом, який видав акт (ст. 155).

          Погіршення якості ґрунтового покриву та інших корис них властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників. Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюється у випадках недодержання вимог законодавства про охорону довкілля, вимог щодо охорони земель (розділ VI ЗК України), а саме: забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитарними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також способами, які завдають шкоду здоров'ю населення тощо. Збитки відшкодовуються тими підприємствами, установами,

організаціями та громадянами, діяльність яких призводить погіршення якості земель, розташованих у зоні їх впливу (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 гру, ня 1996 р. № 13). ,

       У випадках самовільного зайняття земельних ділянок, псування, забруднення земель та інших порушень земельного законодавства шкода відшкодовується відповідно до стат 211, 212 Земельного кодексу, статей 203, 440, 441, 453 Цивільного кодексу особами, які її заподіяли. При заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки вона відшкодовуєтся володільцем цього джерела за правилами ст. 450 Цивільно кодексу України.

      Слід зауважити, що держава як власник землі теж має право на відшкодування шкоди, зумовленої забрудненням і  засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства. У таких випадках доцільно керуватися Методикою визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства, затвердженою наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 27 жовтня 1997 р. № 171.

     Методика встановлює порядок розрахунку розмірів від­шкодування шкоди, заподіяної державі юридичними особами та громадянами у процесі їхньої діяльності через забруднення земель хімічними речовинами, їх засміченням промисловими, побутовими та іншими відходами, і поширюється на всі землі незалежно від форм їх власності (п. 1.2 Методики).

      Методика застосовується при встановленні розмірів шкоди від забруднення земель будь-якого цільового призначення (всі землі України), що сталося внаслідок неорганізованих (непередбачених проектами, дозволами тощо) скидів (вики­дів) речовин, сполук і матеріалів, а також в аварійних ситуа­ціях (прорив очисних споруд, транспортних трубопроводів, ємностей різного призначення тощо); внаслідок порушення норм екологічної безпеки при зберіганні, транспортуванні, використанні пестицидів і агрохімікатів, токсичних речовин, виробничих і побутових відходів; самовільного захоронення (складування) промислових, побутових та інших відходів (п. 1.3 Методики).

      Приведення сільськогосподарських угідь, лісових угідь та чагарників у непридатний для використання стан. Відшко­дування збитків власникам землі та землекористувачам внас­лідок приведення зазначених земель до непридатного для ви­користання за цільовим призначенням стану здійснюється фізичними та юридичними особами, діяльність яких призво­дить до негативного впливу на стан земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі особами, які самовільно зайняли земельні ділянки (ст. 212 ЗК України), а також підприємства­ми, установами, організаціями, які тимчасово використову­вали земельні ділянки для проведення геологознімальних, пошукових, геодезичних та інших розвідувальних робіт і не виконали покладеного ст. 97 Кодексу обов'язку привести за­йману земельну ділянку за свій рахунок у визначений строк до стану, придатного для її використання за цільовим признак ченням.

      Приведення земель до стану, придатного для її викориористання за призначенням включає в себе вартість робіт, потрібних для приведення земельної ділянки в такий стан, включаюючи вартість робіт з рекультивації земель відповідно до вимог ст. 166 Кодексу, знесення будинків, будівель і споруд за рахунок громадян та юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки (ст. 212) тощо.

      У разі неприведення зазначених земель до придатного для використання стану такі особи повинні відповідно до статей 203, 440, 453 Цивільного кодексу відшкодувати власникові або землекористувачеві заподіяну шкоду в розмірі вартостей робіт, потрібних для приведення земельної ділянки до такого стану. Для визначення розміру цієї шкоди суд може призначити експертизу (п, 16 постанови Пленуму Верховного СудуУкраїни від 25 грудня 1996 р.).

       Неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. Відшкодування збитків, заподіяних влас­никам землі та землекористувачам внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки, здійснюється фізичними та юридичними особами, які самовільно зайняли земельні ділянки, або яким такі ділянки були передані тимчасово для здійснення геологознімальнихи пошукових, геодезичних, інших розвідувальних та господарських робіт.

        З урахуванням судової практики, яка склалася, крім відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам може бути відшкодована шкода, заподіяна самовільним зайняттям або забрудненням земельних ділянок та іншими порушеннями земельного законодавства. Відповідно до статей 203, 440 Цивільного кодексу така шкода відшкодовується у повному розмірі (п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду Украї-І ни від 25 грудня 1996 р.).

       Розмір шкоди, заподіяної пошкодженням посівів і насаджень при прокладанні шляхів, трубопроводів та проведеним розвідувальних, бурових, будівельних робіт, псуванням і забрудненням сільськогосподарських та інших земель, іншими порушеннями земельного законодавства, визначається з ура­хуванням витрат на відновлення родючості землі, а також доходів, які власник землі або землекористувач міг би одержати із земельної ділянки і які він не одержав за час до приведення землі до стану, придатного для її використання за призначен­ням, або до повернення самовільно зайнятої ділянки.

      При пошкодженні посівів, самовільному зайнятті ріллі або сінокосінні, на користь землекористувача (власника) стягу­ється вартість неодержаних сільськогосподарської продукції чи сіна, обчислена за ринковими цінами, з урахуванням сере­дньої врожайності даної культури у господарстві, за винят­ком витрат виробництва, пов'язаних зі збиранням урожаю, а також витрат на відновлення якості земель відповідно до їх призначення. Якщо замість пошкоджених посівів землеко­ристувач провів у тому самому сезоні повторний посів куль­тур, відшкодуванню належать витрати на пересівання (вар­тість насіння, обробітку землі тощо).

     Відповідно до ст. 212 ЗК України самовільно зайняті земель­ні ділянки повертаються їх власникам або землекористува­чам з передачею останнім незібраного врожаю без відшкодування витрат, проведених під час незаконного користування.

       У справах про відшкодування шкоди, заподіяної порушен­ням земельного законодавства, суди відповідно до ч. 7 ст. 203 Цивільного процесуального кодексу вправі вийти за межі за­явлених вимог, якщо це необхідно для захисту прав і охоронюваних законом інтересів власників землі або землекористу­вачів (п. 18 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України).

       Зменшення на підставі ст. 454 Цивільного процесуального кодексу розміру відшкодування шкоди, заподіяної громадя­нином, може мати місце у виняткових випадках залежно від встановленого судом і ретельно перевіреного в судовому за­сіданні його майнового стану, з обов'язковим наведенням мо­тивів прийняття рішення.

       При розгляді позовів про відшкодування шкоди, заподія­ної псуванням чи забрудненням землі, суди з'ясовують наяв­ність у відповідача можливості провести роботи з відновлення попередньої якості землі. Якщо така можливість є, суд може з урахуванням думки позивача зобов'язати відповідача згідно зі ст. 453 Цивільного процесуального кодексу відшкодувати шкоду в натурі, і встановити для цього відповідний строк.

 

Стаття 157. Порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам

1. Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами.

2. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України.

    Пунктом 1 ст. 157 ЗК України визначено перелік умов та  коло суб'єктів, які зобов'язані відшкодовувати збитки власникам землі та землекористувачам. Так, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи здійснюють відшкодування збитків власникам землі або землекористувачам: 1) за умови тимчасового зайняття і використання для своїх потреб цих ділянок; 2) якщо їх діяльність обмежує права власників і землекористувачів 3) якщо їх діяльність погіршує якість земель, розташованих  в зоні їх впливу, у тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами. Так, відповідно до п. 4 ст. 97 ЗК України підприємства, установи т організації, які здійснюють геологознімальні, пошукові, геодезичні та інші розвідувальні роботи, зобов'язані відшкодувати власникам землі та землекористувачам усі збитки, у тому числі неодержані доходи, а також за свій рахунок привести зайняті земельні ділянки до попереднього стану.

       Прикладом діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, яка обмежує права власників і землекористувачів, може бути видання цими органами акта, яким порушуються права власників та землекористувачів щодо володіння, користування чи розпорядження належною їм земельною ділянкою (ст. 155 ЗК України). Прикладом діяьності громадян та юридичних осіб, яка обмежує права власників і землекористувачів, може бути самовільне зайнят­тя земельних ділянок (ст. 212 Кодексу), створення незручностей — затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове набруднений тощо (п. 1 ст. 103 Кодексу).

       Відшкодуванню також підлягають збитки, заподіяні влас­никам землі та землекористувачам у результаті діяльності ор­ганів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, громадян та юридичних осіб, яка погіршує якість земель, роз­ташованих у зоні їх впливу, у тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промис­ловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами (характеристика таких порушень дається у коментарі до ст. 143 ЗК України). Підстави відшкодування збитків власни­кам землі та землекористувачів передбачені ст. 156 Кодексу.

       Відповідно до п. 2 ст. 157 на сьогодні діє Порядок визна­чення та відшкодування збитків власникам землі та земле­користувачам (далі — Порядок), затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. № 284 в частині, що не суперечить новому ЗК України. Цим норма­тивним актом врегульовані питання щодо складу комісій з визначення розміру збитків, переліку збитків власників і зем­лекористувачів, що підлягають відшкодуванню, порядку ви­значення розмірів збитків та строків їх відшкодування. Так, відповідно до п. 2 Порядку розміри збитків визначаються ко­місіями, створеними Київською та Севастопольською міськи­ми, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) рад. До складу комісій входять представники Київської, Севастополь­ської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських (міст обласного підпорядкування) р (голови комісій), власники землі або землекористувачі (орендарі), яким заподіяні збитки, представники підприємст установ, організацій та громадяни, які будуть їх відшкодовувати, представники земельних і фінансових органів, органів у справах містобудування і архітектури та виконавчих комітетів сільських, селищних, міських (міст районного підпоряд кування) рад, на території яких знаходяться земельні ділянки. У разі, коли збитки заподіяні погіршенням якості земель або приведенням їх у непридатність для використання за цільовим призначенням, до складу комісій включаються також представники санітарних і природоохоронних органів. Результати роботи комісій оформлюються відповідними актами, що затверджуються органами, які створили ці комісії.

        Згідно з п. 4 Порядку відшкодуванню підлягають: вартість житлових будинків, виробничих та інших будівель і споруд включаючи незавершене будівництво, у повному розмірі, з винятком випадків, коли підприємства, установи й організації, яким відводяться земельні ділянки, будують на новому місці житлові будинки, виробничі та інші будівлі та споруди замість тих, що вилучаються (викуповуються) у громадян колективних сільськогосподарських підприємств, радгоспів сільськогосподарських науково-дослідних установ і учбових господарств, інших сільськогосподарських та лісогосподарських підприємств і організацій; вартість плодово-ягідних та інших багаторічних насаджень; вартість лісових і деревно-чагарникових насаджень; вартість водних джерел (колодязів] ставків, водоймищ, свердловин тощо, зрошувальних і осушувальних систем, протиерозійних і протиселевих споруд; понесені витрати на поліпшення якості земель за період використання земельних ділянок з урахуванням кадастрової оцінки  на незавершене сільськогосподарське виробництво (оранка, внесення добрив, посів, інші види робіт), на розвідувальні та проектні роботи; інші збитки власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, включаючи неодержані доходи, якщо вони обґрунтовані. Неодержаний доход — це доход який міг би одержати власник землі, землекористувач, у том числі орендар, із земельної ділянки і який він не одержав внаслідок її вилучення (викупу) або тимчасового зайняття, обмеження прав, погіршення якості землі або приведення її у непридатність для використання за цільовим призначенням у результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян.

        Розміри збитків визначаються відповідно до реальної вар­тості майна на момент заподіяння збитків, проведених витрат на поліпшення якості земель

(з урахуванням ринкової або відновної вартості). Збитки відшкодовуються власникам зем­лі й землекористувачам, у тому числі орендарям, підприємст­вами, установами, організаціями та громадянами, що їх запо­діяли, за рахунок власних коштів не пізніше одного місяця після затвердження актів комісій, а при вилученні (викупі) земельних ділянок — після прийняття відповідною радою рішення про вилучення (викуп) земельних ділянок у період до видачі документа, що посвідчує право на земельну ділянку підприємства, установи, організації або громадянина. При вилученні (викупі) земельних ділянок до земель запасу збит­ки відшкодовують власникам землі й землекористувачам, у тому числі орендарям, ради, які прийняли рішення про вилу­чення (викуп) земель. При тимчасовому зайнятті земельних ділянок для розвідувальних робіт збитки визначаються за угодою між власниками землі або землекористувачами та під­приємствами, установами й організаціями, які здійснюють розвідувальні роботи з обумовленням розмірів збитків і по­рядку їх відшкодування в договорі. При недосягненні згоди розміри збитків визначаються комісіями, створюваними Ки­ївською та Севастопольською міськими, районними державни­ми адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) рад.

79

Стаття 158. Органи, що вирішують земельні спори

1. Земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

2. Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

3. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

4. Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішують земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів.

5. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом.

Стаття 159. Порядок розгляду земельних спорів органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів

1. Земельні спори розглядаються органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органами місцевого самоврядування на підставі заяви однієї із сторін у місячний термін з дня подання заяви.

2. Земельні спори розглядаються за участю зацікавлених сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. У разі відсутності однієї із сторін при першому вирішенні питання і відсутності офіційної згоди на розгляд питання розгляд спору переноситься. Повторне відкладання розгляду спору може мати місце лише з поважних причин.

3. Відсутність однієї із сторін без поважних причин при повторному розгляді земельного спору не зупиняє його розгляд і прийняття рішення.

4. У рішенні органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів визначається порядок його виконання.

5. Рішення передається сторонам у 5-денний термін з часу його прийняття.

Суб'єкти правовідносин у сфері розгляду земельних спор за метою та функціональним призначенням можуть бути поділені на три групи. Перша група — суб'єкти безпосередньо заінтересовані у вирішенні спору (заявник та відповідач або відповідним чином уповноважені ними представники). Дру га — суб'єкти, наділені владними повноваженнями щодо вирішення спору: органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органи місцевого самоврядування (даний перелік є вичерпним). До третьої групи належать суб'єкти, безпосередньо не заінтересовані в розгляді спору, але їх участь необхідна для розгляду справи (експерти, свідки).

        Порядок розгляду земельних спорів органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів є позасудовим порядком вирішення спорів, для якого характерні наступні стадії: 1) порушення позасудового провадження, 2) підготовка до розгляду, 3) розгляд і вирішення спору по суті та винесення рішення, 4) оскарження рішення, 5) виконання рішення.

       Перша стадія. Підставою для порушення позасудового провадження є подання заяви однією зі сторін. Чинним земельним законодавством не визначений порядок подачі заяви, як не встановлені й вимоги щодо її змісту. Проте у будь якому випадку заява має бути мотивованою, а викладені в ній вимоги підтверджені відповідними доказами.

         Передумовою подачі заяви про вирішення земельного спо­ру   є. правопорушення. При цьому порушення може дійсно мати місце, а може бути й результатом сумлінної омани. ЗК України не передбачає і не визначає передумови звернення до відповідних органів, оскільки в цьому, на думку автора ко­ментованої статті, немає потреби.

     Відповідний орган, уповноважений вирішувати земельні спори, зобов'язаний прийняти заяву та зареєструвати її у встановленому порядку. Законодавство не визначає підстави для відмови у прийнятті заяви, але якщо все ж таки це було зроблено, то особа (заявник) має право на звернення до суду для оскарження неправомірних дій. Якщо розгляд певного спору не належить до компетенції зазначеного органу, остан­ній зобов'язаний повідомити про це заявника чи направити заяву за підвідомчістю, про що також повинен бути повідом­лений заявник.

       Друга стадія — це підготовка справи до розгляду. Законо­давчо даний порядок не визначений і не врегульований. Однак для того, щоб повно та всебічно дослідити справу і ви­нести обґрунтоване рішення щодо спору слід провести певні підготовчі дії. Раніше для розгляду певної категорії справ створювалися погоджувальні комісії (статті 107, 108 ЗК Украї­ни в редакції від 13 березня 1992 р.). Чинний ЗК України створення таких комісій не передбачає, але в принципі й не забороняє. На думку автора коментованої статті, створення погоджувальних комісій є доцільним, зокрема для вирішення складних спорів.

       На даній стадії сторони можуть звернутися з клопотанням про припинення розгляду спору у випадку примирення сто­рін. Закон не зобов'язує орган, що розглядає спір, перевіряти умови примирення.

       ЗК України містить вимогу щодо строку розгляду земель­ного спору в позасудовому порядку — один місяць з дня по­дання заяви.

      Третя стадія (розгляд і вирішення спору по суті та вине­сення рішення) охоплює пункти 2 та 3 коментованої статті. Слід зауважити, що немає необхідності ці положення розміщувати в різних пунктах ст. 159 ЗК України, оскільки вони є взаємообумовленими і випливають одне з іншого.

       Згідно з чинним ЗК України земельні спори розглядаються на сесіях рад чи засіданнях їх виконавчих органів, засідання органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів з викликом сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. Законодавче закріплення цього положення гарантує сторонам особисте здійснення своїх прав.

      Питання про участь (присутність) сторін у процесі розгляду земельного спору має дуже важливе значення. Особиста присутність учасників при розгляді спору дозволяє їм повною мірою реалізувати наданий їм комплекс прав, а також забезпечує всебічне та повне дослідження обставин справи, що є гарантією винесення об'єктивного рішення.

       У випадку неявки однієї зі сторін (якщо від неї не надійшло офіційної згоди на розгляд справи за її відсутності) при першому вирішенні питання розгляд спору переноситься, тобто розгляд спору не розпочинається. При цьому немає значення, з якої причини особа не з'явилася. До того ж, особа зобов'язана пояснювати причину неявки.

     Якщо ж від особи надійшла офіційна згода на розгля справи за її відсутності, то вирішення питання по суті здій нюється за її відсутності. Однак виникає запитання, що має на увазі законодавець під «офіційною згодою» і в якій формі вона має бути виражена. Чинне законодавство не містить конкретних вимог щодо цього. Автор коментованої статті  вважає, що це має бути письмова заява. У будь-якому випадку, волевиявлення особи на розгляд справи за її відсутності має бути виражене у конкретній формі.

     Повторне відкладення розгляду земельного спору може мати місце лише з поважних причин. «Поважність» причини є оціночним поняттям, яке не регламентується законодавством (Земельним кодексом) і вирішується за розсудом органу, що розглядає спір.

     Неявка сторін (сторони) без поважної причини за повторним викликом не зупиняє розгляд земельного спору та винесення рішення.

     Прийняття рішення — найважливіший момент стадії роз­гляду земельного спору. Законодавство не закріплює необхід­ні атрибути рішення щодо земельного спору. Слід зауважити, що воно має відповідати всім тим загальним вимогам, які пред'являються до рішень, що виносяться з інших категорій правових спорів (адміністративних, цивільних тощо). Тобто, рішення щодо земельного спору має містити:

     1) вступну частину, в якій зазначаються час і місце його розгляду, найменування органу, що його постановив, перелік осіб, які його приймали, найменування сторін та інших осіб, що брали участь у справі;

     2) описову частину, де викладається суть вимог заявника, заперечень відповідача;

     3) мотивувальну частину, де обґрунтовуються висновки з урахуванням фактичних обставин. Вони повинні цілком від­повідати всім документам (доказам), що наявні у справі;

     4) резолютивну частину, де міститься кінцевий висновок, підсумок щодо спору, порядок його виконання та строк і по­рядок оскарження.

     Рішення з земельного спору повинно бути винесене компе­тентним органом, тобто тим органом,.якому підвідомчий спір.

     Четверта стадія (оскарження рішення) передбачена п. 5 ст. 158 ЗК України.

      Пункт 4 коментованої статті містить положення про те, що в рішенні також зазначається порядок його виконання. Отже, мають бути визначені й заходи, які слід здійснити для відновлення порушеного права. Якщо рішення приймалося за відсутності однієї зі сторін, то дана сторона повідомляєть­ся про винесення рішення і може отримати його в загально­му порядку.

    Отримання рішення сторонами надає їм можливості реа­лізувати закріплені в ньому положення. Зокрема, якщо сторо­ни згодні з рішенням, то на його підставі відбувається понов­лення порушених прав або врегульовуються спірні правовід­носини. Якщо ж сторони (сторона) не згодні з рішенням, вони мають право оскаржити його в судовому порядку.

     Строк передачі рішення сторонам становить п'ять днів з часу його прийняття. Встановлення даного строку є гарантією реалізації права на оскарження рішення в судовому порядку, оскільки в разі затягнення процедури видачі рішення сторона може пропустити строк, передбачений для подачі апеляції.

Стаття 160. Права і обов'язки сторін при розгляді земельних спорів

Сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають право знайомитися з матеріалами щодо цього спору, робити з них виписки, брати участь у розгляді земельного спору, подавати документи та інші докази, порушувати клопотання, давати усні і письмові пояснення, заперечувати проти клопотань та доказів іншої сторони, одержувати копію рішення щодо земельного спору, і, у разі незгоди з цим рішенням, оскаржувати його.

Стаття 161. Виконання рішення органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органів місцевого самоврядування щодо земельних спорів

1. Рішення відповідних органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органів місцевого самоврядування вступає в силу з моменту його прийняття. Оскарження зазначених рішень у суді призупиняє їх виконання.

2. Виконання рішення щодо земельних спорів здійснюється органом, який прийняв це рішення.

3. Виконання рішення не звільняє порушника від відшкодування збитків або втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва внаслідок порушення земельного законодавства.

4. Виконання рішення щодо земельних спорів може бути призупинено або його термін може бути продовжений вищестоящим органом або судом.

80 Стаття 162. Поняття охорони земель

Охорона земель - це система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського і лісогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісогосподарського призначення, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

{ Стаття 162 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3404-IV ( 3404-15 ) від 08.02.2006 }

Стаття 163. Завдання охорони земель

Завданнями охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель.

Стаття 164. Зміст охорони земель

1. Охорона земель включає:

а) обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування;

б) захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб;

в) захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів;

г) збереження природних водно-болотних угідь;

ґ) попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів;

д) консервацію деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь.

2. Порядок охорони земель встановлюється законом.

83 Стаття 173. Межі районів, сіл, селищ, міст, районів у містах

1. Межа району, села, селища, міста, району у місті - це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.

2. Межі району, села, селища, міста, району у місті встановлюються і змінюються за проектами землеустрою, які розробляються відповідно до техніко-економічного обґрунтування їх розвитку, генеральних планів населених пунктів.

3. Включення земельних ділянок у межі району, села, селища, міста, району у місті не тягне за собою припинення права власності і права користування цими ділянками, якщо не буде проведено їх вилучення (викуп) відповідно до цього Кодексу.

Стаття 174. Органи, які приймають рішення про встановлення та зміну меж адміністративно-територіальних утворень

1. Рішення про встановлення і зміну меж районів і міст приймається Верховною Радою України за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської чи Севастопольської міської рад.

2. Рішення про встановлення і зміну меж сіл, селищ приймаються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською чи Севастопольською міською радами за поданням районних та відповідних сільських, селищних рад.

3. Рішення про встановлення і зміну меж районів у містах приймається міською радою за поданням відповідних районних у містах рад.

Стаття 175. Порядок встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень

Межі адміністративно-територіальних утворень встановлюються в порядку та відповідно до закону.

Стаття 176. Посвідчення меж адміністративно-територіальних утворень

1. Межі адміністративно-територіальних утворень посвідчуються державним актом України.

2. Форма та порядок видачі державного акта України на межі адміністративно-територіального утворення встановлюються Верховною Радою України.

84 Стаття 181. Поняття землеустрою

Землеустрій - це сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та раціональної організації території адміністративно-територіальних утворень, суб'єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил.

Стаття 182. Мета землеустрою

Мета землеустрою полягає в забезпеченні раціонального використання та охорони земель, створенні сприятливого екологічного середовища та поліпшенні природних ландшафтів.

Стаття 183. Завдання землеустрою

Основними завданнями землеустрою є:

а) реалізація політики держави щодо науково обґрунтованого перерозподілу земель, формування раціональної системи землеволодінь і землекористувань з усуненням недоліків у розташуванні земель, створення екологічно сталих ландшафтів і агросистем;

б) інформаційне забезпечення правового, економічного, екологічного і містобудівного механізму регулювання земельних відносин на національному, регіональному, локальному, господарському рівнях шляхом розробки пропозицій по встановленню особливого режиму і умов використання земель;

в) встановлення на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень, територій з особливим природоохоронним, рекреаційним і заповідним режимами, меж земельних ділянок власників і землекористувачів;

г) здійснення заходів щодо прогнозування, планування, організації раціонального використання та охорони земель на національному, регіональному, локальному і господарському рівнях;

ґ) організація територій сільськогосподарських підприємств із створенням просторових умов, що забезпечують еколого-економічну оптимізацію використання та охорони земель сільськогосподарського призначення, впровадження прогресивних форм організації управління землекористуванням, удосконалення співвідношення і розміщення земельних угідь, системи сівозмін, сінокосо- і пасовищезмін;

д) розробка системи заходів по збереженню і поліпшенню природних ландшафтів, відновленню і підвищенню родючості ґрунтів, рекультивації порушених земель і землюванню малопродуктивних угідь, захисту земель від ерозії, підтоплення, висушення, зсувів, вторинного засолення і заболочення, ущільнення, забруднення промисловими відходами і хімічними речовинами та інших видів деградації, по консервації деградованих і малопродуктивних земель, попередженню інших негативних явищ;

е) організація територій несільськогосподарських підприємств, організацій і установ з метою створення умов ефективного землекористування та обмежень і обтяжень у використанні земель.

Стаття 184. Зміст землеустрою

Землеустрій передбачає:

а) встановлення (відновлення) на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень, землеволодінь і землекористувань;

б) розробку загальнодержавної і регіональних програм використання та охорони земель;

в) складання схем землеустрою, розроблення техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель відповідних адміністративно-територіальних утворень;

г) обґрунтування встановлення меж територій з особливими природоохоронними, рекреаційними і заповідними режимами;

ґ) складання проектів впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань та створення нових;

д) складання проектів відведення земельних ділянок;

е) встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок;

є) підготовку документів, що посвідчують право власності або право користування землею;

ж) складання проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозмін, упорядкування угідь, а також розроблення заходів щодо охорони земель;

з) розроблення іншої землевпорядної документації, пов'язаної з використанням та охороною земель;

и) здійснення авторського нагляду за виконанням проектів з використання та охорони земель;

і) проведення топографо-геодезичних, картографічних, ґрунтових, геоботанічних та інших обстежень і розвідувань земель.

Стаття 185. Організація та порядок здійснення землеустрою

1. Землеустрій здійснюється державними та іншими землевпорядними організаціями за рахунок коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів, а також коштів громадян та юридичних осіб.

2. Землеустрій здійснюється відповідно до закону.

Стаття 186. Розгляд і затвердження землевпорядної документації

1. Розгляд і затвердження землевпорядної документації проводиться в такому порядку:

а) прогнозні матеріали, техніко-економічні обґрунтування використання та охорони земель і схеми землеустрою після погодження їх у встановленому порядку розглядаються і затверджуються відповідними органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування;

б) проекти створення нових землеволодінь і землекористувань після погодження їх у встановленому порядку розглядаються і затверджуються відповідними органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування;

в) проекти відведення земельних ділянок із земель державної чи комунальної власності затверджуються органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які надають і вилучають земельні ділянки;

г) проекти землеустрою сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, особистих селянських, фермерських господарств після погодження їх із сільськими, селищними, міськими радами або районними державними адміністраціями розглядаються і затверджуються власниками землі або землекористувачами;

ґ) робочі землевпорядні проекти, пов'язані з упорядкуванням, докорінним поліпшенням та охороною земель, раціональним їх використанням, розглядаються і затверджуються замовниками цих проектів.

2. Зміни до землевпорядних проектів та інших матеріалів з питань землеустрою вносяться за рішенням органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування або власників землі та землекористувачів, які затвердили ці проекти.

3. Прогнозні матеріали використання і охорони земель, проекти землеустрою, матеріали державного земельного кадастру, проекти з питань використання і охорони земель, реформування земельних відносин, а також техніко-економічні матеріали обґрунтувань використання і охорони земель підлягають державній експертизі, яка здійснюється органом по земельних ресурсах відповідно до закону.

85 Стаття 187. Завдання контролю за використанням та охороною земель

Контроль за використанням та охороною земель полягає в забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України.

Стаття 188. Державний контроль за використанням та охороною земель

1. Державний контроль за використанням та охороною земель здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади по земельних ресурсах, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель - спеціально уповноваженими органами з питань екології та природних ресурсів.

2. Порядок здійснення державного контролю за використанням та охороною земель встановлюється законом.

Стаття 189. Самоврядний контроль за використанням та охороною земель

Самоврядний контроль за використанням та охороною земель здійснюється сільськими, селищними, міськими, районними та обласними радами.

Стаття 190. Громадський контроль за використанням та охороною земель

Громадський контроль за використанням та охороною земель здійснюється громадськими інспекторами, які призначаються відповідними органами місцевого самоврядування і діють на підставі положення, затвердженого центральним органом виконавчої влади по земельних ресурсах.

86 Стаття 191. Призначення моніторингу земель

1. Моніторинг земель - це система спостереження за станом земель з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів.

2. У системі моніторингу земель проводиться збирання, оброблення, передавання, збереження та аналіз інформації про стан земель, прогнозування їх змін і розроблення науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття рішень щодо запобігання негативним змінам стану земель та дотримання вимог екологічної безпеки.

3. Моніторинг земель є складовою частиною державної системи моніторингу довкілля.

4. Залежно від цілей, спостережень і охоплення територій моніторинг земель може бути національним, регіональним і локальним.

5. Ведення моніторингу земель здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, з питань екології та природних ресурсів.

6. Порядок проведення моніторингу земель встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Моніторинг природних ресурсів, у тому числі земельних, — це система спостережень за їх станом і динамікою змін. Мо­ніторинг земельного фонду включає в себе ряд послідовних етапів: збирання, обробки, передачі, збереження та аналізу інформації про стан ґрунтів, прогнозування його змін та роз­робки науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень.

      Моніторинг земельних ресурсів здійснюється на підставі ст. 22 Закону України «Про охорону навколишнього природ­ного середовища», ст. 95 ЗК України, а також Положення про державну систему моніторингу довкілля, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від ЗО березня 1998 р.

 № 391 і Положення про моніторинг земель, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 1993 р. № 661².

      Даючи визначення моніторингу земель, ЗК України спе­ціально виділяє в його змісті елемент радіаційного моніто­рингу: «у тому числі земель, розташованих у зонах радіоак­тивного забруднення, з метою своєчасного виявлення його змін, їх оцінки, відвернення й ліквідації наслідків негатив­них процесів». Такий акцент у визначенні так само, як у структурі відповідної діяльності, пов'язаний зі специфікою українських земель, значна частина яких зазнала радіоактив­ного впливу внаслідок Чорнобильської катастрофи.

     Об'єктом моніторингу земель є весь земельний фонд неза­лежно від форм власності на землю.

     Залежно від масштабів поширення, охоплення територій розрізняють моніторинг:

— глобальний — пов'язаний з міжнародними науково-тех­нічними програмами;

— національний — що охоплює всю територію України;

— регіональний — на територіях, що характеризуються єдністю фізико-географічних, екологічних та економічних умов;

— локальний — на територіях нижче регіонального рівня, до територій окремих земельних ділянок і елементарних структур ландшафтно-екологічних комплексів.

      Залежно від терміну та періодичності проведення спостере­жень останні поділяються на: базові (вихідні, що фіксують стан об'єкта спостережень на момент початку ведення моніто­рингу земель); періодичні (через рік і більше); оперативні (фіксують поточні зміни).

     Змістом моніторингу земель є здійснення систематичних спостережень за станом земель (зйомки, обстеження, вишуку­вання), виявлення змін, а також оцінки:

— стану використання угідь, полів, ділянок;

— процесів, пов'язаних зі змінами родючості ґрунтів (роз­виток водної та вітрової ерозії, втрата гумусу, погіршення структури ґрунту, заболочення і засолення), заростання сіль­ськогосподарських угідь, забруднення земель пестицидами, важкими металами, радіонуклідами та іншими токсичними речовинами;

— стану берегових ліній річок, морів, озер, заток, водосхо­вищ, лиманів, гідротехнічних споруд; процесів, пов'язаних з утворенням ярів, зсувів, сельовими потоками, землетрусами, карстовими, кріогенними та іншими явищами;

— стану земель населених пунктів, територій, зайнятих нафтогазодобувними об'єктами, очисними спорудами, гноєсхо­вищами, складами паливно-мастильних матеріалів, добрив, стоянками автотранспорту, захороненням токсичних промис­лових відходів і радіоактивних матеріалів, а також іншими промисловими об'єктами.

     Здійснення моніторингу земель забезпечує Держкомзем за участю Міністерства екології та природних ресурсів України, Міністерства аграрної політики України, Української акаде­мії аграрних наук, Національного космічного агентства Укра­їни та інших заінтересованих центральних органів виконав­чої влади.

Інформація, одержана під час спостережень за станом зе­мельного фонду, узагальнюється за районами, містами, обла­стями, АР Крим, а також за окремими природними комплек­сами і передається в пункти збору автоматизованої інфор­маційної системи обласних, Київського і Севастопольського міських управлінь земельних ресурсів і Комітету по земель­них ресурсах і земельній реформі АР Крим.

      За результатами оцінки стану земельного фонду складаю­ться доповіді, прогнози та рекомендації, що подаються до міс­цевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та Держкомзему для вжиття заходів з метою відвернення і ліквідації наслідків негативних процесів.

Стаття 192. Завдання моніторингу земель

Основними завданнями моніторингу земель є прогноз еколого-економічних наслідків деградації земельних ділянок з метою запобігання або усунення дії негативних процесів.

87 cт 193-204 ЗКУ

88 Стаття 205. Зміст економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель

1. Економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель включає:

а) надання податкових і кредитних пільг громадянам та юридичним особам, які здійснюють за власні кошти заходи, передбачені загальнодержавними та регіональними програмами використання і охорони земель;

б) виділення коштів державного або місцевого бюджету громадянам та юридичним особам для відновлення попереднього стану земель, порушених не з їх вини;

в) звільнення від плати за земельні ділянки, що перебувають у стадії сільськогосподарського освоєння або поліпшення їх стану згідно з державними та регіональними програмами;

г) компенсацію з бюджетних коштів зниження доходу власників землі та землекористувачів внаслідок тимчасової консервації деградованих та малопродуктивних земель, що стали такими не з їх вини.

  Закріплені у цій статті норми визначають регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі виконання комплексу економічних заходів з метою забезпечення збере­ження та відтворення земельних ресурсів, екологічної ціннос­ті природних і набутих якостей земель. Застосування еконо­мічних важелів впливу на поведінку юридичних та фізичних осіб як суб'єктів земельних правовідносин спрямоване насам­перед на позитивне виконання ними обов'язків власників землі й землекористувачів щодо підвищення родючості ґрун­тів та збереження корисних властивостей землі, закріплених у статтях 91, 96, 166—168 ЗК України. Водночас органи дер­жавної влади та місцевого самоврядування зобов'язані ство­рювати такі економіко-правові умови, які б спонукали влас­ників землі і землекористувачів добровільно, без будь-яких засобів примусового впливу на їх діяльність, брати безпосе­редню участь у виконанні заходів, пов'язаних з раціональним використанням та охороною земель за ринкових умов.

     ЗК України закріплює систему економічних стимулів, зас­тосування яких має підвищити заінтересованість власників землі й землекористувачів в оптимальному використанні своїх земель, у запобіганні негативному впливу господарської ді­яльності на кількісний та якісний стан сільськогосподарсь­ких, лісогосподарських та інших угідь, у поліпшенні еколо­гічного стану земельних ділянок. Серед таких стимулів зако­нодавець визначає надання податкових і кредитних пільг, звільнення від плати за земельні ділянки, дотації і компенса­ції громадянам та юридичним особам, які виконують заходи, пов'язані з раціональним використанням та охороною земель. Зазначені види економічного стимулювання можуть бути зас­тосовані лише на підставах і в порядку, передбачених цією статтею ЗК та чинним законодавством України. Зокрема, юридичні особи та громадяни можуть мати податкові й кре­дитні пільги, якщо за власні кошти здійснюють заходи, пе­редбачені загальнодержавними та регіональними програмами використання і охорони земель. Так, Законом України «Про Загальнодержавну програму формування національної еколо­гічної мережі України на 2000—2015 роки» від 21 вересня 2000 р. визначається, що основними завданнями Програми у сфері охорони та відтворення земельних ресурсів є: оптиміза-ція площ сільськогосподарських угідь та зменшення ступеня їх розораності; удосконалення структури земель сільськогос­подарського призначення та їх збагачення природними ком­понентами; впровадження ґрунтозахисної системи землеробс­тва з контурно-меліоративною організацією території; об­меження руйнівного інтенсивного використання екологічно уразливих земель; здійснення консервації сільськогосподар­ських угідь з дуже змитими та дуже дефльованими ґрунтами на схилах крутизною понад 5—7 градусів. При цьому основ­ними джерелами фінансового забезпечення цих заходів є кош­ти державного і місцевих бюджетів, фондів охорони навко­лишнього природного середовища у складі бюджетів усіх рів­нів, гранти міжнародних екологічних організацій тощо. Вод­ночас Програма може здійснюватися підприємствами всіх форм власності.

     Підстави і порядок економічного стимулювання суб'єктів землеволодіння і землекористування до здійснення заходів щодо розвитку і підтримки екологічної мережі мають бути визначені у спеціальному законі, необхідність розробки якого назріла. У разі виконання такими підприємствами визначе­них у Програмі заходів, їм можуть надаватися податкові пільги в порядку, передбаченому законами України про опо­даткування підприємств, Законом України «Про плату за зем­лю» та іншими законодавчими актами. Відповідно до ст. 12 Закону України «Про плату за землю» від 3 липня 1992 р. Верховна Рада АР Крим, обласні, міські, селищні та сільські ради можуть встановлювати пільги щодо плати за землю: част­кове звільнення на певний строк, зменшення суми земельно­го податку лише за рахунок коштів, що зараховуються на спеціальні бюджетні рахунки відповідних бюджетів. Зазначе­ні органи державної влади та місцевого самоврядування мо­жуть також приймати рішення щодо звільнення від плати за земельні ділянки, що перебувають у стадії сільськогосподар-

ського освоєння або поліпшення їх стану згідно з державними та регіональними програмами.

       Одним із видів економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель є виділення коштів держав­ного або місцевого бюджету громадянам та юридичним осо­бам для відновлення попереднього стану земель, порушених не з їх вини. Правове регулювання фінансово-земельних від­носин, що виникатимуть у такому випадку, має здійснювати­ся на основі норм Бюджетного кодексу України та законів України про Державний бюджет на поточний рік. Так, відпо­відно до ст. 91 Бюджетного кодексу України до видатків міс­цевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на програми природоохоронних заходів місцевого значення, регулювання земельних відносин. Згідно зі ст. 32 Закону України «Про Державний бюджет України на 2002 рік» кошти, які надхо-дитимуть до спеціального фонду Державного бюджету в раху­нок відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогоспо­дарського виробництва, спрямовуються на освоєння нових зе­мель, підвищення родючості ґрунтів і продуктивності земель лісового фонду, поліпшення угідь та охорони земель.

     Стаття 205 ЗК України містить норму, відповідно до якої передбачається здійснення компенсації з бюджетних коштів зниження доходу власників землі та землекористувачів внас­лідок тимчасової консервації деградованих та малопродук­тивних земель, що стали такими не з їх вини (щодо суті кон­сервації земель див. коментар до ст. 172 ЗК України). Однак джерела, підстави і порядок проведення такої компенсації у чинному законодавстві України поки що не врегульовані. То­му застосувати цю норму щодо здійснення такої компенсації з бюджетних коштів практично неможливо.

 

Стаття 206. Плата за землю

1. Використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка.

2. Плата за землю справляється відповідно до закону.

89 Стаття 207. Умови відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва

1. Втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва включають втрати сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників, а також втрати, завдані обмеженням у землекористуванні та погіршенням якості земель.

2. Відшкодуванню підлягають втрати сільськогосподарських угідь (ріллі, багаторічних насаджень, перелогів, сінокосів, пасовищ), лісових земель та чагарників як основного засобу виробництва в сільському і лісовому господарстві внаслідок вилучення (викупу) їх для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом.

3. Відшкодуванню підлягають також втрати, завдані обмеженням прав власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, або погіршенням якості угідь внаслідок негативного впливу, спричиненого діяльністю громадян, юридичних осіб, органів місцевого самоврядування або держави, а також у зв'язку з виключенням сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників із господарського обігу внаслідок встановлення охоронних, санітарних та інших захисних зон.

4. Втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва компенсуються незалежно від відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам.

5. Втрати сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва визначаються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

     Визначені у ЗК України норми щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва спря­мовані на забезпечення раціонального використання і охоро­ни особливо цінних земель сільськогосподарського призна­чення та земель лісового фонду з метою збереження їх кіль­кісного і якісного стану. Відшкодування втрат передбачає компенсацію суспільству негативних наслідків соціально-еко­номічного, екологічного характеру, що наступають внаслідок переведення особливо цінних земель сільськогосподарського призначення та лісового фонду до інших категорій земель, а також у разі обмеження землекористування чи погіршення якості земель як особливого національного надбання, що пе­ребуває під особливою охороною держави.     Об'єктом суспіль­них правовідносин, що виникають у зв'язку з відшкодуван­ням зазначених втрат, є не всі землі сільськогосподарського призначення, а лише сільськогосподарські угіддя, визначені у ЗК України, а саме: рілля, багаторічні насадження, перело­ги, сінокоси, пасовища. Об'єктом таких правовідносин є лісо­ві землі та земельні ділянки під чагарниками. При цьому ЗК України не дає визначення поняття «лісові землі». Тому при вирішенні питання щодо відшкодування втрат лісогосподар­ського виробництва слід керуватися нормами ст. 55 ЗК Украї­ни, а також нормами Лісового кодексу України (див. комен­тар до ст. 55 ЗК України).

     Відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогоспо­дарського виробництва здійснюється незалежно від того, у якій власності перебувають зазначені угіддя. Важливим є те, що рілля, багаторічні насадження, перелоги, сінокоси, пасо­вища, лісові землі й землі під чагарниками втрачають свою функцію головного засобу виробництва у сільському і лісово­му господарстві та вибувають з господарського обігу, або ж по­гіршується їх якість чи встановлюється обмежений режим їх використання за цільовим призначенням. Втрати відшко­довуються громадянами і юридичними особами, яким нада­ються чи продаються передбачені у цій статті ЗК України сільськогосподарські та лісові угіддя або ж на користь яких встановлюються обмеження землекористування, охоронні та захисні зони. Кодекс визначає юридичні факти, з настанням яких мають бути відшкодовані зазначені втрати, а також за­кріплює умови та регулює порядок відшкодування таких втрат, встановлює правові підстави звільнення від відшкоду­вання цих втрат, а також порядок використання одержаних коштів. Зокрема, відшкодування зазначених втрат може здійс­нюватися лише тоді, коли відповідні органи державної влади чи місцевого самоврядування приймають рішення про приму­сове вилучення чи викуп земельної ділянки у землекористу­вачів чи землевласників для суспільних потреб, не пов'яза­них із веденням сільськогосподарського чи лісогосподарсько­го виробництва. Крім того, відшкодуванню підлягають також втрати, завдані обмеженням прав власників землі й землеко­ристувачів, у тому числі орендарів. Поняття та види таких об­межень визначаються чинним ЗК України (див. коментар до статей 110, 111 ЗК України).

     Підставою для відшкодування втрат сільськогосподарсько­го і лісогосподарського виробництва є також погіршення якос­ті угідь внаслідок негативного впливу, спричиненого діяль­ністю громадян, юридичних осіб, органів місцевого самовря­дування або держави. Зазначені втрати відшкодовуються у разі виключення сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників із господарського обігу. Втрати відшкодовуються також внаслідок встановлення охоронних, санітарних та ін­ших захисних зон. При цьому втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва слід відрізняти від збитків, що відшкодовуються власникам землі й землекористувачам при вилученні земель сільськогосподарського призначення для несільськогосподарських потреб (див. коментар до глави 24 Земельного Кодексу). Відповідно до п. 4 ст. 207 ЗК Украї­ни зазначені втрати компенсуються незалежно від відшкоду­вання збитків власникам землі й землекористувачам. Поря­док визначення втрат сільськогосподарського і лісогосподарсь­кого виробництва регулюється постановою Кабінету Міністрів України «Про розміри та порядок визначення втрат сільсько­господарського і лісогосподарського виробництва, які підля­гають відшкодуванню» від 17 листопада 1997 р. Відповідно до цієї постанови розміри втрат сільськогосподарського і лісо­господарського виробництва визначаються на основі затвер­джених нормативів.

Стаття 208. Звільнення від відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва

1. Від відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва звільняються громадяни та юридичні особи у разі використання земельних ділянок для будівництва шкіл, дошкільних закладів, державних об'єктів охорони здоров'я, культури, фізкультури та спорту, соціального забезпечення, державних об'єктів дорожнього будівництва, культових споруд релігійних організацій, кладовищ, меліоративних систем, протиерозійних, протизсувних і протиселевих споруд, під будівництво і обслуговування жилих будинків і господарських будівель, для розміщення внутрігосподарських об'єктів сільськогосподарських, рибогосподарських і лісогосподарських підприємств, організацій та установ, видобування торфу за умови повернення земельних ділянок у стані, придатному для попереднього використання, під об'єкти і території природно-заповідного фонду.

2. Здійснення внутрігосподарського будівництва сільськогосподарськими або лісогосподарськими підприємствами, організаціями, установами, а також громадянами провадиться без відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва.

Стаття 209. Використання коштів, які надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва

( Дію частини першої статті 209 зупинено на 2002 рік в частині спрямування коштів, що надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, Автономній Республіці Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським радам згідно із Законом N 2905-III ( 2905-14 ) від 20.12.2001 ) 1. Втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, зумовлені вилученням сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників, підлягають відшкодуванню і зараховуються на спеціальні рахунки відповідних місцевих рад у таких розмірах:

Автономній Республіці Крим, обласним радам - 25 відсотків;

районним радам - 15 відсотків;

міським, сільським, селищним радам - 60 відсотків, міським радам Києва та Севастополя - 100 відсотків.

2. Кошти, які надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, використовуються виключно на освоєння земель для сільськогосподарських і лісогосподарських потреб, поліпшення відповідних угідь, охорону земель відповідно до розроблених програм та проектів землеустрою. Використання цих коштів на інші цілі не допускається.