26. Стаття 41. Земельні ділянки житлово-будівельних (житлових) і гаражно-будівельних кооперативів

1. Житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будіве­льним кооперативам за рішенням органів виконавчої вла­ди або органів місцевого самоврядування земельні ділян­ки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобу­дівної документації.

2. Житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими угодами.

 

Значного розвитку в населених пунктах, особливо в містах, здобуло кооперативне будівництво. Земельні ділянки використовуються кооперативними організаціями для будівницт­ва і обслуговування житла і гаражів. До таких організацій на­лежать житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи.

Житлово-будівельні (житлові) кооперативи створюються з метою забезпечення житлом членів кооперативу і членів їх сімей шляхом будівництва багатоквартирного жилого будин­ку, а у випадках, передбачених законодавством, — одно- і двоквартирних житлових будинків садибного типу або бага­токвартирного блочного житлового будинку (будинків) з над­вірними будівлями за власні кошти кооперативу за допомо­гою банківського кредиту, а також для наступної експлуата­ції та управління цим будинком (будинками).

Земельні ділянки зазначеним кооперативам надаються за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого са­моврядування безоплатно у власність або в оренду. Спеціаль­ний розмір цих земельних ділянок ЗК України не встановле­ний. Він визначається відповідно до затвердженої містобудів­ної документації. Суб'єктами права на землю виступають відповідні кооперативи як юридичні особи. Території, що від­водяться, складаються з ділянок безпосередньо під будівлями та прибудинкових земельних ділянок, які призначені для об­слуговування будівель — обладнання під'їздів, майданчиків, квіткових клумб, сміттєзбірників тощо. Будівництво гара­жів, обладнання стоянок для автомобілів, складських при­міщень на прибудинкових територіях, як правило, забороня­ється. В окремих випадках кооператив може дозволити гро­мадянам використовувати частину ділянок для розведення кущів та інших рослин, якщо це відповідає плану його благо­устрою. На землях кооперативів може бути встановлений пуб­лічний або приватний земельний сервітут: прохід або проїзд через територію ділянки, тимчасове складування певних ван­тажів, якщо це не порушує загального режиму використання прибудинкової ділянки, прокладання ліній електропередачі, зв'язку тощо.

Гаражно-будівельні кооперативи створюються громадяна­ми, які проживають у населеному пункті і мають автомобіль, зареєстрований у встановленому порядку. Для будівництва кооперативних гаражів земельні ділянки виділяються, як правило, в межах жилої зони міст і селищ. Суб'єктом права на земельну ділянку є кооператив як юридична особа. Кожно­му члену кооперативу надається на праві власності окреме приміщення для стоянки та схову автомобіля (бокс), яким він може розпоряджатися на власний розсуд, у тому числі відчу­жувати його шляхом здійснення відповідних угод. При цьому право на використання приміщення гаража означає не тільки можливість знаходження автомобіля в боксі або на місці стоян­ки, але й схову необхідних запасних частин і приладь до ньо­го (в межах наданої йому території гаража), ремонту та підго­товки автомобіля до поїздок тощо. Решта території гаражного кооперативу перебуває в спільному сумісному користуванні всіх членів кооперативу. Ці землі використовуються для про­їзду, розміщення оглядових ям, підйомників, ремонтних бок­сів, миєчних і фарбувальних камер та інших приміщень або устаткування, що є в розпорядженні кооперативу.

Житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам законодавством дозволяється набувати право власності на земельні ділянки на підставі всього спектра ци­вільно-правових угод згідно з гл. 20 ЗК України. Сторонами цих угод виступають власник земельної ділянки і відповідні кооперативи як юридичні особи. Кооператив приймає рішен­ня на загальних зборах про укладання відповідної угоди. Уго­да укладається в письмовій формі, підписується сторонами (зі сторони кооперативу — головою кооперативу) і підлягає нота­ріальному посвідченню (ст. 132 ЗК України). Моментом пе­реходу права власності до кооперативу вважається день но­таріального посвідчення угоди про відчуження земельної ді­лянки.

27. Стаття 42. Земельні ділянки багатоквартирних жилих будинків

1. Земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками.

2. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об'єднанню власників.

3. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками.

4. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі проектів розподілу території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації.

28. Стаття 43. Землі природно-заповідного фонду

Землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

Стаття 44. Склад земель природно-заповідного фонду

До земель природно-заповідного фонду включаються природні території та об'єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва).

29. Стаття 45. Використання земель природно-заповідного фонду

1. Землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

2. Порядок використання земель природно-заповідного фонду визначається законом.

  Земельне законодавство відносить землі під об'єктами при­родно-заповідного фонду, що мають національне та загально­державне значення, до земель державної власності, які не мо­жуть передаватися у комунальну власність (п. З ст. 84 ЗК України). Землі ПЗФ, що мають особливу екологічну, оздо­ровчу, наукову, естетичну цінність, не можуть передаватись у приватну власність (п. 4 ст. 84 ЗК України). Застереження «якщо інше не передбачено законом» не має юридичного сен­су: адже Земельний кодекс є нормативним актом прямої дії. Землі під об'єктами природно-заповідного фонду, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну цінність, можуть належати до земель комунальної власності, але не можуть передаватися у приватну власність (п. З ст. 83 ЗК України).

    Землі під об'єктами природно-заповідного фонду, які ого­лошуються без вилучення земельних ділянок у їх власників, можуть перебувати у приватній власності.

   Для земель природних заповідників, заповідних зон біосферних заповідників і національних природних парків, бо­танічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків встановлюється особливий режим: забороняється будь-яка гос­подарська та інша діяльність, що суперечить цільовому при­значенню цих об'єктів, порушує природний розвиток проце­сів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на їхні природні комплекси та об'єкти. Правовий режим природних заповідників та прирівняних до них територій дозволяє лише проведення науково-дослідних робіт, виконання відновлювальних робіт на землях з порушеними природними комплек­сами тощо. На території природних заповідників можуть ви­ділятися земельні ділянки для задоволення господарських потреб заповідника та його працівників у сінокосах, випасах, городах тощо.

    До складу територій національних природних парків мо­жуть входити ділянки землі та водного простору інших зем­левласників та землекористувачів.

   Регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки при­роди, заповідні урочища організуються, як правило, без вилу­чення земельних ділянок, водних та інших природних об'єк­тів у їх власників або землекористувачів. Оголошення парків — пам'яток садово-паркового мистецтва провадиться з вилучен­ням або без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів.

   На прилеглих до об'єктів ПЗФ територіях установлюються охоронні зони, режим яких визначається статтями 39 і 40 Закону України «Про природно-заповідний фонд України». Диференційований режим охорони біосферних заповідників установлюється статтями 18 і 19 цього Закону.

Порядок створення й оголошення об'єктів природно-запо­відного фонду визначається Законом «Про природно-запо­відний фонд України» (статті 51—55); вилучення земель при­родно-заповідного фонду регулюється ст. 150 ЗК України.

30. Стаття 46. Землі іншого природоохоронного призначення та їх використання

1. До земель іншого природоохоронного призначення належать земельні ділянки, в межах яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність.

2. Межі земель іншого природоохоронного призначення закріплюються на місцевості межовими або інформаційними знаками.

3. Порядок використання земель іншого природоохоронного призначення визначається законом.

Серед земель іншого природоохоронного призначення важ­ливе місце закон відводить землям водно-болотного фонду і таким, що мають особливу наукову цінність.

    Єдині вимоги до угідь, які можуть бути віднесені до водно-болотних об'єктів загальнодержавного значення, порядок їх оголошення такими, а також режим охорони та користування природними ресурсами в їх межах визначені Законом Украї­ни «Про участь України в Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середо­вище існування водоплавних птахів» від 29 жовтня 1996 р.¹ і Положенням про водно-болотні угіддя загальнодержавного значення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Укра­їни від 8 лютого 1999 р.²

     Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки, Концепцією збереження біологічного різноманіття України від 12 травня 1997 р.³, Законом України «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р.⁴, Міжнародними Конвенціями у цій галузі передбача­ється збереження особливо цінних для науки прибережно-морських, річкових, озерних, болотних, лучних і степових, лісових, гірських екосистем і агроландшафтів, видів рослин і тварин, внесених до Червоної книги України, і рослинних угруповань, внесених до Зеленої книги України.

    Земельні ділянки водно-болотних угідь, а також земельні ділянки, у межах яких є природні об'єкти, що мають особли­ву наукову цінність, можуть оголошуватися заповідними з наданням їм статусу заповідних урочищ, пам'яток природи, заказників державного або комунального значення, якщо во­ни мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне чи пізнавальне значення з метою збереження їх у первісному природному стані.

    Оголошення земельних ділянок водно-болотних угідь та ін­ших, що мають особливу наукову цінність, провадиться без вилучення цих ділянок у їх власників або користувачів; вони передаються під охорону підприємствам, установам, організа­ціям і громадянам центральними органами виконавчої вла­ди у галузі охорони навколишнього природного середовища України з оформленням охоронного зобов'язання (ч. 5 ст. 53 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»).

    На земельних ділянках водно-болотних угідь і земельних ділянках, на яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність, обмежується або забороняється діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про них (статті 25—30 та інші Закону України «Про природ­но-заповідний фонд України»).

    На землях іншого природоохоронного призначення, як і на землях та територіях природно-заповідного фонду, встанов­люються єдині державні знаки та аншлаги, що складають систему інформування населення та природокористувачів про межі заповідних об'єктів, категорії їх заповідності та основні відомості про режим і правила поведінки. Детально ці відно­сини регулюються нормами Положення про єдині державні знаки та аншлаги на територіях та об'єктах природно-запо­відного фонду України¹, затвердженого наказом Мінприроди України від 29 березня 1994 р. № ЗО.

    Порядок використання земель іншого природоохоронного призначення регулюється нормами законодавства, зазначени­ми у коментарі до цієї статті, природоресурсовими кодекса­ми, якими встановлюється режим моніторингу, контролю, відповідальності за порушення порядку використання цих природних.

31. Стаття 47. Визначення земель оздоровчого призначення

До земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей.

Землі оздоровчого призначення є однією з категорій складу земель України (пункт «г» ст. 19 ЗК України).

     Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 62) визначає землі оздоровчого призначення як курортні і лікувально-оздоровчі зони, території яких мають природні лікувальні фактори: мінеральні джерела, клі­матичні та інші умови, сприятливі для лікування і оздоров­лення людей. Закон України «Про курорти» від 5 жовтня 2000 р.¹ курортом вважає освоєну природну територію на зем­лях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди, ви­користовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особ­ливій охороні. Цим Законом визначається поняття лікуваль­но-оздоровчої місцевості як природної території, що має міне­ральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу ли­манів та озер, кліматичні та інші умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворю­вань. Ці землі не належать до складу земель природно-запо­відного фонду чи інших земель природоохоронного призна­чення, але Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки ку­рортні і лікувально-оздоровчі території віднесені до об'єктів, що підлягають особливій охороні.

     Усі лікувальні ресурси на землях оздоровчого призначення поділяються на дві групи:

— особливо цінні та унікальні природні лікувальні ресур­си — ресурси, які рідко (не часто) зустрічаються на території України, мають обмежене поширення або невеликі запаси у родовищах та є особливо сприятливими і ефективними для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювання;

— загальнопоширені природно-лікувальні ресурси, які зус­трічаються в різних регіонах України, мають значні запаси та придатні для використання з метою лікування, медичної реа­білітації та профілактики захворювань.

     Залежно від характеру природних лікувальних ресурсів на землях оздоровчого призначення курорти України поділяю­ться на курорти державного та місцевого значення.

     Клопотання про оголошення земель оздоровчого призна­чення курортами можуть подавати центральні та місцеві ор­гани виконавчої влади, органи, місцевого самоврядування або інші заінтересовані підприємства, установи, організації та громадяни. Після процедури розгляду клопотання про оголо­шення природних територій курортними, експертизи відпо­відних проектів (статті 9 і 10 Закону України «Про курор­ти»), приймаються рішення щодо оголошення природних те­риторій курортними (ст. 11 зазначеного Закону).

    Порядок вилучення земель оздоровчого призначення регу­люється статтями 149—151 ЗК України.

32. Стаття 49. Використання земель оздоровчого призначення

1. Землі оздоровчого призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

2. Порядок використання земель оздоровчого призначення визначається законом.

Суб'єктами права власності на землі оздоровчого призначен­ня відповідно до загальних норм ст. 80 ЗК України можуть бу­ти громадяни та юридичні особи, територіальні громади і дер­жава. Режим власності на землі та об'єкти оздоровчого призна­чення різноманітний і залежить від низки факторів. Так, за характером природних лікувальних ресурсів курорти поділя­ються на курорти державного та місцевого значення. Привати­зація санаторно-курортних закладів, що знаходяться на тери­торіях курортів державного значення, використовують природ­ні лікувальні ресурси зазначених територій і на момент при­йняття Закону України «Про курорти» (5 жовтня 2000 р.) пе­ребували у державній або комунальній власності, забороняєть­ся. Також забороняється приватизація спеціальних санітарно-курортних закладів, що знаходяться на територіях курор­тів місцевого значення, використовують природні лікувальні ресурси зазначених територій і на момент прийняття Закону України «Про курорти» перебували у державній або комуналь­ній власності (маються на увазі дитячі кардіологічні, пульмонологічні та інші заклади, визначені у зазначеному законі).

   Приватизація інших санітарно-курортних закладів, що зна­ходяться або створюються на територіях курортів місцевого значення, може здійснюватися в порядку, визначеному зако­нами з питань приватизації, за умови збереження профілю об'єктів, що приватизуються.

     Порядок використання земель оздоровчого призначення визначається цим Кодексом, а також законами України «Про курорти», «Про охорону навколишнього природного сере­довища» та іншими нормативними актами. На землях оздо­ровчого призначення деякі суб'єкти виступають як самостій­ні землекористувачі (курорти, санаторії, пансіонати), інші функціонують у складі основних землекористувачів — ліку­вальних, оздоровчих, комунальних тощо. Проте для всіх суб'єктів відносин на цих землях існує заборона передавати земельні ділянки у власність і надавати їх у користування, в тому числі в оренду, тим юридичним особам і громадянам, діяльність яких є несумісною з охороною природних ліку­вальних властивостей та забезпеченням сприятливих умов для відпочинку населення.

     Детальніше порядок використання земель оздоровчого при­значення закріплений у статтях 12—19, 26—33 Закону Укра­їни «Про курорти», а також див. коментар до ст. 48 ЗК Украї­ни.

33. Стаття 50. Визначення земель рекреаційного призначення

До земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів.

Стаття 51. Склад земель рекреаційного призначення

До земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.

Однією з категорій земель, визначених ст. 19 ЗК України, є землі рекреаційного призначення. Ці землі можна віднести до більш широкого поняття земель, що підлягають особливій охороні.

    У цій статті дається визначення цієї категорії земель з конк­ретизацією сфери їх використання, а саме — для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних за­ходів.

    Детальніше зміст відповідних понять розкривається у спе­ціальних законодавчих актах України: «відпочинку» — в Ос­новах законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 р.¹ із наступними змінами; «туризму» — в Законі Украї­ни «Про туризм» від 15 вересня 1995 р.²; «спорту» — в Законі України «Про фізичну культуру і спорт» від 24 грудня 1993 р.³ із наступними змінами.

    Під туризмом законодавство, зокрема, розуміє тимчасовий виїзд людини з місця постійного проживання в оздоровчих, пізнавальних або професійно-ділових цілях без зайняття оп­лачуваною діяльністю. Спорт визначається як органічна час­тина фізичної культури, особлива сфера виявлення та уніфі­кованого порівняння досягнень людей у певних видах фізич­них вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки шляхом змагальної діяльності.

34. Стаття 52. Використання земель рекреаційного призначення

1. Землі рекреаційного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

2. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.

3. Порядок використання земель рекреаційного призначення визначається законом.

Земельне законодавство України не обмежує форм власнос­ті, в яких можуть перебувати землі рекреаційного призначен­ня. Як і більшість інших категорій земель, вони можуть пере­бувати у державній, комунальній та приватній власності. Од­нак специфіка даної категорії земель покладає на власників додаткові зобов'язання стосовно дотримання охоронного ре­жиму їх використання, який є більш суворим, ніж щодо біль­шості інших категорій земель, за винятком земель оздоровчо­го призначення і земель природно-заповідного фонду.

    Режим використання земель рекреаційного призначення за­лежить від загального правового режиму рекреаційних зон, а останній визначається Верховною Радою АР Крим або місце­вими радами відповідно до законодавства України та АР Крим (ст. 63 Закону України «Про охорону навколишнього природ­ного середовища»). У законодавстві про місцеве самовряду­вання визначення відповідно до законодавства режиму вико­ристання територій рекреаційних зон належить до повно­важень, які обласні ради делегують обласним державним адміністраціям (п. 25 ст. 44 Закону «Про місцеве самовряду­вання в Україні»).

    Головні ознаки правового режиму земель рекреаційного призначення визначаються земельним та екологічним зако­нодавством України. На цих землях, зокрема, забороняється:

а) господарська та інша діяльність, що негативно впливає на навколишнє природне середовище або може перешкодити використанню їх за цільовим призначенням;

б) зміни природного ландшафту та проведення інших дій, що суперечать використанню цих зон за цільовим призначен­ням.

     Критерії якості навколишнього середовища на території цих зон можуть встановлюватися більш жорсткими, ніж у цілому на території країни (ст. 33 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», ст. 36 Водного кодексу України).

    Згідно з вимогами п. З ст. 52 ЗК України порядок викорис­тання земель рекреаційного призначення, визначається зако­ном. На сьогодні певні елементи такого регулювання містять­ся в екологічному законодавстві, насамперед — у законодав­стві про природно-заповідний фонд. Так, на території зони регульованої рекреації і зони стаціонарної рекреації націо­нальних природних парків згідно з функціональним зонуван­ням забороняється будь-яка діяльність, яка призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природ­ного середовища та зниження рекреаційної цінності території національного природного парку. Режим використання тери­торії цих зон визначається відповідно до Положення про на­ціональний природний парк та Проекту організації території національного природного парку, охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів і об'єк­тів, що затверджується центральним органом виконавчої вла­ди у галузі екології та природних ресурсів. Рекреаційна діяльність на території національних природних парків орга­нізовується спеціальними підрозділами адміністрації парків, а також іншими підприємствами, установами та організація­ми на підставі угод з адміністрацією парку.

    Законодавством про природно-заповідний фонд визнача­ється також режим використання земель рекреаційного при­значення на територіях регіональних ландшафтних парків (ст. 23 Закону «Про природно-заповідний фонд»), дендроло­гічних парків (ст. 33), зоологічних парків (ст. 36), парків — пам'яток садово-паркового мистецтва (ст. 37) та деяких ін­ших.

    З метою обліку відомостей про правовий статус, належ­ність, режим, географічне місцезнаходження, кількісні та якісні характеристики цих територій та об'єктів, у тому числі про їх рекреаційну цінність, в "Україні ведеться державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 58 Закону «Про природно-заповідний фонд»).

35. Стаття 53. Склад земель історико-культурного призначення

1. До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані:

а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями;

б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

Дана стаття містить вичерпний перелік земель історико-культурного призначення, тобто земель на яких розміщені об'єкти культурної спадщини. Об'єктом культурної спадщини є місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалеж­но від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографіч­ного, історичного, мистецького, наукового чи художнього по­гляду і зберегли свою автентичність (ст. 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р.).

    Порівняно з попереднім земельним законодавством пере­лік земель історико-культурного призначення значно розши­рено. Залежно від характеру об'єктів культурної спадщини, що знаходяться (розташовані) на них, землі історико-куль­турного призначення розбито на три групи.

     До першої групи (п. 1 «а») належать землі з розміщеними на них об'єктами, що пов'язані з історичними подіями чи видат­ними особами (за класифікацією Закону «Про охорону куль­турної спадщини» ця група об'єктів об'єднана категорією іс­торичних). Особливим правовим статусом серед них вирізняю­ться історико-культурні заповідники. Державними історико-культурними (історико-архітектурними, історико-меморіальними, історико-археологічними, історико-етнографічними) за­повідниками рішенням Кабінету Міністрів України можуть бути оголошені ансамблі або комплекси пам'яток історії та культури, які становлять виняткову антропологічну, археоло­гічну, естетичну, етнографічну, історичну, мистецьку, наукову чи художню цінність. їх охоронний режим визначається на підставі окремих положень про кожен такий заповідник. Ти­пові положення про заповідники затверджуються Кабінетом Міністрів України. Крім земель історико-культурних заповідників, до цієї групи земель належать також землі музеїв-заповідників, меморіальних парків, меморіальних кладовищ, мо­гил, історичних або меморіальних садиб, а також інших па­м'ятних місць, пов'язаних з історичними подіями.

     Друга група земель (п. 1 «б») об'єднує землі з розташовани­ми на них об'єктами, що несуть на собі відбиток стародавньої історії нашого народу чи інших народів, що колись прожива­ли (перебували) на теперішній території України. Такі об'єк­ти культурної спадщини належать до археологічних. Ними можуть відповідно до законодавства визнаватися городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень тощо.

      Нарешті, до земель історико-культурного призначення мо­жуть бути віднесені землі з розміщеними на них об'єктами ар­хітектури, містобудування, монументального мистецтва чи са­дово-паркового мистецтва. Пункт 1 «в» даної статті у цю групу земель об'єднує землі з архітектурними ансамблями та комп­лексами, історичні центри, квартали, площі, землі з залишка­ми стародавнього планування і забудови міст та інших населе­них пунктів, споруд народного зодчества, садово-паркові комп­лекси тощо. Подвійний правовий режим, а точніше режим подвійної правової охорони мають землі, на яких розміщені парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва. Будучи відпо­відно до коментованої статті ЗК України землями історико-культурного призначення, вони одночасно входять до складу земель природно-заповідного фонду, оскільки парки — пам'ят­ники садово-паркового мистецтва є однією з 11 категорій тери­торій та об'єктів природно-заповідного фонду України.

36. Стаття 54. Використання земель історико-культурного призначення

1. Землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

2. Навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони з забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель.

3. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.

Пункт 1 цієї статті підкреслює можливість перебування зе­мель історико-культурного призначення не тільки у держав­ній, а й у комунальній та приватній власності. Стосовно зе­мель цієї категорії діє загальне правило щодо слідування пра­ва власності на землю за правом власності на розміщений на ній об'єкт культурної спадщини.

     Усі види пам'яток історії та культури, крім пам'яток архе­ології, можуть перебувати у державній, комунальній або при­ватній власності Усі пам'ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов'язані з ними рухомі предмети, незалежно від форм власності території чи водного об'єкта, на яких вони розташовані, є державною власністю.

    Центральний орган виконавчої влади у сфері охорони ку­льтурної спадщини видає власникові пам'ятки або уповнова­женому ним органу свідоцтво про реєстрацію об'єкта куль­турної спадщини як пам'ятки. Крім того, республіканським ЛР Крим, обласними чи місцевими органами охорони куль­турної спадщини з власником обов'язково укладається охо­ронний договір на пам'ятку, за яким власник бере на себе зо­бов'язання щодо особливої охорони і збереження відповідних земель з об'єктами культурної спадщини, що розміщені на них. У документі, який посвідчує право власності на пам'ят­ку, обов'язково вказуються категорія пам'ятки, дата і номер рішення про її державну реєстрацію.

    Об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками, крім па­м'яток, занесених до Переліку пам'яток, які не підлягають приватизації, можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користу­вання чи управління іншій юридичній або фізичній особі. Од­нак таке відчуження або передача мають обов'язково пого­джуватися з органами охорони культурної спадщини.

    Перелік пам'яток, які не підлягають приватизації, затвер­джується Верховною Радою України.

    Пам'ятка національного значення, що перебуває у держав­ній чи комунальній власності і потребує спеціального режиму охорони, може надаватися у користування за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони куль­турної спадщини.

    Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 66 Закону «Про охорону куль­турної спадщини» здійснення функцій управління заповідни­ками, музеями-заповідниками, що перебувають відповідно у державній та комунальній власності, покладається на органи охорони культурної спадщини Ради міністрів АР Крим, орга­ни охорони культурної спадщини обласних, Київської та Се­вастопольської міських, районних державних адміністрацій та на органи охорони культурної спадщини місцевого само­врядування.

    Режим приватної власності на відповідні землі з розміще­ними на них об'єктами певним чином обмежений. Об'єкт культурної спадщини, у тому числі щойно виявлений, до вирішення питання про занесення його до Реєстру підлягає охо­роні, про що центральний орган виконавчої влади у сфері охо­рони культурної спадщини у письмовій формі повідомляє власника цього об'єкта або уповноважений ним орган, відпо­відні органи охорони культурної спадщини, на території яких він розташований.

   Власник об'єкта культурної спадщини або уповноважений ним орган, особа, яка набула право володіння, користування чи управління зобов'язані допускати уповноважених органа­ми охорони культурної спадщини осіб для виконання ними своїх обов'язків до об'єктів культурної спадщини та на їхню територію незважаючи на те, в якій формі власності перебу­ває об'єкт і земля, на якій він знаходиться.

    Законодавство України передбачає випадки примусового відчуження або вилучення пам'яток. Так, пам'ятка може бу­ти примусово відчужена з мотивів суспільної необхідності за позовом відповідного органу охорони культурної спадщини за умови попереднього і повного відшкодування її вартості. Ви­лучення допускається щодо пам'яток, які перебувають у ко­мунальній власності, у власність держави в судовому порядку за позовом органу охорони культурної спадщини.

    З метою захисту традиційного характеру середовища окре­мих пам'яток, комплексів (ансамблів) навколо них повинні встановлюватися зони охорони пам'яток. Закон «Про охорону культурної спадщини» виділяє різні за характером зони: охо­ронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару (ст. 32). Межі та режими використання зон охорони пам'яток визначаються відповідною науково-проектною документацією та затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини.

    Порядок визначення меж зон охорони пам'яток встанов­люється центральним органом виконавчої влади у сфері охо­рони культурної спадщини.

     На охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам'яток забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини і без погодження з Інститутом археоло­гії Національної академії наук України. Порядок викорис­тання земель історико-культурного призначення визначаєть­ся Законом «Про охорону культурної спадщини». Загальною вимогою правового режиму земель відповідної категорії є за­борона на цих землях будь-якої діяльності, що суперечить їх цільовому призначенню. Території пам'яток, охоронних зон, заповідників, музеїв-заповідників, охоронювані археологічні території, що належать до земель історико-культурного при­значення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної документації.

    Установлення зон охорони пам'яток та затвердження меж історичних ареалів населених місць не може бути підставою для примусового вилучення з володіння (користування) земельних ділянок у юридичних та фізичних осіб за умови дотримання землевласниками та землекористувачами правил вико­ристання земель історико-культурного призначення.

    Проведення археологічних розвідок, розкопок, інших зем­ляних робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населе­них місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою, здійс­нюються за дозволом центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Дозволи на проведення археологічних розвідок, розкопок надаються за умови дотри­мання виконавцем робіт вимог охорони культурної спадщини та наявності у нього необхідного кваліфікаційного документа (відкритого листа), виданого Інститутом археології Націо­нальної академії наук України. Порядок надання дозволів установлюється Кабінетом Міністрів України.

    Виконавець археологічних розвідок, розкопок зобов'яза­ний забезпечити збереженість виявлених об'єктів культурної спадщини та передачу рухомих предметів визначеній у дозво­лі установі, ведення наукової документації, передачу її орга­нам, які видали дозвіл і необхідний кваліфікаційний доку­мент (відкритий лист), належну консервацію об'єктів куль­турної спадщини, упорядкування території після завершення робіт, а в разі потреби — взяти участь у приведенні зазначе­них об'єктів до експозиційного стану та підготовці матеріалів для їх державної реєстрації як пам'ятки. Власник або корис­тувач земельної ділянки (у тому числі орендар) у межах тери­торії пам'ятки, охоронюваної археологічної території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць згідно з розпорядженням органу охорони культурної спадщини зобов'я­заний не перешкоджати виконавцеві робіт, який має дозвіл на проведення археологічних розвідок, розкопок на цій ділян­ці. Власник або користувач земельної ділянки, на якій прово­дяться археологічні розвідки, розкопки, має право на відшко­дування у повному обсязі шкоди, якої він зазнав у зв'язку з проведенням таких робіт.

    Якщо під час проведення будь-яких земляних робіт вияв­лено знахідку археологічного або історичного характеру, ви­конавець робіт зобов'язаний зупинити їх подальше ведення і протягом однієї доби повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини та орган місцевого самовряду­вання, на території якого проводяться земляні роботи. Земляні роботи можуть бути відновлені лише за письмовим дозволом відповідного органу охорони культурної спадщини після завершення археологічних досліджень відповідної те­риторії.

37. Стаття 55. Визначення земель лісогосподарського призначення

1. До земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

2. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті:

а) зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів;

в) окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Стаття 56. Власність на землі лісогосподарського призначення

1. Землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

2. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

3. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення.

Правовий режим земель лісового фонду розглядається у комплексі з правовим режимом лісових відносин, які в сукуп­ності можна називати земельно-лісовими відносинами і що виступають єдиним комплексним об'єктом правового регулю­вання. Такі відносини регулюються Земельним кодексом Украї­ни (гл. 11), норми якого стосуються здебільшого земельних підносин, Лісовим кодексом України, в якому переважна більшість норм стосується лісових відносин, а також Законом України «Про охорону навколишнього середовища», оскіль­ки і земля, і ліси є об'єктами природи і як такі виступають предметом екологічних відносин.

    Комплексний характер земельно-лісових відносин обумов­лений специфікою призначення землі і лісів у процесі ство­рення і використання лісів, які мають властиве лише їм призначення і здійснюють спеціальні властиві їм функції. У ст. З Лісового кодексу України (далі ЛК України) записано, що ліс — це сукупність землі, рослинності, в якій домінують де­рева та чагарники, тварин, мікроорганізмів та інших природ­них компонентів, що в своєму розвитку біологічно взаємопо­в'язані, впливають один на одного і на навколишнє середови­ще. Отже — ліси це природний ресурс, який разом із землею та іншими природними ресурсами згідно зі ст. 13 Конституції України належить до об'єктів права власності Українсько­го народу. Це право знайшло свій розвиток у ЛК України. У ст. З ЛК України визначено, що ліси України є її національ­ним багатством. За своїм призначенням та місце розташуванням вони виконують переважно екологічні (водоохоронні, за­хисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні), естетич­ні, виховні та інші функції, мають обмежене експлуатаційне значення і підлягають державному обліку та охороні.

     Усі ліси на території України складають її лісовий фонд. До нього належать також земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства. Як у ЗК України, так і в ЛК України зазначено, що до лісового фонду не належать: усі види насаджень у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів, полезахисні лісові смуги і захисні насадження на смугах відводу залізниць, автомобільних доріг, каналів, гідротехнічних споруд та водних об'єктів, а також окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, садибах, присадибних, дач­них і садових ділянках.

    Правовий режим земель лісового фонду залежить від ці­льового функціонального призначення землі і лісів, а також від групи і категорії лісів.

    За функціональним призначенням землі лісового фонду поділяються на лісові і нелісові. До лісових належать землі, вкриті лісовою (деревною і чагарниковою) рослинністю, що підлягають залісенню (зруби, згарища, рідколісся, пустирі тощо), а також землі, зайняті лісовими шляхами, просіками, протипожежними розривами тощо. До нелісових належать землі: а) зайняті спорудами, пов'язаними з веденням лісового господарства, трасами ліній електропередач, продуктопроводів та підземними комунікаціями тощо; б) зайняті сільськогосподарськими угіддями (рілля, багаторічні насадження, сіно­жаті, пасовища, надані для потреб лісового господарства); в) зайняті болотами і водоймами в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для потреб лісового господарства.

При цьому віднесення земельних ділянок до складу земель лісового фонду, визначення їх меж провадиться в порядку, встановленому земельним законодавством.

      За своїм екологічними і господарським значенням ліси в Україні поділяються на дві групи.

       До першої групи належать ліси, що виконують переважно природоохоронні функції. Залежно від переваг виконуваних функцій ліси першої групи Лісовим кодексом України відне­сені до таких категорій захисності: водоохоронні, захисні (протиерозійні, вздовж залізниць, автомобільних доріг між­народного, державного та обласного значення, особливо цінні лісові масиви тощо), санітарно-гігієнічні та оздоровчі. До пер­шої групи належать також ліси, розташовані на територіях природно-заповідного фонду, лісоплодові насадження і суб­альпійські деревні та чагарникові угруповання.

    До другої групи належать ліси, що, поряд з екологічним, мають експлуатаційне значення і для збереження захисних функцій, безперервності та невиснажливості використання яких встановлюється режим обмеженого лісокористування.

Під час поділу лісів на групи та віднесення до категорії за­хисності визначаються межі земель, зайнятих лісами кожної групи та категорії захисності.

     Порядок ведення господарства залежно від груп лісів і ка­тегорій захисності, використання лісових ресурсів і користу­вання земельними ділянками лісового фонду визначається: для потреб мисливства — Законом України «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 р.; для культурно-оздоровчих, рекре­аційних, спортивних і туристичних цілей та проведення нау­ково-дослідних робіт — Кабінетом Міністрів України. У лісах першої та другої груп можуть бути виділені особливо захисні земельні ділянки лісового фонду з режимом обмеженого лісо­користування.

38. Стаття 57. Використання земель лісогосподарського призначення

1. Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства

2. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Особливості правового режиму земель лісового фонду поля­гають у тому, що вони використовуються за цільовим призна­ченням, передбаченим цією статтею ЗК України. Для цього зе­мельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування передаються у постійне або тимчасове користування на умовах оренди.

    У постійне користування за рішенням відповідних органів земельні ділянки передаються державним або комунальним сільськогосподарським підприємствам.

    Право постійного користування земельними ділянками лі­сового фонду згідно зі ст. 9 ЛК України посвідчується держав­ним актом на право постійного користування землею.

    У тимчасове користування за рішенням цих самих органів за погодженням з постійними лісокористувачами земельні ділянки лісового фонду можуть надаватися підприємствам, установам та організаціям, у яких створені спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарст­ва, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреа­ційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науко­во-дослідних робіт тощо.

    Тимчасове користування земельними ділянками лісового фонду може бути, як і для земель інших категорій, короткост­роковим — не більше 5 років та довгостроковим — не більше 50 років (ст. 93 ЗК України). Право тимчасового користуван­ня земельними ділянками лісового фонду оформлюється дого­вором оренди. Форма договору і порядок його реєстрації уста­новлюються Кабінетом Міністрів України. Умови оренди ви­значаються за угодою сторін у договорі. Згідно зі ст. 10 ЛК України орендар має переважне право на поновлення догово­ру оренди земельних ділянок лісового фонду після закінчен­ня строку його дії.

    Земельні ділянки лісового фонду можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам для спеціальних зазначених вище потреб. Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Законом України «Про оренду землі» та ЛК України.

    Порядок цільового використання земель лісового фонду визначається Земельним і Лісовим кодексами України. ЗК України (глави 14 і 15) встановлює загальні права та обов'яз­ки суб'єктів права власності і права постійного і тимчасового користування земельними ділянками, основними з яких є право та обов'язок використовувати земельні ділянки за ці­льовим призначенням. Порядок та умови цільового викорис­тання земель лісового фонду землевласниками і землекорис­тувачами визначається ЛК України (глави 10—12).

    Цільове використання земель лісового фонду поділяється на два види: а) використання лісових ресурсів; б) користуван­ня земельними ділянками лісового фонду.

    Використання лісових ресурсів здійснюється в порядку за­гального і спеціального використання.

    У порядку загального використання лісових ресурсів гро­мадяни мають право вільно перебувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі трав'яні росли­ни, квіти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби, крім випадків, передбачених законодавством.

При цьому громадяни зобов'язані виконувати вимоги по­жежної безпеки в лісах, користуватися зазначеними ресурса­ми у строки, встановлені державними лісогосподарськими ор­ганами, і способами, що не завдають шкоди відтворенню цих ресурсів (ст. 49 ЛК України).

    Право спеціального використання лісових ресурсів (статті 50, 51 ЛК України) здійснюється в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для цього у користування. За умови додержання вимог законодавства України лісокористувачі мають право здійснювати таці види спеціального використан­ня лісових ресурсів: а) заготівля деревини під час рубок голов­ного користування; б) заготівля живиці; в) заготівля друго­рядних лісових матеріалів (пень, луб, кора, деревна зелень тощо); г) побічні лісові користування; а також інші види спе­ціального використання лісових ресурсів. До побічних лісо­вих користувань належать: випасання худоби, розміщення пасік, заготівля сіна, деревних соків, збирання і заготівля ди­корослих плодів, горіхів, грибів, ягід, лікарських рослин і технічної сировини, лісової підстилки та очерету.   Спеціальне використання лісових ресурсів на наданій земельній ділянці лісового фонду провадиться за спеціальним дозволом — від­повідно за лісорубним квитком (ордером) або лісовим квит­ком. На відведених земельних ділянках лісового фонду мо­жуть використовуватися лише ті лісові ресурси, на які ви­дано спеціальний дозвіл. Постійні лісокористувачі в разі спеціального використання ними лісових ресурсів і проведен­ня рубок, пов'язаних з веденням лісового господарства, зобо­в'язані оформляти на це дозвіл у встановленому порядку.

     Користування земельними ділянками лісового фонду перед­бачає порядок їх використання для: 1) потреб мисливського господарства і створення умов для життя диких тварин; 2). культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і турис­тичних цілей; 3) проведення науково-дослідних робіт (гл. 11 ЛК України).

    Лісовий кодекс (гл. 12) визначає порядок та умови вико­ристання лісових ресурсів і користування земельними ділян­ками лісового фонду на природно-заповідних територіях і об'єктах, у лісах населених пунктів, у прикордонній смузі, а також на землях та в лісах, що зазнали радіоактивного забру­днення.

    Важливою умовою є встановлена законодавством плата за використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду (гл. 17 ЛК України), а також еко­номічне стимулювання охорони, захисту, раціонального ви­користання та відтворення лісів (гл. 18 ЛК України).

Характерною особливістю правового режиму земель лісо­вого фонду є те, що за порушення законодавства у сфері по­рядку використання земельних ділянок застосовується відпо­відальність згідно з вимогами ЗК України (ст. 211), а у сфері порядку використання та відтворення лісів — згідно з ЛК України (ст. 98).

39. Стаття 58. Склад земель водного фонду

1. До земель водного фонду належать землі, зайняті:

а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; { Пункт "а" частини першої статті 58 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3404-IV ( 3404-15 ) від 08.02.2006 }

б) прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; { Пункт "б" частини першої статті 58 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3404-IV ( 3404-15 ) від 08.02.2006 }

в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;

г) береговими смугами водних шляхів.

2. Для створення сприятливого режиму водних об'єктів уздовж морів, навколо озер, водосховищ та інших водойм встановлюються водоохоронні зони, розміри яких визначаються за проектами землеустрою.

Правовий режим земель водного фонду розглядається в комплексі з правовим режимом водних відносин, які разом можна назвати водно-земельними відносинами і що виступа­ють єдиним комплексним об'єктом правового регулювання. Виходячи з цих позицій, такі відносини регулюються як Зе­мельним кодексом України (гл. 12), норми якого стосуються здебільшого земельних відносин, Водним кодексом України, переважна більшість норм якого стосується водних відносин, а також Законом України «Про охорону навколишнього сере­довища», оскільки земля і води одночасно є об'єктами приро­ди і виступають предметом екологічних відносин.

     Комплексний характер водно-земельних відносин обумов­лений специфікою призначення землі і вод у процесі створен­ня і використання водних об'єктів, які мають властиве лише їм призначення і здійснюють спеціальні властиві їм функції. У ст. 1 Водного Кодексу України (далі ВК України) визначе­но, що води — це усі води, що входять до складу природних ланок кругообігу води. Усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду Украї­ни належать: 1) поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища,ставки) і канали; інші водні об'єкти; 2) підземні води та дже­рела; 3) внутрішні морські води та територіальне море (ст. З ВК України).

     До складу земель водного фонду належать землі, зайняті водними об'єктами, що перераховані у цій статті ЗК України.

      Для створення сприятливого режиму водних об'єктів, по­передження їх забруднення, засмічення і вичерпання, зни­щення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку вздовж річок, морів та навколо озер, водосхо­вищ та інших водойм встановлюються водоохоронні зони. Во­ни є природоохоронною територією господарської діяльності, що регулюється. На землях водоохоронних зон забороняєть­ся: 1) використання стійких та сильнодіючих пестицидів; 2) влаштування кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації; 3) скидання неочищених стічних вод, використо­вуючи рельєф місцевості (балки, пониззя, кар'єри тощо).

 Режим ведення господарсь­кої діяльності в них встановлюються Кабінетом Міністрів України. Контроль за створенням водоохоронних зон і прибе­режних захисних смуг, а також за додержанням режиму ви­користання їх територій здійснюється місцевими державни­ми адміністраціями, виконавчими комітетами місцевих рад і державними органами охорони навколишнього природного середовища.

Стаття 60. Прибережні захисні смуги

1. Вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

2. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною:

а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів;

б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів;

в) для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.

При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

3. Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням містобудівної документації.

40. Стаття 59. Право на землі водного фонду

1. Землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

2. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.

3. Державним водогосподарським організаціям за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування землі водного фонду для догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами тощо.

4. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

5. Використання земельних ділянок водного фонду для рибальства здійснюється за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами.

41. Стаття 61. Обмеження у використанні земельних ділянок прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах

1. Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.

2. У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється:

а) розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво;

б) зберігання та застосування пестицидів і добрив;

в) влаштування літніх таборів для худоби;

г) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів;

ґ) влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо;

д) миття та обслуговування транспортних засобів і техніки.

3. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

4. Режим господарської діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах встановлюється законом.

Стаття 62. Обмеження у використанні земельних ділянок прибережних захисних смуг уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах

1. У прибережних захисних смугах уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах забороняється:

а) влаштування полігонів побутових та промислових відходів і накопичувачів стічних вод;

б) влаштування вигребів для накопичення господарсько-побутових стічних вод об'ємом понад 1 кубічний метр на добу;

в) влаштування полів фільтрації та створення інших споруд для приймання і знезаражування рідких відходів;

г) застосування сильнодіючих пестицидів.

2. Режим господарської діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смуг уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах встановлюється законом.

Стаття 63. Смуги відведення

1. Для забезпечення експлуатації та захисту від забруднення, пошкодження і руйнування каналів зрошувальних і осушувальних систем, гідротехнічних та гідрометричних споруд, водойм і гребель на берегах річок виділяються земельні ділянки смуг відведення з особливим режимом використання.

2. Розміри та режим використання земельних ділянок смуг відведення визначаються за проектами землеустрою, які розробляються і затверджуються в установленому порядку.

3. Земельні ділянки в межах смуг відведення надаються для створення водоохоронних насаджень, берегоукріплювальних та протиерозійних гідротехнічних споруд, будівництва переправ тощо.

Стаття 64. Берегові смуги водних шляхів

1. На судноплавних водних шляхах за межами населених пунктів для проведення робіт, пов'язаних з судноплавством, встановлюються берегові смуги.

2. Розміри берегових смуг водних шляхів визначаються за проектами землеустрою, які розробляються і затверджуються в установленому порядку.

3. Порядок встановлення та використання берегових смуг водних шляхів визначається Кабінетом Міністрів України

42. 43 Стаття 66. Землі промисловості

1. До земель промисловості належать землі, надані для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд промислових, гірничодобувних, транспортних та інших підприємств, їх під'їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-побутових будівель, інших споруд.

2. Землі промисловості можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

3. Розміри земельних ділянок, що надаються для зазначених цілей, визначаються відповідно до затверджених в установленому порядку державних норм і проектної документації, а відведення земельних ділянок здійснюється з урахуванням черговості їх освоєння.

4. Надання земельних ділянок для потреб, пов'язаних з користуванням надрами, проводиться після оформлення в установленому порядку прав користування надрами і відновлення земель згідно із затвердженим проектом рекультивації на раніше відпрацьованих площах у встановлені строки.

Правовий режим земель промисловості характеризується особливостями, обумовленими їх основним цільовим призна­ченням.

    Землі промислових підприємств, установ і організацій пе­ребувають в управлінні відповідних промислових міністерств і відомств, склад яких у системі управління не є стабільним. Водночас органами управління землями промислових підпри­ємств можуть виступати і непромислові міністерства і відом­ства. Так, Міністерство культури і мистецтв України має у своєму підпорядкуванні необхідні йому промислові підприємс­тва, які використовують земельні ділянки.

    Головне цільове призначення цих земель полягає в тому, що вони є основою для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств, їх під'їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-побу­тових будівель, інших споруд.

    Основні, підсобні та допоміжні будівлі і споруди — це об'єкти нерухомого майна, нерозривно пов'язані з відповід­ними земельними ділянками.

    Основними будівлями і спорудами вважаються такі, що ви­значають призначення використання земельних ділянок, на яких вони розміщені. На одній земельній ділянці можуть бу­ти розташовані декілька основних будівель і споруд, різних за призначенням.

    Допоміжні будівлі і споруди виконують функції допоміж­ного (другорядного) значення у процесі використання відпо­відної земельної ділянки.

Підсобні будівлі і споруди забезпечують функціонування основних будівель і споруд.

    Розміри земельних ділянок, що надаються для потреб про­мисловості, мають бути всебічно обґрунтованими і мінімаль­но необхідними. Вони визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм і проектно-технічної доку­ментації.

У зв'язку з тим, що будівництво промислових об'єктів (бу­дівель і споруд) здійснюється, як правило, протягом тривало­го періоду, відведення відповідних земельних ділянок здійснюється поетапно з урахуванням черговості будівництва і фак­тичного освоєння земель.

Внутрішня організація території промислового підприєм­ства визначається проектом будівництва, а в подальшому — потребами його виробничої діяльності.

    Земельні права і обов'язки підприємства у цій галузі регу­люються актами відомчого управління землекористування промислових підприємств відповідного виду. Однак перелік і зміст прав і обов'язків щодо використання і охорони земель­них ділянок має відповідати вимогам, закріпленим у ЗК України.

    Стосовно використання земель підприємствами гірничодо­бувної промисловості законом передбачені деякі особливості, оскільки у цих випадках право користування відповідними земельними ділянками нерозривно пов'язане з правом корис­тування надрами.

Надання земельних ділянок для потреб, пов'язаних із ко­ристуванням надрами, здійснюється, по-перше, після оформ­лення в установленому порядку права користування надрами, по-друге, після відновлення земель згідно з затвердженим проектом рекультивації на раніше відпрацьованих площах у встановлені строки.

    Згідно зі ст. 18 Кодексу України про надра земельні ділян­ки для користування надрами надаються користувачам надр після одержання ними спеціальних дозволів (ліцензій) на користування надрами чи використання гірничих відводів. Падання спеціальних дозволів (ліцензій) здійснюється після попереднього погодження з відповідною радою питання про падання земельної ділянки для зазначених потреб, крім ви­падків, коли у наданні земельної ділянки немає потреби.

    У Тих випадках, коли підприємство гірничодобувної про­мисловості уже використовувало земельну ділянку, пов'яза­ну з користуванням надрами, воно зобов'язане відновити відповідну земельну ділянку. Таке відновлення має здійснюва­тися згідно з затвердженим у встановленому порядку проектом рекультивації земель і у визначені строки.

    Користування підприємств гірничодобувної промисловості земельними ділянками, як правило, здійснюється на площі залягання корисних копалин. У зв'язку з цим слід зазначити, що стосовно забудови таких ділянок Кодекс України про надра (ст. 58) встановлює спеціальні вимоги.

Забудова площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення, а також будівництво на ділянках їх залягання споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копа лин, допускається у виняткових випадках лише за погоджен­ням з відповідними територіальними геологічними органами та органами державного гірничого нагляду.

Порядок забудови площ залягання корисних копалин за­гальнодержавного значення затверджений постановою Ка­бінету Міністрів України від 17 січня 1995 р. № 33^і.

    Згідно зі ст. 112 ЗК України для забезпечення нормальних умов експлуатації, запобігання ушкодження, а також змен­шення негативного впливу на людей та довкілля, прилеглі ділянки та інші природні об'єкти навколо промислових об'єк­тів створюються охоронні зони.

Крім того, навколо промислових об'єктів, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвукових і електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючих випромінювань тощо, з метою відокремлення таких об'єктів від територій житлової забудо­ви відповідно до ст. 114 ЗК України створюються санітарно-захисні зони.

У межах санітарно-захисних зон забороняється будівництво житлових об'єктів, об'єктів соціальної інфраструктури та інших об'єктів, пов'язаних із постійним перебуванням людей.

     Правовий режим земель охоронних та санітарно-захисних зон визначається законодавством України. Створення охорон­них та санітарно-захисних зон не позбавляє власників землі та землекористувачів, у тому числі орендарів, які опинилися у межах цих зон, права власності або користування з обме­женнями, встановленими для цих зон.

44 45 Стаття 67. Землі транспорту

1. До земель транспорту належать землі, надані підприємствам, установам та організаціям залізничного, автомобільного транспорту і дорожнього господарства, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту та міського електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об'єктів транспорту.

2. Землі транспорту можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Транспорт як одна з найважливіших галузей суспільного виробництва покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва у перевезеннях.

    Суспільні відносини, пов'язані з діяльністю транспорту, регулюються Законом України «Про транспорт» від 10 листо­пада 1994 р.¹, кодексами (статутами) окремих видів транспор­ту, іншими актами законодавства України.

    До складу єдиної транспортної системи України входить: транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний, авіаційний, а також міський елект­ротранспорт, у тому числі метрополітен); промисловий заліз­ничний транспорт; відомчий транспорт; трубопровідний транс­порт; шляхи сполучення загального користування.

    Відповідно до Закону «Про транспорт» єдина транспортна система повинна відповідати вимогам суспільного виробництва та національної безпеки, мати розгалужену інфраструктуру для падання всього комплексу транспортних послуг, у тому числі для складування і технологічної підготовки вантажів до транс­портування, забезпечувати зовнішньоекономічні зв'язки України.

    Функціонування транспорту нерозривно пов'язане з вико­ристанням землі. До земель транспорту ст. 67 ЗК України від­носить землі, надані підприємствам, установам та організа­ціям залізничного, автомобільного транспорту і дорожнього господарства, морського, річкового, авіаційного, трубопровід­ного транспорту та міського електротранспорту для виконан­ня покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об'єктів транспорту (будівель, споруд тощо).

   Названа загальна стаття закріплює принципові положення щодо належності відповідних земель до земель транспорту та їх цільового призначення.

    Землі транспорту — самостійний різновид земель несільсь­когосподарського призначення. Що стосується земель, які об­слуговують окремі види транспорту, то відповідні правові приписи закріплені у спеціальних статтях ЗК України.

Стосовно відомчого транспорту, до складу якого входять транспортні засоби підприємств, установ та організацій, слід зазначити, що землі, спеціально призначені для його потреб, у законі не виділяються. Функціонування відомчого транс­порту пов'язане з використанням інших видів земель.

     При визначенні земель транспорту за основу береться те, що землі вже надані конкретним транспортним підприємст­вам, установам та організаціям як самостійним юридичним особам. Згідно зі ст. 6 Закону України «Про транспорт» пере­везення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, надання ін­ших транспортних послуг, експлуатація і ремонт шляхів спо­лучення здійснюються залізницями, пароплавствами, порта­ми (пристанями), автомобільними, авіаційними, дорожніми підприємствами та організаціями, якщо це передбачено їх статутами.

Цільовим призначенням цих земель є здійснення діяльності, пов'язаної з експлуатацією, ремонтом, удосконаленням і роз­витком об'єктів транспорту.

    Розміри земельних ділянок, що надаються підприємствам транспорту для зазначених цілей, визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм або проектно-технічної документації.

    Використання земель транспорту, пов'язане з розміщен­ням споруд та інших об'єктів транспорту на цих землях, здійс­нюється за погодженням із місцевими органами влади і орга­нами місцевого самоврядування.

    На підприємства транспорту, яким надані відповідні землі, покладені додаткові обов'язки щодо належного використання земельних ділянок. Йдеться, зокрема, про необхідність раціонально використовувати надані їм земельні ділянки, не по­рушувати інтереси інших власників земельних ділянок і землекористувачів (у тому числі орендарів), не допускати заболочення, погіршення якості земель і забруднення їх про­мисловими та іншими відходами, неочищеними стоками, вживати заходів для захисту ґрунтів від ерозії, здійснювати укріплення ярів, крутих схилів, пісків, а також додержува­тися інших вимог щодо охорони земель.

    З метою забезпечення безпеки на транспорті чинним зако­нодавством установлено, що переобладнання всіх комуніка­цій, пов'язане з реконструкцією і ремонтом споруд транспор­ту, розташованих у смузі відведення шляхів сполучення, здійснюється власниками комунікацій за їх рахунок.

    Крім того, на власників таких комунікацій покладається відповідальність за дотримання встановлених нормативів при будівництві та експлуатації газо-, нафтопроводів та інших ко­мунікацій, що перетинають залізничні колії та автомобільні дороги або межують з цими коліями і дорогами.

    Згідно з Законом України «Про транспорт» відповідаль­ність за утримання в належному стані земельних ділянок, наданих підприємствам і організаціям транспорту, і використання їх за цільовим призначенням,персоніфікована. Вона покладається на керівників (власників) цих підприємств, установ і організацій. Так, керівники підприємств транспор­ту несуть таку відповідальність за забруднення земель, прилег­лих до транспортних магістралей, заростання їх бур'янами.

    Підприємства транспорту несуть відповідальність за шко­ду, заподіяну навколишньому природному середовищу згідно з чинним законодавством, оскільки вони зобов'язані забезпе­чувати охорону навколишнього природного середовища від шкідливого впливу транспорту.

Зазначені підприємства також зобов'язані забезпечувати безпеку життя і здоров'я громадян, безпеку експлуатації транспортних засобів. З метою реалізації цього обов'язку час­тини територій підприємств, вокзалів, станцій, портів, прис­таней, аеродромів і шляхів сполучення (тобто відповідні зе­мельні ділянки), де здійснюється рух транспортних засобів, проводяться маневрові та вантажно-розвантажувальні робо­ти, визнаються зонами підвищеної небезпеки. Перебування громадян у межах цих зон забороняється. Правила перебу­вання в зоні підвищеної небезпеки і виконання в ній робіт встановлюються Міністерством транспорту України з ураху­ванням пропозицій заінтересованих організацій та за погодженням з місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування.

    Чинне законодавство з метою забезпечення належної експ­луатації споруд та інших об'єктів транспорту, а також охоро­ни земель від негативного впливу зазначених об'єктів на зем­лях, наданих підприємствам транспорту, закріплює можли­вість установлення охоронних зон з особливими умовами використання земель. Згідно зі ст. 112 ЗК України такі зони створюються уздовж земель транспорту для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодженню, а також зменшення їх негативного впливу на людей та дов­кілля, прилеглі землі та інші природні об'єкти.

   Землі транспорту можуть перебувати у державній, кому­нальній та приватній власності.

    Закріплена законом можливість перебування земель транс­порту не тільки в державній, а і в інших формах власності не може бути реалізована щодо окремих земель. Так, згідно зі ст. 84 ЗК України до земель державної власності, які не мо­жуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі під державними залізницями, об'єктами державної влас­ності повітряного і трубопровідного транспорту.

Можливість перебування земель транспорту, наприклад, у комунальній власності обумовлена тим, що відповідно до За­кону України «Про транспорт» транспортні засоби, споруди, устаткування транспорту та дорожнього господарства, закріп­лені за підприємствами, установами та організаціями місце­вих рад, належать до комунальної власності. Згідно зі ст. 83 ЗК України в комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та держав­ної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

    Слід зауважити, що окремі землі комунальної власності, надані підприємствам транспорту, не можуть передаватися у приватну власність. Це стосується, зокрема, земель під за­лізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту. Така заборона закріплена у ст. 83 ЗК України.

Стаття 68. Землі залізничного транспорту

До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.

Стаття 69. Землі морського транспорту

1. До земель морського транспорту належать землі під:

а) морськими портами з набережними, майданчиками, причалами, вокзалами, будівлями, спорудами, устаткуванням, об'єктами загальнопортового і комплексного обслуговування флоту;

б) гідротехнічними спорудами і засобами навігаційної обстановки, судноремонтними заводами, майстернями, базами, складами, радіоцентрами, службовими та культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, що обслуговують морський транспорт.

2. На підходах до портів (каналів), мостових, кабельних і повітряних переходів, водозабірних та інших об'єктів відповідно до закону можуть встановлюватись обмеження у використанні земель.

Стаття 70. Землі річкового транспорту

До земель річкового транспорту належать землі під:

а) портами, спеціалізованими причалами, пристанями і затонами з усіма технічними спорудами та устаткуванням, що обслуговують річковий транспорт;

б) пасажирськими вокзалами, павільйонами і причалами;

в) судноплавними каналами, судноплавними, енергетичними та гідротехнічними спорудами, службово-технічними будівлями;

г) берегоукріплювальними спорудами й насадженнями;

ґ) вузлами зв'язку, радіоцентрами і радіостанціями;

д) будівлями, береговими навігаційними знаками та іншими спорудами для обслуговування водних шляхів, судноремонтними заводами, ремонтно-експлуатаційними базами, майстернями, судноверф'ями, відстійно-ремонтними пунктами, складами, матеріально-технічними базами, інженерними мережами, службовими та культурно-побутовими будівлями, іншими об'єктами, що забезпечують роботу річкового транспорту.

Стаття 71. Землі автомобільного транспорту та дорожнього господарства

1. До земель автомобільного транспорту належать землі під спорудами та устаткуванням енергетичного, гаражного і паливороздавального господарства, автовокзалами, автостанціями, лінійними виробничими спорудами, службово-технічними будівлями, станціями технічного обслуговування, автозаправними станціями, автотранспортними, транспортно-експедиційними підприємствами, авторемонтними заводами, базами, вантажними дворами, майданчиками контейнерними та для перечеплення, службовими та культурно-побутовими будівлями й іншими об'єктами, що забезпечують роботу автомобільного транспорту.

2. До земель дорожнього господарства належать землі під проїзною частиною, узбіччям, земляним полотном, декоративним озелененням, резервами, кюветами, мостами, тунелями, транспортними розв'язками, водопропускними спорудами, підпірними стінками і розташованими в межах смуг відведення іншими дорожніми спорудами та обладнанням, а також землі, що знаходяться за межами смуг відведення, якщо на них розміщені споруди, що забезпечують функціонування автомобільних доріг, а саме:

а) паралельні об'їзні дороги, поромні переправи, снігозахисні споруди і насадження, протилавинні та протисельові споруди, вловлюючі з'їзди;

б) майданчики для стоянки транспорту і відпочинку, підприємства та об'єкти служби дорожнього сервісу;

в) будинки (в тому числі жилі) та споруди дорожньої служби з виробничими базами;

г) захисні насадження.

Стаття 72. Землі авіаційного транспорту

1. До земель авіаційного транспорту належать землі під:

а) аеропортами, аеродромами, відокремленими спорудами (об'єктами управління повітряним рухом, радіонавігації та посадки, очисними та іншими спорудами), службово-технічними територіями з будівлями та спорудами, що забезпечують роботу авіаційного транспорту;

б) вертольотними станціями, включаючи вертольотодроми, службово-технічними територіями з усіма будівлями та спорудами;

в) ремонтними заводами цивільної авіації, аеродромами, вертольотодромами, гідроаеродромами та іншими майданчиками для експлуатації повітряних суден;

г) службовими об'єктами, що забезпечують роботу авіаційного транспорту.

2. На приаеродромній території відповідно до закону запроваджується особливий режим використання земель.

Стаття 73. Землі трубопровідного транспорту

1. До земель трубопровідного транспорту належать земельні ділянки, надані під наземні і надземні трубопроводи та їх споруди, а також під наземні споруди підземних трубопроводів.

2. Уздовж наземних, надземних і підземних трубопроводів встановлюються охоронні зони.

Стаття 74. Землі міського електротранспорту

До земель міського електротранспорту належать землі під відокремленими трамвайними коліями та їх облаштуванням, метрополітеном, коліями і станціями фунікулерів, канатними дорогами, ескалаторами, трамвайно-тролейбусними депо, вагоноремонтними заводами, спорудами енергетичного і колійного господарства, сигналізації і зв'язку, службовими і культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи міського електротранспорту.

46 47 Стаття 75. Землі зв'язку

1. До земель зв'язку належать земельні ділянки, надані під повітряні і кабельні телефонно-телеграфні лінії та супутникові засоби зв'язку.

2. Землі зв'язку можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

3. Уздовж повітряних і підземних кабельних ліній зв'язку, що проходять поза населеними пунктами, а також навколо випромінювальних споруд телерадіостанцій та радіорелейних ліній встановлюються охоронні зони.

Зв'язок є однією з пріоритетних і найважливіших галузей народного господарства в Україні. Він призначений задовольняти потреби споживачів, органів державної влади, місцевого самоврядування, оборони та безпеки держави у засобах і пос­лугах поштового та електричного зв'язку.

    Сучасний розвиток і вдосконалення зв'язку здійснюється відповідно до Комплексної програми створення єдиної націо­нальної системи зв'язку з урахуванням його пріоритету та на основі новітніх досягнень науково-технічного прогресу.

Суспільні відносини в галузі зв'язку регулюються Законом України «Про зв'язок» від 16 травня 1995 р.¹, іншими актами законодавства України та нормативними актами міністерств і відомств України.

    Невід'ємною складовою національної системи зв'язку, по­ряд з поштовим, є електричний зв'язок, у тому числі такі його види, як телефонний, телеграфний, телекомунікаційний, радіозв'язок.

   Електричний зв'язок здійснюється шляхом передачі, ви­промінювання або прийому знаків, сигналів, письмового текс­ту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого виду по радіо, проводових, оптичних або інших електромагнітних сис­темах.

Для організації поштового або електричного зв'язку вико­ристовується відповідне технічне обладнання (засоби зв'язку), її також будівлі, вежі, антени, повітряні і кабельні лінії, проміжні та кінцеві пристрої ліній зв'язку, поштові шафи та інші пристрої (споруди зв'язку). Сукупність засобів та споруд зв'яз­ку, поєднаних у єдиному технологічному процесі для забезпе­чення інформаційного обміну, становить мережу зв'язку.

Закон України «Про зв'язок» розрізняє окремі різновиди мереж зв'язку: загального користування, відомча, подвійного призначення, первинна, місцева первинна тощо. Засоби, спо­руди або мережі зв'язку можуть перебувати у власності як юридичних, так і фізичних осіб.

Суб'єктом зв'язку виступає підприємство, яке здійснює гною господарську діяльність для забезпечення функціонування засобів, споруд та мереж зв'язку з метою надання пос­луг зв'язку.

    У процесі здійснення зазначеної діяльності підприємством зв'язку використовуються відповідні земельні ділянки, які відповідно до закону належать до земель зв'язку.

    Землями зв'язку ст. 75 ЗК України визначає земельні ді­лянки, надані під повітряні і кабельні телефонно-телеграфні лінії та супутникові засоби зв'язку. Супутникові засоби зв'яз­ку — це технічне обладнання, що використовується для орга­нізації супутникового зв'язку, тобто космічної системи.

    Зазначені землі надаються підприємствам, установам і ор­ганізаціям зв'язку для будівництва і експлуатації підземних кабельних, повітряних ліній зв'язку, дротового мовлення, морських кабельних ліній зв'язку, під кабелі зв'язку при пе­реходах через судноплавні та сплавні річки, озера, водосхови­ща і канали, під надземні та підземні підсилювальні (регене­раційні) пункти тощо.

Землі зв'язку надаються також для будівництва і експлуатації споруд радіорелейних, тропосферних, супутникових лі ній зв'язку, телевізійних, радіомовних і приймально-передавальних радіостанцій і центрів з антенними системами будинків, споруд та інших об'єктів, необхідних для експлуатації, технічного переозброєння та реконструкції систем електрозв'язку і підприємств поштового зв'язку.

На наданих підприємством зв'язку земельних ділянках во­ни можуть у встановленому порядку прокладати кабельні та повітряні лінії зв'язку і встановлювати пристрої, що забезпе­чують їх надійне функціонування.

    Крім того, Закон «Про зв'язок» надає право підприємствам зв'язку прокладати кабельні та повітряні лінії зв'язку через мости, тунелі, вулиці, шляхи, ліси і води, в будівлях, колекторах, на лініях електропередачі та встановлювати в/на цих об'єктах пристрої, що забезпечують їх надійне функціонуван­ня. У цьому випадку йдеться про проведення зазначених ро­біт за межами земель зв'язку. Тому порядок і умови їх прове­дення встановлюються підприємствами зв'язку за погоджен­ням з власниками і користувачами земель та об'єктів.

Землі зв'язку можуть перебувати в різних формах власнос­ті: державній, комунальній та приватній. Знаходження цих земель у державній чи комунальній власності означає, що відповідні земельні ділянки можуть надаватися в постійне користування, тобто без установлення строку.

Також слід зауважити, що згідно зі ст. 92 ЗК України пра­во постійного користування земельною ділянкою набувають лише підприємства, установи та організації зв'язку, що нале­жать до державної або комунальної власності.

    Окремі земельні ділянки, що належать до земель зв'язку, не можуть перебувати ні в комунальній, ні у приватній влас­ності. Це стосується, наприклад, земель космічної системи, наданих під супутникові засоби зв'язку.

    Встановлення охоронних зон уздовж повітряних і підзем­них кабельних ліній зв'язку, що проходять поза населеними пунктами, а також навколо випромінювальних споруд телерадіостанцій та радіорелейних ліній, має на меті забезпечен­ня нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодженню, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об'єкти. За необхід­ності можуть створюватися просіки.

    Охорона ліній і споруд зв'язку на землях і водах здійснюються відповідно до Правил охорони ліній зв'язку, затвердже­них постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня

1 996 р.¹ Згідно з Правилами для підземних кабельних і повіт­ряних ліній зв'язку, що проходять поза населеними пункта­ми, охоронна зона — це смуга землі вздовж ліній, обмежена паралельними лініями, віддаленими від траси підземних ка­белів або від крайніх проводів повітряних ліній на відстані 2 метрів з кожного боку.

    Для випромінювальних споруд електрозв'язку — це ділян­ки землі, розміри якої визначаються проектом залежно від технічних характеристик цих споруд.

    Для повітряних ліній зв'язку та дротового мовлення, що прокладаються в лісових масивах та інших зелених наса­дженнях, вирубуються просіки. Наприклад, у насадженнях заввишки до 4 метрів включно — завширшки не менше за відстань між крайніми проводами плюс 4 метри (по 2 метри з кожного боку від крайнього проводу до гілок дерев).

    У межах охоронних зон без письмової згоди підприємств, у віданні яких перебувають ці лінії, а також без присутності їх представника забороняється: проводити сільськогосподарські земляні роботи на глибині більш як 0,3 метра; виконувати будівельні, монтажні, вибухові і земляні роботи, а також роз­рівнювати ґрунт за допомогою бульдозера, екскаватора, скре­пера, грейдера та іншої землерийної техніки; облаштовувати проїзди та стоянки автотранспорту, тракторів та інших меха­нізмів тощо.

Роботи в охоронних зонах виконуються відповідно до умов проведення робіт у межах охоронних зон кабельних і повітря­них ліній зв'язку та проводового мовлення згідно з додатком до Правил охорони ліній зв'язку.

     Правилами охорони ліній зв'язку забороняється виконува­ти будь-які роботи, що можуть порушити нормальне функціонування ліній зв'язку та проводового мовлення: проводит знесення та реконструкцію будівель, мостів, перебудову колекторів, тунелів метрополітену, де прокладено кабелі зв'язку, без попереднього перенесення виконавцями робіт споруд і об» ладнання ліній зв'язку, узгодженого з підприємствами, у віданні яких перебувають ці споруди і обладнання.

     Землі в межах охоронних зон у власників землі та землеко­ристувачів не вилучаються і можуть використовуватися ними з обмеженнями, передбаченими Правилами охорони ліній зв'язку.

На підприємства, установи, організації та громадян, яким надані у власність чи користування земельні ділянки, по те­риторії яких проходять лінії зв'язку та дротового мовлення, покладена відповідальність за проведення робіт на ділянках. Вони також зобов'язані вживати належних заходів для забез­печення охорони цих ліній.

     Підприємствам, у віданні яких перебувають лінії зв'язку та проводового мовлення, в охоронних зонах за відсутності ліній зв'язку інших відомств дозволяється будівництво шля­хів, мостів та інших споруд, необхідних для технічного обслу­говування ліній зв'язку та дротового мовлення. Проведення зазначених робіт має узгоджуватися з власниками землі або землекористувачами.

Будівництво і реконструкція ліній зв'язку та дротового мо­влення, що проходять по сільськогосподарських угіддях, ма­ють виконуватись, як правило, у період, коли ці угіддя не за­йняті під польові роботи.

    Умови проведення робіт у межах охоронних зон кабельних і повітряних ліній зв'язку та дротового мовлення обов'язкові для всіх юридичних осіб незалежно від відомчої належності та форми власності, а також громадян, які виконують будь-які роботи в охоронних зонах. Ці суб'єкти у разі надання їм під забудову земельних ділянок, по території яких проходять лінії зв'язку, зобов'язані попередньо узгодити питання будівництва з підприємствами, у віданні яких перебувають ці лінії.

    Щодо проведення у межах охоронних зон робіт, зазначе­них у Правилах охорони ліній зв'язку, суб'єкти зобов'язані мити письмову згоду підприємства, у віданні якого перебува­ють лінії зв'язку.

48 49 Стаття 76. Землі енергетичної системи

1. Землями енергетичної системи визнаються землі, надані під електрогенеруючі об'єкти (атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції з використанням енергії вітру і сонця та інших джерел), під об'єкти транспортування електроенергії до користувача.

2. Землі енергетичної системи можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

3. Уздовж повітряних і підземних кабельних ліній електропередачі встановлюються охоронні зони.

Землі енергетичної системи — новий різновид земель спе­ціального призначення.

Самостійна правова регламентація використання та охоро­ни таких земель пов'язана з формуванням нової галузі еконо­міки України — електроенергетики. Ця галузь забезпечує споживачів електричною чи тепловою енергією, що виробля­ється на об'єктах електроенергетики і є товарною продук­цією, призначеною для купівлі-продажу.

    Суспільні відносини, пов'язані з виробництвом, переда­чею, постачанням і використанням енергії, забезпеченням енергетичної безпеки України, регулюються Законом Украї­ни «Про електроенергетику» від 16 жовтня 1997 р.¹

    До земель енергетичної системи належать землі, надані під електрогенеруючі об'єкти та під об'єкти транспортування

електроенергії до користувача.

    До едектрогенеруючих об'єктів відносяться атомні, тепло­ні, гідроелектростанції, електростанції з використанням енер­гії вітру і сонця та інші джерела. Крім зазначених об'єктів, Закон «Про електроенергетику» вживає термін «об'єкт елект­роенергетики», який означає електричну станцію, електрич­ну підстанцію, електричну мережу, підключені до об'єднаної енергетичної системи України, а також котельну, підключену до магістральної теплової мережі, магістральну теплову мережу. Таким чином, поняття об'єкта електроенергетики ширше за поняття електрогенеруючого об'єкта.

     Сукупність електростанцій, електричних і теплових мереж, інших об'єктів електроенергетики, які об'єднані спільним режимом виробництва, передачі та розподілу електрич­ної і теплової енергії при централізованому управлінні цим режимом, складає об'єднану енергетичну систему України.

    Самостійний правовий статус мають суб'єкти електроенер­гетики — суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від їх відомчої належності та форм власності, що займаються ви­робництвом, передачею, постачанням електричної енергії та теплової енергії при централізованому теплопостачанні.

     При здійсненні статутної діяльності суб'єкти електроенер­гетики використовують земельні ділянки. Цільовим призна­ченням цих ділянок є розміщення електрогенеруючих об'єк­тів і об'єктів транспортування електроенергії та подальша експлуатація цих об'єктів.

Забудова земель енергетичної системи, тобто проектуванн та будівництво (нове будівництво, розширення, реконструція і технічне переоснащення об'єктів електроенергетик здійснюється відповідними суб'єктами на основі законодавства про будівництво, зокрема Закону України «Про основи міс­тобудування».

     У разі спорудження або реконструкції будівель, доріг, мос­тів, інших об'єктів роботи, пов'язані з упорядкуванням і пе­ренесенням повітряних і підземних електричних мереж, теп­лових мереж та інших об'єктів електроенергетики, викону­ються замовниками будівництва і реконструкції відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації та вимог відповідних нормативів і під контролем власників споруд або мереж електроенергетики.

      Землі енергетичної системи можуть перебувати у держав­ній, комунальній та приватній власності.

Згідно з Законом України «Про електроенергетику» (ст. 6) об'єкти електроенергетики (їх майно) можуть перебувати у різних формах власності. Існують різні шляхи трансформації державної власності на об'єкти електроенергетики, зокрема приватизація цих об'єктів. Однак законодавством передбачено, що деякі об'єкти електроенергетики не можуть бути приватизовані. Перелік об'єктів електроенергетики, які не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою Украї­ни за поданням Кабінету Міністрів України.

Приватизація об'єкта нерухомості, розташованого на зем­лях несільськогосподарського призначення, створює можливість для приватизації відповідної земельної ділянки. Це повною мірою стосується і земель електроенергетики, які таким шляхом можуть трансформуватися у приватну власність.

     Не виключена можливість перебування зазначених земель І и комунальній власності. У зв'язку з цим до повноважень місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого само­врядування у відносинах із суб'єктами електроенергетики на­лежить погодження питань розміщення на підпорядкованій їм території об'єктів електроенергетики, виходячи з інтересів територіальної громади.

     Уздовж повітряних і підземних кабельних ліній електро­передачі встановлюються охоронні зони. У цих зонах діють обмеження, передбачені ЗК України щодо використання зе­мель. У межах охоронних зон землі у їх власників та користувачів не вилучаються, а використовуються з обмеженнями, передбаченими Правилами охорони електричних мереж, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 4 бе­резня 1997 р.¹

Правилами встановлено, що для створення нормальних умов експлуатації електричних мереж, забезпечення їх збере­ження та дотримання вимог техніки безпеки, крім встановлення охоронних зон, здійснюються заходи, пов'язані з відведенням земельних ділянок, визначенням мінімально допус­тимих відстаней, а також прокладкою просік у лісових, садових, паркових та інших багаторічних насадженнях.

Метою установлення таких зон є забезпечення нормальних умов експлуатації ліній електропередачі, запобігання ушко­дженню, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, прилеглі землі та інші природні об'єкти.

     Охоронні зони електричних мереж встановлюються уз­довж: повітряних ліній електропередачі — у вигляді земель­ної ділянки і повітряного простору, обмежених вертикаль­ними площинами, що віддалені по обидві сторони лінії від крайніх проводів на певну відстань залежно від напруги; під­земних кабельних ліній електропередачі — у вигляді земель­ної ділянки, обмеженої вертикальними площинами, що від­далені по обидві сторони лінії від крайніх кабелів на відстань 1 метра тощо.

     Мінімально допустимі відстані від електричних мереж до будинків, споруд, дерев та інших зелених насаджень, а також від проводів повітряних ліній електропередачі до земельної і водної поверхні встановлюються нормативними актами Мін­енерго, погодженими із заінтересованими органами.

     В охоронних зонах повітряних і кабельних ліній, транс­форматорних підстанцій, розподільних пунктів і пристроїв забороняється виконувати будь-які дії, що можуть порушити нормальну роботу електричних мереж, спричинити їх пошко­дження або нещасні випадки, а саме: будувати житлові, гро­мадські та дачні будинки, влаштовувати будь-які звалища, розпалювати вогнища, розташовувати автозаправні станції або інші сховища пально-мастильних матеріалів тощо.

     У межах цих зон без письмової згоди енергопідприємств, у віданні яких перебувають електричні мережі, а також без присутності їх представника забороняється: будівництво, ре­конструкція, капітальний ремонт, знесення будівель і споруд; здійснення усіх видів гірничих, землечерпальних, підрив­них, вантажно-розвантажувальних робіт, вирубання дерев, а також поливання сільськогосподарських культур тощо.

Для забезпечення безпеки населення, що мешкає в районі розташування об'єктів електроенергетики, встановлюються санітарно-захисні зони, розміри та порядок використання яких визначається в нормативних правових актах і проектах цих об'єктів, затверджених у встановленому порядку. Зокре­ма, для захисту населення від впливу електричного поля встановлюються санітарно-захисні зони повітряних ліній елек­тропередачі напругою 330 кВ і вище.

    Усі види господарської діяльності в санітарно-захисних зо­ни х, дозволені режимом їх використання, можуть проводити­ся тільки за погодженням з власником об'єкта електроенерге­тики або уповноваженим органом.

Використання об'єктів електроенергетики з метою, що су­перечить інтересам безпеки людини і держави, порушує гро­мадський порядок, забороняється.

50 51 Стаття 77. Землі оборони

1. Землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.

2. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності.

3. Навколо військових та інших оборонних об'єктів у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування.

4. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Землі оборони — це окремий різновид земель, які разом із землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики та іншого призначення складають самостійну категорію земель­ного фонду України.

     Оборона є однією з найважливіших функцій держави і не­обхідним елементом її безпеки. Згідно з Законом України «Про оборону України» у редакції від 5 жовтня 2000 р. оборо­ни України — це система політичних, економічних, соціаль­них, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави Щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агре­сії або збройного конфлікту.

     Оборона України базується на готовності та здатності орга­нів державної влади, усіх ланок воєнної організації України, органів місцевого самоврядування, Цивільної оборони Украї­ни, національної економіки до переведення, за необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройної агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і терито­рії держави до оборони. Тому правовий режим земель, які об­слуговують потреби оборони, характеризується певними спе­цифічними рисами. Зокрема, такі землі мають суттєві особливості щодо порядку надання їх у користування і подальшого використання, а також управління ними.

Землями оборони згідно зі ст. 7-7 ЗК України визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності війсь­кових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших війсь­кових формувань, утворених відповідно до законодавства України.

    Згідно з Законом «Про оборону України» військовим формуванням визнається створена відповідно до законодавства України сукупність військових об'єднань, з'єднань і частин та органів управління ними, які комплектуються військовос­лужбовцями і призначені для оборони України, захисту її су­веренітету, державної незалежності і національних інтересів, територіальної цілісності й недоторканості. До складу таких формувань входять Прикордонні війська України, Служб безпеки України, Міністерство внутрішніх справ України у війська Цивільної оборони України та деякі інші. Зазначені формування у межах своїх повноважень беруть участь в обо­роні держави разом зі Збройними Силами України.

    До земель оборони належать земельні ділянки, відведені для організації охорони державного кордону, дислокації вій­ськових частин, розміщення та функціонування підприємств та установ, діяльність яких безпосередньо пов'язана із забез­печенням обороноздатності країни чи окремих оборонних об'єктів тощо, а також землі, зайняті військово-морськими базами, полігонами, військовими таборами, військовими скла­дами тощо.

     Задоволення потреб оборони пов'язане з використанням відповідних земель для таких конкретних цілей, як: форму­вання, підготовка і підтримання у необхідній бойовій готов­ності Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України (розміщення військових частин, установ та інших об'єктів, проведення вчень тощо); розробка, виробництво і вдосконалення озброєн­им і військової техніки (розміщення випробувальних ПОЛІГО­НІ з тощо); створення запасів матеріальних ресурсів мобіліза­ційного резерву (розміщення складів, сховищ тощо).

     Цільове призначення земель оборони та виконання ними специфічних соціально-економічних функцій обумовлює їх перебування тільки у державній та комунальній власності. При цьому, за загальним правилом, землі для потреб оборони (і об'єктом права саме державної власності. Лише в окремих випадках певні земельні ділянки із земель оборони можуть передаватись у комунальну власність. Така можливість визначається ст. 84 ЗК України, згідно з якою до земель дер­жавної власності, які не можуть передаватись у комунальну класність, належать, зокрема, землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення.

Земельні ділянки для зазначених цілей надаються пере­важно у постійне користування.

    За необхідності тимчасового зайняття певної земельної ділянки, наприклад, для проведення заходів, пов'язаних із потребами оборони, відповідна земельна ділянка у земле­користувача чи власника землі не вилучається (не викупову­ється). Використання цієї ділянки і приведення її до стану, придатного для використання за цільовим призначенням, а також відшкодування збитків здійснюється в порядку, вста­новленому ЗК України.

     Згідно з Законом «Про оборону України» (ст. 9) Кабінет Міністрів України визначає порядок надання Збройним Си­лам України, іншим військовим формуванням у користуван­ня державного майна, у тому числі земельних (водних) діля­нок, інших природних ресурсів, необхідних для належного виконання покладених на ці органи функцій та завдань.

Суб'єктами права користування землями, наданими для потреб оборони, виступають військові частини, установи, вій­ськово-навчальні заклади, підприємства та організації Зброй­них Сил України, інші військові формування, які функціону­ють як самостійні юридичні особи.

Землі, які забезпечують потреби оборони держави, перебу­вають у віданні не тільки органів Міністерства оборони Украї­ни, а й інших міністерств і відомств, які виконують певні функ­ції оборони. Зазначені органи організовують облік цих земель, контроль і охорону земель, наданих підвідомчим суб'єктам.

    Згідно зі ст. 77 ЗК України навколо військових та інших оборонних об'єктів за необхідності створюються захисні, охо­ронні та інші зони з особливими умовами користування.

     Створення таких зон тягне за собою для власників земель­них ділянок і землекористувачів, земельні ділянки яких ме­жують із землями оборони, певні правові наслідки. Зокрема, для цих суб'єктів встановлюється особливий режим землеко­ристування. Названі власники земельних ділянок і землеко­ристувачі можуть бути обмежені у своїх земельних правах для забезпечення інтересів оборони країни, безпеки населен­ня та належного стану довкілля.

     До таких обмежень належить, зокрема встановлення захи­сних, охоронних та інших зон з особливими умовами корис­тування, правовий режим яких закріплений у ст. 115 ЗК України.

     Метою створення зон особливого режиму використання земель навколо військових об'єктів Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до зако­нодавства України, є забезпечення функціонування цих об'єк­тів, збереження озброєння, військової техніки та іншого вій­ськового майна, охорони державного кордону України, а та­кож захисту населення, господарських об'єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що мо­жуть виникнути на цих об'єктах.

Різновидом таких зон є прикордонна смуга. Згідно з Зако­ном України «Про державний кордон України»¹ вона вста­новлюється Кабінетом Міністрів України з метою забезпечен­ня на державному кордоні належного порядку. Ця смуга фор­мується безпосередньо вздовж державного кордону на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок та інших водойм з урахуванням місцевих особливостей та умов. У межах цієї смуги діє особливий режим використання земель. Наприклад, проведення робіт в її межах потребує отримання дозволу, який надається Прикордонними військами та органами внутрішніх справ.

    Захисні зони являють собою території з особливим режимом землекористування. Такий режим використання земель у зазначених зонах визначається характером оборонного об'єкта.

Захисні зони можуть встановлюватися як у межах земель, наданих для потреб оборони, так і за їх межами, тобто на су­міжних земельних ділянках. У зв'язку з цим розрізняють внутрішні та зовнішні захисні зони. Установлення внутрішніх захисних зон пов'язане із забороною для сторонніх осіб про­ходу чи проїзду через певні земельні ділянки. Органи, у ві­данні яких перебувають землі оборони, можуть встановлюва­ти на своїх земельних ділянках захисні зони будь-якого ха­рактеру. Обмежувальний режим цих зон має відповідати правилам утримання і експлуатації конкретних оборонних

об'єктів.

    Зовнішні захисні зони встановлюються виключно тими ор­ганами державного управління, які надавали земельні ділян­ки для потреб оборони. Вони визначають і зміст обмежень у них зонах. Такі дії не входять до компетенції міністерств та відомств. У межах зовнішніх захисних зон, як правило, забо­роняється споруджувати будь-які будівлі, виконувати роботи, здійснювати прокладку ліній електропередачі, будувати нові або знищувати існуючі дороги, переправи і насадження, осу­шувати водоймища чи змінювати русла річок тощо. Залежно від характеру оборонного об'єкта можуть встановлюватися й інші обмеження. Наприклад, за погодженням із місцевими органами влади і місцевого самоврядування в межах захис­них зон можуть бути обмежені прохід і проїзд, купання тощо.

     Земельні ділянки у межах територій зовнішніх захисних зон залишаються у власності або в користуванні тих суб'єк­тів, яким вони були надані, і використовуються ними з дотри­манням зазначених обмежень. Строки і порядок проведення робіт у даних зонах повинні обов'язково погоджуватися з ко­мандуванням військової частини.

     Щодо охоронних зон, то згідно зі ст. 112 ЗК України за не­обхідності вони створюються навколо військових та інших оборонних об'єктів для забезпечення нормальних умов експлуатації зазначених об'єктів, запобігання ушкодженню, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, прилеглі землі та інші природні об'єкти.

52 Стаття 78. Зміст права власності на землю

1. Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

2. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України ( 254к/96-ВР ), цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

3. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

4. Особам (їх спадкоємцям), які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 року (з дня набрання чинності Земельним кодексом України), земельні ділянки не повертаються.

Власність на землю — це економічна категорія, яка прояв­ляється у відносинах між людьми у сфері матеріальних благ (цінностей). Іншими словами — це належність у певному сус­пільстві матеріальних благ (цінностей) громадянинові, юри­дичній особі, територіальній громаді чи державі. Це стосуєть­ся і землі (земельної ділянки). При цьому для однієї особи на­лежна їй земля буде «своєю», а для іншої — «чужою». Власність на землю набувається громадянами для облаштування житла, господарських будівель, садівництва, городни­цтва, виробництва сільськогосподарської продукції для влас­них потреб. Вона набувається юридичними особами — під­приємствами та організаціями — для будівництва на ній виробничих майнових комплексів, об'єктів сфери торгівлі, побуту, адміністративних будинків тощо, для виробництва товарної сільськогосподарської продукції.

     Власність на землю задовольняє потреби територіальних громад щодо розміщення населених пунктів: сіл, селищ, міст, створення в них соціально-побутової та інженерно-комуналь­ної інфраструктури, виробництв, культурних, науково-освіт­ніх, оздоровчих об'єктів, транспортних мереж, шляхів, ін­ших об'єктів для забезпечення життєдіяльності населення.

     Для держави земля — це насамперед територія, на якій во­на розташована і яка за допомогою кордонів відмежовує Україну від інших держав, а всередині держави територіаль­но відмежовує один населений пункт від іншого, одну область (регіон) від іншої. Земля — це об'єкт природи та середовище для проживання людей і створення для них належних умов буття.

    Власність на землю як територіальна база створює умови для забезпечення життєдіяльності людей усього суспільства.

    Структура власності на землю розкривається через такі зе­мельно-економічні і державно-організаційні елементи, як во­лодіння, користування і розпорядження землею (земельною ділянкою).

    Володіння — це ставлення певної особи до наявної у неї зе­мельної ділянки, панування над нею, коли у стосунках з ін­шими людьми ця особа ставиться до певної конкретно визна­ченої ділянки, як до «своєї».

     Користування означає цільове виробниче чи інше особисте використання землі для певних життєво необхідних потреб з метою задоволення своїх економічних, соціальних і духовних потреб власника чи землекористувача. При цьому викорис­тання землі здебільшого пов'язане зі створенням і викорис­танням майна.

     Для розпорядження землею характерним є можливість здійснення певною особою самостійного і незалежного розпо­рядження земельною ділянкою, вирішення її долі, відчужен­ня шляхом продажу, дарування, обміну, заповідання, переда­чі в оренду. За рішенням власника здійснюється переведення землі з одного економічного стану в інший.

     Земельні відносини, у тому числі відносини власності на землю, опосередковуються нормами права і набувають харак­теру земельних правовідносин. Звідси право власності на зем­лю — це закріплене у земельно-правових нормах право грома­дянина, юридичної особи чи уповноважених органів держав­ної виконавчої влади і місцевого самоврядування володіти, користуватися і розпоряджатися належною йому землею (зе­мельною ділянкою) і законодавче забезпечення цих прав.

    Природа інституту права власності на землю має комплекс­ний характер, оскільки поряд з нормами земельного права, лісі посідають провідне місце у сфері права, до його складу входять норми конституційного, цивільного, екологічного, кооперативного, фінансового, адміністративного, криміналь­ного та інших галузей права.

     Зміст права власності на землю полягає в тому, що власни­ку в повному обсязі належать усі три види правомочностей, тобто право володіти, користуватися і розпоряджатися. Окре­мі з цих правомочностей можуть належати і не власникам. Так, володіти земельною ділянкою на законних підставах мо­жуть орендарі, землекористувачі, опікуни, підрядчики тощо. Таке володіння називається титульним. Право володіння власника відрізняється від права титульного володільця тим, що власник здійснює свою правомочність разом з іншими правомочностями — користуванням і розпорядженням. Щодо титульних володільців, то вони повинні узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору (наприклад, договору оренди) чи адміністративного акта, за­кону (наприклад, надання земельної ділянки, що перебуває у державній власності, у постійне користування державному сільськогосподарському підприємству). У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, а й право користування, наприклад, при оренді землі.

    Право користування земельною ділянкою надає землевлас­нику право вилучення корисних властивостей землі для задо­волення особистих потреб чи потреб інших осіб за волею влас­ника. Наприклад, використання землі для будівництва за­воду, житлового будинку, гаража, на зайняття сільським господарством. Слід зауважити, що законним користувачем

може бути не лише землевласник, а й інша особа, якій це пра­во надане договором, законом чи адміністративним актом.

    Право розпорядження землею — це найбільш визначальна правомочність власника. Воно належить лише власникові землі і реалізується шляхом особистого використання певним чином і для певних цілей, а також шляхом припинення або обмеження свого права. Як і перші дві правомочності, право розпорядження може передаватися за договором третій особі. Наприклад, на підставі договору комісії комісіонер набуває право володіння і розпорядження нерухомістю разом із земель­ною ділянкою, переданими йому власником з метою продажу на умовах договору комісії. У даному випадку право володіння і розпорядження землею разом з об'єктом нерухомості перехо­дить за договором до комісіонера, за умови, що він не набуває права на використання землі для власних потреб і зобов'яза­ний звітувати перед землевласником щодо виконання зобов'я­зань. Право власності охоплює одночасно усі три правомочнос­ті: володіння, користування і розпорядження земельною ді­лянкою.

    У ст. 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економіч­ної зони є об'єктами права власності Українського народу.

    Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

    У ст. 14 Конституції України зазначено, що земля є основ­ним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

   Право власності на землю гарантується, набувається і реа­лізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

    На практиці виникають запитання, чи узгоджуються між собою процитовані статті Конституції та чи немає протиріччя у тому, що, з одного боку, суб'єктом права власності на землю визнаний Український народ, а з іншого — гарантується набуття права власності на землю громадянами, юридичними особами і державою.

   Однак, протиріччя тут відсутнє. Земля як об'єкт права вла­сності Українського народу пов'язана з тим, що суверенітет України поширюється на всю її територію (ст. 2 Конституції України), а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ (ст. 5). Таким чином, Конституція України, закріплю­ючи верховенство народу на всій території, яку займає Украї­на і яка обмежена кордонами з іншими країнами, відображає ставлення (право) Українського народу до землі як до терито­рії держави, як до об'єкта природи, а не до конкретних діля­нок, розмежованих на земельній території держави для спе­ціального використання. Конституція визначає просторові межі суверенітету Українського народу, закріплює право вер­ховенства народу на земельну територію як вираження по­літичного панування держави над певною частиною земної кулі.

    Конституційна норма про землю як об'єкт права власності Українського народу засвідчує існуючий територіальний по­діл держави на райони і населені пункти: Автономна Респуб­ліка Крим, області, міста, райони, селища, села. Кожне з цих адміністративно-територіальних утворень має свою терито­рію, яка відмежовується від території інших, що створюють­ся у межах регіонів.

    Право верховенства Українського народу на земельну тери­торію як носія суверенітету влади народу, яке здійснюється органами державної влади і місцевого самоврядування, є інс­титутом конституційного права і права місцевого самовряду­вання, норми яких відносяться до публічного права.

   Стаття 14 Конституції передбачає право громадян, юри­дичних осіб і держави набувати землі (спеціальні ділянки) у власність з метою використання їх для господарської діяльно­сті, житлової забудови і забезпечення життєдіяльності лю­дей. Виходячи з цих позицій, земельні відносини, що виника­ють і здійснюються щодо землі та земельних ділянок, які ви­користовуються у сфері економіки, сільського господарства, проживання людей і забезпечення їх життєдіяльності на заса­дах права власності і землекористування, регулюються ЗК України та іншими актами законодавства, норми яких нале­жать до земельного права.

   Порядок, підстави і форми набуття права власності на зем­лю визначаються ЗК України, а саме розділом IV «Набуття і реалізація права на землю». Нормами трьох глав цього роз­ділу врегульовані відносини щодо набуття права на землю громадянами та юридичними особами, придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод та продажу земе­льних ділянок на конкурентних засадах.

    Інші підстави та умови набуття права власності на землю визначені у спеціальних законах. Так, згідно з Законом Укра­їни «Про селянське (фермерське) господарство» в редакції від 22 червня 1993 р. такі вимоги стосуються осіб, які бажають займатися фермерським господарством. Земельна ділянка для ведення селянського (фермерського) господарства надається громадянинові, який досяг 18-річного віку, має документи, що підтверджують його здатність займатися сільським госпо­дарством, необхідну кваліфікацію або досвід роботи у сільсь­кому господарстві та який пройшов конкурсний відбір. Про­те, такі вимоги щодо досвіду роботи в сільському господарстві не ставляться перед громадянами, які створюють приватні сільськогосподарські підприємства.

    ЗК України встановлює, що земля може перебувати у при­ватній, комунальній та державній власності.

    Право приватної власності на землю означає, що певна конкретно визначена на місцевості земельна ділянка нале­жить певному конкретно визначеному громадянинові або юри­дичній особі (заснованій на власності громадянина, групи громадян). Зазначені особи мають право володіти, користува­тися і розпоряджатися належною їм земельною ділянкою. Во­ни набувають право власності на земельну ділянку в установ­леному порядку. їх право на земельну ділянку посвідчується відповідними документами (договором купівлі-продажу, сві­доцтвом про спадщину, державним актом про право власності на землю, рішенням суду тощо) і набуває чинності після дер­жавної реєстрації земельної ділянки.

    До комунальної власності відносяться землі в межах насе­лених пунктів, які належать територіальним громадам сіл, селищ і міст, окрім земель приватної і державної власності. За межами населених пунктів у комунальній власності пере­бувають земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти кому­нальної власності та землі комунального запасу. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності, управління якими здійснюють районні або обласні ради.

    Усі землі України, крім земель комунальної і приватної власності, належать до державної власності.

    У приватній власності можуть перебувати земельні ділян­ки з категорій земель, визначених Земельним кодексом. У ЗК України визначений перелік земель, які не можуть передава­тися з державної у комунальну власність, а також перелік зе­мель, які не можуть передаватися з державної і комунальної власності у приватну власність. Крім цього, є й інші обмежен­ня щодо земель приватної власності. Так, землі сільськогос­подарського призначення не можуть перебувати у приватній власності іноземних громадян, юридичних осіб та у власності іноземних держав. У приватній власності не можуть пере­бувати землі оборони, землі авіаційного і трубопровідного транспорту, морського транспорту і зв'язку тощо.

   Розмежування земель державної і комунальної власності здійснюється за рішенням компетентного органу виконавчої влади відповідно до Закону про розмежування права держав­ної та комунальної власності, прийняття якого передбачене Прикінцевими положеннями ЗК України. До прийняття заз­наченого Закону питання розмежування земель державної і комунальної власності вирішується на підставі Тимчасово­го порядку розмежування земель права державної і комуна­льної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р. (див. коментар до розділу IX ЗК України «Прикінцеві положення»). Згідно з новим ЗК України обсяг правомочностей фермерських і особистих селянських господарств як суб'єктів права власності поділений за приз­наченням, площею і правовим режимом (статті 31, 33). Суб'єк­тами права власності на землі фермерського і особистого селянського господарства можуть бути громадяни України (ст. 31). Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть мати земельні ділянки для ведення особистого селянсь­кого господарства на умовах оренди (ст. 33).

   Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 р. було визначено, що колишнім власникам землі (їх спадкоємцям) або землекористувачам земельні ділянки не по­вертаються. За їх бажанням за ними зберігається можливість одержати у власність або ж у користування інші земельні ділянки на загальних підставах¹. Це правило стосується та­кож осіб, які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 р. (дня набуття чинності ЗК України). Це обумовлено тим, що перерозподіл земель, набуття права власності на зем­лю мільйонами громадян і великою кількістю юридичних осіб унеможливлює реальне вирішення цього питання, хоча воно стосується земельних інтересів значної кількості громадян.

53 Стаття 81. Право власності на землю громадян

1. Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; { Пункт "а" частини першої статті 81 із змінами, внесеними згідно із Законом N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }

б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

г) прийняття спадщини;

ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

2. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

3. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; { Пункт "а" частини третьої статті 81 із змінами, внесеними згідно із Законом N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }

б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

в) прийняття спадщини.

4. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Земля — це об'єкт, створений природою у процесі форму­вання планети. Вона не може бути результатом людської пра­ці. Має певну площу, зайняту полями і лісами, водами і гора­ми, її не можна ні збільшити, ні зменшити. За своїми природ­ними властивостями і цільовим призначенням земля поділя­ється на відповідні, передбачені цим Кодексом категорії. Від­несення земель до однієї з категорій передбачає їх правовий режим, яким відображається порядок, умови і специфіка використання земель за цільовим призначенням і можливість бути об'єктом права приватної, комунальної чи державної власності.

    Ці особливості позначаються на структурі суб'єктів права власності, а також на формах, умовах і порядку набуття права власності на земельні ділянки, виходячи з тих площ, що створені природою і в окремих випадках поліпшені працею людини. Отже, земельна ділянка може належати громадяни­ну на праві власності лише на підставі юридичного підтвер­дження права власності, якщо це мало місце до набуття Чинності цього Кодексу. Право власності на землю громадя­нина може виникнути на підставі цивільно-правової угоди, її безоплатної передачі у власність громадянина внаслідок при­ватизації тощо. У цілому право власності на землю громадян набувається внаслідок перерозподілу існуючих земель із зас­тосуванням в окремих випадках зміни категорії земель. Громадяни України, які мають право на набуття земельних ділянок у власність, можуть набувати у власність на підставі договору купівлі-продажу земельні ділянки комунальної та державної власності на конкурентних засадах, крім тих земе­льних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого май­на, що є власністю покупців цих ділянок, або ж на підставі договору купівлі-продажу з громадянами чи юридичними особами. Покупку земельної ділянки можуть здійснити гро­мадяни, які мають на це право. Окремі громадяни такого пра­ва не мають. Наприклад, покупцями земель сільськогоспо­дарського призначення для ведення фермерського господар­ства відповідно до ст. 130 цього Кодексу можуть бути лише громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються ве­денням товарного сільськогосподарського виробництва. Згід­но з п. 13 Перехідних положень цього Кодексу громадяни і юридичні особи на період до 2010 року не можуть набувати у власність землі сільськогосподарського призначення загальною площею понад 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.

     Громадяни, як і інші суб'єкти права власності на землю, мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі

 договорів міни, дарування, а також шляхом успадкування та укладення інших цивільно-правових угод. При цьому угоди купівлі-продажу, міни, дарування та інші здійснюються відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу.

     Громадяни мають право набувати земельні ділянки у власність не лише за плату, а й на безоплатній основі. Від 15 травня 1992 р. громадяни України одержували і одержують безоплатно земельні ділянки у приватну власність із земель запасу і резервних земель, що належать до державної власності, також за рахунок державних земель, що перебували у постійному користуванні колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств або ж які належали цим організаціям на праві колективної власності. Земельні ділянки і зазначених земель передавалися громадянам у власність для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жи­лого будинку і господарських будівель, садівництва, дачного, гаражного будівництва у розмірах, у порядку і на умовах, визначених ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. Особам, які одержали земельні ділянки у власність до набрання чинності новим Кодексом, якщо це підтверджено Державним ак­том на право приватної власності на землю, зберігається пра­во приватної власності й після введення його в дію.

 Згідно зі ст. 7 ЗК України 1992 року земельні ділянки на­давалися громадянам у постійне чи тимчасове користування, у тому числі на умовах оренди. Із земель, що перебували у державній власності, земельні ділянки передавалися грома­дянам України для ведення селянського (фермерського) гос­подарства та інших потреб, для яких земля могла передава­тись у приватну власність. Такі земельні ділянки можуть бу­ти приватизовані й передані у власність громадян, яким вони надавались у користування, в порядку та на умовах, визначе­них новим Земельним кодексом.

    Новий ЗК України не містить застереження щодо недопус­тимості приватизації земельних ділянок, що належать до зе­мель державної і комунальної власності, наданих у тимчасове користування громадянам. Питання про приватизацію цих земельних ділянок, а також про умови приватизації в кожному конкретному випадку вирішуються органами державної виконавчої влади чи місцевого самоврядування, що наділені повноваженнями розпоряджатися землями державної і комунальної власності.

        Одним із способів набуття права власності на землю грома­дин є прийняття спадщини. Земельна ділянка, що належала на праві приватної власності громадянинові-спадкоємцю, є таким самим об'єктом спадкування, як і будь-яке інше майно. Прийняття земельної ділянки у спадок здійснюється в по­рядку і за правилами, встановленими Цивільним кодексом України, прийнятим у 2001 р., коло спадкоємців за яким зна­чно розширилося.

       Відповідно до ст. 5 ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. суб'єктами права колективної власності на землю були колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, в тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогоспо­дарських підприємств. Розпорядження земельними ділянка­ми, що перебували у колективній власності громадян, здійс­нювалося за рішенням загальних зборів членів колективу. І кожний член КСП та інших колективних сільськогосподарсь­ких організацій у разі виходу з неї мав право одержати у при­ватну власність свою земельну частку (пай) у натурі (на місце­вості) в установленому тим Кодексом порядку. Відповідно до указів Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарсь­кого виробництва» від 10 листопада 1994 р. та «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільсь­когосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р. землі, що належали на праві колективної власності КСП або іншій колективній організації (юридичній особі) і перебували у колективній власності, були розпайовані, кожному членові КСП або іншого колективу було видано Сертифікат, у якому визначалося: право на земельну частку (пай), розміри паю у кадастрових гектарах та у вартісному вираженні без визначення земельної ділянки в натурі (на місцевості).

      Оскільки КСП та інші колективні організації як юридичні особи залишалися суб'єктами права власності на землі підприємства, то паювання землі не породжувало для його членів права власності на земельну ділянку. Право на земельний пай — це зобов'язального характеру право громадянина одержати земельну ділянку у розмірі земельного паю в разі виходу з підприємства або його ліквідації.

       Новий Земельний кодекс не виділяє землі колективних організацій об'єктами права колективної власності, а самі організації не визначені як суб'єкти права колективної власності. За новим Кодексом будь-яке підприємство, засноване громадянами (індивідуальне чи колективне), відноситься до юридичних осіб, які є суб'єктами права приватної власності. Правовий режим земель таких підприємств залишається незмінним. Суб'єктом права приватної власності на землю визнається юридична особа (колективне підприємство), а за членами юридичної особи зберігається право на земельну частку (пай) у розмірі, встановленому сертифікатом. Як і в КСП,у нових умовах член юридичної особи має право вийти з підприємства і одержати у приватну власність земельну ділянку у розмірі земельної частки (паю). Згідно з п. 17 Перехідних положень цього Кодексу сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право приватної власності на землю.

      Набуття права власності іноземними громадянами та осо­бами без громадянства має свої особливості. Так, вони не ма­ють права набувати у власність земельні ділянки сільськогос­подарського призначення. Такі землі, одержані ними у спа­док, протягом року підлягають відчуженню. Вони можуть набувати у власність земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а за їх межами - лише земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної влас­ності.

     Крім того, іноземні громадяни та особи без громадянства не мають права на безоплатне придбання земельних ділянок, що належать до державної і комунальної власності. Вони не мають права на приватизацію земельних ділянок, що раніше надавались їм у користування. Вони можуть набувати право власності на земельні ділянки лише на підставі договорів ку­півлі-продажу, дарування, міни та інших цивільно-правових угод, а також у разі викупу земельних ділянок, на яких роз­ташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності. До цього часу існувало правило, що в разі придбан­ня у власність об'єктів нерухомості іноземні громадяни мали право на оренду земельних ділянок, що відносяться до прид­баних об'єктів.

54 Стаття 82. Право власності на землю юридичних осіб

1. Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; { Пункт "а" частини першої статті 82 із змінами, внесеними згідно із Законом N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }

б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

в) прийняття спадщини;

г) виникнення інших підстав, передбачених законом.

2. Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:

а) у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

б) за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна.

3. Спільні підприємства, засновані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у випадках, визначених частинами першою та другою цієї статті, та в порядку, встановленому цим Кодексом для іноземних юридичних осіб.

4. Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року.

Юридичні особи, засновані громадянами України або юридичними особами України, у земельних відносинах користуються тими самими правами та обов'язками, що і громадяни України. Як і громадяни, юридичні особи можуть набувати у приватну власність земельні ділянки для здійснення завдань, передбачених їх статутами. Це правило стосується і юридичних осіб України, засновниками або учасниками яких є юридичні особи або громадяни іноземних держав. Як і громадяни, вони можуть набувати право власності на земельну ділянку на підставі договорів купівлі-продажу, доручення, міни та інших цивільно-правових угод, а також шляхом прийняття в установленому порядку спадщини.

      Юридична особа набуває право власності на земельну ділянку від свого імені і вирішує це питання самостійно в установленому статутом порядку. Питання щодо придбання земельної ділянки вирішується уповноваженим статутом органом (загальними зборами членів (засновників, учасників), виробничо-розпорядчим органом (радою, правлінням тощо). Кожний окремо взятий член (учасник) не може вирішувати питання про набуття у власність будь-якого майна, в тому числі земельної ділянки. Він має право вносити до уповноваженого органу відповідні пропозиції і брати участь у голосуванні за їх прийняття, якщо рішення приймається загальними зборами.,

       Особливою формою набуття права власності на землю юри­дичною особою є внесення земельних ділянок засновниками до її статутного фонду для підприємницької та іншої діяль­ності за умови, що право на внесення земельної ділянки до цього фонду передбачене статутом або ж не заборонене статутом чи законом. Статутом юридичної особи може бути визна­чено, що в разі виходу з юридичної особи її член (засновник, учасник, акціонер) вартість свого внеску до статутного фонду отримує як компенсацію грішми. У Статуті може бути визна­чено право члена юридичної особи в разі виходу з неї одержу­вати свій внесок (пай) земельною ділянкою в натурі (на місце­вості).

        До інших підстав набуття права власності на земельну ділянку юридичною особою, створеною громадянами, можна вІднести приватизацію державних земель. Одним із видів такої приватизації, встановленим ЗК України в редакції від І3 березня 1992 р., була передача державних земель, що перебували у постійному користуванні колективних сільськогосподарських підприємств, у колективну власність цих підприємтств, що мали статус юридичних осіб. За новим Земельним Кодексом такі підприємства називаються юридичними особами і мають статус приватних підприємств, а передані їм у ко­лективну власність землі набули правового режиму земель приватної власності.

     Набуття земельної ділянки у власність юридичної особи може  мати місце за давністю користування (набувальна давність). ЗК України передбачає перехід права власності юри­дичної особи на земельну ділянку при переході права на бу­дівлю і споруду на підставі цивільно-правових угод.

      Як і іноземні громадяни, іноземні юридичні особи мають Право набувати право власності на земельні ділянки несільсь­когосподарського призначення у межах населених пунктів і за їх межами, якщо там є об'єкти нерухомості

55 Стаття 83. Право власності на землю територіальних громад

1. Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

2. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

3. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо);

б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

г) землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом;

ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

4. Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі:

а) передачі їм земель державної власності;

б) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

в) прийняття спадщини;

г) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; { Пункт "г" частини четвертої статті 83 із змінами, внесеними згідно із Законом N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }

ґ) виникнення інших підстав, передбачених законом.

5. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.

Землі територіальних громад, сіл, селищ, міст належать до комунальної власності. У кожному з цих населених пунктів б також землі приватної і державної власності. За межами на­селених пунктів у багатьох випадках розташовані об'єкти ко­мунальної, приватної і державної власності, які прописані до певного населеного пункту. Земельні ділянки, на яких розта­шовані об'єкти комунальної власності, відносяться до земель комунальної власності. Вони визначаються шляхом виклю­чення із земель населених пунктів тих земель, що належать до приватної і державної власності.

    Слід зауважити, що з прийняттям 7 лютого 1991 р. Закону України «Про власність» (ст. 32, п. 1) до державної власності в Україні належала загальнодержавна (республіканська) влас­ність і власність адміністративно-територіальних одиниць. Суб'єктами права державної власності на землю виступали: Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України та обласні, районні, міські, селищні, сільські ради — на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебували у загальнодержавній власності (Закон у редак­ції під 5 травня 1993 р.). Конституція України перестала роз­глядати комунальну власність як різновид державної власності і визнала комунальну власність самостійною формою влас­ності, однопорядковою з власністю державною (ст. 41, ч. З Конституції України). Виходячи з цієї правової конструкції відносин власності, ЗК України визнав державну, комуналь­ну й приватну власність самостійними формами власності з визначенням для кожної з цих форм спеціального правового режиму. При цьому суб'єктами права комунальної власності визнані територіальні громади сіл, селищ і міст, а районні, обласні ради, Верховна Рада АР Крим набули повноваження розпоряджатися землями, що перебувають у спільній власно­сті територіальних громад (статті 7, 8, 10 ЗК України).

      Законодавча зміна концепції права комунальної і держав­ної власності на землю вимагає проведення відмежованого зе­мель комунальної власності від земель державної власності.

    Певною мірою визначення земель комунальної власності труднощів не викликає. Розміри і площі земель промисловос­ті, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення, роз­ташованих на території міста, визначаються проектно-технічною документацією. Якщо зазначені об'єкти відносяться до комунальної власності, то вважається, що вони розташовані на землях комунальної власності. Відповідно державні об'єк­ти вважаються такими, що розташовані на землях державної власності.

   Слід зазначити, що до комунальної власності не належать земельні ділянки, що передані у приватну власність громадян і юридичних осіб, а також ті, що не можуть передаватися у приватну власність. До них, зокрема, належать землі загального користування населених пунктів, окремі земельні ділянки земель лісового і водного фонду, а також ті, що використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого сам врядування.

    Новим ЗК України питання визначення земель комунальної власності з погляду віднесення їх до комунальної чи державної власності належним чином не вирішені. Механізм реалізації норм земельного права у відносинах земельної власності не врегульований. У ЗК України ці питання сформульовані лише в загальних рисах. Установлено, що територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі передачі їм земель державної власності, а також у разі відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб, з інших підстав, визначених законом. Територіальні громади, як і інші суб'єкти прав власності на землю, можуть набувати земельні ділянки у комунальну власність на підставі загально існуючих норм цивільного права, зокрема: у разі прийняття спадщини та придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни та ішими цивільно-правовими угодами.

    З метою організаційно-правового і процесуального забезпечення реалізації норм ЗК України щодо права комунальної власності Прикінцевими положеннями Земельного кодекс (п. 4) передбачена необхідність розробки і прийняття Закону про розмежування земель права державної та комунальної власності. До прийняття Закону розмежування права власності здійснюється згідно з Тимчасовим порядком.

   Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднува­ти на договірних засадах спільні кошти і матеріальні ресурси для будівництва спільних об'єктів, що належать до комуналь­ної власності, наприклад, хлібо- і м'ясокомбінати, птахофаб­рики, конезаводи, науково-дослідні сільськогосподарські і насіннєві станції, автомобільні шляхи міжрайонного корис­тування, інші об'єкти спільного використання. Для цілей ви­користання спільних об'єктів територіальні громади можуть на добровільних засадах об'єднувати належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними зе­мельними ділянками здійснюють Верховна Рада АР Крим,

районні та обласні ради. Повноваження Верховної Ради АР Крим визначені Конституцією Автономної Республіки Крим. Повноваження районних і обласних рад установлені ЗК України і Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р.

56 Стаття 84. Право власності на землю держави

1. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

2. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, відповідно до закону. { Частина друга статті 84 із змінами, внесеними згідно із Законами N 3235-IV ( 3235-15 ) від 20.12.2005, N 489-V ( 489-16 ) від 19.12.2006 }

3. До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення;

в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення;

г) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення;

ґ) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

д) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

е) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами;

є) земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної форми власності;

ж) земельні ділянки, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти. { Частину третю статті 84 доповнено пунктом "ж" згідно із Законами N 3235-IV ( 3235-15 ) від 20.12.2005, N 489-V ( 489-16 ) від 19.12.2006 }

4. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі оборони;

г) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

ґ) землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом;

д) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

е) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

є) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

ж) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами;

з) земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної і комунальної форм власності.

5. Держава набуває права власності на землю у разі:

а) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

б) придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

в) прийняття спадщини;

г) передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;

ґ) конфіскації земельної ділянки.

Дана стаття чинного Земельного кодексу визначає, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. За попереднім ЗК України суб'єктом права державної власності на землі загальнодержавної власності України виступала Верховна Рада України (ст. 4). При цьому згідно зі ст. 19 (пункти 5, 19) Т ст. 32 ЗК України 1992 року Верховна Рада безпосередньо вирішувала питання про надання земельних ділянок у користування у разі, коли для вилучення цих земель був установлений особливий порядок. Питання розпорядження землями загальнодержавної власності тоді остаточно не були врегульовані.

     Новим ЗК України встановлено, що право державної влас­ності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів АР Крим, облас­них, Київської та Севастопольської міських, районних дер­жавних адміністрацій відповідно до закону.

     Після того, як в Україні встановлена приватна, комуналь­на і державна форми власності на землю, проведена приват­изація державних земель і здійснена передача частини держав­них земель у комунальну власність, є можливість установи­ти, які землі України залишаються у державній власності.

    Оскільки в Україні відповідно до законів «Про приватиза­цію державного майна» в редакції від 19 лютого 1997 р. та « Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» в редакції від 10 липня 1996 р. приватизація державного майна продовжується і буде продовжуватися, то природно, що разом з об'єктами приватизації будуть приватизуватись і земельні ділянки, що відносяться до державної власності, на яких розташовані об'єкти приватизації. Заходи щодо розмежування земель між державою і територіальними громадами до прийняття Закону України про розмежування земель права державної та комунальної власності здійсню­ються відповідно до Тимчасового порядку.

    З метою запобігання виникненню розбіжностей у процесі реалізації зазначених заходів у цій статті ЗК України визна­чено перелік земель державної власності, які не можуть пере­даватись у комунальну і приватну власність. Так, до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони (крім земельних ділянок під об'єкта­ми соціально-культурного, виробничого та житлового призна­чення, які можуть передаватись у комунальну власність); землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загально­державне значення — у комунальну власність, а також під цими об'єктами та об'єктами оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом, — у приватну власність. Земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук, земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, не можуть передаватися ні у комунальну, ні у приватну власність. Крім цього, у комунальну власність не можуть передаватися землі під водними об'єкт ми загальнодержавного значення, а у приватну власність землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного фонду; землі лісового водного фондів, крім випадків, визначених цим Кодексом, приватну власність іноземних громадян, іноземних юридичних осіб та іноземних держав не можуть передаватися чи будь-яким чином відчужуватися державні землі сільськогосподарського призначення.

    Як видно зі змісту цієї статті, держава набуває права власності на землю у тих самих випадках і за тими самими правилами, за якими її набувають у власність суб'єкти права приватної і суб'єкти права комунальної власності на землю. Додатково передбачено, що держава набуває права власності на землю також у разі: передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадам та у разі конфіскації земельної ділянки. Конфіскація земель­ної ділянки здійснюється за вироком суду по кримінальній справі. Якщо, наприклад, за вироком суду конфіскації підлягає жилий будинок чи інший об'єкт нерухомості, що належить громадянинові на праві приватної власності, то конфіс­кується земельна ділянка, на якій розташований об'єкт неру­хомості, якщо ця земельна ділянка також належить на праві приватної власності суб'єкту конфіскованих будівель, оскіль­ки такі будівлі разом з земельними ділянками розглядаються як об'єкти нерухомості.

57 Стаття 86. Спільна власність на землю

1. Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).

2. Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.

3. Суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.

4. Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.

Стаття 87. Виникнення права спільної часткової власності на земельну ділянку

1. Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:

а) при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок;

б) при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами;

в) при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами;

г) за рішенням суду.

Стаття 88. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності

1. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

2. Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладається в письмовій формі і посвідчується нотаріально.

3. Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки - вимагати відповідної компенсації.

4. Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.

5. Учасник спільної часткової власності відповідно до розміру своєї частки має право на доходи від використання спільної земельної ділянки, відповідає перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільною земельною ділянкою, і повинен брати участь у сплаті податків, зборів і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільної земельної ділянки.

6. При продажу учасником належної йому частки у спільній частковій власності на земельну ділянку інші учасники мають переважне право купівлі частки відповідно до закону.

Стаття 89. Спільна сумісна власність на земельну ділянку

1. Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам.

2. У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:

а) подружжя;

б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;

в) співвласників жилого будинку.

3. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом.

4. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

5. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.

58 Стаття 90. Права власників земельних ділянок

1. Власники земельних ділянок мають право:

а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

б) самостійно господарювати на землі;

в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; { Пункт "в" частини першої статті 90 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3404-IV ( 3404-15 ) від 08.02.2006 }

г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

2. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Стаття 91. Обов'язки власників земельних ділянок

1. Власники земельних ділянок зобов'язані:

а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) своєчасно сплачувати земельний податок;

г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

2. Законом можуть бути встановлені інші обов'язки власників земельних ділянок.

59 Стаття 92. Право постійного користування земельною ділянкою

1. Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

2. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають:

а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;

б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації.

У теоретико-правовому аспекті право користування земель­ною ділянкою або право землекористування розглядається з двох позицій: по-перше, в об'єктивному розумінні, тобто як Інститут земельного права, і по-друге, як суб'єктивне право Юридичних і фізичних осіб.

   Право землекористування в об'єктивному значенні розглядається як сукупність правових норм, які регулюють суспіль­ні земельні відносини у сфері використання, відтворення та охорони земель, визначають суб'єктний та об'єктний склади, особливості використання різних земельних ділянок на юри­дичному титулі права землекористування, закріплюють пра­ва та обов'язки землекористувачів, підстави виникнення та припинення земельної правосуб'єктності осіб щодо конкрет­них земельних ділянок.

   Право користування земельною ділянкою як суб'єктивне право являє собою встановлену об'єктивним правом можли­вість фізичних і юридичних осіб здійснювати реалізацію зе­мельної правосуб'єктності стосовно користування відособле­ною земельною ділянкою.

     Право постійного користування земельною ділянкою — це різновид права користування земельною ділянкою, коли суб'єк­ти використовують надані їм земельні ділянки без заздалегідь визначених термінів .Відповідно до п. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою здійснюється шляхом реалізації таких правомочностей, як володіння і користування.

    Право володіння означає, що особі фактично належить земельна ділянка на підставах, визначених законодавством.

   Зміст права користування полягає у можливості отримання корисних властивостей земельної ділянки, тобто можливості її господарського використання з метою отримання прибутку або задоволення власних потреб.

    Зміст правомочностей землекористувача передбачений статтями 95, 96 ЗК України.

    Насамперед слід зазначити, що право землекористування є не тільки правом, але й обов'язком землекористувача. Усі землекористувачі зобов'язані використовувати землі за цільовим призначенням. Землекористувачі мають право: самостійно господарювати на землі; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, вод об'єкти, а також інші корисні властивості землі; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі й споруди тощо.

    Особливістю змісту правомочностей володіння земельною ділянкою є те, що землекористувачі зобов'язані не порушувати права власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

   Відповідно до п. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою може набуватися за рахунок земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності. Перелік таких земельних ділянок визначається статтями 83, 84 ЗК України.

   Так, відповідно до п. 2 ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. Це, зокрема, землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди; місця знешкодження та утилізації відходів; землі під залізницями,та автомобільними дорогами, об'єктами повітряного та трубопровідного транспорту тощо). Відповідно до п. 1 ст. 84 ЗК Країни у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної і приватної власності. Це, зокрема, землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення тощо.

    У н. 2 ст. 92 ЗК України визначено виключне коло суб'єк­тів, які можуть набувати право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності. Ними є підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. Так, відповідно до ст. 2 Закону України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. зі змінами доповненнями комунальним під­приємством визнається підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади, а державним підприємством — підприємство, засноване на державній власності. До державних підприємств законодавець відносить казенне під­приємство.

60 Стаття 93. Право оренди земельної ділянки

1. Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

2. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

3. Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою - не більше 5 років та довгостроковою - не більше 50 років.

4. Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).

5. Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.

6. Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом.

  Оренда земельної ділянки — це один із видів використання земель на праві користування.

У п. 1 ст. 93 ЗК України визначені такі основні принципи права тимчасового користування земельною ділянкою як строковість та платність.

   Принцип строковості означає, що при оренді земельної ділянки завжди визначається строк її використання (не більше 50 років).

   Принцип платності означає, що при оренді земельної ділянки завжди визначається орендна плата за її використання у таких формах, як грошова, натуральна або відробіткова.

    Характерними ознаками права оренди земельної ділянки є те, що: по-перше, підставою набуття права оренди земельної ділянки є укладення договору оренди земельної ділянки, по-друге, метою використання орендованої земельної ділянки є здійснення підприємницької та іншої діяльності.

   Поняття договору оренди, його форма, умови та порядок укладення, чинність, термін дії, державна реєстрація визначені у статтях 12—18 Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р. зі змінами і доповненнями.

   Так, зокрема, договір оренди землі — це угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк.

   Договір оренди земельної ділянки укладається у письмовій формі та посвідчується нотаріально за її місцезнаходженням. Невід'ємною частиною договору оренди є план (схема) зе­мельної ділянки.

Умови договору оренди земельної ділянки не можуть супе­речити законам України.

     У п. 2 ст. 14 Закону «Про оренду землі» передбачений вик­лючний перелік істотних умов договору оренди земельної ділянки, відсутність хоча б однієї з яких є підставою для відмови у державній реєстрації договору, а також визнання його не дійсним.

     Істотними умовами договору оренди земельної ділянки є:

1) об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки);

2) термін договору оренди;

3) орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, терміни та порядок внесення і перегляду);

4) цільове призначення, умови використання і збереження якості землі;

5) умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;

 6) існуючі обмеження і обтяження щодо використання зе­мельної ділянки;

7) сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини;

8) відповідальність сторін.

   Договір оренди земельної ділянки набирає чинності після досягнення домовленості щодо всіх істотних умов, підписан­ня його сторонами і державної реєстрації. У разі надання зе­мельної ділянки в оренду в порядку відведення договір орен­ди підписується після перенесення її меж у натуру (на місце­вість).

   Укладений договір оренди земельної ділянки підлягає дер­жавній реєстрації. Факт державної реєстрації засвідчується печаткою реєструючого органу з підписом уповноваженої на це особи та зазначенням дати реєстрації на всіх примірниках договору. Один зареєстрований примірник договору зберіга­ються в органі, який здійснив його реєстрацію.

   У п. 2 ст. 93 ЗК України визначено перелік орендарів, яким земельні ділянки можуть передаватися в оренду. Це, зо­крема, громадяни України, юридичні особи України, інозем­ні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об'єднання й організації, іноземні держави.

     Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону «Про оренду землі» у переліку орендарів, окрім вищезазначених, передбачені такі групи суб'єктів:

   1) районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України;

   2) органи місцевого самоврядування — сільські, селищні, міські ради;

   3) релігійні та громадські організації.

   Враховуючи особливу цінність земель сільськогосподарського призначення, законодавець окремо визначає вимоги орендарів цієї категорії земель.

   Згідно з ч. З ст6 Закону «Про оренду землі» орендаря земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути юридичні особи, установчими документами яких передбачено здійснення цього виду діяльності, а також фізичні особи, які мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві.

   У п. З ст. 93 ЗК України зазначені такі види тимчасового використання земель, як короткострокове — не більше 5 років та довгострокове — не більше 50-ти років. Термін дії договору оренди земельної ділянки є істотною умовою такого договору, визначається за погодженням сторін, але не може бути більшим ніж 50 років.

   Пункт 4 ст. 93 ЗК України регулює питання суборенди земельної ділянки. Відповідно до ст. 9 Закону «Про оренду землі» законодавець чітко розмежовує суборенду земельної ділянок для сільськогосподарського та несільськогосподарського призначення. Зокрема, орендована для несільськогосподарського використання земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись у володіння і користування іншій особі (суборенда) у разі переходу до неї прав володіння і користування на будівлю або споруду, яка розташована на орендованій земельній ділянці, а також в інших випадках у межах, передбачених законом.

   Отже, можливі й інші випадки передачі в суборенду земельних ділянок несільськогосподарського призначення.

    Що ж стосується суборенди земельних ділянок сільсько­господарського призначення, то законодавець визначає вик­лючний перелік умов, за яких можливо передати в суборенду земельні ділянки сільськогосподарського призначення.

   Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону «Про оренду землі» орендар має право передати в суборенду земельні ділянки сільськогос­подарського призначення особам, визначеним у ст. 6 цього Кодексу, лише у разі і на строк:

1.) тимчасової непрацездатності (хвороби);

2) інвалідності;

3) призову на строкову військову службу до Збройних Сил України, інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України;

4) навчання з відривом від виробництва;

5) обрання на виборні посади в органи місцевого самовря­дування та органи державної влади України, якщо згідно з законами України особа не може суміщати свою службову діяльність з іншою посадою, займатися підприємницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток.

    Умови договору суборенди земельної ділянки (її частини) мають бути визначені в межах договору оренди земельної ділянки (її частини) і не суперечити йому. Термін суборенди не може перевищувати строк дії договору оренди земельної ділянки. У разі припинення або розірвання договору оренди чинність договору суборенди земельної ділянки припиняється. Договір суборенди земельної ділянки підлягає державній реєстрації. За бажанням однієї зі сторін договір суборенди зе­мельної ділянки посвідчується нотаріально.

    У п. 5 ст. 93 ЗК України передбачено, що орендодавцями зе­мельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи. Таким чином, ЗК України розширює перелік орендодавців по­рівняно з Законом «Про оренду землі».

   Так, відповідно до ст. 5 Закону «Про оренду землі» орендо­давцями земельних ділянок визнано лише громадян та юри­дичних осіб України, у власності яких перебувають земельні ділянки.

   Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у кому­нальній власності, є територіальні громади або сільські, селищ­ні, міські ради.

    Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України у межах повноважень. Рішення про надання в оренду земельних ділянок зазначені органи державної влади приймають при попередньому погодженні цих питань на сесіях відповідних рад

     Згідно з п. 6 ст. 93 ЗК України відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом. Це означає, що відносин щодо набуття, реалізації та припинення права на оренду земельної ділянки мають бути врегульовані лише законами України. На сьогодні такими законами є ЗК України, закони «Про оренду землі», «Про плату за землю» від 13 вересня 1996 р зі змінами та доповненнями.

61 Стаття 94. Право концесіонера на земельну ділянку

1. Для здійснення концесійної діяльності концесіонеру надаються в оренду земельні ділянки у порядку, встановленому цим Кодексом.

2. Види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки у концесію, визначаються законом.

  Норми даної статті регулюють відносини щодо надання  в оренду земельної ділянки концесіонеру, якщо це потрібно для здійснення концесійної діяльності. Визначення поняття «концесіонер», «концесія» дається у Законі України «Про концесії» від 16 липня 1999 р. Концесіонер — це суб'єкт підприємницької діяльності, який відповідно до цього Закону на підставі договору отримав концесію. Концесія — це надання з метою задоволення громадських потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб'єкту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб'єктом підприємницької діяльнос­ті (концесіонером) на себе зобов'язань зі створення (будівництва) та (або) управління (експлуатації) об'єктом концесії,

майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику.

    У ч. 2 ст.3 Закону України «Про концесії» визначено пере­лік сфер господарської діяльності, для здійснення яких об'єк­ти права державної чи комунальної власності можуть надава­лись у концесію. Це, зокрема, водопостачання; відведення та очищення стічних вод; надання послуг міським громадським транспортом; збирання та утилізація сміття; надання послуг, пов'язаних із постачанням споживачам тепла; будівництво та експлуатація автомобільних доріг, об'єктів дорожнього гос­подарства, інших дорожніх споруд; будівництво та експлуата­ція шляхів сполучення; будівництво та експлуатація вантаж­них і пасажирських портів; будівництво та експлуатація ае­ропортів; надання послуг у сфері кабельного телебачення; надання послуг зв'язку; транспортування та розподіл природ­ного газу; виробництво та (або) транспортування електроенер­гії; будівництво жилих будинків; використання об'єктів соціально-культурного призначення; створення комунальних служб паркування автомобілів тощо.

     Об'єктами права державної чи комунальної власності, які надаються у концесію, може бути майно підприємств, які є цілісними майновими комплексами або системою цілісних майнових комплексів, що забезпечують комплексне надання послуг у зазначених сферах будівництва та законсервовані об'єкти, які можуть бути добудовані з метою їх використання для надання послуг із задоволення громадських потреб тощо. У таких випадках, якщо для здійснення концесійної діяльно­сті необхідні земельні ділянки, вони надаються на умовах оренди на термін дії концесійного договору.

    Відповідно до п. 1 ст. 94 ЗК України порядок надання кон­цесіонеру в оренду земельної ділянки встановлений саме нор­мами ЗК України. Відповідно до п. 1 ст. 124 ЗК України пе­редача в оренду земельних ділянок, що перебувають у держав­ній або комунальній власності, здійснюється на підставі рі­шення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

    У п. 2 ст. 94 ЗК України встановлено, що саме на рівні законів мають визначатися види господарської діяльності, для яких земельні ділянки можуть надаватись у концесію, тобто об'єктом концесії виступає власне земельна ділянка. Відповідно до ч. 2 ст. З Закону України «Про концесії» такими видами діяльності можуть бути, зокрема, будівництво та експлуатація автомобільних доріг, об'єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруд; будівництво та експлуатація шляхів сполучення; будівництво та експлуатація вантажних пасажирських портів; будівництво та експлуатація аеропортів тощо. Об'єктами концесії в цих випадках виступають землі транспорту. Спеціальним законом у цій частині є Закон України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» від 14 грудня 1999 р. зі змінами і доповненнями, відповідно до ст. 1 якого об'єктом концесії виступає автомобільна (позаміська) дорога загального користування, що перебуває у державній власності.

62 Стаття 95. Права землекористувачів

1. Землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право:

а) самостійно господарювати на землі;

б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; { Пункт "б" частини першої статті 95 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3404-IV ( 3404-15 ) від 08.02.2006 }

в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; { Пункт "в" частини першої статті 95 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3404-IV ( 3404-15 ) від 08.02.2006 }

г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

2. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Стаття 96. Обов'язки землекористувачів

1. Землекористувачі зобов'язані:

а) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;

г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

2. Законом можуть бути встановлені інші обов'язки землекористувачів.

63 Право земельного сервітуту

Стаття 98. Зміст права земельного сервітуту

1. Право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

2. Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.

3. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.

4. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

Стаття 99. Види права земельного сервітуту

Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:

а) право проходу та проїзду на велосипеді;

б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;

в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;

г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;

ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;

д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;

е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми;

є) право прогону худоби по наявному шляху;

ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;

з) інші земельні сервітути.

Стаття 100. Порядок встановлення земельних сервітутів

1. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

2. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.

Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

{ Стаття 100 в редакції Закону N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007 }

Стаття 101. Дія земельного сервітуту

1. Дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, до іншої особи.

2. Земельний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, застави та не може передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та юридичним особам.

3. Власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом.

4. Власник земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право на відшкодування збитків, завданих встановленням земельного сервітуту.

Стаття 102. Припинення дії земельного сервітуту

1. Дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках:

а) поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки;

б) відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут;

в) рішення суду про скасування земельного сервітуту;

г) закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут;

ґ) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років;

д) порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.

2. На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена в судовому порядку у випадках:

а) припинення підстав його встановлення;

б) коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням.