Цінність філософії для особи і суспільства

Фундаментальна роль належить філософшу розвитку і обгрунтуванні культури людства. У теоретичному плані культуроохоронна та культуротворча роль філософії полягає у розробці онтології культури, у відповіді на питання: що у бутті матеріальної та духовної культури

28 . належить до справжніх, а не ілюзорних людських цінностей. Успіш­ний пошук конструктивної відповіді — передумова збереження нор­мального культурного середовища./ Продуктивна місія філософії, її соціальна цінність полягає насамперед у її антропологічному призна­ченні: допомогти людині ствердитися у світі не лише як свідомій, а й високоморальній, емоційно чуйній, розумній істоті._г

У добу загострення глобальних проблем філософія покликана про­аналізувати допустимі межі "інструментального" ставлення до світу та альтернативні шляхи прогресу, розвитку цивілізації. Нині, на межі ти­сячоліть, немає нічого актуальнішого, ніж збереження життя на Землі, запобігання глобальній катастрофі людртва. Сучасна філософія не може абстрагуватися від можливого апокаліпсису, має бути філософією жит­тя, і в цьому полягає її покликання. Хоч зв'язок філософії з політикою, навіть філософське осмислення політики, не дають ніяких підстав для того, щоб змішувати, ототожнювати ці якісно різні форми суспільної свідомості. Як теоретична форма суспільної та індивідуальної свідо­мості філософія осмислює стратегічні шляхи загальнолюдського існу­вання і містить у собі заряд гуманістичної дальнодії. Філософія має сенс не замикатися в "національних" межах, рамках, а долати еклек­тичність і створювати фундаментальні філософські праці та нові пара­дигми наукового пізнання й суспільного поступу/Серед повчальних уроків цінностей філософії чільне місце посідає і урок з німецькою класичною філософією/

^ Свого часу ^німецька класична філософія подолала зведення філо­софії до теорії пізнання, до логіки;та методології науки і вийшла на рівень розуміння філософії як інтегрального духовного феномена, як самосвідомості всієї культури, а не лише науки./В той же час німецькі класики не створювали філософію ізаради філософії, а підкреслювали її слугову роль у суспільному та особистому житті. У Канта, наприклад, теоретична свідомість (розум), підпорядкована практичній, тобто моральній; у Шеллінга — естетичній; у Гегеля — осягненню епохи ("філософія є у думках схоплена доба"); у Фейербаха — антропології. Зазначені аспекти підкреслювали, що<|авданння філософії полягає в духовно-практичному осягненні людиною світу, утвердженні гуманістичних цілей/

/Важливо наголосити, що в індивідуальному аспекті цінність філо­софії — у пробудженні творчого, конструктивного осмислення люди­ною самої себе, світу, суспільної практики та витоків суспільного по­ступу в майбутньому, пробудження до свідомого світосприйняття,/у потрясінні свідомості. Потрясінння — пролог до пробудження духу, до самостійного духовного життя особи, до самосвідомості. У цьому ви­падку очевидне, те, до чого звикли, перетворюється у проблему, в сумніви, а звідси починається внутрішній діалог людини з самою со­бою, народжується процес філософствування. Якщо у людини немає пориву до нових горизонтів своєї свідомості, самоусвідомлення бут­тя, картини світу, то без цього фактично немає філософії, і навчити її не можна. Свого часу Кант писав у трактаті "Про педагогіку": "Вза­галі не можна назвати філософом того, хто не може філософствувати. Філософствувати можна навчитись лише завдяки самостійному засто­суванню розуму". Душа філософії — рефлексія як принцип людського мислення, що спрямовує його на осмислення і усвідомлення власних форм та посилань. Без цього вона перетворюється у звичайне знання про щось, але тільки не про себе. Роздуми ж є переосмисленням, тобто перетворенням знань у проблему, яка засвідчує межі знання, досвіду, вміння та виявляє нове незнання. А тому філософія цілком вільна від самовдоволення; вона є втіленням скромності та самокритики.

Сократ сформулював два фундаментальні завдання філософії: "Пізнай самого себе" та "Я знаю, що я нічого не знаю". Його ж видат­ний учень Платон у діалозі "Тімей" розцінив філософію як такий дару­нок богів смертному людському роду, кращого за який не було і не буде. Сказати: "Я не знаю" — означає знайти в собі мужність взяти під сумнів завершеність, остаточність своїх суджень. Це, за словами Ми­коли Кузанського, "вчене незнання", а зовсім не невігластво. Отже, філософія вимагає невпинного поповнення знань про світ і людину, але заради продуктивної праці над собою. Тут основним імперативом* філософії є навчити людину мислити пошуково, творчо, самостійно.

/ Сучасний світ надто складний, суперечливий, динамічний, і місце людини в цьому світі, її мобільність і творчість завжди вимагатимуть постійного філософського аналізу й осмислення. Філософія як мето­дологія пізнання і соціальної дії;окреслює магістральні шляхи рбз-витку суспільства, визначає основні тенденції духовно-практичного осягнення світу,^ постійно актуалізує докорінні проблеми людини і буття на шляхах утвердження високих загальнолюдських цінностей,

Контрольні запитання

1. Які джерела та особливості філософського знання? .

2. В чому полягає сутність картини світу?

3. Як співвідносяться філософія і наука?

4. Яка структура та основні функції філософії?

5. Які основні структурні елементи світогляду?

6. Які основні історичні типи світогляду?

7. Яке місце посідає філософія в системі культури?

Теми рефератів

1. Філософія в системі культури.

2. Філософія і наука.

3. Філософія і політика.

4. Суспільне та індивідуальне буття.

5. Буття людини у світі природи.

6. Людське буття та його основні параметри.

7. Філософія і світогляд.

8. Історичні типи світогляду (характеристика основних типів).

9. Людина як вища цінність у системі філософського знання.

Рекомендована література

1. Аристотель. Метафизика // Соч.: В 4 т. — М., 1976. — Т.1. — С.63-94.

2. Арцишевский Р.А. Мировоззрение: сущность, специфика, развитие — Львов. — 1986. — 197 с.

3. Зеленов Л.А. Система философии, — Ниж.Новгород, 1991. — 128 с,

4. Ильенков З.В. Философия й культура. — М., 1991. — С.18—20.

5. Кукушкина Е., Логунова Л. Мировоззрение, познание, практика. — М., 1989. - 299 с.

6. Любутин К.Н. Человек в философском измерении. — Свердловск.

1991. - 132с.

7. Мир философии: Книга для нтения: В 2 т. Ч. 1: Исходньїе фило-софские проблеми, понятия й .принципи. — М., 1991. — 672 с.

8. Ортега-и-Гассет X. Что такое философия. — М., 1991. — С.51—191.

9. Світогляд і духовна культура. |ж>Кц 1993. — 176 с.

10. Философия й политика в современном мире. —- М., 1989. — 205 с.

11. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник. — К., 1995. — 576 с.

12. Философский знциклопедический словарь. — 2-е изд. — М., 1989. - 815с.

13. Філософський словник / За ред. В.І.Шинкарука. — 2-е вид. — К, 1986. - 800 с.

14. Шинкарук В.І. Філософія і нові історичні реалії // Філос. і соціол. думка. — 1991. — № 1.

2 тема ФЫЛОСОФІЯ ІНДІЇ І КИТАЮ

Тема 2

№

ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ

ФІЛОСОФІЇ

...Учітесь, читайте,

чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Тарас Шевченко

Ця тема за змістом є історико-філософською. А вивчення історії філософії допомагає розвиткові здатності до теоретичного мислення, наукового аналізу, бачення і розв'язання нагальних проблем.

Історія філософії дає величезну кількість картин світобудови, ство­рених як окремими філософами, так і певними філософськими школа­ми. Вона не тільки збагачує світогляд людини, а й оберігає від типових помилок, на які здатна світоглядна думка.

Перші кроки історико-філософського пошуку привели до висновку, що філософія як світоглядне явище з'являється в процесі такого поділу людської діяльності, коли виникає необхідність інтелектуального осво­єння дійсності на найзагальнішому рівні її бачення. Хронологічно цей процес відбувається у різних країнах неодночасно. Свідченням цього є пам'ятки філософської культури, які підтверджують, що філософія започаткувала себе в стародавніх Єгипті, Китаї, Індії, Вавілоні, а трохи пізніше в країнах Європи, насамперед Греції і Римі.

Започатковується філософія з постановки питання про єдність ре­чей, цілісність світу. І для того, щоб це питання зв'явилось у людській свідомості, необхідні були тисячоліття практичного перетворення одних речей в інші, практично-мисляче виділення із кола цих речей таких, що використовувались як засіб перетворення всіх інших.

Перші уявлення про єдине походження і єдину першооснову всіх речей були пов'язані з використанням води в зрошувальному земле­робстві. Виникли вони в Єгипті в III—II тисячоліттях до н.е. Вико­ристовуючи воду для зрошування полів і переконуючись на практиці, що без води«нічото не виникає, а, навпаки, все вимирає, гине і роз-юіадаєтьея^щвдяни дійшли висновку, що всі речі виникають із води. Вода для: єгиптян була основою вирощування врожаю, універсальним знаряддя!^/ добування засобів існування. Тому не дивно, що саме її поклали єгиптяни в основу всіх речей.

Це ж спостерігається і в стародавній Вавілонії. Використовуючи воду Тігра і Євфрата для зрошування полів, вавілоняни, як і єгиптяни, сформували уявлення, що всі речі походять із води, що вода лежить в основі всього сущого.

Діяльність людей на той час досягла такого розвитку, що вони підня­лися до усвідомлення єдності всіх речей, до розуміння того, що все живе, все, що рухається, що виникає і зникає, має єдину основу. Але, з іншого боку, людство ще не досягло усвідомлення, що вода є лише одним із проявів природної різноманітності, що єдність речей не зво­диться до води як безпосередності, а, навпаки, що вода — сутність усіх інших речей.

На такому ж приблизно рівні суспільної практики виникли і перші наївно-стихійні уявлення у стародавніх Індії, Китаї, Греції, Римі.