Ґрунтовне дослiдженiня про Франка—критика польської лiтератури

Mikołaj Kuplowski.

IWAN FRANKO JAKO KRYTYK LITERATURY POLSKIEJ.– Rzeszów, 1974.

Унiверсалiзм Iвана Франка проявився не лише у розмаїттi пiднятих проблем, у невтомнiй працi на рiзних дiлянках лiтератури, мистецтва та гуманiтарних наук, а й у тому, що це був письменник чотиримовний, який бiльшою чи меншою мiрою брав участь в українському, росiйському, польському, нiмецькому лiтературних процесах. Але якщо зв’язки Франка з росiйською лiтературою вивченi всесторонньо й глибоко, якщо останнiм часом у НДР видано зiбрання його творiв, якi публiкувались по-нi­мець­ки ще за життя автора, то систематична дiяльнiсть Каменяра в царинi польської культури висвiтлювалась переважно українськими дослiдниками (в останнi десяти­лiття особливо плiдно працювали в цiй галузi Г.Вервес i Т.Пачовський). Щоправда, у пiслявоєннi роки багато аспектiв українсько-польських лiтeратурних взаємин проаналiзували польськi вченi М.Якубєц i Ф.Нєуважний. Рiк 1974 принiс ще одну вiдрадну новину — монографiю викладача Вищої Педагогiчної Школи у Жешовi Мiколая Купльовського «Iван Франко як критик польської лiтератури».

«Мета цiєї працi, — говориться у вступi рецензованої книги, — нагадати польському читачевi один напрямок дiяльностi Iвана Франка, що його занадто довго недобачали, применшували й спихали в силу переплетiння цiлої низки iсторичних подiй на узбiччя польського лiтературного процесу. Маючи на увазi це, я був змушений раз у раз надавати слово самому критиковi польської лiтератури, щоб передати все його завзяття у боротьбi за реалiзм i народнiсть польської лiтератури, щоб показати чiткiсть його висновкiв, щоб нагадати рiзноманiтнi, часто влучнi, а то й зухвалi полемiчнi акценти невблаганного речника критики конструктивної, наукової, солiдної. Людини, яка всупереч нарослим упередженням звеличувала нашу лiтературу й брала активну участь у розвитку польського лiтературного процесу» [С. 12]⁸². У монографiї з’ясованi iдейно-естетичнi засади Франкової критики та влучно визначенi її iндивiдуальнi прикмети — творчий характер, оригiнальнiсть i незалежнiсть суджень, соцiальна заангажованiсть. «Завжди динамiчна, пройнята пристрасними пошуками правди», вона «є виразом непересiчної iндивiдуальностi» [C. 266]. «Його публiцистику та есеїстику, написану жваво, творчо, часом саркас­тично, характеризує динамiзм i сила гострого осуду суспiльної несправедливостi, сила палкого морального протесту проти соцiальної кривди» [С. 268]. Така висока оцiнка є результатом глибокого i вдумливого вивчення методом порiвняльного аналiзу Франкових критичних виступiв у контекстi польської лiтературної дiйсностi, що дало змогу встановити справжнє мiсце українського письменника у польськiй критичнiй думцi кiнця XIX—початку XX столiття.

М.Купльовський проявив себе як вчений глибинного розумiння лiтературних явищ у їхнiх взаємозв’язках. Його концепцiя Франка-критика та кардинальних проблем українсько-польських вiдносин суттєво не вiдрiзняється вiд положень радян­ського лiтературознавства. Це не означає, однак, що в окремих випадках польський дослiдник не має своєї інтерпретацiї фактiв, часто достатньо аргументованої, а iнодi й такої, з якою нам важко погодитись. Однак основнi питання, особливо складнi у польсько-українських вiдносинах минулого, М.Купльовський не тiльки не згладжує, а намагається збагнути й оцiнити з позицiй сучасностi, з якнайбiльшим тактом, далеким вiд будь-яких упереджень проникненням у сутнiсть справи, в її дiалектичнi суперечностi, щоб з’ясувати їх ґрутовно раз i назавжди.

У сконцентрованому змiстовному «Вступному словi» автор монографiї показує вплив цiлого комплексу факторiв на вироблення методологiчної концепцiї Франка: естетики росiйських революцiйних демократiв, праць Маркса й Енгельса, марк­систської критики, прогресивних здобуткiв окремих захiдно-європейських шкiл. М.Купльовський зазначає, що все те, що Франко переймав вiд своїх попередникiв та сучасникiв, вiн «глибоко передумував i перетворював у самостiйний продукт власної думки» [С. 8].

У системi поглядiв на лiтературну критику Франка польський дослiдник, дотри­муючись думки І.Дорошенка, розрiзняє три головнi складники: 1. Аналiз лiтера­турного твору з психологiчного та iсторичного боку. 2. Встановлення зв’язку твору з особою автора, його поглядами та переконаннями. 3. Суспiльна оцiнка твору (творчостi).

Не зовсiм чiтко, розходячись з сучасним франкознавством, пояснює М.Купльо­вський ставлення Франка до реальної критики в 90 — 900-тi роки XIX ст.: «Вiдкидав, отже, утилiтаризм Добролюбова, яким не мiг послуговуватись як застарiлою формулою при оцiнцi творiв сучасних йому письменникiв» [С. 10]. Дослiдник не характеризує цiєї нової позицiї Франка як вияв його iдейних суперечностей, однак справедливо зазначає, що разом з тим Франко вiдкидає постулати iмпресiонiстської доктрини Леметра i суб’єктивiстської Бара. «Висунення на перший план естетичного аналiзу твору було доказом розвитку поглядiв Франка на критику, який узяв до уваги науковi досягнення в галузi психологiї, а також вимоги життя, а не вiдступництво вiд суспiльної i психологiчної оцiнки твору. У своїй лiтературно-критичнiй практицi, особливо при оцiнцi розвитку лiтературного процесу в Польщi i творчостi окремих поетiв i прозаїкiв Франко висував на чiльне мiсце суспiльне значення твору, адже iнтереси народу зумовлювали змiст i напрямок його критичної дiяльностi» [С. 11—12].

На жаль, у «Вступному словi» не зроблено огляду праць про Франка-критика польської лiтератури.

Монографiя, побудована за чiтким хронологiчним принципом, складається з трьох основних роздiлiв: 1. Франко в колi польського романтизму. 2. У боротьбi за демократизацiю i реалiзм польської лiтератури. 3. Бої з занепадницькими напрямами.

Центральним у першому роздiлi є складне, заплутане, для декого навiть одiозне питання «Франко i Мiцкевич», вiд розв’язання якого довгий час залежало визнання Франка польським лiтературознавством. Розглядається воно дуже детально й вичерпно. «Специфiка середовища, в якому він провiв своє життя, безнастанні вибухи полемiки, полiтично-партiйнi суперечки й незгоди на соцiальному тлi мiж поляками та українцями, вмiло пiд’юджуванi австрiйським окупантом, були либонь одним з чинникiв, що зумовлювали досить суперечливе ставлення Франка до Мiцкевича. Нагадує воно до певної мiри почуття темпераментної коханки, здатної до спалахiв i захвату, а водночас, внаслiдок розчарування й гiркоти, до оскарження й осуду свого кумира, що неухильно вело до докорiв совiстi й покути» [С. 13], — пише М.Купльовський. У книзi скрупульозно простежуються соцiальнi, полiтичнi i психологiчнi причини появи статтi Франка про Адама Мiцкевича пiд памфлетно загостреною назвою «Поет зради», яку дослiдник квалiфiкує як «фатальний виступ Франка», «скерований по сутi не проти Мiцкевича, а проти угрупування шляхетських консерваторiв i псевдодемократiв, що очорнювали Франка за його участь у народному русi i за радикальну громадянську позицiю напередоднi виборiв до сейму Галичини в 1895 роцi». Величезний резонанс Франкової статтi, «а не сама досить поверхова стаття зi слабою аргументацiєю i крайнiстю формулювань, став приводом до гострих атак преси проти Франка» [С. 58]. Автор монографiї, вважаючи цей виступ письменника проти Мiцкевича несправедливим (у цьому його думка збiгається з радянським лiтературознавством), пiдкреслює класовий пiдтекст згаданої запеклої й фанатичної кампанiї, замаскованої патрiотичними фразами. Коментуючи закiнчення статтi «Бастард» в «Дзєннiку польскiм», пройняте бундючною велико­панською зарозумiлiстю й пихою, з закликом «До колян, пахолкi!», М.Купльовський пише: «Це щось дуже свiйське й Франковi добре вiдоме. Нагадує монолог пана дiдича в присутностi крiпосного хлопа або двiрського наймита. На щастя, у момент написання цих слiв вiдзивалася вiдгомоном тiльки iсторiя, хоча в психiцi шляхти змiни вiдбулись невеликi. Звiдси й глибока ненависть Франка до шляхти, про яку вiн писав у вступi до «Галицьких образкiв»: «Не люблю надто запопадливих патрiотiв, якi мають уста повнi Польщi, а серце яких холодне для недолi хлопа або польського наймита [...]. Якщо серед галицьких шляхтичiв знайду колись якiсь симпатичнi винятки, не забарюсь вдарити у великий дзвiн» [С. 68].

I все ж серед сонмища лайливих статей знайшлись i тверезi голоси, якi визнавали заподiянi кривди народовi, захисником якого був Франко, намагались зрозумiти його. Так, група 22 польських студентiв писала: «Др. Франко є одним iз найщирiших речникiв поступу у нашiй країнi. Багато вiдсталих часописiв вiддавна звинувачують його за це, беручи привiд з будь-чого, а передусiм умовляючи в нього ненависть до полякiв. Отже, зараз пiсля статтi в «Die Zeit» ця преса накинулась на нього з подвiйною енергiєю, а за нашим переконанням, патрiотичний пафос в її устах був просто маскою, за якою скривалась та ненависть, яку пущики реакцiї вiдчувають до пiонерiв поступу» [С. 70].

У монографiї проаналiзованi статтi та висловлювання Франка про Мiцкевича до i пiсля згаданої полемiки. Вони, на думку М.Купльовського, вiдкрили новий етап в iнтерпретацiї Мiцкевича на Українi. «У свiтлi хронологiчно поданого матерiалу, що характеризує ставлення українського критика до Мiцкевича, починаючи вiд шкiльних рокiв i кiнчаючи «Великою втратою», можемо ствердити, що ставлення це — за винятком надто несправедливої статтi «Поет зради» — було пройняте великою шаною й возвеличенням «найбiльшого поета польського народу й одного з найоригiнальніших мужiв, яких видало людство». Тому своєрiдний остракiзм, на який був приречений Франко у польськiй науковiй i лiтературнiй думцi мiжвоєнного перiоду, пропускання його прiзвища у всiляких монографiях та iсторiях лiтератури не було обґрунтованим.

Повторювали до занудження одну поверхову, непродуману й недозрiлу статейку про Мiцкевича, а замовчували сто разiв важливiше — величезну роль, яку вiдiграв Франко в справі зближення польсько-української культури, поминули його заслуги перед польською лiтературою i наукою i навiть не силкувались визначити належного йому мiсця в розвитку лiтературного процесу» [С. 96]. I це належне Франковi мiсце у польськiй культурi й визначає своїм дослiдженням М.Купльовський. Щоправда, проаналiзовано лише один аспект дiяльностi письменника, недослiдженими залишаються художнi, публiцистичнi й науковi працi Франка, публiкованi свого часу польською мовою.

У першому роздiлi йдеться i про Франкове захоплення іншим великим романтиком — Юлiушем Словацьким, про його позитивнi оцiнки творчостi Северина Гощинського i негативнi — Бронiслава Залєського. Гощинський iмпонував українському критиковi своїми прогресивними поглядами. Залєський же дратував, натомiсть, образом нереальної, вигаданої, «паперової» України. М.Купльовський вбачає певну недооцiнку Франком художньої своєрiдностi Б.Залєського, з чим можна погодитись.

Другий роздiл книги присвячений Франковим оцiнкам польського позитивiзму. Наголошено на тому, що критик надзвичайно великого значення надавав зв’язкам польської лiтератури з iншими слов’янськими, передусiм з росiйською, вбачав, зокрема, подiбнiсть польської новелiстики у трактуваннi життя селян та росiйської белетристики цiєї теми. Селянське питання — основне у Франковiй критицi. Автор монографiї слушно вважає, що селянське походження Франка, його тюремний досвiд і суспiльно-полiтична дiяльнiсть серед українського i польського селянства дали йому можливiсть «кращого розумiння селянської душi, нiж могли його здобути польськi письменники шляхетського походження, для яких селянська верства була чужою» [С. 132]. Франко бореться за реалiстичне зображення становища трударiв землi, за демократизацiю лiтератури. Детально на тлi польської критики проана­лiзовано блискучу розвiдку Франка про «Форпост» Б.Прусa. При розглядi творчостi М.Конопнiцької дiаметрально протилежнi погляди виявили Iван Франко i Богдан Лепкий. На нашу думку, доречнiше було б порiвняти Франкову концепцiю польського романтизму, позитивiзму та модернiзму з точкою зору на цi напрями Лесi Українки, чiтко висловлену у статтi «Заметки о новейшей польской литературе», надрукованiй у журналi «Жизнь». Варто було б взяти до уваги й те, що писав Франко про образ селянина в українськiй лiтературi, яка вивела рiзнi типи бунтаря-протестанта (див. ст. О.Бiлецького «Українська лiтература серед інших лiтератур свiту»), пояснити, що вiн не схильний вважати образ Слiмака у «Форпостi» Пруса типовим явищем саме через його iнертнiсть⁸³.

Очевидно, i Франковi, i Лесi Українцi, якi надзвичайно високо цiнили цей роман i талант Пруса взагалi, позитивнi його iдеали не могли не здаватися дещо наївними (на думку Лесi Українки, «его сочинения замечательны скорее неподражаемо схваченным народным говором, чисто национальным юмором, чем глубиной идей»)⁸⁴. У монографiї цiкаво проведенi типологiчнi аналогiї творiв Франка i Пруса. Слiд вiдзначити й частковi зауваження автора вiдносно певної недооцiнки Франком творчостi Конопнiцької. Пiдводячи пiдсумки сказаному, дослiдник ще раз пiдкреслює науковий пiдхiд критика до розгляду твору, його iнтелектуальну незалежнiсть, його досконале знання життя i проблематики села, що й було джерелом проникливостi i влучностi його лiтературно-критичних суджень та вимогливостi. «Звiдси в кожному його лiтературно-критичному нарисi вiдчувається ота незвичайна вiбрацiя заангажування громадянина i творця, що бореться за найвищу вартiсть лiтератури: її суспiльну придатнiсть, iдейну i моральну правду, гуманiзм» [С. 190].

Вивчаючи ставлення Франка до модернiзму (це питання розглядається в останньому роздiлi роботи), вчений зазначає, що вiд польських критикiв письменника вiдрiзняло те, що вiн, виступаючи з класових позицiй, показував саме класову природу занепадницьких напрямiв. Iншi критики, за винятком Л.Кшивiцького, цього «недобачають». Натомiсть у вимогах до лiтератури револю­цiйного демократа Iвана Франка на першому мiсцi стояло суспiльне значення твору. «Виступаючи проти модернiзму i шукаючи причин, сприятливих цьому явищу, вiн дiйшов до переконання, що декадентськi настрої народжуються в аристократичному i шляхетському середовищi. Симпатiї польської шляхти, на думку критика, покриваються з зацiкавленням буржуазiї» [С. 200]. З приводу Франкових гострих оцiнок занепадницьких течiй дослiдник, проте, вiдзначає й певне роздратування критика, яке не дозволило йому оцiнити модернiзм з iсторичної перспективи: «Багато творiв, наприклад, «Молодої Польщi», виявилися «плодами» не тiльки здатними до життя, але й до могутнього впливу на формування дум i почувань народу, якi витримали випробування часу» [С. 200], а Франко ж вважав модернiзм безплiдним... М.Купльовський як приклад наводить «Весiлля» Виспянського та твори iнших польських модернiстiв. Питання це складне, і, на нашу думку, автор монографiї не вияснив його повнiстю, поминувши, зокрема, те, що Франко розрiзняв i пiдтримував справжнє новаторство й оновлення реалiзму, а засуджував тiльки псевдоноваторство модернiстiв. Вiн нiколи не цурався прийомiв лiтературної умовностi, бо ж не у формi суть, а в змiстi. Саме вiн теоретично апробував i узагальнив новаторськi шукання українських письменникiв «нової генерацiї» (див. статтю «З останнiх десятилiть XIX вiку» та iн.). М.Купльовський чомусь робить висновок, що Франко ставився поблажливiше до українських молодомузiвцiв, нiж до польських модернiстiв. Щодо статтi «Манiфест Молодої музи», то тут Франко дiйсно дещо себе стримує, мабуть тому, що О.Луцький образив його особисто у пасквiлi «Iван Храмко» та iн. Але пригадаймо його нищівний сарказм на альманах молодомузiвцiв «Привезено зiлля з трьох гiр на весiлля»!

Складними були вiдносини Франка з Яном Каспровичем, i висвiтленi вони в монографiї дуже цiкаво.

Протягом усiєї працi дослiдник дає переконливi приклади принциповостi Франка, високої iдейностi i науковостi його критики. Незважаючи на всю складнiсть предмета дослiдження, при неминучих деяких недоглядах i часткових помилках, учений все ж зумiв побачити головне, визначальне. У монографiї М.Купльовського, написанiй жваво й здебiльшого переконливо, створений реалiстичний образ великого Каменяра як нелицемiрного приятеля польської культури, її чесного працiвника, який боровся за прогрес.

Миколай Купльовський своїм ґрунтовним дослiдженням зробив помiтний внесок у франкознавство, розширив його обрiї. Ця наукова праця змiцнює славiстичний аспект польського лiтературознавства.