2. Політична спадщина: від морасизму до комунізму і сталінізму

Політична спадщина має не менш архаїчний характер, аніж спадщина соціальна й культурна.

З появою Шарля Мора та його доктрини — так званого «морасизму» — політична думка правих кіл суспільства віднаходить своє давнє коріння: через Шарля Мора (1868 — 1952 pp.) та його політичний рух «Аксйон франсез» (1908 — 1944 pp.) 1 найконсервативніша партія французької буржуазії справді повертається до своїх давніх цінностей, пов’язаних ще з іменами Жозефа де Местра (1753 — 1821 pp.) та Луї де Бональда (1754 — 1840 pp.), які у XVIII та XIX сторіччях вели запеклу боротьбу з атеїстичним матеріалізмом та демократичними ідеями.

1 Ліга «Аксйон франсез» виникла в 1905 p., a газета з такою назвою почала виходити з 1908 р.

Отже, ми спостерігаємо відновлення дуже архаїчної традиції, яка знайшла свій відгук у останні роки XIX сторіччя у «справі Дрейфуса» і тривала протягом усієї першої половини XX сторіччя — Франція жила тоді (почасти) /29/ під знаком думки, яка сформувалася в далеку давнину і яку Віші та його «національна революція» силкувалися відновити в усій її повноті.

Якщо політичну думку правого крила спрямовували дуже давні заповіти, то й ідеї лівих та крайніх лівих сил були не менш архаїчними. Марксизм утворював мовби незрушну скелю, а його вчення про нову людину — продукт безкласового суспільства — вчення, успадковане від телеологій XIX сторіччя, зберігало високий авторитет водночас і для політичної теорії, і для політичної практики. В 1957 p. y своєму «Питанні про метод» Сартр 1 вбачає в марксизмі сучасну думку, яка від 1925 р. зберігає для нього, повідомляє він нам, велику привабливість: «Саме тоді (десь У 1925 р.) я прочитав «Капітал» та «Німецьку ідеологію» ... і мої погляди почали мінятися ... під впливом реальності марксизму — на моєму обрії стали маячити робітничі маси, мовби таке собі величезне і темне тіло, яке жило марксизмом, яке його практикувало [...] Отже, [марксизм] залишається сучасною філософією: його не можна обминути, бо людство ще не зуміло обминути тих обставин, які його породили. Наші думки, хоч би якими вони були, можуть проростати тільки на цьому ґрунті» 2. . Від тридцятих років і до кінця п’ятдесятих (і навіть набагато довше) ідеологія дев’ятнадцятого сторіччя спрямовує не тільки думку, а й політичні дії лівих та крайніх лівих сил. Ці чари, які водночас ішли від марксизму і від СРСР, що видавався тоді багатьом реалізованою утопією, становлять одну з найприкметніших характеристик першої половини XX сторіччя. Диктатура пролетаріату, утворення абсолютно нової держави — всі ці теми, успадковані від XIX сторіччя, комунізм та його брат-близнюк сталінізм реінтеґрували в релігію земного спасіння. Вся ця релігійна есхатологія, змішана з теоретичним підґрунтям, запозиченим у Геґеля, активно обробляла тогочасні уми. Знамените «відчуття історії» становило частку цих незрушних шарів, які відклалися в XIX сторіччі на ще давнішому ґрунті.

1 Стосовно біографії і творів Сартра див. нижче, с.74.

2 SARTRE. «Question de méthode», in «Critique de la raison dialectique». t. 1, NRF-Gallimard, pp. 22—23, 29.

Подаємо текст, який допоможе нам ліпше збагнути, чому так діяли ці чари, чужі для нашої епохи, що відкинула марксизм. /30/ Тепер, коли комунізм зміг вижити лише в кількох країнах (і серед них — Китай), колишній навальний наступ цього льодовика може видатися явищем загадковим. У своїх рядках, написаних у 1970 p., Едгар Морен міркує про причини свого вступу в період Опору до комуністичної партії (його звідти виключили в 1951 р. за опозицію сталінізмові). Вступити до партії означало тоді для нього здолати хворобу суб’єктивізму й приєднатися до колективних зусиль, спрямованих на досягнення земного блаженства. У своїй «Самокритиці» Едгар Морен так пише про своє минуле.

ЯСНИЙ РЕАЛІЗМ СТАЛІНІЗМУ

«Протягом кількох місяців, які передували моєму наверненню, мене шматували муки і проблеми суб’єктивізму. Цей наївний екзистенціалізм мусив розрядитися в «діяльність». Після того я став «жити»; відчуття абсурду тощо перейшли до розряду проблем надуманих і фальшивих.

Внаслідок цього великі філософські чи моральні суперечності значно пом’якшилися або радше перейшли до категорії «суперечностей» геґельяно-марксистських, які долалися, з одного боку, — в плані об’єктивному, — історичним становленням, а з другого — в плані суб’єктивному, — «революційною діяльною практикою».

«Реінтеґрація в діяльну практику означає кінець хворої свідомості», — писав я. Вступ до партії означав для мене щось більше, аніж просто політичне чи етичне рішення, а саме: замирення із самим собою і з світом. Безперечно, я досить-таки часто западав у меланхолію, але я знайшов у комунізмі сталінського зразка відчуття спільності та ідею єднання, які пом’якшують або проганяють нав’язливі думки про лихо, про марноту всяких зусиль, про небуття, про самотність.

Це було істотною підвалиною світогляду, який мав сформуватися в позбавлену суперечностей (принаймні на вигляд) систему виправдань та пояснень. [...]

Ця філософія виражала в оголеній та ідеальній формі людську потребу в розкріпаченні. Але для того, щоб зреалізуватися, філософія мала трансформуватися в діяльну революційну практику. Треба було підкорятися законам історії, щоб управляти нею, треба було приймати реальність, щоб приборкати її. Саме діяльна практика перетворювала світ. /31/

Під цим кутом зору ми тлумачили всі неґативні риси комунізму сталінського зразка — терор, відчуження, підступність — як знаки, що свідчили про його позитивну адаптацію до реальності. Ми гадали, що сталінізм опустився до звірячого стану для того, щоб пристосуватися до наявної в нашому світі мерзоти з метою очистити його від неї. Як пізніше висловився Вітторіні, комунізм удавався до засобів, якими користувався буржуазний та імперіалістичний світ, але робив це задля мети, що їх виправдовувала. Сталінізм приймав повільний хід історії, він укорінювався в історію. Він переймав насильницькі методи, він застосовував акушерські щипці, щоб допомогти історії розродитися. Все це здавалося нам очевидним доказом його реальної сили, нашого ясного реалізму».

Едгар МОРЕН. «Самокритика» (Edgar MORIN, «Autocritique», Politique-Seuil, 1970, pp. 53 — 55.)