2. Лібералізм

Поняття лібералізм має різні визначення. По-перше, лібералізм - образ мислення, діяльності, умонастрій, для якого характерні незалежність ставлення до традицій і звичок, прагнення і спроможність до активного самовизначення у світі. По-друге, лібералізм - сукупність ідейно-політичних вчень, політичних і економічних концепцій, що ставлять метою ліквідацію або пом'якшення різних форм державного і суспільного примусу, необмежену свободу підприємництва й торгівлі, парламентський устрій, плюралістичну демократію, широкі свободи індивідів в усіх сферах суспільного життя. В обох випадках йдеться про ідеї, що висхідні до періоду буржуазних революцій XVII - XVIII стст. і які отримали широке розповсюдження у XIX ст., коли у ряді країн Західної Європи виникли ліберальні партії, що ставлять метою перетворення суспільства на демократичних основах, рівності й соціальної справедливості, гуманізмі. У світогляді лібералізму відповідають: вивільнення від групових, класових, націоналістичних тощо забобонів, терпимість, гуманізм, індивідуалізм, демократизм, самоцінність особи. У політичній сфері лібералізм ґрунтується на визнанні прав людини, розподілі влади на законодавчу, виконавчу та судову, свободі вибору занять, свободі конкуренції та ін. Політичний лібералізм має корені у політико-соціологічних вченнях епохи Просвітництва, у політичній філософії Джона Лок-ка, Шарля Монтеск'є, в етиці правової філософії Іммануїла Канта та ін. Ідеологами лібералізму є Бенжамін Констан (1767— 1839 pp.), Ієремія Бентам (1746-1833 pp.), Алексіс Шарль де Токвіль (1805-1859 pp.). Історично виникнення класичного лібералізму пов'язане з появою нових для феодалізму соціальних спільностей власників. Та тоді свобода людини ще не вступає в драматичні відносини з новими капіталістичними відносинами, а розглядається як рівна, як свобода для всіх, а індивідуалізм -як розвиток і саомовираження особистості назустріч іншій особистості з огляду на загальну громадську справу. Філософ Бенжамін Констан стверджував, що свобода людини - це особиста громадянська свобода, утверджується не через владу народу, а через незалежність індивіда від державної влади. Права громадянина існують незалежно від державної влади і є для неї природними. Англійський філософ Ієремія Бентам розробив теорію утилітаризму. Провідна ідея вчення - принцип корисності. В основі всіх дій людини лежить практична вигода, тісно зв'язана з почуттям задоволення та уникнення страждань. Корисність здатна запобігти будь-якому злу і досягти блага. Корисність - основа соціальних відносин, формує соціальні якості людини. Кожен дбає про себе і визнає свою вигоду, а загальне благо є лише сукупність індивідуальних благ, дає «найбільше щастя найбільшій кількості людей». І завдання держави на основі корисності забезпечити найбільше щастя для найбільшої кількості людей.-Таку мету можна досягти через політику лібералізму, вільний розвиток капіталістичних відносин, демократизацію державних інститутів та структур . Загальне щастя і соціальна гармонія можливі в межах капіталізму завдяки вільній конкуренції приватних ініціатив.

////////////////////////////////////////////////

3.  ПОЛІТОЛОГІЧНІ КОНЦЕПЦІЇ  ХХ СТОЛІТТЯ      Для кінця ХІХ – початку ХХ століття характерні якісні зміни у механізмах  і  способах організації політичного процесу.  Розвиток індустріального  суспільства,  демократизація  суспільного  життя, утвердження громадських прав і свобод індивіда проводять до різкої активації участі мас у політичному житті.      Новий  порядок  взаємовідносин  мас  і  влади  значною  мірою перебудовує   традиційну   конфігурацію   панування/підкорення   у суспільстві: 1)    виникають  нові  способи  легітимізації,  які  апелюють   до   волевиявлення  мас;  2)  оформлюються  спеціальні   інституційні   механізми  завоювання  і  утримання політичної  влади  –  масові   політичні партії, які борються за вплив виборців; 3) розвиваються   нові   засоби   масової  інформації  (газети,  журнали,   радіо,   телебачення),  здатні  значною  мірою  впливати  на   громадську   свідомість мас.      Фундамент  нової реалістичної політичної науки було закладено у  концептуальних побудовах Г. Моски, В. Парето, М. Вебера  та  Р. Міхельса, які значною мірою визначили загальний напрямок подальших досліджень сфери політичного життя в ХХ столітті.      Концепція  “політичного класу” Г. Моски і теорія  “еліти”  В. Парето.  Витоки нової реалістичної теорії звичайно,  відносять  до концепцій  італійських  дослідників  Гаетано  Моски  та  Вільфреда Парето, які поставили за мету показати, яким чином і хто насправді керує суспільством.      Використовуючи історичний метод, Г. Моска прийшов до висновку про  те,  що в кожному суспільстві існує фундаментальний поділ  на два  класи : 1) правлячий клас ; 2) керований клас. Перший  з  них становить  пануюча  меншість, яка виконує всі  політичні  функції, монополізує  владу. Другим – численним – класом керує перший,  він його  також  і контролює. Зі зміною однієї політичної  сили  іншою змінюється склад правлячого класу, його структура, вимоги до  його членів, але як такий клас цей клас існував і завжди існуватиме. Поряд із Г. Москою елітистичну інтерпретацію політичного процесу розвинув також і В. Парето.

 На  його думку, в будь-якій галузі людської діяльності є  група людей,  що  діє  з найвищими показниками. Такі угруповання  людей, кожен   з   яких  має  у  своїй  галузі  найвищу  оцінку,   Парето запропонував звати “елітою”. У його трактуванні еліта – це вибрана частина   суспільства,  що  вивищується  над  ним  своїми  певними якостями.      По  суті  концепції Моски та Парето являють собою  своєрідний перехідний  етап  між  класичною політичною  теорією  і  сучасними політологічними дослідженнями.