4. Стратегії економічного розвитку Китайської Народної Республіки

Китай є найбільшою країною світу за чисельністю населення й третьою за розмірами території. В останню чверть минулого століття Китай показав надзвичайно високі темпи розвитку й стрімко набли­зився до найпотужніших в економічному відношенні країн. Зростає його геополітична вага. Китай перетворюється на один з визначаль­них факторів розвитку світової економіки, і це необхідно враховува­ти при розробці зовнішньоекономічної складової стратегій розвитку.

За розмірами ВВП, розрахованими за поточним курсом, Китай посідає четверте місце в світі (2879 млрд дол. у 2007 р.); в розрахун­ку ж за паритетом купівельної спроможності валют (ПКС) він уже вийшов на друге місце після СШ А (7043 млрд дол. у тому ж році). Це становить 10,7% від світового показника (США - 21%).

Китай займає перше місце у світі за видобутком вугілля, вироб­ництвом чорних металів, цементу, велосипедів, зерна, бавовни, м'яса, мінеральних добрив, бавовняних тканин, одягу, взуття, за поголів'ям свиней, виловом риби. Друге місце він посідає за виробництвом елек­троенергії, хімічних волокон, вовняних тканин; третє - за виробни­цтвом шовкових тканин, сої. Китай також знаходиться серед лідерів за виробництвом металургійних верстатів, устаткування для гірни­чошахтної та металургійної промисловості, локомотивів та вагонів, цукру, чаю.

Економічні здобутки Китаю стали можливими, насамперед, за­вдяки економічним реформам, ефективній економічній політиці уря­ду, вдало обраним стратегіям розвитку країни.

Сучасні економічні стратегії Китаю беруть початок з 1978 р., коли було проголошено курс на економічну реформу, в основу якої покла­далися перебудова відносин власності й формування соціалістичного ринку. Реформа має довготерміновий характер й здійснюватиметься у три етапи:

• до 2000 р. планувалося збільшити валову продукцію промисловості і сільського господарства у 4 рази, забезпечити досягнення середнього достатку життя народу;

• до 2021 р. -- підняти Китай до рівня середньорозвинутої країни;

• до 2049 р. - перетворити Китай на високорозвинуту державу

Головною метою стратегії залишається побудова комунізму в країні через сто років після перемоги соціалістичної революції в Ки­таї (1949р.).

Реформування розпочалося у 80-ті роки зі сфери сільського гос­подарства, з аграрних відносин. Комуни ліквідувалися, земельні ді­лянки (0,4 га на господарство) передавалися селянам у довгостроко­ву оренду на правах сімейного підряду. Селянам було надано право займатися підсобним промислом, продавати надлишки продукції на ринках. Проте земля залишилася в державній власності, не стала об'єктом купівлі-продажу. В 1983 р. виробничі бригади, які діяли в комунах, були розпущені й було завершено перехід селян до одно­осібного господарювання; наприкінці того року вже 94% усіх селян­ських дворів працювало за формою сімейного підряду.

Спочатку держава контролювала ціни ка основні сільськогоспо­дарські продукти, насамперед на рис і бавовну. Але після 1985 р. уряд почав відмовлятися від жорсткого регламентування цінової політики в аграрному секторі.

Господарська самостійність селян, їх зацікавленість у результатах праці привела до суттєвого підвищення продуктивності праці і різ­кого збільшення обсягів сільськогосподарської продукції. Виявило­ся, однак, що наприкінці 90-х років сільське господарство вичерпало свої можливості для збільшення виробництва продукції. Знадобили­ся нові підходи, які забезпечили б нове зростання якісних показників виробництва на селі. Аграрна політика перенесла наголос на кооперу­вання селян у сфері виробництва й обігу, концентрацію землі в руках господарників, використання найманої робочої сили.

Аграрні реформи викликали надлишок робочої сили в селі; в 90-х роках її чисельність досягала 130 млн чоловік¹. Міста не в змозі були поглинути таку кількість робітників. Вихід було знайдено у поєд­нанні сільськогосподарської діяльності селян з дрібним підприємни­цтвом у сфері промисловості й торгівлі. В сільській місцевості утво­рювалися підприємства кустарного типу, які потім укрупнювалися й перетворювалися на акціонерні товариства, іноді навіть з іноземним капіталом (переважно капіталом хуацяо). Розвиток сільської про­мисловості відбувався бурхливими темпами. Якщо пересічні темпи міської промисловості в 80-90-х роках не піднімалися вище ніж 12%, то сільської досягали 134%.

У 1997 р. було прийнято «Закон про волосні й селищні підприєм­ства», який встановлював права сільських промислових підприємців. Водночас закон передбачав необхідність раціонального планування, регулювання й контролю з боку держави щодо цих підприємств.

Згодом у сільській місцевості були створені приватні підприєм­ства, що залучали найману робочу силу. В середині 90-х років почали інтенсивно розвиватися пайові підприємства, як правило, великі; їх комерційні інтереси вже виходили за межі селищ і волостей. На всі ці підприємства в 1997 р. вже припадало 25% ВВІІ, 50% доданої вартості промислової продукції, 30% валютних доходів від експорту, 30% до­ходів селян².

Після того, як реформування аграрних відносин дало перші по­зитивні наслідки, уряд поширив механізм економічних перетворень на інші галузі й сфери. У 1984 р. була прийнята постанова «Про ре­форму господарської системи». Вона передбачала розширення гос- подарської самостійності підприємств, скорочення сфери директив­ного планування, перехід до торгівлі засобами виробництва. Також реформуванню підлягала система цін, праці, заробітної плати. Було офіційно проголошено про доцільність використання різноманітних форм власності - державної, колективної та приватної.

Промислові підприємства одержали досить широкі можливості для самостійної діяльності. Вони могли обирати різні форми влас­ності, самостійно вирішувати оперативні питання (виробництво, по­стачання, збут), здійснювати кадрову політику, встановлювати сис­тему заробітної плати і в певних межах (які визначалися державою) самостійно встановлювати ціни на свою продукцію. Поступово фор­мувалася ринкова система ціноутворення.

У 1988 р. було прийнято «Закон про промислове підприємство загальнонародної власності», в якому визначалися права й обов'язки державних підприємств. Було зазначено, що підприємство відповідає за свої доходи й збитки, знаходиться на самостійному балансі. Але контроль за діяльністю державного підприємства здійснюється пер­винною ланкою Комуністичної партії. Поступово частка державного сектора у виробництві промислової продукції знижується; в 1980 р. вона становила 76%, в 1993 р. - 43%, а в 2000 р. скоротилася до 2496^і. Реформуванню підлягає також кредитно-фінансова сфера. Пе­редбачалося, що Народний банк Китаю стане дійсно центральним банком країни, що відповідає за стабільність національної валюти. Для цього необхідно було його максимально звільнити від втручання й опіки з боку центральних і місцевих влад. Проте цього не сталося, Народний банк залишився у прямому підпорядкуванню Держраді КНР.

Держава жорстко регулює первинну емісію акцій компаній, ви­значаючи емітентів, обсяги й строки випуску цінних паперів. При цьому ²Д акцій виключно з вільного ринкового обігу.

Особливістю економічної системи Китаю є поєднання планових важелів управління (директивне планування) з ринковими. Держава здійснює регулювання на макрорівні, рийок - на мікроріїші. Прин­цип розподілу за працею (соціалістичний принцип) сполучається з принципом розподілу за вкладеним капіталом (капіталістичний принцип). Ця концепція отримала назву моделі «соціалістичної рин­кової економіки».

Заходи щодо реформування економіки прискорили темпи її роз­витку. Пересічнорічний темп зростання В ВИ за п'ятирічку 1981-1985 рр. був одним з найвищих за всю історію післявоєнного Китаю, він становив 13,2%. Проте форсування розвитку промисловості мало й негативні наслідки. Розпочалася інфляція, накопичилося багато незавершеного капітального будівництва, загострилися міжгалу­зеві диспропорції. Економіка увійшла до стадії «перегріву». За цих умов у 1989 р. було взято курс на «гальмування» реформ і посилення втручання державних органів регулювання економіки. Було вжито заходів щодо встановлення більш жорстких умов кредитування, ско­рочено бюджетні витрати й грошову емісію. Наприкінці 1991 р. з на­слідками «перегріву» було в цілому покінчено, і з 1992 р. реформам було надано нового імпульсу (табл. 7.7).

У другій половині 90-х років головна увага приділяється рефор­муванню державного сектора економіки. Справа в тому, що державні підприємства нарощували обсяги виробництва часто за рахунок неконкурентоспроможної продукції, яка не знаходила збуту на ринках. Внаслідок цього в деяких галузях до половини держпідприємств ви­явилися збитковими й не могли відігравати роль соціального стабілізатора. Найчастіше винуватцем такої ситуації виявлявся управлінський персонал, що не міг (або не хотів) пристосуватися до ринкових умов керування. Рентабельність державного сектора постійно скорочувалася; в 1990-1995 частка збиткових підприємств зросла з 27 до Загострення ситуації в реальному секторі економіки негативно відбилося на стані банківсько-кредитної системи. Обсяг простроче­них боргів досягав 25% усіх наданих кредитів. Це спонукало банки до відмови від кредитування державних підприємств, що ще більше погіршувало становище державного сектора.

З метою подолання труднощів у державному секторі економіки було вирішено суттєво розширити права державних підприємств щодо виходу їх на ринок. Активізувалася структура ринку: розшири­лася мережа товарних і фондових бірж. У державному секторі зали­шилися великі й середні підприємства, а малі були здебільшого про­дані.

На пленумі КПК у вересні 1999 р. була сформована чергова про­грама реформування державних підприємств. Передбачається до 2010 р. скоротити частку держсектора в економіці; залишивши під контр­олем держави транспорт, зв'язок, металургію й хімію. Розроблено й затверджено закони про охорону прав приватних підприємств. Зао­хочується кредитування приватного сектора банками; в банках ство­рюються відділи по роботі з малими й середніми підприємствами.

Реформи в економіці Китаю дали вражаючі наслідки. В 1991-2001 рр. ВВІІ країни зріс (у поточних цінах) у 5 разів, а порівняно з 1978 р. (початок реформи) - у ЗО разів. У 1996-2000 рр. пересіч-норічний приріст сільськогосподарської продукції становив 3,5%. За 1978-2001 рр. виробництво зерна збільшилося в 1,5 разу, бавовни - в 2,4, олійної сировини - в 5,5, цукрового буряку - в 4, м'яса - в 7,4, ви­лову риби - у 9,6 разу.

Протягом реформування (1979-2000 рр.) щорічний приріст про­мислової продукції зростав у середньому на 11,6%. Виробництво електроенергії зросло у 5,8 разу, сталі - у 4,8, цементу - у 9,8, автомо­білів - у 15,7 разу¹. Китай посів перше місце в світі за виробництвом сталі, вугілля, цементу, хімічних добрив, телевізорів, синтетичних волокон.

Так, за 2003 р. експорт збільшився на 32%, за 2007 р. - на 25%; це становить до 40% приросту ВВГІ; більше половини експорту при­падає на підприємства з участю іноземного капіталу (в 2005 р. частка підприємств з іноземним капіталом становила в експорті 58%)^!. Зо­лотовалютні резерви Китаю в 2006 р. перевищили 1 трлн дол.; осно­вною валютою китайських резервів є долар (до 72%).

У 2003 р. до влади в Китаї прийшло нове керівництво, яке схиль­не до більш рішучих реформ економіки. Стратегічними цілями нової економічної політики визначені: підтримка приватного власника й лібералізація зовнішньоекономічних відносин.

Якщо в 1988 р. в конституцію країни було внесене положення про недержавний сектор як доповнюючий до державного, то в берез­ні 2004 р. була внесена поправка до конституції, в якій міститься по­ложення про недоторканість «законно нажитої» приватної власності громадян КНР. Важливим моментом став дозвіл приватним власни­кам і навіть олігархам вступати до лав комуністичної партії, чим ско­ристалося чимало багатіїв; це стає ознакою поступового розмивання соціалістичного ладу під номінальним адміністративним керівни­цтвом КІІК.

Серед головних завдань сучасної економічної стратегії Китаю є приватизація збиткових державних підприємств і реструктуризація державного фінансово-банківського сектора на принципах різно­манітності форм власності фінансових інститутів. Оскільки націо­нальний капітал сьогодні не може освоїти усіх державних активів, то виникає необхідність активніше залучати іноземних інвесторів². У 2005 р. обсяг іноземних інвестицій у китайську економіку становив 64 млрд дол³.

На третьому пленумі ЦК КПК (жовтень 2003 р.) були визначені такі орієнтири стратегії в галузі економіки:

• реформа конституції на підтримку плюралізму форм власності;

• зміцнення влади закону й створення для всіх справедливих умов старту в економіці;

• розвиток самоврядування на селі.

Головним напрямом вважається узаконення плюралізму форм власності.

Важливим напрямом зовнішньоекономічної стратегії визначено активізацію економічних стосунків з іншими країнами й особливо зовнішньоторговельну експансію Китаю. З 1992 р. китайський уряд зробив наголос на стратегію експортної орієнтації під гаслом «Йти у зовні!».

Китай здійснює активну зовнішньоекономічну політику. В 1979-р. він використав 394 млрд дол. іноземних інвестицій. В 2000-рр. щорічне надходження прямих іноземних інвестицій становило 40-50 млрд дол. На початок 2002 р. в Китаї були накопичені інвестиції з більш ніж 170 країн; кількість підприємств з іноземними інвестиціями досягала 390 тисяч. Основна маса прямих іноземних інвестицій прибуває в Китай через Гонконг (30% у 2005 р.); значна кількість інвестицій надходить з країн Латинської Америки (19%); великими інвесторами в китайську економіку є також Японія й Південна Корея¹. Зі свого боку, КНР поступово сама перетворюється на експортера капіталу. В 2006 р. обсяг прямих китайських інвестицій за кордоном перевищив 63 млрд. дол.²

У 1979-1999 рр. обсяг зовнішньої торгівлі щороку зростав пере­січно на 15%. В 2007 р. порівняно з 2000 р. експорт Китаю зріс у п'ять разів і становив 1221 млрд дол.; це виводить КНР на друге місце в світі (після Німеччини). Частка машинобудування в експорті стано­вить 30%, частка наукоємної продукції - 17,5%. Головним партнером у зовнішній торгівлі є США (22% експорту), Японія (18% імпорту), Південна Корея. Починаючи з 1990 р., Китай має позитивне сальдо зовнішньої торгівлі. Уряд здійснює помірковану тарифну політику. В 1990-2001 рр. тарифи знижувалися декілька разів. Середня ставка імпортних тарифів була зменшена з 35 до 15% на промислову про­дукцію. В 2005 р. встановлено середню ставку імпортних тарифів на рівні 10%.

Зміцнюється валютно-фінансова система країни. Емісію і контр­оль за валютними операціями здійснює Народний банк Китаю. Діють також Торговельно-промисловий, Будівельний і Сільськогосподар­ський банки, які були перетворені на державно-комерційні заклади. Засновано також Державний банк розвитку, Імпортно-експортнии банк. У 1996 р. були засновані перші акціонерні комерційні банки.

Формуючи стратегічні цілі економічного розвитку, китайський уряд останнім часом дедалі більше враховує глобальний чинник.

Якщо тривалий час Китай уникав участі в міжнародних організаці­ях економічного типу, то з кінця 90-х років ситуація змінилася. Ви­значною подією став вступ Китаю до Світової організації торгівлі в листопаді 2001 р. Після цього КНР зразу ж активізувала економічне зближення з Японією та Південною Кореєю. Китай намагається пе­ретворитися на потужний чинник розвитку міжнародної економіки в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Для досягнення цієї мети китай­ський уряд активно використовує особливий статус Гонконгу (Сян­ган) - території, яка належить КНР, але має виключно пільгові умо­ви торговельних та інших економічних операцій з іноземцями. Через Гонконг йде понад 18% експорту Китаю.

Однією з важливих складових стратегічної політики китайського уряду є утворення спеціальних економічних зон і територій пріоритет­ного розвитку, куди активно залучається іноземний капітал. Насампе­ред, це провінції Гуандун, Фуцзянь і Цзянсу; сформувався величезний економічний комплекс з центром у місті Шанхай. В 2005 р. в п'ять ре­гіонів експортної орієнтації (Гуандун, Фуцзянь, дельта річки Янцзи, зона Бохайської затоки, Шаньдун) надійшло 51% національних інвес­тицій в основний капітал, 85% іноземних інвестицій, тут створено 83% підприємств з іноземним капіталом. Ці регіоні дають 91% експорту країни, 58% її ВВП¹.

Слід зауважити, що орієнтація на пріоритетний розвиток при­морських регіонів супроводжується уповільненим темпом розви­тку внутрішніх регіонів, диференціація їх економічних рівнів дедалі зростає.

На початку нового тисячоліття Китай активізує свою участь в Азіатсько-Тихоокеапському економічному співтоваристві (АТЕС). Розглядається можливість зміцнення контактів у рамках регіональ­них контактів «ПСА-3» (Північно-Східна Азія за участю Китаю, Японії та Південної Кореї), АСЕАН+3 (+ Китай, Японія, Південна Корея), Шанхайська організація співробітництва (ШОС). Успішно розвивається діалог з «Великою вісімкою».

Розвинуті держави, а особливо країни ЛТР не можуть не рахува­тися із зростаючою економічною потужністю Китаю в регіоні. США вже давно відмовилися від економічної блокади КНР. Китай сьогодні є не тільки одним з найбільших виробників продукції, але й являє собою величезний потенційний простір для реалізації іноземних то­варів та розміщення капіталу. Тому західні держави все більш охоче йдуть на контакти з Китаєм. Прийняття КНР до СОТ означає, що його визнано країною з ринковою економікою. Тривалий час перепо­ною для активного співробітництва розвинутих країн з Китаєм були ідеологічні розходження. Нині вони поступово згладжуються. Цей процес набув нового поштовху, коли партію очолив представник мо­лодої генерації партійної й державної еліти Ху Цзиньтао.

Активне включення Китаю в глобальні процеси й бурхливе зрос­тання його економічного потенціалу перетворює його не тільки в ре­гіональний, а й у глобальний чинник розвитку світової економіки. Стратегічна політика КНР так чи інакше відбивається на економіці багатьох країн, у тому числі України.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягали передумови здійснення соціально-економічних реформ у колишніх соціалістичних країнах?

1. У чому полягає суть «перехідної економіки»?

2. Порівняйте позитивні й негативні аспекти «еволюційного» й «шокового» шляхів реформування економіки.

3. Які чинники сприяли реформуванню економіки в країнах Центральної Європи?

5. Які проблеми виникли в країнах СНД в перехідний період?

6. Які етапи можна виокремити в процесі реформування економіки Росії?

7. 7. 8. 9.

   Які фактори сприяють, а які гальмують здійснення реформ у Росії?

8. У чому полягає стратегічна мета Росії на сучасному етапі її розвитку?

9. У чому полягали передумови реформування економіки Китаю?

10. Що передбачала нова економічна ідеологія Ден Сяопіна?

11. Назвіть основні етапи реформування економіки КНР?

12. У чому полягає стратегічна мета Китаю на сучасному етапі його розвитку?

29