Тема 7. Проблеми формування стратегій розвитку країн транзитивної економіки

Ключові поняття

Сутність поняття «країна з транзитивною економікою». Соціалістична система господарства. Ідея «ринкового соціалізму». «Шо­кова терапія», «еволюційний шлях». Модель «соціалістичноїринкової економіки».

1. Передумови реформування економіки

Країни з транзитивною економікою - це колишні соціалістичні країни, в яких відбувається перехід від командно-адміністративних методів господарювання до сучасних ринкових. До них належать республіки колишнього СРСР, країни Центральної Європи, Мон­голія, Китай, В'єтнам. Хоч Китай в своєму розвитку спирається на комуністичну ідеологію, за мету продовжує мати побудову кому­нізму, - все ж таки за характером реформ він, безумовно, є країною з транзитивною економікою. Сьогодні тільки Куба й Корейська Народно-Демократична Республіка залишаються типово соціаліс­тичними країнами з класичною для соціалістичної системи політи­кою управління економікою.

Соціалістична система, яка панувала в економіці певної групи країн понад 70 років, виявилася неефективною наприкінці XX ст. Слід зауважити, що на стадії індустріалізації (орієнтовно з кінця 20-х до кінця 50-х років минулого століття) в соціалістичній економіч­ній системі були й позитивні надбання в окремих сферах і напрямах. Централізація управління й жорстке планування дозволяли широко маневрувати ресурсами й спрямовувати їх на найважливіші об'єкти. Мобілізація ресурсів тривалий час сприяла досягненню високих тем­пів розвитку індустрії. При в цілому невисокому рівні матеріального забезпечення населення вдалося запобігти глибокому соціальному розшаруванню.

Але в умовах науково-технічної революції, коли світова економі­ка вступає в постіндустріальну стадію розвитку, соціалістична еко­номічна система виявилася неконкурентоспроможною. Темпи ВВП й приросту промислової продукції поступово спадали. Починаючи з другої половини 60-х років сукупна частка соціалістичних країн у світовій економіці зменшується. За рівнем продуктивності праці і за якістю продукції (за винятком вузької галузі аерокосмічного її військово-технічного виробництва) соціалістичні країни суттєво від­ставали від розвинутих країн.

Адміністративно-командна система управління економікою виявила свою негнучкість щодо здатності опанування надбанням науково-технічного прогресу. Згідно з пануючою теорією про пріори­тетність виробництва засобів виробництва, основний наголос більше робився на нарощування потенціалу важкої індустрії. Це призводило не тільки до занепаду сфери послуг, а й викликало деструкцію народ­ного господарства в цілому. Незважаючи на досить великі вливання коштів у НДДКР, соціалістичні країни дедалі помітніше відставали від західних країн у розвитку наукоємного виробництва. Жодна із соціалістичних країн не перейшла до постіндустріальної стадії роз­витку.

Соціалістична система господарства оволоділа економікою різних країн в неоднаковій мірі. Найбільш глибоко й послідовно вона реалі­зувалася в СРСР, що пояснюється також й тривалістю її існування. Ця обставина багато в чому визначає той факт, що в колишніх ра­дянських республіках (в тому числі в Україні) перебудова економіки на ринкових засадах здійснюється значно важче, ніж у країнах Цен­тральної Європи. На початку 90-х років в СРСР серед економічно ак­тивного населення вже не було поколінь, які пам'ятали б оперативні засоби господарювання в умовах ринкової економіки. Ментальність значної частини населення країни була антиринковою. Ось чому в умовах уже перехідного періоду наші бізнесмени в багатьох випадках виявили безпорадність, урядовці - нерозуміння ситуації, певні час­тини населення й чиновництва - потайний і явний опір реформам.

Найбільш крайніх і спотворених форм адміністративно-командна система набула в Китаї в 60-х роках, у період «великого стрибка» і «культурної революції». Колективізація відбувалася у формі комун, у яких усуспільнення поширювалося не тільки па засоби виробни­цтва, а й у багатьох випадках на особисті речі селян, Комуна вважа­лася самодостатньою господарською одиницею, здатною забезпечити своїх членів усім необхідним. Більше того, в сільськогосподарських комунах насаджувалися примітивні промислові підприємства, які ні­чого спільного не мали з агропромисловим комплексом, наприклад, установки по виплавлянню заліза. Продукція таких підприємств була надзвичайно низької якості, по суті, малопридатною для використан­ня. Таким чином, розтринькувалися ресурси, а віддачі не було.

Продуктивність праці в усіх секторах економіки була дуже низь­кою. В країні існувала розподільча система найпоширеніших продук­тів споживання. В зовнішньоекономічній політиці уряд додержувався автаркії, тобто опори на власні сили при максимальному скороченні обсягів зовнішньої торгівля. Така політика врешті-решт призвела до голоду нечуваних масштабів, що охопив десятки мільйонів людей.

У соціалістичних країнах Центральної Європи (також у Литві, Латвії, Естонії) запровадження соціалістичної системи відбулося значно пізніше і в більшості країн було не таким глибоким і всео­сяжним, як в СРСР. Так, у Польщі та Югославії не було здійснено колективізації сільського господарства, в цій сфері панувала дрібна приватна власність. У Чехословаччині та Угорщині земля не була на­ціоналізована, й поряд з колективними сільськими господарствами існував і приватний сектор. В цих країнах також дозволялося займа­тися дрібним приватним бізнесом у сфері послуг (торгівля, перукар­ні, кав'ярні, пошивочні ательє, інші побутові послуги). В Югославії соціалістичні методи керування економікою багато в чому відрізня­лися від канонічної системи, що панувала в інших країнах. Державні підприємства тут мали значний ступінь самоуправління і свободу у визначенні номенклатури своєї продукції, її реалізації й ціноутворен­ня. В країні існувала конкуренція підприємств, централізація управ­ління економікою була не такою жорсткою, як в СРСР. З іншою боку, в Югославії зростало безробіття та інфляція.

Гальмування економічного розвитку соціалістичних країн розпо­чалося ще в 60-х роках. У той час його могли розглядіти лише фахівці, оскільки за рахунок кількісного нарощування виробничих потужнос­тей в промисловості загальні макроекономічні показники цих країн виглядали пристойно. Ллє вже детальний аналіз виявляв структурні негаразди. Відсутність ринкового регулятора призводила до того, що вироблялася велика кількість продукції, яка не знаходила збуту; в той же час відчувався гострий дефіцит багатьох видів продукції. Продук­ція ставала дедалі більш матеріало- й енергомісткою. Віддача на ін­вестиції в основні фонди падала, знижувалася продуктивність праці. Спадали темпи зростання національного доходу. Якщо в 1971-1975 рр. його середньорічні темпи в країнах Ради Економічної Взаємодо­помоги складали 6,4%, то в 1976-1980 рр. вони знизилися до 4,1%, в 1981-1985рр.-до 3,3%'.

У 80-х роках криза економічної система соціалізму вже стала оче­видною. Основні макроекономічні показники почали стрімко падати. Так, вироблений національний доход в Україні в 1990 р. порівняно з попереднім роком скоротився на 3,6%, а в 1991 р. - ще на 13,4%¹. де­далі більшим ставав розрив з розвинутими країнами у використанні наслідків науково-технічного прогресу. Стало зрозумілим, що ті по­зитивні фактори, що стимулювали екстенсивний розвиток економіч­ної системи соціалізму, вже вичерпано. Перехід до ринкової системи господарювання став об'єктивним і неминучим. Настав час обирати принципово нові стратегії економічного розвитку.