1.4. Технічна освіта як результат розвитку науки і техніки

Історія розвитку техніки – це історія праці, відкриттів і винаходів, створення й удосконалювання технічних об'єктів і технологій. Все це результат діяльності поколінь вчених і інженерів. Тому, інженерна освіта є важливою і невід'ємною частиною технічного прогресу. Існує також зворотний зв'язок - залежність розвитку техніки і виробництва від рівня інженерної освіти і знань фахівців-інженерів, що готуються на їх базі.

Внаслідок виникнення в техніці окремих напрямків і формування галузевих технічних наук, підготовка інженерних кадрів також отримала, в значній мірі, галузевий характер. Спеціальна інженерна освіта виникла в Європі наприкінці XVIII – на початку XIX вв. на базі наукового технічного знання, як наслідок потреб машинного виробництва.

У 1794 р. у Парижі була створена Політехнічна школа. Вона випускала артилеристів, морських, військових і цивільних інженерів, гідрографів і технологів. Школа давала фізико-математичну і технічну освіту. Велося викладання теоретичної і прикладної механіки. На початку XIX в. була введена дисципліна про будову машин, а в середині XIX в. - динаміка машин.

У 1829 р. у Парижі відкрилася Центральна школа мистецтв і мануфактур, що готувала цивільних інженерів, директорів фабрик, викладачів прикладних наук.

В Росії у XVIII в. було створено Гірниче училище, у 1803 р. відкрилося Практичне лісове училище, у 1810 р. - Інститут корпуса інженерів шляхів сполучення, у 1828 р. - Практичний технологічний інститут, у 1830р. - Архітектурне училище, у 1855 р. - Артилерійська академія. До початку XX в. у Росії працювали вже 15 вищих технічних навчальних закладів, у тому числі Московське вище технічне училище, Електротехнічний інститут, політехнічні інститути в Санкт-Петербурзі, Харкові, Києві, Львові, Новочеркаську [107]. Однак інженерів до 1917 р. не вистачало.

Під час індустріалізації в 20 - 30-х рр. у СРСР було відкрите значне число технічних вузів, які повністю забезпечували потреби країни в інженерних кадрах. Саме під їх керівництвом і за безпосередньою участю були створені вітчизняні металургія, машинобудування, енергетика, авіація, військова техніка, радіотехніка, суднобудування – все те, що дозволило нам домогтись перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941 - 1945 рр. В післявоєнні роки зусиллями радянських учених та інженерів, на основі досягнутого високого рівня науково-технічного розвитку країни, створені атомна зброя, енергетика, ряд нових галузей техніки і забезпечений їх прогрес.

Роль інженерної діяльності в житті сучасного суспільства в умовах НТР зростає. Тому дуже важливою є організація відповідної підготовки фахівців, що займаються даною діяльністю.

Інженерна освіта на початку XXІ в. ускладнилась. Вона стала більш універсальною, включає основи суміжних технічних напрямків і наук - психології інженерної діяльності, технічної естетики, інженерної екології, а також економіки. Це пояснюється взаємозв'язком різних галузей техніки і промисловості, поєднанням у виробничих процесах різних методів впливу на предмет праці на основі використання наукових досягнень XX в. Вказане вимагає відповідного розширення професійних знань інженерів. Відбуваються зміни й у методах їх навчання. Можливості сучасних технічних засобів, що включають комп'ютери різного призначення, дозволяють створювати системи імітаційного моделювання, системи тренування і навчання - тренажери. У поєднанні з традиційними методами це забезпечує інтенсифікацію навчання, підвищення його якості і інформативності. В наш час економіка країни потребує фахівців-інженерів трьох категорій (напрямків підготовки): виробничників, дослідників та системотехніків.

Інженери-виробничники виконують функції технологів, організаторів виробництва й експлуатаційників. В процесі їх підготовки основна увага приділяється практичним знанням та навичкам.

Інженери-дослідники - розроблювачі, зв'язані з науково-дослідницькою та дослідно-конструкторською роботою. Фахівці даної категорії повинні мати глибокі знання у своїй і суміжних галузях техніки, особистий професійний досвід і уміння узагальнювати досвід інших, знати межі свого знання, мати інтуїцію й уміння приймати нетрадиційні рішення, уміти з великої кількості вимог до нової техніки виділити головні, діалектично вирішувати протиріччя в конкретних технічних задачах, мати здатність знаходити прості моделі складних машин і задач, доступні фізико-математичному аналізу, і, нарешті, вміти працювати в колективі.

Задача інженерів-системотехніків - організація і керування складною інженерною діяльністю, комплексні дослідження і системне проектування. Для підготовки таких спеціалістів важливі і характерні міждисциплінарні зв'язки і гуманітарні знання (включаючи економіку, екологію й історію інженерної діяльності). Інженер-системотехнік повинен мати широку ерудицію для розробки елементів складних систем і об'єднання їх в єдине ціле. Він повинен поєднувати знання вченого, конструктора і менеджера для забезпечення спільної роботи фахівців різного профілю. Професійна підготовка таких інженерів включає знання і навички, повязані із предметним змістом спеціальності, її метою і задачами. Зв’язок інженерної діяльності з ринковою економікою вимагає від інженера знання маркетингу і систем збуту, врахування соціально-економічних факторів, психології споживача, а не тільки технічної сторони задачі.

Для розв’язання сучасних науково-технічних задач в ряді випадків потрібні глибокі наукові знання і системний підхід. Зростання могутності техніки і її ролі в житті людства гостро порушили питання про відповідальність інженерів за використання розроблювальної техніки, дотримання технологічної дисципліни, знання наслідків її порушення, уміння керувати технікою. Інженер зобов'язаний оцінювати результати своєї діяльності з точки зору забезпечення екологічної безпеки і соціальної доцільності. Мета інженерної діяльності - реалізація багатогранних потреб людини за допомогою технічної продукції. Тому проблеми професійної етики і соціальної відповідальності інженера перед суспільством виходять на перший план і вимагають юридичного оформлення.