1. Загальні умови культурного будівництва.

Національно-виз­вольна і громадянська війни, збройні інтервенції інших держав руйнівно позначилися на всій матеріальній інфраструктурі су­спільства. У вогні війни гинули або вивозилися нагромаджувані віками культурні цінності.

Проте культурний процес в ці роки не уповільнився, а при­скорився. В умовах революційної ситуації потяг народних мас до культурних над-бань людства істотно зріс.

Політичні режими змінювалися в Україні з калейдоскопіч­ною швидкістю, і в кожного з них було небагато можливостей для здійснення певної культурної політики. Діяльність УНР щодо культури за Центральної Ради і Директорії фактично не вийшла за межі декларативних заяв. Сприятливіші умови скла­далися за гетьманування П.Скоропадського. За час свого недо­вгого правління гетьман досить багато зробив для розвитку національної культури. Але найактивнішу культурну політику здійснював у 1919 і особливо в 1920 р. більшовицький уряд X. Раковського.

Ідеологія і культура. Більшовики належним чином враху­вали величезний потяг народних мас до культури і постаралися вигідно для себе використати його. Вони розуміли, що культура може стати важливим чинником у політичній боротьбі. Щоб керувати діями сотень тисяч озброєних людей, треба було пе­редусім впливати на їхню свідомість. Тому у поширенні здо­бутків загальнолюдської культури більшовики робили наголос на ідеологічних аспектах. Пов'язуючи ідеологію і культуру, вони обирали найкоротший шлях для зміцнення своєї влади.

Курс на ідеологізацію культури розпочався створенням у лютому 1919 р. наркомату агітації і пропаганди у складі ук­раїнського радянського уряду. Керівництво наркоматом було довірено визначним діячам більшовицької партії - спочатку Артему (Ф. Сергєєву), потім - О. Коллонтай. Пізніше функції управління агітацією і пропагандою перейняли відповідні струк­турні підрозділи у компартійних комітетах різних рівнів. Вва­жаючи цю ділянку роботи найважливішою для зміцнення дик­татури, вожді більшовиків віддали її безпосередньо партійному апарату.

В Україні почалася швидка розбудова мережі культурно-освітніх закладів, покликаних нести в маси комуністичні ідеї. Створювалися палаци культури, народні університети, селян­ські будинки, клуби, хати-читальні. У партійних, робітничих і профспілкових клубах відкривалися бібліотеки, народні теа­три, різноманітні гуртки. Клуби регулярно проводили концерти силами мобілізованих на цю справу митців. Влаштовувалися мітинги, лекції, диспути.

У липні 1920 р. наркомат освіти УСРР затвердив «Положення про хату-читальню» як опорний пункт просвітньої роботи у селах. Вказувалося, що головним напрямом в діяльності хат-читалень є «поширення комуністичної освіти серед сільського населення ».

Поряд з утворенням нових культурно-освітніх закладів відбувався активний До кінця 1920 р. в Україні діяло близько 15 тис. культур­но-освітніх установ різного типу. Серед них було 1 300 клубів, 5 000 хат-читалень, близько 4 000 «просвіт». В усіх великих містах функціонували палаци культури.

Усі «буржуазні» газети були закриті. Проте радянська влада подбала про регулярний випуск власних періодичних видань, які несли в маси комуністичну ідеологію. Газети і журнали видава­лися російською і українською мовами. У 1919 р. в Україні ви­ходило (до денікінської окупації) 388 газет, у 1920 р. - 360.

При ВУЦВК було засноване Всеукраїнське державне видав­ництво. Воно випускало матеріали для пропагандистів і розра­ховану на маси агітаційну літературу. Незважаючи на нестачу паперу і поліграфічних потужностей, сумарна кількість віддру­кованої у 1920 р. пропагандистської продукції (періодичних видань, прокламацій, плакатів, брошур тощо) перевищила 18,5 млн. примірників.

Надаючи великого значення монументальній пропаганді, В.Ленін затвердив великий список потрібних пам'ятників. Не­рідко вони споруд-жувалися з нетривких матеріалів, а скульп­тори не мали достатньої професійної підготовки. Важливим був тільки ідеологічний результат.

Щоб торувати шляхи до умів і сердець, комуністична ідея у монументтальній пропаганді пов'язувалась з національною тра­дицією. Тому в Україні почали найбільше тиражувати пам'ят­ники К. Марксу і Т.Шевченку. Перший пам'ятник великому Кобзареві роботи скульптора І.Кавалерідзе було встановлено 1919 р. у Ромнах. Разом з тим знищувалися пам'ятники царям. В.Ленін зауважував, що з усіх мистецтв для радянської влади найважливішим є кіно. Справді, роль кінематографа в агітації і пропаганді важко було переоцінити. Ще у січні 1919 р. при наркоматі освіти УСРР було утворено Всеукраїнський кінокомітет. Він узяв під суворий контроль виготовлення та прокат фільмів, кіноапаратуру, запаси плівки. У кіновиробництві пе­ревага надавалася хронікальним журналам і агітаційним філь­мам.

Ліквідація неписьменності. Переважна більшість населення України була неписьменною. Розгортаючи культурне будівництво, партія більшовиків зробила лікнеп найважливішою дер­жавною справою. Культ освітні заклади усіх типів були зобов'­язані приділяти лікнепу найбільшу увагу. Установи наркомату освіти дістали право залучати до навчання неписьменних на засадах трудової повинності усіх грамотних громадян, вільних від воєнної мобілізації.

Починаючи з весни 1920 р., в Україні розгорнулася кампанія з організації шкіл та гуртків лікнепу. Було відкрито до 7 ти вечірніх шкіл та гуртків. У них три-чотири рази на тиждень навчалося до 200 тис. чоловік. Крім того, до 50 тис. чоловік було охоплено індивідуальним навчанням.

Запровадження єдиної трудової загальноосвітньої школи. Положення про єдину трудову школу Раднарком УСРР схвалив у липні 1919 р. Шкільні заклади різних типів, у тому числі приватні гімназії та ліцеї, перетворювалися на стандартизовані державні установи з семирічним навчанням.

Однак шкільна реформа тоді не встигла розпочатися у зв'язку з падін-ням радянської влади. У червні 1920 р. було видано постанову наркомосу УСРР «Про запровадження в життя єдиної трудової школи», аналогічну попередньому урядовому положен­ню. Єдина трудова школа була семирічною і поділялася на два ступені — перший (чотири класи) і другий (три класи). Після закінчення школи другого ступеню діти могли продовжити нав­чання у професійно-технічних школах і технікумах. Єдина тру­дова школа демократизувала загальну освіту.

Наприкінці 1920 р. в Україні діяло близько 22 тис. шкіл, де навчалося 2 250 тис. учнів. Майже в половині шкіл навчання вже відбувалося українською мовою. Для порівняння слід вказати, що в 1914/15 навчальному році існувало 19,6 тис. загальноосвітніх шкіл і серед них не було жодної української.

Курс на інтенсивне збільшення кількісних показників в ос­віті призво-див до зниження якості навчання. Адже викладачами часто ставали випадкові люди. Щоправда, радянський уряд вва­жав за необхідне певною мірою використати висококваліфіко­вані-кадри дореволюційних установ, але завбачливо затаврував їх як «буржуазних спеціалістів». Цих людей у будь-яку мить можна було ізолювати від суспільства як носіїв чужої ідеології. Небажання миритися з новими порядками у вузах розглядалося як сабо-таж. У таких випадках влада діяла «революційними» методами. 24 травня 1920 р. наркомос УСРР видав постанову про мобілізацію професорсько-викладацького складу. Кожен мав працювати там, де йому вкажуть.

За рахунок заснування нових і перепрофілювання існуючих навчальних закладів у 1920 р. було відкрито 20 педагогічних інститутів. Тим самим певною мірою компенсувалася гостра нестача учительських кадрів у нововідкритих школах. Було відкрито також 48 педагогічних технікумів і близько сотні учи­тельських курсів.